Тема 1.

Вестготи
1. Характеристика джерел.
Джерела з історії варварських королівств загалом майже однорідні. ДО них
відносяться правди, збірники формул, аннали, історії, житія святих. Серед
вестготських документів виділяють «кодекс Еріха», Бревіарій Аларіха, складений
506р. для римського населення, «Старий закон Ліувігільда, Вестготська правда,
«Книга суддів», збірник вестготських формул (усього 46), всесвітні хроніки Орозія й
Іоанна Бікларського,»Хроніка» єпископа Сарагоси Максима, «Історія Толедського
походу 673 р. короля готів ВАмби», єпископа Толедо Юліана, «Кордовський Анонім»,
«Вестготські листи» (7 ст.), ікти церковних соборів. Основним джерелом, яке дає нам
детальний опис готів (вестготів та остготів) є твір ченці Йордана (6 ст.) «Про
походження і діяння готів». Він написаний під впливом християнської традиції і
розпочинається від «створення світу». Розповіді про минуле базуються на біблейських
оповідях, недосконалих творах минулого та усних переказах. Проте чітка хронологія,
географічна приналежність. Автор мав широку базу для написання твору, про що
свідчить деталізація. Тенденційна праця, яка покликана була (за замовленням короля)
зробити більш давньою готську генеалогію, виконана римлянином аристократом
Кассіодором Сенатором. Цю велику книгу Йордан взявся передати «nostris
verbis»(своїми словами), не маючи перед собою оригіналу, який попередньо був
наданий йому для перегляду лише на три дні. Книга Кассіодора Сенатора не
збереглася до нашого часу, а про автора ніде немає навіть згадувань. Кассіодора
повністю замінив Йордан. Причини, через які безслідно зникла «Історія готів»
Кассіодора, ймовірно криються в політичній направленості автора, яка цілком
відповідала тільки його часу. Політична настанова у Йордана в 551 р. була іншою ніж
у Кассіодора в 526- 527 рр., коли він розпочав працювати над книгою. Сенатор зумів
звеличити готів та рід Амалів, тим самим «дотягнути» їх до рівня беззаперечної слави
римлян, та давнини античних героїв. Таким чином, твір Кассіодора був ніби забутий
та замінений іншим на ту ж тему, але з іншою політичною настановою. Так зник твір
Кассіодора і народилась історія Йордана.
До наших днів дійшла (проте лише частково) праці Амміана Марцеліна «Діяння», яка
доведена до 378 р. Інша назва цього твору «Римська історія» або просто «Історія». Дає
змогу поглянути на готів з точки зору римлянина. Як жителі імперії бачили і
сприймали вестготів. Готи частково розділилися на дві гілки вестготів остготів у 4 ст.
«Історія франків» ще одне джерело, яке згадує вестготів. Джерело показує війну
франків та вестготів, які утворили своє королівство у Південній Галлії. Франки є
завдали їм поразки з допомогою бургундів і отримали всю їхню територію. «Римський
закон вестготів» - збірник законів для місцевого романізованого населення.
«Хроніка» Ісидора Сивільського 6-7 ст.
2. Поява вестготів на Балканах
Вестготи, сусіди остготів, побоюючись гуннского нападу, знялися разом з сім'ями зі
своїх місць, перейшли через Дунай на територію Римської імперії і в 376 р були
поселені римським урядом в Мезії (частина нинішньої Болгарії) в якості федератів -
союзників імперії. Вестготи зберігали своє управління і звичаї і повинні були нести
військову службу з охорони кордонів. Але римська влада, всупереч обіцянкам, не
забезпечувала їх харчами. Голод, вимагання і насильства з боку римських чиновників
спонукали вестготів до повстання. До них приєдналися загони з інших німецьких
племен. До вестготів приєдналися також рудокопи, які працювали в рудниках Фракії, і
багато варварів-германців+, що знаходилися в рабстві у римлян в даній місцевості.
