Тема 1.

ПОЧАТОК ПРОЦЕСІВ МОДЕРНІЗАЦІЇ: НАПРИКІНЦІ XVIII – У ПЕРШІЙ

ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.
Заняття 2.
1. Народи Габсбурзької імперії: становище і державна політика.
2. Балканські країни наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст.
3. Утворення Грецького Королівства

1. Народи Габсбурзької імперії: становище і державна політика.

Устрій і внутрішня політика Габсбургів. Співвідношення сил, яке склалося у Європі в
останній третині XVIII - на початку XIX ст., дало змогу Австрії розширити свої володіння.
Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) до складу Габсбургів під назвою Королівство
Галіції (Галичини) і Лодомерії були частково включені етнічні польські та українські землі. За
посередництво в укладенні Кючук-Кайнарджійського миру (1774 р.) між Росією і Туреччиною
габсбурзькі володіння розширилися за рахунок приєднання Буковини (1775 р.). Під час
наполеонівських війн кордони монархії часто змінювалися. За Кампоформійською угодою
(1797 р.) до Австрії відійшла ліквідована Наполеоном більша частина Венеційської республіки
з Істрією. Далмацією і Бокою Которською, де проживали словенці та хорвати. Проте вже
Прессбурзький (Братиславський) мир 1805 р. позбавив імперію, в числі інших територій. цих
адріатичних володінь. За Шенбруннським миром (1809 р.) Австрія втратила значну частину
словенських і хорватських земель. Східна смуга Королівства Галіції і Лодомерії, у якій
більшість населення складали українці, відійшла до Росії. Далмація. Приморʼє. Крайна, частина
Каринтії, Хорватії і Військового Кордону за р. Сава увійшли до складу Іллірійських провінцій
Французької імперії (1809-1814 рр.). Після повернення цих земель Габсбургам протягом 1815-
1822 рр. їх називали Іллірійським Королівством.
На Віденському конгресі 1814-1815 рр. Габсбурги зуміли добитися повернення майже всіх своїх
володінь. Далмація, Бока Которська і колишня Дубровницька республіка були обʼєднані в
єдину адміністративну одиницю - Далмацію. яка перебувала в прямому підпорядкуванні
віденського уряду. У 1846 р. до габсбурзьких володінь було включено Краківську Республіку
(створена Віденським конгресом у 1815 р.). Таким чином, у першій половині XIX ст.
Австрійська імперія була багатонаціональною державою, в якій словʼяни становили майже
40,5% населення.
Землі, які потрапили до складу Габсбургів у різний час і за неоднакових обставин, були
розʼєднані адміністративно. Так, Каринтія, Штирія, Крайна і Приморʼє входили до комплексу
т.зв. спадкових земель. Чехія, Моравія і Силезія утворювали територію Корони св. Вацлава.
Хорватія, Словаччина, Воєводина були частиною Угорського Королівства. Галичина і Буковина
становили окреме королівство. Далмація. Військовий Кордон та Істрія, які формально належали
до земель Угорської корони, фактично перебували під прямим управлінням Відня.
Для посилення центральної влади габсбурзький двір у 1782 p. провів нову адміністративну
реформу. Управління спадковими землями і Королівством Галіції та Лодомерії було
централізоване у новій Обʼєднаній чесько-австрійській надвірній канцелярії (ліквідована 15
травня 1848 р.). Замість 12 колишніх провінцій було утворено 6 губерній. У 1785 р. Йосиф II
(1780-1790), співправитель Марії Терезії та її наступник на престолі відмовився від чеської та
угорської корони та наказав ці атрибути влади відвезти до Відня. Роль збережених сеймів
зводилася лише до декоративного представництва. Тоді ж була ліквідована комітатська система
в Угорському Королівстві. Це завдало значного удару його становій конституційності. Уся
територія Угорщини була поділена на десять адміністративних округів на чолі з комісарами.
Однак така бюрократична централізація, яка не зважала на політичні та культурні традиції,
призвела до політичної напруги в монархії. 3 огляду на можливість втрати угорських володінь
Йосиф |I на початку 1790 р. відновив для цього королівства чинність комітатської системи і
державних зборів, а восени цього ж року новий монарх Леопольд // (1790-1792) був увінчаний
угорською короною.
Верховна влада у хорватських землях належала австрійському монархові як королю та
хорватському сабору (зборам). Місцеве управління очолював намісник (бан). Його призначав
король за рекомендацією сабору. Останній також обирав депутатів для участі в роботі
Угорського сейму, який засідав у Братиславі. Без згоди цих депутатів сейм не мав права
приймати закони, що стосувалися Хорватії. Централізаторська політика австрійського уряду в
другій половині XVIII ст. призвела до адміністративного підпорядкування Хорватії та Славонії
угорській Намісницькій раді (1790 р.). Роль хорватського сабору і бана було зведено до
мінімуму: він лише обирав депутатів до Угорського сейму і проголошував прийняті ним закони.
Після того, як до складу монархії Габсбургів включили Галичину, у Відні було утворено окрему
Галицьку депутацію, реорганізовану 1794 р. у Надвірну галицьку канцелярію. За два роки її
ліквідували, а всі справи, повʼязані з управлінням Галичиною, були передані Чесько-
австрійській надвірній канцелярії. Своєрідним актом доповнення анексії Галичини був
монарший декрет від 13 червня 1775 р. про організацію галицького Станового сейму (3 1787 р.
це була станово-представницька установа Галичини і Буковини). Він скликався з представників
чотирьох станів: духовенства (архиєпископи і єпископи), магнатів (князів, графів і баронів),
лицарів (шляхти, яка підтвердила своє шляхетство на підставі патенту 1782 р.) і мішан. Сейм,
як і його виконавчий орган -Комітет, фактично був дорадчим органом при губернаторові, був
наділений правом звертатися до монарха з петиціями. Проте навіть таке становище не
влаштовувало віденський уряд, який двічі розпускав цю представницьку установу, аж доки у
1845 р. не ліквідував зовсім. У 1787 р. військову адміністрацію на Буковині замінила цивільна,
а сама територія Буковини була приєднана до Королівства Галіції та Лодомерії як окремий його
округ.
Реформи, проведені в монархії у другій половині XVII ст., відомі як політика *освіченого
абсолютизму". Основна їхня мета полягала у зміцненні позицій правлячих кіл. Перетворення
сфері адміністративно-державного управління, доповнювалися реформуванням У соціальній і
культурній сферах, армії, унормуванням церковних відносин, закриттям монастирів, які не
займалися освітньою, лікарською чи благодійною діяльністю. Особливо вагому роль у
дальшому розвитку суспільства відіграла відміна особистої залежності селян (1781 р.) та
урівноправнення церковних конфесій (1782 р.).
Внутрішня і зовнішня політика австрійського уряду першої половини XIX ст. одержала назву
системи "* поліційного абсолютизму*. Пі засновником був імператор Франц 1, який у 1804 р.
проголосив державу Габсбургів імперією, а через два роки офіційно заявив про припинення
існування Священної Римської імперії, у якій він був імператором як Франц ІІ. На цей період
припадає максимальна бюрократизація державного апарату.
Модерні реформи Марії Терезії та Йосифа II створили сприяливі умови для формування
сучасних нашй в центрально-європейському регіоні. Зміни, які відбувалися в духовному житті,
виявлялися у нових соціальних потребах, формуванні загальнонаціональних вартісних
орієнтирів, розширенні міжнародного спілкування. Через культуру народи імперії заявляли про
свою самобутність. Особливістю словʼянських народів була мовна спорідненість, подібність
історичної долі (крім поляків), спільні завдання суспільо-політичного розвитку. Пошуки шляхів
і форм зближення та співробітництва цих народів призвели до зародження ідей словʼянської
спільності та програм єднання словʼян.
