13.

Українські землі у складі Австрійської імперії

наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ століття

Вулиця Панська у Львові (сьогодні вул. В. Винниченка) з

Губернаторським палацом. Худ. Кароль Ауер, 1837 р.

13.1. Адміністративно-територіальний поділ українських земель.

Галичина увій шла до складу Габсбурзької монархії внаслідок першого
поділу Речі Посполитої. Умови цього поділу були встановлені договором,
який у серпні 1772 р. підписали в Петербурзі монархи Пруссії (Фридрих ІІ),
Австрії (Марія-Терезія) та Росії (Катерина ІІ). Марія-Терезія на словах
показувала своє небажання брати участь у поділах Речі Посполитої, які
вважала неетичними. Однак на ділі територіальні надбання Габсбурґів
виявилися най більшими за розмірами. До Австрій ської монархії відій шли
південна частина Краківського (з Освенцимським і Заторським
князівствами) й Сандомирського воєводств, Руське воєводство (без
Холмської землі), Белзьке воєводство (до Бугу на півночі), західна частина
Подільського воєводства (між лівими притоками Дністра – Збручем і
Стрипою) і південно-західна частина Волинського воєводства.
З цих територій було створено провінцію під назвою Королівство
Галичини та Лодомерії. Щоправда, м. Володимир-Волинський , від якого
походила назва «Лодомерія», залишилося поза кордонами не тільки
Галичини, а й Австрій ської монархії. Офіцій но провінція мала ще довшу
назву, де перелічувалися деякі окремі землі, однак на практиці її
най частіше скорочено називали просто Галичиною. Межі провінції ще
кілька разів змінювалися. Після третього поділу Речі Посполитої 1795 р. до
неї були приєднані території на заході (до р. Вісли). У ході наполеонівських
вій н у 1809 р. Австрія поступилася Росії частиною Тернопільщини (на захід
від Збруча до р. Серет з м. Тернопіль). Та після поразки Франції, за
рішенням Віденського конгресу 1815 р. ці землі повернулися до Австрії.
Остаточно ж територія Галицької провінції була окреслена в 1846 р., коли
до неї після невдалого Краківського повстання приєднано м. Краків з
околицями.
Австрій ську провінцію Галичину не потрібно плутати з одной менним
українським історико-географічним регіоном, який став її частиною. Крім
нього, до провінції належали території з етнічною більшістю польського
населення. Для розрізнення частин Галичини з етнічною більшістю
українського й польського населення у ХІХ ст. вживали терміни,
відповідно, «Східна Галичина» та «Західна Галичина», умовна межа між
якими проходила річкою Сян. Формування територій провінцій так, щоб у
них проживали кілька національних груп, спочатку не випливало з
політичних міркувань. Однак із часом, коли народи заявили про свої
політичні права, воно стало важливим чинником управлінських практик, а
також мало суттєві наслідки для національних рухів, які суперничали між
собою. Поділ Галичини на західну і східну частини та створення зі Східної
Галичини провінції з виразним українським національним характером, був
однією з головних вимог українців у Австрії.
Галичина належала до най більших австрій ських провінцій . На час
приєднання до Австрій ської імперії тут проживало понад 2,6 млн
мешканців. Столицею провінції стало м. Львів, хоча розглядалися й інші
варіанти, як-от ближчі до Відня Перемишль або Ярослав. Мешканців
Галичини змусили прий няти урочисту присягу на вірність австрій ському
цісареві. Австрій ська влада представляла приєднання Галичини як
повернення колись втраченої території. При цьому вона спиралася на факт
її короткочасного перебування в минулому під владою угорської корони,
яка в ХІХ ст. належала австрій ському цісареві. Утім, на початках австрій ські
правителі – імператриця Марія-Терезія та її син Й осиф ІІ не були впевнені,
що Галичина затримається в Австрії надовго, розглядали можливості її
обміну на якусь іншу територію. У Відні зверхньо дивилися на Галичину як
на край , який за Речі Посполитої дій шов до повного безладу. Позаяк
Галичина потрапила до Австрії в період реформ освіченого абсолютизму,
вона зразу ж стала полем численних експериментів у сфері управління.
Габсбурзька монархія історично формувалася шляхом долучення
різних історичних земель, які часто були об’єднані лише владою монарха і
зберігали локальні особливості. В останніх десятиліттях XVIII ст.
австрій ські правителі, згідно з провітницькими ідеалами й вимогами часу,
намагалися реформаторським шляхом перетворити свою строкату
монархію в централізовану державу з єдиним законодавством і системою
управління, усі гілки якого сходилися б до особи цісаря. В Австрій ській
монархії, як і в Росій ській , скептично ставилися до піднесених
Французькою революцією гасел свободи та рівності (тим більше, що
страчена революціонерами королева Франції Марія-Антуанетта була
донькою Марії-Терезії). Тож не дивно, що австрій ські правителі
намагалися запобігати революціям у своїй державі, утім, досягали цього не
лише методами тиску й обмежень, а й поступово відкриваючи громадянам
доступ до участі в політичних процесах. Управлінська май стерність
Габсбурґів полягала не в тому, щоб карати опонентів, а в тому, щоб ними
маніпулювати.
Політичний режим Габсбурзької монархії, порівняно з Росій ською,
навіть у першій половині ХІХ ст. був ліберальнішим. Най більше відмінності
стосувалися ставлення до народів імперії. Габсбурґи наполегливо шукали
шляхи такого облаштування держави, яке б забезпечило співіснування та
розвиток дуже різнорідних за етнічним складом, культурним та соціально-
економічним розвитком регіонів. У політичній традиції Австрій ської
імперії склалася традиція називати народи на її території «дітьми». Вона
наголошувала на «батьківських» обов’язках монарха, який мав дбати про
них, керуючись почуттям справедливості. Етнічна строкатість монархії,
відсутність суттєвої переваги німецького елементу стали на перешкоді
створенню централізованої держави. Це стало очевидним під час
революції 1848 р., яка увій шла в історію як «Весна народів». Ця революція
започаткувала процес федералізації Габсбурзької монархії, тобто
розширення автономних прав її окремих провінцій .
