Середньовіччя

Велике переселення народів III-VII ст. Утворення варварських держав

У III-VII ст. германські, сарматські, слов'янські та інші племена переселялися зі своєї історичної батьківщини на
території Європи, Азії та Північної Африки. Цей процес отримав назву Великого переселення народів.

Розвиток виробничих сил зумовив у племен, що взяли участь у переселенні народів, дальше поглиблення майнової та
соціальної нерівності, зростання ролі вождів, племінної знаті та дружини. Прагнення племінної знаті до загарбання
нових земель, здобичі було головною причиною переселення народів. Відіграв також роль і приріст населення, що
збільшив потребу в пасовиськах і орних землях.

Переселення народів розпочалося пересуванням готів із Прибалтики у Причорномор'я, де розселялися племена

різного етнічного походження, зокрема східні слов'яни. Готські племена, що осіли між Дністром і пониззям Дунаю,
отримали назву вестготів, а ті, що зайняли землі по Нижньому Дніпру, - остготів.

375 р. Північне Причорномор'я зазнало навали гунів. Оселившись там, вони продовжували просуватися на Захід. Під
тиском гунів вестготи, скориставшись послабленням Римської імперії, перейшли р. Дунай. Рим хотів використати
вестготів для боротьби проти інших племен і дозволив їм оселитися у провінції Мезії (нині територія Болгарії). Проте
зловживання римських урядовців спричинили повстання вестготів. Об'єднавшись із місцевими рабами і колонами,
вестготи розбили римське військо під Адріанополем.

410 р. вестготи захопили Рим. У зв'язку з цим уряд Західної Римської імперії був змушений дозволити вестготам
оселитися у Південно-Західній Галлії та Аквітанії. Заснувавши там Тулузьке королівство, вестготи згодом рушили до
Іспанії, де почали тіснити племена свевів, вандалів і аланів, що осіли на цій території на початку V ст. Свеви перейшли у
північно-західну частину Іспанії, а вандали й алани переправилися через Гібралтарську протоку в Північну Африку, де
заснували своє королівство.

Постійні напади племен, заворушення рабів і колонів призвели до послаблення Західної Римської імперії. Цим
скористалися племена, що жили поблизу її кордонів. У середині V ст. бургунди захопили територію сучасної Савойї,
район Верхньої Рони і Сони та заснували Бургундське королівство.

Наприкінці V ст. у Північно-Східній Галлії виникла держава франків. Одночасно племена англів, саксів і ютів, які
жили на Ютландському півострові та на захід і південь від гирла Ельби (Лаби), завоювали Британські острови й
заснували там кілька англосаксонських королівств. Гуни, які оселилися в Паннонії, зробили спробу захопити Галлію, але
були розбиті. 452 р. гуни спустошили Верхню Італію. 455 р. вандали пограбували Рим.

Під ударами різних племен та повстань рабів і колонів Західна Римська імперія у 476 р. припинила існування. На її
території виникло кілька варварських держав. Італію підкорили остготи і створили там королівство, яке існувало до
завоювання Італії Візантією.

Перші масові переселення племен у межі Східної Римської імперії (Візантії) сталися у першій половині VI ст. Болгари,
склавини й анти разом з гунами майже кожного року доходили до Константинополя. У VI ст. Візантія зазнала нападів
східних слов'янських племен.

У VI ст. слов'яни заселили Фракію, Македонію, Фессалію, дійшли до Пелопоннесу, а на початку VII ст. зайняли
Далмацію та Істрію до узбережжя Адріатичного моря, Альпійських гір та районів сучасної Австрії. На середину VII ст.
Балканський півострів майже весь був освоєний слов'янами. Чимало їх переселилося в Малу Азію.

На завойованих слов'янами землях у VII ст. були створені незалежні слов'янські держави - об'єднання македонських і
придунайських слов'ян у Нижній Мезії, князівство Само, Перше Болгарське царство та об'єднання сербських племен
(словенців, хорутанів і хорватів).

У VII ст. наступ на Візантію розпочали араби. Після розгрому власної армії Візантія втратила свої східні провінції -
Сирію і Палестину. У першій половині VII ст. араби захопили Антіохію, Месопотамію і Єгипет.
 Переселення народів III-VII ст, було останнім великим переселенням в історії людства. Воно спричинило розпад
Західної Римської імперії та Візантії, старих, рабовласницьких виробничих відносин, що гальмували подальший
розвиток суспільства, і встановлення нових, феодальних. Переселення народів мало великий вплив на формування
романських, германських і слов'янських народностей.

Падіння західної Римської імперії

Головну небезпеку для Західної Римської імперії становили вестготи, яких очолював король Аларіх. Спочатку він
вчинив напад на балканські області, а потім вирушив на Італію. Остання уклала з ним мир, причому Аларіх зобов'язався
допомагати Риму в боротьбі з Константинополем. 406 р. варварські племена перейшли Рейн і спустошили Галлію. 408 р.
Аларіх зайняв Паннонію і Норік, потім рушив до Італії та зажадав грошей для свого війська. Його вимогу задовольнили.

Але згодом Аларіх знову рушив на Італію. Йому допомагали раби, серед яких було чимало його одноплемінників.
Двічі готи нападали на Рим. Першого разу Аларіх підійшов до Рима 408 р., але повернув назад, одержавши величезний
викуп і звільнивши 40 тис. рабів, вдруге - 410 р. - Рим було здобуто і розграбовано військами Аларіха. За даними
пізніших авторів, ворота міста відкрили готам раби. Три дні завойовники спустошували Рим, жителі могли знайти
прихисток лише в церквах, які Аларіх не руйнував.

По смерті свого короля вестготи відійшли в Галлію, проте знесилена імперія не могла вже стримувати натиск
варварів.

Ще 409 р. вандали, свеви та алани вдерлися в Іспанію й оселилися в окремих її областях, потім вандали й алани
утвердилися на півдні Піренейського півострова, переправилися на Африканське узбережжя і захопили велику частину
Нумідії. В окремих випадках римські полководці здобували перемоги над варварами, але це не могло змінити
становища імперії.

У 30-х рр. V ст. гунський вождь Аттіла об'єднав під своєю владою гунські племена. Потім він зайняв деякі римські
провінції. Під приводом того, що імператор не задовольнив його вимог, Аттіла розграбував Галлію.

Аттіла- вождь гунів (433-452), який після смерті брата Бледи став одноосібним правителем і завершив створення
гунського союзу. У40-хрр. спустошив Мезію, Данію та Північне Причорномор'я. Рим сплачував йому велику данину та
віддав Паннонію (сучасна Західна Угорщина), яка стала його постійним центром. Під час спроби завоювати Галлію у 451
р. зазнав поразки від військ Західної Римської імперії на Каталаунських полях (сучасна провінція Шампань у Франції),
але не втратив військової могутності. Наступного року вторгся до Північної Італії, де й загинув. Після смерті Аттіли його
держава, що складалася з різних племен, розпалася.

На Каталаунських полях (451) відбулася жорстока битва, в якій Аттілі протистояв римський полководець Аецій, який
очолював військо, яке складалося переважно з варварів. Аттіла припинив наступ і відійшов за Рейн. 452 р. він напав на
Верхню Італію, але незабаром повернувся у задунайські області. Наступного року Аттіла помер, а його різноплемінна
держава розпалася.

455 р. Рим розграбували вандали, захопивши велику здобич і багато полонених, серед яких була імператриця Євдокія.
Римський патрицій Орест посадив на престол свого сина Ромула Августула і від його імені керував державою. Однак
проти нього повстали варварські найманці, на чолі яких був скіф Одоакр. 476 р. Ореста було вбито, Ромула Августула
позбавлено влади, а знаки імператорського звання Одоакр відіслав у Константинополь. Цю подію прийнято вважати
кінцем Західної Римської імперії.

Франкська держава меровінгів

Початком утворення Франкської держави стало завоювання у 486 р. салічними франками на чолі з Хлодвігом І (король
у 481- 511 рр.) з династії Меровінгів останніх римських володінь у Галлії. Під час багатолітніх війн франки, очолювані
Хлодвігом, завоювали також більшу частину володінь алеманів на Рейні (496), землі вестготів в Аквітанії (507) і франків,
які проживали в районі середньої течії Рейну. Наступники Хлодвіга у 534 р. завдали поразки королю бургундців
Годомару, після чого включили його володіння до складу Франкської держави. У 536 р. правителі Франкської держави
змусили остготського короля Вітігіса відмовитися від Провансу на їх користь. У 30-ті роки VI ст. франки завоювали
приальпійські володіння алеманів і землі тюрингів між Везером й Ельбою, а в 50-ті роки - землі баварів на Дунаї. Після
смерті Хлодвіга його чотири сини розділили між собою володіння батька й лише інколи об'єднувалися для спільних
завойовницьких походів.

Франкська держава існувала більш тривалий час, ніж інші варварські королівства континентальної Європи. Процес
феодалізації відбувався тут у формі синтезу пізньоримських і германських родоплемінних відносин. Зокрема у сфері
соціальних відносин у північних областях, густо населених германськими племенами, в VI-VII ст. переважало общинне
землеволодіння; в міжріччі Сени та Сомми на основі синтезу общинних і пізньоантичних інститутів формувалися
феодальні відносини з великим приватносеньйоріальним землекористуванням; водночас на півдні Франкської держави
зберігалися значні елементи пізньоантичних відносин з використанням праці рабів і колонів.

У політико-адміністративному аспекті на півдні держави зберігалися пізньоримські муніципальні курії, римська

податкова, митна та грошова системи. Основною адміністративно-територіальною одиницею залишалася, як і раніше,
міська округа. На північ від Луари римська система місцевого управління утримувалася переважно в містах, а в сільській
місцевості адміністративний устрій змінився під впливом франкських інститутів: основною територіальною одиницею
стала селянська округа, що включала декілька сотень; в округах і сотнях діяли збори вільних франків, які зберігали за
собою певні судові та адміністративні права. З кінця VI ст. розпочався процес розширення прерогатив графів, яких
призначав особисто король і яким було передано значну частку судових справ, фіскальні функції та право командування
місцевим ополченням.

Вища законодавча, військова і виконавча влада поступово зосереджувалася в руках спадкових королів. Останні
очолювали кожну з головних частин держави: Австразію (північно-східна частина Франкської держави, що включала
споконвічні франкські області по обох берегах Рейну і Маасу), Нейстрію (Північно-західна Галлія з центром у Парижі) та
Бургундію. У VII ст. швидкими темпами відбувався процес посилення позицій знаті, як нащадків германської, так і
галло-римської аристократії. Найбільшого розмаху він набув за правління правнука Хлодвіга короля Хлотаря II (613-629
рр.). Зростання великого землеволодіння і приватної влади великих землевласників призвело до ослаблення
королівської влади. Позбувшись унаслідок щедрих земельних роздавань значної частини своїх володінь і прибутків,
франкські королі виявилися безсилими в боротьбі із сепаратистськими настроями великих землевласників.

У середині VII ст. королівська влада зазнала занепаду і вирішення державних справ перейшло в руки майордомів,
яких призначав король із представників найбільш сановних аристократичних родин. Відбувся процес фактичного
відособлення окремих частин держави одна від одної.

Проте ці території відрізнялися і етнічним складом населення, і особливостями соціального ладу, і ступенем
феодалізації. Вони були слабо пов'язані економічно (панували натурально-господарські відносини), що перешкоджало
їх об'єднанню в одну державу. Королі з дому Меровінгів, які очолювали ці області після роздроблення Франкської
держави, вели між собою боротьбу за верховенство, яка ускладнювалася безперервними сутичками між королями і
великими землевласниками всередині кожної з областей. Вони втратили будь-яку реальну владу, призначалися і
зміщувалися за волею майордомів, отримавши від сучасників зневажливе прізвисько "лінивих королів".

Після тривалої боротьби в середовищі франкської знаті у687 р. майордом Австразії Піпін Геристальський став
майордомом усієї Франкської держави. Саме він започаткував нову династію франкських королів, яка пізніше за ім'ям
найвидатнішого зі своїх представників - Карла Великого - отримала назву династії Каролінгів.

Найважливішим джерелом для вивчення суспільного устрою франків (переважно Північної Галлії) у меровінзький
період є одна з найбільш відомих варварських "правд" - "Салічна правда". Цей запис судових звичаїв салічних франків
зроблений, як вважають, на початку VI ст., тобто ще за життя (а можливо, і за наказом) Хлодвіга. Римський вплив
позначився тут набагато менше, ніж в інших варварських "правдах", і виявляється головним чином у зовнішніх рисах:
латинська мова, штрафи в римських грошових одиницях.

"Салічна правда" відображає архаїчні порядки первіснообщинного ладу, що існували у франків ще до завоювання.
Але в ній містяться і нові дані - відомості про зародження майнової та соціальної нерівності, приватної власності на
рухоме майно, права успадкування на землю і, нарешті, держави.
 o Франкське королівство меровінзького періоду з кінця VI - початку VII ст. було вже ранньофеодальним суспільством,
хоча процес феодалізації в ньому розвивався досить повільно. Аж до кінця VII ст. основним станом цього суспільства
залишалися вільні дрібні землевласники, на півночі ще об'єднані у вільні общини-марки. Початок феодалізації
франкського суспільства супроводжувався зародженням ранньофеодальної держави.

o Король зосередив у своїх руках усі функції державного управління, центром якого став королівський двір. Влада
короля ґрунтувалася передусім на тому, що він був найбільшим землевласником у державі, очолював численну,
особисто віддану йому дружину.

o Державою король управляв як особистим господарством: дарував своїм наближеним у приватну власність землі, що
раніше були всенародною, племінною власністю, довільно розпоряджався державними прибутками, які надходили
йому у вигляді податків, штрафів і торгового мита.

o Королівська влада спиралася на підтримку класу великих землевласників. З моменту виникнення держава всіляко
захищала інтереси цього класу феодалів і зумовлювала своєю політикою розоренню і закабаленню вільних общинників,
зростанню великої земельної власності, організовувала нові завоювання.

o У центральному управлінні Франкської держави збереглися лише слабкі залишки минулої первіснообщинної
організації у вигляді щорічних військових оглядів - "березневих полів".

o Змушені рахуватися з великими землевласниками, франкські королі періодично скликали збори найзначніших
магнатів, де обговорювали загальнодержавні питання.

o Управління графством - більшою територіальною одиницею - цілком перебувало в руках королівської посадової
особи - графа, який був головним суддею в графстві й стягував на користь короля третину всіх судових штрафів.

o Найповніше збереглося самоврядування в сільській общині, яка на сільському сході обирала власних посадових осіб,
чинила суд за дрібними правопорушеннями і стежила, щоб дотримувалися звичаї марки.

Держава каролінгів

Майордоми Австралії з дому Шпінідів (нащадки Піпіна Геристальського), ставши правителем об'єднаної Франкської
держави, започаткували нову династію франкських королів, яка пізніше за ім'ям найвидатнішого зі своїх представників -
Карла Великого - отримала назву династії Каролінгів.

Син Піпіна Геристальського Карл Мартелл ("Молот"), що правив з 715 по 741 р., успадкувавши від батька звання
майордома Австразії, Нейстрії та Бургундії, почав своє правління з придушення внутрішньої смути в королівстві.
Розбивши повсталих проти нього нейстрійських феодалів, а потім герцогів Аквітанії та Провансу, Карл виступив проти
німецьких зарейнських племен, що вийшли з покори - саксів, фризів, алеманів, баварів - і знову обклав їх даниною.

У 732 р. у битві при Пуатьє Карл Мартелл завдав поразки арабам, які, завоювавши на початку VIII ст. Іспанію,
вторглися в 720 р. у Південну Галлію, погрожуючи Франкській державі. Перемога франків при Пуатьє припинила
подальше просування арабів у Європі. Військова та політична могутність Карла дала йому можливість певний час
управляти Франкською державою, навіть не зводячи на трон монархів Меровінзької династії.

За правління Каролінгів у франкському суспільстві відбувався переворот в аграрних відносинах, що сприяв

завершенню формування феодального ладу. Суть цього перевороту, що почався ще за Меровінгів, полягала:

o у швидкому зростанні великої земельної власності за рахунок соціального розшарування всередині общини;

o розоренні маси вільних селян-общиників, які, втрачаючи свої алоди, поступово перетворювалися на залежних
людей, а потім і на кріпаків.
 До початку VIII ст. у франків уже склалися дві ворожі соціальні верстви:

o великі землевласники галл о-римського і германського походження, які володіли своїми землями переважно на
правах безумовної приватної власності (алод), а тому були відносно незалежні від центральної влади і нерідко виступали
проти неї зі зброєю в руках;

o певною мірою залежні селяни, що не мали земельної власності й експлуатувалися власниками землі, на якій вони
жили.

Значну частину цих залежних людей становили нащадки гал-ло-римських рабів, колонів, вільновідпущеників,
германських рабів і литів. Відмінності між цими категоріями поступово згладжувалися. Але водночас у франкському
суспільстві були ще досить численні проміжні групи населення: дрібні та середні алодисти селянського типу, які
частково також користувалися працею залежних селян. Іноді поряд з алодом вони тримали землю у вотчині як дрібні
держателі феодального типу (дрібні вотчинники), що починали тільки переходити до феодальної системи господарства.

Розвиток феодальних відносин у Франкській державі вимагав зміни форм феодальної власності. Оскільки значна
частина вільних селян, які розорилися, вже не мала матеріальних засобів для служби в ополченні, постало питання про
докорінну реорганізацію військових сил. Тому була здійснена бенефіціальна реформа Карла Мартелла.

Суть її полягала в тому, що замість пожалувань землі у повну, безумовну власність (алод), які переважали за
Меровінгів, набула значного поширення і закінченої форми система пожалувань землі в умовну феодальну власність у
вигляді бенефіціїв, які надавалися у довічне користування на умовах виконання певної служби, частіше за все кінної
військової.

Бенефіцій (з лат. - добродіяння) - у період раннього середньовіччя в Західній Європі землеволодіння, яке жалував
король (або інший великий феодал ) у довічне користування васалу на умові виконання військової або адміністративної
служби. Поступово перетворився на спадкову феодальну вотчину. В католицькій церкві бенефіції - прибуткова посада
або земельна ділянка, отримана як винагорода духовною особою.

З часом бенефіції стали передаватися з довічного у спадкове володіння і протягом IX-X ст. набули характеру феоду
(лену), тобто спадкового володіння, пов'язаного з обов'язком військової служби.

Карл Мартелл здійснив широке роздавання бенефіціїв. Фондом для них були спочатку землі, що конфісковували у
бунтівних магнатів, а коли вони вичерпалися, він провів часткову секуляризацію церковних земель, за рахунок якої
наділив велику кількість бенефіціаріїв.

Секуляризація (від лат. - світський) - 1) звільнення від церковного впливу (в громадській та інтелектуальній діяльності,
художній творчості); 2) вилучення чогось від церковного відання і передання громадському чи суспільному, наприклад,
шкільного викладання; 3) перетворення церковної та монастирської власності на державну.

Разом із тим Карл Мартелл діяльно сприяв поширенню християнства і збагаченню церковників. У церкві він бачив
засіб зміцнення своєї влади.

Проводячи земельну реформу, Карл Мартелл мав на увазі, звичайно, і політичні цілі. Вія сподівався прив'язати
великих феодалів, що бунтували, до трону; за допомогою бенефіціальної системи розраховував створити замість пішого
селянського ополчення, що занепало, боєздатне кінне військо. Кіннота стала відігравати у війнах вирішальну роль.

Бенефіціальна реформа мала кілька важливих соціальних наслідків.

o По-перше, значно посилила прошарок дрібних і середніх феодалів, які як професійні воїни стали основою кінного
ополчення і всієї військової організації та були попередниками майбутнього рицарства. Разом із тим селянство, яке
становило раніше основу пішого франкського ополчення, втратило значення головної військової сили, що
підкреслювало його неповноправне становище в державі.

o По-друге, поширення пожалувань сприяло зміцненню феодальної земельної власності та подальшому закріпаченню
селян. Бенефіціарій зазвичай отримував землю разом із людьми, іноді вже залежними, які виконували на його користь
панщину або сплачували податок.

Таким чином, бенефіціальна реформа сприяла подальшому зміцненню та оформленню феодальних відносин у
Франкській державі.

Інші великі землевласники також стали переходити до цієї форми пожалувань, тому масове поширення бенефіціїв
сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності та класу феодалів. Посилюючи військове значення
магнатів і створюючи ієрархічні відносини всередині класу феодалів, бенефіціальна реформа спричинила згодом
політичний розпад Франкського королівства.

Однак спочатку реформа Карла Мартелла посилила центральну владу, що було однією з її цілей. Карл Мартелл і
його наступники значно розширили кордони Франкської держави і домоглися тимчасового посилення центральної
влади.

Син і наступник Карла Мартелла майордом Піпін Короткий (741-768) врегулював взаємовідносини з церквою,
загострені секуляризацією церковних земель за Карла Мартелла. Всі роздані в бенефіції церковні землі визнавалися
власністю церкви, якій бенефіціарії мали вносити певну плату. З часу цього компромісу Каролінги завжди перебували в
тісному союзі з католицькою церквою та її главою - Папою Римським.

Утиснутий лангобардами папа всі свої надії покладав на допомогу франків, тому санкціонував захоплення Кініном
королівського титулу. У 761 р. у Суассоні зі згоди папи Піпін був офіційно проголошений королем франків. Останній
меровінзький король Хільдерік III був ув'язнений у монастирі, де і помер.

Піпін відповів папі послугою за послугу. За закликом папи Стефана II Піпін здійснив походи в Італію (в 764 і 757 рр.)
проти лангобардського короля Айстульфа, якого примусив повернути папі захоплені раніше міста Римської області і
землі Равеннського екзархату (колишнього візантійського володіння).

На цих землях у Середній Італії в 756 р. виникла світська держава пап. Залишком цієї держави є сучасний Ватикан,
розташований всередині міста Рима.

Ватикан - місто-держава у Римі, центр римсько-католицької церкви; папська резиденція і палац, розташований на
Ватиканському узгір'ї на північному заході від Тибру, у самого храму св. Петра. Під Ватиканом також розуміють
правлячу верхівку католицької церкви, що гуртується навколо папи. Комплекс будівель різних епох і стилів, не
об'єднаних у єдине архітектурне ціле. Про початок побудови немає точних відомостей: одні приписують це
Константину Великому, другі відносять перші будови до часів папи Сіммаха (VI ст.). Достовірно відомо, що під час
приїзду Карла Великого до Рима для коронування резиденцією папи Лева III був палац на Ватиканському узгір'ї. Але
потім резиденцію папи було перенесено в Лютеранський палац. Тільки з 1377р., після повернення папи з Авіньйона,
Ватикан стає постійною папською резиденцією і розширюється низкою величезних будівель. За Сикста IV (1471) була
побудована знаменита Сикстинська капела. За Інокентія VIII (1490) поблизу Ватикану зведено Бельведерський палац,
який за дорученням папи Юлія II (1603) був об'єднаний з Ватиканом двома чудовими галереями архітектором Брамане.
Розквіт ватиканських музеїв належить до XVIII ст. - часу заснування музею Піо Клементіно. В стінах Ватикану
розташовуються музеї: Кіарамонті, античної скульптури, християнського мистецтва, галерея килимів і т. ін. З 1871 р. за
Ватиканом визнана екстериторіальність. Папі належить верховна законодавча, виконавча і судова влада; він також
представляє Ватикан у сфері міжнародних відносин.

Найбільшої могутності Франкська держава досягла за правління сина Піпіна Короткого Карла Великого (768-814),
який у 774 р. приєднав володіння лангобардів в Італії, протягом 772- 804 pp. підкорив саксів, в результаті воєнних походів
785-811 pp. відвоював в арабів область між Піренеями та р. Ебро, а на території Північно-Східної Іспанії була заснована
Іспанська марка (прикордонна територія), яку населяли головним чином баски і наварці.

Прагнучи розширити свої володіння на південному сході, Карл у 788 р. скасував герцогську владу в Баварії та поділив
цю область на графства. Разом із Баварією у сферу франкського впливу потрапила і залежна раніше від неї Каринтія
(Хорутанія) - область, населена слов'янськими племенами хорутан (словенців).
 Захоплення Баварії зіштовхнуло Карла з аварським ханством, що утворилося у VI ст. в Паннонії. У 788 р. авари
вторглися у межі Франкської держави. Почалися затяжні аварські війни, що тривали з перервами з 788 до 803 р. Сили
аварів були зломлені, їх держава, що довго наганяла жах на сусідів, розпалася. Спустошена Паннонія тимчасово
потрапила в руки слов'ян. Надалі вся увага Карла на Дунаї була спрямована на зміцнення дунайсько-пан-нонського
кордону.

Авари (у давньоруських літописах - обри) - союз кочових народів, який сформувався у V ст. у Західному Сибіру,
Частина їх у 558р. досягла чорноморських степів, загрожуючи антам. Незабаром стали небезпечними для Візантії,
захопивши територію Нижнього Дунаю. Успіхом візантійської політики був відхід аварів у 568 р. до Паннонії, яка згодом
стала центром Аварського каганату. Звідси авари з різними союзниками вели постійні війни з Візантією. їх могутність
підірвали повстання слов'ян та велика поразка під Константинополем у 626р. Брали участь у становленні Болгарського
царства (680p.). Наприкінці VIII ст. були розгромлені Карлом Великим, а у IX ст. - угорцями. Після війн аварів та слов'ян
залишили кочовий спосіб життя та поступово асимілювалися зі слов'янами.

Внаслідок усіх цих воєн кордони Франкської держави значно розширилися: на південному заході - до Барселони і
середньої течії р. Ебро, на сході - до р. Ельба (Лаба), Богемських гір і Віденського лісу, на півдні включали значну частину
Італії.

За площею держава франків наближалася до старої Західної Римської імперії та так само мала у своєму складі різні
племена і народності, які перебували на різних рівнях соціально-економічного і культурного розвитку.

Королівський титул більше не задовольняв франкського короля. Карл чекав лише зручної нагоди, щоб проголосити
себе імператором. Така нагода трапилася, коли слабкий і безвільний папа Лев III, котрий викликав проти себе опозицію
римської знаті, втік до Карла, у якого шукав захист. Карл дав папі надійну охорону і сам очолив похід на Рим. У подяку
за цю допомогу папа наприкінці 800 р. у соборі св. Петра в Римі вінчав франкського короля імператорською короною.
Так була встановлена нова імперія на Заході. Ця подія викликала різкий конфлікт між Карлом і Візантією, імператори
якої вважали себе єдиними спадкоємцями старого Риму.

В останні роки життя Карл обрав постійним місцеперебуванням нову столицю Ахен. Головну увагу він приділяв
зміцненню нових рубежів для оборони і подальших захоплень. На північному заході було створено Бретонську, а на
південному заході - Іспанську марки. В Італії південні кордони франків прикривало напівзалежне Беневентське
герцогство.

Вздовж усього східного кордону імперії - від Балтійського до Адріатичного моря - франки межували зі слов'янськими
племенами. З півночі до Рудних гір у Центральній Європі тягнулися землі полабських слов'ян: ободритів, лютичів,
лужицьких сербів; далі до Дунаю - володіння чехів і моравів; від Паннонії до Адріатики жили південнослов'янські
племена - хорутани (словенці) і хорвати.

Карл Великий приділяв велику увагу зміцненню східних кордонів. На півночі, у Шлезвіга, була заснована Датська
марка, яка мала відокремити датчан від слов'ян і прикрити Саксонію з півночі; далі на південь простягся Саксонський
укріплений рубіж, що загрожував прибалтійським слов'янам. Від Ельби до Дунаю на сотні кілометрів тягнувся
Сербський рубіж. На Середньому Дунаї була заснована Східна, або Паннонська, марка, що доходила до Віденського лісу,
ядра майбутньої Австрії. На крайньому півдні лінія укріплень замикалася Фриульською маркою, що прикривала
Північну Італію.

На початку IX ст. Карл мав великий вплив не тільки всередині імперії, а й за її межами: з ним рахувалися королі
англосаксонських держав в Англії; його заступництва шукали королі Шотландії і сусідньої з Іспанською маркою Астурії,
вожді племінних ірландських князів; імператор Візантії у 812 р. змушений був визнати франкського короля
імператором.

Однак за зовнішнім благополуччям імперії приховувалася її внутрішня слабкість. Створена шляхом завоювань, вона
була надзвичайно строката за етнічним складом. Крім франків і підвладних їм племен і народностей на території
колишньої Галлії (бургундів, аквітанців та ін.), до імперії Карла Великого входили сакси, фризи, бавари, алемани,
тюринги, лангобарди і залишки старого римського населення Галлії й Італії, баски і жителі Наварри, частково хорутани і
авари та, нарешті, кельти (нащадки бригів) у Бретонській марці.

Всі ці племена і народності економічно не були пов'язані одне з одним, розмовляли різними мовами і перебували на
різних стадіях розвитку феодалізму.

Кожна з територій імперії без постійного військового й адміністративного примусу не хотіла підкорятися владі
завойовників. Тому Карл Великий провів усе життя в походах, вирушаючи кожний раз туди, де виникала реальна
загроза відокремлення тієї або іншої території. З часом утримувати завойовані племена і народності ставало все важче.
Неміцні, суто зовнішні зв'язки між окремими частинами імперії розірвалися через три десятиріччя після смерті імперії
Карла Великого.

