МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КОМПЛЕКСНЕ ІНДИВІДУАЛЬНЕ ПРАКТИЧНЕ

ЗАНЯТТЯ З ДИСЦИПЛІНИ «ІСТОРІЯ ТА
КУЛЬТУРА УКРАЇНИ»
на тему: «Історія мого рідного міста»

Виконав: Студент групи ІПЗ-12

Улітко Юрій Миколайович

Перевірила: Інна Степанівна

Марків

Тернопіль – 2022
Народився та виріс я в селищі «Зарічне», Рівненської області, Вараського
(раніше Зарічненського) району. Селище міського типу з населенням в
7300 осіб. Розташоване на півночі рівненської області приблизно в
чотирьох кілометрах від кордону з Білоруссю.

Перша згадка про поселення датується 27 вересня 1480 року в грамоті

короля Казиміра про дозвіл мінському купцеві Терешковичу вести в
містечку Погост «торгівлю водою і сушею» без сплати мита. Ця грамота
зберігається в Центральному державному архіві давніх актів Росії.
Спочатку він входив до складу Великого Литовського князівства, а з 1569
року, після утворення Речі Посполитої (1 липня 1569 року Iwan
Domanowicz (Диковицький) буде згадано серед послів, які підписали
Люблінську унію про створення Речі Посполитої.

Назва селища від часу його заснування до XX століття — Погост. У

Київській Русі з середини X століття погост — адміністративно-
територіальна одиниця, впроваджена княгинею Ольгою, місце зупинки
князя та його дружини під час збору податків. Таким чином, під «Погост
Зарічний», вочевидь, малося на увазі розташування такого поселення за
рікою.
Розташоване на лівому березі річки Стир, за 190 км від обласного центру і
за 65 км від залізничної станції Дубровиця на лінії Сарни—Лунинець.
Відстань до Києва — ~400 км.

Вигідне розташування Погоста, природні умови сприяли розвиткові

сільського господарства, ремесла й торгівлі. В 1561–1566 рр. тут
налічувалося 6 дворищ (20 будинків).

З 1545 року містечко належало польській королеві Боні. У другій половині

XVI століття Погост належав князям Збаразьким — пізніше Нелюбовичам.

Після 1795 року Волинське Полісся було анексоване Росією, а Погост

Зарічний включено до складу Пінського повіту Мінської губернії.

Погост Зарічний став державним володінням. 1802 року цар подарував

село фельдмаршалу М. Рєпніну-Волконському, який незабаром продав
його разом з фільварком Губином поміщику Церпітському.

За першим всеросійським переписом 1897 року в Погості Зарічному

нараховувалось 108 дворів 647 жителів, православна церква і синагога,
декілька млинів і винокурний завод.

До складу нинішнього Зарічного також входить с. Калець. В XIX столітті в

с. Калець проживало 6 сімей. До реформи 1861 року села, які входять нині
до складу Зарічного, не раз належали різним поміщикам та шляхті.

Останнім власником с.Калець був Павло Григорович Диковицький (1901

р.н.), син Григорія Григоровича Диковицького (1852 р.н), котрий придбав
тут землі.

1806 року до маєтку Муравин, розташованого в той час на території

Зарічного було приписано 124 душі (44 тяглі двори). Крім того, до складу
нинішнього Зарічного входить с. Старі Коні.
Перша та Друга світові війни

На початок XX століття населення Погост-Зарічного становило 350

жителів. Діяли православна церква, єврейський молитовний дім.

Вигляд у 1929 році. Фото Станіслава Бохніга

На початку січня 1918 року в селі проголошено Радянську владу. Почала

діяти Рада селянських депутатів. Але австро-німецькі війська разом з
Центральною радою витіснили більшовиків.

На початку 1919 року Погост Зарічний зайняла Армія Української

Народної Республіки, а згодом польські війська. Віддалене від міст,
відрізане від інших населених пунктів бездоріжжям, село не мало
найпотрібнішого — солі, борошна, взуття, одягу, освіти. Починався голод.
Поширювались епідемії, зокрема чорна віспа. Медичної допомоги майже
не було ніякої. Школи не працювали.

З 1921 року Погост Зарічний увійшов до складу Пінського повіту

Поліського воєводства Польщі.

17 вересня 1939 року у Погост Зарічний входить до складу колишньої

УРСР. Перед окупацією Погосту Зарічний радянськими військами,
власники земель (поляки, місцева українська шляхта) продавали за безцінь
свої володіння місцевим селянам (відповідні папери ще і зараз можна
знайти в мешканців сіл Канава, Бір, Вовчиці та ін.).

Після Другої світової війни Погост Зарічний перейменований на селище

Зарічне, а Морочнівський район — у Зарічненський, райцентр із
Морочного перенесений до Зарічного.

Комуністами в 60-х роках XX століття зруйновано церкву, а на її місці

побудовано кафе «Стир». Працювала заготівля якісної деревини місцевим
держлісгоспом.

Друга половина XX століття

Дорогу (54 км) та міст через річку Стир побудовано лише в 1985 році. До
1985 року дорога з Дубровиці була вимощена бруківкою надзвичайно
низької якості (72 км), через р. Стир було два дерев'яні мости в аварійному
стані. До вимощення бруківкою дороги, час на дорогу до Дубровиці і
назад планувався не менш ніж на тиждень.