Заставши в Галичині місцеву адміністрацію Речі Посполитої,
австрій ська влада не ліквідувала її одразу ж. Нові установи будували ніби
поверх колишніх: коли старі чиновники помирали чи відходили з інших
причин, нових на їх місце не призначали. Вищим органом державної влади
у провінції стало Галицьке губернаторство, яке підпорядковувалося
Надвірній канцелярії у Відні. Губернатор вважався особистим
представником цісаря, відповідав за спокій і порядок та діяльність
місцевої адміністрації, інформував Відень про ситуацію та настрої на
місцях. Призначав і відправляв у відставку губернаторів цісар з числа
довірених осіб. В останній чверті XVIII – першій половині ХІХ ст.
губернаторами Галичини ставали вихідці з австрій ської аристократії, котрі
мали різне національне походження (чеське, голландське, австрій ське,
угорське, італій ське). Першим галицьким губернатором став граф Антон
фон Перґен. А най вище походження з-поміж очільників Галицького
губернаторства мав онук Марії-Терезії архикнязь Фердинанд фон Габсбурґ
д’Есте.
Територію Галичини спочатку поділили на шість циркулів, які, своєю
чергою, складалися з дрібніших адміністративно-територіальних одиниць
– округів. Однак уже в 1782 р. цю двоступеневість було визнано
неефективною та скасовано, а територію поділено на 18 циркулів.
Очолював циркул староста. Най нижчими адіністративними одиницями
були домінії. Вони складалися з кількох сіл, що належали одному власнику.
На допомогу землевласнику, який у домінії поєднував у своїх руках
адміністративну й судову владу, австрій ський уряд призначив спеціальних
чиновників – мандаторів та юстиціарів. Вони контролювали
землевласників і шпигували при їх дворах, що були в той час
конспіративними осередками для підготовки польських повстань.
Уводячи своїх чиновників до панського двору, австрій ський уряд
закріплював за собою право втручатися в традицій ні відносини між паном
і селянином та маніпулювати обома сторонами у своїх інтересах.
У сільських громадах були закріплені деякі самоврядні права, які
спиралися на традиції. Громади самі обирали присяжних для місцевих
судів і пропонували землевласникові на вибір кількох кандидатів, з яких
він призначав вій та. Громадська старшина управляла маєтком громади,
розподіляла допомогу від держави в разі стихій них лих чи неврожаїв.
Увага з боку влади до самоврядних традицій громад, їх упорядкування та
закріплення була важливою для українського руху, який спирався в
основному на селянство. Натомість вибори міської влади – маґістратів на
чолі з бурґомістрами – були замінені призначеннями, а самі маґістрати
включені до адміністративної вертикалі. Це мало стримувати опозицій ні
настрої, осередками яких зазвичай виступали саме міські середовища.
До най важливіших завдань австрій ської адміністрації в Галичині
належало налагодження контактів із місцевим населенням. Мешканці
Галичини спочатку сприй мали австрій ську владу як тимчасову, тож не
поспішали з нею співпрацювати. Австрій ські чиновники теж не довіряли
місцевим кадрам і не поспішали прий мати їх на роботу в адміністрації.
Існували й мовні складнощі: не випадково умовою для отримання посади
австрій ського чиновника в Галичині було володіння хоча б якоюсь
слов’янською мовою. Насамперед австрій ська влада намагалася привабити
на свій бік вищі соціальні верстви, які служили опорою монархії. У
Галичині соціальна верхівка була представлена польською або
полонізованою шляхтою. Австрій ська держава розгорнула процедури
визнання шляхетства, за яким слідували й певні соціальні привілеї.
Кроком назустріч місцевій еліті стало створення Галицького станового
сейму, депутатами якого могли стати лише представники вищих верств.
Однак ця установа не мала реальних повноважень і впливу.
З часом, утім, ситуація змінювалася. Нові покоління галичан уже не
пам’ятали часів Речі Посполитої, знали лише австрій ську владу і вважали
порозуміння з нею вимушеною необхідністю, від якої можна було
отримати політичну і матеріальну користь. Землевласники пов’язували з
державною владою захист від соціальних протестів селянства.
Австрій ський уряд, своєю чергою, дбав про привернення до себе симпатій
у селянському середовищі. Серед селян навіть сформувався міф «доброго
цісаря» – наївна віра в те, що австрій ська влада захищатеме їх від
негараздів і «поганих» панів. У середовищі галицьких українців
утверджувалися уявлення про суттєву перевагу австрій ського правління
перед «польським» з часів Речі Посполитої, формувалися австрофільські
настрої. Австрій ська влада вміло маніпулювала настроями, інтересами і
потребами всіх народів імперії, дбаючи, щоб вони не становили для неї
політичних загроз і зберігаючи за собою роль арбітра в міжнаціональних
суперечностях.
 * * *
Австрій ські правителі по-іншому подивилися на Галичину й ухвалили
остаточне рішення про її постій ний статус як австрій ської провінції після
приєднання до Австрій ської монархії Буковини. У 1773 р. спадкоємець
австрій ського престолу Й осиф ІІ особисто відвідав Галичину й Буковину,
яка на той час перебувала під владою молдовського господаря (васала
Османської імперії) та була суттєво зруй нована внаслідок росій сько-
турецьких вій н. Однак Й осифа ІІ зачарувало не лише стратегічне
положення краю, а і й ого природна краса. Престолонаслідник ініціював і
добився приєднання Буковини до Австрій ської імперії. Унаслідок Кючук-
Кай нарджій ського миру (1774 р.) з її території відій шли росій ські вій ська.
