ПРАКТИКУМ

З ДАВНЬОї І СЕРЕДНЬОВІЧНОї ІСТОРІї УКРАїНИ

 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Львівський національний університет
імені Івана Франка

ПРАКТИКУМ
З ДАВНЬОЇ І СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Рекомендовано Вченою радою історичного факультету

Львівського національного університету імені Івана Франка

Протокол № 10/2 від 27.02. 2002 р.

Львів ЛНУ – 2003

 Практикум з давньої і середньовічної історії України / Укладач Щодра О.М. Львів:
Ред.-вид. відділ Видавничого центру Львів ун-ту ім. І. Франка, 2002. 200 с.
Практикум охоплює теми з давньої та середньовічної історії України, для
поглибленого вивчення яких є необхідна база писемних джерел. Це теми присвячені історії
скіфських племен та ранніх слов’ян на території України, проблемам суспільно-політичної і
соціально-економічної історії та історії культури Київської Русі і Галицько-Волинської
держави.
До кожної теми включено перелік питань для самостійного опрацювання, теми
індивідуальних рефератів, методичні вказівки, список рекомендованих джерел та літератури
і тексти писемних джерел з завданнями до них і коментарями.

Для студентів історичного та інших гуманітарних факультетів

Відповідальний за випуск:
кандидат історичних наук, доцент Роман Шуст

Редактор: Романна Бокоч

Рецензенти: к.і.н. Мар’ян Мудрий

к.і.н. Оксана Рибак
к.і.н. Раїса Шиян

Макет: Володимир Костишин

Андрій Максимів
Набір: Володимир Костишин
Андрій Максимів
 Вступ
Підготовка “Практикуму з давньої і середньовічної історії України” є актуальним
завданням фахової освіти студентів–істориків. Сьогодні, за відсутності достатньої кількості
перекладених українською мовою й опублікованих джерел із давньої і середньовічньої
історії України, студенти не мають змоги самостійно вивчати вузлові проблеми історії
України цього періоду, належно готуватися до практичних занять.
Мета навчального посібника - розвинути у студентів навики самостійної
дослідницької роботи з джерелами, вміння аналізувати наявну в них інформацію і самостійно
робити обґрунтовані висновки. У практикумі зібрані основні тексти вітчизняних і
зарубіжних джерел з давньої і середньовічної історії України. Всі вони подаються в
перекладі українською мовою, з відповідними коментарями і словником. До кожної теми
написана вступна стаття, яка ознайомлює студентів із станом дослідження проблеми, її
дискусійними аспектами, акцентує увагу на найбільш важливих моментах у вивченні теми.
Кожна з запропонованих тем включає карти, схеми та інший ілюстративний
матеріал, що сприяє її глибокому і всебічному вивченню і, певною мірою, заповнює
прогалину, яка існує в навчальній літературі.
До кожної теми подається також ґрунтовний список опублікованих джерел та
літератури, який ознайомлює студента з джерельною базою й історіографією проблеми,
допомагає йому підібрати літературу для написання реферату, курсової роботи.
При підготовці “Практикуму з давньої і середньовічної історії України” використані
окремі матеріали з “Планів і завдань з історії України”, опублікованих у 1989 р. у
співавторстві з О.К. Мазуром, та досвід роботи з ними.
 Зміст
Вступ.................................................................................C. 4

Тема І. Скіфська цивілізація на території України..........C. 6

Тема ІІ. Етногенез слов’ян та їх розселення у Східній

Європі..................................................................C. 36

Тема ІІІ. Утворення Руської держави............................C. 61

Тема ІV. Поширення християнства в Київській Русі.

Релігійні реформи Володимира Великого........C. 80

Тема V. Соціально-економічний розвиток Руської

держави у ІХ–ХІІІ ст. .......................................C. 94

Тема VІ. Русь в системі міжнародних відносин

середньовічної Європи.....................................C. 112

Тема VІІ. Галицько-Волинська держава.......................C. 138

Тема VІІІ. Культурні процеси на українських землях

в епоху середньовіччя (ІХ–перша половина ХІV
ст.).............................................................C. 154
 Тема 1: Скіфська цивілізація на території України
(4 години)
Заняття перше
1. Характеристика писемних й археологічних джерел.
2. Походження скіфів та їх розселення на території України.
3. Господарство скіфських племен
Заняття друге
1. Суспільний устрій і державні утворення скіфів: Велика Скіфія Мала Скіфія.
2. Релігійні вірування та міфологія скіфських племен.

Теми індивідуальних завдань:

1. Опис географії і населення Скіфії в “Історіях” Геродота.
2. Побут та звичаї скіфських племен.
3. Військове мистецтво скіфів.

Методичні рекомендації
У перше тисячоліття до н.е., в епоху раннього залізного віку, на території України
зокрема в степовій і лісостеповій зоні, а також на узбережжі Чорного моря, відбувалися
події, які сприяли появі найдавніших у Східній Європі державних утворень. Північне
Причорномор’я, завдяки діяльності грецьких колоністів, які заснували тут численні міста-
держави на зразок полісів материкової Греції, увійшло в зону античної цивілізації. Степ і
частково лісостеп заселяли, змінюючи одні одних, іраномовні племена кіммерійців, скіфів,
сарматів, які зберігали при цьому особливості своєї культури – високорозвинуте кочове
скотарство в поєднанні з орним землеробством у долинах річок, найкращу на той час у
Східній Європі і поза її межами, зброю, кінську збрую й оригінальний звіриний стиль у
мистецтві (так звана “тріада скіфської культури”). Ці народи також утворили ранні державні
об’єднання на території України. Вони першими серед мешканців Східної Європи
потрапили в поле зору античних авторів, які залишили письмові свідчення про їхню історію.
Вже в поемах Гомера (IX–VIII ст. до н.е.) є згадки про народи і племена Північного
Причорномор’я (за однією з версій Одіссей спускався в підземне царство Аїда через вхід у
Криму). В “Ілліаді” згадуються північні гіппемолги (дослівно – “доїтелі кобилиць”), які
харчуються молоком. Пізніші джерела, починаючи з грецького поета Гесіода (біля 700 р. до
н.е.), ототожнюють їх зі скіфами-кочівниками, у яких кобиляче молоко було основним
продуктом харчування. В “Одіссеї” вперше згадуються кіммерійці. Приблизно в той самий
час (VIII–VII ст. до н.е.) у біблійних і ассірійських джерелах з’являються повідомлення про
кіммерійців і скіфів як про північних кочівників, що загрожували нападами.
Перші згадки про народи Північного Причорномор’я були випадковими і не зовсім
зрозумілими, але вони поклали початок літературній традиції, яку продовжили історики
Геродот, Полібій, Діодор Сицилійський, Аппіан, Таціт, Діон Кассій, Амміан Марцелін, що
залишили в своїх працях цінні повідомлення про давніх жителів українських земель. Проте і
їхні праці не були безпосередньо присвячені Північному Причорномор’ю. Народи цього
регіону згадуються, як правило, принагідно у зв’язку з іншими подіями. Отже, і в працях
античних істориків інформація про народи, що населяли територію України, також неповна
і має, як правило, фрагментарний характер.
Найбільш повний опис народів Північного Причорномо’я в середині І тис. до н.е.
маємо в “Історіях” Геродота (бл. 485–бл. 425 рр. до н.е.) – грека з малоазійського міста
Галікарнаса, якого Ціцерон назвав “батьком історії”. Праця Геродота складається з дев’яти
книг, кожна з яких названа ім’ям музи і присвячена історії грецькоперських воєн. В одній з
книг під назвою “Мельпомена” описаний похід перського царя Дарія І проти скіфів, який
датується бл. 513 р. до н.е. У ній описані історія, географія, господарство і побут, вірування
і звичаї скіфських племен і сусідніх народів Північного Причорномор’я. На думку вчених,
Геродот сам побував у грецькому місті Ольвії, де й зібрав більшу частину даних про Скіфію.
Окрім власних вражень, грецький історик використав також праці своїх попередників,
наприклад, Арестея і Гекатея, а також розповіді сучасників, пам’ятники епіграфіки,
архітектури, предмети ужиткового мистецтва. Археологічні розкопки підтвердили
достовірність багатьох даних Геродота. Ґрунтовний опис Геродота, а також важливість
скіфської доби в історії України – однієї з найбільш тривалих (близько тисячі років) і
найбільш яскравих сторінок давньої історії – обумовили вибір першої теми практикуму.

При вивченні фрагментів “Історій” Геродота необхідно звернути увагу на різні версії
походження скіфів, представлені грецьким істориком, на легенди, пов’язані з початком
скіфської історії. Сучасні вчені схиляються до думки, що скіфи прийшли на територію
України зі Сходу, з азійських степів. Як бачимо, Геродот свого часу також був
прихильником такої версії. Описавши розселення скіфських племен та їхнє господарство,
Геродот дав підставу сучасним історикам засумніватися в тому, що населення Середнього
Подніпров’я і верхів’їв Південного Бугу було власне скіфським. На їхню думку в скіфські
часи тут розселялися місцеві праслов’янські племена. Геродот називає їх скіфами-
землеробами, орачами, сколотами.
Проаналізувавши інформацію Геродота, самі зробіть висновок і обґрунтуйте його.
Вивчаючи питання теми, окрім уривків з праці Геродота, опрацюйте також інші
рекомендовані джерела і спеціальну літературу, а також попрацюйте над з картою, з’ясуйте,
де розселялися описані Геродотом племена, які сучасні назви мають моря, річки, згадані
грецьким істориком
Рекомендований список джерел та літератури:
Джерела:
Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V cт. перед Христом /
Передмова Ю.М. Хорунжого, текст М.Ф. Слабошпицького. Київ, 1992.
Геродот. Історії в дев’яти книгах / Переклад, передмова та примітки А.О. Білецького. Київ,
1993.
Граков Б.Н. Материалы по истории Скифии в греческих надписях балканского полуострова и
Малой Азии // Вестник древней истории. 1939. № 3.
Доватур А.И., Каллистов Д.П., Шишова И.А. Народы нашей страны в “Истории” Геродота.
Тексты, перевод, комментарии. Москва, 1982.
Древняя Русь в свете зарубежных источников / Под ред. Е.А. Мельниковой. Ч. 1. Античные
источники. Москва, 1999.
Латышев В.В. Scythica et Caucasica. Известия древних писателей греческих и латинских о
Скифии и Кавказе / Собрал и издал с русским переводом В.В. Латышев. С.-Петербург, 1893-
1900. Т. І. Греческие писатели.
Скифы. Хрестоматия / Составление, введение, коментарии. Т.М. Кузнецовой. Москва, 1992.

Література:
Агбунов М.В. Античная география Северного Причерноморья. Москва, 1992.
Алексеева А.Ю. Скифская хроника: скифы в VII-IV вв. до н.э. Историко-археологический
очерк. С.-Петербург, 1992.
Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы (от появления на исторической арене до конца IV в.
до н.э.). Ленинград, 1974.
Археология Украинской ССР. В 3 т. Киев, 1986. Т.2.
Бессонова С.С. Религиозные представления скифов. Киев, 1983.
Боград-Левин Г.М., Грантовский Э.А. От Скифии до Индии. Москва, 1983.
Бунятян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку історії // Україна крізь віки. В 15 т.
Київ, 1998. Т.1.
Гаврилюк Н.А. Домашнее производство и быт степных скифов. Киев, 1989.
Граков Б.М. Скіфи. Київ, 1947.
Граков Б.Н. Скифы. Москва, 1971.
Ельницкий Л.А. Скифия евразийских степей. Новосибирск, 1977.
Куклина И.В. Этногеография Скифии по античным источникам. Ленинград, 1985.
Мелюкова А.И. Скифия и фракийский мир. Москва, 1979.
Мозолевський Б.М. Скіфський степ. Київ, 1983.
Мурзин В.Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса.
Киев, 1990.
Нейхард А.А. Скифский рассказ Геродота в отечественной историографии. Ленинград, 1982.
Ольховский В.С. Погребально-поминальная обрядность населения степной Скифии (VII-III
вв до н.э.). Москва, 1991.
Полин С.В. От Скифии до Сарматии. Киев, 1992.
Раевский Д.С. Модель мира скифской культуры. Москва, 1985.
Раевский Д.С. Очерки идеологии скифо-сакских племен: Опыт реконструкции скифской
мифологии. Москва, 1977.
Рыбаков Б.А. Геродотова Скифия. Москва, 1979.
Скрыжинская М.В. Древнегреческий фольклор и литература в Северном Причерноморье.
Киев, 1991.
Смирнов А.П. Скифы. Москва, 1966.
Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. Давня історія України. У 2-х книгах / Під
ред. П.Толочка. Кн. 1. Київ, 1994.
Хазанов А.М. Социальная история скифов: Основные проблемы развития древних
кочевников евразийских степей. Москва, 1975.
Черненко Е.В. Скифо-персидская война. Киев, 1984.

Довідники:
У. Брей, Д. Трамп. Археологический словарь. Перевод с англ. Москва, 1990.
Словарь античности. Перевод с нем. Москва, 1989.
Der Kleine Pauly. Lexikon der Antike in fьnf Bдnden. Mьnchen, 1979.
Lexikon der alten welt. Zьrich; Stuttgart, 1965.

Тексти джерел

Уривки з книги ІV “Мельпомена” “Історій” Геродота // Геродот. “Історії в

дев’яти книгах”. Переклад, передмова та примітки А.О. Білецького. Київ, 1993. С.180-
185, 191-198, 203-205.