Вестготи дуже добре запам”ятали нелюдське відношення до них, в серцях
закарбувалася страшна злоба на римлян, і помста їх буда жорстокою. Історик Амміан
Марцеллін описує ті події в “ 31 книзі минулих подій” цитую: “Не разбирали они в
своихубийствах ни пола, ни возраста все предавали на своем пути страшным
пожаром;отрывая от груди матери младенцев и убивая их, брали в плен
матерей,забирали вдов, зарезав на их глазах мужей, через трупы отцов
тащилиподростков и юношей, уводили, наконец, и много стариков, кричавших, что
онидовольно уж пожили на свете. Лишив их имущества и красивых жен,
скручивалиони им руки за спиной и, не дав оплакать пепел родного дома, уводили
на чужбину.” У 378 р в битві при Адріанополі римська армія була розгромлена
готської кіннотою, а імператор Валент загинув. У 382 р римському імператору
Феодосію вдалося придушити повстання. Вестготи знову були поселені в якості
федератів (в Мезії, Фракії і Македонії), але після 395 р вони знову повстали на чолі з
заповзятливим військовим вождем Аларіхом із знатного роду Балтів, якого обрали
королем. Повстання було придушене хоч і важко, і Рим був змушений надати
вестготам для поселення багату провінцію Іллірию на заході Балканського півострова.

3. Утворення вестготського королівства в Галії.

Подальша боротьба вестготів з Римом перемістилася в Західну імперію. Вестготів
приваблювала Італія, і на початку V ст. вони вторглися в неї. Протягом ряду років
військові дії вестготів проти Риму періодично змінювалися угодами про союз. Але з
408 р, після зсуву римським урядом полководця Стиліхона, який здобув ряд перемог
над вестготами, і його страти, натиск вестготів посилився. На сторону Аларіха
перейшло багато варварів-германців з військ Стиліхона, а також велике число
римських рабів. Аларих кілька разів підступав до Риму і облягав його. У 410 р Рим був
узятий вестготами і розграбований. Падіння столиці світової імперії справило
величезне враження на сучасників. Багатьом представникам античної культури
здавалося, що з падінням Рима загине весь світ. Але боротьба між Римом і варварами
тривала. З спустошеною Італії, де встигають не могли втриматися через нестачу
продовольства, вони під проводом наступника Алариха - Атаульф - після невдалої
спроби переправитися в Сицилію перейшли в Південну Галлію. Римське панування в
Галлії було вже підірване народними повстаннями багаудів, заколотами претендентів
на імператорський престол і вторгненнями різних варварських племен.
Після декількох років боротьби вестготи за згодою з урядом імперії поселилися як
федерати у Південно-Західній Галлії (Аквитанії). Тут в 418 р. виникла перша
варварська держава на території Римської імперії — Вестготское королівство зі
столицею в Толозі (сучасна Тулуза).
У другій половині V в. вестготи завоювали всю Галлію південніше Луари й Дюранса, а
також більшу частину території Іспанії.

4.Перенесення центру Вестготського королівства на Піренейський півострів.

У 507 р франки перейшли Луару. Аларих закликав на допомогу свого тестя, але той
зволікав, і вестготи вступили в битву. Вирішальна битва відбулася на Богладському
полі в 10 милях від Пуатьє. Вестготи в цій битві були розгромлені, а сам Аларіх
загинув. Це було кінцем. Як написано в «Цезаравгустинскій хроніці», Толосское (т. Е.
Тулузьке) королівство зруйновано. Після цієї битви залишки Вестготского королівства
в Галлії залишилися абсолютно беззахисними. Франки і бургунди захопили і спалили
Тулузу. В руки Хлодвига потрапили скарби вестготских королів, в тому числі і
залишки награбованого в Римі після його дворазового взяття вестготами. Деякі міста
Галлії ще намагалися чинити опір. Так, протягом досить довгого часу витримував
облогу Арелат. Упертий опір надав Каркассон, куди була перевезена скарбниця
вестготских королів. Але Хлодвіг і його син Теодоріх зломили залишки готського
опору. Після того як вестготи остаточно влаштувалися на Піренейському півострові,
втративши майже всі свої володіння в південній Галлії, їм доводилося рахуватися з
двома своїми могутніми сусідами - Франкським королівством по ту сторону Піренеїв і
остготським королівством в Італії, яке переживало короткий період своєї могутності
при королі Теодоріху Великому .