У 1775 р. в Константинополі було підписано конвенцію, за якою
Османська імперія «дарувала» Габсбурзькій монархії Буковину нібито для
покращення сполучення з Галичиною. Австрій ці зобов’язалися не
споруджувати на її території оборонних укріплень. Включення Буковини
покращувало стратегічну позицію Австрії щодо Росій ської та Османської
імперій , забезпечувало їй контроль над торговим шляхом від Балтій ського
до Чорного моря через Львів. Спершу Буковиною управляла вій ськова
адміністрація, а сама вона становила окрему адміністративну одиницю,
назва якої змінювалася (Буковинський дистрикт, Чернівецький генералат
тощо). Першим генерал-губернатором Буковини став барон Габріель фон
Сплені, виходець із німецької протестантської родини. У 1786 р. Буковину
приєднали до Галичини як 19-ий циркул, а в 1849 р. вона стала окремою
провінцією під назвою Герцогство Буковина.
Подібно до Галичини австрій ська провінція Буковина об’єднувала два
регіони, що різнилися етнічною більшістю населення. Українська етнічна
територія поширювалася насамперед на Північну Буковину, яка
охоплювала Буковинське Прикарпаття між середньою течією Дністра та
витоками Сучави, у долинах верхніх течій Прута й Серету. Її центром було
м. Чернівці, що й стало столицею Буковини. У південній частині Буковини з
центром у м. Сучава переважало румунське населення. Лінія розмежування
між українським і румунським населенням не була прямою: деякі
українські поселення заходили у південну частину, і навпаки. Спершу
Буковина була поділена на Чернівецький і Сучавський цинути, а в 1780-х
роках на її території сформували дрібніші адміністративні округи.
Закарпаття (Підкарпатська Русь) потрапило під владу Габсбурґів на
кілька століть раніше. Після поділу угорських земель унаслідок битви під
Могачем 1526 р. між Османською імперією, Трансильванським князівством
і Австрією під владою Габсбурґів опинилися Пряшівщина і Ужгород. За
результатами Карловицького миру 1699 р. до Габсбурґів відій шло
південно-східне Закарпаття. Закарпаття перебувало під впливом угорської
частини Габсбурзької монархії. Угорці протистояли спробам Габсбурґів
централізувати державу, відстоювали свої права на широку автономію,
виступали за ліберальні реформи. Однак при цьому вони нехтували
інтересами етнічних меншин (сербів, хорватів, румунів, словаків,
українців) хоча ті й становили більше половини жителів тогочасного
Угорського королівства. Закарпаття не було окремою адміністративно-
територіальною одиницею: й ого територія входила до кількох комітатів
разом із етнічними угорськими, словацькими і румунськими землями.
В усіх трьох західноукраїнських регіонах, які наприкінці XVIII ст.
перебували під владою Габсбурґів, українці здебільшого належали до
нижчих соціальних верств і були вкрай слабко представлені серед
соціально-політичних еліт. Така ситуація сформувалася впродовж
попередніх століть унаслідок денаціоналізації вищих верств українського
суспільства, яка ставала умовою їх входження до соціальної верхівки.
Загальна чисельність українців під владою Габсбурґів на середину ХІХ ст.,
за даними австрій ської статистики, наближалася до 3 млн осіб. Серед
широких верств українського населення зберігалося почуття етнічної
окремішності, що спиралося на спільність мови, культурних традицій і
звичаїв, релігій но-церковні практики. Саме в такому стані українці (за
тогочасною термінологією – русини) потрапили в поле зору австрій ських
правителів і реформаторів. Віносини між українською спільнотою та
австрій ською владою формувалися за активного втручання представників
інших національних спільнот, що мали у провінціях панівні політичні
впливи – поляків у Галичині, угорців у Закарпатті, румунів у Буковині.
Вони мали прямий доступ до монарха й уряду через аристократичні
середовища.

13.2. Початок національного відродження. Діяльність «Руської

трійці». Альманах «Русалка Дністровая».
В українських регіонах у складі Габсбурзької монархії перша половина
ХІХ ст. проходила під знаком політичної невизначеності. Поширення
революцій них настроїв із Франції, а згодом і наполеонівські вій ни
змушували владу дбати насамперед про захист монархічного устрою.
Керманичі держави розбудовували поліцей ські структури та цензурні
відомства. Це, звісно, не сприяло утвердженню демократичних свобод, як-
от свобода слова, зібрань, преси. Чимало реформ освіченого абсолютизму
було згорнуто. Однак суспільство, яке вже відчуло подих змін, не
вдавалося повернути до попереднього стану. Тому політичні процеси
поєднували обмеження й заборони з боку влади з ініціативами й
самодіяльністю суспільства, а зокрема з процесами національного
відродження.
Початки національного відродження українців у складі Австрій ської
імперії мали деякі особливості порівняно з Росій ською імперією.
Переорієнтація на Відень, долучення до німецькомовної культури
відкрили перед українськими інтелектуалами в Австрії нові можливості та
відчуття зв’язку з ширшим європей ським політичним і культурним
простором. Зі зламу XVIII–ХІХ ст. у Відні сформувався український осередок
навколо греко-католицької церкви св. Варвари. Він об’єднав не лише
священників, а й українську молодь. Серед цих студентів, які навчались у
Відні, було немало май бутніх діячів українського національного руху.
Щоправда, українцям у Відні не вдалося створити центр впливу на
австрій ський уряд, і в цьому вони програвали іншим народам, яких
репрезентувала національна аристократія.
Українська студентська молодь контактувала з тогочасними
визначними вченими-славістами, які жили і працювали у Відні. Серед них
були словенець Єрней Бартол Копітар, серб Вук Караджич, хорват Людевіт
Гай , словак Ян Коллар. Ці вчені відігравали визначну роль у процесах
національного відродження своїх народів. Доступ до їхніх досліджень і
лекцій , інших славістичних матеріалів віденських бібліотек схиляли
українських інтелектуалів у Габсбурзькій монархії до думки про те, що
май бутнє українського народу, як і й ого минуле, пов’язані з іншими
слов’янськими народами, мають спільні основи та спільні перспективи. До
такого висновку підводили пошуки паралелей в історії, культурі,
літературі та популярних тоді народознавчих студіях. Через контакти з
українськими вченими історія України, її мова та культура потрапляли в
поле зору відомих учених-славістів, ставали «видимими» в науковому
світі.
