Тема 7: Держава і право середньовічної Німеччини

1. Утворення та етапи розвитку німецької середньовічної держави і права.

Німеччина як самостійна феодальна держава утворилася на землях східних франків після
розпаду Франкської імперії. її територія включала 5 основних племінних герцогств –
Саксонію, Франкенію, Швабію, Баварію та Лотарингію, а також приєднані пізніше
французькі, італійські та слов'янські землі – Бургундію, Північну Італію, Богемію, Австрію
та ін. Визначити періодизацію феодальної держави в Німеччині дуже важко, тому що з XIII
ст. германські князівства перетворилися на самостійні держави, лише формально пов'язані
між собою імператорською владою. Умовно історію німецької феодальної держави можна
поділити на 2 етапи: 1. Становлення та розвиток відносно централізованої ранньофеодальної
держави в Німеччині в межах імперії (X-XII стст.); 2. Територіальна роздробленість та
автономний розвиток германських князівств-держав (XIII-XIV стст.). У межах локальних
територій, тобто князівств Німеччини, в XIVXVI стст. була встановлена станово-
представницька, а в XVII-XVIII стст. – абсолютна монархія. У 1806 р. під ударами військ
Наполеона «Священна Римська імперія германської нації» була повалена.

Німецька держава утворилося в результаті розпаду Франкської імперії. Верденский розділ

843 м поклав початок самостійного існування Східно-Франкського королівства, що дістався
онуку Карла Великого - Людовику Німецькому. Через сто років королівство стало
називатися Тевтонським державою. (Тевтони, жителі цієї країни, не розуміли мови слов'ян,
тому останні їх називали німцями.) У X-XII ст. воно приєднало міста Північної Італії,
Бургундії, Богемію, Австрію, Полабье і ін. В XV ст. утворилося в результаті захоплення цих
земель держава отримала назву Священна Римська імперія німецької нації.Під цією назвою
воно проіснувало до 1806 р, коли частина території імперії (16 королівств і князівств) була
відірвана Наполеоном, імперія розпалася. У 1871 році відбулося об'єднання князівств і була
створена Німецька імперія.

Специфіка політико-правового розвитку середньовічної Німеччини була обумовлена

впливом ряду факторів, комбінація яких задавала його логіку.

По-перше, Східно-Франкське королівство було вкрай неоднорідним в культурно-етнічному

відношенні. До його складу входили герцогства Алеманнія (Швабія), Баварія, Франконія,
Саксонія, Лотарингія. Кожна з цих областей була відокремлений етнічне ціле зі своєю
культурою, мовою і політичною автономією. Поряд з німецьким населенням до складу
Східно-Франкського королівства увійшла значна
кількість романського і слов'янського населення.

По-друге, феодалізм в Німеччині склався значно пізніше (в XI ст.), Ніж в інших країнах,
наприклад у Франції (IX ст.). Це пояснюється тим, що в Німеччині перехід до феодалізму
відбувався на основі розкладання патріархально-общинних відносин. Клас феодально-
залежних виробників формувався переважно з вільних крсстьян-общін- ників. Однак в
Німеччині громада-марка виявилася більш стійкою, ніж у Франції, Британії, процес
закріпачення селян затягнувся. Застійний характер громади і повільний розвиток феодальних
відносин затримали формування капіталістичного устрою, складання єдиного
общегерманского ринку і зумовили економічне відставання Німеччини від інших
європейських країн. До того ж формування феодальних відносин відбувалося нерівномірно в
різних районах Німеччини. В областях Верхнього і Середнього Рейну, де було помітно вплив
рабовласницького ладу і більш тривалого франкського панування, феодалізм формувався
швидше. Значно пізніше феодальні відносини склалися в Саксонії і Фрісландії.

Всі ці фактори зумовили: 1) тривале збереження політичної роздробленості німецьких

князівств, їх прагнення до політичної автономії; 2) розвиток феодальної державності в
Німеччині (тобто зміна форм правління від ранньофеодальної до сеньориальной, від станово-
представницької до абсолютної монархиям) не в решка всій імперії, а в межах окремих
князівств, земель, які перетворилися з XIII в. в самостійні держави; 3) партикулярний
характер середньовічного права в Німеччині, тобто існування в політично автономних
князівствах різнорідних правових укладів (ленного, земського, міського та канонічного
права), що діють на певній території і щодо конкретних соціальних груп.