Важливим чинником формування цих концепцій були просвітницькі та романтичні ідеї. На
національне пробудження і розвиток ідей словʼянської єдності значний вплив мали
наполеонівські війни і перемога над Наполеоном на початку ХХ ст. Великий резонанс у
суспільному житті словʼян здобули твори словаків Я. Геркеля, П.Й.Шафарика і, особливо, Яна
Коллара. їхні праці фактично були відповіддю на упереджене ставлення до словʼян в писаннях
австрійських, німецьких та угорських учених. Я.Коллар у центр уваги поставив запозичене у
німецького філософа Й.Г. Гердера всесловʼянське культурно-просвітницьке месіанство. Він
усвідомлював і високо оцінював звʼязок словʼянської культури загальноєвропейськими
традиціями. Разом з тим він послідовно відстоював самобутність словʼянської культури,
розглядаючи її передусім як результат історичного і духовного буття словʼянства. Основні
положення своєї концепції словʼянської спільності Я.Коллар виклав у трактаті "Про
літературну взаємність між різними племенами і діалектами словʼянської нації (1837 р.). Цей
твір набрав великої популярності. До середини 40-х років XIX ст. він сприймався не лише як
маніфест національної самобутності словʼян, але й впливав на їхню суспільно-політичну думку.
Ідея словʼянського єднання набулала поширення також серед південних словʼян, що входили до
складу держави Габсбургів. На початку XIX ст. внаслідок утворення Іллірійських провінцій
набирає етно-політичного значення термін "ілліри". Хорватські, сербські та словенські
національно-культурні діячі (В. Драшкович, Л.Гай. С.Враз. С.Кочевар, М.Маяр та інші)
розробили основні принципи ілліризму, що як культурний та наднаціональний рух набув
розвитку у другій чверті XIX ст. і знаменував пробудження національної свідомості
південнословʼянських народів. Його головною ідеєю було гасло відбудови Великої Іллірії, до
складу якої включалися Хорватія, Славонія, Військовий Кордон, Далмація, Боснія,
Герцеговина, Істрія. Каринтія, Штирія, Крайна, Воєводина, Сербія, Чорногорія, Болгарія.
Виходячи з положення, що населення Великої Іллірії в етнічному плані складає один народ, ця
концепція відповідала вимогам обʼєднання сил південних словʼян у боротьбі за національні
права. У той же час вона суперечила історичній тенденції утворення самостійних націй. Хоча
ілліризм по-різному сприймався хорватами, сербами і словенцями, певний час він сприяв
національному відродженню словʼянських народів.
Проблеми словʼянської взаємності розробляв також один з провідних діячів словʼянського
відродження словак Людовіт Штур. Проте його концепція відрізнялася від колларівської
визнанням національної самобутності і рівноправності кожного словʼянського народу, глибше
відображала процес формування словʼянських націй. Основні положення колларівської
концепції разом з тезою федеративного обʼєднання були використані для обгрунтування
різновиду спільності словʼян - австрославізму. Автори і прихильники цієї теорії чехи
Франтішек Палитиький. Карел Гавлічек-Боровський ставили мету добитися від австрійського
уряду автономії словʼянських народів у межах монархії.
У ході революції 1848 р. словʼянські культурні і громадсько-політичні діячі посилили боротьбу
за справедливе вирішення національного питання. У нових суспільно-політичних умовах
важлива роль відводилася всесловʼянському форуму, на якому планувалося обговорити спільні
дії та координацію словʼянських суспільних рухів. Скликання такого форуму було спробою
координації дій в національному і суспільно-політичному русі. Його проведення диктувалося
також підвищенням інтересу громадськості до словʼянського питання, зростанням небезпечних
обʼєднавчих тенденцій німецького народу, які засвідчували прагнення створити нову імперію з
включенням до неї багатьох словʼян. На травень 1848 р. були призначені вибори до
Франкфуртського парламенту, що повинен був прийняти рішення про обʼєднання німців в
єдиній державі.
Загальнословʼянський зʼїзд, скликаний у Празі в червні 1848 р.. був першою політичною
нарадою представників словʼянських народів - підданих монархії Габсбургів. У ході роботи
Словʼянського зʼїзду чітко проявилися відмінні ідейно-політичні тенденції у вирішенні
словʼянського питання. Діячі ліберального спрямування висловлювалися за вирішення
національних завдань, відстоюючи при цьому збереження Австрійської держави. На противагу
їм радикали пропагували революційні зміни. Проте в цілому учасники зʼїзду не вийшли за
рамки національної проблематики. Революційні програми не здобули підтримки, а більшість
учасників словʼянського форуму висловилася за збереження Австрійської монархії.
Скликання у 1848 р. Німецьких національних зборів у Франкфурті і проведення Словʼянського
зʼїзду в Празі демонструвало протилежність національно-державних інтересів народів імперії.
Німці прагнули до обʼєднання держави під своєю домінацією, словʼянські народи потребували
часу для формування модерних націй у державі, котра б не гальмувала цих процесів.

Чеське національне відродження. Наприкінці XVIII ст. загострилися суперечності між

центральною владою і чеською знаттю. У намаганні їхнього вирішення австрійський імператор
Леопольд II відновив традицію, порушену його попередником, і коронувався у Празі (1791 р.)
чеською короною. Факт коронації юридично підтвердив державно-правову цілісність земель
Чеської корони, що сприяло піднесенню у чеському суспільстві патріотичних настроїв.
Символом місцевої автономії були сейми - єдиний елемент добілогорської політичної системи.
Проте на практиці роль сеймів зводилася переважно до охорони давніх привілеїв вищих станів.
Обидва сейми - чеський і моравський - мали обмежену компетенцію і знаходилися під повним
контролем центральної влади.
Землі Чеської корони відігравали провідну роль у господарському розвитку держави
Габсбургів. Вони вирізнялися насамперед промисловим рівнем. В останній третині XVII ст. тут
розпочався промисловий переворот, який охопив на початку текстильне виробництво. У 30-х
роках XIX ст. зміни торкнулися транспорту, металургії, видобувної промисловості. Були
покладені початки розвитку важкої промисловості. У сільському господарстві почали
застосовувати прогресивні методи господарювання - меліорацію, мінеральні добрива, сівозміну,
а також переведення селян на грошову ренту. У другій третині XIX ст. зʼявилися перші
фінансові установи, повʼязані з промисловістю і торгівлею: 1846 р. у Празі відкрилося
відділення австрійського національного банку. Він надавав кредити, які стимулювали
діяльність великих купців і фабрикантів у Чеських землях.
Зростання національної свідомості чехів проходило в умовах відсутності національної держави.
У південно-західній частині Чехії і Моравії компактними масами проживали німці. Чимало їх
було у великих містах, де вони, як правило, займали провідні позиції в органах управління,
промисловості, торгівлі. Серед знаті переважали іноземці або понімечена шляхта. Більшість її
не знала чеської мови і стояла осторонь чеського національно-культурного життя. Чеська мова
зберігалася переважно серед нижчого духовенства, селянства і частково простих ремісників.
Багатовіковий чужоземний гніт призвів до занепаду чеської культури. Певні зрушення у цій
сфері проявилися у другій половині XVIII ст. і були повʼязані з поширенням ідей
(Просвітництва. Представники чеського Просвітництва Г.Добнер і М.Фойгт намагалися
використати ці ідеї в інтересах чеської суспільної думки, науки, національної культури.
Особливо значущою була діяльність філолога Йозега Добровського (1753-1829), який залишив
праці з історії, мови, культури словʼянських народів, звернув увагу на розвинутість чеської
народної мови. Поширення ідей Просвітництва, реформи освіченого абсолютизму створили
сприятливий грунт для пробудження національного життя і дали початок новому періоду
чеської історії - Відродженню. На початковому його етапі основними були завдання культурно-
просвітницького характеру.
Для практичної реалізації цих завдань багато зробили чеські діячі, котрі отримали назву
"будителів". Йозеф Юнгман (1773-1847) у своїх літературних і наукових творах пропагував ідеї
піднесення національної свідомості чехів, їх звʼязку з іншими словʼянськими народами. Його
перу належала фундаментальна праця "Історія чеської літератури" Серед його однодумців були
поет Франтішек Ладислав Челаковський (1799-1852), вчений і громадський діяч Вацлав Ганка
(1791-1861). Своєрідним проявом національної свідомості чехів було створення фальсифікатів
національної історії. котрі повинні були довести високий рівень культури чехів у давні часи.