Загибель імперії карла великого та поява середньовічної Європи

Завершення в основному процесу феодалізації призвело до політичного розпаду імперії Карла Великого незабаром
після його смерті. Тимчасове об'єднання під владою Каролінгів різних племен і народностей без економічної та етнічної
єдності між ними було можливе лише доти, доки франкські феодали, особливо стан дрібних і середніх феодалів -
бенефіціаріїв, підтримували королівську владу. Коли до середини IX ст. процес феодалізації імперії в основних рисах
завершився, позиція феодалів стосовно центральної влади змінилася.

Великі феодали стали майже незалежними від неї, а дрібні та середні, стаючи васалами великих, мали набагато
тісніші зв'язки з магнатами, ніж з главою держави - королем. Селянство в основному було вже закріпачене. В умовах
панування натурального господарства держава Каролінгів неминуче мала розпастися на кілька дрібних політичних
одиниць.

Син і наступник Карла Великого - Людовік Благочестивий (814-840), прозваний так за особливо ревну прихильність до
церкви і щедрі дари на її користь, уже у 817 р. розділив імперію між своїми синами, зберігши за собою лише верховну
владу. Це призвело до тривалих міжусобиць і смут. Нарешті у 843 р., після смерті Людовіка, його сини, зібравшись у
Вердені, уклали договір про новий поділ імперії.

Оскільки новий поділ відповідав кордонам розселення французької, німецької та італійської народностей,
Верденський договір фактично започаткував існування трьох сучасних держав Західної і Центральної Європи - Франції,
Німеччини, Італії та, відповідно, трьох народів - французького, німецького та італійського.

За Верденським договором молодший син Людовіка Благочестивого - Карл Лисий (840-877) - отримав землі на захід
від річок Шельда, Маас і Рона - Західнофранкське королівство, що включало основні території майбутньої Франції. На
цих землях панувала романська мова, що лягла згодом в основу французької.

Середній з братів - Людовік Німецький (849-875) - заволодів областями на схід від Рейну і на північ від Альп, населення
яких було чисто німецьким і розмовляло німецькими діалектами. Це королівство стало називатися Франкським, а
пізніше - Німеччиною.

Старший син Людовіка - Лотар (840-849) - згідно з Верденським договором зберіг за собою імператорський титул.
Його держава складалася з Італії, а також земель, розташованих уздовж Рейну. Імперія Лотара була штучним
поєднанням залишків різних політичних і етнічних утворень. Більш-менш єдиним цілим у ній була лише Італія, яка
стала надалі батьківщиною італійської народності.

Християнізація Європи

На початок середньовіччя християнство вже близько двох століть було офіційною релігією Римської імперії. На основі
прийнятого в 325 р. Нікейським собором "Символу віри" в основних рисах було завершено формування християнського
канону, систематизацію церковної доктрини, вироблено основні форми культу і літургії.

З часу виникнення християнська Церква претендувала на те, щоб стати всесвітньою. Однак, роблячи перші кроки на
шляху християнізації суспільства, сама Церква вже перестала бути монолітним утворенням.

У другій половині II ст. у Північній Африці почалася латинізація Церкви (у Римі в християнському середовищі аж до
НІ ст. переважала грецька мова), що поклала початок розходженню східного і західного напрямів у християнстві, яке
постійно посилювалося відмінністю історичних доль східної і західної частин Римської імперії.

Західна Церква не тільки висунула видатних ідеологів християнства, таких як Тертулліан, Ієронім і Августин, а й
відкрито заявила про свої претензії на верховенство в християнському світі.

Собор 343 р., де переважали західні єпископи, визнав верховенство Рима, однак східні єпископи не погодилися з цим
рішенням. По суті це означало поділ церкви на західну і східну.

Собор 451 р. у Халкідоні підтвердив розходження церков: патріарх Константинопольський був визнаний не тільки
верховним стосовно всіх східних ієрархів церкви, а й рівним римському єпископу. Останній претендував на те, щоб його
влада була всесвітньою.

З Халкідона історія християнської церкви перестає бути єдиною. Європа стала ареною постійного суперництва двох
"всесвітніх" владик - Папи Римського і патріарха Константинопольського.

Східна Церква спиралася на потужність візантійської державності, а західна прагнула стати над світською владою,
підпорядкувати її собі.

Наприкінці VI ст., коли знекровлена остготсько-візантійськими військами Італія опинилася під загрозою ще
страшнішої небезпеки - лангобардського завоювання, на папський престол було обрано Григорія І Великого (590-604).
Він виявив незвичайну енергію для організації оборони Рима, забезпечення населення продовольством. Авторитет
Григорія І був дуже великий у західних землях, його влада поширювалася на всю Центральну Італію. За нього Рим
остаточно перетворився на місто св. Петра, наступником якого папа вважав себе, обґрунтовуючи своє право на
верховенство в християнському світі. Також дуже активно розгорнулася місіонерська діяльність римської Церкви.

Наприкінці VI ст. з аріанства у католицтво перейшли вестготи. Потім іспанські єпископи доклали чимало зусиль, щоб
навернути в християнство язичницькі племена, які населяли Піренейський півострів.

Лангобарди також стали християнами римського обряду. Григорій І намагався поширити вплив папства на віддалені
племена англів і саксів, у землі яких були направлені місіонери, що діяли там нарівні з ірландськими ченцями, які ще в
IV ст. заснували на острові свої абатства.

З VI ст. ірландські та англійські монастирі давали ревних проповідників християнства, які проникли в найглухіші
області Європейського континенту.

У першій половині VIII ст. Карл Мартелл зупинив просування арабів в Європу і зазіхнув на церковні землі. Відносини
між Франкською державою і папою ускладнилися. Проте, коли король лангобардів Айстульф підійшов до стін Рима,
папа звернувся за допомогою до Піпіна Короткого, який у 751 р. за згодою папи був проголошений королем франків.
Піпін здійснив два походи в Італію (754 і 767 рр.) і силою примусив короля лангобардів віддати папі захоплені землі
Римської області та Равеннського екзархату, на яких у 756 р. утворилася папська держава. Так папа перетворився на
світського государя. У свою чергу він дарував Пітну сад патриція, заступника Рима.

Син Піпіна Карл Великий (768-814), спираючись на союз із папою і використовуючи християнство як засіб
ідеологічної консолідації та зміцнення центральної влади, значно розширив кордони Франкської держави й укріпив їх.
Під його владою перебували майже всі землі (крім Англії та Ірландії), де утвердилася римська Церква, що була змушена
визнати Карла політичним главою християнського світу.

У 800 р. Карл був проголошений імператором Священної Римської імперії і папа Лев III поклав на нього в соборі св.
Петра в Римі імператорську корону, тим самим підкресливши, що світська влада, якою б могутньою вона не була, є
законною лише з благословення папи. Коронація Карла справила величезне враження на сучасників. Візантійський
імператор спочатку категорично відмовився визнати Карла главою нової імперії на Заході і лише у 812 р. змирився з
імператорським титулом Карла.

За Карла Великого, що прагнув зміцнити свою імперію не тільки силою меча і закону, а й духовно-релігійною
єдністю, становище західної Церкви та її глави - папи - зміцнилося. В особі імператора франків папство отримало
надійного захисника своїх земельних володінь і привілеїв. Папські землі нарешті були захищені від зазіхань ззовні.

Імператор узаконив церковну десятину, якою стало обкладатися все населення Західної Європи. Це зміцнило
економічне становище Церкви. Відтепер вона концентрувала у своїх руках величезні грошові кошти. У цей період:

o уніфікується по всій імперії Каролінгів канонічний текст Біблії;

o проводиться літургійна реформа;

o всюди встановлюється богослужіння за єдиним римським зразком;

o реорганізуються монастирі відповідно до авторитетного тексту статуту св. Бенедикта Нурсійського;

o удосконалюється система освіти;

o Церква отримує більш підготовлені кадри.

Розвиток теократичної доктрини на Заході привів до того, що державні справи стали розглядатися папами як один з
аспектів діяльності Церкви. На цьому особливо наполягав папа Микола І (858-867), за дорученням якого єпископ
Хінкмар Реймський розвинув вчення про те, що король - лише знаряддя в руках Церкви. Тільки церковне помазання
ставить його вище над іншими людьми. Папа Іоанн НІ (помер у 882 р.) пішов ще далі, заявивши, що папа має право не
тільки коронувати, а й зміщувати імператора.

Відносини, що склалися між світською владою і церквою у Візантії, були своєрідними порівняно із Заходом, де вища
влада також мала релігійний характер. Надзвичайно поширилося чернецтво, швидко зростала кількість монастирів.

Монастирі засновувалися василевсами, патріархами, духовенством, у їх будівництві брали участь представники всіх
верств суспільства. Деякі землевласники перетворювали свої садиби на монастирі. У VIII ст. чернецтво набрало такої
сили, що імператори змушені були вступити з ним у боротьбу.

У боротьбі з арабами, з мусульманською небезпекою, візантійці проголосили себе воїнами за істинну віру, але в самій
імперії не було бажаної єдності віри, точилася гостра релігійна боротьба, що набула форми зіткнення двох релігійних
напрямів - іконоборства та іконошанування. Ця боротьба тривала з VIII до середини IX ст., у цілому послабляючи Східну
Церкву.

У VIII-X ст. римська Церква розгорнула подальшу активну місіонерську діяльність, переважно в Західній і Північній
Європі. У VIII ст. були навернені у християнство племена Центральної і Південної Німеччини. Тоді до християнського
світу залучили фризів і материкових саксів, землі яких завоювали франки. З IX ст. почала християнізація Скандинавії,
яка тривала до XIV ст.

Поступово римська Церква поширювала сферу свого впливу на романську і німецьку народності, однак не
задовольнялася цим, спрямовуючи погляди на схід - туди, де швидко набирали силу слов'янські племена. Там між
інтересами Західної Церкви і намірами Східної почалися суперечності.

Візантійські проповідники Кирило і Мефодій стали творцями слов'янської азбуки. їх запросив у 863 р. князь Ростислав
до Великоморавської держави. Вони переклали з грецької декілька богослужебних книг. У регіоні візантійського впливу
в слов'янських народів літургія здійснювалася місцевими мовами, що згодом сприяло розвитку відносної самостійності
Церкви в деяких слов'янських країнах, зокрема на Русі.

Християнство поширилося серед слов'янського населення Фракїі та Македонії, що входили до складу Візантійської
імперії, ще в VII ст. Християнство в Болгарії офіційно було прийняте князем Борисом у 864 р.

На території Валахії й Молдови християнство було відоме рано: до X ст. належить печерний монастир біля
Констанци. Тривалі тісні культурні, торгові й політичні зв'язки із сусідніми слов'янськими країнами і Візантією сприяли
оформленню культу у формі православ'я, застосуванню в службі, адміністрації та побуті слов'янської мови і писемності.

Ступінь гостроти боротьби між Римом і Константинополем у західних слов'янських землях показує приклад
християнізації Великої Моравії, де православ'я спочатку домоглося успіхів, а потім зазнало поразки, залишивши поле
битви за римською Церквою. Таким самим був кінець боротьби в Польщі та Угорщині. Серби прийняли християнство
за візантійським зразком, а їх сусіди - хорвати - за римським. Константинополь відступав. Залишалася найбільша
слов'янська країна - Київська Русь. Князівська влада у Києві намагалася лавірувати між Константинополем і Римом.
Християнство стало поширюватися в Київській Русі задовго до офіційного хрещення - ще в IX ст. У Києві чаша терезів
схилилася на користь східної орієнтації.

У 988 р. київський князь Володимир Святославович поріднився з імператорським домом, одружився з візантійською
принцесою Анною й прийняв християнство. Слідом за князем хрестилися бояри, жителі Києва та інших міст
Давньоруської держави. У Києві, Новгороді та інших місцях хрещення супроводжувалося серйозними сутичками з
язичниками.

До 1000 р. християнство поширилося на значній частині території Європи. У XI-XIV ст. на території між Балтійським
морем і Карпатами залишалися язичниками балтійські племена: лети, ліви, прусси, ести. Саме проти них і
спрямовувалася експансія німецьких рицарів, освячена католицькою церквою.

Багатовіковий розбрат між Сходом і Заходом завершився в 1054 р. поділом Церков, кожна з яких вважала себе єдиною
всесвітньою, ортодоксальною, а іншу - єретичною. Західна Церква стала називатися римсько-католицькою, а східна -
греко-православною.

Церква стала не тільки важливим елементом соціальної системи феодалізму, а й головним інститутом, що санкціонує
її. Домагання Церкви простягалися на всі сфери життя суспільства

Виникнення ісламу. Арабський халіфат

Іслам як релігія сформувався на початку VII ст. у південно-західній частині Аравійського півострова у період розпаду
родоплемінного ладу й утворення Арабської держави. Засновником і проповідником цієї релігії був Мухам мед ібн
Абдаллах (570- 632), який у 610 р. проголосив себе посланцем єдиного Бога.

Географічно іслам виник і поширився приблизно там, де виникли та поширилися за кілька століть до нього іудаїзм
та християнство, тому іслам запозичив багато ідей та положень цих релігій.

Мешканці великих міст Західної Аравії завдяки діяльності іудейських та християнських проповідників були
ознайомлені з ідеєю єдинобожжя - головною в новій релігії, що відрізняла її від традиційних язичницьких культів.

Згідно з переказами, Мухаммед вперше виступив із проповіддю нової релігії у своєму рідному місті Мекка, але там
він не отримав визнання. Рід, вихідцем з якого був новоявлений пророк, не мав особливого впливу в місцевій громаді.
Тривалий час населення Мекки залишало поза увагою його проповіді. Байдуже до них поставилися і бедуїни - жителі
пустель, які не бажали відмовлятися від традиційних язичницьких культів. У своїх проповідях Мухаммед засуджував
язичників та їхніх богів, котрим поклонялися мекканці, й утверджував єдиного Бога: "Немає Бога, окрім Аллаха". А себе
Мухаммед називав посланцем Бога - його Пророком. Але ця теза не була сприйнята знаттю.

Мекка в VI ст. відігравала роль релігійного центру Західної Аравії, була місцем прочанства для язичницьких
аравійських племен. У місті знаходилося головне святилище - камінь Кааба. Розташоване поруч джерело Земзем також
вважалося священним. Мекканській знаті, насамперед представникам роду Омейя з племені курейш, торгівля з
прочанами та обслуговування їх приносили значні прибутки і зміцнювали їхній вплив у бедуїнських племенах. Тому у
проповідях єдинобожжя вони вбачали загрозу своєму впливові та матеріальному добробуту.

У своїх проповідях Мухаммед схвалював хороші вчинки, за які людина матиме нагороду в потойбічному світі. Крім
цього, він засуджував купців і лихварів, які обдурюють своїх покупців. Подібні заклики не змогли консолідувати
соціальний рух низів. Усі ці обставини призвели до закономірного наслідку: проповіді Мухаммеда в рідному місті,
незважаючи на всі його намагання, успіху не мали. Проти нього виступили верхівка курейшитів і навіть деякі члени
його сім'ї. Йому довелося втекти з Мекки в Ясріб (давня назва Медини).

Переселення перших мусульман (ті, хто приймав нову релігію, називали себе мусульманами, тобто покірними
Богові) у Медину означало велике досягнення Мухаммеда. Він зумів вміло використати об'єктивні суперечності між
двома містами. Мекка, розташована на перехресті торговельних шляхів з Ємену в Палестину, Ірак, Єгипет, поєднана
морем зі Східною Африкою, на той час уже перетворилася на великий торговельний центр Західної Аравії.

Медина змагалася з Меккою в торгівлі. Крім того, мединські землероби та ремісники зверталися за позиками до
мекканських лихварів, тому нерідко потрапляли в залежність від них. Соціально-економічні суперечності між Мединою
і Меккою, їх суперництво нерідко переростали у збройні конфлікти між мешканцями двох міст.

Мухаммед закликав послідовників нової віри боротися з тими, хто не бажав сповідувати іслам. І хоча в цих
проповідях безпосередньо не йшлося про мекканців, для жителів Медини такий заклик мав досить однозначний зміст.
Іслам, таким чином, на першому етапі свого поширення став ідеологічним виявом ставлення мединців до економічно
сильніших суперників з Мекки.

У своєму вченні Пророк виступив у ролі провісника НОВОЇ спільноти людей, яка ґрунтується не на кровній
спорідненості, а на єдиній вірі. Тому він дозволив їм сповідувати свою релігію. Ворогами нової релігії, яких належало
навернути в іслам або знищити, проголошувалися лише язичники-ідолопоклонники.

Так, унаслідок конкретних історичних умов в Аравії на момент зародження нової релігії формувалося ставлення
ісламу до інших культів: терпимість до іудеїв та християн і непримиренність до язичників і безбожників.

Заклик Мухаммеда об'єднатися незалежно від етнічної та племінної належності був новим поштовхом для
об'єктивних соціально-економічних і політичних процесів. Досить швидко Мекка усвідомила вигідність ісламу:
оскільки Мухаммед визнавав Каабу як святиню, вона набула статусу ісламського релігійного центру, тобто залишилася
традиція прочанства в Мекку. Мекканська знать, а також більшість арабських племен навернулися в іслам. Так
відбулося об'єднання арабів. Мухаммед став главою Арабської держави і засновником мусульманської віри. Основні
положення ісламу викладені у священній книзі мусульман - Корані (після смерті Мухаммеда). Чимало бедуїнських
племен Аравії приймали іслам добровільно. Вони не тільки визнали Мухаммеда своїм вождем, а й зобов'язалися
сплачувати данину у фонд мусульманської громади, а також ісламський релігійний податок.

Першочерговим завданням ісламу було залучення до цієї релігії нових народів, переважно мирними засобами. Але
проти тих, хто не хотів сповідувати іслам, оголошувалася священна війна - джихад. Разом з релігійними догматами
запроваджувалися нові закони та державні структури.

Після смерті Мухаммеда Арабською державою управляли халіфи ("заступники Пророка"), тому вона дістала назву
Арабського халіфату.

Арабський халіфат на середину VIII ст. став великою феодальною імперією. До його складу (крім країн Арабського
Сходу) увійшли Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північно-Західна Індія, країни Північної
Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Араби насаджували в завойованих країнах іслам і
арабську мову. Частина цих країн була арабізована, інша зберегла свою культурну і мовну самостійність, проте
арабська мова посіла в науці місце аналогічне латинській у середньовічній Європі.
 Візантія VІІ-XI ст. Та її культура

У IV ст. колись велична Римська імперія поділилася на Західну та Східну. Столицею Східної Римської імперії був
Константинополь, заснований імператором Константаном І у 324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантій
(звідки й пішла назва держави, яку запровадили гуманісти вже після її падіння). Після заснування Константинополя
фактично розпочалося виокремлення Візантії зі складу Римської імперії (і саме з цього часу зазвичай ведуть її історію).
Завершенням цього процесу прийнято вважати 395 р., коли після смерті останнього імператора єдиної Римської
держави Феодосія (379-396) відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну Римську (Візантійську) та Західну
Римську імперії.

Імператором Східної Римської імперії став Аркадій (395- 408). Самі візантійці називали себе римлянами, що грецькою
мовою звучало як "ромеї", а свою державу - "Ромейською". Протягом тривалої історії Візантії неодноразово змінювалися
її територія та етнічний склад населення. Спочатку на її землях проживали греки, вірмени, сирійці, когніти, грузини,
євреї, еллінізовані малоазійські племена, фракійці, даки, іллірійці. Зі скороченням територіальних меж у VII ст. частина
цих народів залишилася поза кордонами Візантії. Разом із тим у межах її державних територій у IV-V cт. поселилися
готи, в VI-VII ст.- слов'яни, в УІІ-IX ст. - араби, в XI-XIII ст. - печеніги, половці. Протягом VI-XI ст. до складу населення
Візантії входили етнічні групи, з яких згодом утворилася італійська народність. Домінуючу роль у господарському,
політичному та культурному житті Візантії відігравало грецьке населення. Державною мовою в IV-VI ст. була латина, з
VІІ ст. і до кінця існування країни - грецька.

Іллірійці - загальна назва великої групи племен, яка населяла північно-західні Балкани та узбережжя Адріатики.
Займалися землеробством та скотарством, у якому переважало вівчарство. Інтенсивною була торгівля, зокрема з
Грецією. Були добре озброєні коротким мечем, списом, бойовою сокирою та луком. Мали розвинутий пантеон божеств,
який за римських часів багато в чому ідентифікувався з римським. Багаті поховання підтверджують значну майнову та
соціальну диференціацію. Численні поселення та поховання у Подунав'ї свідчать про місцеве походження іллірійців.

Протягом IV-V ст. Візантія була централізованою військово-бюрократичною монархією. Вся повнота влади
зосереджувалася в руках імператора (василевса). Дорадчим органом при ньому був сенат. Усе населення поділялося на
стани. Вищим, привілейованим, станом був сенаторський. Потужною силою суспільства з V ст. стали своєрідні політичні
партії - дими, найбільш впливові серед яких - венети (очолювані сановною аристократією) та прасини (відображали
інтереси торговельно-ремісничої верхівки).

З IV ст. панівною релігією Візантії стало християнство, після того як у 354 та у 392 pp. було видано закони проти
язичників (поганців). У IV-УІІ ст. виробились основні християнські догмати, сформувалася церковна ієрархія. З кінця IV
ст. на території Візантії розпочався процес виникнення та становлення монастирів. У той самий час духовенство
зосередило у своїх руках значну земельну власність, його було звільнено від сплати податків та виконання різноманітних
повинностей (за винятком поземельних податків). У результаті ідейної боротьби різних течій у християнстві (аріанства,
несторіанства тощо) на території імперії панівним напрямом стало православ'я. За імператора Юстиніана І церковну
єдність у країні було відновлено і Константинополь став світовим центром православ'я.

З другої половини IV ст. не лише зовнішньо-, а й внутрішньополітичне становище Візантії великою мірою визначав
характер відносин імперії з варварами. Вже в 375 р. імператор Валента був змушений дозволити розселення в межах
держави (на півдні від Дунаю) племен вестготів, які в 376 р. підняли проти нього повстання. У 378 р. об'єднані сили
вестготів і частини корінного населення імперії розбили армію урядових військ при Адріанополі. Лише ціною суттєвих
поступок варварській знаті імператору Феодосію у 180 р. вдалося придушити повстання. Влітку 400 р. варвари ледве не
захопили Константинополь і лише завдяки активній допомозі населення столиці урядовим військам вдалося відтіснити
нападників з міста. Водночас, якщо наприкінці V ст. Західна Римська імперія, що зазнала глибокої економічної та
політичної кризи, впала під ударами варварів, Візантія виявилася більш життєздатною та зуміла вистояти в боротьбі з
варварськими навалами. У 70-80-х pp. V ст. вдалося відбити масований наступ остготів.

З кінця V ст. у Візантії відбувалося економічне піднесення, яке супроводжувався політичною стабілізацією. За
правління Юстиніана І (527-565) імперія досягла апогею політичної та військової могутності. Юстиніану вдалося
централізувати владу, створити сильну армію, що у свою чергу дало можливість відбити натиск персів на сході і слов'ян
на півночі, а також здійснити значні завоювання на заході: у 533-534 рр. Візантія завоювала держави вандалів у Північній
Африці, у 535-655 рр. - Остготське королівство в Італії, у 554 р. - південно-східні області Іспанії. Однак завоювання
Юстиніана виявилися короткочасними. Реставрація рабовласництва та римської податкової системи у варварів західних
областей викликали у 602 р. повстання в армії, яке переросло в громадянську війну і призвело до зміни імператора.
Наприкінці VI-VII ст. Візантія втратила завойовані області на заході (за винятком Південної Італії). У 636-642 рр. араби
захопили найбагатші східні провінції імперії (Сирію, Палестину, Верхню Месопотамію), а у 693-698 рр. - її володіння в
Північній Африці. Наприкінці VII ст. територія Візантії становила не більше третини держави Юстиніана.

У результаті зменшення території Візантійська імперія стає переважно грецькою, а в XI-ХІІ ст. (коли до її складу
тимчасово входили слов'янські землі) - греко-слов'янською державою. Незважаючи на значні територіальні втрати, вона
залишалася однією з найбільших і наймогутніших держав Середземномор'я. У другій половині IX-Хет. у Візантії
склалася централізована монархія із сильною державною владою, розгалуженою управлінською структурою.
Домінувати у політичному житті держави почали великі землевласники (динати) в провінціях та управлінська
аристократія (тісно пов'язана з торговельно-ремісничими колами) у Константинополі. З другої половини IX ст.
розпочався інтенсивний розвиток візантійських міст, які були не лише фортецями, адміністративними та
єпископальними осередками, а й важливими ремісничими та торговельними центрами.

Зовнішня політика імперії в другій половині IX-XI ст. характеризувалася великою активністю та агресивністю. В
середині X ст. Візантія відвоювала в арабів Верхню Месопотамію, частину Малої Азії, Сирію, Крит, Кіпр. У 1018 р. було
завойовано Західне Болгарське царство, підпорядковано візантійському впливові весь Балканський півострів. Важливе
місце в зовнішній політиці Візантії відігравали в цей час відносини в Київською Руссю, Після облоги Константинополя
військами київського князя Олега (907) візантійці 911 р. були змушені укласти вигідний для Києва торговельний договір,
що сприяв розвитку торговельних зв'язків Русі з Візантією великим шляхом "з варягів у греки". В останній третині X ст.
імперія вела боротьбу з князем Святославом Ігоровичем за Болгарію. В роки правління на київському столі князя
Володимира Святославича було укладено візантійсько-руський військовий союз, а імператор Візантії Василь II видав
свою сестру

Анну заміж за київського князя. У 988 р. із Візантії на Русь прийшло християнство.

Значне місце в культурному житті Візантії посідало образотворче мистецтво. Звичайно, не всі його види вписувалися в
систему християнського світобачення. Так, скульптура втратила характерну для античності велич і тілесність. Щоправда,
античні статуї ще прикрашали вулиці Константинополя.

Головними формами візантійського живопису стали мозаїка, фрески, ікони та книжкові мініатюри. Найдавніші
візантійські мозаїки збереглися в архітектурних спорудах Равенни - місті, яке свого часу було значним культурним
центром: комплекс пам'яток візантійської культури V-VII ст., тобто часу, коли на історичному перехресті зустрічались
античність і середньовіччя, Рим і Візантія.

Важливим атрибутом християнських храмів були ікони. На перших іконах, як правило, зображувався один святий. У
перші сторіччя християнства особливо вшановувалися "нерукотворні" ікони, що нібито були створені не людиною, а
завдяки чуду. Вважалося, що сила таких ікон передається людині, якщо їх торкнутися. Ці ікони зберігалися в
монастирях, куди приходили прочани. Пожертвування прочан становили значну частину монастирських прибутків. Це
насторожувало імператорів, які побоювалися посилення монастирів і церкви загалом.

У VIII-IX ст. виник рух іконоборців. Певною мірою у ньому виявилися протест проти церковної розкоші та протидія
намаганню поширювати вплив християнської церкви. Іконоборці були проти зображень у людській подобі Бога і
святих, вбачаючи у цьому пережитки поклоніння ідолам. Користуючись нагодою, імператори конфіскували майно
монастирів. Тенденція до неприйняття ікон була досить сильною навіть серед діячів церкви, багато з яких вважали, що
божественність перебуває поза межами людського розуміння. На початку VIII ст. ці погляди отримали підтримку
державної влади. Імператор Лев III підписав едикт, який забороняв поклоніння іконам і розпочалося повсюдне їх
знищення.

Образотворче мистецтво того часу мало кардинально змінити тематику: замість фігурних композицій перейти до
безсюжетних декоративних тем.

Помітний слід іконоборство залишило в літературі. На той час класичні традиції античної літератури - уславлення
людини, її тілесної краси та подвигів - утратили актуальність. Особливої популярності набували житія святих і
літургійна поезія.

Досить цікавим літературним явищем була творчість поетеси Косії, яка висміювала неуків і дурнів, складала літургійні
гімни.

У Візантії з її сильною централізованою владою культурне життя перебувало під суворим контролем держави. Жодне
нововведення не приймалося без санкції імператорського двору і вищих церковних кіл. Особа художника відступала
перед іменем замовника. Тому на візантійських пам'ятках ім'я художника майже ніколи не зазначено, зате досить часто
можна побачити імена тих, для кого ті чи інші речі виготовлялися.

Подальший розвиток візантійської культури відбувався у суворих рамках канонічних систем.

Починаючи з XI ст., особливого значення набуло будівництво монастирів. Кожний із константинопольських

патріархів споруджував монастир, якому надавав допомогу впродовж усього свого життя. Були вироблені основні
принципи монастирської архітектури: він становив комплекс будівель, що оточувалися фортечними мурами та
баштами, всередині двору знаходилися храм, лікарня, трапезна, бібліотека тощо. У плані обриси стін монастиря
утворювали багатокутник, конфігурація якого зумовлювалася рельєфом місцевості. Комплекс монастиря ніби
доповнював пейзаж, вписуючись у композицію гір, серед яких вони досить часто були розташовані.

Показовим для монастирської архітектури є комплекс афонських храмів, для яких характерним є тип так званого
трилисника.