5. Політична й адміністративна організація Вестготського королівства.
Уже в VI ст. в праві розрізняються, з одного боку, «кращі» (honestiores, maiores), т. е.
великі і середні землевласники (може бути, і заможні селяни), з іншого - «нижчі»
(inferiores), збіднілі вільні селяни, дрібні прекарист , колони. На початку існування
Вестготского держави в положенні вестготів і галло- і іспано-римлян були відмінності
(перші не платили податків, другі не несли військову служби). Вестготи були
аріанами, місцеві жителі - католиками. Змішані шлюби були заборонені. У VII ст. ці
відмінності стерлися. Основним контингентом для формування залежного селянства
було вестготское селянство, щодо нечисленне, а місцеві селяни, прекарист, колони,
серви і лібертіни. Землеволодіння куріалов в державі вестготів занепало. Великі ж
римські землевласники, незважаючи на експропріацію частини їх майна під час
поселення вестготів, зберегли в основному свої економічні позиції і разом з
Вестготского магнатами брали участь у формуванні класу великих землевласників
феодального типу. Католицька церква, втративши становище державної церкви,
зберегла своє багатство і політичний вплив, які ще більше збільшилися після
перетворення католицтва в кінці VI ст. в державну релігію. Характерною рисою
формувалася в державі вестготів ранньофеодальної вотчини була наявність значних
пережитків рабовласництва, зокрема, переважання серед населення вотчини сервов і
либертинов, к-які вже в VII ст. фактично були кріпаками, хоча в їх особистому статусі
збереглися риси античної. рабів і вільновідпущеників. Великі землевласники надавали
землі у володіння своїм «вірним» (fidèles), дружинникам (букцелляріям) за умови
несення служби, що свідчило про формування иерархич. структури зем. власності.
Процес феодалізації супроводжувався класовою боротьбою, яка іноді виливалася в
озброєні повстання (наприклад, селян Бетики в 70-х рр. VI ст.). Для вестготів
Південної Галлії та Іспанії характерне швидке зникнення общиннородового органів
управління та впровадження елементів пізньоримського політичних установ в
структуру вестготского ранньофеодальної держави. Королівська влада підтримувала
знати і сільську верхівку в боротьбі проти общинних традицій селян, що знайшло своє
відображення в заміні звичайного права королівським законодавством, почасти вже в
кодексі Леовігільда (VI ст.) І особливо в Вестготськой правді Реккесвінда (VII ст.). З
розвитком великого землеволодіння посилюється тенденція до обмеження королев.
влади. Вона проявляється, з одного боку, в придбанні світськими магнатами і церквою
елементів політичне життя. ласті над населенням маєтків (залежні землероби йдуть на
війну під начальством своїх сеньйорів або графів, керуючі магнатів - вілікі -
набувають деякі поліцейські і адм. повноваження); з іншого - в придбанні Толедські
церковними соборами (вище духовенство і світські магнати) видатного значення в
державному управлінні. Обрання королів стає привілеєм вузького кола світської знаті
і вищого духовенства. Сепаратистські тенденції магнатів і внутрішні усобиці сприяли
падінню військової могутності гос-ва вестготів, викликаному руйнуванням вільного
селянства, і швидкому краху Вестготского королівства під ударами арабських
завойовників. Вестготский період - значний етап в історії іспанського народу.
Оцінка характеру суспільного розвитку вестготів істориками різна: одні бачили в
ньому просте продовження соціально-політичного ладу пізньої римської імперії (Р.