В.Ганка разом з поетом Й Ліндою підробили і поширили т.зв. "Краледвірський" і
"Зеленогірський* рукописи (від місця їх нібито "віднайдення"). Тільки наприкінці XIX ст. було
доведено їх фальсифікат. Важливу роль у національному русі того часу відіграли історик
Ф.Лельць, який довів.фальсифікацію чеської історії у хроніці Гаєка, археолог та історик П. Й.
Шафарик, який опрашював новіі матеріали з історії давніх словʼян, що засвідчили високий
рівень культури і спростували твердження німецьких вчених про відсталість словʼянських
народів у давнину. Вони привернули увагу до минулого чехів, народної мови, звичаїв.
Інтерес до минулого стимулював появу культурних товариств та інституцій, які обʼєднали
прихильників національного відродження. У Празькому університеті було засновано кафедру
чеської мови (1792 р.). Зʼявилися чеські просвітницькі та наукові товариств* Королівське
наукове товариство (1784 р.), Чеський національний музей (1818 р.). Чеська матиця (1831 р.) та
інші. Важливими органами формування національної свідомості стали видання "Часопис
чеського музею", "Квети", «Чеська вчела".
На зламі 20-30-х років XIX ст. чеський культурний рух набув великого розмаху і проявився у
численних творах романтиків, які черпали натхнення у народній творчості. Літературні і
мистецькі твори набули яскравого патріотичного забарвлення. Тритомна праця
Ф.Л.Челаковського "Словʼянські народні пісні", його ж "Відгуки чеських пісень", поетичні
твори Карела Гінека Махи здобули велику популярність. Поетична пісня останнього "Де моя
батьківщина" стала чеським національним гімном. Література здобула ширше коло читачів
внаслідок різноманітних культурно-освітні акцій - появі читацьких гуртків, аматорських театрів
тощо. На схилі 20-х років науково-громадську діяльність розпочав Франтішек Палацький (1798-
1876), талановитий нак з Моравії, який зблизився з чеськими шляхетськими колами і з їх
допомогою одержав посаду офіційного історіографа Чеського Королівства. 1836 р. вийшов
друком перший том його фундаментальної праці "Історія чеського народу в Чехії і Моравії,
через яку червоною ниткою проходила ідея одвічної боротьби чеської та німецької
національних стихій, підкреслювався Миролюбний демократичний характер перших і
агресивність других.
У 30-40-х роках XIX ст. в умовах назрівання кризи абсолютизму чеський національний рух
набув політичного характеру. Поряд з вимогами рівноправності чеської мови і свободи
розвитку національної культури зʼявилися вимоги демократичних Перетворень національного
визволення. По мірі розширення спектру політичних поглядів у чеському суспільному і
національному рухах поступово формуються два основний ідейно-політичні напрями -
ліберальний і радикальний. Переважаючим був ліберальний, провідники якого (Ф. Палацький,
Л.Рігер, К.Гавлічек-Боровський та інші) на перше місце ставили вимоги національної автономії,
формулювали засади австрославізму - перетворення Австрії у конституційну федеративну
монархію і надання чехам рівних прав з іншими народами імперії. Ця думка була розвинута
Ф.Палацьким у "Листі до Франкфурта" (квітень 1848 р.) у звʼязку з обговоренням питання про
участь чехів у загальнонімецькому парламенті, що засідав у Франкфурті. Чеські політичні
лідери від імені народу відмовилися від участі у виборах, що призвело до загострення чесько-
німецьких суперечностей в Чеських землях.
Національно-політичні концепції радикалів розроблялися в 30-40-х роках XIX ст.Арнольдом,
К.Сабіною, Й.Фрічем, В.Ваврою. Організаційним центром радикалів було обʼєднання "Чеський
ріпіт". Національні вимоги вони намагалися повʼязати з соціальними, виступали за широку
участь народних мас у політичному житті держави. Як і ліберали вони відстоювали державно-
правову концепцію і виступали за обʼєднання Чеських земель в єдине адміністративне ціле,
скликання чеського сейму і утворення чеського уряду, висували вимоги рівноправності чеської
та німецької мов у школах, установах.
Революційні події 1848-1849 рр. стали своєрідним підсумком попереднього розвитку
суспільного руху і національного відродження. У Празі 13 квітня 1848 р. виник Національний
Комітет, який мав підготувати скликання чеського Великого сейму. Проте в ході чесько-
німецького протистояння німці вийшли з Національного Комітету і утворили свій Конститіний
Союз. На противагу йому чеські лідери наприкінці квітня заснували національне політичне
товариство "Слов 'янська липа", метою якого була боротьба за рівноправність чеської та
німецької мов, недопущення до виборів у Франкфуртський парламент.
У той час як ліберали відстоювали легальні форми боротьби, радикалів обʼєднувала готовність
до революційних методів. Вони очолили Празьке повстання у червні 1848 р., розробляли плани
нового повстання міжнародного характеру. На нього вони покладали надії щодо утворення
вільної федерації народів на руїнах монархії Габсбургів.
Наступ контрреволюції після поразки повстання супроводжувався поверненням до
абсолютистських форм правління. Дарована імператором у березні 1849 р. нова Конституція
практично зводила нанівець усі попередні завоювання, проголошувала неподільність і
спадковість монархії Габсбургів. У той же час вона містила положення про національну
рівноправність, релігійні свободи. Таким чином, чехи поряд з іншими народами одержали певні
політичні права, чеська мова прирівнювалась у правах з німецькою. Найвагомішим здобутком
революції було скасування панщини і перехід земельних ділянок у власність селян.
Словацький національний рух. Словаки не мали жодних формальних атрибутів автономії.
Іхня етнічна територія, яка повністю вписувалася в угорську, була адміністративно розʼєднана
між окремими комітатами, а органи місцевого самоуправління перебували в руках угорської
шляхти. Словаки, конфесійно розділені між католицтвом і протестантством, не мали
національної церковної організації. У них не було також своїх міських осередків, які б
перебрали на себе провід національного культурного життя.
Початок словацького національного руху відноситься до 1780-х років і повʼязаний з
просвітницькою суспільною думкою. Визначні його представники (Ю. Папанек, Ю. Фандлі. Ю.
Рібай, Ю.Палкович) насамперед звернули увагу на вічення словацької історії та формування
літературної мови. Серед словацьких католиків набули поширення нові норми словацької
літературної мови, запропоновані Антоном Бернолаком (1762-1813) на підставі
західнословацького діалекту (*бернолаччина"). Цю мову пропагувало у своїх виданнях
Словацьке Наукове Товариство, засноване 1789 р. Однак загальнонаціональною гернолаччина"
не стала. Словацькі протестанти продовжували користуватися т.3в. іблічтиною"* - чеською
мовою, зафіксованою у Краліцькій біблії XVI ст., відстоювали онцепцію національно-
культурної та мовної єдності словаків і чехів. Внаслідок цього у поваччині складалася
літературно-писемна двомовність. У цьому річищі на початку XIX ст. проходило формування
словацької інтелігенції. У 20-х роках учасники словацького таціонального руху звернулися до
нових форм діяльності: створення читацьких гуртків, беднання передплатників періодичних
видань у товариства. Такі товариства виникли у Пешті (1826 р.), Шопроні, Братиславі, Кошице
(1827 р.).
У другій чверті XIX ст. у словацькому національному відродженні зʼявляються нові риси,
активізується культурна праця. На цей час припала діяльність Яна Коллара та Павела Йозефа
Шафарика. Обидва мали значні заслуги як для словацької та чеської, так і для культури
словʼянських народів загалом. Я. Коллар у поетичній формі висловив свої погляди на долю
словʼянських народів та необхідність їх єдності (поема "Дочка Слави"). Згодом він розвинув її
ідеї у трактаті "Про літературну взаємність" (1837 р.). Історичні та філологічні праці
П.Й.Шафарика теж вчинили поважний вплив на формування національної самосвідомості а
словаків.