Відсутність єдиного зводу імперських законів зумовило масштабну рецепцію римського

права. Судді в вирішенні господарських спорів все частіше звертаються до Дігестам Кодексу
Юстиніана. В кінці XV ст. містяться в них норми були пристосовані для регуляції всіх
майнових відносин, заснованих на приватній власності. В кінці XV ст. звід римського права
був офіційно визнаний чинним джерелом цивільного права. Це положення зберігалося
майже чотири століття. За найбільш складним казусів суддям ( шеффенами) дозволялося
проводити консультації в університетах. Свої висновки професора давали у формі проекту
рішення, іноді обов'язкового для суду. Німецькі вчені-юристи ретельно опрацювали Дигести
і створили, з урахуванням того часу, Пандектна право - систему норм рецептірованного
римського права, адаптованого до умов Німеччини. Воно
вважалося загальним правом імперії і діяло в багатьох князівствах. Політична роздробленість
і відсутність єдиного общегермапского держави зумовили особливості періодизації
історії середньовічної держави і права в Німеччині.

В рамках німецької імперії можна виділити два періоди - ранньофеодальна монархія (X-XII
ст.) І сеньйоріальної монархія (XIII-XIX ст.). Однак починаючи з XIII ст. після
конституювання самостійних держав-князівств подальша політико-правова історія
феодального держави в Німеччині не мала загальнонаціональних форм, а розвивалася в
межах локальних територій - князівств. В межах самостійних держав-князівств виділяються
наступні два періоди: станово-представницька монархія (XIV-XVI ст.) І княжий
абсолютизм (XVII-XIX ст.).

2. Суспільний та державний устрій Німеччини в період ранньофеодальної монархії.