Альтаміра-і-Кревеа), інші підкреслювали збереження вестготами німецьких порядків
(Т. Меліхер, Е. Вольгауптер). Деякі історики відзначають зародження у вестготів
елементів феодалізму - васальної і бенефіціальної систем (К. Санчес Альборнос). Але
ці системи розглядаються ізольовано від процесу створення феодальної власності і
основних класів феодального суспільства. Радянська історіографія основою
соціального розвитку вестготів вважала процес переходу від родоплемінного ладу до
феодального, що плив у вигляді синтезу розкладалися родових відносин німців і
римських рабовласницьких відносин.
6. Підкорення вестготського королівства арабами.
До 710 року араби завоювали всю Північну Африку і в цьому році зробили першу
серйозну спробу проникнення на Піренейський півострів. Плацдармом їм служив
місто Сеута на південній стороні Гібралтарської протоки. Військова експедиція з
чотирьохсот чоловік носила переважно розвідувальний характер і увінчалася повним
успіхом. У липні 711 року Гібралтарську протоку перетнув загін під командуванням
Таріка ібн Зіяда, що складався вже із семи тисяч мусульманських воїнів (300 арабів,
інші - бербери). Король Родер в цей час вів війну з васконамі (басками) на
протилежному краю півострова. Це дозволило тисячам мусульманських солдатів
переправитися через протоку всього на чотирьох кораблях і спокійно почати
просування на північ у напрямку Севільї, а через деякий час отримати в підкріплення
ще кілька тисяч солдатів. В битві при Гвадалете вестготское військо було повністю
розгромлене. Які-небудь подробиці цієї битви невідомі. Достеменно невідома і доля
короля. Причини поразки вестготів в цій битві можуть пояснюватися нестачею часу
для підготовки до бою, швидкої загибеллю короля і найближчих його соратників,
ймовірною зрадою деякої частини війська, перевагами арабської кінноти.
Хоча після поразки при Гвадалете групи прихильників Родеріха в різних місцях країни
намагалися чинити опір, не знайшлося людини, яка змогла б організувати боротьбу із
загарбниками в масштабі всієї держави. Толедо, столиця вестготських королів, здався
без опору. Значна частина вестготській аристократії вважала за краще залишитися на
завойованих мусульманами територіях. Так, наприклад, сини короля Вітіци отримали
від арабів у приватне володіння багаті землі вестготській корони.
У 718 році мусульмани контролювали практично весь Піренейський півострів, а в 721
році ними була завойована і Септіманія, де правив останній вестготських король Ардо.
Тільки в самих північних районах королівства мусульмани зустріли серйозний опір, і
ці райони залишилися не завойованими ними. Там у 714 році був проголошений новий
вестготських король Агіла II, і там у 718 році виникло нове королівство, яке стало
плацдармом Реконкісти і зародком майбутньої Іспанії.
Головною причиною краху Королівства вестготів була слабкість інституту
королівської влади, перманентна боротьба верхівки правлячої верстви за трон. Однією
з причин запаморочливих успіхів мусульман в їх іберійському поході було також те,
що чимала частина місцевого населення бачила в прибульців не стільки загарбників,
скільки визволителів. Іншою причиною була вміла політика завойовників, які
пропонували своїм супротивникам прийнятні умови капітуляції, включаючи
можливість зберігати свою віру і самим керувати своїми справами.

Тема 2. Остготи і Лангобарди

1. Характеристика джерел
Документальні свідчення і матеріали до історії остготів та лангобардів міститься в
«Константиновому збірнику», Едикті Теодоріха І, «Історії готів» Аблавія, Равеннській
хроніці Аноніма Валезія, «Історії» Тридентського єпископа Секунда, Едикті Ротарі
(643 р.), у лангобардських королівських законодавствах Грімоальда (668 р.), Ратріха
(746 р.) й Айстульфа ( 755).
