Тема V.

Західноукраїнська Народна Республіка

1. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Проголошення ЗУНР.
Після перетворення 1867 року Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську монархію Галичина і
Буковина ввійшли до її австрійської частини, а Закарпаття — до угорської. До нового австро-угорського
компромісу додався австро-польський, який розширив політичні права поляків у краї. Відтоді намісника Галичини
обов'язково мали призначати з числа польської аристократії. Унаслідок непропорційності виборчої системи
українські посли Галицького сейму, який розпочав роботу 1861 р., здобули лише 15 % депутатських місць, чого
було недостатньо для спротиву полонізації краю. І це при тому, що населення Східної Галичини у другій
половині XIX ст. майже на 2/3 складалося з українців, на 1/3 — з поляків, євреїв, німців і вірменів разом.
У листопаді 1916 р. імператор Карл І проголосив незаежність Польщі. На початку 1917 р. стало
очевидним, що Галичину віддадуть до Польської держави. Серед українського населення запанувало обурення.
Революційні події 1917—1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини,
Буковини та Закарпаття, попри кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні
українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їхньої віковічної мети
сприяло і міжнародне становище.
Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили співвідношення
міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Поштовхом до нового повороту у розвитку політичної ситуації
була воєнна поразка Центральних держав, які з весни 1918 р. контролювали майже всю українську територію.
Багатовікові імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів. Потерпівши поразку і намагаючись
зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р . видає маніфест, суть якого полягала в
пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б
представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачався в становленні федерації на теренах
колишньої Австро-Угорської імперії).
Внаслідок зміни міжнародної кон’юнктури становище українців дуже ускладнилося. У новій післявоєнній
Європі вони опинилися у таборі переможених, а не переможців. У планах Антанти не було місця на
утворення незалежної української держави. До того ж ідея утворення українського коронного краю в Австрії
із Східної Галичини та Північної Буковини була головним змістом таємного додатку до Берестейського
мирного договору між Україною й Центральними державами. Молоді українські дипломати не зуміли зберегти
таємницю, і зміст угоди швидко став відомим польській стороні. Австрія швидко денонсувала таємну угоду, але
цей факт дозволив польським політикам представити перед Антантою питання української державності в Галичині
як “австро-німецьку інтригу”.
Саме у цей час 18 жовтня 1918 р. в Народному домі у Львові відбулася нарада українських послів
Австрійського парламенту та Галицького і Буковинського крайових сеймів, представників політичних
партій, громадських організацій, студентства, за участю митрополита Андрея Шептицького та єпископа
Григорія Хомишина. На зборах було проголошено утворення Української Національної Ради – Конституанти
(Конституційних Зборів) українського народу, що проживав на своїх етнічних землях в Австро-Угорщині, яка
згодом трансформується у вищий законодавчий орган Західно-Української Народної Республіки.
Президентом Української Національної Ради обрали Є. Петрушевича.
19 жовтня 1918 р. було проголошено створення західноукраїнської держави: «Стоячи на становищі
самовизначення народів, Українська Національна Рада… постановляє: 1. Ціла етнографічна українська область в
Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна
Буковина з містами Чернівці, Строжинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини [тобто –
Закарпаття – О. П.] – творять одноцілу українську територію. 2. Ця українська національна територія
уконституйовується оцим як українська держава».
Молодші і найбільш радикально настроєні депутати виступали за негайне проголошення об’єднання
українських земель Австро-Угорщини з “Великою Україною”. Керівництво Національної Ради на чолі з Євгеном
Петрушевичем, однак, відлякував пануючий у Східній Україні політичний хаос (уряд гетьмана Скоропадського
доживав свої останні тижні). Окрім того, проголошення об’єднання зі Східною Україною означало б розрив з
Австрією. На цей крок, виховані в школі австрійської лояльності й поваги до легітимності, галицькі політики не
наважувалися.