1. Після здобуття Вавілона Дарій вирушив у похід на скіфів. Оскільки Азія мала в
своєму населенні багато чоловіків і в царські скарбниці постійно надходило багато грошей,
Дарій побажав помститися на скіфах за те, що вони колись удерлися до Мідії, перемогли тих,
хто намагався їх затримати, і так вони перші розпочали ворожі дії. Справді, як я вже сказав
вище, скіфи були владарями Верхньої Азії впродовж двадцяти восьми років. Удерлися вони
до Азії, переслідуючи кіммерійців, і позбавили влади мідійців, бо до приходу скіфів мідійці
владарювали в АЗІЇ. Але скіфів, які були відсутні протягом двадцяти восьми років, коли вони
повернулися до своєї країни, спіткали випробування такі тяжкі, як і ті, що були в Мідії, адже
вони зустріли там численне вороже військо, бо скіфські жінки через те, що їхніх чоловіків не
було з ними так довго, взяли собі за чоловіків рабів.
2. Усіх своїх рабів скіфи осліплюють, а причина цього молоко, яке вони звичайно
п’ють... Коли вони закінчують доїти, вони наливають молоко в глибокі дерев’яні посудини,
саджають навколо кожної посудини на однаковій відстані один від одного сліпих і ті
збовтують молоко. Потім вони знімають вершки, що утворюються на поверхні, які
вважаютькращою частиною молока, а те, що залишається на дні, вважають за гіршу частину.
З цієї причини кожну людину, яку скіфи беруть у полон, вони осліплюють, бо вони не
землероби, а кочовики.
3. Отже, від цих скіфських рабів і від жінок народилося і виросло покоління юнаків,
які, довідавшись про своє походження, виступили проти тих, що повернулися з Мідії. І перш
за все вони прокопали широченний рів, що починався від Таврських гір1  і доходив до
Маєтійського озера 2  в тому місці, де воно має найбільшу ширину. Там вони відрізали від
Скіфії значну частину. Потім, коли скіфи вдерлися в країну, вони вчинили їм опір і почали з
ними битися. Після багатьох боїв, коли виявилося, що скіфи не можуть подолати
супротивників, один із скіфів сказав так: “Що це ми робимо, скіфи? Ми б’ємося з нашими
рабами і в битвах нас стає менше і їхнє число також зменшується. Ось що тепер, як мені
здається, треба зробити: відкинути списи та луки і кожному взяти батіг і якнайшвидше піти
проти них. Поки вони бачать нас із зброєю, вони вважають себе рівними з нами, а
побачивши, що в нас замість зброї батоги, вони зрозуміють, що вони наші раби, і
перестануть чинити нам опір. Почувши це, скіфи так і зробили, а здивувавшися тому, що
сталося, юнаки припинили битву і повтікали.
4. Так скіфи, які заволоділи були Азією, потім вигнані мідянами, повернулися до своєї
землі. Бажаючи покарати їх, Дарій зібрав у похід проти них військо.
5. Скіфи кажуть, що їхній народ є наймолодший серед усіх народів, і ось як це
сталося. Їхня країна була пустелею і перша людина, що там з’явилася, був такий, що
називався Таргітаєм. Батьками цього Таргітая, як вони кажуть, але я цьому не вірю, були, за
їхнім твердженням, Зевс і дочка бога ріки Борісфена 3 . Від них походив Таргітай і у нього
було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. Коли вони були царями, з неба
впали на скіфську землю зроблені з золота плуг, ярмо, сокира і чаша 4 . Перший побачив їх
старший і наблизився, щоб їх узяти, але все це золото, коли він підійшов туди, почало горіти.
Він віддалився і тоді до них підійшов другий, але із золотом сталося те саме. Отже так своїм
полум’ям прогнало їх золото. Проте, коли до нього наблизився третій, молодший, золото
згасло і тоді він узяв його собі і пішов із ним додому. І старші брати, після того, що вони
побачили, погодилися передати все царство молодшому.
6. Отже. як кажуть, від Ліпоксая походять ті скіфи, плем’я яких називається авхатами,
від середнього брата, Арпоксая, ті, що називаються катіарами і траспіями і, нарешті, від
молодшого брата походять ті, що називаються паралатами 5 , а всі вони разом, як кажуть,
називаються сколотами, а ця назва була ім’ям їхнього царя. Назву скіфи їм дали елліни 6 .
7. Отаке є походження скіфів за їхніми власними словами, а відтоді, коли вони
з’явилися, тобто від першого їхнього царя Таргітая до похода Дарія проти них, минуло як раз
тисяча років, не більше7 . Те священне золото пильно оберігають їхні царі і дуже шанують
його і щороку, приносячи йому щедрі жертви, просять його захистити їх. Проте коли хтось із
сторожів цього золота під час свята, будучи просто неба, засне, скіфи кажуть, що він не
проживе до кінця року. І через це як нагороду йому дають стільки землі, скільки він за один
день може об’їхати верхи. Оскільки їхня країна дуже велика, Колаксай, як кажуть, поділив її
на три царства для своїх дітей і одне з них зробив дуже великим, саме те, в якому
зберігається золото. В краях, розташованих вище на півночі від останніх мешканців країни,
сиплеться пір’я і неможливо нічого ні бачити, ні йти далі, бо і земля тим і повітря наповнені
пір’ям8  і воно заважає щось бачити.
8. Таке розповідають скіфи про свій народ і про країну, яка вище від них на півночі. Проте
елліни, що мешкають на узбережжях Понту, ось що кажуть про це. Геракл, коли він гнав
Геріонових бугаїв, прибув до цієї країни, де тепер мешкають скіфи і яка тоді була
пустельною. А Геріон, кажуть, мешкав поза Понтом. на острові, що його елліни називають
Ерітея, десь поблизу Гадейрів, які розташовані далі за Геракловими стовпами на узбережжі
Океану. Океан, як твердять, починається на сході і обтікає всю землю. Так кажуть, але для
цього не наводять ніяких доказів. Звідти повертався Геракл і щойно він прибув до країни, яка
тепер називавається Скіфією (бо його там застала зима і мороз), як витяг свою лев’ячу
шкуру, загорнувся в неї і тут на нього найшов сон, а його коні, що паслися, запряжені в
колесницю, тим часом зникли з божої волі.
9. Ледве прокинувся Геракл і почав шукати своїх коней, обійшов усю ту землю і
нарешті прибув до країни, яка називається Гілея. І там в одній печері він знайшов істоту
подвійної природи: наполовину вона була дівою, а наполовину змією: до сідниць її тіло було
жіночим, а нижче — зміїним. Він побачивши її здивувався і спитав її, чи не бачила вона десь
його коней, що зникли. Вона тоді відповіла йому, що вони в неї, але вонаповерне йому їх,
коли він із нею з’єднається. І Геракл за таку ціну погодився з’єднатися з нею. А вона весь час
відкладала повернення йому коней, бо хотіла якнайдовше жити з Гераклом, а він хотів
забрати коней і піти геть. Нарешті, вона віддала йому їх і сказала: “Цих коней, що прийшли
сюди, заради тебе я врятувала, а ти винагородив мене за мою послугу; від тебе я зачала троїх
синів. Коли ці сини виростуть, що мені з ними робити, поясни мені, чи я залишу їх тут (бо
цією країною володію лише я сама), чи я відішлю їх до тебе?” Так вона його питала, а він,
кажуть, так їй відповів: “Скоро ти побачиш, що сини стали дорослими, зроби те, що я тобі
скажу, і це ти правильно зробиш: хто з них ти побачиш, зможе натягнути оцей лук ось так і
зможе підперезатися оцим поясом, як я тобі показую, того ти залиш у цій країні. А хто не
спроможеться зробити так, як я тобі кажу, того ти жени геть із цієї країни. І коли ти так
зробиш, ти і сама будеш задоволена і виконаєш мої вказівки”.
10. Так він узяв один із своїх луків (бо до тих пір Геракл носив із собою два луки) і
показав, як слід оперезуватися поясом і передав їй лук, і пояс, які носив на тому боці, де було
припасовано золоту чашу, а передавши їх, відійшов. Коли народилися сини, вона спершу
дала імена: першого назвала Агатірсом, другого Гелоном, а останнього — Скіфом. Згодом,
коли вони стали чоловіками, вона згадала про доручення Геракла і виконала його. І сталося
так, що двох з її синів, Агатірса і Гелона, які не спромоглися виконати запропоноване
матір’ю, вона вигнала з країни і вони пішли світ за очі. Проте молодший із них, Скіф,
виконав запропоноване йому і залишився в країні. І від Скіфа, Гераклова сина, походять ті,
що стають царями скіфів. І на згадку про ту чашу скіфи і до цього часу носять підвішану на
поясі чашу. (Оце, власне, зробила для Скіфа, і саме лише для нього, його мати). Це, про що я
розповів, переказують елліни, які мешкають на берегах Понту.
11. Є ще і третій переказ, якому я найбільш довіряю, а саме такий. Згідно з ним із
кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдали їм чимало прикростей массагети
і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть
скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською). Кіммерійці, коли побачили, що проти
них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити. Тут їхні думки поділилися
надвоє, і кожна сторона наполягала на своїй думці. І найдостойнішою була думка царів, а
думка більшості зводилася до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж залишившися
наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Але думка царів була воювати до
останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ні більшість не хотіла
послухатися царів, ні царі більшості. Отже, перші вирішили без бою покинути країну
загарбникам і тікати від них, а царі вирішили краще бути вбитими і похованими на
батьківщині, але не тікати з більшістю, згадавши, як їм було добре тут і які муки спіткають
їх, якщо вони втечуть разом із більшістю. Скоро вони прийняли такі рішення, вони
розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони почали битися між собою. І
всіх, що в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Тірасу 9  (і їхні могили і тепер
ще можна там бачити). Там їх поховали10  і після того вони покинули країну. Згодом
прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її.
12. Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є
також і країна, що називається Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор 11 . Здається,
кіммерійці, тікаючи від скіфів в Азію, оселилися на півострові 12 , де тепер розташовано
еллінське місто Сінопа. Очевидно також, що скіфи, переслідуючи їх, удерлися в Мідію,
збившися з шляху. Бо кіммерійці весь час тікали вздовж моря, а скіфи, маючи праворуч від
себе кавказькі гори, збочили з шляху в сторону суходолу і вдерлися до мідійської землі.
Такий існує інший переказ як в еллінів, так і у варварів.
13. Арістей13 , син Каістробія, проконнесець, в своєму епічному творі розповідає, що
він, натхнений Фебом, прибув до ісседонів, а за ісседонами живуть одноокі люди арімаспи, а
ще далі за ними є грифи, які охороняють золото, а там далі біля моря живуть гіпербореї. Всі
вони, крім гіпербореїв, починаючи від арімаспів, постійно нападають на своїх сусідів.
Арімаспи витіснили з країни ісседонів, а ісседони скіфів, а кіммерійців, які жили біля
південного моря, скіфи змусили покинути країну. Отже, і цей переказ не узгоджується з тим,
що розповідають скіфи про свою країну.
14. А звідки був цей Арістей, який склав такий епос, уже було сказано, а про те. що я
чув про нього в Проконнесі і в Кізіку, я скажу. Кажуть, що Арістей був там за своїм
народженням не нижчий за будь-кого з громадян. Зайшовши в Проконнесі до сукновальні,
він там помер.
Сукновал зачинив майстерню і пішов сказати родичам померлого. Вже в місті
поширилася чутка про смерть Арістея, коли один кізікенець, що прийшов із міста Артакі,
піддав сумніву правдивість цієї чутки, сказавши, що він зустрів Арістея, коли той ішов у
Кізік, і навіть розмовляв із ним. І він наполягав на своєму сумніві, а родичі померлого
прийшли до майстерні, маючи з собою все необхідне для похорону. Але коли вони відчинили
майстерню, то не знайшли там живого, ні померлого Арістея. Згодом, коли минуло шість
років, кажуть, Арістей з’явився в Проконнесі і склав там той твір, що його елліни називають
тепер Арімаспією, а склавши його він зник удруге.
15. Оце кажуть у двох містах, а наступне мені сказали, відбулося в мешканців
Метапонта в Італії за двісті сорок років після другого зникнення Арістея, як я підрахував,
зіставивши те, що трапилося в Проконнесі з тим, що було в Метапонті. Метапонтійці
розповідають, що в їхню країну з’явився той самий Арістей і наказав їм спорудити жертов-
ник Аполлонові, а біля нього поставити статую з ім’ям на ній проконнесця Арістея, бо,
сказав він, лише до них італіотів, а більш ні до кого не приходив Аполлон і що сам він його
супроводжував, але тоді, коли він супроводжував бога, він був круком. Так він сказав за
словами метапонтійців і зник, а вони послали людей у Дельфи і запитали пророче
святилище, що це за явище було тієї людини. Піфія відповіла їм, щоб вони послухалися і
зробили все, як їм було сказано тим явищем і, якщо вони його послухаються, це буде їм на
добро. Вони послухалися і все виконали. І справді, тепер біля статуї Аполлона стоїть ще одна
статуя з ім’ям Арістея, а навколо ростуть лаврові дерева. Статую поставлено на агорі. Отже,
досить тепер про Арістея того, що я сказав.
16. Що там далі на північ від цієї країни, про яку ведеться в мене оповідання, ніхто не
знає нічого певного, бо сказати правду, я не міг ні від кого довідатися, хто б знав про це як
самовидець. Отже, навіть і сам Арістей, про якого я розповів трохи вище, навіть і він у
своєму творі повідомляє, що він не ходив далі від ісседонів, але про те, що там далі, він
розповідає з чуток, додаючи, що так кажуть ісседони. Хоч як там було, я намагався в своєму
дослідженні зайти якомога далі, і наводжу всі надійні відомості, які я чув.
17. Від гавані борісфенітів14  (бо вона розташована якраз посередині приморської
частини всієї Скіфії), від неї і далі перший народ, котрий можна зустріти, це калліппіди 15 ,
які є напів елліни і напів скіфи, над ними є інший народ, що називається алізонами 16 . Вони і
калліппіди взагалімають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють і їдять пшеницю і цибулю
та часник і сочевицю та просо. Над алізонами живуть скіфи оратаї, які сіють пшеницю не для
їжи, а на продаж17 . Ще далі над ними живуть неври, а далі на північ від неврів, наскільки я
знаю, є незалюднена країна. Оці народності живуть уздовж ріки Гіпанія на заході від
Борісфена.
18. Якщо перейти Борісфен, ідучи від моря, то спершу буде Гілея 18 , і якщо йти ще
вище, там живуть скіфи-землероби, яких елліни, що живуть уздовж ріки Гіпанія, називають
борисфенітами, а самих себе ті елліни називають ольвіополітами 19 . Отже, ці скіфи-
землероби живуть на сході на відстані трьох днів шляху, і до ріки, що називається
Пантікап20 , а на півночі на відстані, якщо пливти одинадцять днів, там джерела Борисфена.
Далі країна, що над ними, це пустеля великих розмірів. За пустелею мешкають андрофаги 21 ,
які є окремою народністю, яка не належить до скіфів. А далі за ними вже справжня пустеля і,
наскільки я знаю там нема іншого народу.
19. На схід від цих скіфів-землеробів, якщо перейти ріку Пантікап, у тій країні
мешкають кочовики також скіфи, які нічого не сіють і не обробляють землі. Вся ця країна
позбавлена дерев, за винятком Гілеї. Ці кочовики живуть на схід на відстані чотирнадцяти
днів шляху і доходять до річки Герра22 .
20. За Герром простягається країна, що називається царською 23  і скіфи, які в ній
живуть, найхоробріші та найчисленніші і вони вважають інших скіфів своїми невільниками.
Вони на півдні сягають аж до Тавріки, а на схід — до рову, що як я сказав, прокопали
народжені від сліпих, і до гавані на Маєтідському озері, що називається Кремни. Деякі інші
частини їхньої землі доходять до ріки Танаіда 24 . Вище на північ від царських скіфів
мешкають меланхлайни25 , це вже інша народність, не скіфська. Вище від меланхлайнів,
наскільки я знаю, є болота і незалюднена країна.
21. Якщо перейти ріку Танаїд, там уже не Скіфія, але перша її частина належить
савроматам26 , які живуть у країні, що починається від затоки Маєтідського озера і
простягається на північ на відстань п’ятнадцяти днів шляху, і вся ця країна позбавлена дерев
і диких, і культурних. Над ними живуть будіни27  в країні, що вся заросла різними деревами.
22. Вище над будінами на півночі спершу простягається пустеля на відстань семи днів
шляху, а за пустелею, якщо трохи ухилитися насхід, мешкають тіссагети,, окрема і численна
народність. Вони живуть полюванням. Поряд із ними живуть у тій самій країні ті, що
називаються іюрки. І вони живуть полюванням, а полюють ось як. Дерев у них дуже багато в
усій їхній країні і мисливець залізає на дерево і очікує. Кожен там має призвичаєного коня,
що лягає на живіт, щоб не звертати на себе уваги. І кінь очікує так само, як і собака. Щойно
мисливець побачить із дерева дичину, він стріляє в неї з луку, скочує на коня і переслідує її
разом із собакою. Вище від них, якщо трохи ухилитися на схід, мешкають інші скіфи, які
відокремилися від царських скіфів і згодом прийшли до цієї країни.
46. На берегах Понту Евксіну28 , куди готувався вирушити в похід Дарій живуть
порівняно до всіх інших країн найменш освічені народи, за винятком скіфів. Бо серед племен
у припонтійських краях ми не можемо назвати жодного, що було б відоме своєю мудрістю, і
не знаємо нікого, хто б уславився своїм розумом, крім скіфської народності і Анахарсія.
Скіфське плем’я дуже розумно винайшло щось, чого нема в інших, вельми важливе для
життя людей, наскільки я розумію. Що ж до всього іншого, то я їм не заздрю. Це
найважливіше, що вони винайшли, а саме, що ніхто з тих, які нападали на них, не
врятувався, і ще, коли вони не хочуть, щоб їх знайшли завойовники, скіфів неможливо
зустріти. І справді люди, що не мають ні міст, ні фортець, але кочують, будучи вершниками і
лучниками, які не займаються землеробством, а скотарством, житла яких на возах, як можуть
такі люди бути переможеними, як можна до них наблизитися?
47… Їхня країна рівнинна і рясніє травою і зрошується водою багатьох річок, яких
стільки, скільки каналів у Єгипті. Я назову тепер ті з них, які найбільш відомі і судноплавні
від самих своїх джерел. Це Істр, що має п’ять гирлів, а потім Тірас, Гіпаній, Борісфен,
Пантікап, Гіпакірій, Герр і Танаід.
48. Істр29  серед усіх відомих мені річок найбільша ріка і вода в ньому однакова і
взимку, і влітку. Це перша з заходу ріка Скіфії і через те, що в неї вливаються інші річки,
вона стає дуже великою.
 53. Четверта ріка — це Борісфен.. Вона найбільша серед них після Істру і, на мою
думку, вона найбільш корисна для людей не лише серед інших рік Скіфії, але і взагалі всіх
інших, крім єгипетського Нілу, бо з ним не можна зрівняти жодну іншу ріку. Отже, серед
інших рік Борисфеннайбільш корисний людям, бо навколо нього найкращі і найбільш
поживні пасовища для худоби і дуже багато в ньому риби, приємної на смак, і вода в ньому
дуже чиста, порівняно до інших із каламутною водою і ниви навколо нього чудові, а там, де
не засіяно, виростає висока трава. А в його гирлі відкладається багато солі. І великі риби в
ньому без колючих кісток, що їх називають антакаями. Для харчування ця ріка дає ще і
багато чого іншого, гідного всякої уваги.
Через сорок днів плавання до місцевості, яка називається Герр, відомо, що він тече з
півночі, але звідти вище ніхто не може сказати, якими країнами він протікає. Однак
встановлено, що тече він через пустелю, доки не досягає країни скіфів-землеробів. Справді,
ці скіфи живуть на його берегах на відстані десяти днів плавання. Лише про джерела цієї
ріки і Нілу я не можу сказати, де вони є, й гадаю, що і ніхто інший з еллінів не може цього
сказати. Там, де Борісфен наближується до моря, з ним з’єднується Гіпаній, що вливається в
те саме мілководдя. Вузька смуга суходолу, що утворюється між цими ріками, називається
мисом Гіпполая і на ньому побудовано святилище Деметри. А за святилищем на березі
Гіпанія живуть борісфеніти.
59. Отже, все найважливіше скіфи мають у повному достатку. Що ж до іншого, то
звичаї в них такі. Богів вони шанують лише таких: найбільш за всіх — Гестію, потім Зевса і
Гею, яку вважають за дружину Зевса. Після цих — Аполлона, Афродіту, Уранію і Арея. Цих
богів шанують усі скіфи, а ті, що називають їх царськими скіфами, приносять жертви ще й
Посейдонові. Скіфською мовою Гестія називається Табіті, Зевс, дуже правильно на мою
думку, називається Папай. Гея називається Апі, Аполлон — Ойтосір, Афродіта Уранія —
Аргімпаса, а Посейдон — Тагімасад. Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не
споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять.
60. Жертвоприношення всі вони роблять однаково під час усіх свят у такий спосіб.
Жертовна тварина стоїть із двома зв’язаними передніми ногами, а жрець стоїть позаду від
тварини, тягне за кінець мотузки, перекидаючи тварину, коли та падає. Він звертається до
божества, якому приносить жертву, а потім обкручує навколо шиї тварини зашморг,
устромляє в нього ціпок, крутить у всі боки і так задушує, не запалюючи вогню, не
посипаючи борошном і не роблячи зливань. І коли він вже задушить тварину і обдере шкуру,
починає куховарити30 .
61. Оскільки в скіфській землі не вистачає дров, то тамтешні мешканці вигадали ось
що, щоб варити м’ясо. Коли вони остаточно обдеруть шкуру тварини, знімуть м’ясо з кісток,
потім, якщо вони мають казани31 , а тамтешні казани дуже нагадують лесбоські кратери,
лише вони далеко більші за них, кидають в них м’ясо і після цього розпалюють під казаном
кістки жертовних тварин і варять м’ясо. Але коли вони не мають казанів. то закладають усе
м’ясо в шлунки тварин, наливають туди води і під шлунками запалюють кістки. Вони горять
дуже добре, а в шлунках уміщується все м’ясо без кісток. І в такий спосіб сам бугай варить
своє м’ясо, а також і всі інші тварини кожна варить своє м’ясо. Коли звариться м’ясо, тоді
той, що приносить жертву, як присвяту богові, кидає перед собою якусь частину м’яса і
тельбухи. Приносять вони в жертву й інших тварин і переважно коней.
62. Отже, так приносять вони жертви всім богам і всяких таких тварин, але Ареєві
вони приносять жертви в інший спосіб. В центрі області кожного народу існує священна
споруда для Арея32 , яку вони роблять ось як: накладають в’язанки хмизу завдовжки і
завширшки з трьох стадій 33 , але не дуже високі. На них влаштовують чотирикутну
площадку, три сторони якої стримчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають
на цю споруду сто п’ятдесят возів хмизу, бо через непогоду вона постійно осідає. В таку
купу хмизу кожен народ встромляє старий залізний меч, який є символом Арея. Цьому мечу
вони щороку приносять у жертву овець та коней, крім тих жертв, що вони їх приносять
іншим богам. А йому вони приносять ще таку жертву. Із кожної сотні ворогів, узятих у полон
живими, вони вибирають одного і приносять його в жертву, але не так, як овець. Спершу
вони ллють вино на голови, а потім ріжуть людей над посудиною і відносять кров на
вершину тієї купи хмизу і обливають кров’ю меч. Туди наверх вони відносять кров, а внизу
біля священної споруди роблять таке. В усіх зарізаних людей вони відрубують разом із
плечем правицю і кидають відрубане в повітря і, закінчивши всі обряди, відходять. А рука,
куди впаде, там і лежить, а окремо від неї труп зарізаної людини.
64. Щодо їхніх звичаїв на війні, то встановлено таке: першого ворога, якого вб’є скіф,
він п’є його кров, а скількох інших він ще вб’є в битві, то приносить до царя їхні відтяті
голови. За кожну голову йому дозволяється одержати щось із трофеїв, а якщо не принесе
голови, цейому не дозволяється. Ось як скіф здирає шкіру з голови ворога: він надрізує
шкіру навколо голови там, де вуха, бере голову, трусить її, щоб відокремити від черепа,
потім бере бичаче ребро і розгладжує шкіру. Після цього він використовує її як рушник і для
вуздечки свого коня, на якому він їздить, вішає її і пишається нею. Бо той, у кого більше
таких рушників, уважається за найвідважнішого воїна. Багато хто з них з шкіри ворогів
шиють собі плащі і носять їх як шкіряний одяг. Багато із них із шкіри мертвих ворогів,
здертої з правиці з нігтями, роблять собі чохли для сагайдаків. Адже людська шкіра досить
щільна і блискуча і мабуть від усіх інших вирізняється своїм блиском і білим кольором.
Багато хто здирає шкіру з усієї людини, натягає її на дерев’яну раму і возить її з собою,
гарцюючи на коні.
65. Отже, такі в них встановлено звичаї. А з головами не всіх ворогів, але з
найненависніших, вони роблять таке. Кожен із них, відпилявши все, що нижче від бровей,
очищує череп. І якщо цей скіф бідняк, він лише обтягує ззовні череп сирицевою бичачею
шкірою і використовує його як чашу, а якщо він багатій, то він також іззовні обтягує шкірою,
а зсередини позолочує його і використовує як чашу для вина. Роблять вони так і з черепами
своїх родичів, коли вони посваряться між собою і хтось із них на суді в царя візьме гору над
іншим. Коли приходять гості, яких шанують господарі, то їм підносять ці черепи і кажуть,
що хоча ті були їхніми родичами, але їм довелося з ними воювати і господар вийшов із війни
переможцем. Така перемога вважається в них за подвиг.
66. Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає
пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п’ють цього вина, але,
присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба. А ті, які повбивали дуже
багато ворогів тримають аж два келехи і з обох п’ють.
67. У Скіфії є багато ворожбитів, які ворожать із горстками лозин, а саме: приносять
їх дуже багато, розкладають на землі, розв’язують ці горстки і, поклавши кожну окремо,
пророкують і продовжуючи пророкування, знову збирають їх по одній і складають до купи.
Такий спосіб ворожити успадковано ними від предків. Вони ворожать із липовою корою.
Спершу розрізують її на три смуги, а потім накручують їх на пальці, розкручують і так
ворожать.
71 Могили їхніх царів розташовано в місцевості Геррів, в томумісці, до якого
Борісфен судноплавний, пливучи від моря. Там, коли помирає їхній цар 34 , вони викопують
у землі велику чотирикутну яму, беруть уже підготовленого померлого, вкривають його тіло
воском (перед тим очищують від нутрощів його черево), наповнюють його перетертим
купрієм35 , кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево, кладуть покійника на
віз і перевозять його до іншого племені 36 . Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме,
що й царські скіфи: відрізують кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних
місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс, і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі
труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тим
привозили, супроводжують його. І коли так вони об‘їздять із покійником усі племена, вони
прибувають у країну Геррів, яка є областю останнього підвладного їм племені і місцем
поховання царів. Потім, помістивши покійника на підстилку в могильному склепі,
встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і
вкривають його очеретяними матами. В просторому приміщенні склепу ховають одну з його
наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу,
вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді
вони зовсім не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю і
споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим.
72. Коли минає рік, вони влаштовують нове святкування. Вибирають найкращих
слуг із тих, що залишилися (всі вони скіфи з народження, бо ті, що служать цареві, він їх сам
обирає собі, а рабів він собі не купує), отже, з цих слуг п‘ятдесят вони задушують і до того
ще п‘ятдесят коней із найкращих. У них виймають шлунок, очищують його всередині, напов-
нюють соломою і зашивають. Ставлять на дві деревини половину колеса внутрішньою
стороною доверху, а іншу половину кладуть на інші дві деревини. І таких деревин вони
встромлюють у землю багато. Потім пропускають крізь тіло коня товсту жердину аж до шиї і
підіймають коня на колеса так, щоб передні колеса підтримували плечі коней, а задні біля
стегнів підтримували черево. Обидві ноги звисають, не досягаючи землі. На коней
нав‘язують віжки та вуздечки, тягнуть наперед і прив‘язують до колів.
Після того тих п‘ятдесят задушених юнаків, про яких я казав, саджають
кожного на коня в такий спосіб: кожному покійникові вздовжхребта встромлюють пряму
жердину аж до шиї. Внизу частина цієї жердини стирчить і її вставляють у дірку в жердині,
якою простромили коня. Цих вершників розміщують навколо кургану і йдуть геть.
73. Так вони ховають своїх царів, а інших скіфів, коли ті помирають, найближчі
родичі кладуть на вози і перевозять їх до домів приятелів. І кожен із них приймає їх і частує
всіх, хто супроводжує померлого, водночас підносячи йому всі ті страви, якими частує і
живих. Отак сорок днів возять незнатних людей, а вже потім їх ховають. Після похорону
скіфи очищуються. Спершу вони змазують голову якоюсь мастю, змивають її, а після того
очищують і все тіло: ставлять три жердини, нахиляючи одну до одної і обгортають їх
товстою вовняною тканиною, закривають нею все навколо, ставлять усередину такого
намету з жердин і тканини посудину, а в неї кидають розпечені камені.
74. В їхній країні добре ростуть коноплі, схожі на льон, хоч не дуже товсті й високі.
Порівняно до льону ці коноплі кращі, їх сіють, але вони і самі виростають. Із них фракійці
шиють собі одяги, зовсім схожі на льняні. І той, хто не має досвіду, не зможе розрізнити, чи
ці одяги з льону, чи з конопель. А той, хто ніколи в своєму житті не бачив конопляну
тканину, повірить, що одяг зроблено з льону.
75. Отже, насіння цих конопель беруть скіфи, потім залізають під вовняні тканини і
сиплять насіння на розпечене каміння і насіння, падаючи на каміння, горить, димить і дає
пару таку густу, що подібної до неї не буває в жодній еллінській паровій лазні. І скіфи,
задоволені паровою лазнею, кричать радіючи. Отака в них лазня, бо вони, звичайно, зовсім
не миють свого тіла водою. Їхні жінки змочують шерехатий камінь і на ньому розтирають
кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан і потім цією густою рідиною
змазують усе тіло та обличчя. І від цього вони, по-перше, приємно пахнуть, а по-друге, коли
вони потім знімають шар цієї масті, їхня шкіра стає чистою і блискучою.
76. Вони всіляко уникають запозичати іноземні звичаї жодного народу і зокрема
еллінські звичаї, як це доводять випадки з Анахарсієм і потім із Скілом. Анахарсій об‘їздив
колись більшу частину світу. Під час своїх подорожей він набрався багато мудрості, а потім
повернувся до своєї країни, до Скіфії. Пропливши кораблем через Геллеспонт, він приплив
до Кізіка, і побачивши, як кізікенці святкують величне свято на честь Матері богів 37 ,
Анахарсій дав урочисту обітницю Матері богів, якщо він повернеться живий і здоровий на
свою батьківщину, принести жертву, так само, як він бачив у кізікенців, і що він улаштує
всенічне святкування. Коли він прибув у Скіфію, то заглибився в так звану Гілею (ця країна
розташована поблизу Ахіллесового шляху і вся вона заросла різноманітними деревами).
Отже, туди заглибився Анахарсій і почав справляти свято з усіма обрядами на честь богині,
тримаючи в руках тимпан і навісивши на себе священні зображення. Коли він справляв ці
обряди, його побачив один скіф і повідомив про це царя Савлія. Прибув туди і сам цар і
ледве побачив Анахарсія, що справляв там обряди, вистрілив у нього з лука і вбив його. І
тепер, коли хтось спитає скіфів про Анахарсія, вони твердять, що не знають його, саме через
те, що він відвідав Елладу і справляв іноземні обряди. Проте мені розповів Тімн 38 ,
представник Аріапейта, що Анахарсій із боку батька був дядьком Ідантірса, скіфського
царя39 , і сином Гнура, внука Спаргапейта і сина Ліка. Якщо таке було походження
Анахарсія40 , то його вбив його брат, бо Ідантірс був сином Савлія, а Савлій був тим, хто
вбив Анахарсія.
78. Багато, навіть дуже багато років після того, таке саме сталося з Скілом, сином
Аріапейта. Отже, в Аріапейта, царя скіфів, серед інших його дітей, народився Скіл. Він
народився від матері істріянки 41 , а не від тамтешньої жінки, і його мати навчила його
еллінської мови та еллінської грамоти. Згодом за деякий час Аріапейта підступно вбив
Спаргапейт, цар агатірсів, і Скіл одержав царську владу і разом із нею і жінку свого батька,
яку звали Опойя. Ця Опойя була скіфянкою і від неї народився Орік, син Аріапейта. Скілові,
хоч він і був царем скіфів, не подобався скіфський спосіб життя, і зокрема порівняно з
еллінськими звичаями, які він засвоїв унаслідок свого виховання, і ось що він зробив.
Щоразу коли він приводив скіфське військо до міста борисфенітів 42  (а ці борисфеніти
кажуть, що вони мілетяни), отже, щоразу коли він приходив до них, Скіл залишав своє
військо в передмісті, а сам заходив у місто і наказував зачинити брами, знімав із себе
скіфський одяг і надягав еллінський і в ньому походжав на агорі без почту і без списоносців і
без усіх інших супутників (а брами охороняли, щоб його не побачив ніхто з скіфів у цьому
одязі) і в усьому іншому він наслідував еллінський спосіб життя і приносив жертви богам за
еллінськими звичаями. Він залишався в місті протягом одного місяця або й більше, а потім
надягав скіфський одяг і відходив. Так він робив звичайно багато разів і навіть побудував
собі палац у містіборисфенітів і помістив у ньому тамтешню жінку.
101. Отже, Скіфія, має чотирикутну форму і дві її сторони, що скеровані до моря,
одна, яка від узбережжя заходить у глиб материка, та інша, яка тягнеться вздовж моря, за
розміром є однакові43 . Від Істру до ріки Борісфену десять днів шляху і ще десять від
Борісфену до озера Маєтіди. А сторона Скіфії від моря в середину країни до меланхлайнів,
що живуть на півночі від Скіфії, становить двадцять днів шляху. Одноденний шлях за моїм
підрахунком дорівнює двумстам стадіям. На основі цього підрахунку сторони Скіфії
поперечні становлять чотири тисячі стадій, а повздожні, що йдуть у середину країни, мають
також стільки стадій.
103. Із них у таврів44  такі звичаї. Вони приносять у жертву Діві 45  тих, хто зазнав
катастрофи на морі, і всіх еллінів, яких вони беруть у полон. Вони живуть грабунками і
війною.
104. Агатірси є найлагіднішими людьми, вони носять на собі багато злотих прикрас.
Що ж до всього іншого, то вони схожі на фракійців.
105. Неври46  мають звичаї такі самі, як скіфи. А за одне покоління до походу Дарія
вони змушені були покинути свою країну через навалу змій. Бо в їхній землі з’явилося багато
змій, більшість яких напала на них із північної пустелі. Під їхнім натиском вони, покинувши
свою країну, оселилися разом із будинами. Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни.
Бо скіфи і елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожний із неврів стає
вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною. Мене вони цим
оповіданням не переконали, але вони на цьому наполягають і ще підтверджують клятвою.
106. Андрофаги серед усіх людей мають найдикіші звичаї, в них нема ні прав, ні
законів. Вони кочовики, одягаються, як і скіфи, але мова в них своя.
107. Меланхлайни одягаються в усе чорне, звідки і їхня назва, звичаї в них скіфські.
108. Щодо будінів, то це велике і численне плем’я і всі вони мають зовсім блакитні
очі і руде волосся. В їхній країні побудовано дерев’яне місто, що називається Гелон. Кожна
частина його муру має завдовжки тридцять стадій, а мур високий і дерев’яний. І житла в них
дерев’яні, а також і святилища. Є там святилища еллінських богів, обладнані по-еллінському,
із статуями і жертовниками і з внутрішніми дерев’яними храмами. У кожні три роки вони
святкують діонісії і вакхічно божеволіють. А гелони — це первісно елліни, що виселилися з
емпоріїв і оселилися з будінами. Вони користуються то скіфською, то еллінською мовами.
109. А будіни користуються не тією мовою, що гелони, і спосіб життя в них інший, бо
будіни — тубільці, кочовики і лише вони в тій країні харчуються кедровими горішками.
Гелони обробляють землю і споживають збіжжя і є в них сади і вони не схожі на будінів ні
зовнішністю, ні кольором шкіри та волосся. Елліни називають також будінів гелонами, але
це неправильно. Їхня країна вся вкрита різноманітним лісом, а в найбільшій гущавині лісу є
велике і повноводне озеро, а також болото і навколо нього очерет. У тому озері ловлять видр
та бобрів і ще інших звірів із квадратними мордами.
110. Про савроматів розповідають таке. Коли елліни билися з амазонками (а амазонок
скіфи називають ойорпата, а ця назва означає грецькою мовою чоловіковбивці, бо ойор — це
їхнью мовою чоловік, а пата — вбивати), тоді, кажуть, елліни, після перемоги на
Термодонті47  відпливли на своїх кораблях із усіма полонянками, яких вони захопили, але на
морі амазонки, напавши на чоловіків, зарізали їх. Проте амазонки не вміли поводитися з
кораблями, не знали як користатися ні кермом, ні вітрилами, ні веслами. Коли вони зарізали
чоловіків, вони віддалися на волю хвиль і вітру. І так вони прибули на Маєтідське озеро до
Кремнів48 . А Кремни розташовані на землі вільних скіфів. Там амазонки, зійшовши з
кораблів, пішли далі в глиб країни. Спершу, знайшовши там стайню коней, вони захопили їх
і почали на конях грабувати скіфські господарства.
111. Скіфи не могли зрозуміти, що це таке: вони не знали ні їхньої мови, не бачили
такого одягу, не знали, що це за плем’я. Вони були здивовані, звідки ті прибули, і спочатку
вважали їх за чоловіків у юному віці, і почали з ними битися. Після битви, підібравши трупи,
вони довідалися, що то були жінки. Порадившися, вони вирішили більше ні в який спосіб не
вбивати їх, але послати до них своїх юнаків у такому числі, скільки було там жінок. Вони
наказали їм отаборитися поблизу них і робити все те, що ті роблять. Так вирішили скіфи,
бажаючи мати дітей від амазонок.
114. Потім вони об’єднали обидва табори і почали жити разом. Що ж до мови, то
чоловіки не спромоглися вивчити мову жінок, але жінки швидко засвоїли мову своїх
чоловіків. Коли стало можливим взаєморозуміння між ними, чоловіки сказали амазонкам: “У
нас є батьки, є в нас і своє майно. Отже, досить нам цього життя. Нумо повернемося і
житимемо з усіма іншими. Ми візьмемо вас із собою, як наших дружин, а не якихось там
інших”. Але амазонки ось що відповіли на це: “Ми не можемо жити з вашими жінками, бо в
нас і в них різні звичаї. Адже ми стріляємо з луків і кидаємо дротики, їздимо верхи, не
знаємо жіночих робіт. А ваші жінки нічого того не вміють робити, про що ми сказали, але
живуть там на возах і займаються жіночими справами і на полювання не ходять і взагалі не
ходять нікуди. Отже, ми не зможемо з ними затоваришувати. А якщо ви хочете мати нас
своїми дружинами і бути чесними людьми, ідіть до ваших батьків і візьміть належну вам
частину майна, і тоді ми будемо жити з вами окремо від них.
115. Юнаки послухалися їх і так і зробили. Але коли вони взяли свою частину майна і
повернулися до амазонок, жінки сказали їм: “Ми занепокоєні і нас охоплює страх, якщо ми
житимемо в цій країні, по-перше, тому, що ми спричинилися до того, що ваші батьки
втратили вас, і по-друге, тому, що ми завдали стільки шкоди вашій країні. Якщо ви вважаєте
нас достойними бути вашими жінками, хай ми всі зробимо таке: від’їдемо з цієї країни,
перейдемо за ріку Танаїд і там оселимося”.
116. Юнаки і на це погодилися. Вони перейшли ріку Танаїд і пройшли ще на відстань
трьох днів шляху від Танаїду на схід і три дні шляху на північ від Маєтідського озера. Коли
вони прибули в край, де вони й тепер мешкають, там і оселилися. І відтоді і дотепер жінки
савроматів живуть, як і за давніх часів, тобто і на полювання їздять увесь час верхи і разом із
своїми чоловіками і без них, і на війну ходять, і одягаються так, як чоловіки.
117. Савромати розмовляють скіфською мовою, але розмовляють нею з давніх часів погано,
бо амазонки не навчилися їй як слід. Що ж до шлюбів, то ось у них так встановлено: жодна
дівчина не виходить заміж, поки вона не вб’є якогось ворога. Буває так, що деякі з них
помирають не одружені, якщо їм не довелося виконати це за звичаєм.
Примітки
 1
Таврські гори – Кримські гори.
 2
Озеро Маєтіди, Меотійське озеро – так у Геродота називається Азовське иоре.
 3
Борисфен у Геродота – одна із рік Скіфії, яку більшість дослідників ототожнює з Дніпром,
але існує думка (С.О. Жебельов), що так греки називали Дніпровсько-Бузький лиман. Крім
того, це ім’я бога ріки.
 4
Золоті речі – сокира, чаша та плуг – культові предмети давньоіранських племен, які були
символами влади. Аналогічне культове значення ці священні предмети мали у давніх кельтів
(Д.С. Раєвський) і осетинів (Ж. Дюмезіль).
 5
Стовно авхатів, катіарів, траспіїв та паралатів у дослідників існують різні думки; можливо
це були назви окремих племен, або родів, або соціальних груп.
 6
Скіфи – грецька назва, яка відповідає ассіро-вавілонській назві “ішкузай” та біблійній
назві “ашкеназі”. Згідно з Геродотом самоназвою скіфів була назва “сколоти”, яка походить
“від імені їхнього царя”, проте, як власне звали царя, не відомо.
 7
Число “тисяча” тут слід розуміти не буквально, а в значенні тривалого проміжку часу.
 8
Очевидно, тут ідеться про сніг.
 9
Тірас у Геродота – назва ріки Дністер, в гирлі якої була однойменна грецька колонія, місто
Тірас.
 10
Археологи не знайшли масових поховань кіммерійців на берегах Дністра. Існує версія,
що місце, про яке писав Геродот знаходиться на берегах Кубані.
 11
Кіммерійський Боспор – Керченська протока.
 12
Півострів – Мала Азія.
 13
Арістей (Арістайос) Проконнеський, очевидно, історична особа, автор епосу “Арімаспея”
(збереглися лише незначні фрагменти) та “Теогонії”. Давні греки створили міфи про його
особу і розповідали про нього чудеса. Геродот міг бути знайомим із його епосом про
однооких людей арімаспів, котрі нібито мешкали десь на далекій півночі (або північному
сході Скіфії). За свідченням словника “Суда” Арістей був сучасником Кіра і Креза, але
Геродот уважав, що Арістей жив у VIII ст. до н.е.
 14
Гавань борисфенітів – це грецька колонія Ольвія, розташована на правому березі
Дніпровсько-Бузького лиману, найдавніше з грецьких міст Північного Причорномор’я.
 15
Калліпіди в Геродота – елліно-скіфи, тобто змішане греко-скіфське плем’я.
 16
Алізони – північні сусіди калліпідів, які мешкали в тій області, дезближуються ріки Тірас
(Дністер) і Гіппаніс (Південний Буг).
 17 Відомо, що імпорт пшениці в Грецію з Північного Причорномор’я мав велике значення, а
тому Геродот спеціально зазначає, які з місцевих племен вирощували її для себе або на
експорт. Скіфи-оратаї, мешкали на берегах верхньої течії ріки Гіппанісу (Південного Бугу).
 18 Гілея (Гюлая) – тобто “лісовий край” (від давньогрецького “гюле” – “ліс”). Область, яку
дослідники локалізують десь на півдні лівобережжя Борисфену (Дніпра). Тепер у цьому краї
лісу немає, а лише степ та піски.
 19 Скіфи-землероби мешкали на берегах ріки Борисфен (в Середньому Подніпров’ї).
 20 Дослідники не ідентифікували річку Пантікап з якоюсь водною артерією України.
Нез’ясованим залишається також який зв’язок був між назвою річки і містом Пантікапеєм –
столицею Боспорського царства.
 21 Андрофаги (буквально “людожери”) – дике плем’я на півночі від країни скіфів.
 22 Річка Герр також залишається не ідентифікованою. За Геродом ця річка відокремлювала
країну скіфів-кочовиків від країни царських скіфів. Герр – це також назва місцевості, де
згідно з Геродотом знаходилися поховання скіфських царів, розташування якої досі не
встановлене.
 23 Країна, що називається царською, тобто область розселення так званих царських скіфів.
Охоплювала степову частину Кримського півострова і степову смугу вздовж північних
берегів Чорного моря.
 24 Танаїд, Танаїс більшість вчених ототожнюють з рікою Дон, в нижній течії якої було
розташоване давньогрецьке місто Танаїс.
 25 Меланхлени (буквально “одягнені в чорні плащі (або шкури)”). За Геродотом вони
мешкали десь на півночі Скіфії.
 26 Савромати, сармати – іранське плем’я, споріднене із скіфами. За Геродотом, мешкали на
схід від ріки Танаїс (Дон).
 27 Про етнічну приналежність будінів у дослідників єдиної думки немає. За Геродотом
будіни розселялися на схід від ріки Танаїс (Дон) і на північ від сарматів, у лісистій країні на
північному сході Скіфії.
 28 Понт Евксіну, Понт Евксинський (дослівно “Море гостинне”) – так греки і Геродот
називали Чорне море.
 29 Істр – Дунай.
 30 Зміст цього обряду жертвоприношення такий, що жертовна тварина ніби то вклоняється
перед божеством, а кров її не проливається на землю.
 31 Скіфські казани знайдені археологами в багатих похованнях (таких, як Чортомлик,
Солоха та інші). Мідні казани у скіфів, як і у кельтів, мали окрім практичного культове
значення.
 32 Арей – у скіфів бог війни, символом якого був меч.
 33 Стадій – міра довжини, дорівнював 184, 97 метра.
 34 Археологічні дані підтверджують повідомлення Геродота про скарби царських курганів
та про поховальні обряди скіфів.
 35 Тут назва якоїсь ароматичної трави, можливо бугила (Anthriscus).
 36 Подібний поховальний обряд за повідомленнями арабських мандрівників (Ібн-Фадлан)
був у східних слов‘ян до їхньої християнізації.
 37 Оргіастичні культи Матері богів (Кібели) з грецького міста Кізіка на березі Пропонтіди
(Мармурового моря) могли потрапити до скіфів, які за свідченням Геродота взагалі уникали
запозичення іноземних (зокрема, грецьких) звичаїв.
 38 Тімн (Тюмнес) – єдине ім‘я свого інформатора, яке наводить Геродот.
 39 Наведення Геродотом кількох імен скіфських царів дало привід дослідникам уважати,
ніби в скіфів існувала царська династія. З тексту Геродотових “Історій” не можна зрозуміти,
про яких саме царів ідеться: чи про царів окремих скіфських племен, чи про царів, що
правили усіма племенами. Оскільки існування сонного царя суперечило б поділу скіфів на
хліборобів, орачів, кочовиків, царських скіфів треба гадати, що Геродот згадує імена царів
якогось одного племені (мабуть, скіфів-царів)
 40 Образ Анахарсіса – мудрого скіфа, що прилучився до грецької культури, мав дальший
розвиток в античній літературі. Скіфському мудрецеві приписувалися різні філософські
вислови і навіть листи. Доля скіфського царя Скіла аналогічна долі Анахарсіса, обидва вони
були вбиті за спробу завести в Скіфії грецькі звичаї. Анахарсіс був братом скіфського царя, а
Скіл сам був царем.
 41 Істрія – країна на півночі Адріатичного моря (також Гістрія), крім того, місто-колонія
мілетян поблизу гирлів Істру (Дунаю). Тут не ясно, чи “істрянка” походила з країни Істрії, чи
з названого міста
 42 Борисфеніти (Бористеніти) – мешканці міста Борисфена, тобто Ольвії. Скіфи-хлібороби
греками називались також борісфенітами, а мешканці Ольвії називали себе ольвіополітами,
або мілетянами.
 43 Геродот майже правильно навів відстань від гирлів Дунаю до Керченської протоки (за
Кишинева до Таганрога (приблизно 750 км.).
прямою лінією приблизно 550 км.), а від
Теоретична схема – скіфська країна нібито мала форму правильного квадрату – припускає,
що вертикальні лінії його мусили бути такими, як і горизонтальні. В такому разі північна
границя скіфських земель мала
б доходити кудись аж до Брянська. Геродотові та його
інформаторам могла бути відомою лише південна границя до Азовського моря.
 44
Таври – місцеві племена, що мешкали в гірській частині Кримського півострова.
 45
Божество таврів, ототожнюване з грецькою Артемідою, часто називається просто Дівою.
Таври приносили в їй жертву іноземців чиї кораблі зазнавали аварії біля їхніх берегів. Цей
звичай таврів, очевидно, пов’язаний з міфом про Іфігенію, дочку мікенського царя
Агамемнона.
 46
Неври – за Геродотом мешкали в країні між Південним Бугом та Дніпром, на північ від
скіфів-орачів. Повідомлення Геродота про переселення неврів у країну будінів на схід за
Доном суперечить іншим його відомостям про розташування країни неврів.
 47
Термодонт – річка в Каппадокії, в давній країні хеттів, у Малій Азії. Згідно з переказом
там була країна амазонок.
 48
Місто на березі Азовського моря.

Запитання для роботи з джерелами

1. Яка із наведених Геродотом легенд може бути використана як аргумент для
гіпотези про автохтонність скіфів у Східній Європі?
2. Які племена населяли степи Північного Причорномор’я перед скіфами? Куди вони
переселилися?
3. Опишіть за даними Геродота географічні межі Скіфії. Позначте територію Скіфії
на контурній карті.
4. Які ріки протікали через територію Скіфії? Вкажіть їхні сучасні назви.
5. Визначте територію розселення кожного із скіфських племен.
6. Які ще племена, окрім скіфських, за даними Геродота розселялися в Східній
Європі? Визначте територію, де вони мешкали і позначте на контурній карті.
7. Яка інформація, наведена Геродотом, свідчить про кочовий спосіб життя скіфів?
8. Де, згідно з даними Геродота, розселялися скіфські племена, що займалися
землеробством? Що дає підставу деяким вченим вважати їх праслов’янами, а не
власне скіфами?
9. Які факти, повідомлені Геродотом, засвідчують наявність рабства у скіфів? Які
були джерела рабства?
10. Охарактеризуйте вірування скіфів. Яким грецьким богам Геродот знайшов аналоги
у скіфській міфології?
11. Які стихії уособлювали названі Геродотом грецькі і скіфські божества?
12. Опишіть звичаї скіфів.
13. Опишіть побут скіфів.
14. Як на території України, за даними Геродота, з‘явилися амазонки? Де вони
розселялися?
15. Які факти свідчать про спорідненість скіфських і сарматських племен? Де
розселялися сармати?
16. Вкажіть імена інформаторів Геродота.
17. Що відомо про Арістея, даними якого користувався Геродот?
 Тема 2: Етногенез слов’ян та їх розселення у Східній Європі
(4 години)

План
Заняття перше
1. Античні та візантійські автори про розселення слов’янських племен.
2. Господарство східних слов’ян у VI–VIII ст.
Заняття друге
1. Писемні джерела про суспільно-політичний розвиток східних слов’ян у VI–VIII ст.
2. Вірування, звичаї та обряди східних слов’ян.

Теми індивідуальних завдань.

1. Участь слов’янських племен у великому переселенні народів.
2. Сучасна українська історіографія про етногенез слов’ян.

Методичні рекомендації.
Одними з найскладніших питань в історичній науці є питання походження народів,
або етногенезу (гр. “етнос” – народ, “генезис” – походження). Дослідження проблеми
походження народів передбачає передовсім встановлення часу, коли цей народ виділився з
поміж інших як окрема етнічна спільність, а також визначення території, на якій він власне
з’явився і яка є первісною територією його розселення, або прабатьківщиною.
З’ясування цих питань, зазвичай, ускладнене відсутністю джерел, браком інформації.
Найбільш достовірні писемні відомості з’являються доволі пізно. Наприклад, перші
письмові свідчення про слов’ян відносяться до І–II ст. н.е. і належать римським авторам. Без
сумніву слов’яни населяли Європу і до цих перших контактів з римським світом. Однак з
якого саме часу вони проявили себе як окремий народ на етнічній карті Європи – цього ми,
на жаль, не можемо дізнатися з принагідних даних римських авторів. Щоб дати відповіді на
ці питання, вчені залучають також археологічні джерела, дані мовознавства, палеоботаніки,
палеоетнографії. Тільки комплексне вивчення отриманої інформації дає змогу наблизитися
до розв’язання проблеми походження слов’ян. Проте і сьогодні вона залишається
дискусійною. Скупість джерел і нечіткість поданої інформації породили велику кількість
наукових гіпотез про походження слов’ян.
Ще в XIX ст. беруть початок дві основні теорії походження слов’ян – міграційна й
автохтонна. Першу в 30-ті роки ХІХ ст. обґрунтував відомий чеський славіст П.Й.Шафарик,
підтримали і розвинули його версію український історик М. Грушевський, російський
учений – О. Шахматов, чеський дослідник Л. Нідерле та ін. Суть її зводиться до того, що
формування слов’янського етносу відбувалося в процесі міграцій, переселення. Слов’яни не
відразу освоїли землі, які вони заселяють у сучасній Європі, а поступово, впродовж першого
тисячоліття нашої ери, коли проходило розселення їх у різних напрямках.
Згідно з автохтонною теорією походження слов’ян, яка виникла одночасно з
міграційною, слов’яни є корінними жителями тих територій, котрі вони заселяють сьогодні.
Цю теорію підтримував, зокрема, відомий український археолог В. Хвойка, який відкрив
трипільську культуру. Він вбачав тісний зв’язок між племенами трипільської культури, яка
існувала на території України в IV–ІІ тис. до н.е., і слов’янами. Однак автохтонна гіпотеза
була і залишається менш популярною серед вчених. Більшість сучасних дослідників
проблеми етногенезу слов’ян є прихильниками міграційної теорії. Вони намагаються
встановити первісну територію, так звану прабатьківщину слов’ян, звідки ті розпочали свої
міграції і розселення в Європі.
Однією з перших виникла гіпотеза дунайської прабатьківщини слов’ян, згідно з
якою слов’яни початково осіли на берегах Дунаю. Про розселення слов’ян з території
Подунав’я писав ще літописець Нестор у “Повісті временних літ” на початку XII ст. Цю
гіпотезу підтримали П.Й. Шафарик, І. Ляпушкін, О. Трубачов. Багато прихильників,
особливо серед польських учених, має вісло-одерська концепція, згідно з якою
прабатьківщиною слов’ян є межиріччя Вісли й Одеру. З її обгрунтуванням виступили,
зокрема, Ю. Костжевський, Г. Ловмянський, Т. Лер-Сплавінський. Велика група вчених,
серед яких такі відомі, як М. Грушевський, Л. Нідерле, О. Шахматов, Б. Рибаков
прабатьківщиною слов’ян вважали землі між Віслою і Дніпром. В останні десятиріччя
з’явилася тенденція до об’єднання двох останніх концепцій і розширення межі первісної
батьківщини слов’ян до Одеру на заході і Дніпра – на сході. Так виникла одеро-дніпровська
гіпотеза, прихильником якої серед сучасних українських археологів є, зокрема П.Толочко.
Ще однаконцепція, яку намагалися обґрунтувати М. Фасмер, Є. Максимов, А. Тереножкін,
може бути умовно названа середньодніпровсько-західнобузькою. Згідно з нею, регіон
первісного розселення слов’ян розташований між Західним Бугом і середньою течією
Дніпра.
Як бачимо, більшість з названих концепцій включає територію України, зокрема
правобережні землі, Волинь і Середнє Подніпров’я, в зону первісної прабатьківщини
слов’ян, де почалося формування слов’янської етнічної спільності.
Другою важливою проблемою етногенезу слов’ян є встановлення часу, коли
він розпочався, а також його періодизація. Як уже згадувалося, перші письмові звістки про
слов’ян датуються І– ІІ ст. н.е. і належать римським авторам. Пліній Старший, Корнелій
Тацит, Клавдій Птолемей писали про численні племена венедів, що розселялися на берегах
Вісли і на південному узбережжі Балтійського моря поряд з германцями і сарматами. Венеди
– назва, під якою слов’янські племена були відомі римським історикам. Етнонім “слов’яни ”
з’явився пізніше, в VI– VII ст., у творах візантійських авторів, зокрема у Прокопія
Кесарійського, Йордана, Маврикія Стратега, коли слов’янські племена вже розселилися на
значній території Європи. У візантійських авторів трапляється ще одна назва слов’ян – анти.
Так називали слов’янські племена, що розселялися по берегах Дністра і на схід до Дніпра,
тобто власне на території України. Сучасні учені щораз більше схиляються до гіпотези, що
інформацію Геродота про скіфів-землеробів, скіфів-орачів, або сколотів, можна також
віднести до праслов’ян, які в скіфські часи, тобто в середині І тис. до н.е., розселялися в
Середньому Подніпров’ї і в верхів’ях Південного Бугу.
Археологи намагаються встановити також більш ранні етапи етногенезу слов’ян.
Існує припущення, що першою праслов’янською культурою в Європі і на території України
могла бути тшинецько-комарівська культура, датована серединою II тис. до н.е.–початком І
тис. до н.е. і поширена на значній території – між Одером і Дніпром. Цієї точки зору,
зокрема, дотримуються прихильники Одеро-Дніпровської концепції.
Ряд учених, серед яких і український археолог В. Баран, вважають першою
праслов’янською культурою зарубинецьку, поширену в Середньому Подніпров’ї в III ст. до
н.е. – II ст. н.е. Саме племена зарубинецької культури, на їхню думку, і були тими венедами,
про яких повідомляли римські автори. Вони визнають слов’янський характер пеньківської і
празько-корчацької археологічних культур, поширених на території України в середині І тис
н.е., коли візантійські автори повідомляють про слов’ян і антів.
У вивченні проблеми етногенезу слов’ян важливу роль відіграють також лінгвістичні
джерела. Попри значимість їхньої інформації, треба брати до уваги і такий властивий їм
недолік, як неможливість чітко визначити хронологію мовних процесів. Тому в працях
мовознавців спостерігається різне датування етапів етногенезу слов’ян. Деякі історики і
лінгвісти, використовуючи метод порівняльного мовознавства, без вагомих підстав
опускають нижню хронологічну межу історії східних слов’ян і шукають їх серед населення
кам’яного віку. Так, Б.В. Горнунг у найдавнішій слов’янській історії виділяє три послідовні
етапи:
1) мовні предки слов’ян (V– III тис. до н.е.) – кам’яний і мідно-кам’яний вік;
2) протослов’яни (кінець ІІІ – початок ІІ тис. до н.е.);
3) праслов’яни (з XV ст. до н.е.– початок– середина І тис. н.е.) – відособлення
західних, східних та південних слов’ян.
 Цікавою є також хронологічна схема формування індоєвропейських мов Г. Трегера і
Х. Сміта (С. 58). Згідно з нею близько 3500 р. до н.е. можна констатувати індохеттську мовну
спільність, з якої через тисячу років виділилися індоєвропейці й анатолійці. В період з 2500
до 2000 р. до н.е. від індоєвропейців відокремилися вірмени (2300 р. до н.е.), індоіранці (2200
р. до н.е.), давньоєвропейці і греки (2000 р. до н.е.). До 1500 р. до н.е. етнічна диференціація
давньоєвропейців поглибилася. Результатом цього процесу був їх поділ на південних,
західних, середніх європейців і тохарів. Подальше розмежування середніх європейців
привело до утворення близько 800– 500 р. до н.е. балто-слов’янської і германської
спільностей. В середині І тис. до н.е. на базі балто-слов’янської єдності почали формуватися
слов’яни як самостійна етнічна спільність.
Фрагментарною є інформація писемних джерел про перші державні утворення слов’ян на
території України. Так, візантійський автор Йордан повідомляє про племінний союз антів на
чолі з вождем Божем і сімдесятьма старійшинами, який воював з царством готів у IV ст. н.е.
До середини І тис. н.е., на думку дослідників, вже склалися племінні союзи, або, як їх
називає Я. Ісаєвич, племінні княжіння полян, сіверян, древлян, истории. 1941. № 1.
Повість минулих літ // Літопис руський. За Іпатським списком. Київ, 1989.
Прокопий из Кесарии. Война с готами / Перевод С.П. Кондратьева. Москва, 1950.
Сборник документов по истории СССР. Ч.І. ІХ-ХІІ вв. / Под редакцией В.В. Мавродина.
Москва, 1970.
Свод древнейших письменных известий о славянах. В 2 т. / Под редакцией Г.Т. Литаврина,
Л.А. Гиндина. Москва, 1991; 1993.
Симокатта Феофилакт. История / Перевод С.П. Кондратьева. Москва, 1957.
Тацит Корнелий. Сочинения. Т. 1. Ленинград, 1969.
Хрестоматія з історії України для студентів вузів. Київ, 1993.