Розписи храмів здійснювалися згідно із суворо встановленою схемою- каноном. Основою останнього було
християнське уявлення про те, що приміщення церкви є зменшеною моделлю Всесвіту. Храм був символом неба, землі,
раю і пекла. Середньовічна людина вірила, що колись зі сходу відбудеться друге пришестя Ісуса Христа, а тому саме у
східній частині розташовувався вівтар. З протилежного боку, на заході, біля входу в храм часто знаходилося приміщення
для хрещення, яке було символом християнства. Уявлення про церкву як мікрокосмос зумовило просторову ієрархію
храмових розписів: чим святіший зміст зображуваного, тим вище воно розміщувалося в приміщенні. На куполі
зображували Ісуса Христа, над вівтарем - Богоматір та архангелів, нижче - апостолів, у західній частині храму - страшний
суд, що настане після другого пришестя Христа.

Крім космічної та топографічної причин, що зумовлювали розташування сюжетів у храмі, була ще одна - часова,
пов'язана з церковним календарем. Сюжети розташовувалися на стінах церкви згідно з послідовністю днів календаря.

Візантійське мистецтво - це не лише висока техніка, витончена, визначена каноном майстерність та абстрактна
духовність образів. У ньому є ще утаємничена людяність, що особливо відчувається в іконах. Яскравим прикладом є
відома ікона "Владимирської Богоматері", яка ще в XII ст. була привезена до Києва. Звідти її взяв князь Андрій
Боголюбський для Успенського собору м. Владимира. Після того як військо Тамерлана, що рухалося на Москву,
повернуло назад (а сталося це тоді, коли ікона була привезена до Москви), цю ікону проголосили чудодійною.

Її образ близький і зрозумілий людському серцю. Цьому не заважає суворість її виду, твердість стиснутих губ. Вражає
стриманість її почуття - такого глибокого і зрозумілого почуття матері, почуття надії та страху за свою дитину. Марія
знає, що її син незабаром піде на муки заради людей, і в її очах застигла глибока скорбота. Серед усіх візантійських ікон
"Владимирська Богоматір" вирізняється особливою емоційністю, навіть психологізмом.

Візантія успадкувала від античності особливу любов до книги, що сприймалася не лише як витвір мистецтва, а й як
священний предмет, в якому зафіксовано Божественне одкровення. Книжки писалися каліграфічним почерком,
прикрашалися мініатюрами, заставками. Особливою досконалістю уславилася константинопольська книжкова
мініатюра.

Перлиною візантійської книжкової мініатюри вважається рукопис Нового Заповіту, що був підготовлений для
імператора Михаїла II Дуки. Це невеличка за розмірами книжка, прикрашена вишуканими заставками та ініціалами.
Колориту її мініатюр властиві теплота і м'якість, переважання світлих кольорів.

Книги у Візантії коштували дуже дорого і високо цінувалися у правлячих колах, передусім серед освіченої еліти
імперії. Збереження книг та їх перепис були однією з державних функцій. З цією метою створювалися бібліотеки та
скрипторії.
 У XV ст. Візантія загинула під ударами турків. Обірвалась історія величної і самобутньої культури. Проте її традиції
розвинулись у культурі інших народів, передусім у культурі Русі.

Походи вікінгів

Період кінця VIII - середини XI ст. в історії Північної Європи отримав в історіографи назву "епоха вікінгів".

Вікінгами, або норманами ("північні люди"), називали північногерманські племена, що населяли Скандинавію і
Ютландський півострів з прилеглими до нього островами. На Русі їх звали варягами. Вони поділялися на три головні
гілки: датчан, норвежців і шведів.

У суспільному розвитку нормани відставали від багатьох інших народів Європи. Вони займалися в основному
скотарством, а також рибальством і полюванням, особливо на морських звірів. Землеробство було розвинуте у них
слабо.

До VIII-IX ст. родоплемінні відносини, що у них зберігалися, вже перебували на стадії розкладу, виокремлювалася
родова і військова знать, відбувався процес класоутворення, виникали союзи племен на чолі з військовими ватажками -
королями (конунгами). Неродючі землі Скандинавії за низького рівня розвитку продуктивних сил не могли
прогодувати зростаюче населення і нормани в пошуках військової здобичі все частіше йшли в море.

Отже, причини експансії вікінгів, що набула різних форм (пошуки нових земель і переселення, грабіжницькі напади,
піратство і великі воєнні походи, торгові поїздки), були різноманітні:

o розклад общинно-родового ладу у шведів, датчан і норвежців супроводжувався посиленням войовничої знаті, яка
шукала здобичі та слави;

o багато бондів (вільне населення) покидали батьківщину внаслідок відносної перенаселеності приморських районів
Скандинавського півострова і нестачі придатних для обробітку земель;

o спостерігалося невдоволення політичними умовами - виникнення верховної королівської влади.

Датські вікінги (Велике військо) щороку грабували прирічкові міста Франкської держави, здійснювали розбійні
походи до Астурії та Португалії (844 р), на Балеарські острови, у Прованс і Тоскану (859-862 рр), підкорили Нортумбрію
та Північну і Північ-но-Східну Англію.

Морські походи знаті та її дружин набували постійного характеру. Окремі вожді - вікінги зі своїми дружинами
вирушали в похід на великих безпалубних човнах, ніс яких прикрашало зображення дракона і які вміщували до 100
воїнів. Вікінги займалися піратством і торгівлею, продавали захоплену здобич, деякі продукти свого господарства і
взятих у полон рабів. Населенню країн, що зазнавали нападів вікінгів, доводилося відкуповуватися від них величезними
контрибуціями.

Норвежці просунулися далеко на північ і захід. У VIII ст. вони спустошували береги Шотландії, Ірландії, засновували
свої колонії в Ісландії та Гренландії, а близько 1000 р. навіть досягли берегів Північної Америки (Вінланд, Маркланд,
Хеллуланд), але там їм не вдалося закріпитися і створити постійні поселення, тому шлях в Америку надовго був
забутий.

Шведські вікінги здійснювали походи на східноєвропейські простори. Закликані слов'янськими і фінськими

племенами, вони прийшли під проводом Рюрика на територію Новгорода. Близько 1000 р. відбулася християнізація і
вікінги стали осілими.

Засновуючи стоянки в гирлах великих рік, вони піднімалися на човнах угору за течією, грабуючи і спалюючи все на
шляху. У 848 р. нормани спалили Бордо. Чотири рази вони оточували Париж (у 845,856, 861 і 885 рр.).

Згодом від розбійницьких набігів нормани стали переходити до захоплення земель для поселення. У Північно-
Східній Англії вони почали осідати в першій половині IX ст., поступово зливаючись із місцевим населенням.

У 911 р. король Франції Карл Простакуватий змушений був поступитися одному з ватажків норманів, Ролону,
територією в гирлі ріки Сена на умовах васальної залежності. Так на початку X ст. утворилося герцогство Нормандія.

Вихідці з Нормандії на початку XI ст. проникли через Гібралтарську протоку в Середземне море, протягом кількох
десятиріч (1030- 1080) захопили велику частину Південної Італії та відвоювали в арабів Сицилію. У цих областях вони
заснували кілька графств і герцогств, що об'єдналися у 1130 р. в єдине Сицилійське королівство.

Шведи, відомі в давньоруських і візантійських джерелах під ім'ям варягів, здійснювали напіврозбійницькі-
напівторговельні експедиції через Фінську затоку і гирло Західної Двіни по руських річках. Вони доходили до Волги і
спускалися до Каспійського моря, де торгували з арабськими купцями; по Дніпру проходили в Чорне море і
добиралися до Константинополя у Візантію (це був "Великий шлях з варяг у греки").

Слов'янським князям не раз доводилося відбивати набіги варязьких піратів і проганяти їх за море. Варяги нерідко
входили до складу дружин київських князів, наймалися іноді до них на службу цілими загонами. Однак кількість
варягів на Русі була невеликою і багато хто з них осідав тут, зливаючись із місцевим слов'янським населенням.

Набіги норманів в IX-XI ст. набрали такого широкого розмаху тому, що політично слабкі в той час феодально-
роздроблені держави Західної Європи не могли чинити їм рішучий опір. Ці вторгнення погано відбивалися на
економіці, оскільки супроводжувалися грабунками і спустошеннями, загибеллю великої кількості людей,
перешкоджали розвитку сільського господарства і ремесла, заважали встановленню постійних торгових зв'язків.

Усередині XI ст. походи вікінгів припинилися, що пояснюється насамперед соціальними змінами в Скандинавських
країнах. У X-XI ст. у вікінгів формуються передумови розвитку феодалізму, починає зміцнюватися королівська влада.
Однак знать, що посилилася і збагатилася під час походів, не була феодальною ні за характером своїх багатств
(коштовності та інша здобич, раби, кораблі, худоба), ні за суспільним становищем (основну масу населення
Скандинавських країн становили вільні бонди). Велике землеволодіння розвивалося в цих країнах уже після
припинення зовнішньої експансії.
 
Виникнення скандинавських держав

Особливості розвитку Скандинавських країн - Данії, Швеції та Норвегії - були такі:

o країни розвивалися поза сферою античного світу, а тому порівняно пізно відчули вплив розвинутих феодальних
суспільств;

o у цих країнах тривалий час зберігалися пережитки родових відносин і патріархального рабства;

o тут не набули великого поширення особиста залежність селян і панщини (Норвегія їх взагалі не знала).

Уповільнений розвиток Скандинавських країн чималою мірою пояснюється природно-географічними умовами:

відносно суворим кліматом, переважанням гірського ландшафту з малою кількістю зручних для хліборобства земель.

Велику роль відігравало скотарство; в лісових областях і на півночі - в тундрі - були поширені полювання на хутрового
звіра й оленярство, на узбережжі займалися рибальством.

Скандинави здавна були майстерними кораблебудівниками і мореплавцями. Тільки в південній частині

Скандинавського півострова - області Скопе, а також на рівнинному Ютландському півострові (з прилеглими островами)
були сприятливі умови для землеробства. Там раніше, ніж в інших областях Скандинавії, став поширюватися дво- і
трипільний обробіток землі плугом із залізним лемехом.

Основну масу населення Скандинавії в раннє середньовіччя становили вільні - бонди. Це були землероби, скотарі,
мисливці та рибалки, що мали власне господарство і жили або на відособлених хуторах (в Норвегії та деяких районах
Швеції), або невеликими селами (в Данії та більшій частині Швеції). У датських общинах практикувалися переділи
землі. Велика сім'я була власником орної землі, яку не можна було відчужувати, таке володіння називалося одалем.

Ліси, луги та інші угіддя залишалися в загальній власності жителів всього округу - вважалися "загальними
володіннями" (альмендами). Процес класоутворення в Скандинавії відбувався повільно. Велику роль відігравали органи
місцевого самоврядування - тинги, обласні й окружні народні збори бондів. На них чинився суд, вирішувалися спори,
укладалися різні угоди. Поступово посилювався суспільний вплив знаті. Джерелом її могутності були передусім стада
худоби, торгівля й особливо багатства, захоплені під час морських походів і набігів вікінгів. Там, де родова знать мала
земельні володіння, вона експлуатувала рабів, полонених, вільних, що частково збідніли, яких наділяли земельними
ділянками. На Ютландському півострові та в Скопі, де землеробство відігравало важливу роль, виникали панські маєтки.

У міру зростання могутності знаті, з одного боку, і підпорядкування їй частини вільних - з другого, поглиблювався
процес класоутворення і виникали передумови для утворення держави. Походи вікінгів прискорили цей процес.

Перші скандинавські королі (конунги), що виокремилися з родової знаті, протягом тривалого часу фактично
залишалися ватажками племен і племінних союзів. Водночас закладалися основи політичного об'єднання.

У Данії цей процес почався ще у VIII ст., а в другій половині Хет. Гаральд Синьозубий (950- бл. 986) значно зміцнив
королівську владу.

Конунгу Гаральду Гарно воло сому наприкінці IX ст. вдалося підпорядкувати собі багато племінних округів Норвегії і
на початку XI ст. об'єднання Норвегії було в основному завершено. Але королівська влада в країні не стала досить
міцною. Король Олаф Гаральдссон (1016-1028) був вигнаний із країни і загинув у боротьбі проти повсталих селян і знаті.
Норвегію включили до складу великої, але неміцної держави датського короля Кнута Великого (1018-1035), що об'єднала
Данію і Англію. Але після його смерті Норвегія і Англія відновили незалежність.

У Швеції довгий час було два королівства: на півночі область свеїв із центром в Упсалі і на півдні область племен гаутів
(йотів). Об'єднання їх під владою королів Упсали сталося до початку XI ст. Однак ще у XII ст. влада шведського короля
залишалася дуже обмеженою. В окремих областях фактично правила місцева знать.

Домагаючись зміцнення свого становища, королівська влада прагнула спиратися на християнську церкву. Але
християнізація натрапляла на опір селян і родової знаті, які вбачали у збереженні язичництва захист своєї незалежності.
Тому боротьба проти посилення королівської влади набирала часом форми боротьби за збереження язичництва.
Християнська церква зміцнилася в Скандинавії наприкінці X - на початку XI ст., однак язичництво не було остаточно
зломлено ще у XII ст.

Центральна і східна Європа (Польща, Чехія, Угорщина, Київська Русь) Х-ХІ ст.

Польща

Найважливішим центром утворення Польської держави була Велика Польща - землі племені полян у басейні річки
Варти.

Сильне князівство, яке об'єднало низку польських племен, утворилося у Великій Польщі вже наприкінці IX ст.
Першим великопольським князем був Метко І (бл. 960-992). За нього

Польща була державою, що відігравала значну роль в європейській політиці. З нею рахувалися імператори
Священної Римської імперії, правителі Швеції, Чехії, Угорщини. До складу князівства Мешка увійшли майже всі
польські землі (крім Малої Польщі, за яку точилася боротьба з Чехією).

Спочатку Польська держава визнавала залежність від німецьких королів. Князь Мешко прийняв християнство за
римським обрядом і змусив хреститися своїх підданих. У князя була велика дружина- 3 тис. воїнів, яких він утримував
своїм коштом. У сина Мешка, Болеслава І Хороброго, який у результаті успішних воєн добився незалежності від
Німеччини, дружина була набагато численнішою - до 20 тис. воїнів. Таким чином, у Польщі складався служилий стан.
Князівський двір став центром управління. Населення сплачувало податки на користь князя.

Польська держава ще більше посилилася за Болеслава І Хороброго (992-1025). До її складу увійшли Мала Польща,
землі лужицьких сербів, значна частина Словаччини, Моравія, а на короткий термін навіть і Чехія. Утворилася велика
західнослов'янська держава, яка здобула значний вплив в Європі. Незадовго перед своєю смертю Болеслав І Хоробрий
коронувався як польський король.

Перемоги, здобуті Болеславом Хоробрим у війнах з Німецькою імперією, завершились укладанням у 1018 р.
мирного договору. За ним західний кордон Польської держави проходив уздовж р. Шпрее та нижньої течії Одеру. Ще
раніше Болеслав Хоробрий звільнив державу від церковної підлеглості німцям, домігшись заснування самостійного
польського архієпископства.

Після смерті Болеслава Хороброго Польща втратила значну частину територіальних завоювань.

1035 р. відбулося велике повстання селян і рабів проти феодалів і духовенства під гаслами відновлення старих
язичницьких вірувань. Польські феодали не змогли подолати його своїми силами і князь Казимир звернувся по
допомогу до імператора Генріха III. Повстання було придушено.

Чехія

До 906 р. Чехія і Моравія входили до складу Великоморавської держави, після розпаду якої Чехія стала самостійною.
X- XI ст. були періодом успішного економічного розвитку Чехії. Тоді розвивалося сільське господарство, розширилися
площі орних земель, поліпшилася техніка їх обробітку. Особливо велике значення для економіки Чехії мала гірнича
справа, зокрема видобування срібла та свинцю. Також зростали торговельні зв'язки Чехії. Прага стала одним із
найбагатших міст Європи.

У X ст. у Чехії інтенсивно розгортався процес феодалізації. Дедалі впливовішою ставала чеська знать, яка
захоплювала селянські землі, а самих селян робила залежними. Поряд із залежним селянством, яке становило основну
категорію сільського населення, у помістях знаті, насамперед князів, застосовувалась і праця рабів. Рабство зберегло
певне значення як окремий соціально-економічний уклад. У Чехії цього часу ще було і вільне селянство, об'єднане в
сільські общини, проте їхні землі поступово захоплювали феодали.

Наприкінці IX ст. у Чехії було два політичні об'єднання: одне на чолі зі зличанськими князями Славниковичами з
центром у місті Лібіце, друге- з чеськими князями Пшемисловичами з центром у Празі. Після розпаду
Великоморавської держави на території Чехії між празькими і зличанськими князями розпочалася боротьба за владу,
що тривала до кінця X ст. Пшемисловичі вийшли переможцями в боротьбі за об'єднання чеських земель, оскільки
Прага, розташована на перехресті важливих торговельних шляхів, була більшим економічним і торговим центром, ніж
Лібіце, а тому чеські князі мали більші багатства, ніж князі зличанські.

Союзником Пшемисловичів була римська церква, якій князь Болеслав II (967-999) щедро дарував землі. У цей час
закладені підвалини великого церковного феодального землеволодіння. Церква стала найбільшим землевласником у
країні. Використовуючи організацію римської церкви, празький князь став поступово підкоряти собі й Славниковичів.
Саме у 996 р. Болеслав II здобув перемогу над ними, зруйнував Лібіце, винищив їхній рід і оволодів усією Чехією.

У XI ст. у Чехії розвивалося гірництво. Поширилося видобування залізних руд, що залягали на поверхні землі або на
невеликій глибині. У зв'язку з розробкою покладів золота заселявся південь Чехії, де виникло чимало нових міст.
Розвиток гірничої справи та різних ремесел у Чехії прискорював відокремлення ремесла від землеробства, що сприяло
зміцненню міст як центрів ремесла і торгівлі.

Великими містами у цей час були Пльзень, Моравська Острава, Хеб, але першість належала Празі. Зі зростанням
значення міст як центрів ремесла і торгівлі активізувався обмін всередині країни, посилилися зв'язки між окремими
областями, які економічно об'єдналися навколо Праги.

Чехія входила до складу Священної Римської імперії. У князівському роді Пшемисловичів протягом XI- XII ст.
точилися постійні усобиці та боротьба за престол, що давало німецьким феодалам привід для втручання у чеські
справи. Чеські князі" які боролися за владу, зверталися за підтвердженням своїх прав до імператора, а німецькі государі
для здійснення італійських походів потребували підтримки чеських князів і робили їм певні поступки.

1086 р. князь Братислав отримав від імператора Генріха IV королівський титул, проте він мав поки що персональний
характер, без права передачі його нащадкам, але вже 1158 р. князь Владне-лав добився від Фрідріха І Барбаросси
спадкового титулу за те, що допоміг йому під час італійського походу. Чехія стала самостійною державою. її васальна
залежність від імперії виявлялася лише у тому, що під час походів імператора в Італію чеський король мав виставляти
допоміжний загін зі 800 озброєними вершниками або сплачувати замість цього грошову компенсацію. У роботі
імперських сеймів та рейхстагів чеські королі мали брати участь лише в тих випадках, коли рейхстаги відбувалися в
одному з близьких до чеського кордону міст. Пізніше чеський король отримав дуже важливе право разом з іншими
шістьма курфюрстами обирати імператора.

Однак, добившись політичної незалежності Чехії, чеські королі допустили проникнення німецького впливу іншими
шляхами.
 

Угорщина

Паннонська рівнина була тією межею на заході, до якої доходили хвилі пересування кочових народів, що
прокочувалися степовими просторами між Волгою, Доном і Дніпром. У V ст. тут спинились гуни, у VII- VIII ст. - авари.
В IX ст. Паннонську рівнину захопили кочівники-угорці (угри - за руськими літописами), племена угро-фінської групи.
Зруйнувавши в IX-X ст. Велико-моравську державу, угорці підкорили частину слов'янського населення Паннонії та
почали поступово там осідати. Паннонія стала історичним ядром майбутньої Угорської держави.

Напади угорців на країни Центральної і Південної Європи тривали до середини X ст., але з другої половини X ст.,
коли основна маса угорців перейшла до осілого землеробства, вони припинилися.

Прийшлі угорці були язичниками, але потім почасти прийняли православ'я. Але угорські феодали були тісніше
пов'язані з католицьким Заходом, ніж з православним Сходом, тому князь Стефан І прийняв католицтво і силою
навернув у католицьку віру весь народ. Тому зв'язки Угорщини з Заходом посилилися, а зі

Сходом послабилися. Стефан наділив католицьку церкву землями та селянами і зобов'язав населення сплачувати їй
десятину. Він запросив до Угорщини німецьких, італійських і чеських священиків та монахів.

Спритно використовуючи суперечності між Папою Римським і імператором, Стефан зумів захистити Угорщину від
політичних домагань з боку імперії та відмовився дати ленну присягу німецькому імператорові.

За Стефана та його наступників неухильно розвивався процес феодалізації та відбувалося закріпачення селян.
Панівний клас становили великі земельні магнати і рицарі (дрібне й середнє дворянство). Усі вони намагалися
збільшити свої володіння шляхом загарбання селянських земель. Залежне селянство поповнювали як закріпачувані
вільні общинники, так і раби, яких наділяли землею. Якщо в X ст. селянство ще було в основному вільним, то в XI ст.
воно потрапляло щоразу в більшу залежність від феодалів і укріплених міст, підлеглих королю.

Селянство активно боролося проти закріпачення та утисків католицької церкви. Великі повстання відбулися в XI ст.
Повсталі, озброєні ціпами, кілками, вилами, билися з найманим німецьким рицарством, відмовлялися прийняти нову
віру, вбивали іноземних священиків та монахів, проганяли королівських чиновників. На кінець XI ст. повстання
придушили. Проте налякані феодали змушені були піти на певні поступки. За селянами закріплювалось право
вільного переходу від одного власника до іншого після розрахунку з попереднім власником.

Королі і феодали проводили активну зовнішню політику. Наприкінці XI ст. - на початку XII ст. територія Угорщини
значно розширилась. На сході до її володінь було приєднано Трансільванію, на багато століть відірвану від румунських
земель, на південному заході - Хорватію і Далмацію. Хорватська держава, приєднана до Угорщини, зберегла окреме
законодавство і свої форми управління. У результаті приєднання Далмації та Хорватії Угорщина отримала вихід до
Адріатичного моря, проте була втягнута в тривалу боротьбу з Венецією та Візантією.

Київська Русь

Київська Русь (Київська держава) - назва давньоруської держави з центром у Києві, яка виникла на межі VIII-IX ст. у
результаті тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племінних
князівств і у різних формах існувала до середини XIII ст. Київська Русь займала територію Східної Європи від
Балтійського моря на півночі до

Чорного моря на півдні, від Сану на заході до Волги та Оки на сході. її площа була близько 800 тис. кв. км.

Дослідження сучасних істориків, етнографів і лінгвістів доводять, що Київська Русь була давньоукраїнською
державою. Український етнос формувався на території Київської, Древлянської, Чернігівської, Переяславської,
Галицької і Волинської земель. Упродовж VIII і до середини IX ст. сформувалося державне об'єднання Руська земля, до
якої спочатку належали землі полян, древлян і сіверян. Назва "Русь" місцевого, середньодніпровського походження.

У 60-х - на початку 80-х рр. IX ст. у Києві правили князі династії, що вела свій початок від князя Кия, - Аскольд і Дір.
Київський князь Аскольд організував перший похід Русі на столицю Візантії Константинополь (860), після чого
відносини між обома державами розвивалися на засадах рівноправності.

У північних землях Русі процес формування державності прискорився після закликання новгородськими слов'янами
варягів - братів Рюрика, Синеуса і Трувора - на князювання. Після смерті братів Рюрик став правителем північної групи
східних слов'ян і родоначальником династії Рюриковичів.

Коли помер Рюрик, правління у Новгороді перейшло до його воєводи Олега, який був опікуном Рюрикового сина
Ігоря. 882 р. Олег разом з дружиною приплив човнами по Дніпру до Києва, підступно вбив князя Аскольда й
утвердився в місті. Він правив від імені Ігоря як наступника Рюрика, але насправді був повновладним князем. Київ Олег
проголосив "матір'ю міст руських".

Влада Олега поширилася на периферійні землі Русі. Він здійснив військовий похід на Візантію (907), що завершився
укладенням вигідних для Русі договорів 907 і 911 рр. У подальшому князь Ігор (912-945) підкорив племінні княжіння
уличів і древлян, підтвердив умови попередніх договорів з Візантією (944), здійснив успішні походи на Кавказ. За його
правління на Русь вперше напали печеніги (915). Князь Ігор загинув під час полюддя (збирання податків) у
Древлянській землі. Дружина Ігоря - княгиня Ольга (945-967), придушивши древлянське повстання 945 р., провела
перші державні реформи, впорядкувавши збирання данини з підвладних Києву земель. Княгиня Ольга прийняла
християнство, двічі відвідала Візантію, відправляла посольства до німецького імператора Оттона із проханням
висвячення єпископів на Русь.

Київський князь Святослав Ігорович (964-972) успішно воював з в'ятичами, Волзькою Булгарією, Хозарським
каганатом, ясами і касогами, а також на Балканах. Святослав загинув у бою з ордою печенізького хана Курі поблизу
дніпровських порогів.

Період найбільшого піднесення Київської Русі припадає на кінець X-XI ст. Після тривалої боротьби між синами
князя Святослава київський стіл посів його син Володимир Святославич (980-1015). Він ліквідував владу племінних
князів і замінив її практикою посадження у землях Русі своїх синів, дбав про систему оборони південних кордонів
держави, відбивав напади печенігів. 988 р. Володимир запровадив християнство як державну релігію.

За князювання Ярослава Мудрого (1019-1054) було здійснено низку важливих державних реформ. Найбільше
значення мало укладення збірки законів "Руська Правда", що регулювали всі сторони суспільного життя. Ярослав
Мудрий проводив активну зовнішню політику, уклав вигідні для Русі династичні шлюби своїх дітей з іноземними
володарями.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найбільшої могутності.

 Зростання великого феодального землеволодіння, міст, закріплення Рюриковичів в окремих землях Русі, міжусобиці
і вторгнення кочівників призвели до політичного роздроблення країни. На Любецькому з'їзді 1097 р. князі узаконили
принцип "отчинного старійшинства" при успадкуванні влади у землях Русі. У давньоукраїнській державі тривало
посилення відцентрових тенденцій, влада київського князя стала номінальною. Лише Володимиру Мономаху та його
синові Мстиславу Володимировичу вдалося тимчасово зберегти єдність земель Русі.
 

Хрестові походи. Держави хрестоносців

Хрестові походи - це воєнно-колонізаторські походи (1096- 1270) до країн Близького Сходу (Сирії, Палестини,
Єгипту), що здійснювалися під релігійними гаслами боротьби християн проти "невірних" (мусульман) та визволення
"гробу Господнього" і "святої землі" Палестини. Організатором походів була католицька церква, зацікавлена в
колонізації нових земель, зміцненні позицій папства в Європі. Водночас важливим було також те, що з кінця X ст. в
Європі відбувалося економічне піднесення і вона вела з мусульманським світом боротьбу за торговельні шляхи
Середземномор'я, оскільки контроль за Палестиною значно спростив би торгівлю європейських купців.

У хрестових походах брали участь великі європейські феодали, дрібні рицарі, купецтво, селяни. Феодали намагалися
загарбати нові території та здобич. Купецька верхівка (переважно Венеції та Генуї), що зазнала збитків після
завоювання Близького Сходу сельджуками, розраховувала відновити безпосередні торговельні зв'язки зі східним
узбережжям Середземного моря, захопивши Сирію та Палестину, а також витіснити Візантію з торговельного ринку з
Близьким Сходом. Селяни сподівалися знайти нові землі для поселення, а також здобич.

Важливим був також міжнародний фактор: на кордонах Візантії з'явилися турки-сельджуки, котрі у 1071 р.
розгромили візантійську армію при Манцикерті й захопили Антіохію, Нікею та Єрусалим, перервавши паломницькі
шляхи. Візантійський імператор Олексій Комнін у 1095 р. звернувся за допомогою до західних країн.

Наприкінці XI ст. духівництво розпочало агітувати за походи на Схід. 1095 р. на церковному соборі у м. Клермоні
Папа Урбан II закликав до 1-го хрестового походу (1096-1099). Першими навесні 1096 р. по Рейну і Дунаю рушили до
Константинополя селяни з Північної і Середньої Франції та Західної Німеччини. Вони пройшли через Угорщину та
Болгарію, вчинивши численні погроми місцевого населення, і візантійський імператор поспішив переправити їх через
Боспор до Малої Азії. Селянські загони, погано організовані й озброєні, діставшись Малої Азії, були розгромлені і
майже знищені сельджуками під Нікеєю. Влітку того ж року тим самим шляхом ішли феодали передовсім з Півдня
Франції, Нормандії, Лотарингії, Фландрії та Півдня Італії.

Ополчення рицарів після об'єднання 1097 р. у Константинополі здобуло Нікею, Едессу, Кілінію та Антіохію. 1099 р.
значно поріділе військо хрестоносців досягло Єрусалима і після запеклого штурму оволоділо містом. Хрестоносці
знищили майже всіх городян. Мусульман, які ховалися в мечетях, убивали на місці. Страхітливі розправи змінювалися
релігійними церемоніями, після чого різанина і пограбування відновлювалися.