Розвиток феодалізму в окремих германських герцогствах відбувався нерівномірно. У XI-XII
стст. в Німеччині сформувалися основні класи-стани феодальної держави.
СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
До верхівки військово-лицарського стану (з родової та службової аристократії) належали
герцоги та графи. Гофти являли собою великих землевласників з королівських чиновників,
які здійснювали судові функції в церковних вотчинах. Усі вони разом становили стан
територіальних князів та князів церкви. Остаточно цей стан сформувався у XIII ст. Середнє
та дрібне лицарство утворилося не тільки з дрібнопомісних дворян, але й з верхівки вільного
селянства та міністеріалів, які виділилися із залежних слуг короля та феодалів, що
виконували адміністративні функції. Феодальне дворянство та духівництво було поділено за
ієрархічним принципом на своєрідні ранги (згідно із "Саксонським зерцалом" вони
називалися щитами): король, духовні князі (єпископи, абати), світські князі, їхні васали та ін.
До рангів були віднесені і представники "нешляхетних", так званий "шеффенський стан".
Селянство поділялося на: вільне: - напіввільні літи; - батраки; - особисто залежні кріпосні;
залежне: - чиншовики; - орендарі. З X ст. у зв'язку з будівництвом бургів-фортець, які
пізніше перетворилися на міста, почав формуватися стан міщан. Протягом першої третини
X-XII стст. Німеччина була відносно єдиною державою. Ця відносність пояснюється
відсутністю етнічної спільноти та слабкими економічними зв'язками між окремими
герцогствами. Причинами виникнення ранньофеодальної держави стали: - слабкий розвиток
феодалізму; - зовнішня загроза; - активна політика централізації германських королів.
Тимчасовому посиленню королівської влади сприяла діяльність Оттона І (936-973 рр.), який
у боротьбі з герцогами намагався опертися на церковне землеволодіння та церковні
установи. Його заходи відносно місцевої церкви отримали назву "оттонівських привілеїв": -
обмежив права герцогів щодо церкви; - частково передав герцогські функції єпископам; -
утворив в областях незалежні єпископські території за рахунок передачі в управління
єпископів частини герцогських земель і надав їм імунітет; - увів інвеститури (надання
духовного сану світською владою). "Єпископальна система" Оттона І дозволила йому вільно
призначати єпископів, заміщати єпископські кафедри, користуватися частиною доходів з
церковних земель. Така політика Оттона І призвела до логічного захоплення ним Риму як
центру католицької церкви. У 962 р. він коронувався в Римі імператором. Це повинно було
означати відновлення імперії Карла Великого та символізувати наступність корони
германських королів від римських імператорів. Оттон визнав претензії Папи Римського на
землі в Італії, але натомість зажадав принесення васальної присяги імператору. Однак вже з
кінця XI ст. папство почало поступово звільнятися від опіки германських імператорів та
добиватися верховенства у боротьбі з ними.
Державний устрій
Центральний апарат в Німеччині X-XII стст. зберігав риси двірськовотчинної системи
управління, яка була притаманна добі Каролінгів. Імператор обирався. Вищі слуги двору
(канцлер, маршал) виконували головні державні функції. їх посади поступово
перетворюються на спадкові та покладаються на великих світських та духовних князів. З XI
ст. при імператорі створюється королівська рада (гофтаг), яка розглядає найважливіші
державні справи. Рішення за них часто приймалися і на загальних з'їздах феодалів. З XII ст.
починається поступовий процес розкладу системи королівської адміністрації на місцях.
Колишні чиновники стають спадковими державцями та створюють власний апарат
управління. Таким чином, починаючи з XII ст., діяльність центрального та місцевого апарату
Німеччини все менше залежала від волі та бажання імператора і все більше визначалась
політичними інтересами та привілеями князів. Особливий апарат управління був створений
для Італії. Його очолював канцлер. Крім нього, існували імператорські посланці з
адміністративними та військовими повноваженнями, пфальцграфи – завідуючі
імператорським майном, префекти міст. Судова система Німеччини була успадкована від
каролінгської монархії. Військові сили імперії поділялися на імперські та князівські.
Верховним головнокомандувачем був імператор.
3. Станово-представницька монархія, її державний устрій. Імперський сейм,
імперський камеральний суд.
У XII-XIV стст. Німеччина остаточно розпалася на безліч князівств, графств, бароній та
лицарських володінь, економічно та політично розмежованих регіонів.
СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
Одночасно завершилося оформлення системи станів та станового представництва.
Важливою особливістю системи станової структури в Німеччині були дрібність та
відсутність єдності в масштабі всієї країни. В імперії існували імперські стани (імперські
князі, імперські лицарі та представники міст) або чини, а в князівствах – земські стани
(дворяни, духівництво князівств, міщани князівських міст). Зі стану імперських князів
виділилися князі-виборці – курфюрсти, які колись брали участь у виборах королів. Із
середньовічної феодальної ієрархії зникло середнє дворянство (або підвищилося до князів,
або розорилося до дрібного дворянства, основна маса якого теж розорилася). Відбулася
диференціація духівництва, яке чітко поділилося навище (єпископи, абати) та нижнє
(сільські та міські священики). Соціальне розшарування міщан призвело до утворення трьох
груп: - патриціат; - бюргерство; - міський плебс. Реформація (1525-1517) та Тридцятилітня
війна (1618-1648) мали сильний вплив на роздробленість Німеччини.
ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ
Починаючи з XIII ст. центральний апарат лише номінально був носієм державності, а
фактично влада знаходилася в руках курфюрстів та місцевих князів. Вибори імператора
стали здійснюватися не численною колегією князів, яка при обранні перестала враховувати
права нащадків померлих імператорів. Імператор продовжував залишатися верховним
суддею, але він поступово втратив право стягувати податки з підданих, а отримував
прибуток лише з власних земель. Імперія не мала центральних органів влади та управління,
бюрократичного апарату, столиці, казначейства, професійної канцелярії та центрального
суду. Після загибелі династії Штауфенів у боротьбі з папами в Німеччині з 1250 по 1273 рр.
не було імператора. До 1356 р. титул передавався багатьом династіям, поки в 1438 р. не
закріпився за Габсбургами. Імператор залишався главою держави, уособлював єдність
імперії, але не мав реальної влади. Він виконував функції військового та зовнішньо-
політичного координатора дій германських феодалів. Це було юридично закріплено в 1356 р.
в "Золотій буллі" Карла IV. Цей документ також затвердив, що управління Німеччиною
здійснюється 7 курфюрстами: - архієпископами Майнцьким, Кьольнським, Трирським; -
маркграфом Бранденбурзьким; - королем Чеським; - герцогом Саксонським; - пфальцграфом
Рейнським. Ця колегія курфюрстів була постійно діючим органом державного управління;
щорічно відбувався з'їзд колегії для рішення державних справ; вона мала право суду та
зміщення імператора. Таким чином, булла юридично оформила олігархію кількох значних
феодалів. З XIV-XV стст. в Німеччині існувало ще 2 загальноімперські установи: рейхстаг та
імперський суд. Рейхстаг був органом представництва окремих політичних одиниць.
Складався з 3 колегій – курфюрстів; князів, графів та вільних панів; представників
імперських міст. Компетенція цього органу не була визначена. В 1495 р. була здійснена
спроба ввести елементи централізації через створення імперського суду зі справ імперських
підданих та підданих окремих князівств, але вона не вдалася. Крім цього, було введено
особливе мито на потреби управління імперією – "загальноімперський пфеннінг", однак і це
не дало своїх результатів. Імперія не мала і постійного війська. Таким чином, відсутність
професійної бюрократії, постійного війська, достатніх матеріальних коштів в імперській
скарбниці призвели до того, що центральні установи не могли добитися виконання своїх
рішень. До кінця XVIII ст. політичний лад імперії зберігав видимість станової монархії, яка
прикривала багатовладдя курфюрстів, при своєрідній конфедеративній формі державної
єдності.
Утворення, структура, роль Імперського сейму та імперського камерального суду в
Німеччині ( XV-XVII). З’їзди впливових духовних і світських феодалів, скликання і склад
котрих залежали від волі короля, стали вже з кінця XIIст. набувати щораз більшого значення.
Діяло правило, що у важливих питаннях внутрішньої та зовнішньої політики монарх повинен
запитати поради у князів. З часом, обов’язок князів з’являтись на такі з’їзди перетворився на
право засідати в державному сеймі з вирішальним голосом. Імперські сейми стали
називатися рейхстагами (“імперський день”). З кінця XIV ст. вони скликались регулярно. В
структурі сеймів наприкінці XV ст. оформились три колегії, або курії: колегія курфюрстів,
колегія князів і колегія міст. Кожна колегія засідала і приймала рішення окремо, за
більшістю голосів. Тривалий час колегія міст мала лише дорадчий голос. Ситуація змінилася