Література:
Алексеева Т.И. Этногенез восточных славян. Москва, 1973.
Артамонов Н.И. Происхождение славян. Ленинград, 1950.
Археологія УРСР. Т.2. Київ, 1971; Т. 3. Київ, 1975.
Балагурі Е.А., Паняк С.И. Закарпаття – земля слов’янська. Ужгород, 1976.
Баран В.Д. Ранні слов’яни між Дніпром і Прип’яттю. Київ, 1972.
Баран В.Д. Славяне в средине І тыс. н.е. // Проблемы этногенеза славян. Киев, 1978.
Баран В. Давні слов’яни // Україна крізь віки. В 15-ти томах. Т. 3. Київ, 1998.
Брайчевський М.Ю. Біля джерел слов’янської державності. Київ, 1964.
Брайчевський М.Ю. Походження Русі. Київ, 1968.
Брайчевський М.Ю. Анти // Михайло Брайчевський. Вибрані твори. Нью-Йорк; Київ, 1999.
Вернер И. К происхождению и распространению антов и склавинов // Советская Археология.
1972. № 4.
Вознесенская Г.А. Кузнечное производство у восточных славян в третьей четверти 1 тыс. н.э.
// Древняя Русь и славяне. Москва, 1978.
Державин Н.С. Славяне в древности. Москва, 1946.
Кісь. Я.П. Етногенез слов’ян. Львів, 1985.
Козак Д.Н., Боровский Я.Е. Святилища восточных славян // Обряды и верования древнего
населения Украины. Киев, 1990.
Королюк В.Д. Славяне и восточные романцы в эпоху раннегосредневековья. Москва, 1985.
Ловмянский Г. Основные части познеплеменного и раннегосударственного строя славян //
Становление раннесредневековых славянских государств. Киев, 1972.
Мавродин В.В. Об племенных княженьях восточных славян // Исследования по социально-
политической истории России. Ленинград, 1971.
Мавродин В.В., Фроянов И.Я. Об общественном строе восточных славян VIII-Х вв. в свете
археологических данных // Проблемы археологии. Вып. 2. 1978.
Максимов Е.В. Миграции в жизни древних славян // Славяне и Русь (в зарубежной
историографии). Киев, 1990.
Нидерле Л. Славянские древности. Москва, 1956.
Новосельцев А.П Восточные источники о славянах и Руси в VI-Х вв. // Древнерусское
государство и его международное значение. Москва, 1965.
Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. Київ, 1990.
Пастернак Я. Ранні слов’яни в історичних, археологічних та лінгвістичних дослідженнях.
Нью-Йорк; Париж; Мюнхен, 1975.
Пачкова С.П. Господарство східних слов’ян на рубежі нашої ери. Київ, 1974.
Петров В.П. Етногенез слов’ян. Київ, 1972.
Поболь Л.Д. Славянские древности Белорусии. В 3-х ч. Минск, 1971-1974.
Попович М.В. Образ світу у давніх слов’ян // Філософська думка. 1980. № 1.
Попович М.В. Мировоззрение древних славян. Киев, 1985.
Приходнюк О.М. Слов’яни на Поділлі (VI- VII ст.) Київ, 1975.
Приходнюк О.М. Анты и пеньковская культура // Древние славяне и Киевская Русь. Киев,
1989.
Приходнюк О.М. Проблеми походжнення та історичного розвитку слов’ян // Збірник
наукових статей, присвячений 100-річчю з дня народження Віктора Платоновича Петрова.
Київ-Львів, 1997.
Рыбаков Б.А. Ремесло Древней Руси. Москва, 1948.
Рыбаков Б.А. Искусство древних славян // История русского искусства. Т. 1. Москва. 1953.
Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. Москва, 1964.
Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. Москва, 1981.
Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. Москва, 1982.
Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. Москва, 1988.
Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1979.
Седов В.В. Восточые славяне в Vl – VIII вв. Москва, 1982.
Седов В.В. Славяне в древности. Москва, 1994.
Седов В.В. Славяне в средньевековье. Москва, 1996.
Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период Киев, 1990.
Сміленко А.Т. Слов’яни та їх сусіди в степовому Подніпров”ї (II-ХIII cт.) Київ, 1975.
Тимощук Б.О Словяни Північної Буковини V-IХ ст. Київ, 1976.
Тимощук Б.А. Русанова И.П. Михайлина Л.П. Итоги изучения славянских памятников
Северной Буковины V-Х вв. // Советская Археология. 1981. №2.
Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. і ін. Давня історія України. В 2-х кн. Кн. 2. Київ,
1995.
Третьяков П.Н. Восточнославянские племена. Москва, 1953.
Третьяков П.Н. Финно-угры, балты и славяне на Днепре и Волге. Москва; Ленинград,1974.
Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян. Москва, 1991.
Чмыхов Н.А. Источники язычества Руси. Киев, 1990.
Шафарик П.И. Славянские древности. Т. 1.Москва, 1948.

Тексти джерел

Пліній Старший. “Природнича історія” // Мишулин А.В. Древние славяне в

отрывках греко-римских и византийских писателей по VII в н.э. // Вестник древней
истории. 1941. № 1. С. 231.
… IV. 97. Деякі письменники передають, що ці місцевості 1  до ріки Вістули2  заселені
сарматами, венедами, скіфами, гіррами3 .
Коментар
Пліній Старший (23-79 рр. н.е.) – вчений давнього Риму, мислитель,
мандрівник, воєначальник і державний діяч, автор “Природничої історії”, яка складається
із 37 книг і охоплює різні галузі античних знань. У праці вченого знаходимо перші
повідомлення про слов’янські племена венедів, їхнє розселення та сусідів.

Корнелій Таціт. “Про походження і розташування Германії” // Тацит

Корнелий. Сочинения. Т. І. Ленинград, 1969. С. 372-373.
… 46. Тут кінець Свебії. Чи віднести певкінів4 , венедів і феннів5  догерманців
або сарматів, далебі не знаю, хоча певкіни, яких називають бастарнами, мовою, способом
життя, осілістю і житлами повторюють германців. Неохайність у всіх, марність і заскніння
серед знаті. Внаслідок змішаних шлюбів їх зовнішність стає все бридкішою і вони набувають
рис сарматів. Венеди перейняли багато з їх звичаїв, бо ради грабунку вони нишпорять по
лісах та горах, які тільки існують між певкінами і феннами. Однак, їх скоріше можна
віднести до германців, тому що вони споруджують собі житла, носять щити і пересуваються
пішими, причому з великою швидкістю; все це відмежовує їх від сарматів, які все життя
проводять на возах і конях.
Коментар
Таціт Публій Корнелій (55-120 рр. н.е.) видатний римський історик, автор
багатьох історичних праць, серед яких особливе місце займає географічно-етнографічний
трактат “Про походження і розташування Германії”. Перша частина його присвячена
опису суспільного ладу, звичаїв і побуту давніх германців, друга – характеризує окремі
германські племена, серед яких зустрічаємо слов’ян-венедів, які заселяють землі між
племенами певкінів і феннів. Уривок містить цікавий опис побуту і господарських занять
цих племен.

Клавдій Птолемей “Посібник з географії” // Мишулин А.В. Вказ. праця.

С. 231.
Сарматію займають дуже великі племена: венеди вздовж усієї Венедської
затоки6 .
Коментар
Птолемей Клавдій (90-168 рр. н.е.) Знаменитий давньогрецький вчений,
астроном, математик, фізик, географ. Жив і працював в ІІ ст. н.е. в Александрії, де і
написав свій посібник з географії у 8 книгах. Праця Клавдія Птолемея є енциклопедією
географічних знань античного світу. У ній міститься близько 8 тис. географічних назв, що
дає можливість реконструювати карту світу античних часів.
Найбільш цікавим для історика України є опис Сарматії, яка, на думку
автора, охоплювала велику територію, заселену різними народами. Окрім власне
сарматських племен (роксолани, алани) Сарматію населяли скіфи, готські племена (певкіни,
бастарни), а також слов’янські племена венедів, яких Птолемей розміщує вздовж
південного узбережжя Балтійського моря.

Йордан. “Про походження і діяльність готів” // Йордан. О происхождении

и деяниях гетов. Вступ. статья, перевод и комментарии Е.Ч. Скржинской. Москва, 1960.
С. 71-72, 90, 115.
35. Склавени живуть від міста Новієтуна8  і озера, яке називають
Мурсіанським9  до Данастра10 , а на північ – до Віскли11 ; замість міст у них болота і
ліси12 . Анти – наймогутніші з обох племен – живуть від Данастра до Данапра, там, де
Понтійське море13  утворює закрут; ці ріки віддалені одна від одної відстанню багатьох
переходів…
… 119. Після поразки Герулів Германаріх14  рушив військо проти венетів, які
хоча і були достойні зневаги через слабкість і зброю, були, однак, могутніми завдяки своїй
численності і спробували спочатку чинити опір. Але нічого не вартує велике число (воїнів)
непридатних до війни… Ці (венети), як ми вже розповідали на початку нашого викладу, а
саме при переліку племен – походять від одного кореня і нині відомі під трьома іменами:
венетів, антів, склавенів. Хоча тепер15  за гріхи наші вони лютують усюди, але тоді всі вони
підкорилися владі Германаріха…
… 247-248. Поступово звільняючись з під їх (гунів) влади, і пробуючи
проявити свою силу, він (Амал Вінітарій16 ) рушив військо на антів, і, коли вступив туди, в
першій битві був переможений, але надалі став діяти більш рішуче і розіп’яв короля їх Божа
разом із його синами і 70 старійшинами для постраху, щоб трупи розіп’ятих подвоїли страх
покори. Але з такою свободою він правив впродовж одного року…
Коментар
Йордан – історик германського племені готів і церковний діяч першої половини
VI  ст. н.е. Працював секретарем аланського полководця Гунтіпеса Бази, який служив
імператорам Східної Римської імперії. Написав історію готів, у якій значну увагу приділив
подіям ІІІ-IV ст., коли готи, перебуваючи в Північному Причорномор’ї, вели війни зі
слов’янами. Достовірність згадуваних Йорданом подій підтверджується іншими
джерелами. Зверніть увагу на те, що у “Слові о полку Ігоревім” також згадується “время
Бусово”, коли слов’яни потерпіли поразку.

Прокопій Кесарійський. “Війна з готами” // Прокопий изКесарии. Война с

готами. Перевод С.Н. Кондратьева. Москва, 1950. С. 320-321.
… Ці племена, слов’яни і анти, не управляються однією людиною, а здавна живуть у
народоправстві (демократії), і тому у них щастя і нещастя в житті вважається справою
спільною. Так само і в усьому іншому в обох цих варварських племен все життя і закони
однакові. Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усім, і
йому приносять у жертву биків і виконують інші священні обряди. Долі вони не знають і
взагалі не визнають, що вона відносно людей має яку-небудь силу, і коли їм ось-ось загрожує
смерть, чи охоплені хворобою, аби на війні в небезпечному становищі, то вони дають
обіцянку, якщо врятуються, відразу ж принести богові жертву за свою душу, і, уникнувши
смерті, вони приносять у жертву те, що обіцяли, і думають, що порятунок ними куплений
ціною цією жертви. Вони шанують і ріки, і німф, і всякі інші божества, приносять жертви
всім їм і з допомогою цих жертв проводять і гадання.
Живуть вони в жалюгідних хатинах на великій відстані один від одного, і всі
вони, здебільшого, міняють місце проживання. Розпочинаючи бій, більшість з них іде на
ворогів з щитами і списами в руках, панцирів же вони ніколи не одягають. Деякі не носять ні
сорочок, ні плащів, а самі тільки штани… і в такому вигляді ідуть на бій з ворогами. У тих і
других (слов’ян і антів) одна і та ж мова досить варварська. І зовнішнім виглядом вони не
відрізняються один від одного. Вони дуже високі на зріст і величезної сили. Колір шкіри і
волосся у них дуже білий або золотистий і не зовсім чорний, але всі вони темно-червоні.
Спосіб життя у них, я к і у массагетів, грубий, без усяких зручностей; вічно вони вкриті
брудом, але по-суті вони не погані і зовсім не злобні, але в усій чистоті зберігають гунські
звичаї. І колись навіть ім’я у слов’ян і антів було одне і те саме: в давні часи обидва ці
племена називалися спорами (розсіяними), думаю тому, що вони жили, займаючи країну
“спораден” (розсіяно), окремими селищами, тим то їм і землі доводиться займати багато.
Вони живуть на більшій частині берега Істра17  по той бік ріки. Вважаю достатнім сказане
про цей народ.
ґКоментар
Прокопій з Кесарії (Палестина) – видатний візантійськиій історик,
державний діяч і дипломат. Жив у VI ст. н.е. У 527 р. вступив на службу до відомого
візантійського полководця Велісарія, разом з яким брав участь у походах проти персів,
вандалів і готів. Події, очевидцем яких він був, Прокопій описав у декількох творах: “Історія
війн Юстініана” у 8 книгах (4 останні носять назву “Війна з готами”), “Таємна історія”,
“Про будівлі”.
Даний уривок містить унікальні відомості про суспільний лад, військову
організацію, побут,, вірування і мову слов’ян у VI ст.н.е.

Псевдо-Маврикій. “Стратегікон” // Мишулин А.В. Вказ. праця. С.253-256.

…ІХ. 5. Племена слов’ян і антів схожі своїм способом життя, своїми звичаями, своєю
любов’ю до свободи; їх ніяким чином неможливо навернути в рабство або підкорити у
власній країні. Вони численні, витривалі, легко переносять спеку, холод, оголеність тіла,
обмеженість у їжі. До прибуваючих до них іноземців вони ставляться ласкаво, і, віддаючи їм
знаки своєї шани, (при переході їх) з одного місця в інше, охороняють їх у випадку потреби,
так, що коли б виявилось, що через недбальство того, хто приймає у себе іноземця,
останньому причинено якусь шкоду, той, хто приймав його раніше, розпочинає війну проти
винуватця, вважаючи обов’язком честі помститися за чужоземця. Тих, хто перебуває в них у
полоні, вони не тримають у рабстві, як у інших племен, протягом необмеженого часу, а
обмежують перебування його у рабстві певним терміном, пропонують йому на вибір: чи
бажає він за певний викуп повернутись на батьківщину, чи залишитись там, де знаходиться,
на становищі вільної особи і друга.
У них є велика кількість різноманітної худоби і земних плодів, складених купами,
особливо проса і пшениці.
Скромність їх жінок перевищує всяку людську природу, так, що більшість з них
вважає смерть чоловіка своєю смертю і добровільно дають себе задушити, не вважаючи
життям перебування вдовою.
Вони селяться поблизу важкодоступних місць біля річок, боліт і озер, влаштовують у
своїх житлах багато виходів, на випадок небезпеки. Необхідні для них речі вони закопують в
потаємних місцях, нічим зайвим відкрито не володіють і ведуть життя мандрівників.
Битися зі своїми ворогами вони люблять в місцях, покритих густим лісом, в тіснинах,
на кручах; з вигодою для себе користуються засідками, раптовими атаками, хитрощами,
вдень і вночі, користуючись багатьма способами. Вони мають великий досвід у переправах
через ріки, перевершуючи в цьому відношенні усіх людей. Мужньо витримують вони
перебування у воді, так, що часто деякі з їх числа, заскочені несподіваним нападом,
занурюються в глибину води. Вони тримають у роті спеціально для цієї мети виготовлені
порожнисті стебла очерету. Лежачи навзнак в глибині ріки, вони виставляють кінці
очеретинок на поверхню і дихають через них. Таким чином вони по багато годин можуть
залишатися у воді, так що їх там ніхто не помітить. Якщо навіть трапиться, що стеблини
очерету будуть видні зокола, то люди які не знають, у чому справа, подумають, що очерет
росте у воді. Але хто знає про цей спосіб, тому не важко здогадатися, і тоді він їм може
проштрикнути рот очеретом або висмикнути його з води, так що їм нічим буде дихати і
доведеться вилізати на гору.
Усі чоловіки озброєні у них невеликими списами, по два на кожного, а у деяких, крім
того, прекрасні щити, тільки занадто важкі, такі, що утруднюють рух. Вони також
користуються дерев’яними луками і невеликими стрілами, намащеними особливою отрутою
для стріл. Ця отрута діє сильно, і врятуватися від неї можна тільки прийнявши вчасно яку-
небудь протиотруту або інший засіб, відомий досвідченим лікарям; або ж треба вирізати
вражене отрутою місце, щоб вона не поширилася по усьому тілу.
У них нема спільної влади, вони вічно ворогують один з одним і під час бою не
знають правильного строю, не стараються битися в бойовому порядку, так само не люблять
показуватися на рівних, відкритих з усіх боків місцях. Якщо трапиться зважитись їм на
рукопашний бій, вони підіймають загальний крик і повільно просуваються вперед, і якщо
вороги не витримують їх крику і почнуть відступати, то наступають сильніше; у противному
разі повертаються назад, не намагаючись випробовувати силу ворога в рукопашному бою.
Вони тікають у ліс, де у них є надійний захист. Так вони примушують битися ворога в тісних
місцях. Часто, несучи зі собою здобич, вони кидають її при найменшій тривозі і тікають у
лісові хащі, потім, коли вороги оточують здобич, вони знову на них нападають і завдають
шкоди. Так майстерно заманюють вони ворогів.
Вони дуже віроломні і невірні в дотриманні договорів, але поступаються більше перед
страхом, ніж перед дарами. Часто розходяться в думках і не можуть прийняти спільного
рішення; якщо й вирішать що-небудь спільно, відразу ж порушують прийняте рішення бо всі
притримуються протилежних думок, і ніхто не хоче опуститися перед іншими…
Коментар.
Важливим джерелом з ранньої історії слов’ян є “Стратегікон” – трактат, у якому
узагальнений досвід військових дій Візантії проти сусідніх народів, зокрема слов’ян. У творі
крім військової справи, описані також побут, звичаї та суспільний устрій слов’ян.
Проблемним є питання про авторство пам’ятки та час її написання. Одна з найбільш
вірогідних версій приписує авторство трактату візантійському імператору Маврикію (582-
602).

Феофілакт Сімокатта. “Історія” // Симокатта Феофилакт. История / Перевод

С.П. Кондратьева. М., 1957. С. 35.
Вони (авари) направили плем’я слов’ян і величезні простори римських земель були
спустошені18 . Слов’яни дійшли до так званих “Довгих стін”, прорвалися через них і на очах
у всіх вчинили жахливу різню. Імператор у страху захищав “Довгі стіни” і вивів сюди з міста
усе військо ніби створюючи з нього саме надійне укріплення для міста. Ось тоді Коментіол зі
славою виконав свій обов’язок начальника армії. Він дійшов до ріки Ергінії 19  і несподівано
напав на слов’ян, наніс варварам поразку… Згодом, в кінці літа він, зібравши сили ромеїв,
рушив до Андріанополя і зустрівся там з Ардагастом20 , який вів по цих місцях великі
загони слов’ян, величезну кількість полонених і багато здобичі. Перечекавши ніч, вранці він
просувався до укріплення Ансіни21  і сміливо вступив в битву з варварами. Ворогам
довелося відступити, і він гнав їх до самої Астіни22 . Цей подвиг ромеїв дав полоненим
можливість побачити світлий день…
Коментар
Феофілакт Сімокатта – візантійський історик VII ст., радник імператора Іраклія
(610-614). Головний твір Феофілакта Сімокатти – “Історія” – не закінчений. Він є
важливим джерелом для вивчення військових походів слов’ян на Балкани. Особливу увагу
автор приділив зовнішньополітичній історії Візантії. Його праця містить чимало цікавих
відомостей про слов’ян.

Іоан Ефеський. “Церковна історія” // Дьяконов А. Известия Иоанна Эфеского и

сирийских хроник о славянах VI-VII вв. // Вестник Древней Истории. 1946. № 1. С. 32.
…. На третьому році після смерті царя Юстіна і воцаріння переможця Тіберія 23 
здійснив напад проклятий народ склавіни. Вони стрімко пройшли через усю Елладу, країни
Фессалоніки і усієї Фракії і підкорили багато міст і фортець. Вони спустошили і спалили їх,
взяли полонених і стали господарями на землі. Вони осіли на ній панами, ніби на своїй
власній, без страху. Впродовж чотирьох років, донині, через це, що цар заклопотаний війною
з персами і всі свої полки направив на Схід, вони розійшлися по землі доки допускає їх бог.
Вони палять і спустошують (країну), захоплюють полонених. Біля самої зовнішньої стіни
(Константинополя) вони захопили усі царські табуни, багато тисяч голів, і іншу різну здобич.
Ось і до цього дня, тобто до 895 р.24 , вони залишаються, живуть і спокійно перебувають у
країні ромеїв – люди, які не сміли (раніше) показуватися з дрімучих лісів і (місць),
захищених деревами, і не знали, що таке зброя, крім двох або трьох лонхідеїв, тобто
дротиків25 .
Коментар
 Іоан Ефеський (бл. 507-586) – сірійський автор. Написана ним “Церковна історія”
дійшла до нас в уривках. Твір містить цікаві відомості про походи слов’ян в VI ст.

“Великопольська хроніка” про походження слов’ян // “Великая хроника” по

Польше, Руси и их соседях ХІ-ХІІІ вв. М., 1987. С. 52-53.
… В давніх книгах пишуть, що Паннонія є матір’ю і прародителькою усіх
слов’янських народів. “Пан” же, згідно з тлумаченням греків і слов’ян, це той, хто всім
володіє...
… Усі володарі називаються “Пан”, вожді же війська називаються воєводами; ці
паннонці названі так від “Пан”, як говорять, ведуть своє походження від Яна, потомка Яфета.
З них першим, як стверджують, був цей могутній Німрод, який вперше став підкорювати
людей, братів своїх і підпорядковувати собі.
І так, від цих паннонців народилося три брати, сини Пана, володаря паннонців, з яких
первісок мав ім’я Лех, другий Рус, третій Чех. Ці троє, зростаючи в роді, володіли трьома
королівствами: лехетів, русів і чехів, що їх називають також богемцями, і тепер володіють і в
майбутньому будуть володіти, як довго це буде завгодно божественій волі; з них найвищою
владою і пануванням у всій імперії завжди користувались лехіти, як це випливає з хронік і з
їхньої території.
У слов’ян існує велика різноманітність мов і в той же час вони розуміють один
одного, хоча в деяких словах і в їх вимові існують, очевидно, деякі відмінності. Мови беруть
початок від одного батька Слава, звідки і слов’яни…
Коментар
“Велика хроніка” – пам’ятка польської писемності, створена, як вважають
дослідники, в ХІІІ ст. В наведеному уривку йдеться про походження і розселення
слов’янських народів. Легенда про трьох братів: Леха, Руса і Чеха – не відома за іншими
творами, хоча й перегукується з традиційним у всіх слов’янських народів уявленням про
трьох засновників (наприклад, легенда про Кия, Щека і Хорива у “Повісті минулих літ”,
трьох сестер у чеській хроніці Козьми Празького). Вона є наслідком переконання автора у
спільності походження, культури, мов слов’янських народів.

“Повість минулих літ” про розселення східнослов’янських племен // Літопис

Руський. За Іпатським списком. К., 1989. С. 2.
По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєви, де єсть нині Угорська земля і
Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі, і прозвалися іменами своїми (од того)
де сіли, на котрому місці. Ті, що прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися
моравами, а другі чехами назвалися. А се – ті самі слов’яни: білі хорвати, серби і хорутани.
Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то
слов’яни ці, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів (пішли) одні, що
прозвалися полянами, другі ляхи (прозвалися) лютичами, інші – мазовшанами, ще інші –
поморянами.
Так само ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші –
деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися
дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами, од річки, яка впадає в Двіну і має
назву Полота; од цеї (річки) вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, (що) сіли довкола
озера Ільмень, прозвалися своїм іменем – (словенами); і зробили вони город, і назвали його
Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі, і назвалися сіверянами.
Так розійшовся слов’янський народ, а від його імені дістали (свою) назву слов’янські
письмена…
Коментар
Повість минулих літ” – літописне зведення, перша редакція якого була створена
монахом Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. В 1116 р. виникає друга
редакція, автором якої був ігумен Київського Видубицького монастиря Сильвестр, а близько
1118 р. “Повість…” ще раз редагувалась людиною, близькою до великого Київського князя
Володимира Мономаха, можливо, його сином Мстиславом.
Творці “Повісті” використали велику кількість джерел, значна частина яких не
дійшли до нашого часу: пісні, легенди, біблейські оповідання, спогади очевидців описуваних
подій, візантійські хроніки, документи великокняжого архіву в Києві. Наведений уривок
містить найдавніше повідомлення вітчизняних джерел про розселення слов’янських племен
та їхні назви.

Примітки
 1
Мова йде про Сарматію – території, які простягаються від Волги до Вісли.
 2
Вісла.
 3
Сармати і скіфи – іраномовні племена. Венеди – перша згадка про слов’ян, – етнонім
протослов’ян. Етнічна приналежність гіррів неясна.
 4
Свеби – германське плем’я. Певкіни, очевидно, також.
 5
Венеди – слов’янські племена. Фенни – фінно-угорське населення східної Прибалтики.
 6
Під Венедською затокою, очевидно, слід розуміти південне узбережжя Балтійського
(Сарматського) моря.
 7
Карпати.
 8
Найменування міст і фортець, яке часто зустрічається у Центральній і Західній Європі.
 9
Розташування озера не встановлено.
 10
Дністер.
 11
Вісла.
 12
Тут, очевидно, натяк на те, що під час небезпеки слов’яни ховалися у лісах і болотах.
 13
Чорне море.
 14
Германаріх – вождь племінного союзу остготів, який виник у Північному Причорномор’ї.
Потерпів поразку від гунів. Покінчив життя самогубством близько 375 р.
 15
Мова йде про VІ ст.
 16
Амал Вінітарій – вождь остготів, онук брата Германаріха Вультульфа. Наступник
Германаріха на престолі. Незабаром після розгрому антів загинув у битві з гунами.
 17
Дунай.
 18
Тут йде мова про події 584-585 рр.
 19
Ергінія (Ергена) – ліва притока р. Маріци.
 20
Військовий вождь слов’ян.
 21
Фортеця поблизу Андріанополя.
 22
Область між Андріанополем і Філіпополем.
 23
Візантійський імператор Юстин ІІ помер 5 жовтня 578 р.; описувані тут події відбувались
в 580-581 рр. Тіберій правив у візантії в 578-582 рр.
 24
895 р. за літочисленням Селевкідів відповідав 583/84 року.
 25
Автор принижує військову могутність слов’ян, що спростовують попередні
уривки. 8.У яких напрямках відбувалися міграції слов’ян?
9. З якими народами і державами вели боротьбу слов’яни у VI-VIII ст.?
10. Як характеризують суспільний устрій слов’ян візантійські автори?
11. Як вони описують побутову культуру слов’ян?
12. Використовуючи уривки з джерел опишіть військову справу антів.
13. Чи були візантійські автори об’єктивними, описуючи слов’ян? Обґрунтуйте свою
думку.
 Тема 3: Утворення Руської держави (4 години)

Заняття перше
1. Повідомлення писемних джерел про Русь у ІХ ст.:
а) зарубіжні джерела про русів і Руську державу;
б) “Повість минулих літ” про початкову історію Русі і перших руських правителів.

Заняття друге
1. Дискусія про роль варягів у заснуванні Руської держави в історичній
науці XVIII–XX ст.
2. Внутрішні і зовнішні чинники формування Київської Русі.

Теми індивідуальних завдань

1. Норманські завоювання в Європі у VIII–ХІ ст.: причини та наслідки.
2. Михайло Грушевський про основні чинники утворення Руської держави.
3. Висвітлення “норманської проблеми” в працях П. Толочка.
4. Михайло Брайчевський про “походження Русі”.

Методичні рекомендації
Проаналізувати інформацію писемних джерел, з’ясувати, коли і в якому контексті
вперше з’явилися згадки про русів і державу Русь, кого з руських правителів ІХ ст. згадують
зарубіжні і вітчизняні джерела, як пояснює руський літописець появу назви “Русь”,
походження і початок діяльності в Києві Аскольда і Діра. Співставити інформацію джерел з
її інтерпретаціями в сучасній історичній літературі. Яка версія походження перших
київських князів є, на ваш погляд, більш переконливою: а) перші київські князі – нащадки
легендарного Кия; б) перші київські князі – нормани за походженням? Наведіть аргументи
на підтвердження або заперечення названих гіпотез.
Питання про походження назви “Русь” і перших київських князів є частиною так
званої “норманської проблеми” в історії Руської держави, суть якої полягає в з’ясуванні ролі
норманів в процесі формування державних утворень у Східній Європі. Навколо цієї
проблеми тривалий час, починаючи з ХVІІІ ст., точиться дискусія. Її розпочали
німецькідослідники руської старовини А.Шльоцер, Г.Міллер і Г.Баєр, які вважали
норманське завоювання головним чинником формування Русі. Так виникла норманська
теорія утворення Руської держави. У ХХ ст. ця теорія була провідною в зарубіжній
історіографії Київської Русі. Окрім версії норманського завоювання, набула також
поширення версія норманської колонізації Східної Європи (її автор – шведський археолог
Арне), осілості норманської дружини, що начебто, призвело до появи феодального
землеволодіння, феодальної еліти і в результаті – держави. Популярною стала також
“торговельна версія” – заснування Русі передовсім купцями, які намагалися завоювати
важливі міжнародні торговельні шляхи, зокрема, дніпровський. Цими купцями були знову ж
таки нормани або, як вважає відомий дослідник проблеми О.Пріцак, фризи, торговельне
об’єднання яких у ІХ ст. існувало десь у центральній Франції. На думку вченого, на
формування державності в Середньому Подніпров’ї вплив мали також хозари.
Названі версії норманської теорії вирішальну роль у формуванні Руської держави
відводять зовнішнім чинникам. Натомість її противники надають перевагу внутрішнім
чинникам: соціально-економічним, суспільно-політичним. З критикою норманської теорії
саме з таких позицій виступали, зокрема, провідні радянські історики Б. Греков, Б. Рибаков,
В. Мавродін. З сучасних українських істориків антинорманські погляди послідовно відстоює
в своїх працях П. Толочко.
Після прочитання рекомендованої літератури необхідно самостійно з’ясувати, в чому
мають рацію як прихильники, так і противники норманської теорії, які аргументи обох сторін
переконливі, а які – ні. Визначіть основні чинники формування Руської держави,
аргументовано доведіть, що саме вони відіграли важливу роль в утворенні Київської Русі.

Рекомендований список джерел та літератури:

Джерела:
Бибиков М.В. Византийский историк Иоанн Киннам о Руси и народах Восточной Европы.
Тексты, перевод, комментарии. Москва, 1977.
Калинина Т.М. Сведения ранних ученых арабского халифата. Тексты, перевод, комментарии.
Москва, 1982.
Літопис Руський. За Іпатським списком. Переклад Л. Махновця. Київ, 1989.
Повесть временных лет. Ч.1. Текст и перевод В.П. Андриановой-Перетц. Москва; Ленинград,
1950.
Повесть временных лет / Подготовка текста, перевод, статьи и комментарии Д.С. Лихачева;
под. ред. В.П. Андриановой-Перетц. 2-е изд. Подгот. М.Б. Свердлов. С.-Петербург, 1996.
Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 г. Сост. П.П. Епифанов.
Москва, 1980.

Литература:
Брайчевський М.Ю. Походження Русі // М. Брайчевський. Вибрані твори. Нью-Йорк-Київ,
1999.
Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. Київ, 1988.
Греков Б.Д. Киевская Русь. Москва, 1953.
Грушевський М.С. Історія України-Руси. В 11 т. Т. 1. Київ, 1991.
Гуревич А.Я. Походы викингов. Москва, 1966.
Древняя Русь в свете зарубежных источников / Под ред. Я. Мельниковой. Москва, 1999.
Ключевский В.Й. Сочинения. В 9 т. Т. 1. М., 1987.
Котляр М. Русь язичницька. Київ, 1995.
Котляр М.Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава. Київ, 1996.
Лебедев Г.С. Эпоха викингов в Северной Европе. Ленинград, 1985.
Мавродин В.В. Очерки истории СССР. Древнерусское государство. Москва, 1956.
Насонов А.Н. “Русская земля” и образование территории Древнерусского государства.
Москва, 1951.
Новосельцев А. Мир истории или миф истории? // Вопросы истории. 1994. № 1.
Норман Дейвіс. Європа. Історія. Київ, 2000.
Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення Старокиївської
держави до кінця XVI ст. Київ, 1996.
Пріцак О. Походження Русі // Хроніка 2000. 1992. Вип. 2.
Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. Москва, 1964.
Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. Москва, 1982.
Седов В.В. Восточные славяне в VI-XIII вв. Москва, 1982.
Славяне и Русь (в зарубежной историографии). Київ, 1990.
Славяне и скандинавы. Москва, 1986.
Стародавня історія України. В 3 т. Т. 3. Київ, 2000.
Толочко П.П. Древняя Русь. Очерк социально-политической истории. Київ, 1987.
Толочко П.П. Київська Русь. Київ, 1996.
Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. Т. 4. Київ, 1998.
Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. і ін. Давня історія України. У 2 кн. Кн. 2. Київ,
1995.
Фроянов И.Я. Киевская Русь. Очерки социально-политический истории. Ленинград, 1980.
Фроянов И.Я. Древняя Русь. Москва; С.-Петербург, 1995
Шаскольский И.Н. Норманская теория в современной буржуазной науке. Москва-Ленинград,
1965.
Шаскольський И.П. Антинорманизм и его судьбы // Генезис и развитие феодализма в
России. Проблемы историографии. Ленинград, 1983.
Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII ст. Київ, 1997.

Тексти джерел

Ібн-Русте. “Книга дорогоцінних скарбів”  // Сборник документов по исстории

СССР. Ч.1. IX-XIII вв. Москва, 1970. С. 41-42.
І між країнами печенігів і слов’ян віддаль в 10 днів дороги… Дорога в цю сторону іде
по степах (пустелях?) і бездоріжних землях через річки і дрімучі ліси. Країна слов’ян – рівна
і лісиста, і вони в ній живуть. І немає в них виноградників і орних полів. І є в них щось на
зразок бочок, зроблених з дерева, в яких знаходяться вулики і мед… І вони народ який пасе
свиней, як (ми) овець. Коли вмирає в них хто-небудь його труп спалюють… І всі вони
поклоняються вогню. Більша частина їх посівів з проса. Під час жнив вони беруть ковш з
просяними зернами, піднімають до неба і говорять: “Господи, ти (до цього часу)постачав нас
їжею, дай нам і тепер її в достатку”… Робочої худоби в них зовсім небагато, а коней немає ні
в кого, крім згаданого чоловіка1 . Зброя їх складається з дротиків, щитів і списів, іншої зброї
вони не мають. Глава їх коронується вони йому підкоряються і від слів його не відступають.
Місце перебування його знаходиться всередині країни слов’ян… Цар той має верхових коней
і не має іншої їжі, крім кобилячого молока. Є у нього прекрасні дорогоцінні, міцні кольчуги.
Місто, в якому він живе, називається Джарваб2 , і м цьому місті щомісяця протягом трьох
днів проводиться торг, купляють і продають. В їх країні холод такий сильний, що кожен з
них викопує в землі щось подібне до льоху, до якого приробляє дерев’яний гостроконечний
дах, на зразок (даху) християнської церкви і на дах накладає землю. В такі льохи
переселяються всім сімейством і, взявши дров і каміння розпалюють вогонь і розпікають
каміння на вогні до червоного. Коли ж каміння розпечеться…, його поливають водою, від
чого утворюється пара, яка нагріває житло до того, що знімають уже одяг. В такому житлі
залишаються вони до весни. Цар щорічно об’їжджає їх. І якщо у когось є дочка, то цар бере
собі по одному з її платтів на рік; якщо є син, то цар бере також по одному з його платтів на
рік… І якщо цар спіймає в країні своїй злодія, то або звелить його задушити, або віддає під
нагляд одного з правителів на окраїнах своїх володінь.

“Межі світу” // Сборник документов по истории СССР. С. 42-43.

Про країну слов’ян. На схід від неї – внутрішні болгари і деякі з русів, на захід –
частина Грузинського моря3  і частина Рума (Візантії). На захід і схід від неї скрізь пустині і
незаселена північ. Це велика країна, і в ній дуже багато дерев, які ростуть близько одне від
другого. І вони живуть між цими деревами. І у них нема інших посівів, крім проса, і нема
винограду, але дуже багато меду, з якого вони виготовляють вино і подібні напої… Вони
мають стада свиней, так як ми отари баранів. Мертвого спалюють… Вони носять високі
чоботи і сорочки до щиколоток… Їхня зброя – щити, дротики і списи. Цар їх зветься
Смутсвіт, і їжа їхнього царя – молоко. Зимою вони живуть у хатинах і землянках. У них
багато замків і фортець. Одяг їхній в основному з льону… В них два міста: Вабніт 4  – перше
місто на сході (країни) слов’ян, і деякі з його жителів подібні до русів. Хордаб5  – велике
місто і місце перебування царя.

Гардізі. “Краса оповідань” // Сборник документов по истории СССР. С.43-44.

І вони (угри) перемагають слов’ян і завжди отримують верх над слов’янами і
розглядають їх як (джерело) рабів.
… І постійно нападають на слов’ян. І від угрів до слов’ян два дні дороги… І на
крайніх межах слов’янських є місто, яке називаєтьсяВантіт6 … І між печенігами і
слов’янами два дні дороги по бездоріжжю, і цей шлях (проходить) через річки і дуже лісисту
місцевість… Рису в них нема, і нема засіяних полів. Є в них хати, зроблені з дерева… І
розводять вони свиней, і мають вони стада свиней, так як ми маємо отари баранів… Зброя,
якою вони воюють – дротики, щити, стріли і списи. І глава їх носить корону, і всі вони
поважають його і підкоряються йому… Столичне місто його називається Джарват 7 .
Щомісячно протягом трьох днів в цьому місті проходить базар, на якому всі речі
продаються. І є у них звичай будувати укріплення… Зимою… вони знаходяться в замках і
укріпленнях, а літом в лісах. У них багато рабів.