На загарбаних землях хрестоносці створили Єрусалимське королівство, яке включало Палестину і південну частину
Сирії. Королем було проголошено герцога Готфріда Бульйонського. Від Єрусалимського королівства номінально
залежали три васальні держави: графство Тріполі, князівство Антіохія та графство Едесса, але насправді вони були
цілком незалежні. На їхніх кордонах почалося будівництво оборонних фортець. Могутні рицарські замки і постійна
готовність зі зброєю в руках зустріти ворога давали можливість тривалий час зберігати хрестоносцям свої держави на
Сході. У королівстві та в князівствах хрестоносці відтворили феодальну систему, що панувала на Заході: всю територію
було поділено на рицарські феоди. Деякі селяни, що прийшли з рицарями, отримали рицарське звання і рицарські
феоди.

Західноєвропейські феодали, намагаючись здобути нові володіння, змушені були об'єднуватися. На початку ХП ст.
хрестоносці створили військові організації - духовно-рицарські ордени іоаннітів, тамплієрів та Тевтонський орден.

У 1144 р. мосульський емір завоював Едессу, що стало приводом до 2-го хрестового походу (1147-1149) під проводом
німецького імператора Конрада III Штауфена та французького короля Людовіка VII. Візантійський імператор пообіцяв
допомогти продовольством та провідниками. Проте Конрад, усупереч порадам рухатися узбережжям Малої Азії, повів
німецькі війська вглиб Анатолії та був повністю розгромлений мусульманами. Після поразки він відійшов до Нікеї,
очікуючи на французьких союзників. У березні 1148 р. залишки німецьких військ а французами після численних
кровопролитних сутичок із мусульманами прибули до Антіохії, де обидва монархи прийняли хибне рішення захопити
штурмом сирійське місто Дамаск. П'ятдесятитисячне військо хрестоносців почало облогу Дамаска, проте незабаром
інтереси Конрада та Людовіка VII розійшлися у питанні про те, кому буде належати захоплене місто. Конфлікт призвів
до того, що хрестоносці припустилися низки тактичних помилок і після тривалої облоги змушені були відступити.

Після здобуття 1187 р. єгипетським султаном Салах-аддіном (Саладіном) Єрусалима відбувся 8-й хрестовий похід
(1189-1192), очолений французьким королем Філіппом П Августом, імператором Німеччини Фрідріхом І Барбароссою і
англійським королем Річардом І Левовим Серцем. Наслідком походу було загарбання фортеці Акри й острова Кіпр, де
було засновано Кіпрське королівство. За угодою із Саладіном купці та паломники з Європи отримали право вільно
відвідувати Єрусалим протягом трьох років.

У 1212 р. відбувся так званий дитячий хрестовий похід, в якому взяли участь юні французи та німці. Похід закінчився
трагічно: частина дітей загинула під час шторму, а інша, досягти Александрії, була захоплена у полон і продана
сарацинами у рабство.

Під час 4-го хрестового походу (1202-1204) хрестоносці загарбали Константинополь і заснували на частині території
Візантійської держави Латинську імперію. Спочатку планувалося здійснити військову операцію проти Єгипту. Венеція
погодилася надати флот за половину воєнної здобичі. Проте у Венеції зібралося втричі менше хрестоносців, ніж
планувалося, у котрих не вистачало грошей для того, щоб оплатити витрати венеціанців. Дож Енріко Дондоло
запропонував захопити багате торгове місто Задер на побережжі Адріатичного моря, яке було конкурентом Венеції.
Попри заборону папи Інокентія III розорювати християнські міста, хрестоносці захопили Задар у листопаді 1202 р.
Венеціанці надалі спровокували хрестоносців на похід у Візантію. Привід було знайдено: візантійський царевич Олексій
виступив проти свого дядька-імператора і пообіцяв Папі Римському за допомогу підпорядкування грецької церкви
Риму, а хрестоносцям - щедру винагороду.

У липні 1203 р. флот хрестоносців підійшов до стін Константинополя. Переговори з імператором провалилися і
почалася облога міста. Візантійські війська не змогли розбити хрестоносців у відкритому полі і серед жителів міста
почалися заворушення. Імператор утік з міста і влада на короткий час перейшла до Олексія, котрий відмовився
виплачувати обіцяну хрестоносцям винагороду, посилаючись на те, що імператорська казна спустіла. У січні 1204 р. у
Константинополі відбувся державний переворот: Олексія задушили і влада перейшла до вороже налаштованого до
хрестоносців Олексія Дуки. 9 квітня 1204 р. хрестоносці штурмували Константинополь і незабаром місто було
захоплене та піддане варварському спустошенню.

На місці Візантійської імперії хрестоносці заснували Латинську імперію. Імператором було обрано одного з вождів
походу Бодуена Фландрського, який, проте, не мав майже ніякої влади. Після ударів, яких завдали хрестоносці,
Візантійська імперія вже ніколи більше не піднеслася.

На Балканському півострові утворились чотири найважливіші "латинські" держави: Латинська імперія - зі столицею
в Константинополі, Фессалонікійське королівство, Ахейське князівство (на Пелопоннесі) та Афінсько-Фіванське
герцогство. Кожне з них поділялось на кілька графств і сеньйорій. Великі територіальні володіння придбала Венеція.
Латинська імперія існувала до 1261 р., коли нікейський імператор Михайло VIII Палеолог відновив Візантію та вигнав
західних правителів. Ахейське князівство припинило існування у 1432 р., а Афінське герцогство захопили османи у 1456
р.

5-й хрестовий похід (1217-1221) спочатку був спрямований проти Сирії, але потім хрестоносці рушили проти Єгипту,
султан якого володів і Палестиною. Проте внутрішні чвари і невміле командування згодом призвели до воєнних невдач,
які змусили хрестоносців піти з Єгипту.

1228 р. розпочався 6-й хрестовий похід (1228-1229), який папа Григорій IX заборонив, бо його очолював імператор
Фрідріх II, який вів боротьбу з папством і був відлучений від церкви. Діючи більше дипломатичним шляхом, ніж
зброєю, використовуючи боротьбу між дамаським еміром і єгипетським султаном за Сирію, Фрідріх П добився того,
що єгипетський султан віддав йому Єрусалим та низку інших міст у Палестині. Але серед хрестоносців спалахнули
нескінченні чвари і збройні конфлікти, тому мусульмани знову заволоділи Єрусалимом і цього разу остаточно.

7-й хрестовий похід (1248-1254), на чолі якого стояв французький король Людовік IX, був спрямований проти Єгипту.

15 тис. рицарів здобули у 1249 р. Дамієтту і згодом завдали поразки єгипетським військам поблизу Аль-Маясура.
Проте ворог захопив французькі кораблі і в таборі хрестоносців почалися голод та хвороби. Незабаром сарацини
оточили французів і король, котрий потрапив у полон, змушений був підписати десятирічне перемир'я із султаном і
повернути Дамієтту.

Людовік IX очолював і 8-й - останній - хрестовий похід (1270). Брати участь у ньому було мало охочих, тому королеві
доводилося наймати рицарів за гроші. Хрестоносці рушили проти туніського султана. У Тунісі розпочалася епідемія
чуми, від якої частина хрестоносців загинула, зокрема і сам Людовік IX. Ті, хто лишилися в живих, повернулися назад.

Папи закликали християнських государів до нових хрестових походів, збирали на це кошти, проте жоден похід
більше не відбувся.

Без підтримки Заходу колонії хрестоносців на Сході втримуватися своїми силами не могли. Єгипетські султани
відвойовували у них одне місто за іншим.

Хрестоносці закріпились тільки у Кіпрському королівстві. Головний порт Кіпру - Фа магу ста - деякий час був дуже
важливим торговельним пунктом східної частини Середземного моря. Король Кіпру мав титул короля
Єрусалимського. У XV ст. острів було приєднано до володінь Венеції.

Припинення хрестових походів стало результатом соціально-економічних і політичних змін, що відбулися в Західній
Європі в XII-XIII ст. Розвиток товарно-грошових відносин, бурхливе зростання міст, перехід у зв'язку з цим до грошової
ренти створили для значної частини панівного класу нові джерела прибутків у самій Європі. Купецтво втратило інтерес
до походів після встановлення прямих торговельних відносин з мусульманськими країнами.

Хрестові походи мали значний вплив на економічний і культурний розвиток феодальної Європи: поклали край
торговельному пануванню візантійців та арабів у східній частині Середземного моря. У результаті походів Західна
Європа ознайомилася з технікою і культурою Сходу, запозичила нові сільськогосподарські культури - гречку, рис,
кунжут, абрикоси, кавуни, лимони, фісташки, спеції, почала вживати тростинний цукор. Текстильна промисловість
Заходу багато в чому залежала від товарів, що привозились зі Сходу: шовку, бавовни, природних барвників та ін.

Були запозичені деякі предмети озброєння, наприклад арбалет, а також труба і барабан. В Європі поширились і
деякі східні звичаї: миття рук перед їжею, носіння бороди, купання у гарячих лазнях, звичай носити герби на щитах.
Хрестові походи справили чималий вплив і на спосіб життя та потреби панівного класу. Рицарі, що побували на Сході,
вже не вдовольнились грубим домотканим одягом, незатишними замками. У них посилився потяг до гарного одягу,
дорогої зброї, вишуканих страв та ін.

Водночас якщо хрестові походи справили певний вплив на культуру Західної Європи, ознайомивши європейців з
більш високою культурою Сходу, то східним країнам вони завдали лише чимало лиха.

У XII-XIII ст. відбулися хрестові походи - загарбницькі війни німецьких феодалів - проти слов'ян і народів
Прибалтики.

Хрестовими походами називалися також походи феодалів і папства проти єретиків у XIII-XV ст. (Альбігойські війни,
Гуситські війни, повстання Дольчіно).
 Північно-східна русь у XII - на початку ХІІІ ст.

Ще наприкінці XI ст. на з'їзді в Любечі (1097) руські князі визначили порядок, згідно з яким кожний князь "має отчину
свою", тобто кожна князівська лінія спадково володіє своїм князівством. Рішення з'їзду відобразило той факт, що в
окремих областях зміцніла феодальна власність на землю і в країні сформувалася ієрархія великих землевласників.
 Найбільшого значення у Північно-Східній Русі набуло Влади-миро-Суздальське (або Ростово-Суздальське) князівство.
Воно займало велику територію від Нижнього Новгорода до Твері по Волзі, до Гороховця, Коломни і Можайська на
півдні, включало Устюг і Білоозеро на півночі.

На сході та північному сході влада князівства поширювалася на волзько-камські (мордовські та марійські) і подвінські
землі, де виникли такі міста-фортеці, як Нижній Новгород, Устюг та ін. У цій частині Русі досить рано утворилися великі
князівські земельні володіння і міста, тому місцеве боярство значно залежало від князів.

Ростово-Суздальська земля вийшла з-під влади Києва на початку XII ст., коли в ній князював син Мономаха Юрій
Володимирович (1125-1157). Він першим із суздальських князів не тільки домагався самостійності свого князівства, а і
його переваги на Русі. За спроби захопити й утримати такі віддалені від Суздаля міста, як Київ і Новгород, його
прозвали Долгоруким. Князь Юрій розширював свої володіння, не нехтуючи жодними засобами.

У ХІІ ст. Владимиро-Суздальська земля зазнала економічного піднесення: споруджувалися нові міста - Переяслав л ь,
Звенигород, Дмитров та ін., було засновано Москву.

Наступник Юрія, князь Андрій Боголюбський (1157-1174), брав участь у походах свого батька, був князем у Вишгороді
під

Києвом. 1155 р. він перебрався до Владимира на р. Клязьма, що став столицею його князівства. Після смерті батька
князь Андрій завершив об'єднання північно-східних земель Київської держави у Владимиро-Суздальське князівство.
Його підтримували городяни Ростова, Суздаля та інших центрів, але місцеве велике боярство ворогувало з ним.

Спираючись на підтримку служилих бояр, дворян і міста, Андрій рішуче боровся з непокірною боярською знаттю,
частину якої вигнав із князівства. Він привласнив собі титул великого князя всієї Русі.

1169 р. князь Андрій захопив і нещадно зруйнував Київ, а управління ним передав одному зі своїх васалів. Надалі він
постійно втручався у внутрішні справи південноруських князів, які, проте, 1173 р. розбили його військо. Він переніс
столицю у Владимир, неподалік якого збудував для себе замок у с. Боголюбові (звідси і його прізвище). Не менш
енергійно діяв князь Андрій і на півночі, прагнучи до влади в Новгороді.

Політика князя Андрія, спрямована на зміцнення князівської влади, призвела до конфлікту зі знаттю. 1174 р. він був
убитий бо-ярами-змовниками у Боголюбові.

Князі Північно-Східної Русі мали зв'язки з Кавказом. Про це свідчить той факт, що син Андрія Боголюбського,
одружений з грузинською царицею Тамарою, стояв на чолі грузино-вірменського війська, що визволило від турків-
сельджуків стародавню столицю Вірменії - Двін.

Молодший брат Андрія Боголюбського, Всеволод Велике Гніздо (1177-1212), який дістав це прізвисько тому, що мав
багато дітей та онуків, зміг ще більше приборкати феодальну знать, багатьох представників якої він стратив. Всеволод
мав титул великого князя і міцно утримував під своєю владою Новгород і Рязань.

Владимиро-Суздальська земля посідала значне місце у міжнародних відносинах. Юрій Долгорукий підтримував союз
із Візантією. Андрій Боголюбський, використовуючи суперечності між Візантією і Римом, добився організації єпископії
у Владимирі. Рим, розуміючи міжнародне значення Владимиро-Суздальської землі, виряджав туди посольства і
"проповідників", то намагаючись втягнути руських князів у конфлікт з Німеччиною, то пропонуючи їм прийняти
католицтво, однак ці наміри не реалізувалися.

Новгородсько-Псковська земля займала величезну територію і межувала з Владимиро-Суздальською, Смоленською та

Полоцькою. Новгород був розташований на головному торговельному шляху, що зв'язував Балтійське, Чорне і
Каспійське моря. Новгородські бояри зберегли владу над землями сусідніх народів, які раніше входили до складу
Київської держави. У цих землях були розташовані адміністративні центри збирання данини ("погости") і фортеці. На
заході, крім великого новгородського передмістя - Пскова, знаходилось місто Юр'їв (Тарту) - важливий центр
новгородської влади в естонських і латвійських землях, на півночі - Ладога.
 Влада Новгорода поширювалась на Східну Прибалтику до Двіни, на землі карелів, фінів і саамів до кордонів Норвегії,
уздовж берега Білого моря аж до Уральського хребта.

Внаслідок несприятливих кліматичних умов та не дуже родючих ґрунтів землеробство не могло задовольнити потреб
населення. Хліб постійно постачався із Суздальської землі. Новгородці займались різними промислами - полюванням на
хутрових і морських звірів, рибальством, видобуванням солі. Велику роль відігравав видобуток заліза.

У XII ст. у Новгороді та Пскові владу захопили бояри, які вели значні торговельні операції та займалися лихварством.
У Новгородсько-Псковській землі утворилася аристократична боярська республіка. Формально верховну владу там мало
віче - збори всіх дорослих чоловіків, проте фактично вона булав руках бояр, з яких обиралися посадник (що відав
управлінням і судом), тисяцький (помічник посадника, командувач війська, який також відав судом серед купців) і навіть
архієпископ. Останньому належало чимало земель, він також відав державною казною, зовнішніми зв'язками
республіки та ін. Оскільки республіка не мала постійного війська, а лише у разі великої війни збирала народне
ополчення, віче запрошувало князя з дружиною переважно для захисту своїх володінь. Його права були дуже обмежені.
Князь одержував "утримання" - певні прибутки від управління, суду і торгівлі. Запрошувані князі постійно ворогували з
новгородським боярством, намагаючись зміцнити своє становище в Новгородській землі.

У зв'язку з розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі й особливо зі зміцненням торговельних відносин між
республікою і Владимиро-Суздальською землею посилилася роль купецтва. Суздальські князі, проводячи об'єднавчу
політику, неухильно намагалися підпорядкувати Новгородську республіку. Опір частини новгородського боярства цій
політиці ставав причиною неодноразових сутичок. Вплив владимирських князів помітно посилився у XIII ст., коли їхні
війська надали допомогу Новгороду і Пскову в боротьбі із зовнішніми ворогами.

Розвиток феодальних відносин привів до відокремлення Псковської землі, де в XIII ст. утворилася самостійна боярська
республіка.

Чингісхан та його походи

Власне ім'я Чингісхана - Темучин (бл. 1166-1227). Він народився в сім'ї вождя родоплемінного об'єднання. Його рід
кочував у долині річок Онону і Керулену - на території сучасної Монголії.

Його батька отруїли кровні вороги татари, а родичі відвернулися від їхньої сім'ї. Життя було голодним, але вдова
виростила і вигодувала двох дітей. Коли Темучин виріс, родичі, злякавшись помсти, схопили його і закували в колодки,
але він зміг втекти.

Природний розум та мужність забезпечили Темучинові популярність серед монгольських племен, навколо нього
згуртувалися перші соратники. Однак доля знову завдала йому удару - його дружину розгромили чжурчжени, а сам він
11 років був чжурчженським рабом і носив колодки, але знову втік і зумів зібрати колишніх прихильників. Темучин
склав для свого війська кодекс правил, які визнали ті, кому набридли родові обмеження, хто мріяв про славу, добробут,
владу негайно і готовий був задля цього ризикувати життям. Ці правила передбачали смерть за зраду, обман, убивство,
крадіжку, недисциплінованість і порушення принципу взаємодопомоги.

Наприкінці ХП - на початку XIII ст. Чингізхан, перемігши в багаторічній міжусобній боротьбі низку монгольських
родів, об'єднав під своєю владою кочові племена монголів і створив ранньофеодальну державу - централізовану
військову деспотію, метою якої стало завоювання і пограбування сусідніх народів. 1206 р. на з'їзді (курултаї)
монгольської знаті Темучин був проголошений Чингізханом (великим ханом), правителем усіх монголів.

У ХІІІ ст. військо Чингісхана підкорило Сибір, Північний Китай, Середню Азію, спустошивши і зруйнувавши міста
Самарканд, Бухару, Ургенч, Ходжент, Мерв, Термез та ін.

1221 р. військо Чингісхана вдерлося до Азербайджану та Грузії, пройшло через Кавказ і дійшло до Криму, а 1228 р.
здійснило грабіжницький похід на руські землі. Того ж року монголи, завдавши поразки руським князям та половцям
на р. Калка, повернули на Булгарію.
 Незадовго до смерті Чингізхан розподілив завойовані землі (улуси) між своїми синами Джучі, Джагатаєм, Угедеєм і
Тулуєм. Нащадки Чингісхана продовжували загарбницькі війни проти народів Азії та Європи.

Навала монголів, очолювана Чингізханом, призводила до руйнування міст та винищення населення і надовго
затримала соціально-економічний розвиток підкорених народів.

Армія та держава монголів

У ХП ст. монголи були типовими кочівниками: жили родами, не вели осілого способу життя, весь час пересувалися
на нові пасовиська, розводили коней, волів та овець, їли конину й баранину (майже не вживаючи в їжу птицю та рибу),
пили кумис - напій з кобилячого молока. Наприкінці XII ст. монголів об'єднав Чингізхан.

Зламавши родоплемінний устрій, Чингізхан поділив степовиків на десятки, сотні, тисячі та тумени (10 тис. вояків),
створив 10-тисячну гвардію, а єдиним законом зробив Ясу. Увесь монгольський етнос став ордою, народом-воїном.

Розпочалася війна за возз'єднання Степу. Старший син Чингісхана Джучі підкорив племена Південного Сибіру, його
полководець Субудай розбив у долині р. Іртиш найманів і меркитів. У Чингісхана повірили купці Уйгурії та дали йому
гроші (вони сподівалися, що він зможе ефективніше охороняти торгівців Великого шовкового шляху).

На початку ХІІІ ст. монголи напали на імперію чжурчженів, захопили їхню столицю Дасін (сучасний Пекін), та в тил
монголам несподівано вдарили меркити. їх наздогнав і винищив до останнього на р. Іргиз хан Джучі, але там монголів
несподівано атакував правитель Хорезму, котрий як фанатик-мусульманин вважав за необхідне воювати з усіма
"невірними". Монголи напад відбили. Чингізхан надіслав до шаха посла, маючи намір залагодити конфлікт, однак за
наказом шаха цього посла було вбито. Зрадницьке вбивство посла вважалося у монголів найтяжчим гріхом, який
можна спокутувати лише смертю. Монголи були переконані, що і піддані, які не виступають проти гріховного
володаря, мають нести таку ж відповідальність за гріх. Однак говорити про виняткову монгольську жорстокість не варто
- цзіньці, китайці, хорезмійці, хрестоносці, слов'яни і японці гуманізмом на той час також не вирізнялися.

Розділивши армію, Чингізхан наказав Джучі громити половців (кипчаків), сам очолив похід на Хорезм, а фронт
проти чжурчженів передав своєму найталановитішому полководцеві Мухулі, який володів кількома мовами і ще не
зазнавав поразок. Не маючи достатніх сил для опору, чжурчжені запропонували данину, проте монголи не
погодилися.

Подальші монгольські завоювання нагадували снігову лавину. Полонені китайські фахівці нашвидкуруч виготовили
"черепахи" на колесах і метальні катапульти для штурмування кам'яних мурів (за допомогою останніх у місто
закидалися глечики із запалювальною сумішшю). 1219 р. монголи завоювали Отрар. Перелякані мешканці Бухари і
Самарканда добровільно відкрили перед Чингізханом міську браму, а 1221 р. після тривалої облоги впала столиця
Хорезму - Ургенч.

30-тисячна монгольська армія, яку очолювали Джебе й Субудай, з боями прорвалася через Закавказзя на Дон, щоб
ударити в тил половцям, війна з якими точилася з 1218 р. Звідусіль оточені ворогами, половці звернулися за
допомогою до руських князів. Тоді ж до Києва прибуло монгольське посольство. Пропозиції монгольських дипломатів
були простими: наш ворог - кипчаки, а лісиста Русь кочівникам не потрібна - залиште нам половців, а ми не
чіпатимемо Русь. Однак князі вирішили надати допомогу половцям (з ханами яких вони часто вступали в династичні
шлюби), а монгольське посольство вирізали.

Половці (кипчаки" кумани) - середньовічна народність тюркської групи. В XI ст. прийшли з Північно-Західного
Казахстану в степи Північного Причорномор'я і Кавказу, витіснивши печенігів. Територія від західних відрогів Тянь-
Шаню до Дунаю, на якій кочували половці, називалась Дешт-і-Кипчак, або Половецька земля. Складалися з окремих
племінних об'єднань на чолі з ханами, влада поділялася між кількома аристократичними родинами (Тугоркана, Боняка
та ін.). Основні заняття - кочове скотарство, військова справа, торгівля. З 1065 р. постійно нападали на Русь, розорюючи
Київську, Переяславську і Чернігівську землі, влаштовували походи в Угорщину і Візантію. У другій половині XII ст. хан
Кончак об'єднав половців в єдину державу, яку розгромили монголи на початку XIII ст. Остаточно були розбиті ордами
Батия у 1238р. Частина половців, так звані західні, на чолі з Котяном відкочували до Угорщини, потім до Болгари, де
злилися з місцевим населенням. Східні половці (кипчаки) увійшли до монгольського війська, а згодом утворили
основне населення Золотої Орди.

1223 р. на р. Калка русько-половецьке військо було розбите монголами, проте в тил монгольському авангарду
несподівано вдарили волзькі булгари, змусивши монголів відійти. Відтоді значна частина руських князівств і Волзька
Булгарія перетворилися на затятих монгольських ворогів.

Останньою жертвою Чингісхана стала держава тангутів, розташована на північний захід від Китаю, що спочатку
визнала себе васалом Чингіза, але потім відмовилася спільно воювати проти Хорезму.

1227 р. під час облоги тангутської столиці Чингізхан загинув. У ході штурму монголи захопили в полон тангутську
царівну, яку Чингізхан наказав привести до нього в юрту на ніч. Саме вона смертельно поранила його і вранці
Чингізхан помер у страшних муках.

Наступним ханом згідно з чингісовим заповітом став його третій син Угедей - добрий, бездарний і схильний до
пияцтва. За царювання Угедея (1228-1241) монгольські воєначальники остаточно підкорили чжурчженів та подолали
опір у Середній Азії.

Степняки вперше в історії стали володарями величезних земель, заселених осілими народами. Воєначальники
радили хану знищити всіх "нечестивців", а їхні землі перетворити на пасовиська для монгольських коней. Проте хитрий
радник Єлюй Чуцай висловився з цього приводу так: "Ми завоювали імперію, сидячи верхи на коні, але керувати нею з
сідла неможливо", а також довів, що із завойованих територій можна отримувати значні прибутки. Хан повірив йому.
Було здійснено перепис земель і людей, встановлено чітку податкову систему (подушну подать з мусульман і степняків,
подвірний податок з китайців, мито з купців).

Зусиллями ремісників-бранців із завойованих країн на р. Онон було збудовано величну столицю - Каракорум
("Чорний трон"), розкіш якої описали європейські мандрівники Гільйом де Рубрук, Плано Карпіні, Марко Поло та ін.

Монголи не звикли пробачати образ, тому 1235 р. курултай вирішив остаточно розгромити половців і покарати
Волзьку Булгарію та Русь. Розпочався великий похід на "вечірні країни", який очолив онук Чингісхана від старшого сина
Джучі хан Бату. Його найпершим радником став непереможний Субудай, який у безперервних баталіях втратив око й
руку, паралізовану після тяжкого поранення, був кульгавим від удару ворожої шаблі, проте за все життя не зазнав
поразок і жодного разу не переступив жорстких настанов Чингісхана.

Упродовж 1236-1241 рр. військо Бату і Субудая завоювало Волзьку Булгарію, Половецький степ, Крим, більшу
частину Русі, переможно пройшло вогнем і мечем дорогами Польщі, Чехії, Угорщини, Австрії, Хорватії, Боснії, Сербії,
Болгарії, вийшло на береги Адріатики. Паніка охопила всю Західну Європу. Папа Римський Григорій IX утік до Ліона,
німецько-римський імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен сховався на Сицилії.

Проте величезні людські втрати і смерть 1241 р. Угедея змусили Батухана припинити похід: на нього чекав курултай,
де назрівала кривава боротьба за престол, тому для Бату важливіше було зберегти армію, а не завойовувати нові землі.
В імперії монголів назрівав розкол.

На курултаї ханом було обрано сина Угедея Гужа, який відверто вороже ставився до Бату. З часом Гуж загадково
помер. Ханом став двоюрідний брат Бату Мунке (1251-1259).

За правління Мунке та його наступника, брата Хубілая, монголи завоювали Іран, Південний Китай. Хубілай заснував
Юаньську імперію, до складу якої ввійшли Китай і Монголія. 1308 р. монгольський степ остаточно підкорився
юаньським імператорам. Жертвами монголоюаньської агресії стали також Корея і Тибет, а Японія, В'єтнам, Бірма та
Індонезія відстояли незалежність.

Територіальна експансія, ознайомлення із цивілізаційними здобутками інших народів позначилися на розвитку

монгольської культури. Скарбницю світової літератури й історіографії поповнили анонімний епос про Чингісхана
"Приховане сказання", історія Монголії ("Золота книга"), що, на жаль, не збереглася до сьогодні. На основі уйгурської у
монголів сформувалася своя писемність, її доповнило алфавітне письмо на основі тибетських знаків. За прикладом міст
Середньої Азії та Близького Сходу будівлі столиці Каракорум прикрашали гранітні колони, дерев'яне і кам'яне
різьблення, ліпний декор.
 
Боротьба народів східної та центральної Європи з монголо-татарською навалою

У той час як західноєвропейські феодали захоплювали країни Східного Середземномор'я, марно намагаючись
зміцнити там свої позиції, сама Західна Європа опинилась перед небезпекою монгольського завоювання.

На момент смерті Чингісхана існувала величезна монгольська держава, яка включала крім Монголії Північний
Китай, Південний Сибір, більшу частину Середньої Азії та частину Закавказзя. На курултаї 1235 р. було вирішено
послати велику армію для завоювання Європи, яку очолив онук Чингісхана Бату.

Розоривши Волзьку Булгарію, монгольські полчища 1237 р. вдерлися в руські князівства. Русь чинила героїчний опір,
але вона, роздроблена на окремі феодальні князівства, не змогла відбити блискавичного удару. Руські князі були
розбиті на річці Сить (1238). Монголи дощенту зруйнували Рязань, Коломну, Москву, Владимир та ін.

1240 р. під час нового походу монголи завоювали Київ, Волинь, Поділля, Галич.

1241 р. війська Бату вторглися у Південну Польщу (були спалені Краків і Сандомир), у Чехію і Сілезію, в Угорщину,
де Бату завдав рішучої поразки війсвку угорського короля Бели IV. Передові загони Бату дійшли до Адріатики.

1241 р. Західній Європі реально загрожувало монгольське завоювання. І хоча чеські рицарі в Сілезії чинили монголам
серйозний опір, але тільки героїчна боротьба руського народу проти загарбників поклала край наступу монголів на
Захід і змусила орду повернути назад. Під час завоювання Русі монголи зазнали величезних втрат, що було основною
причиною їх невдач у Західній Європі.