Посилена маляризація, яка проявилася від початку 30-х років XIX ст., стимулювала
[згуртування діячів словацького національного руху. зближення католиків і протестантів. У |
1834 р. у Будимі виникло "Товариство любителів словацької мови і літератури . Його учасники
почали видавати літературний альманах "*Зоря". в якому публікувалися праці представників
обох конфесій, написані різними варіантами літературної мови. Ще раніше у Братиславському
ліцеї виникло *Товариство чесько-словацької мови і літератури", яке 1835 р. очолив Людевіт
Штур (1815-1856). Його члени, переважно студенти, знайомилися з творами європейських
учених і політиків, слідкували за роботою Угорського сейму, який засідав у Братиславі. Л.
Штур та його послідовники ("штурівці") організували недільні школи, читацьні гуртки для
просвіти населення, поширювали норми понадконфесійної літературної мови. Вони спиралися
на різні верстви, шукали підтримки словацької шляхти (*земанства"), намагалися привернути
на свій бік підприємців словацького походження. З огляду на складні умови, в яких розвивався
словацький національний рух, насамперед через загрозу маляризації, мовні вимоги тривалий
час залишалися актуальними. Все це призводило до своєрідного переплетіння в суспільному
житті словаків 1830-40-х років мовно-культурних і політичних аспектів. Угорські власті
забороняли діяльність словацьких культурних товариств. 1837 р. Л.Штур зробив спробу
створити за польським зразком таємну національну організацію "Взайомност" (1837-1840 рр.).
Але гострі репресії проти її учасників спонукали його припинити змовницьку діяльність і
повернутися до легальних форм. У 1842-1843 рр. словацькі культурні діячі розпочали кампанію
протестів проти запровадження угорської мови у протестантській церкві, звернулись із
петиціями до Відня, закликаючи взяти їх під захист.
У 40-х роках XIX ст. виникли перші загальнословацькі культурні центри, які стали спробою
обʼєднання національних сил. 1845 р. почалося видання першої словацької газети "Слованске
народні новіни". На її сторінках восени 1847 р. були сформульовані засади словацької
національно-політичної програми, розроблені Л.Штуром, які того ж року були представлені у
петиції до імператора, складеній учасниками з"їзду словацьких діячів у Чахтіцах. У ній йшлося
про надання селянам землі у власність за викуп, запровадження словацької мови в освіту та
уряди, поширення незалежного судочинства на всі верстви населення (передусім селян).
Поступово словацькі діячі зблизилися з ліберальними колами чехів, угорців та інших народів
імперії.
Діячі словацького національного руху (Л.Штур, М.Годжа, Й.М.Гурбан та інші) вітали
революційні події 1848 р., почали розробляти програму власних дій. У її основу було покладено
політичне конституювання словаків як окремого народу, вимога територіальної автономії в
межах Угорського Королівства. Оприлюднена в травні 1848 р. перша загальнонаціональна
програми словаків "Вимоги словацького народу" засвідчила переважання у ній ліберальних
моментів. Вона надавала переваги конституційному забезпеченню прав словаків у рамках
федералізованої Угорщини. Проте угорський уряд зайняв стосовно словаків негативну позицію,
розпочав репресії проти активних учасників руху, закрив єдину словацьку газету. Надії на
можливість компромісу з угорськими лібералами і демократами були поховані.
Тоді лідери словаків, які змушені були виїхати до Праги, а потім Відня, вирішили організувати
повстання словаків проти угорців, спираючися на підтримку австрійців. У вересні 1848 р. вони
створили у Відні перший національно-політичний орган Словацьку Національну Раду на чолі з
Й.М.Гурбаном і підпорядкували ій нечисленні загони добровольців. 19 вересня рада
проголосила самостійність Словаччини і початок збройної боротьби за досягнення цієї мети.
Однак рух не набув загальнонаціонального характеру, а невеликі загони повстанців були вже 28
вересня розгромлені угорськими військами під м.Врбов. Діячі СНР не припинили спроб
піднести повстання, організовували загони при підтримці Відня, який був зацікавлений у
розгромі угорської революції. У січні 1849 р. вони підготували нову політичну програму
"Турчанські вимоги", яка рішуче ставила питання про відокремлення Словаччини від Угорщини
та її перехід під управління Відня, від якого очікували більшої толерантності у національному
питанні (йшлося про створення *Великого Словацького Князівства" з власними сеймом і
урядом). Однак після придушення угорської революції Відень відвернувся від словаків. За
положеннями октройованої Конституції 1849 р. Словаччина залишалася складовою частиною
Угорського Королівства. Це спричинило масовий петиційний рух (вересень-жовтень 1849 р.) за
відокремлення Словаччини від Угорщини й утворення словацької коронної землі.
Угорщина в складі імперії Габсбургів. Державні реформи останньої чверті XVIII ст. охопили
й територію Угорського Королівства. Йосиф ІІ відмовився коронуватися угорською короною і
скликати угорський становий сейм. У 1782 р. були обʼєднані угорська і семигородська
канцелярії та скасовані митні кордони між цими землями. Керівні органи Угорського
Королівства були перенесені з Братислави до Буди, яка стала столичним містом (1783 p.).
Початки угорського визвольного руху, формування його ідейних і політичних засад припали на
останні десятиліття XVIII ст. Одним з перших поставив ці питання Дьордь Бешенеї у книзі
"Трагедія Агіша", яка привернула увагу до мови і культури мадярів. Мовне питання
використовувалося з політичною метою і було спрямоване на створення однонаціональної
держави. Виникли численні масонські ложі, в яких сформувалася шляхетська опозиція
Габсбургам. 3 другого боку, складався республіканський рух, радикальні лідери якого
(Я.Лацкович, І.Мартинович) виношували ідею встановлення в королівстві республіканського
устрою. Після розгрому (1794 р.) антигабсбурзької шляхетської опозиції угорський
національний рух був позбавлений організованих форм.
Новий етап цього руху почався 1825 р., коли національно-культурні проблеми поступилися
політичним. Головними з них були питання надання офіційного статусу угорській мові та
втілення в життя гасла "одна держава - одна нація". Було взято курс на повну мадяризацію в
Угорському Королівстві. Особливе значення у формуванні самосвідомості угорців мав
представницький орган - сейм, ухвали якого, насамперед з приводу мови, оприлюднювалися.
Упродовж 1832-1836 рр. сейм ухвалив закон, який зобовʼязав поступово вводити до всіх
установ угорську мову. Послідовна політикамаляризації призвела до того, що на підставі
закону, який ухвалив 1844 р. угорський сейм, Угорська мова стала державною в межах
королівства.
У 30-40-х роках Х ст. угорські лідери сформулювали національно-політичні
програми(1.Сечені, Л.Кошут, М.Танчич, Ш.Петефі), які за змістом значно різнилися. Процес
поляризації сил національно-визвольного руху спричинив Виникнення y 1847 р.
Консервативної (Д.Аппоні, А.Вай) і Опозиційної (Л.Баттяні, Л.Кошут, Ф.Деак) політичних
партій.
Під час революції 1848-1849 рр. угорські національні лідери рішуче виступили за політичну
самостійність країни. Повстання 15 березня 1848 р. у Пешті поклало початок революції в
королівстві. Угорський сейм, який від листопада 1847 р. засідав у Братиславі, 20-31 березня
1848 р. ухвалив закони, котрі скасували панщинні обовʼязки селян, помішицьку юрисдикцію,
церковні повинності. Виникли основні передумови для заміни станового суспільства
громадянським. Було утворено угорський уряд на чолі з Л.Баттяні. Національним і політичним
лідером країни став Лайо Кошут (1802-1894). Сейм, уряд, а також впливові угорські політичні
сили відмовилися, однак, займатися комплексом питань, повʼязаних з переглядом національних
прав. Ідея свободи народів, у якій представники неугорських народів вбачали основоположний
принцип самореалізації та рівноправності, для провідників угорської гегемонії в
багатонаціональній країні була неприйнятною.