Ібн-Русте. “Дорогі цінності” // Сборник документов по истории СССР. С.45-46.

Що стосується ар-Русії, то вона знаходиться на острові, оточеному озером. Острів, на
якому вони (руси) живуть – у три дні дороги, покритий лісами і болотами, нездоровий і
сирий… У них є цар, якого називають Хакан русів. Вони нападають на слов’ян,
під’їжджають до них на кораблях, висаджуються, забирають їх у полон, везуть в Хозаран і
Булкар і там продають. Вони не мають орних земель, а харчуються тільки тим, що привозять
із землі слов’ян… І нема в них нерухомого майна, ні сіл, ні орних земель. Єдине їхнє заняття
– торгівля соболями та іншими хутрами, які вони продають покупцям… Вони зберігають
чистоту свого одягу, їхні мужчини носять золоті браслети. З рабами вони поводяться добре і
турбуються про їхній одяг, тому що торгують (ними). У них багато міст…
І якщо яке-небудь їхнє плем’я піднімається (проти кого-небудь), то заступаються вони
всі… Вони хоробрі і мужні, і якщо нападають на другий народ, то не відступають, поки не
знищать його повністю. Переможених знищують і перетворюють на рабів. Вони високого
росту, статні і сміливі при нападах. Але на коні сміливості не проявляють, і всі свої набіги і
походи здійснюють на кораблях. (Руси) носять широкі шаровари, на кожні з яких іде сто
ліктів матерії. Одягаючи такі шаровари, збирають у зборку їх біля колін, до яких потім і
прив’язують…
Усі вони постійно носять мечі, тому що мало довіряють один одному, і підступність
між ними – справа звичайна. Якщо комусь з ним вдається придбати хоч трохи майна, то
рідний брат або товариш його відразу почне йому заздрити і пробувати його вбити або
пограбувати.
Коли у них вмирає хто-небудь із знатних, йому викопують могилу у вигляді великого
будинку, кладуть його туди і разом з ним кладуть в ту ж могилу його одяг і золоті браслети,
які він носив. Потім опускають туди багато запасів їжі, жбани з напоями і карбовану монету.

Мутаххар ібн-Тахіра ал-Мукаддасі. “Книга сотворіння і історії”// Сборник

документов по истории СССР. С.46.
Що стосується русів, то вони живуть на острові нездоровому, оточеному озером. Це
фортеця, яка захищає їх від нападів. Загальна чисельність їх досягає 100000 чоловік. І нема в
них орних земель і худоби. Країна їхня межує з країною слов’ян, і вони нападають на
останніх, з’їдають (і грабують) їхнє добро і захоплюють їх в полон. Розповідають, що якщо
народжується у кого-небудь з них дитина чоловічої статі, то кладуть на нього меч і говорять
йому: “Нема в тебе нічого іншого, крім того, що придбаєш собі мечем”. У них є цар…

“Межі світу”// Сборник документов по истории СССР. С.48.

Країна (русів). На схід від неї – гора печенігів, на південь – ріка Рута, на захід –
слов’яни, на північ – незаселена північ. Це велика країна, і народ її поганого характеру,
непристойний, нахабний, схильний до сварок і войовничий. Вони воюють з усіма невірними,
що оточують їх, і виходять переможцями. Царя їх звуть Хакан русів. Країна ця має в
достатку всі життєві блага… Щорічно вони платять одну десятину здобичі і торгового
прибутку правителю. Серед них є група слов’ян, яка їм служить. Вони шиють шаровари…,
які одягають і завертають вище колін. Вони шиють шапки з шерсті з хвостом, який звисає з
потилиці. Мертвого спалюють в усім, що йому належало з одягу і прикрас. З ними
(мертвими) кладуть в могилу їжу і пиття…

Шараф-аз-Заман Тахір ал-Марвазі “Природа тварин”// Сборник документов по

истории СССР. С.48.
Що стосується ар-Русійї, то вони живуть на острові в морі. Той острів займає простір
в три дні дороги в тому і другому напрямках. На острові ліси і болота, і оточений він озером.
Вони (руси) численні і розглядають меч як засіб існування. Якщо вмирає в них людина і
залишає дочок і синів, то все майно залишають дочкам, синам дають тільки меч ікажуть:
“Батько твій здобував собі добро мечем, слідуй його прикладу…”.
І вони народ сильний і могутній і ходять в далекі місця з метою набігів, а також
плавають на кораблях в Хозарське море, нападають на кораблі і захоплюють товари.
Хоробрість і мужність їхня добре відома, так що один з них рівноцінний багатьом з інших
народів. Якщо б у них були коні і були вони вершниками, то були б вони найстрашнішим
лихом для людства.

Ібн-Хаукаль “Книга шляхів держав”// Сборник документов по истории СССР.

С.49-50.
У русів три групи. (Перша) група, ближча до Булгара8 , і цар їх в місті, яке називають
Куйаба9 , і воно більше від Булгара. (Друга) група найвища (головна) з них, називають (її)
ас-Славія, і цар їх в місті Салау10 , (третя) група їх, яка називається ал-Арсанійя, і цар їх
сидить в Арсі11 , в їх місті. І досягають люди з торговою метою Куйаби… що ж стосується
Арси, то я не чув, щоб хто-небудь згадував про відвідання її іноземцями; бо вони (жителі)
вбивають всіх іноземців, які приходять до них. Самі ж вони спускаються по воді для торгівлі
і не повідомляють нічого про свої справи і товари свої і не дозволяють нікому слідувати за
собою і входити в свою країну.
І вивозять із Арси чорних соболів, чорних лисиць, і олово, і деяку кількість рабів.
Руси – народ, що спалює своїх мертвих. Руси приїзджають торгувати в Хазар і Рум. Вони
(руси) великі числом і вже давно нападають на ті частини Руму12 , що межують з ними, і
накладають на них данину.

“Бертинська хроніка” про прибуття у 839 р. русів до імператора Людовика І

Благочестивого в складі посольства візантійського імператора Феофіла // Сборник
документов по истории СССР. С. 35.
Послав він (Феофіл) з ними також деяких (людей), які говорили, що їх, тобто їхній
народ, зовуть Рос (Rhos), і яких, як вони говорили, цар їх по імені Хакан (Chacanus),
відправив до нього (Феофіла) заради дружби. (Феофіл) просив, щоб імператор милостиво дав
їм можливість повернутися (в свою країну) і охорону по всій своїй імперії, так як шляхи,
якими вони прибули до нього в Константинополь, ішли серед варварів, вельми нелюдських і
диких племен, і він не бажав би, щоб вони, повертаючись ними, піддавались небезпеці.
… розслідуючи причину їх прибуття, імператор дізнався, що вони належать до
народності шведської; вважаючи їх радше розвідниками, … ніж шукачами дружби (Людовік)
вирішив затримати їх у себе, щоб можна було достовірно з’ясувати, чи з добрими намірами
вони прийшли туди чи ні…

“Житіє Григорія Амастрідського” про нашестя Русі на Амастріду13  (друга

чверть ІХ ст.) // Сборник документов по истории СССР. С. 35.
Було нашестя варварів, Русі, народу, як усі знають, вищою мірою дикого і грубого…

Уривок з бесіди патріарха Фотія про нашестя русі на Константинополь у 860 р. //

Сборник документов по истории СССР. С. 36.
 Народ безіменний, народ, який не рахують (ні за що), …народ, який доставляють
поряд із рабами, невідомий, але отримав ім’я з часу походу проти нас, незначний, але
отримав значення, принижений і бідний, але досягнув блискучої висоти і незліченого
багатства, народ, що живе десь далеко від нас, варварський, що кочує, гордиться зброєю,
несподіваний, не помічений, без військового мистецтва, так грізно і так швидко хлинув в
наші межі, як морська хвиля…

Уривки з “Повісті минулих літ” // Літопис Руський. За Іпатським списком / Під

ред. Л. Махновця. Київ, 1989. С. 4-6, 8-14.
Перші князі у полян14 
… було три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх
Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься
Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого і прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони
городок (і) на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір
великий, і ловили вони (тут) звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими й
називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.
Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді біля Києва перевіз
був з тої сторони Дніпра. Тому (й) казали: “Наперевіз на Київ”. Коли б Кий був перевізником
то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до Цесаря. Не
знаємо, щоправда, до якого, а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують,
прийняв він од (того) цесаря, – котрого я не знаю…
І коли він повертався назад, (то) прийшов до Дунаю і вподобав місце і поставив
городок невеликий, і хотів (тут) сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу.
Так що донині називають дунайці городище те – Києвець. Кий же повернувся у свій город
Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут
скончалися.

Племенні княжіння у східних слов’ян

А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян. А в древлян (було
княжіння) своє, а дреговичі (мали) своє, а словени – своє в Новгороді, а другі (сиділи) на
(річці) Полоті, котрі й (називаються) полочанами. Од сих же (полочан на схід (?) є) і кривичі,
що сидять у верхів’ї Волги, і в верхів’ї Двіни, і в верхів’ї Дніпра; їхній же й городок є –
Смоленськ, бо туди сидять кривичі. Також сіверяни (сидять на схід (?) од них… Бо се тільки
слов’янський народ на Русі: поляни, полочани, древляни, новгородці, дреговичі, сіверяни,
бужани, – бо сидять вони по (річці) Бугу, – а потім же волиняни. А се – інші народи, які
данину дають Русі: чудь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, ям, литва, земигола, корсь,
норова, ліб. Ці мають свою мову.

Про звичаї слов’ян

(Усі племена) мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожен – свій
норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток
своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану
мали. І весільний звичай мали: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на
завтра приносили (для її родини те), що за неї дають. А деревляни жили подібно до звірів,
жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, (і) їли все нечисте, і весіль у них не було, а
умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни один обичай мали: жили
вони в лісі, як ото всякий звір. Їли все нечисте, і срамослів’я (було) в них перед батьками і
перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на
ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, - з якою ото хто
умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто умирав – чинили вони тризну над
ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали.
 Про данину полян хозарам
По сих же літах, по смерті братів сих (Кия, Щека і Хорива), утискувалися (поляни)
древлянами та іншими навколишніми (племенами). І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в
лісах на горах, і сказали хозари: “Платіте нам данину”. Поляни тоді, порадившись, дали (їм)
од дому по мечу. І понесли (це) хозари князеві своєму і старійшинам своїм і сказали їм: “Ось,
знайшли ми данину нову”. А ті запитали їх: “Звідки?”. І вони сказали їм: “В лісі на горах, над
рікою Дніпровською”. А ті запитали: “Що вони дали?”. І вони показали мечі, і мовили старці
хозарські: “Недобра (се) данина, княже. Ми здобули (її) однобічним оружжям, себто
шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину із нас, і з інших
земель”.

Про призвання варягів15 

У рік 6367 (859)16 . Варяги, приходять із-за моря, брали данину з чуді, і з словен, і з
мері, і з весі, (і з) кривичів. А хазари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів…
У рік 6370 (862). Вигнали чудь, словени, кривичі і весь варягів за море, і не дали їм
данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і став рід на рід, і були усобиці в
них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: “Пошукаємо самі собі князя, який би
володів нами і рядив за угодою, по праву”.
Пішли вони за море, до варягів, до русів. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні
звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами, - отак і ці. Сказали русі чудь,
словени, кривичі і весь: “Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і
володіти нами”.
І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю взяли русь. І прийшли вони
спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший брат Рюрик, а другий
Синеус – на Білім Озері, а третій Трувор – в городі Ізборську. І од тих варягів дістала (свою)
назву Руськаземля.
А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. І,
прийшовши до (озера) Ільменя, поставиви він город над Волховом, і назвали його
Новгородом. І сів він тут князюючи і роздаючи мужам своїм волості, (звелівши їм) городи
ставити; тому – Полоцьк, тому – Ростов, другому Білоозеро. А варяги по тих городах є
приходні. Перші насельники в Новгороді – словени, а в Полоцьку – кривичі, а в Ростові –
Меря, у Білоозері – весь, в Муромі – мурома. І тими всіма володів Рюрик.

Про Діра і Аскольда

І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони
(в Рюрика) піти до Цесарогорада з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо,
узріли вони на горі городок, і запитали: “Чий се город?”. А вони, (тамтешні жителі), сказали:
“Було троє братів, Кий, Щек (і) Хорив, які зробили город сей і загинули. А ми сидимо в
городі їхньому і платимо данину хозарам”. Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі
цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у
Новгороді.

Про прихід Олега в Київ

У рік 6387 (879). Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його
роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малим.
У рік 6390 (882). Вирушив Олег (у похід), узявши багато своїх воїв-варягів, чудь,
словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город
Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідти рушив він униз (по Дніпру) і , прийшовши,
узяв (город) Любеч і посадив мужа свого.
І прибули (Олег та Ігор) до гір київських, і довідався Олег, що (тут) Аскольд і Дір
удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив і сам прийшов (на берег
Дніпра), несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське (і) сховавши воїв своїх, він
послав (посла) до Аскольда і Діра сказати, що, мовляв: “Ми – купці єсмо, ідемо в Греки од
Олега і од Ігоря – княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас”.
Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші (вої) з човнів, і мовив Олег
Аскольдові і Дірові: “Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсьмь роду княжого, - і (тут)
винесли Ігоря, - а се – син Рюриків”.
І вбили вони Аскольда і Діра, і віднесли на гору, і погребли (Аскольда) на горі, яка
нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив (боярин) Ольма
церкву святого Миколи. А Дірова могила – за святою Ориною.
І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”. І
були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю.
Сей же Олег почав городи ставити і встановив данину словенам і кривичам, і мерям. І
встановив він варягам данину давати від Новгорода, - 300 гривень на рік, заради миру, - що
до смерті Ярославової давали (новгородці) варягям.
У рік 6391 (883). Почав Олег воювати проти древлян і, примусивши їх, став із них
данину брати по чорній куниці.
У рік 6392 (884). Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і наклав на них данину
легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: “Я їм противник, і вам нічого
давати”.
У рік 6393 (885). Послав Олег (послів) до радимичів, питаючи: “Кому ви даєте
данину?”. Вони ж сказали: “Хозарам”. І мовив їх Олег: “Не давайте хозарам, а мені давайте”.
І дали вони Олегові по шелягу, як ото хозарам давали. І володів Олег деревлянами,
полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами і тиверцями мав рать.

Запитання для роботи з джерелами:

1. Ким, на вашу думку, був літописний Кий: перевізником, князем, вигаданою
особою? Відповідь обґрунтуйте.
2. Як було засноване місто Київ? Які ще назви цього міста зустрічаються в
джерелах?
3. Які східнослов’янські племена входили до Київської держави?
4. Які міста слов’ян і русів згадують східні автори в ІХ ст.?
5. В яких творах східних авторів є повідомлення про слов’ян і русів у ІХ ст.?
6. Порівняйте описи слов’ян і русів в творах східних авторів. Визначте спільне і
відмінне:
а) одяг слов’ян і русів;
б) зброя слов’ян і русів;
в) господарство слов’ян і русів;
г) похоронний обряд слов’ян і русів;
д) сусідні народи, з якими межували і мали зв’язки слов’яни і руси.
7. Які ще племена, крім слов’янських, були приєднані до Києва?
8. Чим відрізнялися поляни від інших східнослов’янських племен?
9. Які східнослов’янські племена платили данину варягам?
10. Які східнослов’янські племена платили поляни хозарам?
11. За яких обставин і коли з’явився в Новгороді Рюрик?
12. Хто такі Трувор і Синеус?
13. Хто такі Аскольд і Дір і як вони почали правити в Києві?
14. Що повідомляє літопис про правління Діра і Аскольда?
15. Коли і за яких обставин київським князем став Олег?

Примітки
 
 Арабський письменник початку Х ст. Арабські мандрівники впродовж ІХ-Х ст.
неодноразово відвідували Східну Європу. Їх твори є важливими джерелами з ранньої історії
Русі.
 1
Очевидно, царя.
 2
Можливо, місто Хорват, яке у VIIІ–IX ст. було центром прикарпатського об’єднання
слов’ян.
 3
Чорного моря.
 4
Очевидно, Київ.
 5
Можливо, місто Хорват.
 6
Очевидно, Київ.
 7
Можливо, вже згадуване місто Хорват.
 8
Столиця Волзької Болгарії.
 9
Очевидно, Київ.
 10
Славія знаходилася, очевидно, на території пізнішої Новгородської землі.
 11
Можливо, Прикарпаття, а можливо – пізніша Переяславська земля.
 12
Візантія.
 13
Амастріда – центр візантійської провінції Пафлагонії у Малій Азії.
 14
Заголовків у літописі немає, вони виділені укладачем для полегшенняроботи з текстом.
 15 Цей текст з’являється тільки в третій редакції “Повісті…”, в першій і другій він відсутній.
 16 Починаючи з 852 року, події в літописі є датовані. Тема 4. Поширення християнства в
Київській Русі.
Релігійні реформи Володимира Великого (2 години)

План заняття

1. Перше хрещення Русі князем Аскольдом та його наслідки.

2. Християнство в Київській державі від Аскольда до Володимира Великого: етапи
розвитку.
3. Утвердження християнства в Київській Русі у 988 р.: передумови та наслідки.

Теми індивідуальних завдань

1. Організація Церкви в Київській Русі.
2. Розвиток Церковного права в Руській державі.
3. Вплив християнства на еволюцію морально-етичних норм руського суспільства.

Методичні рекомендації
Тема передбачає вивчення основних етапів християнізації Київської Русі. Найперше
необхідно з’ясувати, коли і звідки християнські вірування почали поширюватися серед
східних слов’ян. Вказати причини першого хрещення Русі князем Аскольдом. Визначити
причини невдачі релігійної реформи. Проаналізувати наслідки хрещення Русі в середині
ІХ ст.
Назвати основні етапи поширення християнства, а також періоди антихристиянської
реакції в Київській державі від часу реформи князя Аскольда до хрещення Русі
Володимиром Великим. Особливу увагу приділити періоду правління княгині Ольги.
 При вивченні обидвох релігійних реформ Володимира Святославовича визначити їхні
спільні риси. Проаналізувати передумови другого хрещення Русі, з’ясувати головні причини
реформи. Дати відповіді на питання: чому князь Володимир Великий зупинив свій вибір на
християнській вірі грецького обряду? Які наслідки мало утвердження християнства в
Київській Русі.

Рекомендований список джерел та літератури

Джерела
Багрянородный К. Об управлении империей / Под ред. Г.Г. Литаврина и А.П. Новосельцева.
Москва, 1989.
“Житие Георгия Амастридского” // В.Г. Василевский. Труды. Т.3. 1915.
Ловягин Е. Две беседы святейшего патриарха константинопольского Фотия по случаю
нашествия росов на Константинополь // Христианское чтение. Ч. 2. 1882.
Материалы по истории СССР. Вып. 1. Москва, 1985.
Повесть временных лет / Под ред. В.П. Адриановой-Перетц. Ч. 1. Москва, 1950.
Повість минулих літ // Літопис Руський. За Іпатським списком / Переклад Л.Махновця. Київ,
1989.

Література
Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. Київ, 1988.
Васильев М.А. Великий князь Владимир Святославович: от языческой реформы к крещению
Руси // Славяноведение. 1994. № 2.
Введение христианства на Руси. Москва, 1987.
Великий А.Г. ЧСВВ. З літопису християнської України. В 2-х кн. Рим-Львів, 1998, 1999.
Головко А.Б. К оценке исторических обстоятельств введения христианства на Руси //
Материалы школы молодых славистов и балканистов. Москва, 1990.
Голубинський Е.Е. История русской церкви. Т. 1. Ч. 1. Москва, 1901.
Запровадження християнства на Русі: Історичні нариси. Київ, 1988.
Зубарь В.М., Павленко Ю.В. Херсонес Таврический и распространение христианства на
Руси. Киев, 1988.
Корінний М.М. Виникнення легенди про апостола Андрія // Український історичний журнал.
1987. №3.
Котляр М.Ф. Введення християнства в Київській Русі та його наслідки. Київ, 1985.
Кузмин А.Г. “Крещение Руси”: концепции и проблемы // “Крещение Руси” в трудах русских
и советских историков. Москва, 1988.
Кузьмин А.Г. Падение Перуна. (Становление христианства на Руси). Москва, 1988.
Курбатов Г.Л., Фролов Э.Д., Фроянов И.Я. Христианство: Античность, Византия, Древняя
Русь. Ленинград, 1988.
Моця О., Ричка В. Київська Русь від язичництва до християнства. Київ, 1996.
Никольский Н.М. История русской церкви. 3-е изд. Москва, 1985.
Новиков М.П. Християнизация Киевской Руси: методологический аспект. Москва, 1991.
Новосельцев А.П. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в
средние века // Вопросы истории, 1989. №9.
Носова Г.А. Язычество в православии. Москва, 1975.
Поппэ А.В. Истоки церковной организации Древнерусского государства // Становление
раннефеодальных славянских государств. Киев, 1972.
Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Європы и крещение Руси /
Отв. ред. Г.Г. Литаврин. Москва, 1988.
Приселков М.Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси Х-ХІ. Спб, 1913.
Рапов О.М. Русская церковь в ІХ – первой половине ХІІ в. Принятие христианства. Москва,
1988.
Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. Київ, 1996.
Ричка В.М. Церква Київської Русі (соціальний та етнокультурний аспект). Київ, 1997.
Седов В.В. Распространение христианства в Древней Руси // Средневековая археология
Восточной Европы: Краткие сообщения Института археологии РАН. Вып.28. Москва, 1993.
Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. В 15 т. Т. 4. Київ, 1998.
Толочко П. Київська Русь. Київ, 1996.
Флоря Б.Н. Отношения государства и церкви у восточных и западных славян (эпоха
средневековья). Москва, 1992.
Хорошев А.С. Политическая история русской канонизации (ХІ-ХVІ вв.). Москва, 1986.
Чичуров И.С “Хождение апостола Андрея” в византийской и древнерусской церковно-
идеологической традиции // Церковь, общество и государство в феодальной России. Сб.
статей. Москва, 1990.
Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні (до року 1353). Рим-Нью-Йорк, 1965.
Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси історії культури до початку ХVIII ст.
Львів, 2001.
Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси Х-ХІІІ вв. Москва, 1989.
Щапов Я.Н. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси ХІ-XIV вв. Москва, 1972.
Щапов Я.Н. Памятники церковного права ІХ-ХІІ вв. Древней Руси и славянских стран (опыт
сравнительноисторического изучения) // Исторические записки. Т. 107. 1982.
Ювілейний збірник праць наукового конгресу у 1000-ліття Хрищення Руси-України / За ред.
проф. Володимира Янева. Мюнхен, 1988-1989.
Poppe A. Państwo i Kościol na Rusi w wieku XI. Warszawa, 1968.
Poppe A. The Rise of Christian Russia. London, 1982.

Тексти джерел

“Житіє св. Стефана Сурозького” // Материалы по истории СССР. Вып. І. М.,

1985. С. 263-264.
… Після смерті святого минуло мало часу. Прийшла рать велика руська з Новгорода,
князь Бравлин вельми сильний. І полонив все від Корсуня до Керчі, а згодом з великою
силою прийшов до Сурожа. Впродовж десяти днів бились між собою горожани і ратники
Бравлина, і через десять днів, Бравлин, силою виламавши залізні ворота, увійшов у місто і,
взявши меч свій, підійшов до церкви, до святої Софії. І розбив двері, увійшов туди, де
знаходився гріб святого. А на гробі царське покривало, і перли, і золото, і коштовний камінь,
і лампади золоті (над гробом), і посуду золотого багато (в церкві). Все це пограбували
ратники Бравлина. І в той же час (Бравлин) захворів. Повернулось обличчя його назад, і,
лежачи, сходив піною. Закричав (Бравлин): “Великий і святий чоловік тут (лежить), і вдарив
він мене по обличчю, і повернулось обличчя моє назад”. І сказав боярам своїм: “Поверніть
усе, що взяли”. Вони повернули усе і хотіли князя забрати звідси. Князь закричав: “Не робіть
цього, бо хоче зламати мене один старий святий муж, притиснув мене до долівки, і душа із
мене вийти хоче”. І говорить їм: “Швидше виводьте рать з цього місця”. Не взявши нічого,
рать вийшла з міста. І не встав з місця князь, поки не сказав боярам: “Поверніть усе, скільки
награбували, священний посуд церковний у Корсуні і Керчі, і усюди, і принесіть все сюди і
покладіть до гробу Стефана”. І згодом (раптом) страшно говорить святий Стефан князю
“якщо не охрестишся в моїй церкві, не вийдеш звідсиі не повернешся додому”. І закричав
князь: “Хай прийдуть священики і охрестять мене, якщо встану, і обличчя моє знову
повернеться вперед, то охрещуся”. І прийшли священики, і архієпископ Філарет і сотворили
молитву над князем, і хрестили його в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. І знову повернулось
обличчя його вперед. Хрестились же з ним і усі його бояри. Але шия князя ще боліла.
Священики сказали князю: “Пообіцяй Богу, що усіх взятих у полон мужів, жінок і дітей,
захоплених тобою на території від Корсуня до Керчі, ти накажеш звільнити і повернути
назад”. Тоді князь звелів відпустити полонених. Протягом шести неділь не виходив із
церкви, до того часу, поки не дав дар великий святому Стефану. І місто, і людей, і
священиків вшанувавши, відійшов. І це чувши, інші ратники не сміли здійснювати нападів.
А якщо хтось здійснював напади, то відходив зганьблений.
Коментар
“Житіє св. Стефана Сурозького” є пам’яткою візантійської літератури кінця Х ст.
Автор його невідомий. Твір містить цікаву розповідь про похід руського князя Бравлина
(Бравеленіна) на кримське місто Сураж (нині – Судак). Похід раті Бравлина дослідники
датують кінцем VIII – першою чвертю ІХ ст.

“Окружне послання” патріарха Фотія // Голубинский Е. История Русской

Церкви. Т. І. Ч. І. М., 1980. С. 32.
… І не тільки цей народ (болгари) проміняли перше нечестя на віру в Христа, але
навіть і багатьма неодноразово прославлені і в жорстокості, і в вбивствах усіх залишаючи за
собою так звані руси, які, підкоривши оточуючих себе і звідси подумавши про свою
зверхність, підняли руки і проти Ромейської держави, – зараз навіть і ці, проміняли еллінське
і нечестиве вчення, якого дотримувалися досі, на чисту і непідробну віру християнську, з
любов’ю поставивши себе в чин підданих і друзів (наших), замість пограбування нас і
великої сваволі, яку мали незадовго. І до такої міри в них розгорілось бажання і ревність
віри, що прийняли єпископа і пастора, і шанують вірування християн з великою
наполегливістю і ревністю.
Коментар
Константинопольський патріарх Фотій (бл. 810-897) залишив після себе велику
літературну спадщину. До нашого часу дійшло два твори, у яких йдеться про напади русів
на Візантію. В “Окружному посланні” східним митрополитам повідомляється про спроби
хрещення , які мали місце в період правління князя Аскольда, не пізніше 867 року.

Уривки з “Повісті минулих літ” // Літопис Руський. С. 3, 35-37, 60-63, 66-67, 70.
Відвідання апостолом Андрієм київських гір  
.
Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у (город) Корсунь, він
довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя
Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим прийшов і став під
горами на березі.
А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: “Бачите ви
гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать божа, і буде город великий, і церков багато
воздвигне бог”. І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І поклонившись
богу, він спустився з гори сеї, де опісля поставив Київ, і рушив по Дніпру вгору.

Хрещення княгині Ольги

У рік 6463 (955)1 . Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді
цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався
цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: “Достойна ти єси цесарствувати в городі
сьому з нами”. ...І охрестив її цесар з патріархом (Полієвктом). ...І поучив її патріарх про віру
(християнську), і мовив їй: “Благословенна ти єси в руських князях, бо возлюбила ти світло,
а тьму облишила. Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні
нащадків твоїх”. І дав він їй заповіді про церковний устав, і про молитву, і про піст і про
милостиню, і про додержання тіла в чистоті. А вона схиливши голову стояла, слухаючи
поучення, вбирала (його), як губка, і поклонившись патріархові, говорила: “Молитвами
твоїми владико, хай убережена буду я од сили вражої”. І було наречено її в хрещенні ім’ям
Олена, як ото колишню цесарицю, матір великого Констянтина. І благословив її патріарх, і
відпустив її.
 Жила ж Ольга (разом) із сином своїм Святославом, і повчала його мати охреститися,
та не зважав він на це, ні до вух не брав. А якщо хто хотів (своєю) волею охреститися –
(Святослав і його дружина) не боронили, але глумилися з того.
Отак і Ольга часто (Святославові) говорила: “Я, сину, бога пізнала і радуюся. Якщо
й ти пізнаєш бога, то радуватися станеш”. Але він не слухав цього, кажучи: “Як я інший
закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятися почне!” Вона тоді сказала йому:
“Якщо ти охрестишся, - всі це саме вчинять”. Та він не послухав матері і додержував
поганських звичаїв, не відаючи, (що) коли хто матері не слухає, - у біду впадає.

Початок княжіння Володимира Святославовича в Києві; реформа язичництва

І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза
двором теремним: Перуна дерев’яного, - а голова його (була) срібна, а вус – золотий, - і
Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм люди жертви, називаючи
їх богами, і приводили синів своїх і жертвували (їх цим) бісам, і оскверняли землю требами
своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той.

Випробування вір князем Володимиром Великим

У рік 6459 (987). Скликав Володимир бояр своїх і старців городських і сказав їм: “Осе
приходили до мене болгари, кажучи: “Прийми закон наш”. Потім же прийшли німці, і тії
хвалили закон свій. Після сих приходили жиди. А після сих приходили і греки, гудячи всі
закони, а свій хвалячи, і багато говорили вони, розказують, що й другий світ (має) бути, і
чудно слухати їх2 . (А якщо хто, мовляв у нашу віру перейде, то, померши, встане знову, і не
померти йому вовіки. Якщо ж хто в інший закон перейде, то на тім світі (йому) в огні горіти.
Так що ви врадите? Що відповісте?”
І сказали бояри і старці: “Ти, знаєш княже, що своє ніхто не хулить, а хвалить. Якщо
хочеш ти розізнати гаразд, то маєш у себе мужів. Пославши (їх), розізнай у кожного про
їхню службу, і як (хто) служить богові”.
І була до вподоби річ (ця) князеві і всім людям. Вибрали вони мужів добрих і) 3 
тямущих, числом десять, і сказали їм: “Ідіте спершу в Болгари, розізнайте про віру їхню і
службу”.
Вони, отож, пішли, і, прийшовши, бачили бридкі діла їх і поклоніння в мечеті, і
вернулися в землю свою. І сказав їм Володимир: “Ідіте ще в Німці і роздивіться також, а
звідти ідіте в греки”.
Вони ж прийшли в Німці, і, роздивившись церкву і службу їхню, прийшли до
Цесарограда, і прибули до цесаря (Василія). Цесар же спитав (їх), задля чого вони прийшли, і
вони розповіли йому все, що було. Це почувши, цесар і рад був, і честь велику склав їм у той
день. А на другий день послав він (вість) до патріарха (Миколая), кажучи так: “Прийшли
руси іспитувати віру нашу. Тож приготуй церкву і клір і сам облачись у святительські ризи.
Хай бачать вони славу бога нашого”. І, це почувши, патріарх повелів скликати клір увесь, і за
звичаєм вчинив празникову службу і кадила вони запалили, і співи, (й) хори влаштували.
І пішов з ними їх цесар у церкву (святої Софії), і поставили їх на почесному місці,
показуючи красу церковну, і співи, і службу архиєрейську, і дияконів, що стояли попереду,
(і) розказуючи їм про службу Богові своєму. Вони ж, у зачудуванні бувши і здивувавшись,
похвалили службу їхню. І, прикликавши їх, цесарі Василій і Костянтин сказали їм: “Ідіте в
землю вашу”. І відпустив їх (Василій) з дарами великими і з честю.
Вони ж прийшли в землю свою, і зізвав князь бояр своїх і старців, (і) мовив
Володимир: “Осе прийшли послані нами мужі. Так послухаймо од них, що було”. І сказав їм
він: “Розкажіть перед дружиною”.
Вони тоді розказали: “Ходили ми спершу в Болгари і дивилися, як вони поклоняються
в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде (кожен) і глядить сюди
й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печаль і сморід великий, і недобрий є закон
їхній. І прийшли ми в німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не побачили ніякої.
І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас (туди), де ото вони служать Богові своєму, і не знали
ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, – не
вміємо ми й сказати (про се). Тільки те ми відаємо, що напевне Бог (їхній) перебуває з
людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо
всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім вже не може гіркоти взяти. Так і ми не
будемо тут (поганами) жити”.
Бояри ж, відповідавши, сказали: “Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б
хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей”.

Хрещення князя Володимира Великого

У рік 6496 (988), пішов Володимир з військом на Корсунь, город грецький.
І ввійшов Володимир у город, і дружина його. І послав Володимир (послів) до цесаря
Василія і Костянтина, говорячи так: “Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру
ви маєте, дівчину. То ж якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу4  (те), що й
сьому вчинив”.
І, це почувши, опечалились цесарі, (і) послали (йому) вість, так говорячи: “Не
належить християнам заміж виходити за поган і оддаватися за них. Якщо ж ти охрестишся,
то візьмеш її, і дістанеш царство небесне, і з нами єдиновірцем будеш. Якщо ж сього не
вчиниш – не зможемо ми віддати сестри своєї за тебе”.
І, це почувши, Володимир мовив посланим цесарями: “Скажіте обом цесарям так: “Я
охрещусь, тому що раніше від сих днів іспитав я закон ваш, і він мені єсть до вподоби, і віра
ваша, і служба. Бо мені розповіли послані нами мужі”.
Коли прибула вона [цесариця Анна] до Корсуня, то вийшли корсуняни з поклоном, і
ввели її в город, і посадили її в палаті.
А за Божим приреченням в сей час розболівся Володимир очима, і не бачив він
нічого, і тужив вельми, і не догадувався, що зробити. І послала до нього цесариця (посла),
кажучи: “Якщо ти хочеш болісті сеї позбутися, то відразу охрестись. Якщо ж ні – то не
позбудешся сього”. І, це почувши, Володимир сказав: “Якщо буде се правда – воістину велик
Бог християнський”. І повелів він охрестити себе.
І тоді єпископ корсунський з попами цесарициними, огласивши5  його охрестили
Володимира. І коли возложив (єпископ) руку на нього – він зразу прозрів. Як побачив
Володимир це раптове зцілення, він прославив Бога, сказавши: “Тепер узнав я Бога
істинного”. А коли побачила це дружина його, – многі охрестилися.
Охрестився ж він у церкві святої Софії. І єсть церква та в городі Корсуні, стоїть вона
на (високому) місці посеред города, де ото чинять торг корсуняни; палата Володимирова
стоїть окрай церкви і до сьогодні, а цесарицина палата – за олтарем.

Хрещення Русі
Весна 990 (?) І коли (Володимир) прибув, повелів він поскидати кумирів – тих
порубати, а других огню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і
волочити з Гори по Боричевому (узвозу) на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити
(його) палицями. І це (діяли йому) не яко древо, що відчуває, а на знеславлення біса. Коли
спокушав він сим образом людей – хай одплату прийме від людей! “Велик ти єси, Господи,
дивні діла твої!”. Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений!
І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не
прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро і приставив
Володимир (до нього людей), сказавши: “Якщо де приставне він, то ви одпихайте його від
берега допоки пороги пройде. Тоді облиште його”. І вони вчинили звелене. Коли пустили
(його) і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть
Перунова рінь.
Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу говорячи: “ Якщо не
з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той
противником буде”. І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: “Якби се
недобре було, князь і бояри сього б не прийняли”.

Будівництво Десятинної церкви

У рік 6499 (991). Потім же, коли Володимир жив у законі християнському, надумав
він спорудити камінну церкву святої Богородиці і, пославши (послів), привів майстрів із
Греків (і) почав зводити. А коли скінчив споруджувати, прикрасив він її іконами, і поручив її
Анастасові-корсунянину, і попів корсунських приставив служити в ній. Він дав сюди все, що
взяв був у Корсуні – ікони, і начиння церковне, і хрести.
У рік 6504 (996). Коли ж Володимир побачив, що церкву завершено, він, увійшовши
до неї, помолився Богу, говорячи: “Господи Боже! Поглянь із небес, і побач, і одвідай сад
свій, і зроби, (щоб те), що насадила десниця твоя, люди сії новії, серце яких ти навернув до
істини, (могли) пізнати тебе, істинного Бога. І погляньте на церкву оцю, що її спорудив я,
недостойний раб твій, на честь матері, яка породила тебе, і приснодіви Марії богородиці. І
якщо помолиться в церкві сій, то почуй молитву його і одпусти всі гріхи його благання ради
пречистої богородиці”. А коли він помолився, то сказав так: “Осе даю церкві сій,
святійБогородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину”. І, написавши,
положив він присягу в церкві сій, (і) сказав: “Якщо се одмінить хто, – хай буде приклят”. І
дав він десятину Анастасові-корсунянину, і справив тоді празник великий у той день боярам,
і старцям городським, і вбогим роздав багато добра.