лише в XVII ст. Рішення , прийняте всіма колегіями або хоч би двома з них, підписував
імператор, і воно ставало законом. Імперський сейм скликав імператор – з власної ініціативи
або за рішенням курфюрстів. Імператор визначав конкретний час і місце зібрання сейму.
Компетенція сейму аж до XVII ст. чітко врегульована не була: він розв’язував будь-які
питання внутрішньо- чи зовнішньополітичного характеру. Ще один загальнодержавний
орган – імперський Камеральний суд, утворений 1495 р. як верховний суд всієї імперії.
Остаточну організацію він отримав 1521 р. Голову суду, до основних обов’язків якого
входило головування на засіданнях суду й оголошення вироків, призначав імператор із
середовища вищого дворянства. Рішення і вироки Камеральний суд виносив на підставі
імперського законодавства та римського права. Камеральний суд функціонував як суд
першої інстанції та суд апеляційної інстанції. Як суд першої інстанції він розглядав справи
про порушення загального “земського” миру, справи, що суди земель відмовились
розглядати, справи безпосередніх васалів імператора. Як суд апеляційної інстанції він
розглядав апеляції на рішення і вироки нижчих імператорських судів, а також судів тих
феодалів, котрі не мали судового імунітету, тобто права остаточно розв’язувати справи.
Вироки Камерального суду стосовно осіб імперського підпорядкування виконували
імператорські регіональні органи, інших осіб – територіальні правителі. З приводу
відсутності коштів, незначної кількості персоналу, а також складної процедури підготовки
справ і самого судочинства справи тягнулись роками, чимало з них так і не розглянулось.
Місцем знаходження суду було м.Спір, а з 1693 р. – м.Ветцлар.
4. Встановлення імперського абсолютизму, його причини і наслідки.
У Німеччині абсолютизм склався як абсолютизм обласний, князівський, а не
загальнодержавний. Влада імператора була надто розхитана селянською війною 1524-1525
pp. та антипапістським рухом, що вилився у Реформацію. Поразка селян у війні виявилася
вигідною лише для князів. На імперському Шпейєрському сеймі 1526 р. князі здійснили тиск
на імператора. В результаті з'явився імператорський указ, згідно з яким встановлювалося, що
у справах релігії та віросповідання кожний імперський чин керується почуттям
відповідальності перед Богом та імператором. Такий підхід означав посилення абсолютизму
в межах невеликих князівств, на які була розбита Німеччина. Значна частина князів швидко
прийняла лютеранство, після чого церковна земля і майно католицької церкви
конфісковувались на користь монархів. Це в свою чергу сприяло їх дальшому посиленню та
зміцненню незалежності від імператорського трону. Спроби імператора Карла V
насаджувати свій, загальноімперський, абсолютизм з допомогою папського престолу
зіткнулися з могутнім протестантським рухом. В 1555 р. католики були вимушені укласти з
протестантами Аугсбурзький релігійний мир, за яким кожному імперському чину надавалося
право сповідувати ту релігію, яку він вважає істинною. В 1608 р. в Агаузені з ініціативи
курфюрста пфальц-ського Фрідріха виникла Ліга захисту протестантизму. У відповідь у 1609
р. у Мюнхені була створена католицька Ліга. Однак після ряду порушень прав гуситів
(місцевих протестантів) уже в 1618 р. чеський сейм обрав королем Чехії Фрідріха
Пфальцського, протестанта-кальвініста. Розпочалася Тридцятилітня війна 1618-1648 pp., у
яку в тій чи іншій мірі були втягнуті усі європейські країни і яка завершилася Вестфальським
миром. Він означав поразку Німецької імперії Габсбургів. Частина німецьких земель була
втрачена на користь сусідів, отримали незалежність Швейцарія та Нідерланди, кальвіністів
урівняли в правах з католиками і лютеранами. Німецькі князі отримали право на самостійну
зовнішню політику. Імператор був відсторонений від будь-якого втручання у внутрішні
справи князівств. Перед вступом на посаду він був змушений підписувати обмежувальну
грамоту, т. зв. виборчу капітуляцію. Отже, новообраний імператор, крім зобов'язання
дотримуватися Золотої булли 1356 р., повинен був давати обіцянку не передавати владу у
спадок, скликати представників знатних станів для вирішення загальноімперських питань.
Представниками вищої влади, поряд з імператором, виступали 8 (з 1692 p.- 9) курфюрстів.
На з'їздах курфюрстів відбувалися вибори імператора та складалися виборчі капітуляції.
Питання загальноімперського значення належали до компетенції імперського сейму -
рейхстагу. На таких сеймах курфюрсти складали свою окрему курію. Вони розпоряджалися
роздачею чинів, монетною і митною регаліями, імперськими фінансами. Друге місце