Березневі події 1848 р. у Пешті започаткували угорсько-австрійську війну, під час якої чіткіше
поляризувалися угорські політичні сили. Лібералів представляв Л.Баттяні, революційних
радикалів - Л.Кошут і Ш. Петефі. Восени 1848 р. імператор, спиряючися на вищі військові кола,
вирішив зміцнити свої позиції в Угорщині радикальними заходами. 3 жовтня він розпустив
угорський сейм, а всю повноту влади передав хорватському бану Й.Єлачичу, війська якого
вдерлися до Угорщини. За таких умов угорський національний рух значно активізувався. Його
вершиною стало проголошення парламентом 14 квітня 1849 р. скасування влади Габсбургів.
Такий розвиток подій стривожив віденський двір і при військовій підтримці Росії національний
рух угорців був придушений.
Національне відродження хорватів. Хорватський національний рух наприкінці XVII - першій
половині XIX ст. розвивався в умовах адміністративно-політичної розʼєднаності хорватських
земель та мовної диференціації. Офіційними мовами у різних частинах Триєдиного королівства
(Хорватія, Славонія, Далмація), Військового Кордону та Приморʼя були латинська, німецька та
італійська. Ідеї Французької революції, нетривале існування Іллірійських провінцій Наполеона
вчинили помітний вплив на хорватів. Освічені діячі почали осмислювати нові суспільні реалії,
висловлювати думки про цілісність хорватських земель. Ідейним натхненником і організатором
хорватського національного руху став письменник і вчений Людевіт Гай (1809-|882). Його
однодумцями були 1.Кукулевич-Сакцинський, Я.Драшкович, В.Бабукич. Вони запропонували
концепцію національної єдності південних словʼян, яких вважали нащадками давніх іллірів. У
звʼязку з цим хорватське національне відродження одержало також назву іллірійського руху або
ілліризиу. Специфічною була мовна ситуація в хорватських землях: населення розмовляло
трьома діалектами - штокавським, кайкавським і чакавським. Ілліри добилися визнання
хорватською літературною мовою найпоширенішого штокавського діалекту. Це сприяло
національному згуртуванню хорватів навколо Загреба і прискорило формування хорватської
нації. Зусиллями діячів ілліризму були створені перші національні установи - "Читальня" (1838
р.), "Іллірська матиця" (1842 р.), які стали центрами культурного і суспільно-політичного
життя. Почалося видання газети "Іллірське народне новіне" (1836 р.), на сторінках якої
пропагувались ідеї мовної і культурної «спільності південнословʼянських народів, зʼявилися
численні видіяня з історії і культури хорватів. На початках ілліри проголосили постулат
відновлення "Великої Іллірії (Янко Драшкович), яка б включала усі словʼянські і несловʼянські
народи Балкан. Але невдов виявилась утопічність цього гасла, й вони були змушені
відмовитись від нього, замінивш закликом до обʼєднання усіх хорватів. Ідеї ілліризму сприяли
національному відродженню словенців. сербів та інших народів Балканського півострова.
Іллірійська ідея набула популярності серед різних верств, включаючи шляхту, яка приєдналася
до руху, надавши йому більш поміркованого характеру. У 40-их роках шляхта запровадила
ілліризм до політики хорватського сабору і жупанських скупщин. Ілліри домагалися
припинення маляризації хорватів, обʼєднання хорватських земель та їхньої рівноправності в
Угорщині. Віденський двір зробив спробу ізолювати хорватський національний рух і
спрямувати його проти Угорщини. У 1843 р. імператорський указ заборонив вживання терміну
"ілліри" і "Велика Іллірія". Невдовзі у русі відбулося перегрупування сил: частина заможної
шляхти перейшла до "хорвато-угорської партії (*мадярони") і зміцнила свої звʼязки з
ліберальною угорською шляхтою, поступово розірвавши з ілліризмом. Інша частина іллірів
схилялася до угоди з Габсбургами. Більш радикальні ілліри 1847 р. обʼєдналися у партії
"*прогресистів" на чолі з І.Мажураничем: вони були готові співпрацювати з угорцями на
засадах визнання національної самостійності Триєдиного королівства.
Нового піднесення хорватський національний рух набув від початку 1848 р., КОЛИ
хорватський сабор запропонував реорганізувати імперію Габсбургів на федеративній основі.
Спираючися на історичне право, хорватський політичний форум виступив за обʼєднання всіх
хорватських земель, наголошуючи на приєднанні до Хорватії і Славонії Військового Кордону та
Далмації. 25 березня 1848 р. хорватський сабор ухвалив документ "Завдання народу", в якому
йшлося про збереження лояльності щодо імперії, але містилася вимога створення незалежного
від Угорщини Триєдиного королівства з Воєводиною і Нижньою Штирією, Каринтією,
Крайною, Горицею та Істрією. Ці рішення були подані на затвердження імператорові. Відень
вміло скористався з протистояння хорватів і угорців під час революційних подій в Угорщині,
заохотив хорватського бая Й.Єлачича до виступу проти угорців, обіцяючи в майбутньому піти
на поступки хорватам. Наприкінці 1849 - в першій половині 1850 р. імператор видав з цього
приводу низку ухвал. У листопаді 1849 р. було утворено особливу адміністративну одиницю -
Сербську Воєводину і Банат, а у квітні 1850 р. узаконено адміністративно-політичну
самостійність Хорватії, Славонії і Приморʼя з Рієкою. Хорватська мова визнавалася тут
офіційною. Спираючися на статті Конституції, яку проголосив новий імператор Франц Йосиф у
березні 1849 р., навесні того ж року віденський уряд провів чергову політико-адміністративну
реформу. Трансильванія, Хорватія і Славонія.
Військовий Кордон, Сербська Воєводина і Банат вийшли з правового підпорядкування
Угорщини і стали окремими адміністративними одиницями. Далмація і надалі залишалася
особливою імперською територією.
Словенське національне відродження. Словенці проживали в Крайні, Каринтії, Штирії,
Приморʼт і Гориці. Їх спільна назва "карантанці" у XVII-XVII ст. поступилася регіональним
назвам. B умовах адміністративної розʼєднаності етнічних земель під ВПЛИВОМ
просвітницьких ідей у другій половині XVIII ст. виник рух за розвиток словенської мови і
культури. Початок національного відродження у словенців датується 1768 р. - часом виходу
друком "Крайнської граматики"• М. Похліка. Він та його оточення (В.Воднік, Я.Міхелич)
закликали розвивати народну мову і традиції. Значну увагу створенню словенської школи
приділяв Б.Кумердей, автор перших словенсько-німецьких підручників. Певну роль у
поширенні просвітницьких ідей відіграла Академія діяльних (1779-1783 рр.), учасники якої
звернули увагу на вивчення історії Крайни, словенської мови.
До 30-х років ХХ ст. словенські діячі віддавали перевагу просвітництву. У часи існування-
тірійських провінцій, які обʼєднали більшість словенських земель, словенці вперше відчули
вжливість політичного обʼєднання своєї етнічної території. На початку XIX ст. зʼявилися перші
підручники словенської історії та мови, автором яких був В.Воднік. У Люблянському мцёї було
засновано кафедру словенської мови (1817 р.). Свій внесок у культурні надбання говенців
зробили історик І.Лінхарт, філологи Ф.Метелко, П.Дайнко, М.Чоп, видавець !Блейвейс. п. У
словенському середовищі певний відгук мали іллірійські ідеї, насамперед у Каринтії та «Ітирії.
Членами іллірійських обʼєднань і товариств (Любляна, Грац, Целовац) були словенці « Кочевар,
П.Дайнко, М. Маяр-Зільські, А. Сломшек. На чоло словенських діячів висунулися поет і
видавець народних пісень Станко Враз (1810-1851) і ліберал Матія Маяр Зільські 1809-1892).