Слід виділити також хронікальну спадщину Далмата Ієроніма Стридонського,
аквітанця Проспера Тирона, єпископа Галісії Ідація, єпископа Віктора Тунунського,
дві відомі Галльські хроніки – 452 і 511 рр., а також твори видатних істориків
Кассіодора «Історія готів», Ісидора Сивільського «Історія готів, вандалів і свевів»,
Гільдаса («Книга скорботи про розорення та завоювання Британії»), Йордана («Про
походження і діяння гетів») тощо. Найповнішим джерелом щодо походження
лангобардів та їх ранньої історії є Historia gentis Langobardorum Павла Диякона,
написана у VIII столітті. Головним джерелом для самого Павла Диякона був твір VII
століття Origo Gentis Langobardorum). Origo оповідає історію маленького племені, яке
називалось Winniler, що походить від старогерманського Winnan та означає «той хто
бореться» або «той хто перемагає». Це плем'я проживало на острові на півночі, який
називався Scadanan. Плем'я поділилось на три групи, одна з яких залишила рідну
землю у пошуках нової батьківщини. Ймовірною причиною міграції могло бути
перенаселення острова. Група людей з племені Winniler рухалась на чолі з братами
Ібором і Айо та їхньою матір'ю Гамбарою. Вони прибули на землю, що називалась
Scoringa, і була, напевно, розташована на узбережжі Балтійського моря у гирлі річки
Ельба. Ця земля управлялась вандалами, вожді яких брати Амбрі та Ассі, поставили
прибульців перед вибором — платити данину або ж воювати. Winniler були молодими
та хоробрими, а тому відмовились платити данину. Вандали почали готуватись до бою
і попередньо порадились зі своїм богом Годаном (Одіном), який відповів, що віддасть
перемогу тим, кого на сході сонця помітить першими. Прибульців було небагато, а
тому богиня Фрейя порадила Гамбарі пов'язати жінкам племені їх довге волосся перед
лицем і йти в лавах з воїнами. Коли Годан першими побачив цих воїнів він запитав:
«Хто ці довгобороді?», Фрея відповіла «Мій пане, ти вже дав їм ім'я, тепер даруй їм
перемогу». З того часу Winniler стали називатись лангобардами.
Коли Павло Диякон писав свою Historia між 787 і 796 він уже був католицьким
монахом і пропагував Християнство. Тому він вважав поганські історії нікчемними та
смішними. Павло пояснив ім'я «Лангобарди» походило від довжини їх борід. Сучасна
наука стверджує, що ім'я «Langobarden» походить від Langbarðr, лангобардського
імені Одіна. Однією з причин такої думки є прізвиська Одіна — «Довгобородий» або
«Сивобородий».

2. Утворення Остготського королівства. Основні етапи його розвитку. Правління

Теодоріха Великого.
Після розпаду гуннської племінного союзу остготи жили в дунайських областях, в
Паннонії, а також у Фракії і були федератами (союзниками) Східної Римської імперії.
Вождь остготів Теодоріх зі знатного роду Амалія мав римські звання патриція і
консула. Об'єднавши в 488 р під своєю владою більшу частину остготів, Теодорих
організував за згодою восточноримского імператора Зенона похід в Італію, де правил
Одоакр. Після ряду нанесених йому остготами поразок Одоакр уклав з Теодорихом
світ і договір про розподіл Італії. Але незабаром Одоакр був убитий Теодорихом, і в
493 р в Італії утворилося Остготское королівство зі столицею в Равенні, що включало
також і області на північ від Італії аж до Дунаю - нинішні Тіроль, Швейцарію, частини
Баварії, Австрії, Угорщини, а також Іллирию на східному узбережжі Адріатичного
моря. Основна маса остготів розселилася в Північній і Середній Італії. У Південній
Італії перебували лише готські гарнізони. Розділ земель з місцевим населенням було
здійснено шляхом надання готам однієї третини володінь римських землевласників за
рахунок земель, раніше захоплених прихильниками Одоакра. Пізніше розділу
піддалися додатково і інші землі частини римських землевласників. Остготское
королівство проіснувало лише до 555 р, коли в результаті довгої війни Візантійська
імперія остаточно підпорядкувала своїй владі Італію.