посідала курія князів (62 світських і 36 церковних). Третю - міську - курію становили
представники імперських міст. Після імперського сейму 1653-1654 pp. на їх думку перестали
зважати. Тоді ж установився порядок, за яким курія міст голосувала лише після досягнення
повної згоди двох перших курій. Імперія остаточно перетворилася на конгломерат з
приблизно 300 держав, державок і державочок, де були не тільки різні політичні режими ,
але й різні релігії, закони, мита, тарифи, міри ваги і довжини тощо.
5. Характеристика основних джерел та інститутів права:
А) Саксонське та Швабське зерцала.
Водночас помилково вважати, що держава і право Німеччини тупцювали на одному місці
тоді, коли сусідні державно-правові системи користувалися новими можливостями
становопредставницької монархії. В XIII ст. з'являються писані кодифікації права, до яких
належать Саксонське і Швабське зерцала. Їх джерелами були норми звичаєвого і канонічного
права, а також запозичення з кодексу Юстиніана. Автором «Саксонського зерцала»
вважають суддю Ейке фон Репхофа. Збірник складається з двох частин. У першій викладено
«земське право» північносхідних областей Німеччини, в другій - ленне право, тобто
відносини сюзеренітету-васалітету в середовищі німецьких феодалів, порядок тримання і
утрати ленів. Визнається, що світська і духовна влади повинні діяти в єдиному ключі:
імператор примушує коритися папі (в разі потреби) з допомогою світського суду, натомість
папа церковним судом забезпечує покору імператорові. Як і будь-яка пам'ятка феодального
права, «Саксонське зерцало» поділяє громадян на вільних людей (три категорії) і залежних.
Карні покарання жорстокі. Так, злодія вішають (Кн. 2 ст. 13, ст. 13), підпалювачів, убивць,
грабіжників, зрадників колесують (Кн. 2 ст. 13, ст. 4), ґвалтівника, перелюбника -
обезглавлюють (там же, ст. 5), отруйника - спалюють на вогнищі (ст. 6). Вергельд (оплата
штрафу) залишається за дрібну (до трьох шилінгів) крадіжку та обман у торгівлі, але
одночасно зі сплатою штрафу винний вважається збезчещеним і позбавленим прав. З
пережитків попередньої епохи відзначимо судовий поєдинок (Кн. 1 ст. 63, ст. 1), але на нього
потрібний дозвіл судді. Вищий за народженням може відмовитися від поєдинку, нижчий - ні.
Відбуваються цікаві переміни - порівняно з варварськими правдами - в тому, що стосується
вергельду за життя чи тяжкі тілесні ушкодження. Якщо в V ст. життя жінки цінувалося вище,
то тепер її вергельд становить половину чоловічого. Різниця у викупній ціні між знатними і
простолюдом не лише зберігається, а ще й більше диференціюється. Однак з'являється нова
категорія - позбавлені прав внаслідок крадіжки, грабежу та інших злочинних діянь.
Убивство, зґвалтування чи тілесні ушкодження цих людей караються символічним
вергельдом (або взагалі не тягнуть за собою матеріальної відповідальності), але винний
засуджується за «законом про порушення миру» і сам переходить в категорію позбавлених
прав. Очевидно що викуп виступає як додаткове покарання, його сплата не звільняє від
основного. Деякі положення «Саксонського зерцала» були пізніше використані в
Магдебурзькому праві - збірнику норм міського права початку XIV ст. Магдебурзькі закони
більш детально регулювали норми, пов'язані з товарно- грошовими відносинами. Судді
могли виносити рішення, орієнтуючись на судові звичаї, однак прецедентне право в
Німеччині не прижилося. У 1336 р. в Німеччині почала функціонувати папська інквізиція, до
цього переслідуванням єретиків займалися місцеві єпископи. Ще через 60 років інквізитор
Пітер Піліхдорф з торжеством заявляв, що йому вдалося викоренити в Німеччині усяку
єресь. Мова йде про тисячі спалених «єретиків», «відьом», «чаклунів». "Швабське зерцало" -
збірник Німецького звичаєвого права, складений в Аугсбурзі в 1275р. невідомою духовною
особою на основі "Саксонського зерцала", а також норм канонічного та римського права.
Свою назву - "Швабське зерцало" - збірник отримав аж у XVII ст., а рукописний його варіант
називався "Імперське земське та ленне право". Як й інші "зерцала", збірник складався тільки
з норм земського та ленного права, що мали загальний характер (не торкалися
міністеріального, вотчинного й міського права, що характеризувалися суттєвими місцевими
особливостями та відмінностями). "Швабське зерцало" поширилося на південні області
Німеччини та Швейцарії. Було переведене на латину, французьку й чеську мови.
Б) Золота булла 1356р.
У 1314 р. на виборах імператора в колегії курфюрстів за Людвіга Баварського було подано
