ОРГАНІЗАЦІЯ ЖИТТЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

ПІД ВЛАДОЮ ОБОХ ІМПЕРІЙ

ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ПОНЯТТЯ:

Смуга єврейської осілості (1791 – 1917 рр.) — територія на білоруських і
українських землях, визначена царським урядом Росії для проживання євреїв.
Основною метою її впровадження був «захист» російських підприємців від
конкуренції з боку євреїв; це означало порушення прав людини для євреїв у вільному
виборі місця проживання.

Особливості регіонів України у ХІХ ст.

Україна поділялася на вісім історичних регіонів.
На підросійській території – Наддніпрянська Україна:
 Правобережна Україна,
 Лівобережна Україна,
 Слобожанщина,
 Південь України або Степова Україна,
 Крим.
На підавстрійській території – Західна Україна:
 Галичина,
 Буковина,
 Закарпаття.
Вони мали свої відмінні історичні та етнічні риси.
Правобережна Україна
Центральну Україну представляв Правобережний регіон, який остаточно
утворився у 1796 р. Три губернії: Київська, Подільська і Волинська, об’єднувалися
в одне генерал-губернаторство – Київське. Південний кордон Київщини і Поділля
припадав на історичні кордони Речі Посполитої ХVІ–ХVІІІ ст. Історично і етнічно
близьким до Правобережної України була Берестейщина (переважно заселена
українцями). Логічним продовженням Волині були Забузькі землі (правий берег річки
Західний Буг). Тут розташовувалися українські етнічні території Холмщина і
Підляшшя (нині частини Підляського, Підкарпатського і Люблінського воєводства
республіки Польща). Покордонними містами українського сільського заселення були
Ряшів (Жешув) і Люблін.
Лівобережна Україна
Колишня Гетьманщина (Лівобережна Україна) складалася з трьох губерній:
Харківської, Чернігівської і Полтавської і складали собою Малоросійське
генерал-губернаторство. Був відрізаний від України колись найбагатший
Стародубський полк, що потрапив під російську Брянщину. Історичною
Чернігівщиною були Гомельщина і Мглинщина (нині Білорусь і Російська Федерація).
Слобожанщина була питомим продовженням історичної Гетьманщини. Її утворювала
Харківська губернія з Вороніжчиною і Білгородщиною.
Південна Україна
Південну Україну утворювали колишні землі Запорозької Січі, а також Південна
Україна та Крим. Частиною Катеринославщини стали й східні степові регіони, де
пізніше виник Донецький кам’яновугільний басейн. За Катеринославом простиралися
землі Півдня України, або Степової України, які сьогодні включають Запорізьку,
Одеську, Херсонську і Миколаївську області. У ХVІІІ ст. це були землі так званого
Дніпровського Низу — Війська Запорозького Низового, і поділялися на паланки.
У ХІХ ст. царський уряд утворив тут Новоросійське генерал-губернаторство у
складі трьох губерній – Катеринославської, Херсонської та Таврійської. Українські
козацькі поселення після ліквідації Запорозької Січі були перенесені на річку Кубань.
Крим складав теж особливий український регіон, де окрім кримських татар жили
й українці, чисельність яких наприкінці ХVІІІ ст. становила близько 800 тис. осіб. У
Криму також мешкало російське населення, караїми, греки, вірмени. Спочатку Крим
був частиною Новоросійського краю, а згодом став осердям Таврійської губернії з
центром в Сімферополі. Російська влада використовувала півострів як плацдарм для
нападу на Османську імперію, а тому мілітаризувала й русифікувала населення краю.
Галичина, Буковина і Закарпаття
Галичина потрапила після поділу Речі Посполитої під Австрію. Галицьке
Поділля утворювали землі історичного Руського воєводства з містами Львів,
Дрогобич, Тернопіль, Станіславів. Окремими регіонами були Буковина і Закарпаття. В
першому українське населення сусідило з румунами, в другому — з угорцями.
Питомим продовженням Галичини були засяноцькі території з містом Перемишлем, де
Михайло Вербицький написав музику українського гімну «Ще не вмерла Україна».
Найбільшими закарпатськими містами з змішаним угорським, єврейським і
українським населенням були Ужгород (Унгвар), Мукачево (Мункач) і Хуст.

Упровадження «смуги осілості» для євреїв

До 70-х років XVIII ст. євреїв у межах Московської держави було небагато. Але
після поділу Польщі до Російської імперії відійшли українські землі Речі Посполитої,
на яких жили сотні тисяч євреїв. З цього приводу відома дотепна фраза: «Не євреї
прийшли до Росії, а Росія прийшла до євреїв».
У жодній країні не було такої кількості євреїв, і Російська імперія мала
регламентувати й упорядкувати їхнє життя. Імператриця Катерина ІІ певний час
перебувала під впливом гуманістичних ідей французьких просвітителів – сповідувала
освічений абсолютизм, і тому наказала складати нове законодавство за принципами
віротерпимості, рівності прав, ліквідації тортур тощо.
Незважаючи на те, що російське суспільство було не готове до сприйняття
«вільнодумних ідей», і задуми імператриці не були здійснені, в перший період
царювання Катерини ІІ у євреїв з’явилося сподівання на ліпшу долю. Єврейські
громади в ці часи мали власні суди, упорядковували роботу шкіл, збирали кошти на
власні потреби — тобто користувалися повною автономією.
Втім, гуманістичні ідеї та самодержавство не дуже поєднуються.
Спочатку російський уряд, занепокоєний селянськими заворушеннями через
утиски купців і міщан, зобов’язав останніх селитися надалі тільки в містах.
Стосувалося це і євреїв, яких зараховували до стану міщан. Але масове переселення
торговців-євреїв до міст викликало незадоволення російських купців. У 1790 р. вони
звернулися до імператриці зі скаргою, звинувачуючи євреїв у «підриві торгівлі». У
1791 р., ще до останнього поділу Польщі, Катерина ІІ видала указ, згідно з яким
євреям надалі заборонялося «записуватися в купецтво у внутрішніх російських
містах і портах». Натомість євреям дозволялося користуватися правами громадянства
й міщанства у Білорусі та Катеринославському намісництві Таврійської області. Так
поступово почала оформлюватися «смуга єврейської осілості». До неї згодом
увійшли Катеринославська, Київська, Волинська, Подільська, Херсонська,
Таврійська, Чернігівська, Полтавська, Мінська, Віленська, Бессарабська
губернії.
Територіальні й соціально-економічні межі, в яких існували євреї України,
визначали характер їхньої господарської діяльності. З XVII ст. чи не найголовнішим
заняттям євреїв тут була дрібна торгівля, що за умов скупченості євреїв-торговців
(крамарів) давала мізерний прибуток. Чимало євреїв займалися ремісництвом.
Типовою фігурою в українському селі був єврей-орендар. Традиційним заняттям
певної групи євреїв було лихварство.
Отже, ці заняття сприяли формуванню серед українського населення образу
єврея-конкурента (ремісника, міського торговця) чи експлуататора. З іншого боку,
на міжнаціональні відносини позитивно впливали економічні зв’язки між єврейським
та українським населенням.
Ці чинники й визначали їхню складність і неоднозначність.