Влиття галицького струменя перетворювало дотеперішні українські революційні змагання з питання
виключно внутрішньої реорганізації колишньої Російської імперії у питання встановлення стабільного політичного
порядку у всій Центральній та Східній Європі
20 жовтня 1918 р. на площі перед собором св. Юра відбулася політична маніфестація українців Львова, де

~1~
 було оголошено про утворення Української держави. Але польські політики, а разом з ними й польське
громадянство, не просто проігнорували створення УНРади та проголошення Української Держави, а вже 28
жовтня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію, основне завдання якої полягало в розформуванні
австрійських органів управління і передачі всієї повноти влади в краї представникам польської адміністрації.
Акт передачі мав відбутися 1 листопад а 1918 р. Борючись за відновлення власної держави, поляки прагнули
включити до її складу й західноукраїнські землі й не визнавали аналогічного права на свою національну
державність за українцями.
Великою ілюзією провідних галицьких політиків була думка, що доля західноукраїнської держави
вирішуватиметься у Відні. Тому Виконавчий комітет Народної Ради виїхав до столиці Австрії, залишивши на місці
лише невелику делегацію на чолі з Костем Левицьким.
За цих обставин українська сторона, яку представляли молоді українські офіцери, що були прихильниками
рішучих дій і які ще у вересні 1918 р. утворили Центральний військовий комітет, вирішила взяти ініціативу в
свої руки. Політика керівництва Національної Ради неминуче довела б до краху, якби не вони. Якраз у той самий
час, коли у Відні австрійська Рада міністрів дебатувала над справою Східної Галичини, таємний Український
військовий комісаріат видав розпорядження про здобуття влади у Львові військовою силою. Операцію очолив
молодий сотник Дмитро Вітовський. 29 жовтня він переїхав з Чернівців, місця стаціонарного перебування січових
стрільців, до Львова.
31 жовтня 1918 р., виступаючи на засіданні ЦВК, Д. Вітовський заявив: «Як цієї ночі ми не візьмемо Львова,
то завтра його візьмуть поляки. Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в краї хоч би навіть прийшлося
зараз її втратити». Розпочалася підготовка до взяття влади у Галичині в українські руки. Було призначено
керівників військових підрозділів, кожен з яких отримав конкретне доручення на час повстання.
ЦВК реорганізували в Українську Генеральну команду. До всіх повітових центрів направили кур’єрів з
наказом такого змісту: «В ніч з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над
українськими землями Австро-Угорщини. Тієї ночі українські військові частини займають Львів. Те саме
заряджено по всіх містах Східної Галичини. Після одержання цього наказу негайно опанувати містом». Наказ
отримали нелегальні окружні військові комітети у Станіславі, Чернівцях, Тернополі, Коломиї, Золочеві,
Перемишлі, Самборі, Чорткові, Стрию, Рава-Руській, а де таких не було – довіреним українським політичним
діячам з чіткою вимогою «зібрати якнайбільше боєздатних селян і спільно з українськими військовими захопити
владу у Львові».
Як і передбачалося планом, 1 листопада 1918 р. о четвертій годині ранку у Львові розпочалося збройне
повстання. На ранок 1 листопада 1918 р. були зайняті всі урядові будинки та стратегічні пункти міста:
намісництво, міська ратуша, на якій було встановлено синьо-жовтий прапор, Галицький крайовий банк, головний
вокзал, пошта, телеграф, військові склади. У відповідності з оперативним планом було нейтралізовано австро-
угорські частини, а також обеззброєно польських солдатів та офіцерів львівського гарнізону, інтерновано
намісника Гуйна, командуючого військами Галичини і Буковини маршала Пфеффера. О 7 год. ранку Д. Вітовський
доповів К. Левицькому про взяття Львова в українські руки. Звістка про переможне повстання у Львові швидко
поширилася по всій Галичині. Згідно з планом ЦВК в містах, містечках та селах краю протягом одного-двох днів
теж було взято владу.