 
 Заголовків у літописі немає, вони виділені укладачем для кращого розуміння тексту.
 1
Більш вірогідною датою посольства княгині Ольги історики вважають 957 р.; цим роком
датує прийом руської княгині Костянтин VII Багрянородний.
 2
Далі в Хлєбніковському списку прогалина, яку заповнюємо за Лаврантієвським списком,
узявши цей текст у круглі дужки.
 3
Після цього продовжується текст за Іпатієвським списком, який написано вже іншою
рукою.
 4
Мається на увазі Константинополь.
 5
Оглашення – церковний потрійний (повчальний та покаяльно-сповідний) чин підготовки
до хрещення.

Запитання для роботи з джерелами:

1. Коли відбувся похід князя Бравліна у візантійські володіння в Північному
Причорномор’ї ?
2. Де і за яких обставин охрестився князь Бравлін ?
3. Яке джерело свідчить про хрещення Русі в часи князя Аскольда ?
4. Наведіть факти, які підтверджують Аскольдове хрещення Русі.
5. Як ставилася до християнської віри княгиня Ольга ?
6. Чому відмовлявся від хрещення князь Святослав ?
7. З якими віруваннями і релігійними обрядами ознайомився князь Володимир
Святославович, готуючи релігійну реформу ?
8. Чому князь Володимир Великий у 988 р. здійснив похід в Крим ?
9. У якому місті і за яких обставин охрестився князь Володимир Святославович ?
10. Опишіть, як відбувалося хрещення киян.
11. Який храм було збудовано Володимиром Великим ?
12. Що пожертвував князь Володимир Святославович на утримання цього храму ?

Тема 5. Соціально-економічний розвиток Руської держави у

 ІХ-ХІІІ ст. (4 години)
Заняття перше
1. Соціальна структура населення Київської Русі:
а) формування правлячої верстви;
б) основні групи залежного населення.
2. “Руська Правда” про організацію та господарство княжої вотчини.

Заняття друге
1. Розвиток ремесла в Київській Русі.
2. Внутрішня і зовнішня торгівля Київської держави.

Теми індивідуальних завдань

1. Розвиток міст Київської Русі.
2. Сучасна історична наука про розвиток феодального землеволодіння в Київській державі.
3. Рабовласницькі відносини в Київській Русі.

Методичні рекомендації
Питання соціально-економічного розвитку Русі продовжують залишатися
дискусійними в історичній літературі. В історіографії ХІХ – початку ХХ ст. утвердилася
думка про переважаючий розвиток у Київській державі таких галузей господарства, як
промисли і торгівля. Археологічні дослідження, проведені в ХХ ст., дали вченим
переконливі аргументи для висновку про провідну роль землеробства і скотарства в
економіці Київської Русі, що, однак, не заперечує того факту, що продукція промислів,
передовсім мисливства, становила основну статтю руського експорту. Це підтверджують
також писемні джерела. Знайти і проаналізувати статті “Руської Правди”, які засвідчують
важливість цих галузей у господарстві княжої вотчини.
Археологічні джерела вказують і на значний розвиток ремесла в Київській Русі,
поглиблення його спеціалізації. Особливо це стосується тих його видів, які пов’язані з
обробкою металу. Нез’ясованим однак залишається питання про час утворення ремісничих
цехів, хоча на підставі деяких даних можна припустити, що вони, як і купецькі об’єднання,
могли виникнути вже в часи Київської держави.
Складним і дискусійним є питання соціальної структури і соціальних відносин у
Київській Русі. Писемні джерела, зокрема “Повість минулих літ”, містять лише фрагментарні
повідомлення про структуру правлячої верстви, на чолі якої стояв великий київський князь.
Вони дають змогу простежити процес зосередження влади в руках київського князя за
рахунок обмеження владних функцій місцевих князів. Значно більше інформації в писемних
джерелах, насамперед у “Руській Правді”, про категорії залежного населення та їх правове
становище. Проаналізувати відповідні статті кодексу руського права, з’ясувати відмінність
правового становища рабів від становища закупів, рядовичів, а останніх – від становища
тіунів, огнищан; визначити основні джерела рабства в Руській державі.
У сучасній історіографії продовжують дискутуватися також питання про рівень
розвитку рабовласницького і феодального укладів у Київській Русі. Так, у працях
білоруського історика М. Горемикіної утверджується думка про переважання
рабовласницького укладу в Київській державі до ХІІ ст. Східнослов’янське суспільство VІІ –
кінця ХІ ст. автор характеризує як рабовласницьке. Переважна більшість істориків
радянської школи – Б. Греков, А. Тихоміров, Л. Черепнін, Б. Рибаков та ін. – вважали
Київську Русь феодальною державою. Таких же поглядів дотримуються сучасні українські і
російські вчені П. Толочко, М. Свердлов, О. Рапов та ін. Російський історик І. Фроянов з
1970-х років розробляє концепцію Київської Русі як багатоукладної держави з переважанням
общинного укладу.
Опрацювавши джерела і наукові праці, спробуйте обґрунтувати свою точку зору на
цю дискусійну проблему.
 Рекомендований список джерел та літератури
Джерела
Ковалевський А.П. Книга Ахмета Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921-922 гг.
Харьков, 1956.
Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарий / Под
ред. Г.Г. Литаврина, А.П. Новосельцева. Москва, 1989; 1991.
Літопис Руський. За Іпатським списком. Переклад Л. Махновця. Київ, 1990.
Повесть временных лет / Подготовка текста, перевод, статьи и комментарии Д.С. Лихачева;
под ред. В.П. Андриановой-Перетц. 2-е издание. Подготовил. М.Б. Свердлов. С.-Петербург,
1996.
Сборник документов по истории СССР. Ч. І. ІХ-ХІІІ вв. / Под. ред. В.В. Мавродина. Москва,
1970.
Свод древнейших письменных свидетельств о славянах. В 2-х т. / Составители Г.Г.
Литаврин, Л.А. Гиндин. Т. 2. Москва, 1995.
Тихомиров М.Н. Пособие для изучения “Русской Правды”. Москва, 1953.
Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до конца XV в. Москва, 1960.
Хрестоматія з історії СРСР. Т. І. Київ, 1940.

Література
Асєєв Ю.С., Баран В.Д., Баран Я.В., Біляєва С.О. та ін. Давня історія України. Т. 3. Словяно-
руська доба. Київ, 2000.
Борисевич Г.В., Даркевич В.П., Кирпичников А.М., Кирьянова Н.А. и др. Древняя Русь.
Город, замок, село. Москва, 1985.
Горемыкина В.И. О генезисе феодализма в Древней Руси // Вопросы истории. 1987. № 2.
Греков Б.Д. Киевская Русь. Москва, 1953.
Грушевський М. Історія України-Руси. Т. І. Київ, 1991.
Довженок В.І. Землеробство Древньої Русі. Київ, 1961.
Зимин А.А. Холопы на Руси. Москва, 1973.
Куза А.В. Малые города Древней Руси. Москва, 1989.
Культура славян и Русь. (К 90-летию акад. Б. А. Рыбакова) / Ред. кол.: Ю.С. Кукушкин
(пред.) и др. Москва, 1998.
Мавродин В.В. Народные восстания в Древней Руси ХІ-ХІІІ вв. Москва, 1961.
Новосельцев А.П. и др. Пути развития феодализма (Закавказье, Средняя Азия, Русь,
Прибалтика). Москва, 1972.
Очерки по истории русской деревни Х-ХІІІ веков / Под. ред. Б.А. Рыбакова. Москва, 1967.
Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. Москва, 1964.
Рыбаков Б.А. Ремесла древней Руси. Москва, 1948.
Рыбаков Б.О. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІІІ вв. Москва, 1983.
Свердлов М.Б. Генезис и структура феодального общества в Древней Руси. Ленинград, 1983.
Советская историография Киевской Руси. Ленинград, 1978.
Тихомиров М.Н. Древнерусские города. Москва, 1956.
Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. Т. 4. Київ, 1998.
Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. Киев, 1989.
Толочко П.П. Київська Русь. Київ, 1996.
Третьяков Н.Н. Сельское хозяйство и промыслы // История культуры Древней Руси. Т. І.
Москва, 1951.
Фроянов И.Я. Киевская Русь. Очерки социально-економической истории. Ленинград, 1974.
Фроянов И.Я. Киевская Русь: очерки отечественной историографии. Ленинград, 1990.
Фроянов И.Я. Древняя Русь. Опыт исследования истории социальной и политической
борьбы. Москва; С.-Петербург, 1995.
Фроянов И.Я., Дворниченко А.Ю. Города-государства Древней Руси. Ленинград, 1988.
Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII ст. Київ, 1997.

Тексти джерел

“Записка…” Ахмед Іби-Фадлана // Хрестоматія з історії СРСР. Т. 1. Київ, 1940. С.

50-51.
Я бачив русів, коли вони прийшли з своїми товарами і розташовувалися на річці
Ітиль…1 . Кожний з них має при собі нерозлучно меч, ніж і сокиру; мечі ж їх широкі,
хвильоподібні, клинки франкської роботи. Кожна їх жінка має на грудях прикріплену
коробочку чи з заліза, чи з міді, або з срібла чи золота, зважаючи на достатки чоловіка і його
майно. На шиї вони мають золоті і срібні ланцюги, бо, коли чоловік має 10000 диргемів 2 ,
робить він дружині ланцюг; коли має 20000, робить він їй два ланцюги, так само кожного
разу, коли у нього додається 10000 диргемів, добавляє він ще ланцюг своїй дружині, отже,
часто одна з них має багато ланцюгів на шиї.

Похорон руса.
... бідній людині роблять у них невеличке судно, кладуть її туди іспалюють її, у
багатого ж вони збирають його майно і ділять його на три частини: третину дають його сім’ї,
за третину кроять йому одяг і за третину купують гарне пиво, яке п’ють у той дань, коли
дівчина його убиває себе і спалюється разом зі своїм хазяїном. Вони ж люблять вино, п’ють
його і вдень і вночі так, що іноді вмирає один з них з кухлем у руці.
Після того, як вони прийшли до могили його, вони зняли землю з дерева, а також саме
дерево, вийняли мерця у покривалі, в якому він помер... Йому (мерцю) надягли шаровари,
шкарпетки, чоботи, куртку і кафтан з дибаджу 3  з золотими ґудзиками, надягли йому на
голову калансуву4  з дибаджу з соболем… принесли також хліб, м’ясо і цибулю і кинули
перед ним... потім узяли двох коней, ганяли їх, поки вони не спітніли, потім їх розрубали
мечами і м’ясо їх кинули у човен, потім, принесли півня і курку, зарізали і кинули туди ж...
Коментар
Ібн-Фадлан – секретар посольства, відправленого в 921 році багдадським халіфом
Муктадіром до царя волзьких болгар. Про свою подорож Ібн-Фадлан написав “Записку”, в
якій, зокрема, згадує про русів, яких він міг бачити або в Ітилі у хазар, або в Булгарі.

“Повість минулих літ” // Літопис Руський. С. 3, 18, 26-27, 30.

Торговельний шлях “Із Варягів у Греки”

Коли ж поляни жили особно по горах сих (київських), то була тут путь із Варягів у
Греки, а із Греків (у Варяги): по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра – волок до (ріки) Ловоті, а по
Ловоті, (можна) увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в
озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю (можна) дійти
до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти
в Понт – море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на
південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і виходить на море Варязьке 5 . Із
того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське 6 .
Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по
Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового. А Дніпро
впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським7 . Побіля нього ж учив
святий апостол Андрій, брат Петрів.
Русько-візантійський торговельний договір 907 р..
“[Коли] приходять руси, нехай посольське9  беруть, скільки [посли] хотять. А якщо
прийдуть купці, хай беруть місячину на шість місяців: і хліб, і вино, і м’ясо, і риби, і овочі. І
нехай дадуть їм митися, скільки вони хотять. А коли йтимуть руси додому, нехай беруть у
цесаря нашого на дорогу їжу і якорі, і канати, і паруси, і [все], скільки треба”.
“...Руси, що прибувають нехай живуть коло (церкви) святого Мами. А коли пошле
цесарство наше (своїх мужів), хай ті перепишуть імена їхні і тоді [хай] візьмуть вони
місячину свою: спершу (ті, що) від города Києва, а тоді з Чернігова і (з) Переяславля і (з)
інших городів. І нехай входять вони в город (Царград) одними воротами з цесаревим мужем,
без оружжя, [по] 50 чоловік і хай торгують, як ото їм треба, не платячи мита ні від чого”.

Торговельний договір князя Ігоря з греками.

У рік 6453 (945). Прислав Роман, і Костянтин, і Стефан до Ігоря послів налагодити
колишній мир...
І великий наш князь Ігор, і бояри його і всі руські послали нас до Романа, і Стефана, і
Костянтина, великих цесарів грецьких, чинити дружбу з самими цесарями і з усім боярством,
і з усіма людьми грецькими на всі літа, допоки сонце сіяє і весь світ стоїть…
А коли вони приходять [з Русі], хай живуть коло [церкви] святого Мами. А [коли]
пошле цесарство наше [мужа свого] хай перепише він імена їхні, і тоді хай візьмуть вони
місячину свою – і посли посольське своє і купці місячину свою – спершу (ті, що) від города
Києва, а тоді з Чернігова, і з Переяславля, і [з] інших городів. І нехай входять вони в город
одними воротами, з цесаревим мужем, без оружжя, [по] 50 чоловік, і хай торгують, як ото їм
треба; а тоді нехай виходять (з города) і муж цесарства нашого хай оберігає їх; а якщо хто з
русів чи з греків вчинить [що небудь] несправедливо, хай він розсуджує. Коли ж руси
входять у город, хай не творять вони капості і хай не мають права купити паволок 10  більше
(ніж) на 50 золотих; а якщо хто купить [скільки небудь] із тих паволок, нехай показує
цесаревому мужеві, і той їх запечатає і віддасть їм.
А відходячи звідси, руси [нехай] беруть од нас, що потрібно: їжу на дорогу, і що треба
для човнів, як це вже встановлено раніше, і хай вертаються безпечно у свою сторону; і хай не
мають вони права зимувати коло [церкви] святого Мами.

Полюддя князя Ігоря

У рік 6453 [945]. Сказала дружина Ігореві: “Отроки Свенельдові вирядилися оружжям
і одежею, а ми – голі. Піди -но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми”.
І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої
данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город
[Київ].
Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: “Ідіте ви з
даниною додому, а я вернусь і походжу іще”. І відпустив він дружину свою додому, а з
невеликою дружиною вернувcя, жадаючи більше майна.
Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом
і сказали: “Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють
його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить”.
І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: “Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси
всю данину”. І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня,
вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало.

Київський літопис // Літопис Руський. С. 204-205.

Князівські села
... Билися ж вони аж до вечора 11, а звідти пішовши, стали в селі Мелтекові. І, відтіля
пославши [воїв], загарбали вони Ігореві і Святославові стада в лісі по [ріці] Рахні – кобил
стадних три тисячі, а коней тисячу. Пославши ж по селах, вони попалили хліба і двори…
Тож пішли вони удвох на Ігореве сільце, де ото він поставив був добрий двір. Було ж
тут готовизни багато у бретяницях12 , і в погребах – вина і меди; а що тяжкого добра
всякого, до заліза і міді, [то] не могли вони тоді задля безлічі все те вивозити. І Давидовичі
повеліли забирати добро на вози собі і воям, а потім звеліли запалили двір, і церкву святого
Георгія [Побідоносця], і стодолу його [Ігоря], в якій було дев’ятсот стогів.
...І при цьому двір Святославів він розділив на чотири частини – і скарбниці, і
бретяниці, і добро, що його не можна було двигнути; а в погребах було п’ятсот берковців 13 
меду, а вина вісімдесят корчаг. І церкву святого Вознесіння вони всю облупили – начиння
срібне, і індитії14 , і покрови служебні, – а все шито золотом, – і кадильниці дві, і кації 15 , і
Євангеліє оковане, і книги, і дзвони. І не зоставили вони нічого княжого, а все розділили, і
челяді сімсот.

Констянтин Багрянородний. “Про управління державою” // Хрестоматія з історії

СРСР. Т. 1. С. 60-62.
Про печенігів і русів.
І руси стараються жити в мирі з печенігами; вони купують у них биків, коней і овець і
від цього живуть легше і привільніше, бо на Русі жодна з названих тварин не водиться.

Торгівля русів з Грецією.

Однодеревки, що приходять до Константинополя з зовнішньої Русі, ідуть з
Немограда16 , у якому сидів Святослав, син руського князя Ігоря, а також із фортеці
Мілініски17 , із Телюци18 , Чернігова і з Вишеграда. Всі вони спускаються по річці Дніпру і
збираються в Київській фортеці, що називається Самватас. Данники їх слов’яни… рубають
однодеревки в своїх горах у зимовий час і, спорядивши їх, з настанням весни, коли лід
розтане, вводять у ближні озера. Так як ці (озера) впадають у річку Дніпро, то вони звідти
входять у ту ж річку, і відправляються до Києва. ...витягають (човни на берег) для
(оснащення) і продають русам. Руси, купуючи самі лише довбанки, розбирають старі
однодеревки, беруть з них весла... і іншу снасть і оснащують нові. У червні, вирушивши по
річці Дніпру, вони спускаються у Витичів, яка є фортецею русі. Почекавши там два-три дні,
поки дійдуть усі однодеревки, вони вирушають у дорогу і спускаються по названій річці
Дніпру. Насамперед вони приходять до першого порога, названого Ессупі; що означає по-
руському і по-слов’янському “не спи”. (Цей) поріг такий же вузький, як простір
циканістірія19 , а посередині його виступають стрімкі і високі скелі, подібні до островків.
Тому вода, що набігає і припливає до них, спадаючи звідти вниз, створює голосний і
істрашний гул.А тому руси не насмілюються проходити між скелями, але, причаливши по-
близу і висадивши людей на сушу, а речі залишивши в однодеревках, потім голі, намацуючи
ногами (дно), волочать їх, щоб не наштовхнутися на який-небудь камінь. При цьому одні
штовхають жердинами ніс човна, а другі - середину, треті - корму і з усією обережністю
проходять вони цей перший поріг по вигину біля берега ріки. Пройшовши цей поріг, вони
знову, забравши з берега решту людей, відпливають і досягають другого порога, що
називається по-руському Улворсі, а по-слов’янському Островуніпрах, що означає “острівець
порога...”20 .
Від нього (шостого порога) вони пливуть до сьомого порога, названого по-руському
Струкун, а по-слов’янському - Напрезі, що означає “малий поріг”. Потім приходять до так
званої Крарійської переправи21 , через яку переправляються херсоніти (ідучи) із Русі, і
печеніги по дорозі в Херсон. ...печеніги приходять на це місце і нападають на русів.
Пройшовши це місце, вони досягають острова, названого св. Григорій22  і на цьому острові
приносять свої жертви, так як там росте величезний дуб... Від цього острова руси не бояться
печенігів, поки не досягнуть річки Селіни 23 . Потім, вирушивши від (цього острова), вони
пливуть близько чотирьох днів, поки не досягнуть лимана, що є гирлом річки, в якому
лежить острів св. Єферій24 . Приставши до цього острова, вони відпочивають там два-три
дні. Звідти ідуть до річки Дністра і, знайшовши притулок, знову відпочивають. Коли настане
сприятлива погода, вони, відчаливши, приходять до річки, що називається Білою, і,
відпочивши там так само, знову вирушають у дорогу і приходять в Селіну, в рукав річки
Дунай. Поки вони не минуть річки Селіни, поряд з ними (берегом) біжать печеніги... Від
Селіни вони вже не бояться нікого і, вступивши в землю Булгарії , входять у гирло Дунаю.
Від Дунаю вони прибувають в Конопу, від Конопи в Констанцію …до річки Варна, від
Варни ж приходять до річки Дичина. Все це в землі Булгарії. Від Дичини вони досягають
області Месемврії, де закінчується їх страшне, багатострадне і тяжке плавання.

Полюддя київських князів.

Зимове і суворе життя цих самих русів таке. Коли настане листопад князі їх відразу
виходять а усіма русами з Києва і відправляються в полюддя, тобто круговий об’їзд, і саме в
слов’янські землі нервіанів25 , другувітів26 , кривичів, сіверіїв27  і інших слов’ян, які
платять данину русам. Годуючись там протягом цілої зими, вони у квітні, коли розтане лід на
річці Дніпрі, знову повертаються до Києва. Потім забирають свої однодеревки як сказано
вище, споряджуються і відправляються в Романію28 ..
Коментар
Костянтин Багрянородний – візантійський імператор у 869-959 рр. (став
імператором у дворічному віці) .

“Руська Правда” // Хрестоматія а історії СРСР. Т. І. С. 87-92.

Правда Роськая.
(Коротка редакція)
1. Убьет муж мужа, то мьстить брату брата, или сынови отца, любо отцю сына, или
братучаду29 , любо сестрину сынови30 , аще31  не будеть кто мьстя, то 40 гривен32  за
голову33 ;
аще Будеть русин, любо гридин34 , любо купчина, любо ябетник35 , любо мечник36 , аще
изьгои37  будеть, любо словенин, то 40 гривен положите за нь38 …
3. Аще кто кого ударить батогом, любо жердью, любо пястью, или чашею, или
рогом, или тылеснию39 , то 12 гривен...
4. Аще утнеть мечом, а не вынем его, либо рукоятью, то 12 гривен за обиду…
7. А во усе 12 гривен; а в бороде 12 гривен.
Правда уставлена русской земли, егда40  ся Сьвокупил41  Изяслав, Всеволод,
Святослав42 , Коснячко, Перенег, Микыфор Киянин, Чюдин, Микула43 .
18. Аще убьют огнищанина44 , в обиду, то платити за нь 80 гривен убиици, а людем
не надобе45 ; а в подьездном46  княжи 80 гривен.
20. Аже убьють огнищанина у клети 47 , или у коня или у говяда48 , или у коровье
татьбы49 , то убити в пса место50 ; а то же покон51  и тивуницу52 .
21. А в княжи тивуне 80 гривен; а конюх старый у стада53  80 гривен…
22. А В сельском старосте княжии и в ратаинем 54  12 гривне. А в рядовници55  княже
5 гривен.
23. А в смерде56  и в холопе 5 гривен.
25. А за княжь конь, иже тои с пятном57 , 3 гривне: а за смердеи 2 гривне.
26. За кобылу 60 резан58 , а за вол гривну, а за корову 40 резан, а за третьяк 15 кун 59 ,
а за лоньщину60  пол гривне, а за теля 5 резан; за яря61  ногата, за боран ногата62 .
30. А в княже борти63  3 гривне любо пожгуть, любо изудруть64 .
 33. А иже межу переореть либо перетес65 , то за обиду 12 гривне.
35. А в голубе и в куряти 9 кун.
36. А в утке, и в гусе, и в жераве, и в лебеди 30 резан; а продажи 60 резан.
37. А оже украдуть чюжь пес, любо ястреб, любо сокол, то за обиду 3 гривны.
39. Оже сено украдуть, то 9 кун; а в дровех 9 кун.
40. Аже украдуть овцу или козу, или свинью, а их будеть 10 одину овцу украле, да
положать по 60 резан продажи; а хто изимал, тому 10 резан.
41. А от гривне мечнику куна, а в десятину 15 кун, а князю 3 гривны; а от 12 гривну
емьцу 70 кун, а в десятину 2 гривне, а князю 10 гривен.
42. А се поклон вирныи: вирнику взяти 7 ведор солоду на неделю, тъже овен любо
полод, или две ногате; а в среду резану, въже сыры, в пятницу тако же; а хлеба покольку
могуть ясти, и пшена: а курь по двое надень… а вирняку 60 гривен и 10 резан и двенадцать
веверице; …

“Руська Правда”.
(Поширена редакція).
О убийстве.
3. Аже кто убиеть княжа мужа в разбои, а головника 66  не ищуть, то виревную67 
платити, в чьей же верви68  голова лежить, то 80 гривен; паки ли людин69 , то 40 гривен.
О холопьстве.
40. Холопьство обельное троє; аже кто купить, хотя до полугривны, а послухи
поставить, а ногату дасть пред самим холопомь.
41. А второе холопьство: аж поиметь рабу без ряду 70 , поиметь ли с рядом, на том
и стоить.
42. А третье холопьство: тивуньство без ряду или привяжеть ключ к себе без ряду, а
с рядою, на чем ся радил, на том и стоит.
Коментар
“Руська Правда” – збірник законів Київської держави. Складався поступово,
починаючи з першої половини ХІ ст., з часу правління Ярослава Мудрого. Перші доповнення
до кодексу були зроблені його синами.
Впродовж ХІІ-ХІІІ ст. збірник розширювався і доповнювався. “Руька Правда” дійшла
до нас більш як у 100 списках, що датуються ХІІІ-XVII ст. Розрізняють Коротку і
Поширену редакцію “Руської Правди”. Коротка є більш давньою. Поширена Правда виникла
пізніше, в кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст., на основі більш ранніх джерел, серед яких Коротка
Правда і Статут Володимира Мономаха. Вона є значно докладніша, ніж Коротка і
поділена заголовками на окремі розділи.

Запитання для роботи з джерелами:

1. Назвіть джерела з соціально-економічної історії Київської Русі?
2. Проаналізуйте повідомлення Ібн-Фадлана про майнову
нерівність русів:
а) як відображали майнове становище руса прикраси його жінки?
б) чим відрізнявся поховальний обряд бідного і багатого руса?
3. Проаналізуйте русько-візантійські договори:
а) назвіть руські міста, які згадуються в договорах князів Олега і Ігоря з Візантією?
б) чому торговельний договір князя Ігоря з Візантією був менш вигідний для руських
купців, ніж договір князя Олега?
4. Що таке полюддя київського князя? Коли і як воно проходило?
5. Опишіть шлях руських купців до Візантії: по яких річках він проходив? Хто
загрожував руському торговому каравану?
 6. Що таке княжа вотчина? Хто управляв господарством князя?
7. Хто працював у господарстві князя?
8. Назвіть джерела рабства, передбачені статтями “Руської
правди”.
9.Які галузі господарства розвивалися в княжій вотчині?
10.Які статті “Руської правди”свідчать:
а) про розвиток скотарства в княжій вотчині?
б) про розвиток землеробства?
Примітки
 1 Волга.
 2 Арабська монета.
 3 Дибадж – візантійська парча.
 4 Калансува – рід шапки.
 5 Балтійське море.
 6 Каспійське озеро.
 7 Чорне море.
 8 Углади – одноразова контрибуція або щорічна данина.
 9 Посольське – ідеться про все, що було потрібне для утримання послів.
 10 Шовкові тканини.
 11 Епізод з боротьби київського князя Ізяслава Мстиславовича з чернігівським
князями Святославом і Ігорем Ольговичами у І146 р.
 12 Бретяниця або медуша – місце схову меду та інших напоїв.
 13 Берковець – десять пудів (бл. 164 кг).
 14 Індитія – світлі і блискучі напрестольні шати.
 15 Кація – кадильниця з ручкою, а не на ланцюжках.
 16 Невограда – Новгород.
 17 Мілініски – Смоленськ.
 18 Телюци – Любеч.
 19 Циканістрий – двірцевий іподром.
 20 Далі йде опис переправи через наступні пороги.
 21 Крарійська переправа – Кічкаський перевіз.
 22 Острів св. Григорія – Хортиця.
 23 Селіна, Суліна – гирло Дунаю.
 24 Острів св. Єферій – Березань.
 25 Вервіани – деревляни.
 26 Друговіти – дреговичі.
 27 Сіверії – сіверяни.
 28 Романія – Греція.
 29 Баратучаду – племіннику з боку брата.
 30 Сестрину сыну – племіннику з боку сестри.
 31 Аще – коли.
 32 Гривна – грошова одиниця.
 33 За голову – за вбитого.
 34 Гридин – князівський дружинник.
 35 Ябетник – урядова особа.
 36 Мечник – князівський дружинник.
 37 Изьгои – людина, яка втратила зв’язки з певним соціальним
середовищем, наприклад, з громадою.
 38 За нь – за нього.
 39 Тылеснию – тупим боком меча.
 40 Єгда – коли.
 41 Ся сьвокупил – зійшлися.
 42 Изяслав, Всеволод, Святослав – сини Ярослава Мудрого.
 43 Коснячно, Перенег і ін. – бояри, учасники наради.
 44 Огнищанин – старший князівський дружинник, управитель господарства.
 45 Не надобе – не треба.
 46 Подъездной – їздовий.
 47 Клети – господарські будівлі, комори.
 48 Говяд – бик.
 49 Тадьба – крадіжка.
 50 В пса место – як пса.
 51 Покон – правило.
 52 Тивуницу – тіунові, управитель князівського господарства.
 53 У стада – при стаді.
 54 Ратаинем – польовому.
 55 Рядовниц – рядович, робітник в князівському господарстві.
 56 Смерд – землероб, селянин.
 57 Хоп – холоп, раб.
 58 С пятном – з тавром.
 59 Резана – дрібна грошова одиниця, в гривні було 50 резан.
 60 Третьяк – трирічна корова.
 61 Лонщина – дворічна корова.
 62 Яря – овечка.
 63 Ногата – грошова одиниця, в гривні було 20 ногат.
 64 Борти – вулик диких бджіл.
 65 Изудруть – вирвуть.
 66 Головник – убивця.
 67 Виревную – грошова пеня на користь князя за вбивство вільної людини.
 68 Вервь – сусідська територіальна община.
 69 Людина – вільний селянини або горожанин.
 70Ряд – договір.
 Тема 6. Русь у системі міжнародних відносин середньовічної Європи (4 години)
План

Заняття перше
1. Розвиток русько-візантійських відносин у ІХ – ХІІ ст.
2. Контакти Русі з іншими європейськими країнами.

Заняття друге
1. Русь і кочові народи східноєвропейських степів:
а) Русь і печеніги;
б) русько-половецькі відносини.

Теми індивідуальних завдан

1. Русько-хозарські відносини у ІХ – Х ст.
2. Скандинавські саги як джерело для вивчення русько–скандинавських відносин.
3. Роль Київської держави в міжнародних торговельних зв’язках ІХ – ХІІ ст.

Методичні вказівки
Київська Русь формувалася під впливом різноманітних зовнішньополітичних
чинників і одночасно утверджувалась у системі міжнародних відносин як повноцінний і
активний суб’єкт. Тема передбачає ознайомлення з основними напрямками
зовнішньополітичної діяльності Русі. Особливу увагу треба приділити історії русько-
візантійських контактів. Прочитавши відповідну літературу і загалом ознайомившись з
проблемою, рекомендуємо обрати якийсь окремий її аспект для поглибленого вивчення.
Зосередьте увагу на русько-візантійських договорах, укладених в цей період, з’ясуйте
їх значення для соціально-економічного, політичного, культурного розвитку країни.
Підготовку наступного питання розпочніть з вивчення суспільно-політичного ладу
кочових народів. Проблема формування феодальних відносин у кочівників є дискусійною в
сучасній історіографії. Вивчаючи процес феодалізації суспільних відносин у кочових народів
треба пам’ятати, що феодальна власність на землю у них поєднувалася з общинною
власністю на худобу, а такий дуалізм форм власності визначав дуалізм кочового суспільства,
яке з одного боку було напівфеодальним, а з другого – зберігали риси патріархального ладу.
Дискусійним є також питання про характер відносин осілих і кочових народів, зокрема Русі і
кочовиків. Сформувався певний стереотип протиставлення осілого і кочового способу
ведення господарства: кочові народи дослідники нерідко характеризують однобічно, як
стихійне лихо для осілих цивілізацій.
Однак, зв’язки Русі з кочовими народами показують, що ці контакти були
складнішими. Так, в історії русько-печенізьких відносин можна виділити декілька етапів, які
різняться за своїм змістом. Спочатку печеніги виступали союзниками київських князів, а з
80-х років Х ст. розпочинається їхня широка експансія на південно-руські землі, що
супроводжувалася частими і кровопролитними війнами. Київські князі були змушені
будувати систему укріплень на південних кордонах держави. В ХІ ст. розпочалися також
набіги торків в руські землі. Однак уже з 60-х рр. ХІ ст. вони використовувалися київськими
князями для захисту південних рубежів Руської держави. Між Руссю і кочовиками існували
також торговельні контакти. Ще більш складними і різноманітними були русько-половецькі
відносини.
Вивчаючи контакти Русі з кочовими народами, прослідкуйте на карті за змінами її
південних кордонів, втратами територій внаслідок експансії кочовників; з’ясуйте їх вплив на
розвиток економіки прикордонних князівств, переміщення міжнародних торговельних
шляхів, міграції населення і етнічні процеси в руських землях.

Рекомендований список джерел та літератури

 Джерела
Глазырина Г.В. Исландские викингские саги о Восточной Европе (с древнейших времен до
1000 г.). Тексты, перевод, комментарии. Москва, 1993.
Джаксон Т.Н. Исландские саги о Восточной Европе (первая треть ХІ в.). Москва, 1994.
Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарий / Под
ред. Г.Г. Литаврина и А.П. Новосельцева. Москва, 1989.
Калинина Т.М. Сведения ранних ученых Арабского халифата. Тексты, перевод,
комментарии. Москва, 1982
Лев Диакон. История. Москва, 1988.
Літопис руський за Іпатським списком / Переклад Л. Махновця. Київ, 1989.
Матузова В.И. Английские средневековые источники ІХ – ХІІІ вв. Тексты, перевод,
комментарии. Москва, 1979.
Назаренко А.В. Немецкие, латиноязычные источники ІХ – ХІ веков. Тексты, перевод,
комментарии. Москва, 1993.
Щавелева Н.И. Польские латиноязычные средневековые источники. Тексты, перевод,
комментарии. Москва, 1990.

Література
Ариньон Ж.П. Международные отношения Киевской Руси в середине Х в. и крещение
княгини Ольги // Византийский Временник. Т. 41. 1980.
Артамонов М.И. История хазар. Ленинград, 1962.
Богданова Н.М. О времени взятия Херсонеса князем Владимиром // Византийский
Временник. Т. 47. 1986.
Брайчевский М.Ю. К вопросу о русско-армянских связях в период образования Киевской
Руси // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. Киев, 1965.
Брайчевский М.Ю. О первых договорах Руси с греками // Советский ежегодник
международного права. Москва, 1980.
Брайчевский М.Ю. К вопросу о правовом содержании первого договора Руси с греками (860-
863) // Советский ежегодник международного права. Москва, 1983.
Брайчевский М.Ю. Неизвестное письмо патриарха Фотия киевскому кагану Аскольду и
митрополиту Михаилу Сирину // Византийский Временник. Т. 47. 1986.
Внешняя политика Древней Руси. Юбилейные чтения посвященные 70-летию В.Т. Пашуто.
Москва, 1988.
Гадло А.В. Восточный поход Святослава (к вопросу о начале Тмутараканского княжества) //
Проблемы истории феодальной России. Ленинград, 1971.
Гапусенко І.Я. Боротьба східних слов’ян за вихід до Чорного моря. Москва,1966.
Генинг В.Ф., Халиков А.Х. Ранние болгары на Волге. Москва,1964.
Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях X – первой трети
ХІІІ вв. Киев, 1988.
Головко А.Б. К вопросу о роли “червенских градов” в истории вооточного и западного
славянства в ІХ – первой трети ХV в. // Древнеруcское государство и славяне. Минск, 1983.
Головко О.Б. Русь у міжнародному житті Європи ІХ – Х ст. Київ, 1994.
Греков Б.Д. Київська Русь. Київ,1951.
Гумилев Л.Н. Древние тюрки. Москва,1967.
Гумилев Л.Н. Древняя Русь и великая Степь. Москва,1989.
Гумилев Л.Н. Открытие Хазарии. Москва, 1966.
Гумилев Л.Н. Поиски вымышленного царства. Москва,1970.
Древнее славяне и Киевская Русь. Киев, 1989.
Древняя Русь и Скандинавия. Москва, 1978.
Карышковский П.О. К истории балканских войн Святолава // Византийский Временник. Т. 7.
1955.
Каргалов В.В. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси. Феодальная Русь и
кочевники. Москва, 1967.
Королюк Е.Д. Западные славяне и Киевская Русь в Х-ХІ вв. Москва,1964.
Кудряшов В.К. Половецкая степь. Москва, 1948.
Курбатов Г.Л. История Византии. Москва,1984.
Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. Москва, 1956.
Литаврин Г.Г. Византия и Русь в ІХ-ХІ вв. // История Византии. Т.2. Москва,1967.
Литаврин Г.Г. Русско-византийские отношения в ХІ-ХІІ вв. // История Византии. Т.2.
Москва, 1967.
Мавродин.В.В. Древняя Русь. Ленинград,1946.
Магнер Г.І. Русько-угорський союз IX ст. у світлі літописів // Український історичний
журнал. 1969. № 7.
Магометов М.Г. Образование Хазарского каганата. Москва,1983.
Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа.
Москва, 1990.
Оболенский Д. Византийское содружество наций. Шесть византийских портретов. Москва,
1998.
Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. Москва, 1968.
Плетнева С.А. Кочевники средневековья. Поиски исторических закономерностей. Москва,
1982.
Плетнева С.А. Печениги, торки и половцы в южнорусских степях // Материалы и
исследования по археологии СССР. 1958. № 62.
Плетнева С.А. Половцы. Москва,1990.
Плетнева С.А. Хазары. Москва,1986
Приселков М.Д. Русско-византийские отношения ІХ-ХІІ вв. // Вопросы древней истории.
1939. № 3.
Рамм Б.Я. Папство и Русь в Х-ХІV вв. Москва; Ленинград, 1959.
Рыбаков Б.А. “Слово о полку Игореве” и его современники. Москва,1971.
Рыбаков Б.А. К вопросу о роли Хазарского каганата в истории Руси // Советская археология.
Т. 18. 1953.
Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ-ХІV вв. Москва, 1982.
Рыбаков Б.А. Путь из Булгара в Киев // Древности Восточной Европы. Москва, 1969.
Рыбаков Б.А. Русь и Хазария // Академику Б.Д. Грекову ко дню семидесятилетия.
Москва,1952.
Рыбаков Б.А. Русские летописи и автор “Слова о полку Ігореве”. Москва, 1972.
Рыбаков Б.А. Славяне в Крыму и на Тамани. Симферополь, 1952.
Рыдзевская Е.А. Древняя Русь и Скандинавия в ІХ-ХІV вв. Москва, 1978.
Сахаров А.Н. “Дипломатическое признание” Древней Руси (860 г.) // Вопросы истории. 1976.
№6.
Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси. ІХ – первая половина Х вв. Москва, 1980.
Сахаров А.Н. Дипломатия княгини Ольги // Вопросы истории. 1979. № 10.
Сахаров А.Н. Дипломатия Святослава. Москва,1982.
Сахаров А.Н. Мы от рода русского. Рождение русской дипломатики. Ленинград, 1986.
Свердлов М.Б. Дания и Русь в XI в. // Исторические связи Скандинавии и России.
Ленинград,1970.
Свердлов М.Б. Политические отношения Руси и Германии Х – первой половины XI в. //
Проблеми международных отношений. Ленинград,1972.
Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ – середина ХVII ст.). Київ, 1992.
Славяне и скандинавы. Москва, 1986.
Смирнов А.П. Волжские булгары. М.,1951.
Сумаруков Г.В. Кто есть кто в “Слове о полку Игореве”. Москва, 1985.
Толочко П.П. Древняя Русь. Киев, 1987.
Толочко П.П. Київська Русь. Київ, 1996.
Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. В 15 т. Т.4. Київ, 1998.
Шекера І.М. Київська Русь ХІ ст. у міжнародних відносинах. Київ, 1967.
Шекера І.М. Міжнародні зв’язки Київської Русі. Київ,1963.