Вони видавали альманах "Крайнська бджілка". У 40-х роках впливи ілліризму у Словенії
послабились, і на перший план вийшли діячі демократичного спрямування, серед яких
виділявся поет Франтішек Прешери (1800-1849). який написав багато патріотичних створів
романтичного забарвлення, виступав на захист селянських мас. Водночас заявили про усебе й
консерватори, що орієнтувалися на монархію Габсбургів, зокрема філолог-славіст Єрне
Konimap (1780-1844).
Поява національної політичної програми повʼязана з утворенням перших словенських
політичних товариств у Відні ("Словенія") та Любляні ("Словенське товариство"), навколо яких
гуртувалися культурні діячі. На початку 1848 р. засновано першу словенську політичну газету
"Словенія". У квітні 1848 р. вони оголосили першу політичну програму словенців під назвою
"Обʼєднана Словенія" • (автор М.Маяр-Зільські), яка вимагала обʼєднання словенських земель в
одній провінції під владою Габсбургів, сторення місцевого парламенту і рівноправності
словенської мови. Представники словенського національного руху були обрані до
австрійського парламенту, де мали можливість виступати на захист своїх прав. Проте поразка
революції звела нанівець майже всі по зередні здобутки словенців. Натомість потужний
селянський рух влітку 1848 р. спричинив скасування тут панщинних відносин.
Сербський національний рух у Воєводині. Після невдалого наступу австрійських військ і
сербських повстанців проти турків 1690-1691 рр. відбулося масове переселення сербів (40 тис.
осіб) у межі Габсбурзької монархії. Тоді ж австрійський уряд надав переселенцям деякі
привілеї: свободу віровизнання, церковну автономію. Наприкінці XVIII ст. уряд видав кілька
документів, які змінили статус сербського православного населення в Австрії. "Регламент" 1770
р. скасував владу митрополита у світській сфері, а за "Деклараторієм" 1779 р. сербам
надавалося лише право на релігійно-шкільну автономію. У вересні 1790 р. у Темешварі були
скликані представницькі збори сербів, на яких сербські нашіональні політичні лідери вперше
поставили питання про утворення в складі Габсбурзької монархії особливої сербської
автономної області на чолі з воєводою (звідси назва Воєводина), який би підпорядковувався
безпосередньо монархові у Відні. Однак їхні вимоги не були задоволені. За таких умов
важливого значення для збереження національного життя сербів набув розвиток освіти та
шкільництва. На цьому поприщі особливо відзначилася світська інтелігенція (Т.Янкович, А.
Мразович). Чимало культурних діячів були тісно повʼязані з православною церквою, яка
активно протидіяла католицькій пропаганді. Праці Йована Раїча ("Історія різних словʼянських
народів"), Захарії Орфеліна ("Плач Сербії"), діяльність Досифея Обрадовича помітно вплинули
на сербську суспільну думку кіния XVIII - початку XIX ст., сприяли зміцненню національної
самосвідомості. Нові Сад, Карловці стали центрами культурного життя сербів, осередками
діяльності національних письменників, учених, політиків. Важливий внесок у відродження
сербської національної свідомості зробили карловицький митрополит С.Стратимирович і
бачський єпископ Й.Йованович. Найяскравіше це проявилося під час Першого сербського
повстання.
У ході революції 1848-1849 рр. сербські національні діячі (Д.Стратимирович, С.Шуплікац,
митрополит Й. Раячич) скликали у Карловиях Скупщину за участю 10 тис. представників від
сербського населення з різних районів Південної Угорщини, Срему і Військового Кордону.
Скупщина проголосила політичну автономію Воєводини, її повну незалежність від Угорщини і
безпосереднє підпорядуквання віденському двору. Була утворена також Сербська патріархія,
яка обʼєднала православних сербів і румун.

3. Утворення Грецького Королівства

Виникнення Грецького Королівства. Незважаючи на тривале османське панування, початкові
умови для національного відродження Греції були сприятливішими, ніж в інших балканських
країнах. Це зумовлювалося насамперед особливим статусом константинопольських греків як
прямих спадкоємців Візантії. Йшлося передовсім про збереження в Константинополі
патріархату, який крім своїх прямих функцій релігійного інституту православного населення
Балканського півострова і значної частини Малої Азії виконував роль грецького духовно-
культурного центру. Греки-фанаріоти (і не тільки вони),зосередивши в своїх руках величезні
багатства, мали змогу впливати на османську адміністрацію різних рівнів і домагатися для своїх
співвітчизників певних привілеїв.
У продовж XVI ст., особливо його другої половини, у багатьох населених пунктах Греції та
поза її межами (де проживали греки) виникали світські школи, розвивалася література
розмовною мовою, великого розмаху набрало книгодрукування. Чимало греків здобували
освіту в навчальних закладах Європи. Повернувшися на батьківщину, вони поширювали набуті
знання серед співвітчизників. Особливу роль у цьому відіграв видатний грецький мислитель,
вчений і педагог €. Вулгаріс. 3 кіншя XVII ст. у Відні, Парижі, Лондоні та інших європейських
містах видавалися грецькі газети та журнали, які поширювалися не тільки в діаспорі, а й у
Греції. Значний вплив на формування грецької політичної думки мала Французька революція
кінця XVII ст. Великий патріот В. Ріас, який тривалий час провів у Європі (Відень), уклав для
Греції республіканську конституцію. Він також розпочав підготовку антитурецького повстання,
але змову було викрито, турецька влада домоглася від Австрії видачі її організатора, якого у
1798 р. було страчено.
Важливу роль у розвитку грецького національно-визвольного руху відіграла утворена на
підставі російсько-турецької конвенції 1800 р. Республіка семи зʼєднаних островів Іонічного
моря (проіснувала до 1807 р.), яка мала внутрішню автономію під сюзеренітетом султана. На
короткий час вона стала своєрідним грецьким Пʼємонтом, де знайшли притулок патріоти з усієї
Греції, які розробляли плани національного визволення своєї батьківщини.
3 розгортанням національного руху в ньому сформувалися два основні напрями - поміркований
і радикальний. До першого ввійшли діячі переважно консервативної або праволіберальної
орієнтації (вище духовенство на чолі з патріархом, чиновники, землевласники, торговельно-
фінансова еліта, частина коджабашів), які вбачали майбутнє греків у розширенні прав і
привілеїв у складі Османської імперії. Задля цієї мети вони готові були ще тісніше
співпрацювати з турецькою владою, розраховуючи, що Росія та західні тави будуть змушувати
Порту йти на поступки поневоленим балканським народам, намперед грекам. Угодовці не
відкидали можливості утворення окремої грецької держави, г по при цьому ім не доведеться
надто ризикувати своїм соціальним становищем та грільним достатком. Діячі радикально-
патріотичного напрямку - переважно молоді електуали, військовики, представники різних груп
середнього класу - вважали необхідним .. агатися національного визволення та утворення
незалежної держави шляхом збройної боротьби. При цьому вони розраховували на широку
участь у визвольному русі представників усіх верств населення, передусім селян. За їх
ініціативою на початку XIX ст. пієвпливом наполеонівських війн та сербського визвольного
руху виникли таємні гуртки і гвариства у Греції та деяких пунктах проживання грецької
діаспори, які ставили за мету підготовку збройного виступу.
3 усіх патріотичних товариств найдієвішою виявилася конспіративна організація "Фелікі
ітерія" ("Товариство друзів"), утворене 1814 р. в Одесі, яка незабаром поширила свої філіали на
всю Грецію та грецькі колонії поза її межами. У 1820 р. її очолив виходець з грецької
аристократичної родини, генерал російської армії Олександр Ісіланті. Обравши зручний момент
- загострення військового конфлікту між Портою і бунтівним турецькими вельможею Алі
Пашею Янінським, Іпсіланті на чолі таємно організованого у Бессарабії двотисячного
збройного загону добровольців 22 лютого 1821 р. увійшов на територію Молдови. На початку
березня загін Іпсіланті, підкріплений молдавськими добровольцями, вирушив до Волошини, де
теж розпочалося антитурецьке повстання, очолене членом "Фелікі Етерія" волоським патріотом
Тудором Владимиреску. У плани Іпсіланті входило (зосередити на території Волощини якомога
більше сил і через Західну Болгарію та Македонію увійти на територію Греції, щоб піднести
там загальне повстання. Руйнуючи ці плани, Туреччина послала до Волощини свої війська.