З 1991 року і по даний час у складі України.

У райцентрі побудовано нову школу (2005 р.) та нову лікарню (1992 р.).
Діє Зарічненська центральна районна бібліотека.

17 липня 2020 року, Верховна Рада прийняла Постанову №3650 «Про

утворення та ліквідацію районів», якою утворила 136 районів. У
Рівненській області утворили 4 райони: Вараський, Дубенський,
Рівненський та Сарненський. Зарічне почало входити до Вараський район.

У селищі розташована залізнична станція найдовшої у Європі

вузькоколійної залізниці Антонівка — Зарічне.
Вузькоколійну залізницю Антонівка — Зарічне в народі називають
«Поїздо́к» або «Кукушка» начебто за те, що до тепловозів серії ТУ тут
використовували тепловози серії КУ. В ЗМІ також побутує назва
«Поліський трамвай», «Поліська вузькоколійка», «Трансполіська
магістраль».

Точна дата початку будівництва залізниці невідома, орієнтовно — 1895

рік. Спершу вузькоколійка призначалася для вивезення деревини. Тоді
була побудована гілка від Антонівки до станції Кухітська Воля. Лісовозна
залізниця особливого стратегічного значення набула під час Першої
світової війни, тож було відкрито ще гілку Хиночі — Дубровиця —
Висоцьк. За деякими даними, вузькоколійкою доправляли тоді також і
торф.

Уряди УНР та гетьманату протягом свого недовгого володарювання на

Поліссі жодним особливим чином «Поїздо́к» не використовували.
Натомість впродовж 1919—1939 років цим активно займалися польська
влада — на Захід возили ліс, дьоготь, смолу, картопляний спирт. У цей час
вузькоколійка мала польський рухомий склад.
Під час Другої світової війни була зруйнована (також є дані про
використання вузькоколійки німцями, які проклали гілку на Кухітську
Волю). Перші ділянки залізниці були відновлені орієнтовно 1946 року.
1967 року вузькоколійку повернули у структуру МШС, а 1968 року, з
побудовою 18 км ділянки Локниця — Зарічне, вона отримала свій
сучасний вигляд. У 1970—1980-х роках парову тягу замінили на
тепловозну.
 В Антонівці побудували нове депо, а також перевантажувальний (з
вузької колії на широку) комплекс з великим козловим краном. Вантажний
рух тоді був досить жвавим, перевозив вантажі підприємств Зарічного,
сушильного заводу в Острівську та інші місця.
Місцевість, через яку проходить залізниця, дуже мальовнича: ліси, поля,
болота, озера — тому тепер вузькоколійкою проводять екскурсії для
українських та іноземних туристів.
У мультимедійному проекті 2007 року «Сім чудес Рівненщини»
вузькоколійна залізниця Антонівка — Зарічне посіла 1-е місце.
Спеціальний проєкт Володимирецької та Зарічненської районних рад під
умовною назвою «Поліський трамвай» став переможцем Всеукраїнського
конкурсу проектів і програм місцевого самоврядування (2008). Його
кошторисна вартість — 730 тис. гривень.
На перегоні Біле — Млинок є унікальний міст через річку Стир. Це
єдиний великий дерев'яний залізничний міст в Україні та найдовший
дерев'яний залізничний міст в Європі (довжина 153 м). Він з'єднує два
райони — Володимирецький і Зарічненський. Коли Стир навесні
розливається, потрапити на протилежний берег можна хіба що через цей
залізничний міст.
Враховуючи, що це найдовша у Європі діюча вузькоколійка — це
важливий туристичний об'єкт. Навесні та влітку залізницею люблять
подорожувати іноземці з усього світу: поляки, німці, чехи, голландці,
канадці, американці. З 2010 року найдовша в Європі діюча вузькоколійка є
центром етно-тур-фесту «Бурштиновий шлях». За перші два роки тут
побували понад 16 тисяч туристів. Попри це з року в рік ведуться розмови
про закриття вузькоколійки. Залізничні начальники заявляють, що вона
завдає збитків на п'ять мільйонів гривень.
У радянські часи функціонував аеропорт для прийому гелікоптерів та
літаків малої авіації, у тому числі сільськогосподарської. Приймав рейси
Рівне — Зарічне, Рівне — Володимирець — Зарічне, Рівне — Зарічне —
Пінськ, поштові рейси. Аеродром використовували для
сільськогосподарської, санавіації та інших потреб. Припинив існування з
розпадом СРСР.
Так як селище оточене річкою, то в радянські часи було розповсюджене
судноплавство. Мали значне поширення пасажирські перевезення на
пароплавах по річці Стир. Також часто зустрічались катери та човни.
В 2011–12 роках на летовищі в Зарічному відбувалися посадки
гелікоптерів у рамках трофі-рейду Ukraine Trophy.
В Зарічному також народився Євтух Володимир Борисович — український
історик, соціолог, етнолог, доктор історичних наук, член-кореспондент
НАН України, який має досить велику кількість наукових праць.