Тексти джерел

“Повість минулих літ” // Літопис руський. С. 15, 18-19, 25-29.

Похід Аскольда і Діра на Візантію.
У рік 6374 (866). Рушив Аскольд і Дір 1  на Греків, і прийшов (туди) в чотирнадцятий
рік (після першого походу Русі на) Михайла-цесаря. А цесар (Михайло тоді) був у поході на
агарян2  І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх3  (Орифа) послав йому вість, що русь іде на
Цесароград. І вернувся цесар. А ці (руси), в середину Суда увійшовши, вчинили убивство
багатьох християн і Цесароград двомастами кораблів оточили. Цесар же ледве в город
увійшов, і з патріархом Фотієм у церкві святої Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч
молитву творили. А тоді, божественну ризу святої богородиці зі співами винісши, у море
вмочили (її) полу. Була тиша, і море заспокоїлось. (А тут) одразу знялася буря з вітром, і
знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної Русі розметало, і до берега пригнало, і побило
їх (так), що мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося.
Коментар
Даний уривок, на думку дослідників, об’єднав повідомлення про декілька походів
руських військ на Константинополь. Перший похід відбувся у 860 р., другий – у 866, третій –
у 874р. Про них ми дізнаємось з інших джерел. Дата цього походу вирахована за
александрійським літочисленням – 874 рік (6374-5500=874), але в розповідь внесено також
подробиці першого походу Русі на Константинополь у 860 р. і другого, що відбувся не
пізніше 866 р., оскільки Імператор Михайло ІІІ П’яниця, який згадується в літописному
тексті, помер у 867 р.

Похід князя Олега на Візантію. Договір Русі з греками 907 р.

... У рік 6415 (907). Пішов Олег4  на Греків, Ігоря5  зоставивши в Києві. Узяв же він
множество варягів, і словен, і чуді, і кривичі, і мері, і полян, і сіверян, і древлян, і радимичів,
і хорватів, і дулібів, і тиверців, котрі є пособниками. Ці всі називалися “Велика Скіфія”. І з
цими усімавирушив Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі6 .
І прибув він до Цесарограда, а греки замкнули Суд7  і город заперли. І вийшов Олег
на берег, і повелів воям виволокти кораблі на берег. І попустошив він довкола города, і
вчинив убивство багатьох греків. І палат багато вони розбили, і церкви попалили. А котрих
же брали як полоняників, (то) одних вони посікали, а других мучили, інших же
розстрілювали, а (ще) інших у море кидали. І багато іншого зла творили руси грекам, як ото
(звичайно) вороги творять.
І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав
попутний вітер, напнули вони паруси, (рушили) з поля, і пішов (Олег) до города.
Побачивши ж (це), греки убоялися і сказали, виславши (послів) до Олега: “Не
погубляй город. Ми згоджуємось на данину, як ти ото хочеш”. І зупинив Олег воїв, і винесли
йому (греки) їжі і вина, і не взяв він його, бо було воно приготоване з отрутою. І убоялися
греки, і сказали: “Не Олег се, а святий Дмитрій, посланий на нас богом”.
І зажадав Олег, щоб вони данину дали на дві тисячі кораблів: по дванадцять гривень
на чоловіка, а в кораблі (було) по сорок мужів 8 . І згодилися греки на це, і стали греки миру
просити, щоби не пустошив він Грецької землі.
Олег тоді, трохи відступивши од города, почав мир ладнати з обома цесарями
грецькими, з Леоном і з Олександром. Він послав до них обох у город Карла, Форлофа,
Вермуда, Рулава, і Стемида, кажучи: “Згоджуйтесь мені на данину”. І сказали греки: “Чого
хочете – (того) ми й дамо тобі”. І зажадав Олег дати воям на дві тисячі кораблів по дванад-
цять гривень на кочет, а потім давати углади 9  на руські городи – спершу на Київ, а тоді й на
Чернігів, і на Переяславль, і на Полоцьк, і на Ростов, і на Любеч, і на інші городи, – бо по тих
городах сиділи князі, під Олегом сущі...10
І згодилися греки, і сказали обидва цесарі і боярство все: “Якщо прийдуть руси не для
торгу – хай місячини не побирають. Хай заборонить князь, людям своїм, русам, які
приходять сюди, щоб не творили вони капості в селах і в землі нашій. Руси, що прибувають,
нехай живуть коло (церкви) святого Мами11 .
...Отож, цесар Леон з Олександром мир оба вчинили з Олегом, згодившись на данину
і присягнувши межи собою. Цілувавши самі хреста, Олега і мужів його водили вони до
присяги по руському закону. Клялися ті оружжям своїм, і Перуном, богом своїм, і Волосом,
богом скоту. І утвердили вони мир.
І сказав Олег: “Ізшийте паруси паволочані русам, а словенам – шовкові”. Так і
вчинили. І повісив (Олег) щита свого на (Золотих) воротах, знаменуючи побіду, і пішов од
Цесарограда.
І прибув Олег до Києва, несучи золото, і паволоки, і овочі, і вина, і всяке узороччя. І
прозвали (кияни) Олега – “Віщий”, бо були люди ці поганами і невігласами.
Коментар
Датування походу, в Новгородському першому літопису – 6430 р. (922).
Новгородський літописець припустився помилки через те, що він не мав текстів договору.

Похід князя Ігоря на Візантію у 944 р. Русько-візантійський договір 945 р.

У рік 6452 (944). Ігор зібрав багато воїв – варягів, і русів, і полян, і словен, і кривичів,
і тиверців. І печенігів він найняв, і заложників у них взявши, рушив на Греків у човнах і на
конях, прагнучи помститися за себе.
Коли почули це корсунці, вони послали (гінців) до Романа, кажучи: “Тут ідуть руси,
покрили вже море кораблями, без числа кораблів”. Так само й болгари послали вість,
кажучи: “Ідуть руси, і печенігів вони найняли собі”.
Це почувши, цесар послав до Ігоря ліпших бояр, прохаючи і кажучи: “Не ходи, а
візьми данину, що її брав Олег, і я придам іще до тої данини”. Так само й печенігам послали
вони паволок і золота багато.
Ігор же, дійшовши (до) Дунаю, скликав дружину, і став радитися,і повідав їм річ
цесареву. Сказала тоді дружина Ігорева: “Да якщо так говорить цесар, то чого нам більше од
сього хотіти - не бившись, узяти золото, і серебро, і паволоки? Бо хто відає, хто подолає - чи
ми, чи вони? Чи з морем хто в згоді? Се ж не по землі ми ходимо, а по глибині морській, і
спільна смерть усім”. І послухав їх Ігор, і повелів печенігам пустошити Болгарську землю. А
сам, узявши в греків золото і паволоки на всіх воїв, він вернувся назад і прийшов до Києва до
себе.
У рік 6455 (945). Прислав Роман, і Костянтин, і Стефан 12  до Ігоряпослів налагодити
колишній мир. Ігор тоді, поговоривши з ними про мир, послав мужів своїх до Романа. Роман
же зібрав бояр і сановників. І привели руських послів, і повеліли (їм) говорити, і (стали)
писати речі обох (сторін) на хартію: “Згідно з другою угодою, що відбулась при цесареві
Романові, і Костянтинові, і Стефанові, христолюбивих владиках, ми, од народу руського
посли й купці... (далі йде перелік імен послів) послані Ігорем великим князем руським, і всім
князівством, і всіма людьми Руської землі, і ними заповідано (нам) обновити давній мир,
розладнаний од багатьох літ ворожнечолюбцем - дияволом, який ненавидить добро, (і)
утвердити дружбу межи Греками і Руссю...
...(А) якщо намислить (хто) із країни Руської розладнати цю дружбу, то (ті), скільки їх
прийняло хрещення, хай дістануть відплату від бога вседержителя - осудження їх на
погибель і в сей вік, і в будучий, а (ті), скільки їх не охрещено є, хай не мають помочі від
бога, ані від Перуна, хай не захистяться вони щитами своїми, хай посічені будуть мечами
своїми, і хай (погинуть) од стріл і од іншого оружжя свого, і хай будуть вони рабами і в сей
вік і в будучий.
Великий князь руський і бояри його хай посилають для того, (для чого їм треба), у
Греки до великих цесарів грецьких (стільки) кораблів з послами своїми і купцям, скільки
хочуть. Оскільки ж їм є (так) установлено, (то) носили посли печаті золоті, а купці – срібні;
нині ж домовився князь наш посилати грамоту до цесарства вашого. Коли од них, (русів),
посилатимуть послів і купців, хай приносять вони грамоту, де написано так: “Я послав
стільки-то кораблів”, і щоб із тих (грамот) узнали й ми, (цесарі), що вони з миром приходять.
Якщо ж вони без грамоти прибудуть і передані будуть нам, ми будемо держати їх і стерегти
(доти), доки не сповістимо князеві вашому (про них). Якщо ж вони рук (зв’язати) не дадуть, а
стануть противитись і будуть убиті, то хай не карається за смерть їх князем вашим (той, хто
вбив). Якщо ж, утікши, прибудуть вони в Русь, а ми напишемо (про них) до князя вашого, то
(нехай) зроблять (із ними так), як їм, (властям), угодно.
А якщо прийдуть руси не на торг, хай не побирають місячину. І хай заборонить князь
послам своїм та (іншим) русам, які приходять сюди, щоб не творили вони безчинства в
селах, ні в країні нашій [далі іде виклад торговельної угоди. Див. С. 99.].
… Про Корсунську сторону. Скільки ж є городів у тій частині (землі Грецької), хай не
мають права (на них) князі руські. Хай воює (князь руський) у тих сторонах, – а та сторона
не покоряється нам13 , – і тоді, якщо попросить війська од нас, (греків), князь руський, ми
дамо йому, скільки йому буде треба, - і хай він воює.
…А якщо виявлять руси корсунян, які рибу ловлять в усті Дніпра, - хай не чинять їм
ніякого зла.
І хай не мають права руси зимувати в усті Дніпра, Білобережжі, коло (острова)
святого Елевферія, а коли прийде осінь, хай ідуть вони у доми свої в Русь.
І про сих: оскільки ж приходять чорні болгари і пустошать в стороні Корсунській, то
ми поручаємо князю руському, хай їх не пускає, бо вони завдають шкоди і його стороні.
… Якщо ж зажадає наше цесарство од вас воїв на тих, що нам противляться, то хай
пишуть (мужі наші) до великого князя вашого і (хай) він пошле нам (стільки) скільки ми
хочемо; і з цього довідаються інші країни, яку дружбу мають Греки з Руссю.
Ми ж договір цей виклали на двох хартіях, і одна хартія є у цесарства нашого і на ній
є хрест і імена наші написані, а на другій (імена свої написали) посли ваші і купці ваші…
Послані ж Ігорем посли прийшли до Ігоря з послами грецькими і повідали всі речі
цесаря Романа. Ігор тоді призвав послів грецьких (і) сказав: “Говоріте, що вам повелів
цесар!” І сказали посли цесарові: “Се послав нас цесар. А твої посли водили вже цесаря
нашого до присяги, і нас послали водити до присяги тебе і мужів твоїх”. І обіцявся Ігор так
учинити.
І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорби, де стояв Перун. І поклали
(руси) оружжя своє, і щити, і золото, і присягнув Ігор, і мужі його, і скільки (було) поган
русів. А християн – русів водили присягати в церкву святого Іллі, що є над ручаєм кінець
Пасинчої бесіди, бо це була соборна церква. А багато варягів і хозар були християнами.
Ігор тим часом, утвердивши мир з греками, відпустив послів; одаривши хутром, і
челяддю, і воском, він одпустив їх. А посли прийшли до цесаря (свого Романа) і повідали всі
речі Ігореві і (розповіли про) дружбу, яку (він виявляє) до Греків.
Коментар
Цей договір, за найновішими дослідженнями, укладено вКонстантинополі після
попередніх переговорів візантійських послів у Києві з князем Ігорем. О.О.Шахматов вважав,
що розповідь про похід Ігоря вигадана літописцем для того, щоб пояснити появу нового
русько-візантійського договору. Грамота, затверджена в Цесареграді руськими послами і
купцями, була доставлена до Києва, і після присяги Ігоря, відіслана до Константинополя.
Копія грамоти залишилась на Русі і потрапила у літопис.

“Повість минулих літ” // Літопис Руський. С. 93.

 Останній похід Русі проти Візантії в 1043 р.
У рік 6551 (1043). Послав Ярослав Володимира, сина свого, на Греків і дав йому воїв
многих, а воєводство поручив Вишаті, отцю Яневому.
І рушив Володимир на Цесароград у човнах, і прийшли вони на Дунай, а од Дунаю
пішли до Цесарограда. І знялася буря велика, і розбила кораблі Русі. І княжий корабель
розбив вітер, і взяли князя (Володимира) в корабель Івана Творимича, воєводи Ярославового.
Інші вої Володимирові викинуті були на берег, числом шість тисяч. І коли хотіли вони
вернутися в Русь, то не пішов з ними ніхто із дружини княжої. І сказав Вишата: “Я піду з
ними”. І висів він із корабля до них, сказавши: “Якщо живий буду – то з ними, а якщо
погибну – то з дружиною”. І пішли вони, маючи намір (добратися) в Русь.
І була вість грекам, що побило море (кораблі) Русі, і послав цесар, на ім’я (Костянтин)
Мономах, услід за руссю чотирнадцять суден. Тоді Володимир з дружиною, побачивши, що
вони йдуть за ними, (і) пішовши назад, побив судна грецькі. І вернулися вони в Русь,
повсідавши в кораблі свої.
Вишату ж (греки) схопили з викинутими на берег (русами). І привели вони їх до
Цесарограда, і осліпили багатьох русів. А по трьох літах, коли настав мир, одпущений був
Вишата в Русь до Ярослава.

Лист архієпископа Бруно германському імператору Генріху ІІ // Сборник

документов по истории СССР. Ч.1. М., 1970. С. 188-189.
... Ось вже цілий рік минув (з того часу), коли ми після довгого перебування в
Угорщині залишили цю країну і направились до печенігів – самих злих язичників.
Руський князь (Володимир), відомий своєю могутністю і багатством, затримував мене
у себе цілий місяць (ніби я по своїй волі йшов на загибель) і противився моїй місії,
намагаючись переконати мене – не ходити до цього дикого народу, серед якого неможливо
відшукати тих, хто шукає порятунку, а знайти собі марну смерть – найлегше. Але він не міг
відвернути мене від мого наміру...
Два дні йшли ми без усяких перешкод і на третій день – це була субота – нас зранку
спіймали печеніги...
Після цього ми п’ять місяців залишались серед печенізького народу; об’їхали три
частини їхньої країни; до четвертої же не могли дійти; але й з неї деякі важливі мешканці
прислали до нас своїх уповноважених. Навернувши до християнської віри... біля 30 душ, ми
від імені руського князя уклали з печенігами мир, якого, як вони мене запевняли, ніхто
інший, крім нас, укласти не міг би. “Мир цей, – говорили вони, – є справа твоїх рук. Якщо
він буде міцним, як ти нам обіцяєш, ми всі охоче зробимося християнами. Але якщо
повелитель Русі завагається у виконанні своїх обіцянок, в той час нам не до християнства
буде: ми тоді тільки про війну роздумувати будемо”. З такою відповіддю ми прибули до
руського князя і він, ... дав заложником миру печенігам свого сина. Посвятивши в єпископи
одного в наших монахів, ми відправили його, разом з сином князя вглиб печенізької землі...
Коментар
Мерзебурзький архієпископ Бруно (Брунон), католицький місіонер, здійснив свою
місію близько 1006-1007 рр. Побував у Києві, де отримав дипломатичне доручення від князя
Володимира Святославовича укласти мир із печенігами. У своєму листі до германського
імператора Генріха ІІ, написаному в 1008 або на початку 1009 р., Бруно звітує про свою
мандрівку, повідомляє цікаві факти з життя печенігів, їх взаємовідносини з сусідами, у
тому числі і Руссю.

Гардізі. “Прикрашення вістей” // Хрестоматія з історії СРСР. Т.І. Київ, 1940.

С. 62-63.
Володіння печенігів простягаються на 30 днів дороги. З кожного боку до них
примикає який-небудь народ: зі сходу – кипчаки, а південного заходу – хазари, з заходу –
слов’яни; всі ці народи роблять наскоки, нападають на печенігів, забирають їх у полон і
продають (у рабство). Ці печеніги володіють стадами; у них багато коней і баранів, також
багато золотого і срібного посуду, багато зброї, вони носять срібні пояси. У них є прапори і
списи, що їх вони підіймають під час битв; їх труби, в які дують під час битв, зроблені на
зразок бичачих голів.
Коментар
Арабський географ Гардізі (Абу-Саід-Абд-ал Хайяб Зохака Гардізі) написав свій твір
“Прикрашення вістей” у середині XI ст. Свої відомості почерпнув з ряду творів більш
ранніх авторів, і тому вони мають важливе значення як історичне джерело.

Костянтин Багрянородний. Про управління імперією. Москва, 1989. С. 39.

2. Про пачинакітів14  і русів.
(Знай), що пачинакіти, крім того, живуть у сусідстві і межують з русами і часто, коли
живуть не в мирі один з одним, грабують Русь, завдають їй багато шкоди і збитків.
(Знай), що і руси стурбовані тим, щоб мати мир з пачинакітами. Адже вони купують у
них корів, коней, овець і від цього живуть легше і привільніше, бо на Русі жодна з названих
тварин не водиться15 . До того ж руси зовсім не можуть виступати в походи, якщо у них
нема миру з печенігами; – в той час коли руси відійдуть від своїх сімей, пачинакіти мають
можливість напасти (на них), все знищити і розорити. А тому руси завжди мають особливий
клопіт, щоб не понести від них шкоди, бо вельми сильний цей народ, залучати їх до союзу і
отримувати від них допомогу, так щоб від їхньої ворожнечі позбуватися і допомогою
користуватися.
3. Про пачинакітів і турків16 .
(Знай), що і рід турок остерігається і боїться згадуваних пачинакітів тому, що був
неодноразово переможений ними і майже повністю знищений, тому турки завжди
страшними вважають пачинакітів і тримтять перед ними.
Коментар
Костянтин VIІ Порфірогенет (Багрянородний) (905-959) візантійський імператор
(правив у 913-959 рр., з 945 р. одноособово) написав декілька книг, серед них особливе місце
займає твір “Про управління імперією”. У ньому приділена увага і Русі, зокрема, описано
полюддя князя Ігоря, посольство княгині Ольги у Константинополь, а також торговельний
шлях з Новгорода в Константинополь. У даному уривку йде мова про сусідів Русі кочові
племена печенігів і їх взаємовідносини.

“Повість минулих літ” про кочівників причорноморських степів і їх

взаємовідносини з Руссю (до появи половців) // Літопис руський. С.12-14, 24, 38-39, 45,
51, 67, 74, 88, 99-100.
У рік 6367 (859). Варяги, приходячи із-за моря, брали данину з чуді, і з словен, і з
мері, і з весі, (і з) кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів, брали вони по
білій вивірці – стільки від диму...17 
У рік 6392 (884). Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і наклав на них данину
легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: “Я їм противник, і вам нічого
давати...”.
У рік 6393 (885). Послав Олег (послів) до радимичів, питаючи: “Кому ви данину
даєте?” Вони ж сказали: “Хозарам”. І мовив їм Олег: “Не давайте хозарам, а мені давайте”. І
дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами,
полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать...
У рік 6406 (898). Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське, і,
прийшовши до Дніпра, стали вежами18 , бо ходили вони (так), як і половці. І, прийшовши зі
сходу, ринулися вони через гори великі, що прозвалися горами Угорськими, і стали воювати
проти слов’ян і волохів, які тут жили. Бо сиділи тут раніше слов’яни, і волохи забрали землю
Слов’янську. А потім угри прогнали волохів і унаслідували землю ту. І сиділи вони зі
слов’янами, підкоривши їх собі, і відтоді прозвалася земля (ця) Угорською...
У рік 6423 (915). Уперше прийшли печеніги на Руську землю. І, вчинивши мир з
Ігорем, пішли до Дунаю...
У рік 6428 (920). ... Ігор же воював проти печенігів...
У рік 6472 (964). Коли князь Святослав19  виріс і змужнів, став він воїв збирати,
багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус, багато воєн він
чинив, возів же за собою він не возив, ні котла (не брав), ні м’яса (не) варив, але, потонку
нарізавши конину, або звірину, або воловину (і) на вуглях спікши, (це) він їв. Навіть шатра
він не мав, а пітник слав і сідло (клав) у головах. Такими і всі інші вої його були. І посилав
він до (інших) земель (послів), кажучи: “Хочу на вас іти...”
І пішов він на Оку-ріку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав їм: “Кому ви данину
даєте?” Вони ж одказали: “Хозарам. По шелягу од рала даєм”.
У рік 6473 (965). Рушив Святослав на хозар. Почувши ж (про це), хозари вийшли
насупроти з князем своїм, каганом (Йосифом - ?)20 . І зступилися (війська) битися, і сталася
битва межи ними (і) одолів Святослав хозар і город їхній (столицю Ітіль), і (город) Білу Вежу
взяв. І ясів переміг він, і касогів, і прийшов до Києва...
У рік б475 (967). Рушив Святослав на Дунай на Болгар, і в битві одолів Святослав
болгар, і взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи, тут, у (городі)
Переяславці21 , і (беручи) данину з греків.
У рік 6476 (968). Прийшли печеніги вперше на Руську землю. А Святослав був (тоді) в
Переяславці, і заперлася Ольга з онуками своїми - Ярополком, і Олегом, і Володимиром - у
городі Києві. І обступили печеніги город силою великою, - незчисленне множество (стояло
їх) довкола города, - і не можна було вийти з города, ні вісті послати, і знемагали люди од
голоду і безвіддя. І, зібравшись, люди тої сторони Дніпра стояли в човнах на тій стороні, та
не можна було увійти в Київ ані одному з них, ні із города (вийти кому) до них.
І затужили люди в городі, і сказали: “Чи нема кого, який би на ту сторону міг дійти і
переказати; “Якщо ви не приступите завтра під город, - ми здаємось печенігам”. І сказав
один хлопець: “Я можу перейти”. Городяни ж, зрадівши, сказали хлопцеві: “Коли можеш ти
якось іти – іди”. Він тоді вийшов із города з уздечкою і ходив серед печенігів, запитуючи:
“Чи ніхто не бачив коня?”, - бо він умів по-печенізькому і вони вважали його (за одного з)
своїх. А як приблизився він до ріки, (то), скинувши одежу з себе, скочив у Дніпро і побрів. І
коли побачили (це) печеніги, кинулися вони за ним, стріляючи в нього, але не могли йому
нічого зробити.
А ті, побачивши (це) з тої сторони (Дніпра) і прибувши в човні назустріч йому, взяли
його в човен і привезли його до дружини. І сказав він їм: “Якщо ви не підступите завтра
рано під город, – здадуться люди печенігам”. Мовив тоді їм воєвода їхній Претич:
“Підступимо завтра в човнах і, захопивши княгиню і княжичів, умчимо ми на сю сторону і
люди. Якщо ж цього не зробимо, – погубить нас Святослав”.
Як настав ранок, сіли вони в човни перед світом, затрубили сильно трубами і люди в
городі зняли крик. Печеніги ж подумали, що князь (Святослав) прийшов, (і) побігли од
города хто куди.
І вийшла Ольга з онуками і з людьми до човнів, а князь печенізький (Куря),
побачивши (це), вернувся один до воєводи Претича і запитав: “Хто се прийшов?”. І сказав
йому (воєвода): “Люди тої сторони”. І спитав князь печенізький: “А ти чи не князь єси?” Він
же сказав: “Я – муж його і прийшов зі сторожею, а вслід за мною іде воїнів незчисленне
множество”, а це він сказав, лякаючи їх. І мовив князь печенізький Претичеві: “Будь мені
другом”. Він тоді сказав: “Нехай буде так”. І подали вони руку один одному, і дав
печенізький князь Претичеві коня, шаблю, стріли, а він дав йому броню, щит, меч. І від-
ступили печеніги од города, і не можна було коня напоїти: на Либеді – печеніги.
 І послали кияни (гінця) до Святослава, говорячи: “Ти, княже, чужої землі шукаєш і
дбаєш (про неї), а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх.
Якщо ти не приїдеш, не оборониш нас, – то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль отчизни своєї,
і матері, що стала старою, і дітей своїх?”.
Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю, і прибув до Києва, і
цілував матір свою, і дітей своїх, (і) журився тим, що сталося од печенігів, і зібрав він воїнів,
і прогнав печенігів у поле, і було мирно...
У рік 6479 (971). Прийшов Святослав до Переяславця, і заперлися болгари в городі. А
під вечір одолів Святослав (болгар) і взяв город списом кажучи: “Се город мій”.
І послав він до Греків (послів), мовлячи: “Хочу на вас іти і взяти город 22  ваш, як і
сей”. І сказали Греки: “Ми не в силі супроти вас стати. Так що візьми з нас данину (собі) і на
дружину свою. Але скажіте нам, скільки вас, щоб дали ми по числу воїв”. А це говорили
Греки, обманюючи русів: греки бо є хитромудрі і до сьогодні. І сказав їм Святослав: “Єсть
нас двадцять тисяч”, – і додав він десять тисяч, бо було русі десять тисяч тільки. І спорядили
греки сто тисяч на Святослава, і не дали данини.
І приготувались до бою руси і греки насупроти (них). І зіткнулися обидва війська, і
обступили греки русів, і була січ велика, і одолів Святослав, а греки побігли. І пішов
Святослав, воюючи, до города (Цесароград), і інші городи розбиваючи, які стоять пустими і
до сьогоднішнього дня. І коли прийшли греки з дарунком, він сказав: “Введіте їх сюди”. І
прийшли вони, і поклонились йому, і поклали перед ним золото й паволоки. І сказав
Святослав, у бік дивлячись: “Сховайте”.
… І принесли йому меч, і він, узявши, став любуватися (ним), і хвалити, і дякувати
цесарові.
І прийшли (послані) назад до цесаря, і повідали все, що було. І сказали бояри: “Лютим
буде сей муж, бо майном нехтує, а оружжя бере. Згоджуйся на данину”. І послав цесар
(послів до Святослава), кажучи так: “Не ходи до города, а візьми данину, навіть яку ти
хочеш”, – бо він замалим не дійшов до Цесарограда23 .
І дали вони йому данину, а він узяв і за вбитих кажучи: “Рід його візьме”. Узяв він
також і дари многі і вернувся в Переяславець зі славою великою.
… І послали вони ліпших мужів до цесаря. І прийшли ті в Дерестер, і сказали (про
них) цесареві. А цесар на другий день прикликав їх і мовив цесар: “Хай говорять посли
руські”. Вони ж сказали: “Так говорить князь наш: “Хочу я мати справжню дружбу з цесарем
грецьким на всі прийдешні часи”.
Ніколи ж не буду замишляти я на землю вашу, ні збирати людей (проти неї), ні
приводити інший народ на землю вашу і скільки є (країв) під владою грецькою, ні на волость
Косунську, і на городи їх, скільки є їх, ні на землю Болгарську.
А якщо інший хто-небудь замислить на землю вашу, то я буду противником йому і
буду битися з ним.
Учинивши мир із греками, Святослав рушив на човнах до (дніпрових) порогів. І
сказав йому воєвода отця його Свенельд: “Обійди, княже, (їх) на конях, бо стоять печеніги в
порогах. Однак не послухав він його і рушив на човнах”.
Тим часом послали переяславці до печенігів (гінців), кажучи: “Іде Святослав у Русь,
узявши майна багато у греків і полон незчисленний, а з малою дружиною”. Почувши ж
печеніги се, заступили пороги. І прийшов Святослав до порогів, та не можна було пройти
пороги, і став він зимувати у Білобережжі. І не було в них їжі, і настав голод великий, так що
по півгривні (була) голова коняча. І зимував (тут) Святослав. А коли приспіла весна, пішов
Святослав у пороги.
У рік 6480 (972). Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь
печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, -
окувавши череп його золотом, пили з нього...
У рік 6493 (985). Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а
тюрків берегом, (Волги) привів на конях, і так переміг болгар...
 У рік 6496 (988)… І сказав Володимир: “Се недобре є, що мало городів довкола
Києва”. І став він городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І
став він набирати мужів ліпших із словен, і з кривичів і з чуді, і з вятичів, і ними населив він
городи, бо була війна з печенігами. І воював з ними, і одолівав їх…
У рік 6523 (1015). ...Володимир бо розболівся, а в сей час перебу вав у нього син
його Борис. І коли печеніги йшли на Русь, він послав проти них Бориса...
У рік 6542 (1034). А коли Ярослав перебував у Новгороді, то прийшла йому вість, що
печеніги стоять, обложивши Київ. І Ярослав, зібравши воїв многих: варягів, і словен,
прийшов до Києва і ввійшов у город свій.
А було ж печенігів без числа. Ярослав тоді виступив із города, приготував до бою
дружину. І поставив він варягів посередині, а на правій стороні – киян, а на лівім крилі –
новгородців, і стали вони перед городом. А печеніги почали іти на приступ, і зступилися
вони на (тім) місці, де ото є нині свята Софія, митрополія руська; бо тоді (це) було поле поза
городом. І сталася січа люта, і ледве одолів під вечір Ярослав, і побігли печеніги в різні боки,
і не знали вони, куди втікати, і ті, втікаючи, тонули в (ріці) Ситомлі, а інші – в інших ріках. І
так погинули вони, а решта їх (десь) розбіглась і до сьогодні.
У рік 6563 (1055). У той же рік зимою пішов Всеволод 24  на торків до (города) Воїня і
переміг торків.
Того ж року приходив (хан) Блуш із половцями. І вчинив Всеволод мир із ними, і
вернулися половці до себе...
У рік 6568 (1060). ...Того ж року Ізяслав, і Святослав, і Всеволод25 , і Всеслав
(Брячеславич) зібрали незчисленних воїв. І рушили вони наконях, і в човнах, незчисленне
множество, на торків. А це почувши і убоявшись, торки розбіглися (десь) і до сьогодні. І
померли вони, утікаючи, божим гнівом гнані, ті, - од голоду, а другі – од холоду, інші ж – од
мору і суда божого. І так бог ізбавив християн од поганих…

“Повість минулих літ” про набіги половців на Русь // Літопис руський. С. 100,
121, 133-137.
У рік 6569 (1061). Прийшли половці уперше на Руську землю, воювати. І сталася
битва межи ними, і перемогли (половці), Всеволода, і, спустошивши землю, відійшли. Се
вперше було лихо для Руської землі од поганих безбожних ворогів. Князем же був у них
Сокал...
У рік 6576 (1068). Прийшли іноплемінники на Руську землю, половці многі. А Ізяслав,
і Святослав, і Всеволод вийшли супроти них на (річку) Альту. І коли настала ніч, рушили
вони одні проти одних. За гріхи наші напустив Бог на нас поганих, і побігли руські князі, і
перемогли половці.
Коли ж Ізяслав із Всеволодом прийшли до Києва, а Святослав до Чернігова, то люди
київські прибігли до Києва і вчинили віче на торговищі, і сказали, пославши (послів) до
князя: “Осьо половці розсипались по землі. Дай-но, княже, оружжя і коней, і ми ще
поб’ємося з ними”.
Але Ізяслав цього не послухав. ...А люди зняли крик і пішли до поруба Всеславового.
Ізяслав же, бачивши це, із Всеволодом побігли з двора. Люди ж висікли Всеслава із поруба в
п’ятнадцятий день вересня і поставили його (князем) посеред княжого двора. А двір княжий
розграбували – незчесленне множество золота і срібла, і кунами і хутром. Ізяслав же втік у
Ляхи.
Після цього ж половці пустошили по землі Руській, а Святослав тоді був у Чернігові. І
коли половці пустошили (вже) довкола Чернігова, то Святослав, зібравши дружину і трохи
їх, (чернігівців), вийшов на них, (половців), до (города) Сновська. Та побачили половці, що
йде військо, і приготувалися (стати) насупроти. А Святослав, побачивши множество їх,
сказав дружині своїй: “Ударимо, дружино! Уже ніяк нам куди дітися!”
 І вдарили вони в коні, і одолів Святослав з трьома тисячами, а половців було
дванадцять тисяч. І так побив він їх, а другі потопилися в Снові, і князя їхнього Шарукана
схопили у перший день листопада. І вернувся з побідою в город свій Чернігів Святослав.
У рік 6586 (1078). Привели Олег і Борис поганих на Руську землю, і пішли вони
обидва з половцями на Всеволода. Всеволод тоді виступив проти них на (річці) Сожиці, і
перемогли половці русь, і багато було вбито тут...
У рік 6601 (1093). У сей же час пішли половці на Руську землю. Почувши, що вже
помер Всеволод, послали вони послів до Святополка 29  вимагати викуп (за мир). Святополк
же не порадився зі старшою дружиною отця і стрия свого, а вчинив раду з тими, які прийшли
з ним (і), схопивши послів, всадив їх у погріб. Почувши ж це, половці почали воювати.
І прийшло половців багато, і обступили вони город Торчський. І Святополк, почувши
(це) відіслав (послів)-половців, просячи миру. Та не схотіли половці миру і пустилися по
землі, розоряючи (її)...
Володимир30  тоді зібрав своїх воїв і послав (гінця) по Ростислава, брата свого, до
Переяславля, велячи йому помагати Святополку. Та коли Володимир прийшов до Києва і
зустрівся (з Святополком) у (монастирі) святого Михаїла, – то затіяли вони межи собою
чвари і свари, але, владившись, цілували хреста один одному.
А половці пустошили по землі. І сказали їм обом мужі розважливі: “Чого ви чвари
маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руську. Потім помиритесь оба, а нині підіте
супроти них – або з миром, або з війною”. І Володимир хотів миру, а Святополк хотів (піти) з
війною.
І пішов Святополк, і Володимир, і Ростислав до города Треполя, і прийшли вони до
(ріки) Стугни. При цім Святополк і Володимир, і Ростислав скликали дружину свою на раду,
маючи намір перейти через ріку…
І була битва люта, і побіг Володимир з Ростиславом, і вої його, і прибігли вони до
ріки Стугни, і коли вбрів Володимир з Ростиславом, то став утопати Ростислав перед очима
Володимировими, і хотів він підхопити брата свого, і мало не втонув сам. І так утопився
Ростислав, син Всеволодів.
Володимир же, перебрівши ріку з невеликою дружиною, – бо многі упали з полку
його і бояри його тута ж полягли, – і прийшов на ту сторону Дніпра, плакав за братом своїм і
за дружиною своєю. (І) пішов він доЧернігова печален вельми.
Святополк же вбіг у Треполь, і заперся тут, і був до вечора, і в ту ніч прийшов до
Києва.
Половці, ж побачивши, що вони одоліли, пустилися по землі, розоряючи, а другі
вернулися до Торчеського…
Половці тим часом облягли, а торки чинили спротив, і завзято оборонялися з
городських стін, (і) вбивали багатьох із ворогів. Половці тоді стали налягати і однімати воду.
І знемагати почали люди в городі од спраги на безвідді й голоду. І прислали торки
(посланців) до Святополка, говорячи: “Якщо ти не пришлеш харчів, ми здаємося”. І
Святослав послав їм, та не можна було прокрастися в город через множество ворогів.
І стояли (половці) навколо города (Торчського) дев’ять неділь і розділилися на двоє:
одні стали коло города, раттю борючись, а другі рушили до Києва і пустилися в напад межи
Києвом і Вишгородом.
Святополк же вийшов на (річку) Желянь, і пішли обоє одні проти одних, і зступилися,
і покріпшала битва. (І) побігли наші перед іноплемінниками, і падали поранені перед
ворогами нашими і многі погибли, і було мертвих більше, ніж коло Треполя. Святополк же
прийшов до Києва з дома (мужами), а половці вернулися до Торчського…
У рік 6602 (1094). Учинив Святополк (Ізяславович) мир із половцями і взяв собі за
жону дочку Тугоркана, князя половецького…
Коментар
Половці – назва етносу тюркського походження. Під іменем “половців” і “команів”
відомі у Візантії, “кунів” – в Угорщині, “кипчаків” – в Грузії. Прийшовши в південно-руські
степи, швидко підкорили собі печенігів і торків і контролювали територію від Уралу до
Дунаю. В ХІ ст. мусульманські письменники називали цей край “дешт – і – кіпчак”, тобто
Кипчацький (половецький) степ. В уривках йдеться про різні сторони взаємовідносин Русі з
половцями (від бойових дій до укладення союзних угод).