Через гострі конфлікти між Іпсіланті та Владимиреску вони не змогли ефективно протистояти
туркам (Т.Владимиреску виступав проти засилля у Волощині греків-фанаріотів, що було
недовподоби О.Іпсіланті - вихідцю з фанаріотського середовища). У червні 1821 р. загони
Іпсіланті були розгромлені. Але проведена ним акція дала потужний імпульс для розгортання
грецького визвольного руху.
Відповідно до плану, розробленого керівниками "Фелікі Етерія", збройне повстання у Греції
розпочалося 25 березня 1821 р. До літа воно охопило не лише всю Морею (Пелопоннес) та
частину континентальної Греції, а й численні острови Егейського моря. Щоб запобігти
розширенню повстання, Порта вдалася до жорстоких репресій. Турецьке військо вчинило
жахливу розправу на острові Хіос, винищивши десятки тисяч мирних людей. Напади на греків
чинилися у багатьох містах Османської імперії, в тому числі у Константинополі, де загинуло
понад 10 тис. греків, серед них і патріарх. Але всупереч сподіванням турецької влади репресії
мали зворотній ефект: після деяких вагань багаті купці та власники суден підтримали
повстанський рух. На початку 1822 р. в умовах революційного піднесення, було скликано перші
Національні збори, які проголосили незалежність Греції прийняли республіканську
Конституцію, що гарантувала громадянам основні демократичні права і свободи. Розпочалося
будівництво грецької держави.
Турецький уряд не відмовився від наміру придушити повстання. Влітку 1822 р. 30-тисячна
армія султана вступила в Морею і оточила м. Аргос, де розташувався керівний центр повстання.
Але повстанці хоробро захищалися, в тилу турец чих військ діяти численні партизанські загони,
які раптовими нападами завдавали противникові величезних втрат. Скликані у квітні 1823 р.
другі Національні збори, в яких переважали представники помірковано-консервативної течії,
обрали її лідера А. Маврокордатоса -одночасно і керівником уряду (*архиканцлером*), і
головою вищої палати парламенту - Сенату. Йому були підпорядковані керівники усіх органів
управління, в тому числі на місцях. Влада в країні опинилася в руках консервативних сил. Це
викликало гостру реакцію з боку демократично: налаштованих керівників руху, очолюваних
Т.Калокотронісом. Відносини між двомаї угрупуваннями настільки загострилися, що,
незважаючи на турецьку загрозу, справа дійшла до громадянської війни. 3 деякими перервами
вона тривала з листопада 1823 р. по грудень 1824 р. Прихильники Т. Калокотроніса зазнали
поразки, а його самого було увʼязнено.
Скориставшися внутрішніми чварами серед грецьких повстанців, Туреччина відновила
військові дії проти них. Цього разу на допомогу султану прийшов його могутній єгипетський
васал Мугамед Алі. Організована і вишколена на європейський кшталт єгипетська армія у
лютому 1824 р. висадилася в Мореї і, знищуючи все на своєму шляху, почала оволодівати
Пелопоннесом. Турецькі війська тим часом придушували повстання в континентальній Греції.
Після тривалої облоги, зламавши героїчний опір греків, єгиптяни в квітні 1826 р здобули
штурмом фортецю Месолонгі. Але несподівано у Центральній Греції розгорнулася нова хвиля
визвольного руху. Новоутворені повстанські загони до початку 1827 р. звільнили від турків
значну частину континентальної Греції. Відновилися повстання і на Пелопоннесі.
На початку грецького повстання уряди європейських держав під впливом ухвал Віденського
конгресу поставилися до нього негативно. Найнепримиреннішу позицію зайняв австрійський
канцлер Меттерніх. Відмовився надати повстанцям будь-яку підтримку й Олександр 1. Але
згодом, вражена нечуваною жорстокістю турецької влади у ставленні до мирного грецького
населення, а також під тиском панеллінських комітетів, що виникли у багатьох країнах. Європа
змінила своє ставлення до повстанців. Першою пильну увагу до грецьких справ почала
виявляти Росія. Щоб запобігти односторонньому російському втручанню. Англія вирішила
домовитися з Росією про спільні дії. У 1826 р. обидві держави підписали протокол, який містив
план вирішення грецького питання шляхом надання Греції статусу автономного князівства у
складі Туреччини. Тим часом у квітні 1827 р. Національні збори обрали президентом Греції
Іоанна Каподістрію (колишнього міністра закордонних справ Росії). Це ще більше насторожило
західні держави і спонукало їх до спільних дій. До англо-російського протоколу приєдналася
Франція. У 1827 р. три держави встановили консульські звʼязки з грецьким урядом і вимагали
від Туреччини порозумітися з Грецією. Оскільки Порта відхилила цю пропозицію, то у Східне
Середземноморʼя були скеровані англійська, французька та російська ескадри. У жовтні 1827 р.
в битві при Наварині союзники вщент розгромили турецько-сгипетський флот, але і після цього
Туреччина не погодилася на жодні поступки у грецькому питанні. Безкомпромісність Порти
стала одним з приводів для чергової російсько-турецької війни, що розпочалася весною 1828 р.
Це дало змогу грецьким повстанцям активізувати свої дії і відвоювати нові території.
Президент 1. Каподістрія, прибувши на початку 1828 р. до Греції, вжив заходів для розбудови
молодої держави та утворення регулярної армії. Між тим улітку 1829 р. російські війська
опанували Адріанополь, звідки відкривався прямий шлях до турецької столиці. За таких
обставин у вересні 1829 р. Порта була змушена погодитися на мир, згідно з яким Греція
отримала автономію.
Але така розвʼязка питання вже не задовольняла ні грецький уряд, ні громадськість, які
домагалися повної незалежності. Росія підтримала вимоги греків, до неї приєдналися Англія та
Франція. 3 лютого 1830 р. у Лондоні представники трьох держав (Англії, Росії і Франції)
підписали протокол, згідно з яким Греція отримала державний суверенітет і монархічну форму
правління. Таким чином, майже десятирічна визвольна боротьба греків за свою незалежність
увінчалася успіхом. Однак до новоутвореної грецької держави увійшли лише Пелопоннес,
Аттіка і Західна Греція. Решта грецьких етнічних територій - Фессалія, Епір, Кріт та інші
острови - залишилися за межами держави. Замість республіки, проголошеної першими
Національними зборами, Греція стала монархією. Згідно з Лондонською конвенцією 1832 р.
грецький трон дістався Баварському принцу Оттону.
Процес державотворення відбувався у Греції дуже складно, оскільки в середовиші шкої еліти
продовжувалася боротьба за владу. При цьому відбулося перегрупування сил: це закінчення
революції радикально-демократична течія майже повністю зникла з . цичної сцени, а в
поміркованій не було єдності. Консерватори-русофіли гуртувалися на кало президента І.
Каподістрії, прихильника авторитарної форми правління. В опозиції до "партії" перебували
ліберальні діячі, очолювані А.Маврокордатосом. Вони мчатувалися на Захід і виступали під
гаслом дотримання конституції. Конфлікт був тільки непримиренним, що в жовтні 1831 р.
дійшло до вбивства І. Каподістрії.