Теодоріх Великий (493-526) був найвидатнішим із германських вождів того часу.
Формально визнаючи зверхність Константинополя, він фактично був незалежним
володарем. За правління Теодоріха у втомленій од війн Італії на 30 років запанував
спокій. Теодоріх намагався примирити римлян і варварів, залучав до свого двору
римських учених і письменників, відновлював старі римські пам'ятки. Серед його
радників були найосвіченіші люди тогочасної Італії. Головним міністром був
римський учений Касіодор, який за дорученням Теодоріха написав «Історію готів».
Іншим радником короля став римлянин Боецій — «останній філософ античності». У
своїй державі Теодоріх розподілив права та обов'язки між римлянами і готами. Римлян
судили за римськими законами, готів — за германськими судовими звичаями. Землі у
римлян Теодоріх не відбирав, а готам віддав землі, відібрані раніше Одоакром. На
готів було покладено військову службу, від якої римляни звільнялися. Водночас усі
справи з управління своєю державою Теодоріх поклав на римлян.
Держава Теодоріха була найбільшим із королівств, заснованих германцями на
території Римської імперії. Теодоріх налагодив зв'язки з іншими германськими
конунгами і підпорядкував їх своїй владі. Хоча він намагався примирити римлян і
готів, обидві сторони були ним незадоволені. Готи вважали, що той зрадив старі
звичаї, а для римлян він усе-таки залишався варваром.
Після смерті Теодоріха створена ним держава була зруйнована. Скориставшись із
суперечок між його наступниками, східноримський імператор Юстиніан розпочав
тривалу 20-річну боротьбу за повернення Італії. У 555 p., після цілковитого знищення
остготів, Італію було відвойовано.

3. Аграрні відносини та особливості суспільного устрою.

Основна маса остготів розселилася в Північній і Середній Італії, а на півдні
залишилися лише готські гарнізони. На завойованих територіях було проведено
перерозподіл землі: готи захопили третину володінь римських землевласників за
рахунок земель, раніше захоплених прихильниками Одоакра. Дещо пізніше було
розподілено й інші землі. Из-за короткой истории королевства не удалось добиться
слияния двух народов и их искусства.

4. Остготське відродження
 подъём культуры в Остготской Италии в V—VI веках в
«Остготское возрождение» —
период правления Теодориха Великого. По его приказанию в этот период были
восстановлены многие сооружения древности: театр Помпея в Риме, городские
акведуки, обновлены улицы итальянских городов, вновь появились древние статуи, а
новое строительство велось в античных традициях. Были возрождены массовые
театральные и цирковые представления, действовала прежняя система образования,
сохранял приоритет латинский элемент в духовной жизни. Деятели культуры
«Остготского возрождения» отличались многогранностью занятий, совмещали
высокие административные посты с интеллектуальным трудом. В период
«Остготского возрождения» жили Боэций, Флавий Кассиодор, Симмах, Эннодий и др.
Культурные начинания в период «Остготского возрождения» часто поддерживались
казной.
При остготах утвердился тип базилики, оказавшейся наиболее приспособленной к
задачам христианского богослужения. Раннехристианские базилики (собор Петра и
церковь Сан Паоло фуори ле мура послужили образцом для строительства в Равенне,
но ни одна из остготских базилик не достигала столь больших размеров. Еще при
Теодорихе (умер в 526 г.) была построена в Равенне церковь Сант Апполинаре Нуово
(св. Аполлинария Нового). Она была построена как арианский храм; при Юстиниане
эта базилика была освящена как храм Мартина Турского, а современное название
получила значительно позже – около 1000 г. Это трехнефная базилика с двумя рядами
изящных соединенных арками колонн. Ряды колонн в базилике не длинные; это в
сочетании с большой высотой нефов (особенно залитого светом среднего нефа)
придает интерьеру стройность и легкость. Подобно более старым базиликам, она
имела плоские деревянные перекрытия. Ее высоко поднятый над боковыми средний
неф освещался окнами, расположенными под крышей.