п'ять голосів, за Фрідріха Габсбурга - лише два. Прихильники Людвіга проголосили його
обраним і коронували в «законному» Аахені, друзі Фрідріха вважали обраним його і
коронували в «незаконному» Бонні. Навіть перемога Людвіга над Фрідріхом в битві при
Мюльдорфі (1322 р.) не зняла напруги. Папа Іоанн XXII в 1323 р. висунув звинувачення
проти Людвіга в «беззаконному присвоєнні титулу короля й імператорських прав і в наданні
допомоги міланському єретику Вісконті». Розпочалася різка полеміка між папою і Людвігом.
Іоанн XXII двічі відлучав Людвіга від церкви і ще до його смерті висунув іншого кандидата.
Після смерті Людвіга Баварського папство разом з Францією чинить спільний тиск на
колегію курфюрстів з метою обрання імператором людини, відданої інтересам Авіньйона.
Завдяки величезним сумам, витраченим на підкуп, німецькі курфюрсти обрали в 1346 р.
імператором Карла IV, якого сучасники назвали «попівським імператором». При імператорі
Карлі V в 1356 p., який одночасно поставав і богемським (чеським) королем, була прийнята
т. зв. Золота булла, яка отримала свою назву від привішеної золотої печатки. Вона остаточно
закріпила владу в Німеччині великокнязівської олігархії. Три духовних (архієпископи
Майнцський, Кельнський і Трірський) та 4 світських (король Богемії, пфальцграф Рейнський,
герцог Саксонський, маркграф Бранденбурзький) князі обирали імператора, мали право суду
над ним і могли зміщувати. Рішення приймалося простою більшістю голосів. Вплив
римського (авіньйонського) престолу обмежувався тим, що для коронації імператора,
обраного курфюрстами, папське коронування імператорською короною більше не
вимагалося. Розділ XX Золотої булли конкретизував права курфюрстів у цій державі. «На
вічні часи» затверджувалися їхні права на повну державну самостійність. Ці права, як
випливало з інших розділів документа, включали верховний суд, монетну і соляну регалію,
право вести приватні війни тощо. Містам заборонялося створювати союзи проти курфюрстів.
Обрання імператора, як правило, вимагало великих сум, що витрачались на підкуп членів
колегії виборців. Можливості такого імператора відтворити централізовану державу були
мінімальними. Саме тому про станово- представницьку монархію в Німеччині можна вести
мову тільки з великою натяжкою. І рейхстаг, і місцеві ландтаги були органами, чиї рішення
мали характер рекомендацій. На реальну політику імператора і курфюрстів вони не робили
скільки-небудь серйозного впливу. На відміну від французьких Генеральних штатів і,
особливо, від англійського парламенту, станово-представницькі органи в Німеччині ніколи
не претендували на роль державної влади. Нарешті, по «Золотій буллі» курфюрсти набували
майже повний суверенітет у своїх володіннях. Імператор визнавав політичну самостійність
курфюрстів і зобов'язувався не втручатися в їхні справи. Вони отримали право ведення воєн
один з одним (були, однак, заборонені війни васалів проти сеньйорів, а також союзи між
містами). Курфюрсти, як і імператор (у своїх володіннях), володіли однаковими регалія
Після прийняття «Золотої булли» склався звичай, згідно з яким імператор, вступаючи на
престол, брав умови, вироблені курфюрстами. Ці умови більш обмежували владу імператора
і стали називатися «Виборчими капітуляція». «Золота булла» вважалася чинним правом аж
до XIX ст. Юридично закріпивши феодальну роздробленість Німеччини, вона зіграла
реакційну роль в історії країни, стала «основним законом німецького багатовладдя».
В) Магдебурзьке право.
Високий ступінь однаковості склався в німецькому міському праві. Тут право кількох
провідних міст широко запозичалося іншими. Наприклад, закони Магдебурга діяли у понад
80 містах, Франкфурта — у 49, Любека — у 43, Мюнхена — у 13, оскільки норми права
«материнського» міста або рішення його судів передавалися до судів дочірніх міст на їхнє
прохання. Так, у Німеччині утворилися дві основні «родини» міського права — любекського
і магдебурзького. Право Любека поширилося в містах Північного і Балтійського регіонів, у
тому числі в Новгороді і Таллінні, і було визначальним у межах ганцейського союзу. М
гдебурзьке міське право діяло на великій території східних земель, що включали Східну
Саксонію , Бранденбург, окремі області Польщі. 395 Найбільшу популярність одержали
норми магдебурзького права, надіслані до Бреслау в 1261 р. (64 статті) і до Герліпа у 1304 р.
(140 статей). У XIV ст. систематизоване магдебурзько-бреслауське право було видане в п’яти
книгах, що містили близько 500 статей. Перша книга була присвячена міським суддям,
порядку їх введення на посаду, їх компетенції, правам і обов’язкам. Друга книга охоплювала