Примітки
 1 Аскольд (? – 682), брат Діра (? – 682) за літописною версією – варяги, бояри Рюрика; за
іншою версією, яка іде від польського хроніста Яна Длугоша, київські (полянські) князі
місцевої династії.
 2 Східні мусульманські народи в середні віки визнавались нащадками легендарних
біблейських персонажів – Ізмаїла (звідси – “ізмаїлтяни”), сина Авраама і його рабині Агарі
(звідси – “агаряни”). Самі мусульмани вважали себе нащадками Авраама і його жінки Сари
(звідси – “сарацини”).
 3 Правитель Константинополя.
 4 Олег (Віщий) (? – осінь 912), родич кн. Рюрика, з 879 р. – князь новгородський, у 882-912
рр. – великий київський князь.
 5 Ігор, ймовірно син Рюрика, великий київський князь (912-945).
 6 Кількість кораблів, можливо, перебільшена.
 7 Суд – затока і гавань Константинополя, яку замикали протягуючи по морю ланцюг між
двома баштами, що стояли з обох сторін гавані.
 8 Величина данини перебільшена, 960000 гривень становило 8000 пудів срібла (128000 кг).
 9 Контрибуція, або щорічна данина.
 10 Далі іде текст договору Олега з гшреками 907 р. (див. С. 99).
 11 Церкву монастиря святого Мами (Маманта) було збудовано не в самому місці, а за
фортечною стіною Константинополя, поблизу старих Влахернських воріт; цими, воротами,
очевидно, і пропускали русичів у місто.
 12 Роман І Лакапін, імператор (920-944), Стефан і Костянтин сини Романа і співправителі
 13 В. Іпат., Хлєб. і Лавр. списках – “вамь”. Можливо, переклад “… а та сторона не
покоряється вам” є більш точним. Візантійська сторона намагалася, очевидно захистити свої
північнопричорноморські володіння від нападів руського князя.
 14 Печеніги. На почату Х ст. печеніги кочували між Доном і Дунаєм. Їх кочовища
знаходились на відстані одного дня шляху від Києва. З 915 по 1036 р. київські князі 16 разів
воювали з печенігами (не рахуючи дрібних сутичок). Політика Русі щодо печенігів, не зводи-
лась пише до постійної конфронтації. Так, Ігор включив їх до свого війська у поході на
Візантію 943-944 рр.
 15 Автор помилково вважав, що ці тварини не водяться на Русі, що, однак, не заперечує того
факту, що руси могли купляти худобу у печенігів.
 16 Від тюркського “турк”. У Костянтина Багрянородного і в багатьох сучасних йому авторів
цим етнонімом називали й угрів.
 17 Це повідомлення тлумачиться по-різному; наймовірніше нове твердження, що біла
вивірка – це зимовий горностай, бо в ті багаті на звірів часи данина білкою від диму (оселі)
була б мізерно.
 18 Вежі – кочові житла на колесах. За угорськими джерелами, на полі об’єднання семи
угорських племен стояв вождь Альмош; з ним був його син Арпад, засновник угорської
королівської динвстії. Вийшли ці угри (з прабатьківщини, басейну нижньої течії ріки Ками),
близько 893 р., минули Київ, перевалили через Крпати: 896 р. уже з’явилися в басейні
нижнього Дунаю.
 19 Святослав (бл. 938-972 рр.) великий київський князь (957-972).
 20 Йосиф – середина Х ст., син хозарського хана Аарона, хозарський хан.
 21 Переяславець на Дунаї – тепер село Ескі-сарай (Старий палац) в Румунії.
 22 Тобто столицю Візантійської імперії Константинополь.
 23 Святослав дійшов тоді до города Аркадіополя.
 24 Всеволод Ярославович, з 1054 р. – переяславський князь, а в 1078-1093 р. – великий
київський князь.
 25 Сини Ярослава Мудрого, Ярославичі
 26 Святополк Ізяславович, великий київський князь у 1093-1113 рр.
 27 Володимир Всеволодович (Мономах), у вказаний період чернігівський князь, у 1113-1125
рр. – великий київський князь.

Запитання для роботи з джерелами:

1. Коли відбулися перші походи руських князів на Візантію? З якою метою вони
здійснювались?
2. Які питання регламентував договір Русі з Візантією, укладений князем Олегом?
3. Які зміни в русько-візантійських відносинах закріплені в договорі 945 року?
4. Проаналізуйте причини та наслідки балканського походу князя Святослава.
5. За яких обставин відбулося хрещення князя Володимира Великого і був укладений
перший шлюб, що об’єднав руську і візантійську правлячі династії.
6. Проаналізуйте повідомлення джерел про русько-печенізькі відносини:.
а) опишіть господарство і побут печенігів;
б) коли і з якою метою почалися напади печенігів на Русь?
7. Що повідомляють джерела про відносини Русі з торками?
8. Коли за повідомленнями літопису вперше в руські землі прийшли половці?
9. Який характер мали русько-половецькі відносини?
10. Які фактори, на вашу думку, сприяли набігам кочовиків на руські землі?
11. Які заходи вживали руські князі для захисту від кочовиків?
 Тема 7. Галицько-Волинська держава (4 години)

План
Заняття перше
1. Територія і населення Галицької і Волинської земель.
2. Утворення Галицько-Волинського князівства. Правління Романа Мстиславовича.
3. Галицько-Волинська держава після смерті князя Романа: причини політичної
нестабільності, іноземне втручання.

Заняття друге
1. Внутрішня та зовнішня політика Данила Романовича.
2. Галицька і Волинська землі в другій половині ХІІІ – першій половині XIV ст.

Теми індивідуальних завдань

1. Галицька земля наприкінці ХІ – у ХІІ ст.: формування території, політичний устрій.
2. Князь-ізгой Іван Берладник.
3. Князь Ярослав Осьмомисл – реальний правитель і герой “Слова о полку Ігоревім”.
4. Галицькі і Волинські землі у системі міжнародних торговельних зв’язків у ІХ – першій
половині XIV ст.
5. Економічний розвиток Галицької і Волинської земель у ІХ – першій половині XIV ст.

Методичні рекомендації
У темі “Галицько-Волинське князівство” головна увага приділена політичній історії.
Звернути увагу на політику першого галицько-волинського правителя Романа
Мстиславовича, проаналізувати заходи князя, спрямовані на зміцнення княжої влади, на
посилення централізації руських земель, встановлення “доброго порядку”. Вказати, які
фактори вплинули на формування політичних поглядів князя Романа, які наслідки могло
мати втілення його політичної програми в життя.
При вивченні питання про становище Галицько–Волинської держави після смерті
князя Романа, з’ясувати внутрішні причини політичної нестабільності, різницю в поведінці
волинських і галицьких бояр; вказати, чому, на вашу думку, частина галицьких бояр не
підтримала нащадків князя Романа і була в опозиції до сильної княжої влади. З’ясувати роль
іноземного втручання в політичну ситуацію, що склалася в краї, цілі сусідніх держав Польщі
і Угорщини.
Проаналізувавши внутрішню і зовнішню політику Данила Романовича, визначити, які
першочергові завдання стояли перед князем, які заходи він здійснював для досягнення
головної мети – зміцнення і збереження Галицько-Волинської держави. Яке значення, на
вашу думку, мала коронація Данила Романовича і прийняття ним титулу короля? Навести
факти, які свідчать про активну участь галицько-волинського правителя в політичних подіях
Центрально-Східної Європи. Вказати, яку роль в українській історії відіграла Галицько-
Волинська держава, які чинники негативно впливали на її розвиток і, зрештою, призвели до
її ліквідації.

Рекомендований список джерел та літератури

Джерела
Галицько-Волинський літопис // Літопис Руський. За Іпатським списком / Переклад Л.
Махновця. Київ, 1989.
Галицько-волинський літопис. Львів, 1994.
Иоанн де Плано Карпини. История монголов. Вильгельм де Рубрук.
Полное собрание русских летописей. Т. І. Лаврентьевская летопись. Вып. 1-3. Ленинград,
1926-1928.
Путешествие в восточные страны. Введение, перевод и примечания А.И. Малеина. Санкт-
Петербург, 1911.
Торгівля на Україні. XIV – середина XVII століття. Волинь і Наддніпрянщина. Київ, 1990.

Література
Андрияшев А. Очерки истории волынской земли до конца ХІV в. Киев, 1887.
Болеслав-Юрий ІІ, князь всей Малой Руси: сборник материалов и исследований. Санкт-
Петербург, 1907.
Войтович Л. Волинська земля князівських часів (Х-ХІІ ст.) // Проблемиісторичної географії
України. Київ, 1991.
Войтович Л. Зоря князя Романа // Літопис Червоної калини. 1991. № 2.
Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Тези
доповідей та повідомлення. Львів, 1993.
Галич і Галицька земля. Збірник наукових праць. Київ-Галич, 1998.
Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис. Київ, 1958; 2-е вид. 1961.
Головко О.Б. Давньорусько-польські відносини на початку ХІІІ ст. // Міжнародні зв’язки
України: наукові пошуки і знахідки. Київ, 1991. Вип. 1.
Горбенко С.О. Ярослав Осьмомисл. Реконструкція антропологічна та історична. Львів-
Винники, 1996.
Грицак П. Галицько-Волинська держава. Нью-Йорк,1958.
Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 2-3. Київ, 1993.
Джеджора О. Проблеми історичної топографії давнього Галича // Записки Наукового
товариства ім. Шевченка. Т. 222. Львів, 1991.
Зубрицький Д. История древнего Галицко-русского княжества. В 3-х томах. Львов,1852-
1855.
Иванов П. Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца ХІV в.
Одесса, 1895.
Исаевич Я.Д. “Грады Червенские” и Перемышльская земля в политических
взаимоотношениях между восточными и западными славянами (конец ІХ – начало ХІ вв.) //
Исследования по истории славянских и балканских народов. Москва, 1972.
Ісаєвич Я.Д. Солеварна промисловість Підкарпаття в епоху феодалізму // Нариси з історії
техніки. Київ, 1961. Вип. 7.
Ісаєвич Я.Д. Територія і населення “Червенських градів” (Х-ХІІІ ст.) // Український історико-
географічний збірник. Київ, 1971. Вип. 1.
Історія України в особах: ІХ-ХVІІІ ст. Київ, 1993.
Кордуба М. Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном //
Записки НТШ. Т. 138-140. Львів, 1925.
Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь // Україна крізь віки. Т. 5. Київ, 1998.
Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. Київ, 1993.
Котляр М.Ф. Данило Галицький. Київ, 1979.
Котляр М.Ф. До питання про візантійське походження матері Данила Галицького //
Археологія. 1991. № 1.
Котляр Н.Ф. Галицко-Волынская Русь и Византия в ХІІ-ХІІІ вв. // Южная Русь и Византия.
Киев, 1991.
Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси
в ІХ-ХІІІ вв. Киев, 1985.
Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. Київ, 1984.
Купчинський О. Із спостережень над розвитком документу та діяльністю князівської
канцелярії галицько-волинських земель ХІІІ – першої половини XIV ст. // Записки НТШ. Т.
ССХХХІ. Львів, 1996.
Купчинський О.А. Дослідження і публікації грамот Галицько-Волинського князівства у
XVIII – першій половині ХІХ ст. // Київська Русь: культура, традиції. Київ, 1982.
Кучінко М.М. Історико-культурний розвиток Західного Побужжя в ІХ-ХІV ст. Луцьк, 1993.
Линниченко А. Суспільні верстви Галицької Русі. Львів, 1899.
Линниченко И. Черты из истории сословий Юго-Западной (Галицкой Руси) XIV-XV вв.
Москва, 1894.
Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь. С.-Петербург, 2001.
Пастернак Я. Старий Галич. Львів; Краків, 1944.
Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. Москва-Ленинград, 1950.
Петегирич В.М. Из истории экономических и культурных связей Галицко-Волынской Руси
(по археологическим данным) // Славянские древности. Киев, 1980.
Ратич О.О. Населення Прикарпаття і Волині в епоху Київської Русі та в період феодальної
роздробленості // Населення Прикарпаття і Волині за доби розкладу первіснообщинного ладу
та в давньоруський час. Київ, 1976.
Сидоренко О.Ф, Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ – середина XVII ст.) Київ, 1992.
Софроненко К.А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси в ХІ-ХІІІ вв.
Москва, 1955.
Терещенко Ю. Україна і європейський світ. Київ, 1996.
Шабульдо Ф.М. Галицко-Волынское княжество и Тырновская Болгария на пути к
политическому сотрудничеству в начале ХІV в. // Культурные и общественные связи
Украины со странами Европы. Киев, 1990.
Шараневич І. История Галицко-Володимирской Руси. От найдавнейших времен до року
1453. Львов, 1863.

Тексти джерел.

“Галицько-Волинський літопис” // Літопис руський. С. 368-372.

Початок Галицько-Волинського літопису. Похвала Роману Мстиславовичу  


У рік 6709 [1201 ]1 . Початок княжіння великого князя Романа, що був державцем
усієї Руської землі, князя галицького.
По смерті ж великого князя Романа, вікопомного самодержця усієї Русі, який одолів
усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей Божих, [...]. Він-бо кинувся був
на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив [їх], як той
крокодил, і переходив
землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого
Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців, вигнав [хана їхнього] Отрока в
Обези за Залізнії ворота2 , а [хан] Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись…
Отож, Роман князь ревно наслідував [Володимира] в цім і старався погубити
іноплемінників, [...]

Боротьба за Галич після смерті Романа Мстиславовича

… велика смута постала в землі Руській. Зосталися ж два сини його, один, [Данило],
чотирьох літ, а другий, [Василько], двох літ.
У рік 6710 [1202]3 . Рюрик4  тим часом зібрав половців і русі багато і прийшов на Галич5 ,
облишивши монаший чин, – бо його він прийняв був через боязнь перед Романом. І коли він
прийшов на Галич, то встріли його бояри галицькі і володимирські коло [города] Микулина
на ріці Сереті. І билися вони одні з одними весь день через ріку Серет, і многі ранені були, і,
не видержавши, вернулися вони в [город] Галич.
 Рюрик же, хоча прийшов у Галич, але не досягнув нічого, тому що по смерті
Романовій зустрічався був король [угорський Андрій] з ятрівкою 6 
своєю [Анною] у [городі]
Сяноці. Прийняв-бо він був Данила, як милого сина свойого, і зоставив був у нього [в Галичі
залогу, – [воєвод] Мок’я[на] великого сліпоокого, і Корочюна, і Волпта, і сина його
Вітомира, і [воєводу Благиню, та інших угрів багато, – і через те не посміли галичани нічого
вчинити; було й інших багато угрів. Тоді ж два князі половецькі, Сутойовичі, Котянь і
Сомогур, ударили на піших воїв, та вбиті були коні під ними обома, і замалим їх не схопили.
Рюрик тоді вернувся до Києва.
Коли ж минуло трохи часу, то привели [галичани бояр] Кормильчичів 7 
, що їх загнав
8 
був великий князь Роман за невірність, – вони-бо вихваляли обох Ігоровичів , [Володимира
й Романа]. І, послухавши їх, галицькі бояри послали по них, [Ігоровичів], і посадили їх: у
Галичі – Володимира, а Романа – у Звенигороді. Княгиня ж Романова [Анна], узявши дітей
своїх, утекла в [город] Володимир.
Однак Володимир [Ігоревич] і безбожні галичани, які [йому] помагали, іще ж хотіли
викоренити плем’я Романове. Тому послав Володимир за радою галицьких бояр до
володимирців попа з погрозою, кажучи їм: “Не зостанеться города вашого, якщо ви мені не
видасте обох Романовичів [і] якщо не приймете брата мойого Святослава княжити у
Володимирі”. Володимирці ж хотіли вбити попа, [але бояри] Мстибог, і Мончюк, і
Микифор сказали: “Не подобає нам убити посла”, – бо вони мали обман у серці своєму,
тому що вони хотіли видати обох володарів своїх і город, – і спасли вони попа.
А назавтра княгиня [Анна], довідавшись [про це], вчинила раду з [воєводою]
Мирославом, із дядьком
і на ніч утекли вони в Ляхи. При цім Данила узяв дядько перед себе
[і] вийшов із города, а Василька взяв піп Юрій з кормилицею [і] вийшов із города дірою
городської стіни.
І не знали вони, куди втікати, бо Роман був убитий в Ляхах, а [князь лядський]
Лестько9 
миру не вчинив. Та Бог став на поміч: Лестько не спом’янув ворожнечі, а з
великою честю прийняв ятрівку свою і дітей, зглянувшись, і сказав: “Як диявол, він увергнув
ворожнечу осю межи нами”, – бо Володислав10 , [князь лядський], увів їх обох в обман,
заздрість маючи до приязні його [з Романом ].
У рік 6711 [1203 ]11 
. У ті ж роки Лестько послав Данила в Угри, і з ним послав посла
свого В’ячеслава Лисого, кажучи королеві [Андрієві]: “Я не спом’янув звади Романової, бо
тобі він другом був і ви клялись були оба [і ти дав слово] мати приязнь до племені його, що
лишилося в живих. А тепер прийшло на них вигнання. Тому нині підім і, взявши, передаймо
удвох їм отчину їх”. Король же, ці слова прийнявши, пожалкував про те, що сталося, і
княгиню [Анну] й Василька – у себе. Тим часом
залишив Данила в себе, а Лестько
Володимир [Ігоревич] многі дари послав королеві й Лестькові.
А після цього, коли минув довший час, постав нелад межи
двома братами, і
Володимиром, і Романом. Роман тоді поїхав в Угри і, взявши угрів, бився з братом і,
побідивши, узяв Галич. А Володимир утік в Путивль.
Андрій же, король [угорський], довідавшись про беззаконня галицьке і смуту, послав
[палатина]12 
Бенедикта [Бора Лисого] з воями своїми, і він схопив Романа [Ігоревича], коли
той мився у лазні, й одіслав його в Угри. А був у Галичі Тимофій, премудрий книжник,
родом із Києва, [і] притчею він сказав слово про сього мучителя Бенедикта: “В часи
Страшного Суда трьома іменами назоветься антихрист”. І втікав Тимофій од нього, бо він
був мучитель боярам і городянам, і, блуд чинячи, [він і вої його] оскверняли і жінок, і
черниць, і попадь. Управду він був антихрист мерзотними ділами своїми.

Княжіння Ігоревичів у Галичині

У рік 6714 (1206)13  …Роман [Iгоревич] тим часом утік із Угрів. І послали галичани
його до брата його Володимира [в Путивль], говорячи: “Ми провинилися перед вами. Ізбав
нас (од) мучителя сього Бенедикта”. Вони тоді пішли раттю, а Бенедикт утік в Угри. І сів
Володимир у Галичі, а Роман у Звенигороді, а Святослав у Перемишлі. Синові ж своєму
Ізяславу [Володимир] дав Теребовль, а Всеволода, [другого] сина свого, послав в Угри до
короля з дарами…
У рік 6716 [1208 ]. Ігоревичі тим часом учинили змову проти бояр галицьких, щоб
вибити їх. [і] при нагоді вони були побиті. І був ото вбитий Юрій Вітанович, Ілля Щепанович
[та ] інші великі бояри; убито ж було їх числом п’ятсот, а інші розбіглися.

Владислав Кормильчич. Спишська угода

У рік 6718 (1210)14  …Король тим часом пустив Володислава [Кормильчича], зібрав
багато воїв і пішов на Галич. Та коли він став у монастирі Лелесовім, то невірні бояри хотіли
його вбити, але вбили жону його [Гертруду]15 , а шурин його [Бертольд], патріарх
аквілейський; ледве втік, і багато німців було побито. А потім, коли король вернувся, багато
[змовників] було побито, а інші розбіглися. Оскільки ж був заколот, то король не зміг війни
вчинити через беззаконня їх. А Володислав поїхав уперед з усіма галичанами, бо Мстислав
[Ярославович], довідавшись [про] королеву рать велику, утік із Галича. Володислав же в’їхав
у Галич і вкняжився, і сів на столі…
Потім же король [Андрій] пішов на Лестька, – Данило тоді перебував у Лестька, – і
Лестько послав посла свого Лясотича Пакослава, воєводу, кажучи [королеві]: “Негоже є
боярину княжити в Галичі. Візьми-но ти дочку мою за сина свойого Коломана і посади його
в Галичі”.
І вподобав король Андрій раду сю Пакославову, і зустрівся з Лестьком у [городі]
Спіші, і взяв дочку його [Саломею] за сина свого. І, пославши [воїв], схопив [Андрій]
Володислава [Кормильчича] в Галичі і заслав його. І в тому засланні він помер, знайшовши
лихо племені своєму і дітям своїм задля княжіння, бо всі князі не зглянулись на дітей його
через те.
Король посадив сина свого [Коломана] в Галичі, а Лестькові дав Перемишль, а
Пакославу – Любачів. Пакослав же був приятелем і Романовій княгині і дітям її, і за радою
Пакослава Лестько послав [посла] до Олександра [Всеволодовича], кажучи: “Дай Володимир
обом Романовичам, Данилові й Василькові. А як не даси – я піду на тебе з обома
Романовичами”. Але той не дав, і Лестько [силою] посадив обох Романовичів у Володимирі.

Початок правління Мстислава Удатного в Галичі

У рік 6720 [1212]16  . Після цього ж, коли минув час, король [Андрій] одібрав од
Лестька Перемишль і Любачів. А Лестько образився за соромоту свою і послав [посла] до
Новгорода [Великого] по Мстислава [Мстиславича Удатного] 17  , кажучи: “Ти брат мені
єси. Піди і сядь у Галичі”.
Мстислав, отож, пішов на Галич за радою Лестьковою. Тим часом галичани всі і [боярин]
Судислав [Бернатович] послали [посла] по Данила. Але Данило не зміг в’їхати [в Галич], а
Бенедикт [Бор] Лисий, [воєвода угорський], утік в Угри з Судиславом, і Мстислав сів у
Галичі.

Утвердження Данила Романовича в Галичі

А потім прийшов Ярослав [Всеволодович] суздальський і забравКиїв од Володимира
[Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля18 . І взяв [Київ] од
нього Михайло19 , а Ростислава, сина свого, він зоставив у Галичі. І відняли вони од Данила
Перемишль.
Був тоді межи ними іноді мир, іноді війна. І коли Ростислав пішов у [Рожнє?] поле, то за
Божою поміччю прийшла вість Данилові, який перебував у Холмі, що Ростислав виступив на
Литву зо всіма боярами і кінниками. І коли се прилучилося, вийшов і Данило з воями із
Холма, і був він на третій день у Галичі, і радо його прийняли городяни.
Коли ото він під’їхав під город і сказав їм: “О мужі-городяни! Допоки ви будете терпіти
іноплемінних князів владу?” – то вони, вигукнувши, сказали: “Се єсть державець наш, Богом
даний!” І пустилися вони [до нього], яко діти до отця, як ті бджоли до матки, як [олені ],
спраглі води, до джерела.
Єпископ же Артемій і двірський Григорій [Васильович] не давали йому [увійти до
Галича]. Але, побачивши, що не можуть удвох удержати город, вони [удали], малодушні,
ніби й вони готові передати город. Вийшли вони обидва зі сльозами на очах і з усміхненими
лицями, – бо не мали влади княжіння свого, – і, облизуючи уста свої, сказали тоді удвох по
неволі: “Прийди, княже Данило! Візьми город!”.
І Данило увійшов у город свій, і прийшов до [церкви] Пречистої Святої Богородиці, і
взяв стіл отця свойого, і на знак звитяги поставив на Німецьких воротах хоругов свою.
А назавтра прийшла до нього вість, що Ростислав рушив до Галича, але, почувши про взяття
города, утік в Угри по путі, котрою йдуть на Борсуків Діл. І прийшов він до Бані, що зветься
Родна, і звідти пішов в Угри.
Бояри ж, прийшовши, упавши до ніг його, [Данила], [і] просячи милості, [говорили]:
“Завинили ми перед тобою, іншого князя держали”. А він, одповівши, сказав їм: “Милість ви
дістали, та знову сього не вчиніть. Щоб не попали ви в гірше”.
Данило тим часом, довідавшись про вступ їх, [військ Ростислава, в землю Галицьку],
послав на них воїв своїх, і вони гнали вслід за ними до Гори20  і вернулися.

Поїздка князя Данила Романовича в Орду

У рік 6758 [1250]21  . Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й
Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: “Дай Галич!” [І Данило] був у печалі
великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм,
поїхав він до Батия, кажучи: “Не дам я півотчини своєї, а їду до Батия сам”.
Вибрався ж він на Празник Святого Дмитрія [Солунського], помолившись Богу. І
прибув він до Києва, – Київ держав [тоді] Ярослав [Всеволодович] через боярина свого
Єйковича Дмитра, – і, прийшовши у храм архістратига Михаїла, тобто Видобич, скликав
чорноризців і [весь] монаший чин. І коли він сказав ігумену і всій братії, щоб вони вчинили
молитву за нього, то вони вчинили, щоб він од Бога милість дістав. І було [сповнено] так, і,
упавши [в поклоні] перед архістратигом Михаїлом, вирушив він із монастиря у човні, бачачи
біду страшну і грізну, і прибув до Переяславля.
І зустріли його татари, і звідти поїхав він до [хана] Куремси і побачив, що нема в них
добра. Відтіля ж став він іще дужче скорбіти душею, бачачи, що володіє ними диявол. [Він
бачив] нечестиві їх і чаклунські суєслів’я і Чингісханові наслання, нечестиві його, [Куремси],
кровопиття, многі його волхвування. Цесарів, і князів, і вельмож, що приходять [до них],
вони водили навколо куща, [заставляли] поклонятися їм, сонцю, і місяцю, і землі, і дияволу, і
померлим, [що тепер] у пеклі, отцям їх, і дідам, і матерям. О нечестива облудо їх! І, се
чуючи, вельми він став скорбіти.
Звідти ж прибув він до Батия на Волгу. [І] коли він збирався поклонитися [ханові], то
прийшов чоловік Ярослава [Всеволодовича] Сонгур, [і] він сказав: “Брат твій Ярослав
кланявся кущу, і тобі кланятися”. І одказав йому [Данило]: “Диявол говорить із уст ваших.
Бог запре уста твої, і не буде почуто слово твоє”. І в той час він покликаний був Батиєм:
ізбавив його Бог і од лихого їх біснування, і од чаклування.
І поклонився він за звичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: “Данило!
Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, – то й се добре. Чи п’єш ти
чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?”. І він сказав: “Досі я не пив. А нині ти велиш –
я п’ю”. Він тоді сказав: “Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!” І він, [Данило],
випивши, поклонився за обичаєм їх [і], промовивши свої слова [подяки], сказав: “Я іду
поклонитися великій княгині Баракчиновій”22 . [Батий] сказав: “Іди”. Пішовши, він
поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина дзбан і сказав: “Не звикли ви пити молока,
пий вино!”
О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів
із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині
сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він
життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!
Його ж отець був цесарем у Руській землі, який покорив Половецьку землю і воював
проти інших усяких країв. [І коли] син того не дістав честі, то інший хто може дістати? Адже
лиходійству їхньому і облуді немає кінця.

Коронація князя Данила

Тоді ж у Кракові перебували посли папині, що принесли [Данилові] благословення од
папи [Іннокентія], і вінець, і сан королівський. Вони хотіли бачити князя Данила, але він
сказав їм: “Не подобає мені бачитися з вами в чужій землі, нехай потім”.
У рік 6763 [1255]23 . У той же час прислав папа послів достойних, що принесли
[Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: “Сину!
Прийми од нас вінець королівства”24 . Він-бо перед цим прислав [був] до нього біскупа
веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: “Прийми вінець королівства”.
Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: “Рать татарська не перестає.
Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?”
Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: “Ти
матимеш поміч од папи”. Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його
[Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські,
кажучи: “Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсьмо на підмогу проти поганих”.
Він, отож, прийняв вінець од Бога, од церкви Святих Апостолів, від престолу Святого
Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [Ін]нокентій же
проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про
істинну віру [і] про возз’єднання церкви.
Прийняв же Данило од Бога вінець у городі Дорогичині, коли він ішов на війну [проти
ятвягів ] із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським.

Примітки
 
 В літописі заголовків немає, вони виділені для кращого розуміння тексту.
 1
Насправді події викладаються з 1205 року.
 2
Через Залізні ворота в Грузію
 3
1205 р.
 4
Тесть Романа Мстиславовича, київський князь якого Роман Мстиславович після взяття
Києва у 1203 р., відправив у монастир.
 5
На галицьку землю, а не в місто Галич.
 6
Ятрівка – дружина брата. Роман Мстиславович був братом угорського короля.
 7
Боярський рід, що виходив від княжого кормильця (вихователя, дядька).
 8
Сини новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича.
 9
Лєшко Білий, син Казимира ІІ Справедливого, троюрідний брат князя Романа
Мстиславовича.
 10
Владислав ІІІ Тонконогий (Лясконогий), син Мєшка ІІІ Старого, боровся з Лєшком Білим
за краківський стіл.
 11
1207 р.
 12
Володар області, палатинату, або банату (називався ще баном), друга особа після короля,
головний воєвода.
 13
1209 р.
 14
1213 р.
 15
Дружина Андрія ІІ Гертруда належала до німецького княжого роду і привела з собою в
Угри багато родичів німців, які почали верховодити, що викликало різкий спротив угорських
бояр.
 16
1215 або 1216 рік.
 17
Лєшко Білий і Мстислав Удатний були двоюрідними братами.
 18
Ярослав пішов до Суздаля, дізнавшись про смерть брата Юрія Всеволодовича, який
загинув в битві з монголо-татарами 4 березня 1238 р.
 19
Чернігівський князь Михайло Всеволодович.
 20
Карпати.
 21
1245 р.
 22 Перша найстарша дружина Угедея.
 23 1253 р.
 24 Згідно з дослідженнями папський посол Опізо був в Дорогичині у Данила в грудні 1253 р.

Запитання для роботи з джерелами

1. З якої події і з якого року починається Галицько-Волинський літопис?
2. Правителі яких держав підтримали дружину і малолітніх дітей князя Романа після
його смерті?
3. Який боярський рід виступив проти Романовичів і запросив в Галицьку землю князів
Ігоревичів.
4. В яких містах галицькі бояри посадили князів Ігоревичів.
5. Яку політику стосовно бояр проводили князі Ігоревичі?
6. Які держави уклали між собою Спишську угоду? Назвіть її умови.
7. За яких обставин в Галицькій землі почав правити Мстислав Удатний?
8. На які верстви населення опирався князь Данило в боротьбі за Галич і галицькі землі?
9. Хто в Галичі виступив проти здачі міста князю Данилу?
10. З якою метою князь Данило відвідав Золоту Орду?
11. Охарактеризуйте відносини Галицько-Волинського князівства і Золотої Орди в період
правління Данила Галицького.
12. Чому князь Данило відмовлявся спершу прийняти корону від послів папи Інокентія
IV?
13. Складіть хронологічну таблицю правителів Галицько-Волинської держави.
 Тема 8. Культурні процеси на українських землях в епоху середньовіччя
(ІХ – перша половина XIV ст.) (6 годин)

План
Заняття перше
1. Поява і розвиток писемності.
2. Школа та освіта.

Заняття друге
1. Літописання:
а) початки руського літописання, “Повість минулих літ”;
б) розвиток місцевого літописання у ХІІ–ХІІІ ст.: Київський та Галицько-Волинський
літописи.

Теми індивідуальних завдань

1. Розвиток політичної думки в Київській та Галицько-Волинській державах.
2. Природничонаукові уявлення в Київській Русі.
3. Історичні знання в Київській Русі.
4. Мистецтво живопису в Київській Русі.
5. Архітектурне мистецтво в Київській Русі.
6. Містобудування та архітектура в Галицько-Волинській державі.
7. Мистецтво рукописної книги в ХІ–XIV ст.
8. Образ ідеального правителя в “Повчанні” Володимира Мономаха.
9. “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона – пам’ятка суспільно-політичної
думки Київської Русі.
10. “Слово про Ігорів похід”: основні ідеї, дискусія навколо написання твору.
11. Ювелірне мистецтво в Київській Русі.
12. Побутова культура населення українських земель у ІХ – першій половині XIV ст.: житло,
їжа, одяг.
13. Музичне мистецтво Київської Русі.
14. Розвиток військового мистецтва у IX - першій половині XIV ст.

Методичні рекомендації
Тема передбачає ознайомлення з культурними процесами на українських землях у ІХ–
ХIV ст. З огляду на її багатоплановість більшість питань винесено на поглиблене
індивідуальне опрацювання. В процесі їх вивчення звернути увагу на впливи Візантії на
розвиток руської культури; з’ясувати, в яких галузях вони були найбільш відчутними, в
чому також проявлялася самобутність руської культури.
При вивченні розвитку писемності і освіти в Руській державі, розглянути його в
європейському контексті, порівнюючи з аналогічними процесами в інших країнах, звернути
увагу на його зв’язок з хрещенням Русі.
Підготовка наступного питання “Літописання” передбачає загальну характеристику
найдавніших літописів, зокрема, з’ясування проблеми їх можливих авторів і редакторів,
часу написання.
Крім опрацювання обов’язкових питань, кожен студент повинен обрати тему
індивідуального завдання для написання підсумкового реферату.

Рекомендований список джерел та літератури

Джерела
Изборник Святослава 1073 года. Москва, 1983.
Володимир Мономах. Поучення // Літопис Руський. За Іпатським списком / Переклав
Л.Махновець. Київ, 1989.
Остромирово Євангеліє 1056-1057. Ленінград, 1988.
Памятники литературы Древней Руси: ХІ – начало ХІІ вв. Москва, 1978.
Повість минулих літ // Літопис Руський. За Іпатським списком. Переклав Л. Махновець.
Київ, 1989.
Слово про Ігорів похід / Переклад М. Рильського. Київ, 1974.
Слово о полку Ігоревім / Упорядник Л. Махновець. Київ, 1983.