На відміну від українців у складі Росій ської імперії, українці в Австрії
не мали соціальної верхівки, пов’язаної з козацькою старшиною. Роль
національної інтелігенції спершу відігравало духовенство. Й ого
представники виконали чимало завдань у культурно-освітній сфері,
формували перші українські інституції. Вони підготувало наступне
покоління української світської інтелігенції, яке влилося в процеси
національного відродження на більш професій ній основі. Та вже
переважання священників у процесах національно-культурного
відродження накладало й певні обмеження. Загал духовенства був надто
прив’язаний до традиції (зокрема мовно-літературної), не завжди вчасно
реагував на актуальні потреби національного руху, дотримувався
консервативного світогляду. Чимало священників уважали, що українська
літературна мова має бути сформованою не на народній , а на церковно-
слов’янській «книжній » основі. Утім, на той час церковно-слов’янська мова
уже була складною для сприй мання ширшими верствами, тож така позиція
гальмувала назріле оновлення.
Діячів першої хвилі українського національного відродження в
Австрій ській імперії, яке хронологічно припало на кінець XVIII – першу
половину ХІХ ст., називали будителями, подібно як активістів
національних рухів інших слов’янських народів – чеського, словацького,
словенського, хорватського. Спираючись на поглиблений інтерес до
історії, культури та мови своїх народів, будителі пропагували їх
національне відродження, насамперед через освіту та формування
національної інтелігенції, боролися за осягнення повноти національних
прав. Уважається, що першими будителями з-поміж українців стали
вихідці з Закарпаття – Іван Орлай , Петро Лодій , Іоаникій Базилович,
Олександр Духнович, Михай ло Лучкай та інші. Вони укладали граматики,
писали історичні та літературознавчі праці. Деякі з них, не знай шовши
можливості реалізувати свої ідеї в Угорщині, працювали в росій ських
університетах, де започаткували контакти з росій ськими вченими. Згодом
це посприяло виникненню серед частини українців в Австрій ській імперії
русофільських настроїв.
У Галичині перших десятиліть ХІХ ст. помітним осередком
українського національного руху стало м. Перемишль. Цьому сприяла
діяльність у місті греко-католицьких єпископів (Максиміліан Рилло,
Михай ло Левицький , Іван Снігурський ). Чимало їх ініціатив стосувалося
поширення народної освіти українською мовою. У 1816 р. в Перемишлі
було засновано «Товариство галицьких греко-католицьких священників для
поширювання письмами просвіти і культури серед вірних на основі
християнської релігії». Товариство мало на меті видавати й
розповсюджувати релігій ну літературу народною мовою, сприяти
розвитку освіти. Щоправда, через загальну політичну атмосферу та опір
консервативного церковного середовища товариство не змогло розвинути
свою діяльність, однак й ого члени далі працювали в обраному напрямі,
хоча й не афішували свого об’єднання. Ініціатором заснування цього
товариства став священник і учений -філолог Іван Могильницький , який
відстоював потребу формування української літературної мови на
народній основі, доводив її самобутність і відмінність від польської та
росій ської. Він був автором «Букваря» (служив основою для навчання у
школах аж до середини ХІХ ст.) і «Граматики» (не була видана).
У Перемишлі діяв дяко-вчительський інститут, у якому переважно
навчалися діти греко-католицьких священників, котрі згодом ставали
дяками й народними вчителями по селах. Тут була налагоджена робота
друкарні Івана Снігурського, працювали відомі вчені – Іван Лаврівський ,
Й осиф Левицький , Й осиф Лозинський , Антоній Добрянський та ін., які
готували філологічні та історичні розвідки. Греко-католицькі священники
Перемишля почали виголошувати проповіді українською мовою.
Перемишльський осередок накопичив чималий організацій ний та ідей ний
досвід для українського національного руху, що був використаний на
пізніших етапах, а також показав приклад створення українського
культурного середовища в місті, де окрім українців проживали численні
громади інших народів – поляків та євреїв.
Особливе місце в історії українського руху в Галичині зай має
діяльність «Руської трійці» – громадсько-культурного угруповання
(гуртка), що діяло в 1833–1838 рр. серед української студентської молоді
Львівського університету і вихованців Греко-католицької духовної
семінарії. Назва «Руська трій ця» вказувала на най активніших учасників
угруповання –Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова
Головацького. Насправді середовище «Руської трій ці» включало більше
прихильників. Ті, хто вступав до нього, зобов’язувалися все життя служити
народові та відродженю й ого культури. Їх погляди спиралися на світогляд
романтизму, зокрема ідеї німецького філософа Й оганна-Готфрида Гердера,
який закликав оновити національні літератури, звернувшись до народних
джерел, фольклору. Для підкреслення єдності українського народу зі
слов’янським світом діячі «Руської трій ці» прий няли давньослов’янські
імена – Руслан (М. Шашкевич), Далібор (І. Вагилевич), Ярослав
(Я. Головацький ).
Діячі «Руської трій ці» критикували прий няття українською
соціальною верхівкою польської мови та культури і закликали
повернутися до народних основ. Їх джерела вони шукали у фольклорі, тому
влаштовували етнографічні експедиції, збирали пам’ятки народної
культури. Шлях до національного відродження вони вбачали в розвитку
літератури (наукових, художніх, філософських текстів), у яких була б
українська символіка, імена й географічні назви, національні герої. Такі
тексти мали об’єднати український народ, підкреслити для кожного
відчуття співпричетності до національної спільноти. Важливим напрямом
було вивчення та популяризація української історії, зокрема Київської Русі,
Галицько-Волинського князівства, українського козацтва, з якими
пов’язували славні моменти минулого.
