Перша германська держава остготів (східних германців) виникла в IV ст. н. є. на Дніпрі.

В 375 р. був розбитий союз гунами, які прийшли з монгольських степів. Перша варварська
держава вестготів (західних германців) утворилася в Пд.-Західній Франції і в Іспанії в 419 р.

V 493 р. остготи під проводом короля Теодоріха (475-526) завоювали Італію, а в 568 р.
Італія стала жертвою вторгнення нового германського племені лангобардів. Ці завоювання
прискорили процес феодалізації суспільства, а разом з ним - і виникнення держави. Серед
завойовників-варварів найбільших успіхів добилися племена франків. Від гирла Рейну вони
рушили за р. Шельду і в 486 р. підкорили Північну Галлію до р. Луари. Франкські королі охоче
приймали до своєї дружини романізованих галлів. Вони були необхідні варварській державі
завдяки своєму знанню писемності, римського і місцевого права, латинської мови. Середовище
дружинників поповнювалося за рахунок королівських рабів, вільновідпущеників і кріпаків.
Членів своєї дружини король щедро наділяв завойованою землею, спершу у вигляді
подарунків, а згодом як пожалування суто феодального характеру (бенефіції).

Після падіння Римської імперії варварські королівства на заході, які вважались

союзниками Риму, стали незалежними. В самійІталії у землевласників на користь варварів було
забрано третину земель. Все це породжувало нові претензії германських племен.

Остготи, що жили в придунайських землях і вважалися федератами Візантійської імперії,

із згоди її імператора рушили на завоювання Італії. На чолі остготів стояв король Теодоріх. Але
остготам не вдалось одержати вирішальної перемоги і Теодоріх уклав угоду з Одоакром про
поділ Італії. Однак згодом Одоакр був підступно вбитий на бенкеті у Теодоріха і вся Італія
перейшла під владу остготів, які утворили тут королівство, до якого увійшли також області по
Дунаю. Столицею була Равенна.

Теодоріх провів земельну реформу, відібравши третину земель у тих, кому її наділив
Одоакр. Деякі італо-римські власники навіть збільшили свої володіння. Остготи, що оселилися
в Італії, принесли сюди дрібне общинне землеволодіння. Під впливом римлян змінювалась і
сама остготська община, в ній швидко йшла майнова диференціація.

Теодоріх вважав себе наступником римських імператорів, зберіг деякі римські інститути.
Діяло римське право, функціонував сенат. Римська церква була урівнена з готською
аріанською. Розуміючи істотну відмінність старого римського населення від готів, Теодоріх
прагнув подолати цю прірву, своїм першим міністром він зробив двадцятилітнього римлянина
Боеція, глибоко освіченого філософа. Боецій брав активну участь у вирішенні питань війни і
миру, приймав посольства, упорядковував фінанси, обліковував урожаї, писав королівські
укази. Він бачив, що в готському оточенні Теодоріха досягнення римської культури не мають
жодної цінності. Він боявся, що надбання античної культури можуть бути втрачені, тому
прагнув систематизувати їх в підручниках-енциклопедіях з арифметики, музики, геометрії та
астрономії. Ці підручники містили не практичні поради, а філософські узагальнення. Вони були
належним чином оцінені у середньовічних школах та університетах.

Масштабні завоювання вимагали змін в управлінні. Рада старійшин була замінена

постійним оточенням короля, народні збори назавжди втратили своє колишнє значення. Місце
народного ополчення зайняло військо, що складалося з служилих людей. Коли франки
захоплювали нові території, король наділяв у першу чергу своїх дружинників, які часто
отримували володіння римської знаті, населені рабами і колонами. Так формувалася своя
власна, доморощена знать.
 Уже в VI ст. основна маса орних земель стає у франків вільно відчужуваною власністю,
«аллодом». Земля починає зосереджуватися у руках небагатьох, переважна більшість
колишніх вільних общинників вимушена шукати підтримки і захисту у сильних членів
суспільства. Платою за отримане покровительство і захист ставала свобода. Бідняк отримував
від покровителя ділянку землі на умовах безтермінового спадкового тримання. Іноді до неї
додавалася худоба, реманент чи гроші. Натомість він був зобов'язаний сплатити за землю і
відробляти своєю працею (панщина) чи продуктами тієї праці (оброк). Ці ж умови
поширювалися на нащадків залежного общинника. Часто франки ставали залежними через
неможливість несення військової повинності. Перші три місяці відбування служби воїн мусив
харчуватися за власний рахунок, кожні три воїни повинні були мати з собою воза. Ухиляння
від служби у війську каралося штрафом у 20 биків. Розв'язуючи війну, король чи герцог тим
самим підштовхував збіднілих общинників до розорення і перетворення на залежних людей.

Однак покровительства часто шукали і заможні члени суспільства. Земля передавалася

«добровільним» актом (він мав назву коммендація) новому власникові (графу чи монастирю) і
поверталася попередньому уже в якості тримання, із зобов'язанням виконувати повинності. У
більшості таких випадків, крім підтримки і захисту, тримач до своєї ділянки отримував ще й
додатковий наділ. Ділянка у спадковому триманні називалася «прекарій». Повинності селян
спершу були неоднаковими, більшими чи меншими. Вони встановлювалися особливими
договорами, залежно від того, яким чином набу-вався прекарій, був він попередньою
власністю тримача чи звичайним пожалуванням.