Внаслідок завоювань монголів величезна територія Східної Європи і Азії була розорена, міста, села, фортеці
зруйновані, частина населення знищена, решта - обернена в рабство або обкладена непосильною даниною. Панування
монголів надовго затримало господарський і культурний розвиток руських земель. Значно менше, але так само
негативно воно позначилось на долі Угорщини, Румунії та Польщі.

Золота орда

Монгольську феодальну державу заснував хан Батий на початку 40-х рр. XIII ст. у результаті завойовницьких походів
у Східну Європу. Влада Золотої Орди поширювалась на територію від пониззя Дунаю і Фінської затоки на заході до
Іртиша і пониззя Обі на сході, від Чорного, Каспійського, Аральського морів і озера Балхаш на півдні до Новгородських
земель на півночі. Руські землі не входили до Золотої Орди, але перебували у васальній залежності, сплачували данину
і підлягали ханській владі у важливих політичних питаннях (отримання ярликів (права) на князювання, надання
військової допомоги та ін.). Центром Золотої Орди було Нижнє Поволжя, столицею спочатку стало м. Сарай-Бату
(поблизу сучасної Астрахані), з XIV ст. - м. Сарай-Берке (поблизу сучасного Волгограда).

Золоту Орду очолював хан з роду Чингізидів, який вважався верховним сюзереном і власником земель. Державними
справами керували беклярибек (виконував функції головнокомандувача, відав дипломатичними відносинами, мав
прерогативи вищої судової інстанції) і везир (уособлював вищу виконавчу владу, центральний орган якої - диван -
складався з кількох палат і контролював фінансові, податкові, торговельні та інші галузі внутрішнього життя).
Державний устрій мав напіввійськовий характер, найвищі посади обіймали члени правлячої династії - оглани, які
володіли улусами (уділами), що поділялися на тумани, тисячі, сотні, десятки. Із середовища нойонів і тарханів
виходили керівники (даруги, темники, тисячники, сотники й десятники), які одночасно виконували військові й
адміністративні функції. У підкорені місцевості для збирання данини посилались баскаки.

Золота Орда становила штучне, нетривке утворення, в якому силоміць були об'єднані народи різного етнічного
походження, які перебували на різних ступенях соціально-економічного та культурного розвитку. Хижацький,
паразитичний характер держави гальмував розвиток продуктивних сил. Власне ремісниче виробництво мало
примітивну форму домашніх промислів, а ремесла в містах Золотої Орди представляли переважно майстри, вивезені з
Хорезму, Північного Кавказу, Криму та ін. На грабунках підкореного населення базувалася й торгівля. Найбільшої
могутності Золота Орда досягла за ханів Узбека (1812-1342) та Джанібека (1342-1357), але далі настав період її занепаду.
Внаслідок міжусобної боротьби у 1357-1380 рр. на престолі змінилося 25 ханів.

На початку 60-х рр. XIV ст. відокремився Хорезм, південно-західні руські землі, що перебували під золотоординським
ігом, захопила Литва, на північно-східних посилився союз руських князівств на чолі з Москвою. Поразка в Куликовській
битві 1380 р. та спустошувальні напади Тимура (1389, 1391,1395-1396) остаточно підірвали сили Золотої Орди, призвели
до розпаду. На початку XV ст. виокремилися Сибірське ханство та Ногайська Орда, згодом виникли Казанське (1438) та
Кримське (1443), в 60-ті рр. - Казахське, Узбецьке і Астраханське ханства. Велика Орда, яка виступила наступницею
Золотої Орди, здійснила безуспішну спробу (1480) відновити залежність Північно-Східної Русі, але на початку XVI ст.
припинила існування.
 
Франція в XI-XV ст.

У X ст. західну частину колишньої імперії Карла Великого вже називали Францією, а не Галлією. Але централізованою
державою тогочасна Франція не була. В IX-X ст. вона першою в Західній Європі розпалася на кілька незалежних володінь
- герцогства Нормандія, Аквітанія, Гасконь, Бургундія, графства Тулузьке, Шампань, Фландрія (була васалом водночас і
французької, і німецької корон) та ін. Кожне з них було фактично державою в державі, а їх володарі часом переважали
могутністю короля і лише вдавали із себе вірнопідданих.

Проте королівська влада, хоч і дуже слабка, збереглася, бо в її існуванні були зацікавлені всі французи, зокрема й
великі сеньйори.

Наприкінці X ст., після смерті Людовіка Лисого - останнього Каролінга, феодальна знать обрала новим королем графа
Гуго Капета, який володів Парижем та навколишніми землями. Він і заснував династію Капетингів (987-1328).

Капетинги - французька королівська династія X-XIV ст., з історією якої тісно пов'язаний процес формування Франції
як єдиної національної держави. Вийшли із середовища заможних феодалів Робертинів, які уславилися у IX ст.
обороною Франції від норманів. Син Гуго Великого Гуго Капет після смерті останнього короля з династії Каролінгів був
обраний королем Франції (987р.). Перші Капетинги володіли лише 5 графствами в Іль-де-Франсі і мали скоріше
номінальні права феодального верховенства у Франції, але поступово встановили реальну владу над усією Францією,
спираючись на духівництво і городян. Головні представники династії: Туго Капет (987-996) - засновник, Генріх І (1081-
1060), Людовік VI (1108-1137), Філіпп II Август (1180-1228), Людовік IX Святий (1226-1270), Філіпп IV Красивий (1285-1314).

Перші Капети лише мріяли про сильну владу. Але поступово могутність цієї династії зростала. Капетинги ставали
дедалі багатшими (їм належали великі земельні угіддя, включаючи міста Париж і Орлеан), їх підтримували церква,
дрібні феодали і городяни, які натерпілися від феодальної вольниці і прагнули жити під захистом сильного монарха.
Спираючись на підтримку цих сил, Капети нарощували свої володіння і потроху об'єднували Францію.

Зрозуміло, в нарощуванні королівських володінь не все відбувалося гладко. Так, король Людовік VII взяв шлюб з
Алієнорою й одержав за нею герцогство Аквітанію, але у 1152 р. він розлучився. Розлучену королеву взяв в дружини
його васал Генріх Плантагенет, якому вже належали графство Анжу та герцогство Нормандія, а тепер дісталася й
Аквітанія. У середині XII ст. він став англійським королем. Отже, король Англії, володіючи французькими землями, був
васалом французького короля. Величезні володіння Генріха Плантагенета - від Ла-Маншу до Піренеїв - перейшли до
Англії.

На початку XIII ст. французький король Філіпп II Август (1165-1223) назавжди повернув Франції Нормандію та кілька
суміжних територій. Його володіння вже поширювалися на майже половиною території сучасної Франції. Король
створив потужне наймане військо і його влада посилилася.

На початку XIII ст. політичне життя у Франції також ускладнилося внаслідок поширення Альбігойської єресі. Серед
альбігойців було чимало світських феодалів, які хотіли заволодіти церковними землями та зберегти політичну
незалежність Півдня Франції.
 Єресі (з грец. - напрям, вчення, секта) - релігійні течії, опозиційні або ворожі панівній церкві. Викликали осуд,
відлучення і репресії з боку церкви і влади. В єресях за релігійними суперечностями стояли соціальні інтереси різних
верств і груп населення. Нерідко були виступами політичного протесту під релігійною оболонкою, характерними для
того історичного періоду, коли релігія становила панівну форму суспільної свідомості. Поділяються на
ранньохристиянські (аріани, ебіоніти, монтаністи, докети) і середньовічні. Останні у свою чергу поділяються на єресі
раннього середньовіччя (павликіани, богомили, катари, вальденси) та єресі XIV-XVI ст. (таборити, апостольські брати,
анабаптисти). Поняття "єресь" випливає з притаманної релігійній свідомості та поведінці нетерпимості до будь-якого
вільнодумства. Інколи розглядаються як вияв прогресу і творчого духу в релігії та культурі, а єретиків вважають
новаторами, революціонерами і героями.

Альбігойці- учасники єретичного руху в Південній Франції XII-XIII ст. Виступали проти догматів католицької церкви,
церковних землеволодінь і десятини. До них приєдналась частина місцевої знаті. Засуджені Вселенським собором 1215р.,
розгромлені в Альбігойських війнах.

Папа Інокентій III був дуже стривожений поширенням цієї єресі, адже альбігойці проголосили церкву творінням
диявола. Він організував проти них хрестовий похід. Король Філіпп II Август не побажав взяти участь у цьому поході, але
його наступник, король Людовік VIII Лев (1187-1226), приєднався до учасників походу. Він розорив багате Тулузьке
графство, володар якого підтримував альбігойців, і приєднав його до своїх володінь. У результаті Альбігойських воєн
стала королівською власністю й частина земель на середземноморському узбережжі, король узяв під свій контроль
південнофранцузькі міста.

Мудрий і побожний король Людовік IX Святий (1214-1270) закріпив за Францією повернені їй англійцями землі,
уклавши з Англією спеціальний договір, яка на континенті залишила за собою лише Аквітанію та Гасконь. У німецьких
імператорів тоді ж король відібрав Південну Італію та Сицилію.

Людовік IX крок за кроком зміцнював свою державу й владу. Він обмежив феодальний розбій, зобов'язавши феодалів,
перш ніж братися за зброю, звертатися до королівського суду. Королівський суд у Парижі став загальнодержавним,
розглядав і ті справи, які раніше були у віданні сеньйорів. Король навіть видав закони, які були чинними у всій Франції, а
не лише в королівських володіннях (раніше таких законів не видавали, бо їх усе одно ніхто не виконував). Він здійснив
грошову реформу, яка збагатила державу. Було встановлено нагляд за королівськими службовцями, яких зобов'язали
привселюдно присягати на те, що вони не крастимуть і не братимуть хабарів. Авторитет королівської влади від цих
заходів дуже зріс.

Особливо посилилася королівська влада у Франції в XIII ст. за Філіппа TV Красивого (1268-1314). Вигідно
одружившись, цей монарх заволодів областю Шампань і королівством Наваррою за Піренеями. Він напав на Фландрію,
але її міста повстали проти чужинців і розгромили у битві шпор" (1302) добірне французьке рицарство (таку назву битва
одержала, тому що фландрійці зняли з убитих рицарів 4000 позолочених шпор і порозвішували їх у соборі на знак
перемоги).

У Філіппа IV Красивого постійно не вистачало грошей. Він навіть став фальшивомонетником. Але найбільші надії
король покладав на стягнення податків з населення, ухваливши сплату податку духовенством. Щоб примирити народ з
новими податками, Філіпп IV Красивий у 1302 р. скликав Генеральні штати - дорадний орган при королі, який існував у
Франції до 1789 р. і до складу яких входили представники духовенства, дворянства та городян. Генеральні штати ніби за
дорученням суспільних станів давали згоду на запровадження нових податків, посилюючи королівську владу. З їх
появою у Франції станова монархія зміцніла.

Сама думка про те, що церква у Франції має платити податок, виводила папу з рівноваги. Між папою та французьким
королем спалахнув гострий конфлікт, переможцем з якого вийшов король. Філіпп IV Красивий надовго перетворив пап
на васалів французької корони, змусивши їх переселитися до Авіньйона. Ця подія в історії відома під назвою
"Авіньйонський полон".

Авіньйонський полон - період вимушеного перебування Римських пап у м. Авіньйоні (Південна Франція) з І808 по
1378 р., яскравий приклад суперечок про першість духовної або світської влади в період становлення національних
держав. Безпосереднім приводом стала боротьба Папи Римського Боніфація VIII (1294-1303) з французьким королем
Філіппом IV Красивим (1285-1814) - представником династії Капетингів, котрий проводив активну політику приєднання
до Франції нових територій (графства Шампань, королівств Наварра і Ліоне), що вимагала нових фінансових надходжень
у державну казну. З цією метою він обклав податками католицьке духовенство, чим викликав незадоволення Папи
Римського" Спеціальною буллою Боніфацій VIII під загрозою відлучення від церкви заборонив усім світським князям
вимагати або отримувати від духовенства будь-які податки, а духовенству сплачувати їх без дозволу римського престолу.
Філіпп IV розцінив це як втручання Папи Римського у внутрішні справи держави. У1302р. король скликав Генеральні
штати, які його підтримали. Після відлучення короля від церкви й арешту папського легата протистояння між світською
і духовною владою досягло найвищої точки. Філіпп IV вирішив діяти силовими методами. Його озброєний загін
фактично заарештував Боніфація VIII у родинному замку в Ананії поблизу Риму і пристарілий папа незабаром помер.
Новий Папа Римський Климент V, француз за національністю, на вимогу Філіппа IV переніс папську резиденцію з Риму
до м. Авіньйона, де папи залишалися під наглядом французьких королів протягом сімдесяти років.

Булла (кулька) - найважливіший папський документ латинською мовою, що містить звернення, постанову або
розпорядження. Скріплюється круглою металевою печаткою - буллою (звідси походить назва).

Здобута перемога над католицькою церквою розв'язала Філіппу IV руки. Він узявся за своїх основних кредиторів -
орден тамплієрів, яким заборгував багато грошей. Короля непокоїв не стільки сам борг (борги він вмів не повертати),
скільки могутність ордену, який до того ж підпорядковувався не монарху, а папі. Тамплієри на той час мали землі у
Франції, Англії, Фландрії, Іспанії, Португалії, Італії, Австрії, Німеччині, Угорщині та на Сході, а також мали сильне
військо, активно займалися лихварством. Саме вони винайшли вексель - документ, за яким гроші, покладені в одну з
фортець, можна було одержати в іншій фортеці, що дуже спростило грошові перекази. Тому й не дивно, що тамплієри
мали вдосталь грошей, щоб позичати їх навіть європейським монархам.

У 1307 р. французький король за згодою з папою Климентом V заарештував членів цього ордену і посадив їх у
в'язницю. Було ув'язнено і великого магістра ордену. Королю кортіло якнайшвидше заволодіти скарбами тамплієрів,
але вони безслідно зникли. Король і папа влаштували над тамплієрами суд. 54 з них спалили живцем у Парижі. Зберігся
переказ, що великий магістр тамплієрів перед смертю прокляв Філіппа IV й Климента V і напророчив їм швидку
загибель. Це похмуре пророцтво справдилося - обидва вони незабаром померли. Історики вважають, що хтось за
допомогою отрути помстився королю й папі за загиблих тамплієрів, які "були значно меншими грішниками, ніж їх
судді".

Після смерті Філіппа IV пророцтво тамплієрів і далі справджувалося - три його сини померли за загадкових обставин.
Королем вельможі проголосили Філіппа VI Довгого - представника сімейства Валуа. Він започаткував королівську
династію Валу а, яка існувала до кінця середньовіччя.

Проте утвердитися новій династії було непросто. У Філіппа IV Красивого залишилася донька - англійська королева,
син якої Едуард III посів англійський трон. Саме він заявив, що в нього більше прав на французьку корону, ніж у будь-
кого з Валуа. Щоб віднадити Едуард а III, французькі законодавці заявили, що корону не слід передавати по жіночій
лінії. Отже, мати Едуард а III не могла передати сину право на французький трон, бо сама його не мала. Едуард III стояв
на своєму. Питання про те, хто має посісти французький трон, було лише приводом до війни, бо воєнний конфлікт
назрівав уже давно. Яблуком розбрату між Францією і Англією стала багата Фландрія, яка лише вважалася васалом
Франції, а насправді була незалежною. Міста Фландрії більше тяжіли до Англії, з якою їх пов'язували спільні
господарські інтереси.

Страшна війна між Францією та Англією, яку назвали Столітньою, почалася у 1337 р. і точилася з перервами до 1453
р. Внаслідок її тривалий і болісний процес об'єднання Франції завершився.

Англія в XI-XV ст.

З кінця УШ до середини X ст. північно-східна частина Англії була під владою вікінгів - датчан, які поступово заселили
Англію. Близько 886 р. англосакси уклали з датчанами договір про поділ Англії. Південно-західна частина залишилася
за англосаксами, а північно-східна діставалася датчанам.

Проти завойовників-датчая енергійно боровся король Альфред Великий (871-900), який бачив, що народне
ополчення не здатне успішно протистояти загарбникам, тому створив професійне військо. Для цього він зобов'язав
кожних п'ять англосаксів озброїти й спорядити на війну шостого. Рицар одержував за службу у війську земельний
наділ, мав з'являтися до королівського двору в супроводі кількох піхотинців зі зброєю та бойовим конем. Отже,
нападникам уже протистояли не слабосилі селяни-ополченці, а воїни-професіонали, які воювали не гірше від датчан.
Щоб віднадити піратів від узбережжя Англії, було побудовано морський флот. Датчани не вміли штурмувати замки,
тому король побудував прикордонні сторожові фортеці. Він запровадив спеціальний податок- "датські гроші", які
спрямовувалися на оборону від датчан.

Король Альфред Великий був освіченою людиною, опанував латину. Він відкрив у своєму палаці школу, зобов'язав
грамотних монахів і священиків перекладати народною мовою книги. За цього монарха почали вести "Англосаксонську
хроніку", яка зберегла відомості про найважливіші події в житті середньовічної Англії.

У Х - на початку XI ст. Англію завоював датський король Кнут Великий, Він коронувався в Лондоні. Кнут створив
велику державу, до складу якої крім Данії та Англії увійшли Шотландія, Норвегія та Швеція. Але вона виявилася
недовговічною. За спадкоємців Кнута англосакси повстали і в 1042 р. повалили владу датчан.

У середині XI ст. на Англію стало зазіхати герцогство Нормандія, яке утворилося на території Франції. Його населяли
переважно нормани. У 1066 р. нормандський герцог Вільгельм Завойовник - сильний, розумний, честолюбний,
жорстокий, віроломний - на чолі 15 тис. нормандських і французьких рицарів висадився на узбережжі Англії. Він
запевняв, що хоче визволити англосаксів від датчан, а насправді прагнув завоювати Англію. На це його благословив
папа, який хотів поширити свою владу на англійську церкву. Вільгельм Завойовник розбив війська англосаксів і
проголосив себе англійським королем. Щоб тримати країну в покорі, король і його нормандські барони забудували
кам'яними замками. Місцеве населення чинило опір чужинцям, але було безсилим прогнати їх.

Вільгельм подбав про зміцнення своєї влади в Англії.

o Він присвоїв чимало земель англосаксонської знаті, перетворив багато лісів на заповідники, де полювати міг лише
король.

o Усіх англосаксонських єпископів король замінив французькими.

o Всіх баронів і рицарів було проголошено васалами короля, вони склали йому васальну присягу.

o Всі васали перебували на військовій службі.

o Король роздавав феодалам землі, але так, щоб вони були не в одному, а в різних місцях. Цим він запобігав
надмірному посиленню знаті.

o Він домігся, що королівська влада в Англії стала сильнішою, ніж будь-де в Європі. Вона передавалася від батька до
сина, сеньйори не могли впливати на вибори чи затвердження короля.

o Щоб упорядкувати стягнення "датських грошей", Вільгельм велів переписати всі землі в державі. Пергамент з
описом земель у народі назвали "Книгою Страшного суду", бо обліковці вимагали нічого не приховувати, немов на
Страшному суді. Під час цього перепису було зараховано до залежних багатьох вільних селян.

Отже, Вільгельм Завойовник перетворив Англію на могутню західноєвропейську державу, проте ще могутнішою
вона стала за династії Плантагенетів.

Плантагенети - королівська династія в Англії (1154-1399), родоначальником якої був Готфрід Красивий, граф
Анжуйський, прозваний Плантагенетом за звичку прикрашати шолом гілкою дроку (planta - genista). Готфрід був
одружений з дочкою Генріха І Англійського - Матільдою. їх син Генріх (1133р. народження) став королем Англії після
смерті Стефана, заснувавши династію Плантагенетів. За правління восьми королів з династії Плантагенетів Англія стала
централізованою державою зі становим представництвом. Найвідомішими представниками династії були Річард І
Левове Серце (1189-1999) та Іоанн Безземельний (1199-1216 ).Дві наступні королівські династії Англії - Ланкастерська та
Морська - були відгалуженням династії Плантагенетів.

Зі смертю в 1135 р. короля Генріха І, молодшого сина Вільгельма Завойовника, Нормандська династія припинилася.
В Англії спалахнула запекла боротьба за владу. Барони вийшли з покори королю і почали здійснювати розбої. Але
смута в державі припинилася, коли в 1154 р. королем став Генріх II- засновник династії Плантагенетів (1154-1399).

Новий монарх завдяки шлюбу з колишньою дружиною французького короля Людовіка VII володів великими
земельними угіддями не лише в Англії, а й у Франції. Жоден європейський король не мав стільки золота й срібла, як
Генріх II.

o Генріх II знищив усі розбійницькі гнізда - феодальні замки, покарав грабіжників і злодіїв, яких чимало з'явилося в
смутний період, скасував графські титули, надані його попередниками, замінив усіх шерифів.

o Щоб поповнити державну казну й навести лад у стягненні податків, було створено палату шахової дошка,
чиновники якої перевіряли фінансові звіти графів та надходження податків. Назва цієї установи походила від того, що
стіл у палаті був накритий квітчастою матерією і мішечки з грошима чи фішки пересувалися для зручності лічби по
цих клітинах, що нагадувало гру в шахи.

o Генріх II створив нову судову палату- королівську лаву. Королівський суд став верховним у державі. Його послугами
міг скористатися кожен вільний (залежних селян судили їх сеньйори). На місцях судили "мандрівні судді". Суддям
заборонили вирішувати справи за допомогою поєдинків і ордалій - випробувань водою чи розпеченим залізом.
Позивач мав привести з собою свідків із числа односельців, які свідчили під присягою. Пізніше свідчення під присягою
породило суди присяжних, які визначали, чи винен підсудний.

o Була здійснена військова реформа. Король зобов'язав служити у війську всіх вільних за винятком кліриків і євреїв. З
тих, хто не йшов на війну, брали спеціальний податок. На ці гроші наймали солдатів. Солдати-найманці були
кращими вояками, ніж феодали. Ця реформа перетворила рицарів на поміщиків, заклопотаних своїм господарством.

o Генріх II зробив спробу реформувати церкву, яка в добу смут стала незалежною від королівської влади. Він
проголосив архієпископів і єпископів васалами короля, зобов'язав кліриків судитися в королівському суді (церковний
суд карав їх надто м'яко чи взагалі залишав безкарними).

o Король оподаткував церковні землі, заборонив духовенству скаржитися папі в Рим і залишати Англію без
королівського дозволу. Але глава англійської церкви Бекет, архієпископ Кентерберійський, виступив за збереження
церковних привілеїв. Його підтримали папа та єпископи. Тоді хтось, щоб прислужитися королю, вбив Бекета. Король,
якого звинувачували в причетності до цього злочину, мусив відмовитися від церковних реформ і вимолювати в папи
прощення. Це дуже знизило його авторитет у державі.

Не знайшов спільної мови Генріх II і зі своїми синами - Річардом, якого рицарі-поети назвали Левовим Серцем, та
Джоном яких дратувала батьківська опіка і вони хотіли бути самостійними. Річард змовився проти батька з
французьким королем Філіппом II Августом і вони якось ледь не взяли хворого Генріха II у полон. Довідавшись, що й
молодший син Джон виступає проти нього, Генріх II не витримав такого удару й у 1189 р. помер.

Після Генріха II королював Річард Левове Серце (1189- 1199)- здібний воєначальник, хоробрий воїн, поет і музикант,
але не здатний до державної діяльності. Англію він залишив напризволяще і все життя провів у мандрах. Але створена
Генріхом II система державного керівництва виявилася такою досконалою, що працювала і за відсутності короля.

Генріх П залишив спадкоємцям сильну королівську владу. Проте відразу після смерті короля-реформатора на неї
чекали серйозні випробування. Англію спіткали воєнні й політичні невдачі, вину за які знать покладала на монарха.
Війна з Францією ставала для Англії дедалі обтяжливішою, вона зазнала декілька поразок, втратила всі французькі
території. У воєнних прорахунках барони звинувачували короля Іоанна (Джона) Безземельного (1199-1216) - молодшого
сина Генріха П. До того ж він посварився з могутнім папою Інокентієм III, який відлучив його від церкви й заборонив
по всій Англії богослужіння. Переляканий король визнав себе васалом папи й погодився платити йому щорічно велику
суму грошей. Тим часом французи завдали чергової поразки англійцям. Барони цього не стерпіли і в 1215 р. повстали.
Лондонці, які завжди підтримували короля проти бунтівних баронів, цього разу відчинили їм ворота столиці. Іоанн
Безземельний мусив підписати Велику хартію вольностей - складений баронами документ, який обмежував
королівську владу. Він скріпив цей документ своїм підписом лише тому, що не збирався виконувати його.
 У Великій хартії вольностей король брав на себе зобов'язання не переобтяжувати феодалів податками, не позбавляти
церкви її привілеїв, оберігати законність і правопорядок, боротися з чиновницькими зловживаннями, опікуватися
торгівлею. Велика хартія вольностей захищала навіть кріпаків (забороняла забирати в них за вироком суду знаряддя
праці та худобу). Отже, хоч вона найбільше опікувалася великими баронами, проте захищала від чиновницького
свавілля й інші верстви населення. Королю також заборонялося чинити розправу над громадянами без вироку
станового суду і вперше в після античній історії Європи було сформульовано принцип недоторканності особи, який і
сьогодні є наріжним каменем у справі захисту прав людини. Передбачався й контроль за виконанням королем цих
вимог.

Історики по-різному оцінюють Велику хартію вольностей. Одні вважають її найпершою в світі конституцією -
Основним законом, який закріплює права й обов'язки всіх громадян. Другі вбачають у ній документ, який захищав
інтереси передусім великих феодалів. Сам Іоанн Безземельний не дуже зважав на Велику хартію вольностей, проте він
незабаром помер, а опікуни малолітнього короля Генріха III підтвердили чинність цього документа.

Коли Генріх III підріс, він зробив усе можливе, аби налаштувати проти себе баронів. Він узяв дружину-француженку,
з якою до Англії прибуло чимало французів. їм король щедро роздавав не лише посади, а й маєтки, що дратувало
англійських вельмож. Поряд з останніми виявляли своє невдоволення рицарі та городяни, з яких стягували податок на
щорічні виплати папі. Коли Генріх III зажадав, щоб феодали внесли в казну ще й третину своїх доходів на придбання
для малолітнього принца сицилійської корони, барони озброєними прибули в королівський палац і зажадали від
Генріха III, щоб він прогнав французів і здійснив реформи.

У 1258 р. барони зібралися в Оксфорді на з'їзд (його назвали "шаленим") і створили комісію, яка заходилася усувати
від влади недобросовісних чиновників. Але рицарі швидко переконалися, що комісія з баронів обстоює лише свої
інтереси, тому зажадали, щоб їм дозволили вибирати шерифів зі свого середовища. Цю вимогу рицарів підтримали
городяни та частина баронів під керівництвом графа Симона де Монфора. Знать розкололася на дві частини:
прихильників короля і прибічників Симона де Монфора.

Генріх III не захотів обмежувати себе взятими зобов'язаннями, тому в 1263 р. в Англії спалахнула громадянська війна.
Військо Симона де Монфора, яке складалося з рицарів, городян, студентів, вільних селян і окремих баронів, розбило
королівську армію й захопило в полон Генріха III та наслідного принца. На початку 1265 р. Симон де Монфор
фактично перетворився на диктатора Англії та для зміцнення своєї влади, скликав Вищу раду з представників основних
верств англійського суспільства, яку пізніше назвали парламентом. Проте його успіхи виявилися недовговічними.
Посилення рицарства, городян і вільних селян занепокоїло баронів - один за одним вони залишали Симона де
Монфора і переходили на бік короля. Невдовзі Симон де Монфор, покинутий своїми прибічникам, загинув у сутичці з
королівськими військами. З його смертю завершилася громадянська війна, з якої переможцями вийшли
промонархічні сили.

Наступник Генріха III, Едуард І (1272-1307), зміцнюючи королівську владу, не ліквідував запроваджений Симоном де
Монфором парламент, а спробував використати його у власних цілях - скликав парламентські сесії, щоб полегшити
стягування податків і не відштовхнути від себе рицарство та міську верхівку.

Отже, наприкінці XIII ст. парламент остаточно утвердився в політичному житті Англії.

У середині XIV ст. англійський парламент поділився на дві палати - верхню (палату лордів) і нижню (палату громад).
У верхній палаті засідали великі світські феодали та вище духовенство (їх запрошував король). До нижньої палати
входили рицарі від графств і депутати від міст. В англійському парламенті на відміну від французьких Генеральних
штатів рицарі й заможні городяни тісно згуртувалися, виступали спільно, а тому були впливовою силою в державі.
Міські низи й селяни не мали своїх представників у парламенті, тому його не може вважати органом дійсного
народовладдя.

Поступово англійський парламент зміцнив свої позиції. Він закріпив за собою право узаконювати податки - без його
ухвали жоден податок у країні не стягувався, а у XIV ст. почав видавати закони (біллі), став вищим судом у державі.

Парламент відіграв важливу роль у політичному житті Англії XIV-XV ст. Він сприяв централізації держави,
започаткував у країні станову монархію.

В англійському суспільстві відбувалися зміни. Зростав інтерес до торгівлі, особливо заморської, у зв'язку з чим
бурхливо розвивалося кораблебудування. Багато дворян уже не вважали підприємництво чимось ганебним, вчилися
господарювати по-новому і дедалі більше ставали схожими на буржуазію міст. Але були й такі дворяни, які погано
пристосовувалися до нових умов, по-старому жили за рахунок королівського двору та війни, здавали свою землю в
оренду підприємливим людям.