Лідером «Руської трій ці» був Маркіян Шашкевич. Він навчався (з
перервами) у Греко-католицькій духовній семінарії та на філософському
факультеті Львівського університету, згодом працював парафіяльним
священником у селах на Львівщині. З й ого ініціативи кілька семінаристів
почали виголошувати у львівських церквах проповіді українською мовою.
Підготував перший у Галичині шкільний підручник для читання уривків
текстів українською мовою – «Читанку». Вперше її видали у 1850 р., а
згодом ще тривалий час у школах використовували її фрагменти. Саме
завдяки М. Шашкевичу утвердилася назва «читанка». У 1834 р. «Руська
трій ця» підготувала історико-літературну збірку «Зоря», однак
надрукувати її заборонила цензура. Та перша невдача не зупинила
ентузіастів.
У 1837 р. в Будапешті завдяки організацій ним зусиллям
Я. Головацького, обминувши львівську і віденську цензуру, вий шов у світ
альманах «Русалка Дністрова», який започаткував нову українську
літературу в Галичині. Альманах було видано фонетичним правописом (за
принципом «Пиши, як чуєш, а читай , як бачиш») та кириличною абеткою.
У виданні було кілька рубрик: українські народні пісні, переклади творів зі
слов’янських мов, власні твори, зокрема казка М. Шашкевича «Олена»
(розповідала про боротьбу опришків проти панської сваволі), наукові
розвідки. У передмові підкреслювалася спільність українського
національно-культурного простору, частиною якого була Галичина.
Стверджувалося, що український народ колись мав славне минуле, а
згодом підупав через складні історичні обставини. Однак тепер,
переконували автори «Русалки Дністрової», настав час плекати паростки
національного відродження так, як це роблять інші слов’янські народи.
Вихід «Русалки Дністрової» консервативно налаштована ієрархія
Греко-католицької церкви та органи державної влади сприй няли як зай ве
збурення суспільного спокою, яке могло принести клопоти. Основна
частина її накладу (800 із 1000 примірників) була конфіскована, а решта
розій шлася по світу. Після цього «Руська трій ця» розпалася і кожний з її
учасників пішов своїм шляхом. М. Шашкевич невдовзі помер. Саме він
залишився в історичній пам’яті символом початків українського
національного відродження в Галичині. І. Вагилевич співпрацював із
польським політиками. Я. Головацький написав ще кілька наукових праць.
У 1848 р. він очолив створену у Львівському університеті кафедру
української мови та літератури (у той час називалася кафедрою «руської
словесності»). На хвилі розчарувань результатами Весни народів
Я. Головацький схилився до русофільських позицій . Це за два десятиліття
привело й ого до звільнення з Львівського університету та виїзду в
Росій ську імперію – до Вільна.
Перша хвиля українського національного відродження в Галичині не
дала тих негай них і значих результатів, на які сподівалися її ініціатори.
Долі діячів «Руської трій ці» були провісниками складних дискусій навколо
національної ідентичності, які охопили український рух в Австрії в
наступні десятиліття. Тогочасні діячі українського руху розуміли, що він
відстає від сусідніх народів. Про це чітко й шлося в передмові до «Русалки
Дністрової» («Судило нам ся послідним бути…»). Вони нарікали на
численні складнощі, з якими стикалися, неприязну політику влади, брак
сил для роботи в усіх напрямах. Та все ж «Руська трій ця» відіграла
непересічну роль в українському культурно-інтелектуальному просторі, і
саме за її діячами було закріплено статус будителів національного
відродження на західних землях. Оцінюючи творчість М. Шашкевича з
висоти часу, Іван Франко пояснював й ого популярність тим, що «В
Шашкевичевих словах тодішні русини віднаходили свою надію, свою силу,
свою людську та народну гідність, і для того він був такий милий для них».

13.3. Західноукраїнські землі в європейській революції 1848–

1849 рр. Діяльність Головної руської ради (1848–1851 рр). Досвід
парламентаризму.
Революція 1848–1849 рр., яка вибухнула у Франції, охопила багато
країн і народів Європи. Світоглядно вона була пов’язана з ідеями Великої
французької революції та наполеонівської епохи. Хоча їх поширення
призупинив Віденський конгрес, не всі їх прихильники це прий няли.
Вій ськові, політики, інтелектуали, підприємці, молодь захоплювалися
ідеалами свободи й хотіли будувати новий світ, а не захищати старі
порядки, які віджили своє. Особливістю революції 1848–1849 рр. було
тісне переплетення соціальних і національних чинників. Національне
питання в революції – чи то закріплення національної державності, чи то
об’єднання, чи визволення країни – тією чи іншою мірою намагалися
розв’язати всі задіяні в ній народи. Про свої національні права заявили ті
народи, які не мали державності або ж втратили її. Ідея вільного
національного розвитку здобувала дедалі більше прихильників, залучала
на свій бік ширші маси. Через романтичне ідей не наповнення за
революцією 1848–1849 рр. закріпилася назва «Весна народів».
У лютому 1848 р. почалися революцій ні заворушення у Франції, які
відразу ж підхопили в Угорщині. У березні цього ж року революціонери
вже будували барикади у Відні. Імператор Фердинанд І погодився
скликати парламент. Вибори до першого австрій ського парламенту
(рей хстагу) були най демократичнішими в усій історії Габсбурзької
монархії. Мандати розділено пропорцій но до чисельності населення:
одного депутата обирали 50 000 виборців. Виборче право надане всім
чоловікам, які досягли 24-річного віку й проживали у своїй громаді не
менше 6 місяців. Виборчий закон сприяв потраплянню в парламент селян.
Уряд навіть заохочував їх обрання, сподіваючись, що ними вдасться
керувати.