Такова же конструкция и другой базилики, построенной при остготах в Раввене в 534-
549 гг., – церкви Сант Аполлинаре ин Классе (св. Аполлинария в Старой гавани) –
суровая по своему внешнему облику трехнефная базилика. Внутри базилика
отличается большими размерами и просторностью, внушая человеку чувство
затерянности в обширном пространстве. При остготах строили также здания иных
типов. Важнейшим из них является центрическое сооружение, также имеющее
пространственное богатство – церковь Сан Витале (св. Виталия) в Равенне,
заложенная в 526 и завершенная в 549 г.
Торжественность и возвышенная одухотворенность свойственны и произведениям
изобразительного искусства VI в. Большое развитие в это время получила
монументальная мозаика, украшавшая стены и перекрытия церковных и светских
зданий. Характерной ее особенностью начиная уже с III-IV вв. стало употребление
смальты, то есть кубиков из окрашенных стеклянных сплавов. Смальта позволила
достигать в мозаике глубины, звучности и мерцания тонов. Широко распространились
в мозаиках золотые фоны (выступающая наружу грань позолоченного кубика смальты
обычно покрывалась тонкой стеклянной пластинкой, благодаря чему создавался
эффект мерцающей, вибрирующей плоскости), придающие изображению парадность и
вместе с тем отрешенность от реальной жизни. Эти черты отличают византийскую
мозаику от античной, сложенной обычно из кусочков камней и имевшей светлые
фоны, позволявшие передавать пространство.
Наиболее значительными из сохранившихся памятников монументальной живописи
VI в. являются знаменитые мозаики церкви Сан Витале. Эти мозаики, заполняющие
стены и своды абсиды и пресбитерия, составляют сложный и художественно
целостный комплекс. В цветовой гамме господствуют ярко-зеленые и золотые тона,
сообщающие всему убранству праздничную торжественность. Богатые
орнаментальные узоры сочетаются здесь с помещенными на арке медальонами,
изображающими Христа, апостолов и великомучеников. На своде пресбитерия
расположены фигуры агнца и стоящих на голубых сферах ангелов; птицы, звери,
гирлянда из цветов и плодов дополняют композицию, сосуществуя с мозаиками, в
основу которых положена догматическая идея жертвенности.
Наиболее остро элементы живого восприятия мира сочетаются с догматической идеей
в мозаике конхи абсиды. Здесь изображен восседающий на сфере юный Христос, по
сторонам его два архангела. Слева от Христа изображен также патрон храма Сан
Витале, а справа ктитор – епископ Экклесий.
+Наиболее своеобразным памятником остготского зодчества является гробница
Теодориха, сооруженная в 526-530 гг. Стоящая неподалеку от моря на пустынном и
открытом берегу, она своей монументальностью производит впечатление суровое и
сильное. Если с внешней стороны гробница Теодориха как будто повторяет обычную в
античном мире форму мавзолея, то, по существу, в ее художественных особенностях
уже выражен новый тип архитектурного мышления, отвечавший суровой Эпохе
переселения народов. Внутри здания стройные пропорции античного центрического
сооружения нарушены потолком, разделяющим гробницу на два низких помещения.
Особенно замечательно завершение гробницы, перекрытой вместо купола монолитом,
пол учившим при обработке правильную форму.

5. Характер ланґобардського завоювання Італії

Візантії, однак, не вдалося зберегти надовго своє панування над усією Італією. У 568 р
лангобарди (германське плем'я, що жило раніше на лівому березі Ельби, а потім
переселилося на Дунай в Паннонію) під проводом короля Альбоіна вторглися в Італію.