Водночас скрутно жилося багатьом селянам. Хоча кріпацтво в Англії було менш поширене, ніж у Франції, проте
англійських селян доймали чиновницькі зловживання, воєнні побори, феодальний розбій, податки. Зростала кількість
тих, хто жив у безпросвітних злиднях. У 1381 р. в Англії спалахнуло потужне народне повстання, яке очолили сільський
покрівельник Уот Тайлер, священик Джон Болл і дрібний рицар Джек Строу. Особливу ненависть повстанці виявляли
до юристів. Вони вбивали всіх, хто носив на поясі перо й чорнильницю, вважаючи, що "якщо грамотний, то юрист''.
Повстанці з допомогою міської бідноти захопили Лондон. Вони запевняли, що люблять короля, але ненавидять його
"поганих радників". Король розпочав переговори з їх керівниками, підступно розправився з ними, а потім легко
розгромив повстанські загони.

Проте народний виступ дечого навчив феодалів Англії. Було скасовано найжорстокіші закони, зменшено податки.
Лорди почали переводити селян з панщини на грошовий чинш. Через сотню років після повстання Уота Тайлера
кріпаків у країні майже не залишилося, селянам стало вільніше дихати.

У1455-1485 рр. Англія була втягнута у громадянську війну. Два впливові дворянські роди - Йоркський і
Ланкастерський, до якого належав король Генріх VI, були її основними винуватцями. Герб Йорків прикрашала біла
троянда, a герб Ланкастерів - червона, тому війна отримала назву війни Червоної і Білої троянд.

Генріх VI був психічно хворим, державою керувала його дружина Маргарита Анжуйська, француженка за
походженням. У цій ситуації герцог Річард Йоркський зробив спробу заволодіти троном, створюючи враження, що він
рятує Англію від засилля французів. Ланкастери, зрозуміло, не мали наміру поступатися владою. Першими загинули
Річард Йоркський та його соратники, потім дісталося й Ланкастерам. Королем став представник партії Білої троянди
Едуард IV (1461-1483), а Маргарита Анжуйська із сином втекли до Франції. Воєнна перевага була то на одному, то на
другому боці. Нарешті, в Англію з військом повернулася Маргарита Анжуйська, але йоркісти розгромили його за
лічені хвилини. Маргариту взяли в полон, а її сина вбили. В живих не залишили нікого, переможених не рятували
навіть монастирські стіни. Едуард IV повернувся в Лондон, Генріха VI вбили (народу повідомили, що він помер "від
меланхолії"). Вцілілі ланкастерці втекли, зокрема і граф Генріх Тюдор - майбутній англійський король.

Країна полегшено зітхнула, але випробування для неї на цьому не закінчилися. Після смерті Едуарда IV трон
узурпував його брат - король Річард III (1483-1485), що стало приводом для нового спалаху боротьби за владу.

Влітку 1485 р. в Англії з військом висадився Генріх Тюдор. Оточення Річарда III зрадило його, солдати розбігалися.
Короною відразу на полі бою увінчали голову Генріха Тюдора, який став королем Генріхом VII (1485-1503). Засновнику
династії Тюдорів і судилося своїм правлінням завершити англійське середньовіччя. Щоб заспокоїти йоркістів, Генріх VII
одружився з представницею роду Йорків і об'єднав у своєму гербі червону та білу троянди.
 

Священна римська імперія

У 843 р. розпалась єдина Франкська держава. її східна частина (майбутня Німеччина) виокремилася і стала
королівством, яке поділялось на чотири фактично самостійні герцогства - Швабію, Баварію, Франконію і Саксонію з
Тюрингією. У 911 р. місцева знать обрала королем саксонського герцога Генріха, який зміг згуртувати німецькі племена
для спільного захисту від ворогів і приєднав до своїх володінь Лотарингію.

Німецькі землі досить успішно стримували натиск вікінгів. Проте з кінця IX ст. справжнім лихом стали для них
набіги мадярів (угорців) з Придунав'я. Рухлива мадярська кіннота блискавично вривалася в Німеччину і безжально
знищувала все на своєму шляху. Для захисту від угорців Генріх І створив кінне рицарське військо і побудував численні
бурги (фортеці).

Син Генріха І Оттон І продовжив справу батька. У 955 р. поблизу міста Аугсбурга він розбив мадярів. Оттон І став
наймогутнішим королем Європи. Він прагнув відродити державу Карла Великого.

Саме в цей час у Римі декілька знатних сімейств збиралися усунути з престолу папу і відверто йому погрожували.
Папа звернувся до Оттона за допомогою.

У 962 р. на чолі війська німецький король вирушив в Італію. Дорогою він не зустрів опору і невдовзі увійшов у Рим.
Папа коронував Оттона І імператорською короною. Народилась нова, тепер уже Німецька імперія, яку з кінця XII ст.
почали називати Священною Римською імперією. Ця держава існувала до 1806 р. Крім Німеччини, вона включала
Північну і частково Середню Італію, деякі слов'янські землі, частину Південної Франції, а з XI ст. також Бургундію.
Пізніше наступний німецький король - Оттон П - намагався приєднати до імперії південь Італії, але зазнав поразки від
арабів і ледве не потрапив у візантійський полон.

Оттон І та його наступники приділяли особливу увагу справам церкви. Вони дарували їй багато земель і численні
привілеї. Натомість із вірних собі людей німецькі государі призначали єпископів та абатів. Вище духовенство відбувало
на користь короля державну та військову службу. Саме воно приводило до оттонівського війська три чверті важкої
кінноти. Церква була поставлена на службу королівській владі й стала її головною опорою. Намагання імператора
перетворити церкву на частину державного апарату незабаром викликало незадоволення Папи Римського, котрий
вважав, що його влада вища за світську. Могутній Оттон І здійснив новий похід на Рим, усунув папу Іоанна XII і
поставив свого ставленника Лева VIII.

Оттон І намагався організувати управління Італією за німецьким зразком: створив розгалужений адміністративний
апарат на чолі з канцлером; призначив до міст німецьких комендантів - префектів. Йому вдалося владнати відносини з
Візантією, яка мала в Італії свої володіння (Апулію і Калабрію), шляхом одруження свого сина (майбутній імператор
Оттон П) з племінницею візантійського імператора Іоанна Цимісхія.

Наприкінці X ст. у Німеччині відбулося короткочасне піднесення культури, відоме під назвою "оттонівське
відродження". При дворі Оттона І діяла академія, де збиралися освічені люди.

Там розвивалася літературна діяльність, виготовлялися рукописи, Оттон II був одружений з візантійською
принцесою Феофапо, що сприяло посиленню культурних зв'язків з Візантією. Виникли школи, які відвідували як
хлопчики, так і дівчатка. Серед учителів особливо вирізнявся вчений монах Герберт. Людина незнатного походження,
він здобув чудову освіту, став учителем майбутнього імператора Оттона III, а згодом - Папою Римським Сільвестром.

Кожний новий король вважав за необхідне здійснити похід до Рима, щоб отримати там імператорську корону.
Нерідко такі походи перетворювалися на затяжні війни і королям доводилося надовго залишати Німеччину. Імператор
Оттон III, коронований у 996 р., вирішив назавжди залишитися в Римі, присвятивши своє життя відродженню Римської
імперії, та користувався підтримкою Папи Римського Сільвестра. Проте часті заколоти в Римі змусили його
перебратися до Равенни. У 1002 р. він помер від холери.

Наслідками тривалої відсутності в Німеччині імператорів стали зростання незалежності великих феодалів і
династичні суперечки. Перемогу здобув герцог Генріх Баварський, котрий коронувався в Аахені як Генріх II (1013-1024).
У перші роки правління він відновив порядок у німецьких володіннях і лише у 1018 р. коронувався у Римі як імператор.
Незабаром новий імператор повернувся до Німеччини, а Італією управляли німецькі єпископи в Мілані, Равенні,
Аквілеї та ін. Після його смерті у 1024 р. значна частина Італії тимчасово вийшла з-під влади німецьких королів.

Німецька імперія значно посилилась за правління Генріха III (1039-1056). Він не тільки твердою рукою правив
державою, а й зумів зробити залежними від нього папство. На власний розсуд імператор призначав пап, якими
здебільшого ставали німці. Таке становище викликало невдоволення духовенства. Розгорнувся рух за церковну
реформу, насамперед за звільнення церкви від верховенства світської влади. Папа Григорій VII запровадив новий
порядок обрання пап виключно кардиналами, позбавивши світську владу можливості втручатися у цей процес. Був
установлений целібат - обіт безшлюбності для духовних осіб усіх рангів, що забезпечувало недоторканність земельної
власності Церкви.

Особливої гостроти конфлікт між імперією і папством набув у подіях "боротьби за інвеституру". В ній вирішувалося
питання: хто має очолювати християнський світ - імператор чи папа. У 1075 р. Григорій VII підписав декрет, який
скасовував світську інвеституру. Ця реформа натрапила на опір з боку імператора Генріха IV, котрий наступного року
на соборі у Вормсі домігся усунення папи. У відповідь Григорій УП на соборі єпископів відлучив імператора від церкви.
Цим скористалися незадоволені внутрішньою політикою імператора великі германські феодали, котрі організували
заколоти. Опинившись у скрутній ситуації, Генріх IV змушений був шукати примирення з папою. У січні 1077 р.
імператор з'явився перед замком Каносса у Північній Італії, де перебував Григорій УП, і протягом трьох діб босоніж у
жебрацькому одягу стояв біля воріт. Папа вибачив супротивника, а Каносса з того часу стала символом найбільшого
приниження світської влади перед церковною.

Примирення між папою Григорієм VII та імператором Генріхом IV у Каноссі було короткочасним. Зі змінним
успіхом боротьба тривала ще багато років. Тільки у 1122 р. у м. Вормсі було укладено угоду. Імператор зберіг контроль
над церквою лише в Німеччині. Важливим наслідком цих подій стало послаблення імператорської влади.

На початку ХП ст. до складу імперії входила територія сучасних Німеччини, Нідерландів, Бельгії, Чехії, частина
Франції (Бургундія) і Швейцарії, Північна і Середня Італія. Це була сукупність окремих територій, які управлялися
фактично незалежними світськими та церковними князями. Спадкова монархія в Німеччині не склалася. Королів
обирали територіальні князі. Імператор міг змусити князів ще за власного життя обрати королем свого сина, але
призначити собі спадкоємця і передати йому трон не мав права. Імператорам усе частіше доводилося просто купувати
підтримку князів ціною різних поступок.

У 1137 р. до влади в Німеччині прийшла династія Штауфенів (Гогенштауфенів), найвідомішим представником якої
був Фрідріх І Барбаросса (1152-1190), котрий докладав колосальних зусиль, щоб підпорядкувати Італію своїй владі,
здійснивши шість італійських походів. Його намірам сприяла боротьба між окремими угруповуваннями в Римі, які
сподівалися зробити папою свого ставленника. У 1153 р. папа Євген Ш звернувся за допомогою до Фрідріха Барбаросси,
який погодився допомогти за умови його подальшої коронації. Наступного року він здійснив перший успішний
італійський похід і коронувався на імператора. Проте незабаром виникли суперечки з папським легатом, що призвело
у 1158 р. до другого італійського походу, внаслідок якого автономні італійські міста-держави втратили свій статус і
стали імперськими володіннями. Це спричинило незадоволення місцевих жителів, котрі утворили опозиційні
імператору Веронський та Ломбардійський союзи. Об'єднавшись, жителі італійських міст вигнали німецькі гарнізони
та відновили вільні права міст-держав. Після невдалих спроб імператора укласти сепаратний мир з Ломбардійським
союзом його війська зазнали нищівної поразки від італійців у 1176 р. у битві під Леньяно. Фрідріх Барбаросса змушений
був визнати незалежність італійських міст і примиритися з папою.

Новий конфлікт з папою Урбаном Ш розгорівся, коли під час шостого італійського походу 1184-1186 рр. Фрідріх
Барбаросса одружив свого сина Генріха на Констанції Сицилійській і Сицилійське королівство, яке було васалом папи,
перейшло до династії Гогенштауфенів. Імператор Генріх VI (1190-1197) зумів перемогти опонентів у боротьбі за
сицилійську корону й утвердитися у Південній Італії, чим значно розширив територію імперії і вона досягла
найбільшої могутності (васалом Генріха VI став англійський король Річард Левове Серце, захоплений у полон після
повернення з хрестового походу і викуплений за величезні кошти).

Генріх VI помер у 32 роки, залишивши 3-річного сина Фрідріха, регентшею при якому була Констанція Сицилійська.
Після її смерті майбутнього імператора виховував папа Іннокентій III, котрий намагався встановити папську владу над
усім християнським світом і використовував для цього весь свій дипломатичний талант. Проте більшість німецьких
князів, котрі підтримували Гогенштауфенів, обрали королем дядька Фрідріха Філіппа Швабського, а прихильники
Бельфів - Оттона IV. Після загибелі Філіппа Оттон був коронований у Римі, пообіцявши Іннокентію III не захоплювати
папські володіння в Італії. Після порушення обіцянки Оттона IV негайно відлученими від церкви і позбавили
імператорського сану. У1210 р. німецьким королем було проголошено Фрідріха II Гогенштауфена (1210-1260),
підтримку якому надав французький король Філіпп П Август, сподіваючись отримати союзника у боротьбі з Англією,
на боці якої був Оттон IV. На бік Фрідріха II перейшли південні німецькі світські та церковні феодали.

Після невдалої для англійців та їхнього союзника Оттона IV битви під Бувіком у 1214 р. Фрідріх П остаточно
утвердився в Німеччині й був удруге коронований в Аахені, а у 1220 р. папа Гоннорій III проголосив його імператором
Священної Римської імперії. Центром політичної діяльності новий імператор обрав не Німеччину, а Італію та Сицилію
і спочатку намагався підтримувати дружні відносини з римськими папами, обіцяючи їм поширювати християнство і
боротися з єретиками. Саме тому він погодився у 1227 р. організувати хрестовий похід, який перервав у зв'язку з
хворобою. Папа Григорій IX, не вдаючись у деталі невдачі, відлучив імператора від церкви, що спричинило новий
конфлікт між світською і церковною владою. Наступного року Фрідріх II із незначними силами здійснив хрестовий
похід, звільнив Єрусалим і уклав мир з єгипетським султаном. Папа оголосив похід піратським, а мир з єгипетським
султаном нечестивим і підбурив сицілійців до прямого виступу проти імператора, який підтримали і
північноіталійські міста, незадоволені обмеженням імператором своїх привілеїв, які відновили Ломбардійський союз. У
1230 р. Фрідріх ІІ відновив свою владу на Сицилії й уклав з папою Цепранський мир, який скасував його відлучення від
церкви, а папа натомість отримав особливі церковні права на Сицилії.

Проте мирні відносини з церквою тривали недовго. У 1236 р. Фрідріх II за підтримки німецьких князів вирішив
покінчити з Ломбардійським союзом. У битві під Кортенуова у 1237 р. королівські війська здобули перемогу, але
змушені були відступити від м. Брешія, яке витримало облогу протягом 3 місяців. Ломбардійські міста відкрито
підтримував папа Григорій IX. Конфлікт з останнім поглибився після того, як Фрідріх II призначив свого
позашлюбного сина Енціо королем Сардинії, яка вважалася васалом пали. У 1239 р. Фрідріха II знову відлучили від
церкви і папа закликав до непокори імператору. Фрідріх П звернувся до світських правителів християнського світу за
підтримкою, переконуючи їх у тому, що папа намагається підпорядкувати собі світську владу. Імператорські війська
підійшли до Рима, проте Григорій IX несподівано помер і нового папу обрали лише через півтора року.

Новий папа Іннокентій IV зайняв до імператора ще жорсткішу позицію і скликав у 1245 р. собор у Ліоні, на якому
майже одноголосно знову відлучили Фрідріха II від церкви і нарекли єретиком. Активізувалася опозиція і серед
світських князів, які обрали так званих антикоролів - ландграфа Тюрингії Генріха Распе і графа Вільгельма
Голландського. Непокірний імператор готувався до походу на Ліон і до боротьби з князями-відступниками, проте у
1250 р. несподівано помер.

У Німеччині розпочався період князівських міжусобиць. У 1268 р. останній представник династії Гогенштауфенів
Конрадін програв битву французам за Сицилію і був страчений у Неаполі. Період найбільшого піднесення Священної
Римської імперії залишився позаду. У XIV ст. імператорський титул став титулом лише німецьких королів, а в
наступному столітті змінилася і назва держави німецьких імператорів, яка почала називатися Священною Римською
імперією німецької (германської) нації.
 
Італійські міста-держави

У XI-XII ст. в Італії розгорнулась боротьба міст з їхніми сеньйорами (єпископами або графами) за автономію, комуну.
Причини цієї боротьби були такі:

o сильний вплив римської спадщини ще в період генезису феодалізму;

o тривале збереження традицій старих римських міст.

Наслідком здобуття містом незалежності було встановлення консульського правління, що означало зародження
комуни.

Комуни в цей період виникли в Генуї, Ареццо, Флоренції, Болоньї, Пармі та інших містах. Наприкінці XII ст. міста-
комуни перетворилися на самостійні міські республіки з власними законодавством, адміністрацією, військом, правом
карбувати монети тощо.

Населення міст-республік поділялось на кілька груп: феодальна знать (гранди), середні й дрібні феодали, торговці й
ремісники (пополани), плебс. Сильні й незалежні міста поступово підкорили собі сільську округу, перетворивши її на
свого колективного васала.

Законодавча влада в комуні належала зборам городян, що відбувалися на майдані перед міським собором.
 Виконавчі функції належали колегії консулів, які обиралися від кожного з районів міста. Утвердження консулату ще
не було повною перемогою городян (в Італії їх називали пополанами або пополарами) над феодальною знаттю.

Спочатку представники торгово-ремісничого населення входили до консулів, але переважали серед них
представники середніх і дрібних, іноді великих феодалів. Однак до городян належали не тільки "чисті" торговці й
ремісники, а й землевласники або держателі земель феодальної знаті.

Однією з перших найважливіших акцій комуни, що виникла, був активний наступ на місцевих феодалів. Міське
військо руйнувало замки феодалів, захоплювало їхні укріплені поселення. Переможені комуною феодали змушені
були визнати її верховенство, складали присягу на вірність комуні, дарували або продавали їй свої земельні володіння
(зазвичай половину або третину), обіцяли як васали надавати місту допомогу в разі воєнних дій, а від імені залежного
населення, що проживало в їх укріплених поселеннях, зобов'язувалися щорічно сплачувати комуні встановлені грошові
та натуральні внески.

Як правило, феодали (і жителі буртів) набували міського громадянства, однак, переселяючись у місто, феодали не
визнавали себе переможеними. Вони споруджували там будинки-вежі, деякі збереглися й до сьогодні, нерідко
об'єднувалися у співтовариства, які користувалися особливими правами всередині міста, і чекали нагоди, щоб
відновити ворожі дії проти комун.

Завойовницька політика італійського міста стосовно феодалів у ХІІ-ХІІІ ст. приводила до підкорення його владі
великої території (дистретто), яка часом простягалася на 10-20 км від міс-та-метрополії та включала не тільки сільські
поселення, а й десятки фортець, а іноді й маленьких міст, що сприяло різкому збільшенню населення міст.

Більшість міст ворогували між собою. Три з них - Венеція, Генуя і Флоренція - стали середньовічними державами
європейського значення. Генуя і Флоренція були консульськими комунами, а Венецією правив довічно обраний дож,
владу якого обмежувала Велика рада з представників знатних сімейств.

Усередині міст одне одному протистояли два угруповання - гвельфи, які підтримували папу, і гібеліни -
прихильники імператора. Насправді суперечності між ними були глибшими й пояснювались економічною
конкуренцією.

Гібеліни (феодали-гранди) виступали за землеволодіння і монархію, гвельфи (купці, ремісники, банкіри) - за

торгівлю і республіку. Ці дві партії визначали все життя італійських республік.

У XI-ХІІІ ст. у Північній і Середній Італії функції централізованої держави виконувало кожне хоч трохи велике місто-
кому-на, що перетворювалося фактично на місто-республіку. Одночасно ускладнювалася структура управління.
Поступово місце колегії консулів зайняв подеста, котрий очолював Генеральну і Спеціальну ради міста, які налічували
по декілька сот членів. Подеста був, як правило, вихідцем з дворянського середовища, обов'язково із рицарським
званням, мав бути жителем іншого міста і запрошувався на рік разом зі своїми суддями, нотаріями й озброєною
свитою.

Водночас зміцнення економічних та соціальних позицій попо-ланів робило все більш нетерпимим для них
недостатнє залучення їх представників до управління містом. І вони домоглися істотних змін: нарівні з Генеральною і
Спеціальною радами, в яких були представлені як пополани, так і нобілі, утворилися ради, що складалися тільки з
пополанів, а поряд із подестою в місті з'явився ще один правитель - "капітан народу".

Всередині "великої комуни" утворилася "мала комуна". Майже повсюдно вона виникла в середині XIII ст. "Мала
комуна" представляла інтереси купців і власників найбільш багатих і впливових цехових ремісничих майстерень, так
званих старших цехів, які отримали загальну назву "жирних пополанів". Ремісники "молодших цехів", підмайстри і
позацехові елементи міського населення, так званий "дрібний народ", або "худий народ", не отримали доступу до влади.

Однак і після утворення "малої", пополанської, комуни боротьба між знаттю- нобілями і пополанами
продовжувалася. Кульмінацією її стало так зване анти магнатське законодавство, що мало на меті обмеження впливу
міських нобілів або виключення їх з органів міського управління, запобігання їхнім можливим спільним виступам, у
тому числі разом з пополанами.

Вершиною антиматнатського законодавства у Флоренції стали "Установлення справедливості" (1293), згідно з якими
магнати, які завдали образи або заподіяли який-небудь збиток пополанам, суворо каралися. Доповнення до
"Встановлень" (1295) виключали магнатів з керівних органів міста, якщо вони не були членами певного цеху. Подібні
пункти містилися і в постановах інших міст.

Зростання політичної могутності та високий рівень автономії міст Північної і Середньої Італії були зумовлені
високим рівнем їх економічного розвитку як центрів ремесла і торгівлі, переважно зовнішньої, середземноморської.

Піза і Генуя, а трохи пізніше Венеція, що надали істотну допомогу хрестоносцям у здійсненні 1-го хрестового походу,
були гідно винагороджені. Венеція отримала в усіх захоплених хрестоносцями містах Єрусалимського королівства
місця для влаштування ринків і звільнення від податків. Уже в першій половині XII ст. майже в усіх прибережних
містах Сирії та Палестини були засновані численні колонії венеціанців, генуезців і пізанців, які стали важливими
центрами торгівлі між Заходом і Сходом. Італійські купці з цих міст були частими гостями і в єгипетських портах,
передусім Александрії, портах Тунісу, Алжиру і Марокко, звідки привозили вовну.

Після 4-го хрестового походу Венеція здобула необмежену владу над усім узбережжям Іонічного моря, над Критом, у
внутрішній Фракії та інших територіях Візантійської імперії. У Константинополі венеціанцям належав великий
квартал, яким управляв подеста або баюл. Після відновлення Візантійської імперії генуезці, що суперничали з
Венецією, посіли привілейоване становище в Константинополі й здобули кілька торгових портів на островах
Егейського моря, на берегах Малої Азії та в Криму.

Міста внутрішніх областей Італії - Мілан та інші центри Ломбардії, Флоренція - використовували купців Генуї і Пізи
як посередників у своїй торгівлі з Західною Європою. Розташований на перетині важливих міжнародних торговельних
шляхів - з Швейцарії, Франції та Німеччини в Лігурію і Тоскану, а також на Адріатичне узбережжя, Мілан до кінця XIII
ст. став одним з головних торговельних центрів на Апеннінах.

Флоренція та інші міста Тоскани своєю могутністю були зобов'язані передусім розвитку шерстяної промисловості.
Серед цехів Флоренції найвпливовішими стали цехи шерстяників - Лана і Калімала. Купці цеху Калімала торгували
сукнами, привезеними з Франції, Фландрії та Англії, але дуже рано почали займатися їх переробкою в більш тонкі й
дорогі.

Цехи - об'єднання вільних міських робітників однієї спеціальності або близько споріднених, що склалися в XI-XII ст. у
країнах Західної Європи та окремих містах Київської Русі - Києві, Львові та ін., набувши значного розвитку в XVI-XVII
ст. Крім суто виробничих, були цехи лікарів, вчителів, нотаріусів тощо, оскільки в середні віки їх заняття вважалося
також ремеслом і вони потребували захисту особистих прав, охорони своєї організації. Підкорялися міському
управлінню. У внутрішньому житті та діяльності, що регламентувались цеховими статутами, цехи були самостійними.
їм належала судова та поліцейська влада над своїми членами. Цех мав власну касу, кошти до якої надходили від внесків
за учнів, від найманців, штрафів тощо. Основний орган цехового управління становили загальні збори членів цеху, на
яких мали право бути присутніми тільки самостійні його члени - майстри. Цехові посади були виборними. Кожний
цех обирав до 12 старшин, наділених виконавчою та судовою владою (цех судив в основному щодо промислових справ).
Втратили своє значення з розвитком мануфактурного та фабричного виробництва.

Флорентійські купці наприкінці XIII - на початку XIV ст. придбавали для численних майстерень Лани і Калімали
вовну в Англії та Шотландії, на ярмарках Центральної Європи, Іспанії, Північної Африки і Греції.

Із середини XIII ст. банківські компанії Флоренції, об'єднані з цехами, прибрали до своїх рук значну частину
фінансових справ папської курії, позичали великі грошові суми англійському королеві. Флорентійці нерідко
отримували в Англії привілеї на експорт вовни і відкуп на збирання мита. У 1252 р. Флоренція перша з італійських міст-
республік розпочала карбування золотої монети - флорина (1 флорин містив 3,14 г золота), що отримав повсюдне
визнання у міжнародній торгівлі. Декілька років потому значно розповсюдився і венеціанський золотий дукат.

Економічні й політичні успіхи міст Північної Італії та Тоскани забезпечили їм можливість самостійного існування як
міст-дер-жав, створили умови для високого розвитку матеріальної і духовної культури, більш сприятливі, ніж будь-де в
Європі.

XIV ст. - час розквіту пополанської демократії, але фактично це була демократія "жирного народу". Загострення
суперечностей між ним та "худими" пополанами перетворилося на смугу міських повстань. Найбільшим із них було
повстання найманих робітників вовноткацької промисловості в 1378 р. у Флоренції.

У XV ст. італійські республіки були настільки могутніми, що почали битву за переділ Італії, насамперед за
оволодіння торговими шляхами. Вони не шкодували ні сил, ні грошей для оплати кондотьєрів - найманих командирів
військових загонів, які переважно складалися з іноземців. Великі міста підпорядковували собі слабші, зокрема Венеція
привласнила величезну територію на півночі Італії.

У містах відбувалися і політичні зміни. Замість республіканського устрою в одних із них встановилася синьйорія, в
інших - тиранія. У Флоренції фактичним правителем став багатий банкір Козімо Медічі. Він прикрасив рідне місто
величними спорудами, а щедрими дарунками заслужив любов городян. Республіканський устрій зберігався, але
політика вже вершилася в палаці Медічі. Найблискучішим та найосвіченішим правителем Флоренції був онук Козімо
Медічі Лоренцо Чудовий - досвідчений політик, тонкий дипломат, знавець і покровитель мистецтва. За нього
Флоренція перетворилась на могутню державу. Свою владу ці правителі вже передавали у спадок.
 
Столітня війна

Війна між Англією і Францією, що тривала (з перервами) понад сто років (1337-1453), дістала назву Столітньої.

Причиною Столітньої війни було зіткнення інтересів Франції та Англії в Європі. В Англії правила династія
Плантагенетів, предки яких - вихідці з північнофранцузької області Нормандія - ще 1066 р. завоювали Англію. Таким
чином на території Франції знаходилися володіння англійських королів, що стояло на заваді політичній централізації
країни. Крім того, обидві держави суперничали за панування у Фландрії, де вироблялося найкраще в Європі сукно.

Приводом для переростання економічних і політичних суперечностей у воєнний конфлікт стало повстання
фландрійських міст проти Франції, підтримане Англією. У1338 р. війна отримала юридичне обґрунтування, оскільки
після смерті короля Франції Карла IV (який не мав синів) англійський король Едуард III (онук французького короля
Філіппа IV) проголосив себе законним спадкоємцем французького престолу. На першому етапі війни англійці
розгромили французький флот у морському бою біля Слейсі (1340), вторглися до Франції та здобули кілька перемог
(під Кресі у 1346 р., Кале у 1347 р., Пуатьє у 1356 р.). Поразка французької армії призвела до економічного розорення та
загострення класових суперечностей у Франції (Паризьке повстання 1357- 1358 рр., Жакерія 1358 р.).