Парламент (рей хстаг) почав роботу у Відні в липні 1848 р. До нього
було обрано три десятки українців (15 селян з Галичини, четверо – з
Буковини, 9 греко-католицьких священників, два представники світської
інтелігенції; Угорщина не брала участі в цих виборах). Греко-католицькі
священники відігравали роль опікунів селян, які погано володіли
німецькою мовою і не вловлювали суті проблем, які обговорювалися.
Най вищим авторитетом серед українських депутатів користувався
перемишльський єпископ Григорій Яхимович. Керувати роботою
українських депутатів намагався і тогочасний губернатор Галичини Франц
Штадіон. У парламенті виявилися суперечності між українським і
польським представництвами, які недвозначно вказували на май бутні
тенденції. Українські представники відхилили пропозиції польських
політиків виступати єдиним фронтом та схилилися до союзу з
австрій ським урядом, який , утім, виявився не надто надій ним.
У жовтні 1848 р. парламент через заворушення у Відні переїхав до
м. Кромержиж у Моравії, де працював над проєктом конституції. У грудні
1848 р. в Австрій ській імперії відбулася ще одна важлива подія – під
тиском революцій них заворушень імператор Фердинанд І зрікся престолу.
На трон під ім’ям Франц-Йосиф І зій шов й ого 18-річний племінник, який
незмінно правив Габсбурзькою монархією май же 70 наступних років – аж
до смерті в 1916 р. 1849 рік в Австрії приніс успіх монархічно-
консервативним силам. Угорська революція була розгромлена за
допомогою росій ської армії. Кромержизький парламент так і не встиг
схвалити конституцію і був розпущений . Та хоча більшість реформ було
згорнуто, Австрія повернулася до них у 1860-х роках, і тоді знадобився
набутий під час революції досвід.
 «Весні народів» у Галичині передували драматичні події. Спроба
чергового польського повстання, осередком якого став Краків (мав тоді
статус вільного міста), завершилася так званою галицькою різаниною
1846 р. Польські революціонери планували виступити синхронно з
заворушеннями у Франції, Німеччині, Італії та відновити Річ Посполиту в
попередніх кордонах. Однак одночасно з початком виступу в Кракові
озброєні юрби польських селян несподівано почали громити панські
маєтки та розправлятися з їх мешканцями. Най більші заворушення
відбувалися в околицях Кракова й Тарнова. У Східній Галичині в ті дні теж
було неспокій но, але до масових безпорядків не дій шло. Однак те, що
відбулося, відіграло суттєву роль для подальшої історії австрій сько-
польсько-українських відносин. Боячись повторення галицької різанини,
польські землевласники стали значно прихильніше ставитися до ідеї
порозуміння з австрій ською владою, сподіваючись, що вона захищатиме їх
у разі заворушень.
Соціальне питання на українських землях у складі Австрій ської імперії
не втрачало своєї гостроти протягом усієї першої половини ХІХ ст. У
гірських рай онах Галичини, Буковини й Закарпаття надалі діяли опришки,
які нападали на панські двори, відбирали власність. У 1840-х рр.
най відомішим ватажком селянського руху Буковини став Лук’ян
Кобилиця. Спершу він як уповноважений від громади подавав скарги на
утиски з боку землевласників, а коли ці звернення виявилися
безрезультатними, став організатором селянських виступів, для
приборкання яких владі доводилося використовувати вій сько. Селяни
вимагали скасування панщини, передання їм лісів і пасовищ тощо.
Панщизняні відносини широко усвідомлювались як джерело
соціальної напруги та й мовірних заворушень. Їх відміна була лише
питанням часу. Цей час настав із початком революції. З 15 травня 1848 р.
за указом імператора Фердинанда І панщину в Галичині було скасовано.
Землевласники згодом мали отримати винагороду від держави –
індемнізацію. У серпні 1848 р. панщину скасували й у Буковині, а в
Закарпатті, як і в усій Угорщині, це відбулося згідно з рішенням Угорського
сей му ще раніше, в березні 1848 р. На честь скасування панщини в
багатьох селах встановили пам’ятні хрести. Деякі з них збереглися
дотепер.
Функцію представника українського населення Галичини під час
Весни народів взяла на себе створена 2 травня 1848 р. у Львові перша
політична організація українців Галичини – Головна руська рада. Вона
відіграла важливу роль у політичному виокремленні українського руху в
Габсбурзькій монархії, й ого розмежуванні з польським, чіткому
формулюванні національних цілей . Очолив Головну руську раду єпископ
Григорій Яхимович, а в 1849 р., після й ого переїзду до Перемишля,
фактичним головою став священнослужитель Михай ло Куземський .
Греко-католицькі деканати допомагали формувати окружні руські ради і
передавали кореспонденцію. Греко-католицьке духовенство в революції
1848–1849 рр. підтвердило статус лідера національного руху.
Австрій ський уряд підтримав створення Головної руської ради. Й ого
головним мотивом було посприяти розділенню українського й польського
рухів у Галичині, щоб вони не виступили в революції єдиним фронтом.
Членом Головної руської ради міг стати кожний уродженець
Галичини, який усвідомлював свою приналежність до «руського народу» і
Греко-католицької церкви. Загалом членство в Раді письмово підтвердили
близько 200 осіб. Засідання відбувались у Львові двічі на тиждень.
Друкованим органом була україномовна газета «Зоря Галицька».
Відповідно до розпорядження цісаря про формування місцевих відділів
національної гвардії Головна руська рада ініціювала створення
українських вій ськових формувань – стрільців. Була затверджена
національна символіка – синьо-жовтий прапор, герб (золотий лев на
синьому полі), національний гімн (пісня на слова Івана Гушалевича «Мир
вам, браття»).