питання судочинства, третя стосувалася різних позовів, четверта була присвячена сімейному
і спадковому праву, п’ята (незавершена) — різним рішенням, які не розглядалися в інших
книгах. У межах міського права поступово виокремлюється ще більш універсальна система
— торговельне право, чи «право купців», що із самого початку набуло національного
характеру. Значна кількість норм торговельного права містилася в статутах міського права
XIII ст. міст Любека, Брюгге та інших німецьких міст — учасників Ганзи. Широкий
авторитет у всіх країнах Балтії мали закони Вісбі (близько 1350 р.) — порту на острові
Готланд у Балтійському морі, у яких регулювалися питання морського перевезення і
морської торгівлі. У цьому портовому місті свої асоціації мали німецькі, шведські, латиські,
новгородські купці, але найбільш ий вплив на розвиток права Вісбі мали міські статути
Гамбурга і Любека. Значний розвиток торговельне право одержало на північно-італійських
землях Німецької імперії, де утворилися міські комуни, об’єднані в так звану Ломбардську
лігу (Верона, Венеція, Бергамо, Мілан, Парма, Болонья та ін.). Тут уперше була проведена
систематизація торгових звичаїв («Книга звичаїв» Мілана 1216 р.), здійснювався запис
рішень торгових судів різних видів (морських, ринкових тощо). Важливим джерелом
німецького торгового права стали і міжнародні договори з іншими містами, їхніми союзами і
навіть іноземними монархами для надання режиму «найбільшого сприяння» у торгівлі.
Відомий, наприклад, подібний договір між м. Кельн і англійським королем Генріхом II, у
якому король обіцяв купцям Кельна аналогічне відношення (тобто надавав їм «національний
режим»).
Г) Кароліна 1532р.
Щодо кримінально-процесуального і кримінального матеріального права, то найбільше
значення мала кодифікація 1532р., проведена за Карла V і на його честь названа Кароліною.
Праця над нею тривала довго, внаслідок чого створено три редакції: у 1521р., 1524р. і 1529р.,
але тільки четверту , завершену 1530 р. , схвалив сейм і у 1532 р. увів у дію, причому як
загально-німецький збірник законів. Кароліна налічує 219 статей, з яких 103 присвячено
нормам кримінально-процесуального права і 76 – нормам кримінального права, тобто подано
перелік злочинів і система покарань ( ст.104-180) - 2014 53 Злочинами Кароліна вважає:
бунт, повстання, вбивство, згвалтування, фальшиву присягу, зраду, підпал, самосуд,
отруєння, аборт, самогубство, крадіжку, втеча в’язня тощо. Найпоширенішим видом
покарань була смертна кара – у простій і кваліфікованій формах( колесування,
четвертування, спалення та ін). До тілесних відносились відрізання вух чи носа,
виколювання очей, обрубування пальців рук і ніг, кастрація, биття батогами чи киями.
Існували ще ганьблячі покарання ( виставлення біля “ганебного” стовпа, безчестя,
позбавлення прав) та вигнання із землі чи країни взагалі. До майнових покарань належали
штрафи, конфіскація майна. Злочини антидержавні та релігійні карались особливо жорстоко.
За державну зраду, бунт, повстання, зречення віри, зраду свого сеньйора чи пана, одного з
подружжя або близьких родичів винного могли тягнути до місця страти кіньми, перед
стратою рвати розпеченими кліщами тощо. Карались і сприяння злочинцеві, співучасть.
Розрізнялись три види сприяння: 1) допомога, подана злочинцеві до скоєння злочину; 2)
допомога у момент скоєння злочину(рівне зі злочинцем покарання); 3) допомога після
скоєння злочину ( зі співчуття, користолюбства чи родинних почуттів). Покарання були
різними: жорстокішими або м’якшими. Судочинство мало інквізиційний характер. Розгляд
справи був негласним, переважно письмовим. Встановлювалась формальна теорія доказів:
свідчення одного свідка вважалося неповним доказом, повним – не менше двох свідків.
Іншими доказами були присяга, документи, підозріла поведінка. Якщо не було прямих
доказів вини, то брались до уваги непрямі: громадська думка або зовнішні ознаки поведінки
у суді. Обвинувачення могло пред’являтися з приватної ініціативи та з ініціативи державної
влади. Процес поділявся на попереднє слідство та судовий розгляд. Іноді, за дозволом судді,
допускався захист обвинуваченого. Вироки були трьох видів: обвинувальні,
виправдовувальні та зі залишенням під підозрінням . Судова процедура супроводжувалась
різними символічними актами та обрядами. У Німеччині після видання “Кароліни”
пер6еважає слідчий процес, який складається з слідчих етапів. розслідування, яке
починається із дізнання, збирання інформації. збирання доказів, які визнавали винність
підозрюваної особи.