А передумовою цього стало те, що Нарсес здолав і знищив весь народ готовий, і таким
же чином переміг і інші, про яких я розповідав, зібравши притому величезна кількість
золота і срібла поряд з іншими багатими скарбами, виникла до нього з боку римлян, за
яких і проти чиїх ворогів, він був так діяльний, велика неприязнь. Вони обмовили його
перед імператором Юстиніаном і його дружиною Софією і вимовили слова: «Для
римлян було б дійсно краще, платити податки готам, ніж грекам, де велить євнух
Нарсес і тримає нас в тяжкому рабстві. Наш ласкавий государ не знає цього: а чи
звільни нас з його рук, або будь впевнений, ми віддамо град Рим і нас самих
язичникам. » Коли це дійшло до слуху Нарсеса, то він коротко заперечив: «Якщо я
погано поводився з римлянами, то я теж знаходжу це поганим». І цим був імператор
був настільки розлючений на Нарсеса, що він негайно послав до Італії Лонгіна, щоб
той зайняв місце Нарсеса. Нарсес сильно злякався цієї новини. Вын незабаром вислав
посланців до народу лангобардів із запрошенням покинути свої бідні поля в Паннонії і
увійти у володіння Італією, рясної усіма багатствами, одночасно послав він різні види
фруктів і інших виробів, якими багата Італія, щоб ще більше роздратувати їх бажання
прийти. Лангобарди радісно прийняли добре і бажане запрошення і будували великі
плани і надії на майбутнє. Відразу ж в Італії з'явилися моторошні знаки, вогняні ряди
військ з'являлися на небесах як ознаку великої крові, яка проллється в майбутньому.
Собираясь в поход на Италию с лангобардами, Альбоин послал за помощью к своим
старым друзьям, саксам, желая, чтобы завоевателей такой обширной страны, какой
была Италия, было как можно больше. Свыше 20 тысяч саксов, вместе с женами и
детьми, поднялись со своих мест, чтобы, по его желанию, отправиться в Италию.
Итак, лангобарды, оставив Паннонию, отправились с женами, детьми и со всем
имуществом в Италию, чтобы овладеть ею. До початку VII ст. лангобардами вдалося
захопити більшу частину Італії. Вони розселилися в північній і середній частині
країни (майбутні Ломбардія і Тоскана) і в гірських областях Південної Італії, де
утворилися лангобардского герцогства Беневент і Сполето. Велика неї частину
морських портів залишилася в руках візантійців. Не увійшла до складу
Лангобардекого королівства і область навколо Равенни (так званий Равеннский
екзархат - намісництво Візантії), а також область навколо Риму (згодом Папська
область). Лангобарды селились в Италии кровнородственными группами (большими
семьями), которые, как и у бургундов, именовались фарами. Лангобарды не
производили какого-либо регулярного раздела земель с римским населением, как это
делали бургунды или вестготы, но их расселение сопровождалось изгнанием и
частичным истреблением римских крупных и средних землевладельцев, конфискацией
их земель. Пострадала также часть местных крестьян, колонов и рабов, сидевших на
земле. Основная же масса римских рабов и колонов слилась с лангобардскими рабами
и полусвободными (альдиями). Лангобардское королевство просуществовало до 70-х
годов VIII в., когда было завоевано франками (Диакон Павел/История Лангобардов)
6. Соціально- економічний розвиток та політичний устрій лангобартів.
Лангобарди селилися великими сім’ями (фарами). Вони не проводили розподілу
земель, але виганяли або частково знищували римських великих і середніх
землевласників, конфісковуючи їхні землі. У соціальній структурі лангобардського
суспільства основна маса римських рабів і колонів злилася з її рабами і напіввільними
(альдіями).Усю територію лангобардів було поділено на 36 герцогств, правителі яких
перебували у головних містах. Король керував ними через емісарів, що їх звали
gastaldi. Цей поділ, поряд із відносною самостійністю герцогств, позбавив королівство
єдності та зробив його слабким, особливо у порівнянні з Візантійською імперією.
Найбільш очевидною ця слабкість стала тоді, коли лангобарди зіткнулись з франками,
які набирали сили.