Основна політична вимога Головної Руської ради полягала в поділі
Галичини на західну та східну частини та утворення з етнічних
українських земель окремої провінції. Основним аргументом на користь
цього поділу було твердження, що українці й поляки мають різні політичні
цілі й не зможуть вільно розвиватися в рамках спільної адміністративно-
територіальної одиниці. Головна руська рада збирала по громадах підписи
за поділ Галичини (усього їх було зібрано близько 200 тис.). Важливою
подією стала публікація у травні 1848 р. в «Зорі Галицькій» «Відозви до
руського народу», у якій стверджувалося, що галицькі українці є частиною
15-мільйонного українського народу.
Восени 1848 р. революцій ні заворушення у Львові призвели до будови
у місті барикад і зіткнень з австрій ським вій ськом, яке 1 листопада
відкрило по місту артилерій ський вогонь із Високого замку. Унаслідок
цього обстрілу у Львові згоріли міська Ратуша і Старий театр,
університетська бібліотека та ще кілька приміщень і приватних будинків,
загинуло понад пів сотні осіб. Революцій на хвиля пішла на спад. У цей час
дедалі більш виразно вимальовувалися контури порозуміння
австрій ського уряду з польськими політиками в Галичині. Про це свідчило
призначення галицьким губернатором першого поляка – Вацлава
Залєського, а після й ого несподіваної смерті в 1849 р. – Аґенора
Ґолуховського, який , очолюючи адміністрацію Галичини тривалий час,
став справжнім «архітектором» польсько-австрій ської згоди.
Головну вимогу українського руху – поділ Галичини – було
проігноровано, адже польські політики рішуче заперечували такий
сценарій , у якому вбачали четвертий поділ Речі Посполитої, національне
приниження для себе. Через згортання умов для легальної діяльності
Головна руська рада в 1851 р. оголосила про свій саморозпуск, а її діячі
переорієнтувалися на культурно-просвітницьку працю. «Весна народів» не
привела до закріплення конституцій них свобод, однак поразка революції
виявилася лише тимчасовою. Вже в 1860-х роках австрій ській владі
довелося повернутися до назрілих реформ. Тоді й став у нагоді досвід
буремних революцій них років.
Персоналії
Іван Могильницький (1778–1831) – греко-
католицький священник, педагог, учений -
філолог. Народився в сім’ї греко-
католицького священника на Підкарпатті,
навчався в Перемишльській гімназії та на
теологічному факультеті Львівського
університету. Входив до Перемишльської
капітули (колегії духовенства вищого
рангу). Доводив самобутність української
мови, її відмінність від росій ської та
польської, виступав за створення
літературної мови на народній основі. Був
автором «Граматики язика словено-
руського» з передмовою «Відомість о
руськім язиці» (опублікована окремо як
наукова стаття окреслювала ареал
поширення української мови) та «Букваря
словено-руського язика», який кілька разів
перевидавали. У 1816 р. ініціював
заснування в Перемишлі «Товариства
галицьких греко-католицьких священників
для поширювання письмами просвіти і
культури серед вірних на основі
християнської релігії». Стояв біля витоків
дяко-вчительського інституту, був й ого
першим куратором і викладав логіку. Аж до
передчасної смерті від епідемії холери
належав до най більш авторитетних діячів,
суттєво посприяв перетворенню
Перемишля в український національно-
культурний осередок. І. Могильницького
називали предтечею пробудження
Галицької Русі.
Маркіян Шашкевич (1811–1843) –
український поет і публіцист, греко-
католицький священник, натхненник
українського національного відродження на
теренах Галичини («будитель»), один із
творців «Руської трій ці», ініціатор видання
альманаху «Русалка Дністровая». Народився
в с. Підлисся на Львівщині в сім’ї греко-
католицького священика. Навчався в
Бережанській гімназії, Греко-католицькій
духовній семінарії у Львові, Львівському
університеті. Багато зай мався самоосвітою.
Через дядька Захара Авдиковського був
залучений до праці у Ставропігій ському
інституті. Автор першої в Галичині
української читанки. Уклав перші в
Галичині збірники українською народною
мовою – «Зоря» (не був виданий ») і «Русалка
Дністровая». Написав цикл поезій у прозі
«Псалми Русланові», в яких утвердив образ
українського патріота. Останні роки життя
працював парафіяльним священником, жив
бідно і рано помер. Наприкінці ХІХ ст. й ого
було урочисто перепоховано на
Личаківському кладовищі у Львові. Увій шов
в історичну пам’ять як символ першого
етапу українського національного
відродження в Галичині.
Іван Вагилевич (1811–1866) – український
письменник, філолог, фольклорист,
етнограф, громадський діяч, публіцист,
греко-католицький священник, член
«Руської трій ці». Народився в сім’ї греко-
католицького священника на Івано-
Франківщині. Навчався в гімназії у
Станіславі (тепер – м. Івано-Франківськ) і
Греко-католицькій духовній семінарії у
Львові. Співавтор перших у Галичині
збірників українською народною мовою –
«Зоря» (не був виданий ») і «Русалка
Дністровая». Через підозри в
неблагонадій ності довго не міг добитися
висвячення. Опублікував «Граматику
малоруської мови в Галичині». Перей шов на
полонофільські позиції, під час Весни
народів долучився до полонофільської
організації «Собор руський » і був
редактором й ого органу «Дневник руський ».
Відстоював історичні перспективи союзу
між українцями й поляками. Був
позбавлений духовного сану за самовільне
залишення парафії, після революції
працював перекладачем, бібліотекарем,
архіваріусом у Львові.
Яків Головацький (1814–1888) –
український учений (мовознавець,
етнограф, фольклорист), професор першої
кафедри української мови та літератури
(«руської словесності» у Львівському
університеті, громадський діяч, член
«Руської трій ці», греко-католицький
священник. Народився в сім’ї греко-
католицького священника на Львівщині.
Навчався в гімназії у Львові та на
філософських факультетах Львівського і
Будапештського університетів, у Греко-
католицькій духовній семінарії у Львові.