За втратою землі йшла втрата особистої свободи. Розпочалося з безнадійних боржників

або повністю безземельних, які були готові взяти прекарій на будь-яких умовах. Згодом, коли
цей процес розвинувся, уже у VIII—IX ст. королі забороняють перехід від одного феодала до
іншого, вільні люди, з остраху на покарання, зобов'язуються знайти собі пана (сеньйора).
Утверджується правило: «нема землі без сеньйора», людину без «покровителя» можна
пограбувати, убити тощо.

Землевласники-феодали поступово захоплювали судову і взагалі усяку адміністративну

владу в межах своїх володінь. Для затвердження цих захоплених ними прав феодали
добивалися від короля особливої грамоти, яка визнавала за ними право на те, що вони
фактично захопили самі. Така грамота називалася імунітетною грамотою, а нова влада
власника такої грамоти - імуніста - називалася імунітетом. Слово імунітет в перекладі з латини
означає «вийняття», «вилучення» в розумінні вилучення даного земельного володіння з-під
юрисдикції короля чи його чиновника - графа. Власник такої грамоти віднині самочинно
здійснював судову і адміністративну владу в межах своїх володінь і часто поза ними.

Важливе значення для характеру феодальних відносин мала реформа Карпа Мартелла
(688-741). У сфері її дії після утворення імперії Каролінгів опинилася не лише Франція, а й
Італія та Німеччина. Саме ця реформа дозволила франкам узяти під свій контроль численні
германські племена - після неї держава франків була міцнішою за сусідів, а феодальний
розвиток суспільства випереджував оточення. Карл Мартелл (Молот) був майордомом, тобто
своєрідним прем'єр-міністром при кількох франкських королях у першій половині VIII ст. Він
походив з багатого та знатного роду Арульфінгів, його батько також був майордомом. У 732 р.
франкське військо ледве розбило арабів у битві при Пуатьє. Саме в цій битві проявилася
слабкість армії франків, сформованої на основі народного ополчення. Араби мали значну
перевагу в кінноті. Оскільки повне оснащення кіннотника (панцир, зброя, металічні лати для
коня тощо) вартували стільки ж, як 45 корів, то у франкському війську вершників було обмаль.
Влада Мартелла була настільки значною, що сучасники називали його «принцепсом». Він
скористався цією владою для створення якісно нового війська. У церкви і монастирів було
відібрано частину земель і роздано воїнам у вигляді бенефіціїв. Далі йшлося за ієрархією:
король роздав бенефіції герцогам і графам, ті - баронам, барони - рицарям.
 Держава всіляко сприяло зміцненню цієї влади. У капітулярії 787 року, наприклад,
заборонялося будь-кому приймати під заступництво людей, які залишили сеньйора без його
дозволу. Поступово васальної зв'язку, або відносини залежності, охоплюють всіх вільних. У 808
році їм було наказано йти на війну зі своїм сеньйорів або з графом.

Пізні "варварські правди" свідчать і про інші зміни в соціальній структурі варварських
товариств, що відбуваються у зв'язку з розвитком нових феодальних відносин. У Аламанської
та Баварської правди (VIII ст.) усе частіше згадується фігура колона. Колон або раб,
посаджених на землю, був відомий і римського права, яка позбавляла його господарської
самостійності, права укладати договори, підписувати документи тощо

Вестготи у V-VI ст. сприйняли з Риму ці заборони. Але Остготи почали відходити від них.
За ст. 121 Остготської правди, наприклад, "якщо хто давав в борг гроші колону або
невільницю, без відома пана, то він міг повернути борг з пекулія", то є з майна, яким він
володів.

Виникла нова феодальна форма колоната, що відрізняється від попередньої тим, що

колонному міг стати не тільки раб або безземельних орендар, але і вільний селянин. Згідно
Аламанської правди (22, 3) колон веде самостійно господарство, але повинен платити подати
натурою церкви або відпрацьовувати барщину 3 дні на тиждень.

Завоювання Італії лангобардами

Візантії, однак, не вдалося зберегти надовго своє панування над всією

Італією. У 568 р лангобарди (германське плем'я, що жило раніше на лівому березі Ельби, а

потім переселилося на Дунай в Паннонію) під проводом короля Альбоіна

вторглися в Італію. До початку VII ст. лангобардами вдалося захопити більшу частину

Італії. Вони розселилися в північній і середній частині країни (майбутні Ломбардія і

Тоскана) і в гірських областях Південної Італії, де утворилися лангобардского герцогства

Беневент і Сполето. Велика неї частину морських портів залишилася в руках візантійців. Чи не

увійшла до складу Лангобардекого королівства і область навколо Равенни (так званий

Равеннский екзархат - намісництво Візантії), а також область навколо Риму

(Згодом Папська область). Лангобарди селилися в Італії кровноспорідненими

групами (великими сім'ями), які, як і у бургундів, іменувалися фарами.

Лангобарди не справляли якогось регулярного розділу земель з римським

населенням, як це робили бургунди або вестготи, але їх розселення супроводжувалося

вигнанням і частковим винищенням римських великих і середніх землевласників,

конфіскацією їх земель. Постраждала також частина місцевих селян, колонів і рабів,

сиділи на землі. Основна ж маса римських рабів і колонів злилася з

лангобардского рабами і напіввільними (Альдо).

Лангобардское королівство проіснувало до 70-х років VIII ст., Коли було

завойовано франками.