У звʼязку з прибуттям до країни в лютому 1833 р. короля Оттона 1 політичне потистояння на
певний час пригасло. У звʼязку з неповноліттям короля було утворено ентетво, до якого
ввійшли головним чином радники, привезені з Баварії. Німцям були вручені високі посади в
адміністрації та армії. Для службового користування вводилася нимецька мова. А безпеку
короля та його оточення оберігав 3,5-тисячний загін баварських вояків. Невдовзі баварська
кліка усунула від влади грецьку політичну еліту: у Греції без війни « окупації була встановлена
ксенократія (чужа влада). Це викликало загальне незадоволення греків. Почали виникати
антиурядові змови. Опозиція вимагала запровадження конституції, ібералізації суспільно-
політичного життя та усунення німців з державного управління та трмії. Цивільні опозиціонери
мали підтримку в середовищі офіцерів. У вересні 1843 р. денерал Д. Каплергіс зі своїми
вояками оточив королівський палац. До них приєдналися афіняни. Переляканий король був
змушений піти на поступки. Він розпустив баварські військові формування, погодився
утворити новий уряд і скликати Національні збори. Але прийняття конституції він не допустив,
а сам оголосив її у березні 1844 р. Нова Конституція була значно консервативнішою за
попередню. 1 хоча Конституція 1844 р. проголошувала Грецію конституційною монархією та
декларувала громадянські права, але виборче право обмежувалося високим майновим цензом.
Окрім того, вона надавала дуже широкі повноваження королю.
У 40-х роках XIX ст. у Греції відбулося дальше перегрупування політичних сил Проросійська
"партія" відійшла на задній план політичної сцени, а серед прихильників Заходу настав розкол
на *французьку» та "англійську" партії, між якими розгорнулася боротьба за державне кермо.
Упродовж 1844-1847 рр. при владі був "профранцузький" уряд І. Коллетіса, який, нехтуючи
Конституцією, навʼязував Національним зборам свою волю, значно збільшив бюрократичний
апарат, створив умови для корупції. Після смерті премʼєра політична стабільність була
порушена. Урядові кризи давали змогу королю зосередити в своїх руках ще більшу владу.
Позбувшися німецького засилля, грецька владна еліта намагалась активізувати зовнішню
політику. В її основу була покладена "мегалі ідея" ("велика ідея"), яка полягала не тільки в
обʼєднанні усіх етнічних грецьких земель, а в утворенні "Великої Греції - наступниці колишньої
Візантійської імперії. Звідси виникали претензії на території, населені іншими балканськими
народами. Пропаганда панеллінізму викликала серед народів еллінофобські настрої. Натомість
у самій Греції панеллінізм мав доволі широку підтримку, оскільки розцінювався офіційною
пропагандою як прояв патріотизму.
Кримська війна 1853-1856 рр. дала сильний поштовх розгортанню руху за воззʼєднання
грецьких земель. Грецький уряд готувався до війни. Цьому перешкодили союзники Туреччини -
Англія та Франція, які окупували частину грецької території, зокрема порт Пірей, і змусили
Грецію зберегти нейтралітет. Тим часом повстання у Фессалії та Епірі було придушене
турецькими військами. Невдача зовнішньої політики уряду під час Кримської війни, важкий
податковий гніт, корупція в органах державної влади зродили напруження у суспільстві і
привели країну до революційних заворушень, які розпочалися у лютому 1862 р. в провінції. У
жовтні до повстання приєднався афінський гарнізон. Військові взяли під свій контроль столицю
і домоглися утворення тимчасового уряду, який детронізував Оттона І/ скликав Національні
збори. Після тривалих переговорів грецький трон за наполяганням Англії було запропоновано
датському принцу Вільгельму - родичу англійського короля. ' жовтні 1863 р. він склав присягу і
почав правити під імʼям Ґеорта / (1863-1913). У винагороду за це Греції були передані Іонійські
острови, які з 1815 р. перебували під англійськипротекторатом.
Надзвичайно важливою подією у житті грецького суспільства стало прийняття наприкіни 1864
р. демократичної Конституції. Згідно з нею замість двопалатного парламенту запроваджено
однопалатний з правом законодавчої ініціативи. Нова Конституція містила положення про
демократичні права і свободи громадян. Основним її недоліком було те, що задекларовані
положення не втілювалися в життя. При наявності демократичної декорації в країні надалі
панував монархічно-олігархічний режим. Хоча за конституцією права монарха були обмежені,
на практиці він особисто визначав характер влади. Ігноруючи норми Конституції, король
призначав і заміняв керівників уряду. За перші 20 років правління Георга 1 змінилося 39
кабінетів. Король опирався головним чином на консерваторів, очолюваних Д.Вулгарісом.
Авторитаризм короля викликав незадоволення представників ділових кіл, інтелігенції,
студентства та офіцерів. Негласним лідером опозиції став політик нової генерації Х. Трикупіс,
який домагався запровадження реальної демократії. Після чергових парламентських виборів
улітку 1874 р., в яких консерватори, не здобувши перемоги, отримали від короля мандат на
формування уряду, опозиця змусила короля приазначити премʼєр-міністром Х.Трикупіса. Цим
було започатковано новий етап розвитку грецької державності, заснованого на
парламентаризмі.
У 60-х роках XIX ст. активізувалася грецька зовнішня політика, тісно повʼязана з визвольними
змаганнями греків, що перебували під владою Туреччини. 1866 р. розпочалося повстання на о.
Кріт. Скликані повстанцями Національні збори острова оголосили про приєднання Кріту до
Греції. Грецький уряд під тиском Англії офіційно заявив про свій нейтралітет, хоча таємно
допомагав крітянам. Повстання тривало три роки (1866-1869 рр.), але завершилося поразкою.
Плани визволення решти грецьких земель залежали від стосунків Греції з її балканськими
сусідами, передусім Сербією. Серйозною перешкодою на шляху порозуміння між ними були
претензії обох держав на одні й ті ж території (Македонію, Албанію). Незважаючи на
суперечності, у серпні 1867 р. між Грецією та Сербією була укладена угода про спільні дії
проти Туреччини, до якої приєдналися також інші балканські країни. Однак перший
Балканський Союз виявився недієздатним і 1873 р. розпався.
Під час Східної кризи 1875-1878 рр. на грецьких землях, що перебували під владою Туреччини,
знову спалахнули народні повстання, підтримані патріотичною громадськістю королівства.
Грецький уряд через погрози Англії не наважився оголосити війну Туреччині.Але в лютому
1878 р., коли повстанці Фессалії утворили тимчасовий уряд і оголосили приєднання до Греції,
він ввів туди свої війська. Під тиском західних держав грецькі війська залишили Фессалію.
Певні надії греки покладали на Берлінський конгрес. Але від його рішень виграла лише Англія,
яка отримала право окупувати Кіпр, населений переважно греками. Конгрес зобовʼязав
Туреччину віддати Греції Фессалію та Епір, проте вона відмовилася виконати це.
Національне визволення та утворення незалежної держави створило сприятливі умови для
економічного розвитку країни. Незважаючи на важку спадщину часів турецького поневолення,
величезні людські втрати й матеріальні збитки, що їх зазнала Греція в період майже
десятилітньої революційно-визвольної боротьби, економіка Греції потрохи виходила з Розвиток
буржуазно-ринкових відносин у середині XIX ст. відбувався дуже повільно.* ций цього
полягали у невирішеності аграрного питання. Як місцеві селяни, так і біженці дійся закріпити за
собою звільнені від колишніх турецьких власників землі, які тепер ..державними. У період
правління Регенства німецьке оточення короля Оттона 1 по Чиії і за хабарі безоглядно
роздавало землю представникам грецьких аристократично-нахічних кланів. Брак землі і високі
податки доводили селян до злиднів. У підсумку буалася місткість внутрішнього ринку, що
негативно позначалося на розвитку Мисловості. Тільки в 1871 р. була проведена аграрна
реформа, в результаті якої багато демельних і безземельних селян отримали землю. Ще одна
причина повільного розвитку нкої промисловості полягала у відсутності власної сировинної
бази, належного ми бничого досвіду та конкуренції західних товарів. За даними 1875 р. у Греції
діяло близько 100 промислових підприємств, що використовували парові двигуни. У грецькому
торговельному флоті теж відбувалося витіснення вітрильників пароплавами.