Мандрував містами і селами Галичини та
Закарпаття в пошуках етнографічних
матеріалів. Був співавтором і організатором
видання «Русалки Дністрової», укладачем
альманаху «Вінок русинам на обжинки»,
автором мовознавчих досліджень, зокрема
«Розправи о язиці южноруськім». У 1846 р.
під псевдонімом «Гаврило Русин»
опублікував статтю «Становище русинів у
Галичині», у якій розкритикував політику
австрій ського уряду і пасивність української
спільноти. У 1848–1867 рр. очолював
кафедру «руської словесності» у
Львівському університеті, перей шов на
русофільські позиції, був звільнений і виїхав
у Вільно, працював головою Віленської
археографічної комісії.
Олександр Духнович (1803–1865) –
український письменник, педагог,
громадський діяч, греко-католицький
священник, представник «будителів»
Закарпаття. Народився в сім’ї греко-
католицького священника на Пряшівщині.
Закінчив Греко-католицьку духовну
семінарію в Ужгороді. Служив у
парафіяльних канцеляріях, де мав доступ до
бібліотек. Писав літературні тексти, вірші і
п’єси «язичієм» – сумішшю церковно-
слов’янської, української та росій ської мов;
деякі твори написав теж і народною мовою.
Співпрацював з Я. Головацьким, друкувався
в Галичині. У 1850 р. заснував у Пряшеві
Літературну спілку, навколо якої
об’єднувалися українські письменники, а в
1862 р. – благодій не товариство св. Іоанна
Хрестителя. Підготував до видання кілька
альманахів, календарів, буквар, працював у
редакціях газет.
Лук’ян Кобилиця (1812–1851) –
український громадський і політичний діяч,
керівник селянського руху в Буковині 1840-
х років. Народився в селянській родині. Був
сільським господарем. Селяни обрали й ого
уповноваженим для відстоювання своїх
інтересів. Декілька років подавав скарги на
місцевих землевласників. Після того, як
офіцій ні звернення нічого не дали, очолив
селянські бунти. За участь у них кілька разів
був заарештований . Послідовно
переконував селян у тому, що цісар дарує їм
волю. У 1848 р. був обраний депутатом
австрій ського парламенту. В очах селян став
народним героєм. Помер за загадкових
обставин.
 Терміни та поняття
«Розділяй і пануй» (лат. divide et impera) – принцип державної влади, до якого
часто вдавалися уряди багатонаціональних держав (насамперед імперій ); відповідно до
цього принципу най кращим методом управління державою було розпалювання та
використання ворожнечі між її частинами. У широкому значенні – тактика (частіше
прихована) створення, посилення та використання протиріч, відмінностей або
розбіжностей між кількома сторонами для контролю над ними. Уважають, що фраза
«розділяй і пануй » з’явилася ще в Давньому Римі, однак в історичних джерелах вона
простежується із XVII ст.
Будителі – збірна назва визначних громадських і політичних діячів періоду
національно-культурного відродження слов’янських народів Австрій ської імперії кінця
XVIII – першої половини ХІХ ст. Цих діячів об’єднувало бажання протидіяти процесам
централізації та германізації в Австрій ській імперії, які посилилися внаслідок реформ
освіченого абсолютизму. Будителі виступали за пробудження національної свідомості
своїх народів, збереження і розвиток рідної мови, літератури та культури, народних
звичаїв, надавали увагу історії, в якій шукали славні сторінки та національних героїв.
Важливою складовою частиною світогляду будителів була ідея слов’янської єдності й
солідарності, що спричинила пожвавлення культурних і наукових контактів.
Уважається, що рух будителів був започаткований у чеських і словацьких землях
такими діячами, як Я. Коллар, Ф. Палацький , П. Шафарик та ін. Термін «будителі» має
подібне звучання і значення в багатьох слов’янських мовах. В історії України він
закріпився за групою діячів українського національного відродження з Закарпаття, а
також за діячами середовища «Руської трій ці» в Галичині.
Революція (з лат. revolutio – переворот) – зміна державного устрою, яка
передбачає перехід влади в державі від однієї групи осіб до іншої, а також радикальні
перетворення політичних і соціально-економічних відносин. Розрізняють революції
соціальні (соціально-політичні) та національні. Передумови соціальної революції:
глибока фінансово-економічна криза, гострий конфлікт між суспільними елітами,
масове невдоволення політикою влади, зростання популярності ідеологій , що
пропонують альтернативні до політики влади рішення, зміцнення суспільних рухів
(робітничих, селянських, релігій них, національних, феміністських, політичних тощо),
сприятлива міжнародна ситуація. Національна революція – докорінні зміни засад
життя спільноти, яка усвідомила себе нацією і мирно або зброй ним шляхом прагне
утворити / відновити національну державу. Національні революція – кульмінація
національного руху, спрямованого на ліквідацію національного гніту та реалізацію
права нації на самовизначення, самостій не вирішення питань щодо національних
потреб, розвитку культури, мови, громадянського суспільства, створення національних
установ. Для революцій , які відбувались у «довгому» ХІХ ст., було характерним
переплетення соціальних і національних чинників, що мало своєрідні ознаки в кожного
народу.
Весна народів – революції в Європі 1848–1849 рр., що охопили більшість країн і
народів. Характеризувалися поєднанням національних вимог (задоволення
національно-культурних потреб, покращення політичного становища, об’єднання
розділених націй ) та мотивів соціального визволення (обмеження чи повалення
монархічного устрою і феодальних відносин, набуття ліберально-демократичних
свобод, збільшення представництва ширших груп населення в органах влади). Під час
«Весни народів» уперше про своє право на самовизначення заявили народи, які не мали
державності чи втратили її. Революції показали силу національних рухів і
привабливість національної ідеї для широкої громадськості, зафіксували успіх першого
періоду національного відродження. Хоча вони не призвели до негай них змін і
здебільшого були придушені, перетворення, які були намічені під час «Весни народів» і
відповідали вимогам часу, невдовзі були проведені.