Жакерія - селянське антифеодальне повстання у Франції 1358р. Основними причинами народного виступу були:
посилення експлуатації селян, пов'язане із залученням феодальних маєтків до ринкових відносин; занепад
північнофранцузьких сіл у зв'язку з чумою 1348р.; постійне зростання державних податків; збитки та спустошення,
завдані перебігом подій Столітньої війни. Приводом до повстання стало запровадження навесні 1358р. додаткової
панщини для відбудови зруйнованих замків. Стихійний виступ селян ("маків", як їх зневажливо називали дворяни),
розпочавшись в окрузі Вовезі, швидко охопив Іль-де-Франс, Нормандію, Пікардію, Шампань. Повстання відбувалось під
гаслом "Знищити всіх знатних людей до останнього". Очолював його селянин Гільйом Каль. 10 червня 1358р. поблизу м.
Клермон Карл Наварський хитрощами заманив до свого табору Г. Каля, де заарештував його і стратив. У ході розправи
з повстанцями було знищено близько 20 тис. селян. Причини поразки Жакерії: стихійність, погана організованість та
озброєння повстанців; нечіткість програмних настанов; довіра до королівської влади; відсутність надійного союзника у
місті.

Причиною повстання було посилення експлуатації селян, збільшення державних податків. У 1348 р. Франція
пережила епідемію чуми (''чорна смерть"), що забрала тисячі людських життів. Зменшення населення привело до
підвищення заробітної плати, що у свою чергу викликало видання законів, спрямованих проти її зростання. Ці закони
особливо тяжко позначилися на більшості сільського та міського населення. Повсталих називали "жаками" (від
звичайного прізвиська селянина - "Жак-простак"). Сучасники називали повстання "війною недворян проти дворян". У
1360 р. у Бретіньї між Англією і Францією було укладено мир, за яким остання втратила велику територію на
південному заході країни і порт Кале на півночі.

Франція використала мирний перепочинок для впорядкування своїх фінансів та реорганізації армії. Під час другого
етапу війни, починаючи з 1369 р., англійці втратили майже всі свої володіння у Франції крім кількох міст на узбережжі.
У 1377 р. англійський парламент ввів новий податок, що збільшився більш як утроє. Цей податок, а також зловживання
при його стягуванні привели до повстання Уота Тайлера (1381), яке було придушено, але англійський уряд змушений
був полегшити тяжкі податки, пом'якшити жорстоке "робоче законодавство", більше того, повстання прискорило
визволення селян від кріпацтва. У 1396 р. було укладено перемир'я, яке, однак, не владнало жодної проблеми.

У 1415 р. англійський король Генріх V вирішив відновити воєнні дії, що поклало початок третьому етапу війни. 25
жовтня 1415 р. під Азенкуром відбулася вирішальна битва, в якій англійці здобули перемогу і згодом захопили значну
частину Франції разом із Парижем. У 1420 р. у м. Труа Франція була змушена підписати договір, за яким Генріх V мав
одружилися з дочкою французького короля Карла VI і стати офіційним спадкоємцем престолу. Після смерті 1422 р.
Генріха V і Карла VI королем

Англії та Франції проголосили 10-місячного Генріха VI. Однак син Карла VI, не погодившись із цим, проголосив себе
королем Карлом VII, що спричинило відновлення війни.

У 1429 р. боротьбу французів за визволення очолила Жанна д'Арк. За її участю було визволено Орлеан і короновано
законного спадкоємця французького престолу Карла VII.

Жанна д'Арк (бл. 1412-14S1) - народна героїня Франції. Під час Столітньої війни очолила боротьбу французів з
англійцями, сприяла визволенню з облоги міста Орлеана (1429), закликала до єднання всіх сил заради визволення
Франції. У1430р. потрапила в полон до бургундців, котрі видали її англійцям. Була звинувачена у чаклунстві й
засуджена церковним судом до смертної кари. 30 травня 1431 р. Жанну д'Арк спалили на майдані в Руані. 1920р.
канонізована католицькою церквою.

Після загибелі Жанни д'Арк (1431) національно-визвольна війна розгорнулася з новою силою. Французи захопили
Париж (1436), Нормандію (1449), Шербур (1450). 19 жовтня 1453 р. у Бордо останній англійський гарнізон залишив
територію Франції, що знаменувало завершення Столітньої війни (місто Кале англійці утримували до 1558 p.).

Франція зберегла самостійність, Англія втратила всі свої володіння на континенті крім м. Кале (залишалося за
Англією до 1558p.). Столітня війна завдала величезних спустошень Франції, але сприяла її територіальному
об'єднанню.
 
Гуситські війни

Наприкінці XIV - на початку XV ст. у Чехії, яка входила до складу Священної Римської імперії, у зв'язку з розвитком
товарно-грошових відносин та національним гнобленням з боку німецьких колоністів у політичному й економічному
житті країни загострились класові та національні суперечності. Загальне невдоволення чехів викликала привілейована
католицька церква - найбільший землевласнику країні. Обурення чехів виявилося в гуситському русі-
антифеодальному, національно-визвольному й антикатолицькому, ідейним натхненником якого був Ян Гус, професор
Празького університету.

Ян Гус (1371 - 1415) - чеський національний герой, проповідник, мислитель, ідеолог чеської Реформації. Народився в
бідній селянській родини У 1893р. закінчив Карлов університет у Празі, у 1396р. магістр, у 1401-1402рр. декан
факультету вільних мистецтв, у 1402-1403 та 1409-1410pp. ректор Карлова університету. 31402р. проповідник
Віфліємської каплиці у Празі. Із самого початку проповідницької діяльності був прибічником філософського та
богословського вчення англійського філософа та богослова Уікліфа, вчення якого офіційно заборонила папська курія. У
проповідях, звернутих до прихожан (які він принципово виголошував чеською мовою). Гус розвінчував усі моральні
вади вищого духовенства, розбещеність кліру, засуджував багатства церкви, практику продажу та купівлі церковних
посад (симонію), вимагав докорінної реформи церковного устрою, а також виступав проти німецького засилля в Чехії.
Ідеал устрою церковного життя вбачав у ранньохристиянських громадах. Джерелом діяльності віруючих вважав Святе
Письмо, а не розпорядження отців офіційної церкви та її глави. У 1410 р. відмовився виконувати розпорядження Папи
Римського щодо спалення богословських праць Уікліфа, ставши на їх захист, організував у Празькому університеті
публічний диспут, а також апелював до римської курії. За ці дії Гуса було відлучено від церкви та викликано для
відповіді до Рима. Завдяки захисту з боку чеського короля Вацлава IV конфлікт вдалося дещо пом'якшити й цього разу
він уникнув розправи. Однак після того як у 1412 р. у Празі було оприлюднено буллу папи Іоанна XXIII щодо
індульгенцій на відпущення гріхів учасників хрестового походу проти ворога Риму короля Владислава
Неаполітанського, рішуче виступив проти цього (зокрема стверджував, що зміст папських постанов несумісний із
духом християнства, суперечить заповідям Христа), а римська курія знову почала вимагати розправи над ним.
Водночас ідеї Гуса викликали в Чехії масовий суспільний рух, найрадикальніші учасники якого привселюдно спалили
папську грамоту. Після цього за наполяганням короля залишив столицю й певний час проживав у Південній Чехії, де
продовжував пропагувати свої ідеї. Восени 1414 р. Гуса було викликано на церковний собор у Констанці. Сподіваючись
у відкритому диспуті захистити свої погляди, він без вагань вирушив туди. Незважаючи на наявність охоронної грамоти
імператора Сигізмунда, 28 листопада 1414 р. Гуса було викликано на допит перед папою та кардиналами і після
нетривалої дискусії між ним і його опонентами заарештовано та ув'язнено. Після того як під час роботи собору папська
партія зазнала поразки і самого папу Іоанна XXIII спочатку позбавили сану, а згодом ув'язнили, до керівництва
собором прийшли найбільш освічені католицькі кардинали Забарелла, д'Альї, Герсон та ін., постала реальна
можливість і цього разу звільнити Гуса. Як передумову такого звільнення перед Гусом поставили вимогу зректися ідей,
взятих головним чином із праць Уікліфа, однак він рішуче відмовився це зробити, заявивши, що не відчуває за собою
жодної провини та впевнений у правильності власних переконань. 6 липня 1415р. згідно з присудом собору Гуса було
спалено на вогні.

Спалення Яна Гуса 1415 р. у Констанці за рішенням церковного собору як єретика спричинило вибух гніву чехів. На
народних зібраннях проповідники закликали мечем боронити "правду Божу". 1419 р. ремісники і міські низи Праги
розгромили католицькі церкви і будинки німецьких патриціїв та вигнали їх з міського магістрату. Те саме сталося й в
інших містах. Претензії німецького імператора Сигізмунда І, якого чехи ненавиділи за спалення Яна Гуса, на чеський
престол посилили в Чехії антинімецькі та антипапські виступи.

У гуситському русі було два крила - таборити і чашники.

Таборити становили найрішучішу частину гуситів, відображали інтереси селян і міського плебсу, виступали проти
основ феодального ладу, вважали всіх людей рівними, відхиляли догми й організацію католицької церкви. їх опорою
було м. Табор. До 1424 р. таборитів очолював Ян Жижка.

Чеські бюргери і рицарі утворювали крило чашників. Вони вимагали "дешевої" національної чеської церкви і
причастя з чаші (звідси їхня назва), виступали за збереження феодального ладу. Опорою чашників була Прага, а
ідеологами - університетські магістри.

Табір реакції (великі феодали, католицька церква і німецькі патриції) намагався зберегти свої привілеї за допомогою
організованих Папою Римським та імператором Сигізмундом І хрестових походів. Упродовж 1420-1431 рр. відбулося 5
хрестових походів проти гуситів (усі вони зазнали поразки). Армія гуситів, керована талановитим полководцем Яном
Жижкою, швидко пересуваючись на возах у супроводі легкої артилерії, успішно громила важку рицарську кінноту.

З 1427 р. гусити здійснили кілька великих походів проти ворогів і дійшли до Балтики. Папа і Сигізмунд І,
переконавшись, що зброєю рух гуситів не придушити, 1433 р. погодилися на помірковані умови чашників (Празькі
статті). Останні, зрадивши таборитів, об'єднались з колишніми ворогами і 1434 р. під Ліпанами розгромили армію
таборитів.

У гуситських війнах епізодично брали участь українці. Так, волинський князь Федір Острозький зі своїм загоном
кілька років підтримував гуситів. У документах, що стосуються руху, є відомості про "русняків" із Львівщини і
Закарпаття.

Гуситські війни мали величезне значення в історії чеського народу і певною мірою Західної Європи. Вони затримали
наступ німецько-католицької реакції, стали стимулом національного розвитку Чехії, своєрідним прологом
європейської Реформації XVI ст.
 
 Грюнвальдська битва

Славнозвісна Грюнвальдська битва відбулася 15 липня 1410 р. між військами Тевтонського ордену й об'єднаною
польсько-литовсько-російсько-українською армією поблизу с. Грюнвальд (Східна Пруссія, тепер Польща).

У XIII ст. німецькі рицарі заснували орденську державу в Пруссії та здійснювали спустошливі походи на литовські,
білоруські, українські й російські землі. На початку XIV ст. хрестоносці напали на Польщу, захопили Гданське Помор'я і
відрізали Польщу від Балтики. На заході їхні володіння зімкнулися з Бранденбургом і вони отримали змогу
поповнюватися новими загонами німецьких рицарів.

Незабаром Тевтонський орден спрямував свої удари на Литовську провінцію Жемайтію, захоплення якої дало б
хрестоносцям можливість об'єднатися з силами іншого ордену - Лівонського, який визнавав владу Великого магістра
Тевтонського ордену. Лівонський орден захопив землі латишів і естів, загрожував Литві й Московській державі.

Уклавши Кревську унію 1385 р. і ставши польським королем, Ягайло взяв зобов'язання спрямувати зусилля Литви і
Польщі на визволення їхніх земель від німецьких рицарів.

Кревська унія - проголошене 14 серпня 1385р. у м. Крево (Литва ) об'єднання Польщі та Великого князівства
Литовського в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги та великого литовського князя Ягайла.
Головною метою Кревської унії було об'єднання сил двох держав для спільної боротьби проти агресії Тевтонського
ордену. Згідно з умовами Кревської унії Ягайло ставав польським королем, залишаючись водночас великим князем
литовським. Литовське князівство зберігало за собою незалежність, але в ньому істотно посилився польський вплив.
Виконуючи умови унії, в 1385р. Ягайло разом з усіма своїми підданими прийняв католицтво. Частина українських і
білоруських земель, які до того входили до складу Великого князівства Литовського, було приєднано до Польщі. Проти
унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, під тиском яких
угода не була реалізована на практиці.

Навесні 1409 р. почалося повстання в Жемайтії, яке підтримали Ягайло і Вітовт. Однак противники уклали перемир'я,
термін якого закінчувався влітку 1410 р. За цей час німецькі рицарі несподівано залишились без союзників - угорський
король Сигізмунд Люксембурзький вів війну з Туреччиною і Венецію, тому не зміг надати дієву допомогу, відмовився
брати участь у війні й Лівонський орден, побоюючись мати у себе в тилу вороже настроєні Новгород і Псков. Союзники,
навпаки, крім власне польських і литовських військ залучили на свій бік українців, росіян, добровольців із Чехії, Сілезії
та Молдови.

Лівонський орден - католицька державна і військова організація німецьких феодалів у Східній Прибалтиці на
латвійських і естонських землях у 1237-1561 рр., відгалуження Тевтонського ордену, що вела загарбницькі війни проти
Литви і Русі. Зазнав поразки у

Льодовому побоїщі в 1242 р. розпався в період Лівонської війни 1558- 1588рр.

Вирішальна битва відбулася 15 липня 1410 р. у Пруссії між поселеннями Танненберг і Грюнвальд (у зарубіжній
літературі її називають битвою під Танненбергом). На правому фланзі союзників розташовувалися польські війська під
командуванням Ягайла, а на лівому - литовські, українські, російські та ін., очолювані Вітовтом. Вони і почали наступ
першими. Однак їхня кіннота потрапила у завчасно підготовлені хрестоносцями ями, прикриті згори землею, і це дало
змогу рицарям контратакувати силами важкої кінноти. Воїни Вітовта відступили у болотисту, лісисту місцевість, де
важка кіннота рицарів втратила переваги і була розгромлена піхотинцями. На правому фланзі рицарі змусили
відступати також і польські війська, однак там великий магістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгенген припустився
фатальної помилки, кинувши на поле бою останні резерви, що дало змогу військам союзників завдати остаточної
поразки військам ордену- їх більша частина була знищена, а інша потрапила у полон. Тевтонський орден уже не міг
проводити свою агресивну політику.

Занепад тевтонського ордену

Кінець XIV - початок XV ст. - період розквіту військової могутності Тевтонського ордену, що одержував велику
допомогу від західноєвропейських феодалів і Папи Римського. У боротьбі проти цієї грізної сили об'єдналися польські,
російські та литовські війська. 1409 р. між Тевтонським орденом, з одного боку, та Польщею і Литвою - з іншого, знову
спалахнула війна, що отримала назву Великої. Вирішальна битва між армією ордену та польсько-литовсько-російсько-
українськими військами відбулася 1410 р. під Грюнвальдом.

Епохальне значення битви полягає у тому, що було ліквідовано військову і політичну могутність тевтонців, розвіяно
їхні плани щодо панування в Східній Європі. Марно орден шукав допомоги у папи і Вселенських соборів, що в цей час
намагалися зміцнити розхитаний авторитет католицької церкви.

Під об'єднаними ударами Польщі і повсталих міст Тевтонський орден був змушений визнати себе переможеним і
відмовитися від політичної самостійності. Згідно з умовами Торунського миру, що був укладений 1466 р., Польща
отримала поморські землі з Гданськом, Кульмську землю та частину Пруссії. Інші землі, що залишалися за орденом,
стали васальними володіннями Польщі. Магістр ордену зобов'язувався складати присягу польському королю і
позбавлявся права самостійно укладати договори й оголошувати війну.

У першій чверті XVI ст. історія Тевтонського ордену була багата на цікаві події. 1525 р. гросмейстер тевтонців Альбрехт
Гоген-цоллерн в'їхав до Кракова - столиці Польщі - в білому плащі "священного воїнства", прикрашеному чорним
орденським хрестом, а вже через тиждень підписав з Польщею мир не як гросмейстер ордену, а як герцог Пруссії, що
перебувала у васальній залежності від польського короля Сигізмунда. Згідно з умовами договору всі старі привілеї,
якими користувались тевтонці, втрачалися, однак усі права і привілеї прусського дворянства (майбутнього юнкерства)
залишалися в силі. А ще через день на старому ринку Кракова Альбрехт, стоячи на колінах, присягнув на вірність
королю польському.

Таким чином, 10 квітня 1525р. народилася нова держава. Тевтонський орден було ліквідовано заради існування
Пруссії. Нова держава взяла на озброєння старі орденські принципи.

Утворення московської держави (XIV - початок XVI ст.)

Процес об'єднання російських земель в єдину централізовану державу розпочався в XIV ст.

У другій половині XIII ст. знову спалахнули феодальні усобиці. Великокнязівська влада владимирських князів значно
послабшала. На периферії Північно-Східної Русі сформувалися нові князівства, передусім Московське і Тверське.

Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих князів стало відновлення рівня розвитку
господарства, що побутував до монголо-татарського ira. Вагомим стимулом до створення єдиної держави стало
прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди.

Традиційно виокремлюють три об'єднувальні етапи: 1) кінець ХІІІ - 80-ті pp. XIV ст.; 2) 80-ті pp. XIV ст. - 1462 p.; 3) 1462-
1533 pp.

Перший етап об'єднання - кінець XIII - 80-ті pp. XIV ст. У цей час у Північно-Східній Русі розгорнулася боротьба за
велике владимирське княжіння між Рязанським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським
князівствами. У ході цієї боротьби мало вирішитися питання про те, яке князівство стане політичним центром
об'єднання російських земель. Наприкінці XIII ст. значні переваги в господарському розвитку, а отже, і реальні
можливості стати таким центром мало Тверське князівство.

Однак незабаром у нього з'явилися суперники, насамперед Московське князівство.

Московські великі князі майже всі без винятку вміли поєднувати позірну покірність з відчайдушно сміливими,
зухвалими, але таємними діями, спрямованими на підрив своїх потенційних противників: Тверського або Рязанського
князівств, Новгородської республіки або Орди.

Звичайні для доби середньовіччя політична виверткість, зрада союзників, а також готовність йти на приниження,
уявні виявлення покірності та вірності сформували зрештою психологію підступності і лицемірства як основну рису
тодішніх умілих дипломатів, якими і були московські князі.

Фундатор династії московських князів молодший син Олександра Невського Данило (1276-1303) не міг розраховувати
на владимирський стіл за правом старшинства. Як далекоглядний політик він вважав за краще розширити свої удільні
володіння: 1301 р. Данило Олександрович відвоював Коломну в Рязанського князівства, 1303 р. - Можайськ у
Смоленського.

Так московському князеві підпорядковувалася територія за течією Москви-ріки - важливого торговельного шляху.
Посилило позиції Московського князівства і мирне приєднання багатого Переяславльського уділу.

Ставши московським князем після смерті свого батька, Юрій Данилович почав боротьбу з Твер'ю за
великокнязівський владимирський стіл, а фактично - за політичне верховенство в процесі об'єднання. Понад 20 років
тривала ця боротьба, арбітрами в якій були золотоординські правителі.

1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра загинув Юрій Данилович і на московський престол зійшов Іван
Данилович (Іван І), який отримав прізвисько Калита. Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на велике княжіння, а й
надовго вивів Твер з боротьби за нього, завдавши за допомогою ординського загону удар своєму головному суперникові.

Правління Івана Калити (1325-1340) відіграло особливу роль у посиленні влади московських князів. Він був першим із
російських князів, хто отримав право збирати з усіх російських земель ординську данину і відправляти її в Орду. Він
зумів установити союз московської великокнязівської влади з Церквою. Переселення двох митрополитів Київських:
українця Кирила і грека Максима спочатку до Владимира-на-Клязьмі, а потім митрополита Київського - українця Петра
- до Москви - відіграло велику роль в утворенні єдиної! держави.

Іван Калита розширював московські володіння різними способами: військовою силою підкорив Ростовське князівство,
купував ярлики на окремі землі - Галич, Углич, Білоозеро. Йому вдалося зміцнити вплив Москви в Новгороді. Іван І
також купував у інших князівствах окремі села, що ставали потім опорними пунктами в об'єднанні земель навколо
Москви. Іван Калита утверджував могутність і право Московського князівства бути центром об'єднання російських
земель, по суті, за підтримки Орди, якій справно сплачував данину. Він заклав основи такої політики в боротьбі зі своїми
супротивниками, яка робила московських князів провідниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації.

Продовжувачами політики Івана Калити стали його сини - Семен Гордий та Іван II Красний. Після Івана II
московським князем став 9-річний Дмитро Іванович (1359-1389). Водночас ярлик на велике княжіння отримав від
золотоординського хана суздальсько-нижньогородський князь Дмитро Костянтинович. Розгорнулася гостра боротьба
між ним і московським боярством, яке підтримував митрополит Олексій (останній фактично очолював московський
уряд). 1363 р. Москва здобула остаточну перемогу.

У роки правління Дмитра Івановича було зведено московський Кремль (1367-1368). Це ще більше зміцнило позиції
Москви в боротьбі з противниками всередині російських земель, а також з Литвою і Ордою, які були союзниками
Тверського князівства, що поновило наприкінці 60-х років спроби досягти верховенства в російських землях. Дмитро
Іванович, спираючись на підтримку численних російських князів, що визнали верховенство московського князя, в 1375 р.
примусив Твер підкоритися Москві.

Зі зміцненням становища Московського князівства як "збирача" російських земель змінювалася його політика щодо
Золотої Орди. З 1374 р. Дмитро Іванович припинив виплату їй данини, а у вересні 1380 р., зібравши під свої знамена
полки майже всіх російських земель, здобув перемогу в битві з ординцями на Куликовому полі на березі правої притоки
Дону - р. Непрядви.

Куликовська битва 1380р. - битва руських військ, очолюваних великим князем владимирським і московським
Дмитром Івановичем Донським, з монголе-татарами, на чолі яких стояв правитель Золотої Орди темник Мамай, на
Куликовому полі. У1378р. на р. Вожа військо московського князівства розбило татарські війська Бегича. Мамай вирішив
зломити міцніючу могутність Русі, посилити її залежність від Орди. Він зібрав військо чисельністю 100-150 тис. осіб, до
якого крім монголів входили також загони черкесів, осетин, вірмен, деяких народів Поволжя, наймані загони кримських
генуезців. Союзником Мамая був великий князь литовський Ягайло. Дмитро Іванович, довідавшись наприкінці липня
про наближення монгола-татар, звернувся із закликом до руських сил зібратися в Коломні. Військо чисельністю близько
150 тис. осіб, що зібралося там, було досить однорідним: головне ядро становили москвичі (переважно ремісники та
селяни без військової підготовки та досвіду), а також озброєні загони руських земель, котрі визнавали владу
московського князя, українські та білоруські загони. Війська Новгородської, Тверської, Нижньогородської, Рязанської та
Смоленської земель у поході участі не брали. План походу полягав у тому, щоб запобігти з'єднанню Мамая на р. Ока зі
своїми союзниками і перетнути йому шлях у верхів'ї Дону. Похід війська тривав більше місяця і лише 8 вересня руські
війська, переправившись на правий берег Дону, туди, де в нього впадає р. Непрядва, розташувалися на Куликовому
полі. На чолі війська став передовий полк, за ним - великий полк, поряд на флангах - полки правої та лівої руки, а за
ними - резерв (кіннота). За лівим флангом у лісі розташувався засадний (запасний) полк, очолюваний князем
Володимиром Андрійовичем Храбрим та князем Дмитром Воброком-Волинським. У тилу російських військ були ріки
Дон та Непрядва, а також глибокі яри, що робило неможливим відступ. Водночас така позиція ускладнювала обхідні
маневри монголо-татарської кінноти. Військо Мамая стояло розгорнутим строєм: у першій лінії розташувалась кіннота,
а в другій - піхота. Битва розпочалася традиційним на той час поєдинком богатирів русича Пересвєта і татарина
Чалубея (обидва загинули). Потім татарська кіннота, зім'явши передовий полк, почала тіснити великий полк;руські
війська зазнали великих втрат; був убитий боярин Михайло Бренюк, який воював під прапором великого князя. Сам
Дмитро в одязі рядового воїна був серед воїнів того самого полку. Натиск монголо-татар зупинили лише після введення
в дію резервного полку руських військ. Мамай переніс головний удар на лівий фланг і почав тіснити руські полки. Та
несподіваний потужний удар свіжих сил засадного полку в тил по флангах татарського війська і перехід у наступ інших
руських полків привели до повного розгрому Мамаєвого війська, залишки якого руські війська переслідували ще 50 км
від Куликова поля.

Історичне значення цієї перемоги було величезне. Вона хоч і не визволила від ординського володарювання, але
зміцнила авторитет Москви як центру об'єднання розрізнених російських князівств. Поразка, якої зазнали основні сили
Золотої Орди, прискорила її розпад. Вона зменшила розміри данини і визнала право московських великих князів
передавати велике Владимирське князівство у спадщину.

Другий етап об'єднання руських земель - 80-ті рр. XIV ст. - 1462 р. - характеризується подальшим територіальним
розширенням Московського князівства.

Дмитро Іванович (що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько Донськой), приєднавши Дмитров,
Стародуб, Углич, Кострому та інші території, вживав заходи, спрямовані на посилення влади великого князя. Він
ліквідував залишки місцевого самоврядування і цілком підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри
данини з князівств для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень: відтепер бояри і
дворяни мали виступати з тими князями, у володіннях яких знаходилися їхня вотчина і маєтки. Удільних князів він
зобов'язав служити великому князеві московському.

Старший син Дмитра Донського Василь І став правителем за заповітом батька, без санкції Золотої Орди. За період
його правління до Москви були приєднані Нижній Новгород, Муром, Городець і Таруса. Тоді ж, на початку 90-х рр.,
активізувалися спроби Московського князівства обмежити самостійність Великого Новгорода. Боротьба, що тривала
кілька років зі змінним успіхом, привела до укладення 1398 р. мирного договору.

Наприкінці XIV ст. Москва поширила свій вплив на землі комі-зирян (басейн р. Вичегда) та комі-перм'яків (землі
вздовж Верхньої Ками і р. Чусова).

Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II Темного, під час правління якого вибухнула
феодальна війна. Головне питання, що вирішувалося під час збройних сутичок, полягало у тому, кому з князів правити у
Москві - визнаній столиці Північно-Східної Русі. Претенденти на великокнязівський московський престол виражали дві
протилежні тенденції подальшого розвитку країни: галицькі князі (дядько Василя П - Юрій, сини Юрія - Василь Косий і
Дмитро Шем'яка), які виступили проти Василя II, спиралися значною мірою на торговців, ремісників і вільне селянство
Півночі; Василя II підтримували військовослужбові землевласники центральних регіонів. Перемога Центру над Північчю
стала провісником перемоги кріпосницьких відносин.

До кінця правління Василя II територія, що перебувала під його владою, значно перевищувала за розмірами
володіння інших князів, які до цього моменту втратили суверенітет. Політичну залежність від Москви змушений був
визнати 1466 р. і Великий Новгород, а 1460 р. Псков звернувся до великого князя Василя II за захистом від Лівонського
ордену.

З середини 50-х років XV ст. удосконалюється система державного управління. Відбувається поступовий перехід від
уділів до системи повітів. Влада в них концентрується в руках намісників, якими, як правило, стають бояри великого
князя. З приєднанням до Москви уділів влада намісників поширюється і на них.

Бояри (старослов'ян. "бой" - воїн, боярин, великий, або тюрк, "бояр" - багатий, знатний) - верхівка панівного класу
феодального суспільства в Київській Русі, Росії, Молдові та Румунії. Процес класоутворення сприяв тому, що широкий за
змістом термін "боярин" спочатку стосувався лише багатих і знатних служилих людей, але з часом став означати не
лише служилу знать, членів дружини, а й місцеву неслужилу знать. Уже в XI ст. диференціювалися на "великих" та
"менших". Консолідація боярства та зростання економічної могутності в X-ХНІ ст. супроводжувалися значними
грошовими нагромадженнями. Суспільний вплив боярства зумовлювався також наявністю у них дружин із воїнів та
слуготроків. Економічна могутність та високе суспільне становище сприяли активним виступам бояр проти князівської
влади в Новгороді вже наприкінці XI - на початку XII ст., у Ростовсько-Суздальському та Галицько-Волинському
князівствах у другій половині XII ст., що було виявом внутрішньокласового антагонізму, який розростався у міру
становлення боярства як класу-стану. В Росії під час правління Івана IV було значно підірвано політичну роль боярства, а
на початку XVIII ст. Петро І остаточно ліквідував цей інститут. Після захоплення території України литовськими та
польськими феодалами у другій половині XIV ст. частина великих боярів перейшла на бік завойовників, а деякі з них
отримали титули князів. Середні бояри перетворилися на військових слуг, урядовців, а також одержали шляхетські
привілеї та земельні пожалування. Отже, в XV- XVI ст. боярство втратило привілейоване становище. В Румунії клас
феодалів (з XIII-XIV ст.) було ліквідовано лише в 1946р. аграрною реформою.

Права і привілеї намісників визначалися статутними грамотами, норми яких були започатковані ще "Руською
Правдою". Зміни в системі місцевої адміністрації випереджали реорганізацію центрального апарату.

У роки правління Василя II неухильно зростала роль московського боярства. Бояри очолювали Государів двір, що
становив військово-адміністративну корпорацію.