Література
Асєєв Ю.С. Архітектура Київської Русі. Київ, 1969.
Бондарь С.В. Философско-мировозренческое содержание “Изборников” 1073, 1076 гг. Киев,
1990.
Вздорнов Г.И. Искусство книги в Древней Руси. (Рукописная книга Руси ХІІ – начало XV
веков). Москва, 1980.
Висоцький С.О. Київська писемна школа Х-ХІІ ст. Львів; Київ; Нью-Йорк, 1998.
Воропай О. Звичаї нашого народу. (Етнографічний нарис). Т. 1. Київ, 1991.
Высоцкий С.А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI-XIV вв. Киев, 1966.
Высоцкий С.А. Средневековые надписи Софии Киевской XI-XVII вв. Киев, 1976.
Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис. Київ, 1958; 2-е вид. Київ, 1961.
Гнатюк В. Нарис української міфології. Львів, 2000.
Горский А.А. Древнерусская дружина. Москва, 1989.
Горский В.С. Философские идеи в культуре Киевской Руси ХІ – начала ХІІ вв. Киев, 1988.
Древнерусское искусство. Монументальная живопись ХІ-XVII вв. Москва, 1980.
Естественнонаучные представления Древней Руси: исчисление лет, астрология,
минералология. Сб. ст. Москва, 1988.
Єфремов С. Історія українського письменства. Нью-Йорк, 1991.
Запаско Я.П. Українська рукописна книга. Львів, 1995.
Золотухина Н.М. Русская политическая и правовая мысль. Ч. 1. Политико-правовые идеи в
памятниках древнерусской письменности (ХІ – середина XV веков) // История
политических и правовых учений: Средние века и Возрождение. Москва, 1986.
Изборник Святослава 1073 г. Сборник статей. Москва, 1977.
История искусства народов СССР. Т. 2. Искусство Древней Руси. Москва, 1973.
История украинской литературы / Под ред. А.И. Белецкого и др. В 2 т. Т. 1. Киев, 1954.
Історія українського мистецтва. Т. 1. Київ, 1966.
Історія української літератури. У 8 т. Т. 1. Давня література (ХІ – перша половина XVIII
ст.) / Під ред. Махновця Л.Є. Київ, 1967.
Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие. Т. 1-2. Ленинград, 1966.
Книжные центры Древней Руси. XI-XVI вв. С-Петербург, 1991.
Комеч А.И. Древнерусское зодчество конца Х – начала ХІІ вв. Москва, 1987.
Котляр М.Ф. Полководці Давньої Русі. Київ, 1996.
Красноречие Древней Руси (ХІ-XVІІ вв.). Москва, 1987.
Крип’якевич І., Гнатевич В., Стефанів З. та ін. Історія українського війська / Упор.
Якимович Б.З. Вид. 4-е. Львів, 1992.
Крип’якевич І., Радзикевич В., Голубець М., Чарнецький С., Барвінський В. Історія
української культури / Під заг. ред. І. Крип’якевича. Нью-Йорк, 1990.
Лазарев В.Н. Византийское и древнерусское искусство. Москва, 1978.
Лазарев В.Н. Древнерусские мозаики и фрески ХІ-XV веков. Москва, 1973.
Лазарев В.Н. Русская средневекованя живопись. Москва, 1970.
Лихачев Д.С. Великое наследие. Москва, 1980.
Лихачев Д.С., Панченко А.М., Понырко Н.В. Смех в Древней Руси. Ленинград, 1984.
Логвин Г.Н. Софія Київська. Київ, 1971.
Макарова Т.И. Перегородчатые эмали в Древней Руси. Москва, 1986.
Макарова Т.И. Черневое дело в Древней Руси. Москва, 1986.
Медынцева А.А. Грамотность в Древней Руси. По памятникам эпиграфики Х – первой
половины ХІІІ века. Москва, 2000.
Мірчук І. Історія української культури. Мюнхен; Львів, 1994.
Молдован А.М. “Слово о законе и благодати” Иллариона. Киев, 1984.
Науменко Ф.І. Школа Київської Русі. Львів, 1965.
Німчук В.В. Берестяні грамоти в Україні // Мовознавство. 1992. № 6.
Попович М. Нарис історії культури України. Київ, 1999.
Пуцко В.Г. Славянская письменность и развитие книжного искусства домонгольской Руси //
Проблемы изучения культурного наследия. Москва, 1985.
Раппорт П.А. Зодчество Древней Руси. Ленинград, 1988.
Робинсон А.Н. Литература Древней Руси в литературном процесе средневековья ХІ-ХІІ вв.
Москва, 1980.
Розов М.Н. Книга Древней Руси Х-XIV вв. Москва, 1977.
Романов Б.А. Люди и нравы Древней Руси. 2-е изд. Москва; Ленинград, 1969.
Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. Москва, 1963.
Рыбаков Б.А. Русские летописцы и автор “Слова о полку Игореве”. Москва, 1972.
Рыбаков Б.А. Русское прикладное искусство Х-ХІІІ веков. Ленинград, 1971.
Семчишин М. Тисяча років української культури. Київ, 1993.
Словарь книжников и книжности Древней Руси. Ленинград, 1987.
Успенский Н.Д. Древнерусское певческое искусство. Москва, 1965.
Янин В.Л., Зализняк А.А. Новгородские грамоты на бересте. Москва, 1986.

Тексти джерел

“Поучення” Володимира Мономаха // Літопис Руський. С. 454-462.

Я, недостойний, дідом своїм Ярославом, благословенним, славним, наречений у
хрещенні Василієм, [а] руським іменем Володимир, отцем улюбленим і матір’ю своєю [з]
Мономахів1  у благочесті наставлений, дітям моїм у доброчесності домогтись успіхів
бажаючи, се пишу поучення вам, улюблені2 , і задля християнських людей, бо скільки
оберіг3  [їх] я по милості божій4  і отчою молитвою од усяких бід!
Сидячи на санях5 
, помислив я в душі своїй і воздав хвалу богові, що він мене [до] сих
днів, грішного, допровадив. Тому, діти мої чи інший хто, слухавши сю грамотку, не
посмійтеся, а кому [вона] люба [із] дітей моїх, – нехай прийме він її в серце своє і не
лінуватися стане, а так, як і [я], труждатися.
Найперше, задля бога і душі своєї, страх майте божий у серці своїм і милостиню
чиніть щедру, бо се єсть начаток всякому добру.
Якщо ж кому нелюба грамотка ся, хай не насміються чи так ото скажуть: “На далекій
путі та на санях сидячи, нісенітницю ти єси мовив”.
Зустріли бо мене посли од братів моїх на Волзі, кажучи “Поспіши до нас та виженемо
ми обох Ростиславичів, а волость їхню однімем. Якщо ж ти не підеш із нами – то ми [самі]
собі будемо, а ти [сам] собі”. І сказав я: “Хоча ви й гніваєтеся – не можу я вам іти, ні хреста
переступити”6 
.
І, одрядивши їх [та] взявши Псалтир, я в печалі розігнув його, і се мені випало: “Чого
печалуєшся, душе [моя] ? Чого непокоїш мене?” 7 
. Та інше. А потім зібрав я слівця сі любі, і
склав по порядку, і написав. Якщо вам останні не до вподоби, то попередні [хоча]
приймайте.
 “Чого печальна єси, душе моя? Чого непокоїш мене? Уповай на бога, тому що я буду
славити його!”.
Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня, бо лиходії винищені
будуть, а ті, що надіються на господа, заволодіють землею. Бо іще трохи – і не стане
нечестивого, шукатиме він місця свого – і не знайде [його]. А кроткії унаслідують землю [і]
радуватимуться у тривалому мирі. Підстерігає грішний праведного і скрегоче на нього
зубами своїми. Господь же посміюється над ним, бо бачить, що прийде день його. Оружжя
видобули нечестиві, натягли лука свого, [щоби] постріляти нищого і вбогого, заколоти
праведних серцем. Оружжя їх увійде в серця їх, і луки їх сокрушаться. Лучче єсть у
праведника мале, аніж багатство беззаконників велике. Бо рамена грішників сокрушаться, а
праведників укріплює господь. Так що нечестиві погибнуть, а праведним він чинить
милосердя і дає. Бо ті, що їх благословляє він, унаслідують землю, а прокляті ним –
вигинуть8 . Господом стопи чоловіка направляються. Коли він буде падати, то не розіб’ється,
бо господь піддержує руку його. Був молодим я і зостарівся, а не бачив я праведника поки -
нутим, ні потомства його, щоби воно просило хліба. Повсякдень чинить милосердя і позичає
праведник, і плем’я його благословенне буде. Ухилися од зла, вчини добро, шукай миру, і
йди за ним, і живи во віки віків”9 .
“Коли б повстали люди, то живцем би пожерли нас. Коли б розгнівалась ярість його
на нас, то вода б нас потопила”10 
.
“Помилуй, мене, боже, бо потоптав мене чоловік. Повсякдень нападаючи, він утискує
мене. Потоптали мене вороги мої, бо многі постають на мене, о всевишній”11 
.
“Возрадується праведник, коли побачить одплату, і руки свої він умиє в крові
нечестивого. І скаже тоді чоловік: “Якщо єсть нагорода праведнику, то єсть і бог, що чинить
суд на землі”12 
.
“Ізбав мене од ворогів моїх, боже, і од тих, що встають на мене, вибав мене. Ізбав
мене од творящих беззаконня, і од кровожерного спаси мене, бо ось уловили вони душу
мою”13 
.
“Бо лиш [на мить] гнів у ярості його, а [все] життя у благоволінні його: увечері
здійметься плач, а на ранок – радість”14 
.
“Бо ліпше милість твоя, ніж моє життя, і уста мої восхваляють тебе. Так благословлю
я тебе у житті моїм і во ім’я твоє здійму руки мої”15 
.
“Укрий мене од зборища лукавих і од множества тих, що творять
несправедливість”16 
.
“Возрадуйтеся всі, праведнії серцем”17 
.
“Благословлю господа повсякчас, безустанно хвала йому”18 
. Та інше.
Бо так і Василій учив, зібравши при цім юнаків: [треба мати] душі чисті, непорочні,
тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє; при їді і питті без галасу великого бути, при
старих – мовчати, премудрих – слухати, старшим – покорятися, з рівними і меншими –
приязнь мати; безлукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити
розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити;
долу очі мати, а душу – вгору; уникати, не старатися повчати легковажних; власть же – ні за
що мати, як [і] од усіх честь. Якщо ж хто [з] вас може іншим помогти – од бога нагороди
нехай той сподівається, і вічними благами він пораює19 
.
“О владичице богородице! Забери із убогого серця мойого гордість і зухвалість, щоб
не возносився я суєтою світу сього”20 
.
У нікчемному сьому житті научися, віруючий чоловіче, діяти благочестиво, научися,
за євангельським словом, “очима управляти” 21 
, язик здержувати, ум смиряти, тіло
упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла господа
ради; тебе позбавляють – не мсти, ненавидять – люби, гонять – терпи, хулять – благай,
умертви гріх22 .
“Визволіть зобидженого, захистіть сироту, вступітесь за вдовицю. Прийдіте та
розсудимо, – говорить господь. – Якщо будуть гріхи ваші як обагрені, – як сніг я обілю
їх”23 
. Та інше.
“Возсіяє весна посту і цвіт покаяння. Очистімо себе, браття,
од усякої крові, тілесної і
душевної. До світодавця волаючи, скажімо: “Слава тобі, чоловіколюбче!”24 .
Воістину, діти мої, розумійте, як ото єсть чоловіколюбець-бог милостив і
премилостив. Ми, люди, грішні є і смертні, а коли нам хто зло вчинить, то ми хочем його
пожерти і кров його пролити найскоріш. А господь наш, володіючи і животтям і смертю,
согрішення наші, вищі од голови нашої, терпить [раз], і знову, і
до [скону] живоття нашого.
Як отець, [що], чадо своє люблячи, поб’є [його] і знову пригорне його до себе, так ото і
господь наш навчив нас, [як добути] над врагом-[дияволом] побіду: трьома ділами добрими
[можна] позбутись його і побідити його – покаянням, сльозами і милостинею. І то вам, діти
мої, не тяжка заповідь божа, бо тими ділами трьома [можна] позбутися гріхів своїх і царств
[небесного] не лишитися.
Тож, бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі
вони. [Се] ні самотина, ні чернецтво, ні голод, як інші добрії [люди] терплять, а малим ділом
[сим] досягти [можна] милості божої.
“Щo єсть чоловік, що ти пам’ятаєш його?” 25 
. “Велик ти єси господи, і дивні діла твої,
і ніяк розум людський не може осягнути чудеса твої”26 . І знову скажемо: “Велик ти єси,
господи, і дивні діла твої, і благословенне і славне ім’я твоє вовіки по всій землі!”. 27  Бо хто
не восхвалить [і] не прославляє силу твою і твої великі чудеса і блага, вчинені на сім світі!
Як небо створено, або сонце як, або місяць як, або зорі як, і тьма, і світ? І земля на
водах покладена, господи, твоїм промислом! Звірі різноманітнії, і птиці, і риби прикрашено
твоїм промислом, господи! І сьому чуду ми дивуємся: як із землі сотворив ти людину, які
різноманітні образи людських лиць! Якщо б і весь мир зібрати докупи, – не всі на одну
подобу, а кожен із своїм образом лиця, за божою мудрістю. І сьому подивуємось: як птиці
небеснії з ірію йдуть, і спершу [в] наші руки, та не зостаються на одній землі, але й сильні і
слабі ідуть по всіх землях, за божим повелінням, щоб наповнилися ліси і поля. А все те дав
бог на благо людям, на їжу, на радість. Велика, господи, милість твоя до нас, коли блага ті
сотворив ти єси задля грішної людини. І ті ж птиці небеснії умудрені тобою, господи: коли
повелиш – то заспівають і людей веселять тобі, а коли ж ти не повелиш їм, то, язика маючи,
оніміють.
“Благословен же ти єси, господи, і прославлений вельми!” 28 
. Всякі чудеса ти і блага
сотворив і зробив. “Тож хто не восхваляє тебе, господи, і не вірує всім серцем і всею душею
во ім’я отця і сина і святого духа, – нехай буде проклят!”29 .
Сі слівця божественнії прочитаючи, діти мої, похваліте бога, який дав нам милість
свою.
А се – мізерного, слабого ума мойого поучення. Послухайте мене, якщо не все
прийміте, то [хоч] половину.
Якщо вам бог зм’якшить серце, то сльози свої пролийте за гріхи свої, кажучи: “Як ото
блудницю, і розбійника, і митника ти помилував єси, [господи], так і нас, грішних,
помилуй”30 
. І в церкві се дійте, і [спати] лягаючи. Не пропустіте ж ні одної ночі. Якщо ви
при силі, [хоч раз] поклонітесь до землі, а коли вам стане немічно – то тричі. І сього не
забувайте, не лінуйтеся, бо тим нічним поклоном і співом [молитви] чоловік побіждає
диявола, – і що за день людина согрішить, то сим ізбавляється [од гріха]. Навіть і на коні
їздячи, [коли] не буде [у вас] ні з ким діла [і] якщо інших молитов не умієте ви мовити, то
усіх.
“господи, помилуй”, благайте безперестану потай, – бо ся молитва єсть ліпша од
[Молітеся краще], ніж думати нісенітницю, їздячи.
Усього ж паче – убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і
подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні
правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [на-
віть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської.
Річ мовлячи і лиху і добру, не клянітеся богом, ні хрестітеся, бо немає ж [у сім] ніякої
потреби31 
. А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншому] кому, то [робіть се], лише
вивіривши серце своє, що на нім, [цілуванні], ви можете устояти, – тоді цілуйте. А ці-
лувавши, додержуйте [клятви], щоб, переступивши [її], не погубити душі своєї.
Єпископів, і попів, і ігуменів [поважайте], з любов’ю приймайте од них благословення
і не одсторонюйтеся од них, а по силі любіте і подбайте [про них], щоб дістати через їх
молитву [милість] од бога. Паче всього – гордості не майте в серці і в умі. А скажімо:
“Смертні ми єсмо, нині – живі, а завтра – у гробі.
Се все, що ти нам, [боже], дав єси, – не
наше, а твоє, [його] нам поручив ти єси на небагато днів. І в землі не ховайте [нічого], – се
нам великий єсть гріх.
Старих шануй, як отця, а молодих – як братів.
У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна 32 
, ні на
33 
отрока , щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого.
На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не
потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши
довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не
розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає.
Лжі бережися, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло.
А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях, – не дайте отрокам шкоди діяти
ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і
де станете, – напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він
до вас [не] прийде, – чи простий, чи
знатний, чи посол, – якщо не можете дарунком, [то]
їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях – або добрим, або
лихим.
Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не
миніть, не привітавши, добре слово йому подайте.
Жону свою любіте, але не дайте їм, [жінкам], над собою власті.
А се вам основа всього: страх божий майте вище над усе.
Якщо забуваєте [се] все, то часто перечитуйте: і мені буде без сорома, і вам буде
добре.
А коли добре щось умієте – того не забувайте, а чого не вмієте – то того учітесь, так
же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п’ять мов, – а за се почесть єсть од інших
країв. Лінощі ж – усьому [лихому] мати: що [людина] вміє – те забуде, а чого ж не вміє – то
того не вчиться.
А добре поводячись, не лінуйтеся ж ні до чого доброго, а насамперед до церкви
[ходити]. Хай не застане вас сонце на постелі, – так бо отець мій діяв блаженний і всі добрії
люди достойні. Вранішню воздавши богові хвалу, і потім, коли сходить сонце, і побачивши
сонце, [слід] прославити бога з радістю. Бо сказано: “Просвіти очі мої34 
, Христе боже, ти,
що дав мені єси світ твій прекрасний”. І ще: “Господи, приложи мені рік до року, щоб надалі,
в гріхах своїх покаявшись, виправив я живоття [своє]”35 . Так хвалю я бога і сівши думати з
дружиною, [і коли маю] людей розсуджувати, або на лов їхати, або поїздити [за даниною],
або лягти спати. Спання в полудне назначене єсть богом: о ту пору бо почиває і звір, і птиці,
і люди.
А тепер я вам розповім, діти мої, про труд свій, тому що труждався я, походи діючи і
лови, [з] тринадцяти літ.
 Спершу я до Ростова пішов [княжити] крізь Вятичі; послав мене отець, а сам він
пішов до Курська [на княжіння].
І знову, удруге, [пішов я княжити] до Смоленська [з воєводою] зі Ставком з
Гордятичем: той потім пішов до Берестія з Ізяславом [Ярославичем], а мене він послав до
Смоленська. А із Смоленська пішов я [княжити до] Володимира.
Тої ж зими іще послали мене обидва брати 36 
[до] Берестія на головні, де [ляхи]
попалили були, то і тут оберіг я город тихим37 .
Потім пішов я [в] Переяславль [до] отця, а після Великодня – із Переяславля та [назад
до] Володимира: в [городі] Сутійську мир учиняти з Ляхами. Звідти знову [пішов я] на літо
[до] Володимира назад.
Потім послав мене Святослав [Ярославич] у Ляхи38 
. Ходив я за [город] Глогов до
Чеського лісу, пробувши в землі їх, [чехів], чотири місяці.
І в той же рік і дитя родилося [в мене] старше, новгородське39 
.
Потім звідти, [з Ляхів, пішов я до] Турова, а на весну – та [до] Переяславля і ще [до]
Турова.
І Святослав помер, і я знову [пішов княжити до] Смоленська. А із Смоленська тої ж
зими [ходив я] ще до Новгорода; на весну – [ходив] Глібові [Святославичу] в поміч40 
.
А на літо [ходив я] з отцем під Полоцьк; а на другу зиму
зі Святополком [Ізяславичем
знову ходив я] під Полоцьк, [і] спалили ми [околиці] Полоцька. Він пішов [княжити до]
Новгорода41 , а я з половцями [рушив] на Одрськ, воюючи, і [до] Чернігова.
І знову із Смоленська до отця прийшов я [у] Чернігів, і
Олег [Святославич сюди]
прибув, із Володимира виведений. І позвав я його до себе на обід з отцем у Чернігові, на
Краснім дворі, і дав отцю триста гривень золота.
І знову, із Смоленська ж прибувши, пройшов я крізь половецькі війська, б’ючись, до
Переяславля, і отця [тут] знайшов, який з походу вернувся42 
.
А потім ходили ми, [в] тім же році, з отцем і з Ізяславом [Ярославичем до] Чернігова
битися з Борисом [Вячеславичем], і побідили ми Бориса і Олега [Святославича] 43 
. І знову
пішли ми [до] Переяславля і стали в [городі] Оброві.
А Всеслав [Брячиславич] Смоленськ спалив, і я, сівши з чернігівцями [кожен] на двоє
коней44 
, [рушив на нього], та не застали ми [його] в Смоленську. В тім же поході вслід за
Всеславом спалив я землю [Полоцьку], попустошивши [її] до [городів] Лукомля і Логожська
та проти Друцька воюючи, і [вернувся до] Чернігова45 .
А на ту зиму попустошили половці Стародуб увесь, і я, пішовши з чернігівцями і з
половцями46 
, на Десні захопив князів [половецьких] Асадука і Саука, а дружину їх ми
перебили. А назавтра за Новим городом [Сіверським] розігнали ми сильне військо [хана
половецького] Белкатгина, а [захоплених ним] сеймичів47  і здобич усю одібрали.
 А у Вятичі ми ходили дві зими підряд на [князя] Ходоту і на сина його. І до [города]
Кордна ходив я [в] першу зиму.
А потім [гонили ми] вслід за Ростиславичами 48 
за [город] Микулин, та не настигли
їх. І на ту весну [ходив я] до Ярополка [Ізяславича] зустрічатися, на [город] Броди.
[У] тім же році гонили ми вслід за половцями за [ріку] Хорол, які [город] Горошин
узяли.
І на ту осінь пішли ми з чернігівцями, і з половцями, з читійовичами, до Мінська.
Захопили ми город зненацька і не оставили в ньому ні челядина, ні скотини.
На ту зиму пішли ми до Ярополка [Ізяславича] зустрічатися, на Броди і велику дружбу
зав’язали ми.
А на весну посадив мене отець у Переяславлі, попереду братів [князів]49 , і ходили ми
за [ріку] Супій. І коли ми їхали до Прилука-города, то стріли нас зненацька половецькі князі,
вісім тисяч [воїв]. І хотіли ми з ними, отже, битися, та оружжя одіслали були вперед на
повозах, і ввійшли ми в город. Тільки сеймича50  схопили вони одного живим та смердів
декілька, а наші їх більше побили і захопили. І не одважились вони навіть коня [нашого]
піймати у [свої] руки, і втекли на Сулу тої ночі. А назавтра, в день владичиці51 , пішли ми до
[города] Білої Вежі. І бог нам поміг і свята богородиця: побили [наші] дев’ятсот половців і
двох князів [їхніх] схопили, Багубарсових братів, Осіня і Сакзя, а два мужі тільки утекли.
А потім на [город] Святославль гонили ми вслід за половцями, а потім на Торчський
город, а потім на Юр’єв услід за половцями. І знову на тій же [правій] стороні [Дніпра]
поблизу [города] Красна половців ми побідили. А потім з [братом] Ростиславом-таки коло
[города] Варина вежі [їхні] ми взяли.
А потім, ходивши до [города] Володимира, я знову Ярополка [Ізяславича] посадив [на
княжім столі], але Ярополк помер52 
.
І знову, після смерті отця і при Святополці [Ізяславичі], на [ріці] Стугні 53 
бившися з
половцями, до вечора були ми коло [города] Халепа. А потім мир учинили ми з
Тугорканом54  і з іншими князями половецькими, а в Глібових людей 55  забрали [полонену]
дружину свою всю.
А потім Олег [Святославич] на мене прийшов з половецькою землею до Чернігова, і
дружина моя билася з ним вісім днів через малий рів, не давши їм увійти в острог.
Пожалівши християнські душі, і села, що горіли, і монастирі 56 
, я сказав: “Не хвалитися
поганим!” І оддав я брату отця його місце, а сам пішов на місце отця свого – [до]
Переяславля.
І вийшли ми в день святого Бориса із Чернігова, і їхали крізь полки половецькі з
дружиною близько ста [мужів], і з дітьми, і з жонами. І облизувалися вони на нас, як вовки,
стоячи [й дивлячись] і од перевозу[через Десну], і з [Болдиних] гір. Бог і святий Борис не
дали їм мене в користь, без утрат дійшли ми до Переяславля.
 І сидів я в Переяславлі три літа і три зими з дружиною своєю, і багато біди зазнали ми
од раті і од голоду57 
. І пішли ми на військо їх, [половців], за [город] Римів, і бог нам поміг:
[наші] побили їх, а других захопили.
І знову Ітларевих людей [наші] перебили, і вежі їхні ми взяли, пішовши [на них], за
[городом] Голтавом58 
.
І [до города] Стародуба пішли ми на Олега [Святославича], тому що він поєднався був
з половцями59 
.
І на [ріку] Бог пішли ми з Святополком на [хана] Боняка60 
, за [ріку] Рось.
І [до] Смоленська пішли ми, з Давидом [Святославичем там] помирившись. Знову
пішли ми, вдруге, з [города] Ворониці.
Тоді ж і торки прийшли до мене, із половців – читійовичі, [і] пішли ми назустріч їм на
Сулу.
А потім ще пішли ми до Ростова на зиму і три зими підряд ходили до Смоленська. І се
нині іду я [до] Ростова61 
.
І знову зі Святополком гонили ми вслід за Боняком, але тільки [наші] вбили [кого?],
та ми не настигли їх62 
. І потім за Боняком-таки гонили ми за Рось, і не настигли його.
А на зиму я [до] Смоленська пішов; із Смоленська після Великодня вийшов63 
.
І Юрієва мати померла64 
.
[До] Переяславля прийшовши на літо, зібрав я братів 65 
. А Боняк прийшов з усіма
половцями до [города] Снятина. Ми пішли за ними з Переяславля за [ріку] Сулу, і бог нам
поміг: і війська їхні ми побідили, і князів захопили ліпших66 .
А після Різдва ми вчинили мир із [ханом] Аєпою і, взявши у нього дочку 67 
, пішли
[до] Смоленська. А потім пішов я [до] Ростова.
Прийшовши з Ростова, знову пішов я зі Святополком на половців, на [хана] Урубу68 
,
і бог нам поміг.
А потім знову [пішли ми] на Боняка до [города] Лубна, і бог нам поміг.
А потім ходили ми до [города] Воїня69 
зі Святополком.
А потім ще на Дон70 
пішли ми зі Святополком і з Давидом [Святославичем], і бог
нам поміг.
А до [города] Вира прийшли були Аєпа і Боняк, хотіли взяти його. [Та] до [города]
Ромна пішов я з Олегом [Святославичем] і з дітьми [своїми] на них, і вони, дізнавшись [про
се], втекли71 
.
А потім до Мінська ходили ми на Гліба [Всеславича], бо він людей у нас був захопив.
І бог нам поміг, і здійснили ми своє задумане72 
.
А потім ходили ми до [города] Володимира на Ярославця [Святополковича] 73 
, не
терплячи лиходійства його.
 А з Чернігова до Києва зо сто разів їздив я до отця, – за день переїжджав я [сю путь],
до вечерні. А всіх походів [зробив я] вісімдесят і три великих, а решти не пам’ятаю, менших.
І мирів учинив я з половецькими князями без одного двадцять, і при отці, і без отця, і
скоту даючи [їм] багато, і багато одежі своєї.
І пустив я князів половецьких ліпших із оков стільки: Шаруканевих двох братів,
Багубарсових – трьох, Осінєвих братів 74 
– чотирьох, а всіх інших ліпших князів – сто. А
самих князів бог живими в руки [мені] дав [таких]: Коктуся з сином, Аклана Бурчевича,
таревського75  князя Азгулуя [та] інших витязів молодих п’ятнадцять, – і цих, живих
привівши [і] порубавши, повкидав я в ту річку Сальницю 76 . По черзі перебито в той час зо
двісті ліпших [мужів].
А так труждався я, лови діючи: з тих пір, коли сів я в Чернігові, а з Чернігова
вийшовши і до [сього] року – по сто [звірів] загонив я і брав без усякого зусилля, – окрім
іншого лову, крім [лову] турів77 
, – тому що з отцем ловив я всякого звіра.
А се я в Чернігові робив: коней диких своїми руками зв’язав у пущах десять і
двадцять, живих коней, а крім того ще, по [ріці] Росі 78 
їздячи, ловив я своїми руками тих же
коней диких. Два тури на рогах підкидали мене з конем, олень мене один бив [рогами] і два
лосі – один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь
мені біля коліна пітник укусив, лютий звір 79  скочив до мене на бедра і коня зо мною кинув
[на землю], та бог мене уцілілим зберіг. І з коня багато я падав, голову собі розбив двічі, і
руки й ноги свої покалічив, у юності своїй покалічив, не бережучи живоття свойого, ні
щадячи голови своєї.
Що належало робити отроку моєму – те сам я робив: діла на війні і на ловах, уночі і вдень, на
спеці і на холоді, не даючи собі супокою. На посадників не покладаючись, ні на биричів 80 
,
сам робив я [все], що було Примітки
1
Всеволодом Ярославовичем і Марією, дочкою візантійського імператора Костянтина ІХ
Мономаха.
2
Тут у Лавр. бракує чотири з половиною рядки; перекладаємо їх за текстом XVIII ст. у
рукопису XV ст.: “во благочестии наказанъ чаадомъ моимъ преспеяти въ добродhтеляхъ
желая, се пишу поученье вамъ взлюбленнии” (див.: Лhтопись по Лаврентіевскому списку,
СПб., 1897, с. 41, другий додаток). Правильність цієї вставки стверджує не лише текст її, що
точно включається в зміст твору, але й те, що вона літера в літеру відповідає розмірові
прогалини в рукопису Лавр. У рядку “Поучення” в цьому стовпці вписано по 20 (19-22)
літер, в середньому 20,3 літери, отже, пропущений текст мусить складатися з 90-92 букв; так
воно і є: доданий уривок має 91 букву.
3
У Лавр. “сблюдъ”, у списку XVIII ст. “сблюхъ”.
4
У Лавр., мабуть, хибно “своеи”, у списку XVIII ст. “божіеи”.
5
Тобто готуючись до смерті; ці слова, як і слова “мене [до] сих днів, грішного, допровадив”,
свідчать про те, що “Поучення” Володимир Мономах написав у вельми поважному віці;
аналіз тексту показує, що твір постав десь у середині лютого – на початку великого посту
1117 р.
6
Ідеться про двоюрідного брата Володимира Мономаха Святополка Ізяславича та його
синів, двоюрідних небожів (синівців) Володимирових, Мстислава та Ярослава, а також
двоюрідних Володимирових небожів Ярослава та Вячеслава Ярополковичів і Святослава
(Святошу) Давидовича, які навесні 1099 р. виступили проти Володаря і Василька
Ростиславичів (див. про це також в Іп. під 1097 р.)
7
Псалом XLI, 6, або 12 XLIІ, 5.
8
У Лавр. і древньому тексті псалма “яко благословящии его наслhдять землю, кленущии же
єго потребятся”; точний переклад цього уривка: “ті, що благословляють його – унаслідують
землю, а ті, що проклинають його, – вигинуть”, але це не дає задовільного змісту, і тому
перекладаємо за канонічним тлумаченням цього місця.
9
Псалом XXXVI, 1, 9-17, 20-27; XXXIII, 15.
10
Псалом СXXІІI, 2-4.
11
Псалом LV, 2-3; у Лавр. замість “всевишнии” хибно “с выше”.
12
Псалом LVII, 11, 12.
13
Псалом LVIІІ, 2-4.
14
Псалом ХХІХ, 6.
15
Псалом LХІІ, 4, 5.
16
Псалом LХІІІ, 3, 7.
17
Псалом ХХХІ, 11.
18
Псалом ХХХІІІ, 2.
19
Виклад уривка із “Слова про подвижництво” Василія Великого, патрона-покровителя
Володимира Мономаха, яке було відоме, зокрема, з “Ізборника Святослава” 1076 р.
20
Молитва; джерело її встановити поки-що не вдалося.
21
В Євангеліях ці слова виявити не вдалося.
22
Виклад уривка зі “Слова про доброчинність” Василія Великого.
23
Ісайя 1, 17, 18.
24
Тріодь пісна – тропар повечір’я масничної середи.
25
Псалом VIII, 5.
26
Псалом XCV, 5, 7 і XCІ, 6, 7.
27
Псалом XCV, 5, 7 і XCІ, 6, 7.
28
Псалом XCVІІІ, 12.
29
Перше послання Павла до корінфян XVI, 22.
30
Перша молитва Василія Великого із послідування до причащання (уривок).
31
Євангелія від Матфія V, 34-36 (виклад суті).
32
Тіун, тівун, тивун – управитель княжого господарства, дворецький, слуга, який виконував
також судові та адміністративні обов’язки.
33
Отроки – молодші князівські дружинники (не обов’язково молоді за віком).
34
Псалом ХІІ, 4 і молитва.
35
Молитва; джерело її встановити поки-що не вдалося.
36
Тобто Святослав і Всеволод Ярославичі, дядько і батько Володимира Мономаха.
37
Як видно, поляки спалили не сам Берестій, а суміжні осади.
38
Мономах ходив проти чехів, допомагаючи Болеславу Сміливому (див. також про це Іп.
під 1076 р.)
39
Себто, Мстислав Володимирович, який з кінця 1088 до початку 1094 і з початку 1096 до
17 березня 1117 р. князював у Новгороді Великому.
40
Мономах допомагав своєму двоюрідному братові Глібу Святославичу новгородському в
його тривалій боротьбі зі Всеславом Брячиславичем полоцьким.
41
Виходить, що незабаром після смерті батька Гліб Святославич був вигнаний з Новгорода
(бо Гліб був убитий 30 травня 1078 р. в Заволоччі), і вже зимою 1077-78 рр. його стіл зайняв
Святополк Ізяславич.
42
Себто після того, як у битві на ріці Сожиці (Оржиці ?) 25 серпня 1078 р. Всеволод зазнав
тяжкої поразки від половців (див. про це в Іп. під 1078 р.).
43
Див. про це також в Іп. під 1078 р.
44
Тобто, взявши кожен верхового і повідного коня.
45
Тлумачать, що тут Володимир повторно розповідає про свій похід на Полоцьк зі
Святополком Ізяславичем, але з тексту виходить, що це був другий похід, коли Мономах уже
князював у Чернігові (після 3 жовтня 1078 р.)
46
Володимир Всеволодович, як і Олег Святославич, нерідко спілкувався з одними
половцями, наймаючи їх, зокрема, для боротьби з іншими половцями.
47
У Лавр. “се мечи”; напевне, йдеться про жителів Посейм’я.
48
У Лавр. “по Изяславичихъ”, що є явною опискою, бо про цей похід

проти Василька та Володаря Ростиславичів говориться і в Іп. під 1084 р.

49
Зауважимо, що Переяславське князівство звичайно займає той князь, який мав бути
наступником великого князя київського.
50
У Лавр. “семцю”; вважаємо що йдеться про сеймича.
51
Це або день Успіння (15 серпня) або Різдва Богородиці (8 вересня).
52
Див. про це також в Іп. під 1087 р.
53
У Лавр. “по Святополцh на Сулh”, але битва за участю Святополка Ізяславича сталася тоді
на річці Стугні 26 травня 1093 р., де втопився Ростислав, брат Володимира Мономаха.
54
Див. про це також в Іп. під 1094 р.
55
Йдеться про людей Гліба – половецького вельможі.
56
Коло Чернігова було два монастирі – печерний Богородиці (Іллінський) та Успіння
Богородиці (Єлецький).
57
Володимир тут говорить про перші найтяжчі роки свого князювання в Переяславі, де він
сидів з 1094 по 1113 р.
58
Див. про це також в Іп. під 1095 р.
59
Див. про це також в Іп. під 1096 р.
60
За Іп., Боняк напав на Київ 20 червня 1096 р.; отже, десь 22-23 червня, спішно прибувши
до Києва після перемоги над Тугорканом (19 червня коло Переяславля), на Боняка й
вирушили Володимир і Святополк.
61
У Ларв. “и се нынh иду Ростову”. Речення це викликало багато домислів. Одні гадають,
що Володимир тут говорить про той самий похід на Волгу весною 1099 р. про який мовиться
на початку “Поучення”, а оскільки тут вжито форму теперішнього часу, то це й визначає час
написання твору (а все подальше нібито додане Володимиром пізніше). Інші вважають, що
замість “и се нынh иду Ростову”, треба читати “И-Смоленська идохъ Ростову”, себто в
минулому часі і “и се нынh” переробляючи на “И-Смоленьска”. Але можна твердити, що
Володимир тут говорить про свою подорож до Ростова в лютому 1117 р. (в Ростово-
Суздальській землі сидів його син Юрій), коли, як вважає більшість учених і було написане
“Поучення”. У зв’язок із цією поїздкою можна поставити той факт, що, за даними Новг. І,
Мстислав 17 березня 1117 р. залишив Новгород Великий, а в Іп. сказано, що його “приведе
Володимиръ” з Новгорода в Білгород. Тобто, не “виведе”, як часто говориться в літопису, а
“приведе”, в чому можна вбачати безпосередню участь Володимира. Можливо, він тоді із
походи по данину на
Ростова поїхав до Новгорода. Взагалі ж ці відомості про зимові
Смоленськ і Ростов мають сумарний характер.
62
У Лавр. “гонихомъ бо Боняцh, но ли оли убиша, и не постигохомъ ихъ”. Текст частково
попсований (“но ли оли”?). З Іп. відомо, що в 1099 р. Святополк Ізяславич воював із Давидом
Ігоревичем, спільником якого був Боняк. Очевидно, тоді ж Володимир зі Святополком
намагалися схопити Боняка; було вбито, судячи з дефектного тексту, мабуть, якогось
дрібного половецького хана.
63
Умовно датуємо цей похід зимою 1100/1 р., бо в Іп. є відомості про закладення
Володимиром 2 травня 1101 р. у Смоленську єпископської церкви св. Богородиці; Великдень
у 1101 р. був 21 квітня.
64
Йдеться про дружину Володимира Гіду, матір Юрія Володимировича.
65
Див. про це також в Іп. під 1107 р.
66
Див. про це також в Іп. під 1107 р.
67
Володимир узяв дочку хана Аєпи за свого сина Юрія (див. про це також в Іп. під 1107 р.).
68
Припускають, що тут йдеться про велику перемогу над половцями 4 квітня 1103 р., коли
було вбито Урусобу та ще 19 половецьких ханів (Див. про це також в Іп. під 1103 р.). Але з
тексту видно, що це був новий похід Володимира і Святополка на хана Урубу (невідомого з
літопису у 1108 чи 1109 р.).
69
У Лавр. хибно “в воину” (Див про цей похід в Іп. під 1110 р.)
70
Мовиться про похід на Сіверський Донець. Див про це в Іп. під 1111 р.
71
Див про це в Іп. під 1113 р.
72
Див про це в Іп. під 1116 р.
73
Див про це в Іп. під 1117 р.
74
У Лавр., очевидно, помилково, “Овчины братьh”.
75
Що це за таревський князь – неясно; мабуть, товаровський.
76
У Лавр. “въ Славлии”, – це, мабуть, описка: ідеться про річку Сальницю, куди Володимир
у 1111 р. здійснив свій знаменитий похід.
77
У Лавр. “кромh иного лова, кромh Турова”: зрозуміло, що тут мовиться не про город
Туров, а про лови турів; тур – дикий бик; імовірно, що це були зубри, бо справжні тури в нас
зникли дуже давно.
78
У Лавр., хибно “по Рови”.
79
Очевидно, звір із роду котячих, але який точно не відомо, гадаю, що рись; він згадується і
в “Слові о полку Ігоревім”.
80
Бирич – адміністративно-судовий виконавець.