До виконання державних доручень, нарівні з боярами і дітьми боярськими (дворянами), почали залучатися так звані
служилі князі, що втратили спадкові уділи.

Певних змін зазнала судова система. Також було проведено монетну реформу і відновлено випуск загальнодержавної
монети на великокнязівському дворі. Загалом це сприяло подальшому зміцненню влади великого князя московського.

Третій етап об'єднання російських земель навколо Москви, їхнє звільнення від ординського володарювання й
одночасно формування державного апарату великокнязівської влади, оформлення Московської держави припадає на
1462-1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів Івана III (1462-1505) і Василя ПІ (1505-1533).

За Івана ПІ, що став співправителем Московської держави ще за життя батька, Василя Темного, тривало збирання
земель "під руку" Москви. Він приєднав Ярославль (1463), Ростов (1474), Твер (1485), В'ятку (1489), ліквідував незалежність
Великого Новгорода, спочатку оточив і взяв місто 1478 р., а потім поступово конфіскував землі новгородського боярства і
переселив їхніх власників у центральні райони.

31476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді, а 1480 р. майже безкровно закінчилося протистояння росіян і
ординських військ біля однієї з приток Оки - "стояння на Угрі", визначивши остаточне визволення Русі від васальної
ординської залежності.

Іван ПІ став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи російського самодержавства, не тільки
значно розширивши територію країни (до її складу увійшли землі марі, мордви, комі, карелів та ін.), а й укріпивши її
політичний устрій та державний апарат, зміцнивши міжнародний престиж Москви.

Падіння Константинополя під ударами турків 1453 р. і одруження Івана III з візантійською принцесою Софією
Палеолог 1472 р. дали можливість великому московському князеві проголосити себе наступником візантійських
імператорів, а Москву - столицею всього православного світу. Це відобразилося в концепції "Москва - третій Рим",
сформульованій на початку XVI ст. Державним гербом Московської держави став (як у Візантії) двоголовий орел, а сам
великий князь 1485 р. йменувався великим государем усієї Русі.

Прагнучи подолати феодальну знать, Іван III послідовно формував систему служилих станів. Бояри, присягаючи на
вірність великому князеві, завіряли свою вірність особливими "клятвеними грамотами". Московський государ міг
позбавляти їх державних посад, конфісковувати вотчину.

За Івана III запроваджено помісну систему - дарування служилим людям (дворянам) у володіння на правах
неуспадкованої особистої власності вільних земель (маєтків) за несення військової або цивільної служби. Таким чином, у
Московській державі склалися крім удільної три системи землеволодіння: державна, що включала двірцевий
великокнязівський уділ, церковно-монастирська та помісна.

Поступово ускладнювались функції державного управління. З'явилися посади казенного дяка- керівника Казенного
двору - і піддячих, що відали діловодством. З кінця XV ст. сформувалася Боярська дума - вищий державний
консультативний орган при государі. У Думу крім московських бояр входили також колишні удільні князі.

З метою централізації та уніфікації судово-адміністративної діяльності 1497 р. було запроваджено новий збірник
законів - Судебник, що встановив єдині податкові норми, загальний порядок ведення слідства і суду. Судебник Івана III
передусім захищав життя і власність феодала-землевласника.

Судебник обмежував право селян іти від свого феодала на інші землі суворо визначеним терміном - за тиждень до
осіннього Юр'ївого дня (26 листопада) і впродовж тижня після нього з обов'язковою виплатою "пожилого".

Чинність Судебника означала початок прикріплення селян до землі.

У XVI в. тривав процес розширення території Московської держави. Після перемоги над Литвою 1603 р. до Москви
відійшли землі за верхньою течією Оки, вздовж берегів річок Ясен, Сож і Дніпра. Всього до складу Московської держави
увійшло 25 міст і 70 волостей. 1510 р. було ліквідовано самостійність Пскова, а 1514 р. після чергової війни з Литвою до
Москви відійшов Смоленськ. І нарешті, 1521 р. припинило існування Рязанське князівство.

Отже, територія країни збільшилася настільки, що вона перетворилася на найбільшу державу Європи. З кінця XV ст.
"Московія", як раніше її називали іноземці, почала йменуватися Росією.

Візантійська імперія в XI-XV ст.

Приблизно до кінця XII ст. Візантія переживала період злету своєї могутності та впливу в світі. Після цього
розпочалася доба її занепаду, що прогресував, яка закінчилася цілковитим крахом імперії та зникненням її назавжди з
політичної карти світу в середині XV ст. Навряд чи хтось міг передбачити такий кінець блискучої держави ще на початку
XI ст., коли при владі перебувала Македонська династія. У1081 р. її змінила на престолі не менш імпозантна династія
імператорів з роду Комнінів, що залишалася правлячою до 1118 р.

Візантія вважалася однією з наймогутніших і найбагатших держав світу, її володіння охоплювали величезну
територію - близько 1 млн кв. км з населенням 20-24 млн осіб. Столиця держави Константинополь з його мільйонним
населенням, величними будівлями, незліченними скарбами для європейських народів був центром усього
цивілізованого світу. Золота монета візантійських імператорів - безант - залишалась універсальною валютою
середньовіччя. Візантійці вважали себе головними охоронцями культурної спадщини античності й одночасно оплотом
християнства Недарма священні писання християн усього світу - Євангелія - були написані також грецькою мовою.

Зростаючу могутність Візантійської імперії відображала активна зовнішня політика, яка трималася на воєнних
здобутках настільки ж, наскільки на місійній діяльності церкви. Згідно з відродженою ідеологією візантійського
ойкуменізму імперія зберігала за собою історичні та юридичні права на всі території, що колись входили до її складу чи
були залежними від неї. Повернення цих земель вважалося пріоритетним завданням візантійської зовнішньої політики.
Війська імперії здобували одну перемогу за іншою, приєднуючи до неї нові провінції на Близькому Сході, у Південній
Італії, Закавказзі, на Балканах. Візантійський військово-морський флот, оснащений "грецьким вогнем", витіснив арабів із
Середземного моря.
 Небаченого раніше розмаху набула місійна діяльність православної церкви. її основними напрямками стали Балкани,
Східна та Центральна Європа. У запеклій конкурентній боротьбі з Римом Візантія зуміла здобути перемогу в Болгарії,
включивши її в орбіту візантійської культури й політики. Величезним успіхом імперської зовнішньої політики була
християнізація Русі. Візантійські впливи ставали все відчутнішими на території Моравії та Паннонії.

До ХП ст. остаточно склалася класична візантійська модель цивілізації з усіма особливостями її державного,
соціально-економічного та культурного життя, які принципово відрізняли її від західноєвропейської. Найбільш
характерною рисою Візантії було всевладдя централізованої держави у вигляді необмеженої самодержавної монархії. У
її центрі перебував імператор, що вважався єдиним законним спадкоємцем римських володарів, батьком великої сім'ї
усіх народів і держав, які належали до сфери впливу Візантії. Всепроникний контроль жорстко централізованої
державної машини над суспільством, його дрібна регламентація та постійна опіка були б неможливими без могутньої
касти державних чиновників. Ця модель мала чітку ієрархію посад і титулів, що складалася з 18 класів і 5 розрядів -
своєрідний "Табель про ранги". Безлика армія бюрократів у центрі та на місцях виконувала фіскальні, адміністративні,
судово-поліційні функції з ретельністю та завзятістю, що для населення оберталося постійно зростаючим тягарем
податків і повинностей, розквітом корупції та сервілізму. Державна служба забезпечувала людині почесне місце у
суспільстві, ставала основним джерелом її прибутків.

Надзвичайно важливим компонентом візантійської державності була церква. Вона забезпечувала духовну єдність
країни, виховувала населення в дусі імперського патріотизму, відігравала колосальну роль у зовнішній політиці Візантії.
У X-XI ст. продовжувала зростати кількість монастирів і ченців, церковно-монастирське землеволодіння. Хоча згідно з
візантійською традицію церква була підпорядкована владі імператора, її роль у суспільно-політичному та культурному
житті постійно зростала. У тій мірі, в якій слабшала влада імператорів, церква ставала основним носієм доктрини
візантійського ойкуменізму.

Водночас у Візантії на відміну від країн Заходу так і не сформувалося громадянського суспільства з властивими йому
корпоративними зв'язками та інституціями, розвинутою системою приватної власності. Особистість там немовби
перебувала віч-на-віч з імператором і Богом. Подібна соціальна система отримала в сучасній історіографії влучну назву
індивідуалізму без свободи.

Характерною рисою соціально-економічного розвитку Візантії в IX-XV ст. можна вважати домінування села над
містом. На відміну від Західної Європи у Візантії феодальні відносини на селі розвивалися дуже повільно. Приватна
власність на землю залишалася надзвичайно слабкою. Довготривале існування селянської общини, широке
використання рабської праці, державний контроль і податковий прес визначали характер соціального розвитку на селі.
Проте з часом виникли великі земельні маєтки, що належали світським і церковним власникам. Вони стали основними
центрами ремісничого виробництва й торгівлі.

Прогресуюча деградація міста виявилася ще однією особливістю соціально-економічного розвитку Візантії. На

противагу Західній Європі місто не стало там головним осередком і чинником поступу. Візантійські міста не мали
майже нічого спільного з античними. Вони швидше нагадували великі села за зовнішнім виглядом, одноманітною
архітектурою, примітивним благоустроєм, тісними зв'язками їхніх жителів із сільським господарством. У країні не
сформувалися традиції особливої міської культури, самоврядування, усвідомлення власних муніципальних інтересів з
властивими для них правами та обов'язками жителів. Місто перебувало під жорстким контролем держави. У
візантійських містах так і не склалися корпоративні професійні об'єднання ремісників і торговців за цеховим зразком. В
останні десятиліття існування імперії її міста фактично перетворилися на додаток до сільського ремесла та торгівлі, що
розвивалися у феодальних маєтках.

Одним із наслідків занепаду візантійського міста стала деградація торгівлі. Візантійські купці поступово втрачали
капітали та вплив у суспільстві. Держава не захищала їхніх інтересів. Основні грошові прибутки суспільній верхівці
приносила не торгівля, а державна служба та земельні володіння. Відтак майже вся зовнішня та внутрішня торгівля
Візантії з часом перейшла до рук венеційських та генуезьких торговців.

Візантійська культура порівняно з попереднім періодом переживала піднесення, яке було особливо помітним у
літературі, архітектурі, образотворчому мистецтві, освіті. В XI ст. у Константинополі відродився університет з
філософським і юридичним факультетами. Твори візантійської культури цього часу особливо масштабні, пишні,
заквітчані складною символікою та алегоріями. Пожвавлення культурного життя супроводжувалося новим сплеском
цікавості до здобутків античної епохи. Візантійське суспільство ніколи не втрачало інтересу до античності. У бібліотеках
зберігалися безцінні тексти античних мислителів, письменників, державних діячів і юристів, які переписували в
численних скрипторіях, переказували та коментували тогочасні візантійські інтелектуали. Щоправда, звернення до
античності аж ніяк не означало розриву із середньовічною церковною культурою. Навпаки, головними знавцями
античних текстів ставали діячі церкви. Схиляння перед античною спадщиною мало в основному формальний характер,
тісно поєднуючись із православною ортодоксією. Можливо саме тому антична традиція у Візантії на відміну від Заходу
не стала імпульсом для виникнення нової культурної течії - гуманізму - і не привела до Ренесансу.

Контроль держави та церкви над культурним життям, що посилювався, сприяв його уніфікації та канонізації. У
культурному житті запанували шаблон, освячена часом традиція. Православне духовенство культивувало настрої
аскетизму, відходу від активної діяльності, пасивно-споглядацьке ставлення до навколишнього світу. Самосвідомість
звичайного візантійця була просякнута фаталізмом і песимізмом. Усі ці тенденції духовного життя суспільства втілились
в ісихазмі - релігійно-філософському вченні, розробленому ченцем Григорієм Палимою й офіційно визнаному
православною церквою на помісному соборі 1351 р. Перемога ісихазму над гуманізмом і раціоналізмом значною мірою
сприяла відставанню Візантії від Заходу і може вважатися інтелектуальним провісником занепаду країни.

Піднесення Візантійської імперії в XI-XII ст. було останнім в її тисячолітній історії. Воно не супроводжувалося
реформами, які дали б змогу модернізувати архаїчну систему державного управління та розкріпачити індивідуальні
можливості і станові інтереси. Всі боролися за владу, проте ніхто не мав відваги чи бажання до змін. Вдихнути нове
життя у закостеніле у своєму розвитку суспільство не пощастило. Внаслідок цього Візантія стала полем боротьби
цивілізацій Сходу та Заходу, що швидко прогресували, представлених світом ісламу й католицтва.

Першими завдали удару турки-сельджуки. Тяжка поразка, якої зазнала від них візантійська армія в 1176р., струсонула
"будівлю" імперії так, що у ній виникли тріщини як зсередини, так і ззовні. Імперію охопило полум'я громадянської
війни. З-під її впливу визволилися православні Болгарія і Сербія. Проте це була лише прелюдія до наступного
потрясіння.

У 1204 р. Константинополь захопила і нещадно пограбувала армія хрестоносців. Візантійська імперія на певний час
припинила своє існування. На її території утворилися католицька Латинська, православні Нікейська, Трапезундська
імперії та Епірська держава. І хоча в 1261 р. нікейському імператору Михайлові VIII Пал вологу пощастило повернути
давню столицю і відновити Візантійську імперію, вона вже ніколи не піднімалася до вершин колишньої слави та
могутності. Візантійські імператори нової династії Палеологів уже не мріяли про територіальні завоювання, прагнучи
зберегти те, що мали.

Візантійське суспільство за зовнішньополітичною орієнтацією розкололося натри основні угруповання. Меншість,

представлена освіченою верхівкою, шукала союзу та допомоги на Заході, виявляючи готовність розплатитися за це
втратою церковного суверенітету чи навіть прийняттям католицтва. Проте щоразу офіційно укладені угоди щодо
релігійної унії, зокрема 1274 і 1439 рр., наштовхувалися на запеклий опір православної церкви та основної маси
населення, ворожих до Заходу. За суто релігійними справами приховувалися глибокі принципові розбіжності двох
християнських цивілізацій - західної та східної, а їх органічний синтез був тоді неможливий.

На противагу так званим латинофілам у Візантії сформувалася партія туркофілів, переконаних, що турецька чалма
для їхньої батьківщини краща, ніж папська тіара. При цьому основним аргументом була переконаність у релігійній
толерантності мусульман. Також існувала численна група так званих ортодоксів, які закликали нічого не змінювати і
залишити все так, як е. Православні країни у свою чергу не виявили здатності до консолідації, воюючи з Візантією на
боці чи мусульман, чи католиків. Розплата за це не забарилася.

З 60-х років XIV ст. турецькі султани перейшли до систематичного завоювання Балкан. У 1362 р. вони захопили велике
візантійське місто Адріанополь, перенісши сюди свою столицю. Переможна для турків битва на Косовому полі в 1389 р.,
в якій вони завдали поразки сербським і боснійським військам, була вирішальною для долі балканських країн. У1392 р.
жертвою завойовників стала Македонія, а ще через рік - болгарська столиця Тир-ново.

Битва на Косовому полі. У 1356р. турки перетнули Егейське море і вторглися в Європу, в 1362р. захопили Салоніки й
Адріанополь - два найважливіші грецькі міста після Афін. Тільки Сербія чинила серйозний опір, і на Косові правитель
Сербії Лазар зібрав 15- 20-тисячну армію, що складалася із сербів, болгар, боснійців, албанців, поляків, угорців і
монголів. Турецька армія Му рада нараховувала 27-30 тисяч осіб. Під час бою сербський воїн проникнув у турецький
табір, удаючи себе за дезертира, й отруєним кинджалом смертельно поранив Мурада. Турки спочатку були збентежені,
проте під час бою їм вдалося завдати загальну поразку армії, яка, за переказами, розмовляла сімома різними мовами.
Лазар потрапив у полон і був жорстоко вбитий, Сербія мала платити данину туркам, а серби - служити в турецькій
армії. Битва на Косовому полі, подвиги сербських воїнів, що героїчно боролися з противником, відобразилися у
сербському героїчному епосі. У1448 р. армія під командуванням угорського князя Яноша Хуньяді ще раз боролася проти
турків на Косові. Ця битва була останньою спробою зберегти Константинополь, але у вирішальний момент бою валаські
союзники угорського князя перейшли на бік турків, які знову здобули вирішальну перемогу. Через п'ять років турки
остаточно зайняли Константинополь.

Коли Захід усвідомив масштаби турецької загрози, було вже пізно. Обидва хрестові походи проти Османської імперії,
організовані католицькими країнами, закінчилися катастрофою. Війська хрестоносців були розбиті турками в битвах під
Нікополем 1396 р. і під Варною 1444 р. Останнім актом цієї драми стало падіння Константинополя в 1453 р. Візантійська
імперія припинила існування, її нікому було захищати крім жменьки цивільного населення та кількох сотень
відчайдушних італійських найманців - кондотьєрів.

Проте візантинізм як феномен культури продовжував існувати в житті народів регіону. Його традиції частково були
засвоєні Османською імперією - спадкоємицею Візантії в геополітичному аспекті, частково перейшли до Московії -
єдиної на той час православної країни, що зберегла незалежність.

Становлення османської імперії та її експансія в Європу в XIV-XV ст.

Близько 900 р. почався розпад Тюркської держави (каганату) в Центральній Азії. Групи тюрків стали рухатися на
Захід. Однією з них була група досвідчених воїнів, які за іменем свого начальника називалися сельджуками.

Сельджуки - гілка племен тюрок-огузів, названа за ім'ям їх вождя Сельджука (X- початок XI ст.). У 40-х- на початку 80-х
років XI ст. завоювали частину Середньої Азії, більшу частину Ірану, Азербайджану, Курдистану, Іраку, Вірменію, Малу
Азію, Грузію та інші території. Найбільшої могутності досягли за Meлікшаха (1072/73-1092pp.). З 40-х років XI ст. єдина
держава сельджуків почала розпадатися на окремі султанати. Наприкінці XI ст. Палестину, частину Малої Азії у турків-
сельджуків відвоювали хрестоносці, у XII ст. Іран - Хорезмшахи.

На своєму шляху на Захід сельджуки швидко завоювали Персію і після цього розпочали наступ на Візантію. У 1071 р.
під Манзікертом вони не лише розбили візантійську армію, а й узяли в полон імператора. Проте на той час сельджуки
не були підготовлені до захоплення всієї Анатолії в Малій Азії.

Імперія сельджуків розпалася під натиском монголів. На місці сельджуцької держави утворилась низка
прикордонних князівств. В одному з них прийшла до влади династія Османів. їхня влада поширювалася на північ від
сучасної Анкари до Егейського моря. Приблизно в 1300 р. Осман проголосив свою незалежність і з того часу офіційно
фіксується початок Османської держави.

Початковим періодом існування Османської держави був час від 1300 до 1450 р., коли ця маленька постсельджуцька
держава намагалася поступово здобути всю Малу Азію. Від 1358 р. з переходом Галліполі османи почали реально
загрожувати Візантії. 1402 р. став своєрідним перепочинком для останньої, оскільки з'явився монгольський завойовник
Тамерлан (Тімурленг), який оволодів великою частиною Азії разом з Іраном і в битві під Анкарою розбив армію
тодішнього володаря османів султана Баязида. Незабаром, у 1405 р., Тамерлан помер і в 1413 р. син Баязида Мегмед І
відновив Османську державу, а його син Мегмед II Завойовник, який відкрив для турків нові території, рушив далі на
захід і 1453 р. завоював Константинополь (Царгород), Після цього його увагу привернув Крим. Він змусив Кримське
ханство, яке постало в Криму після розпаду Золотої Орди, платити османам данину (трибут). Таким чином, турки-
османи почали проникнення на українські території, швидко поширили свою владу на Молдову і Бессарабію, де
заснували власні правління.

На період 1451-1556 рр. припадає зеніт розвитку Османської імперії. Вона оволоділа Балканами, Єгипетом, Північною
Африкою, частиною Кавказу, розширила впливи у Криму. Експансія турків у Європу призвела до того, що під владою
або протекторатом османів опинилися також Центральна Угорщина, Трансільванія, Славонія, Далмація, частина
Правобережної України.

У 1475 р. османи захопили важливий торговельний центр у Криму - Кафу - і вступили в конфлікт з Венецією та
Габсбургами. Боротьба між турками та європейськими державами точилася з перемінним успіхом. Основним епізодом
цього протистояння стала битва під Могачем 1526 р. (так звана Могацька катастрофа), в якій був убитий угорський
король, а велика частина Угорщини стала провінцією османів. Тодішній володар османів султан Сулейман намагався
загарбати Центральну Європу, де на той час поширювались впливи Габсбургів. Турки кілька разів намагались захопити
Відень. У їхній свідомості основним символом перетворення імперії на світову було підкорення "кизил-алма" (з
тюркської - червоне яблуко), території, яку треба обов'язково здобути для досягнення мети. Нею був Відень, якого вони
так ніколи і не здобули. Проте вплив турків на європейську історію був дуже помітним.

Освіта і культура в Європі в ХІ-ХV ст.

У XI-XV ст. з розвитком міст, ремесел, торгівлі, утворенням централізованих держав відбулися зміни у духовному
житті західноєвропейського суспільства. Це порушило замкнутість не лише економічного, а й духовного життя.
Значний крок уперед зробили техніка виробництва, наука, освіта та мистецтво.

У гірничій справі та ремісництві стали застосовувати водяний двигун, за допомогою якого для виробництва паперу
піднімали й опускали преси, у гірництві - відкачували воду з копалень, накачували повітря в домни, подрібнювали
руду. Була вдосконалена вогнепальна зброя: у піхотинців з'явилися мушкети, з яких можна було влучити зі 150-200
кроків; стволи гармат і рушниць відливали у спеціальних формах. Поширення вогнепальної зброї означало переворот у
військовій справі, оскільки вона вражала і рицарські обладунки, і стіни замків. Рицарська кіннота поступилася
найманим арміям, озброєним вогнепальною зброєю.

Мореплавці почали користуватися компасом, астролябією, надавали перевагу каравелі, що мала три щогли з
прямими та косими вітрилами і могла рухатися не лише за супутнього, а й бокового чи зустрічного вітрів.

У цей період було зроблено одне з найбільших в історії людства відкриттів - книгодрукування. Німець Йоганн
Гутенберг почав відливати з металу літери, з яких складав рядки, сторінки набору і вже з нього робив відбиток на
папері. Близько 1450 р. він видав першу друковану книжку.

Намагання торгово-ремісничої верхівки розвинутих міст продемонструвати свою самостійність зумовило створення
на початку ХП ст. латинських шкіл на противагу соборним і монастирським. Латинські школи, які передбачали ширшу
освіту, дали початок так званим гуманітарним гімназіям, де в основу навчання було закладено вивчення грецької та
латинської мов і літератури. У середньовічних латинських школах широко використовувалася спадщина античної
освіти.

Після закінчення гімназії можна було вступити до університету. Університет мав свій статут, визнаний міською
владою, власне керівництво, зведення правил та суд. Великим здобутком першого університету була незалежність від
міської та королівської влади майже з усіх питань внутрішнього життя і частково у зовнішніх справах. Така
автономність стала прикладом для інших університетів Європи.

Ініціаторами заснування університетів були міщани, міська влада, король або духовенство. У XIII ст. склалася
традиція, за якою право на відкриття університету надавав папа або цісар. У середньовічних університетах домінували
теологічні науки, тому основне керівництво ними здійснювало духовенство. Перший університет в Англії-
Оксфордський був заснований у XII ст., у Франції - Паризький - у XIII ст., в Іспанії - у Сієні - у XIII ст., низка
університетів в Італії - у XIII-XIV ст., Кембриджський університет в Англії лише в XIV ст. отримав від Папи Римського
право називатися університетом.

Західноєвропейські університети відрізнялися між собою соціально-політичними позиціями їхніх засновників і

керівництва. Демократичними були Болонський та Падуанський університети, в яких значна увага приділялася
світським наукам. Згідно зі статутом здійснювалося виборне управління, в якому широкі права належали студентам.
Представники інших країн, що прибули на навчання, мали право обиратися на керівні посади. Ректором Болонського
університету близько року був Юрій Дрогобич, українець за походженням. У Сорбонні перевага надавалася богослов'ю,
ректора обирали професори, права студентів були обмеженими.

Середньовічні університети, як правило, мали чотири факультети. На артистичному (підготовчому) вступники

опановували латину - мову католицької церкви, науки й освіти, вивчали "вільні мистецтва": після засвоєння граматики,
риторики, основ діалектики студент отримував ступінь бакалавра мистецтв, а після опанування арифметики, геометрії,
астрономії, теорії музики - ступінь магістра мистецтв, і лише тоді дозволялося вступати на інші факультети -
богословський, медичний та юридичний.

З винайденням книгодрукування значно збільшилося видання книжок. Вони стали дешевшими і їх могли купувати
не лише феодали, а й городяни.

Суттєві зміни відбулись і в мистецтві книги. Побільшало навчальної літератури, поетичних та прозових творів.
Створення книг перестало бути справою виключно церковних осіб.

У Франції та Німеччині поширилася куртуазна придворно-рицарська література, пов'язана з музикою, за змістом

протилежна церковній літературі. Основними її жанрами були лірика і роман, у яких оспівувалися високі почуття,
служіння Прекрасній Дамі, пригоди та подвиги рицарів. На півдні Франції такі поети-співці називалися трубадурами, у
Німеччині - мінезингерами. Першими куртуазними ліриками Європи стали трубадури XI-ХПІ ст. Творчість трубадурів
була тісно пов'язана з народним фольклором, передусім з весільними, обрядовими, хороводними піснями.

У ліриці середніх віків особливе місце посідає поезія вагантів (з лат. - мандрівники). Здебільшого це були ченці-
втікачі, школярі, студенти з Німеччини, Франції, Англії, Північної Італії, які переходили з одного університету в інший.
В їхньому творчому доробку були сатиричні, любовні, студентські, застільні пісні та дотепні пародії на церковні тексти і
ритуали. Вони не намагалися прикрашати життя, а тому відкидали куртуазну манірність. Творчість вагантів, якій
притаманні демократичні риси, дух вільнодумства і свободи, стала найбільш раннім провісником майбутньої
гуманістичної культури.

З розвитком міської літератури виникли жанри реалістичної віршованої новели народною мовою - фабльо і шванки.
Ці короткі віршовані або прозаїчні оповідання комічного та сатиричного змісту, спрямовані проти соціальних і
моральних вад середньовічного суспільства, поширилися у Північній Франції та Німеччині.

Вплив народної творчості (використання народних переказів та легенд) позначився на розвитку

західноєвропейського епосу: у "Пісні про Роланда" (Франція) оспівується похід і поразка Карла Великого в Іспанії у
битві з басками, у "Пісні про Нібелунгів" (Німеччина), в якій засуджується свавілля феодалів, - шляхетність Зігфріда -
переможця карликів-нібелунгів, що уособлювали темні сили природи.

Народні сюжети нерідко використовувала і рицарська література.

Наприкінці середньовіччя рицарська культура втратила значення, оскільки не відображала нових історичних умов.
Так, у XIV-XV ст. занепала творчість мінезингерів, на зміну яким прийшли майстерзингери - поети бюргерського
походження, які писали переважно на релігійну тематику.

Період X-XI ст., відомий як військовий феодалізм, у будівництві позначився розвитком романського стилю в
архітектурі. Будівничі того часу запозичували методи архітекторів давніх римлян, тому споруди XI-XII ст. називають
романськими (від латинського слова "Рома" - Рим). Масивні кам'яні "орлині гнізда" на скелях, похмурі храми з
укріпленими стінами, напівкруглі арки при вході, на зводах стелі, захисні споруди численних монастирів - характерні
риси будівель войовничої Європи того часу. Найвідоміші споруди романського стилю - замок Тауер (Англія), собор
Санкт-Петер у Вормсі (Німеччина) та ін.

З ХІІ ст. готичний стиль поступово витіснив романський (легке і високе стрілчасте склепіння, вузькі колони, наскрізні
галереї, велика кількість вікон, що разом створювало враження простору, "злету" будівель). Розквіт готики припадає на
ХІІ- XV ст. Прикладом споруд цього часу є собори Кельна, Фрейбурга, Страсбурга (Німеччина), церкви в Ассизі,
Флоренції, Сієні (Калія), собор Нотр-Дам де Парі (Франція), собор у Даремі (Англія) тощо.

У середньовічній Західній Європі ще у X ст. складався інститут народних мандрівних співців і акторів. Світська влада
та церква вороже ставилися до них: їх позбавляли права спадкоємності, не допускали до причастя, їм відмовляли у
християнському похованні тощо. Проте вони завжди були бажаними гостями на весіллях, рицарських турнірах,
ярмарках, карнавалах.

Свята карнавального типу були поширені в усіх країнах Європи, але особливо різноманітними за формою та змістом
вони були в романських країнах, зокрема у Франції. Крім власне карнавалів з характерним багатоденним ходінням
вулицями та площами, проводилися так звані свято дурнів, свято віслюка, вільний "пасхальний сміх".

Найхарактернішими рисами середньовічної культури були глибокий зв'язок з релігією та відображення уявлень
широких верств про світ, добро і зло, потворне і прекрасне.