Вже вранці 1 листопада 1918 р. у Львові з’явилася відозва Української Національної Ради, в якій
проголошувалось: «Волею українського народу утворилась на українських землях бувшої Австро-Угорської
держави Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна
Рада…». Того ж дня УНРада звернулася до населення Галичини: «Український Народе! Голосимо тобі вість про
твоє визволення з віковічної неволі. Від нині ти господар своєї землі, вільний громадянин Української Держави…
Заки будуть установлені органи державної влади в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і
селах мають обняти всі державні краєві і громадські уряди і в імені Української Національної Ради виконувати
власть… Всім громадянам української держави без ріжниці народности і віросповідання запоручається
громадянську, національну і віросповідну рівноправність…».
Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власної
державності. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К.
Левицьким, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави — вона отримала
назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис . км 2 , а населення
налічувало майже 6 млн осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте
знамено.
2. Внутрішня та зовнішня політика уряду ЗУНР. Злука УНР та ЗУНР
Вже вранці 1 листопада 1918 р. у Львові з’явилася відозва Української Національної Ради, в якій
проголошувалось: «Волею українського народу утворилась на українських землях бувшої Австро-Угорської

~2~
держави Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна
Рада…». Того ж дня УНРада звернулася до населення Галичини: «Український Народе! Голосимо тобі вість про
твоє визволення з віковічної неволі. Від нині ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави…
Заки будуть установлені органи державної влади в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і
селах мають обняти всі державні краєві і громадські уряди і в імені Української Національної Ради виконувати
власть… Всім горожанам української держави без ріжниці народности і віросповідання запоручається
горожанську, національну і віросповідну рівноправність…».
5 листопада 1918 р. Українська Національна Рада видала програмну Декларацію, в якій зазначалося:
«Український Народе! В створеній Тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування
багатших та економічно сильніших над бідними й економічно слабшими. В Українській Державі всі без різниці
мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні перед законом, а наскрізь демократичний лад, опертий на
загальнім, рівнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у
державі демосові, масам робочого народу. Хлібороб і робітник будуть основними керманичами держави.
Український парламент, що вибереться і збереться зараз як тільки край успокоїться, проведе справедливу
земельну реформу, силою котрої земля великих дібр перейде у власність малоземельних і безземельних. Робітниче
законодавство забезпечить робітникам 8-годинний робочий день, дасть обезпеку на старість і нездібнім до праці і
взагалі повну охорону праці».
9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада сформувала уряд - Державний Секретаріат на чолі з
Костем Левицьким. У складі Державного Секретаріату було 14 міністерств – Державних Секретаріатів, які
очолювали державні секретарі. 10 листопада Державний Секретаріат склав присягу на вірність українському
народові і державі. УНРада визначила йому чітку лінію дальшого національно-державного будівництва: вжити всіх
необхідних заходів «для з’єднання всіх українських земель в одну державу».
13 листопада 1918 р. були затверджені конституційні основи новоствореної держави – «Тимчасовий
Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». В ньому
стверджувалося: «Держава , проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною
Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 року, обнімаючи весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселений
переважно українцями, має назву Західно-Українська Народна Республіка. – то є з українською частиною бувших
австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частинами бувших угорських
столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош… Гербом Західно-Української Народної
Республіки є Золотий Лев на синім полі Державний прапор є синьо-жовтий»
Новостворена українська Держава займала приблизно 70.000 км² території з 6.000.000 населення, з яких
71% становили українці, 14% поляки, 13% євреї і 2% інших національностей. Але, оскільки Буковина була
окупована Румунією, а Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини, фактично ЗУНР охопила лише територію
Східної Галичини з 4 млн. населення (75% українців, 12% поляків, 11% євреїв і 2% – інші). З них 62% вважали себе
греко-католиками, 18% – римо-католиками, 11–12% – іудеями, 6% – православними. Вища законодавча влада була
зосереджена в руках Української Національної Ради, а виконавча – Державного Секретаріату.
Політична стабільність та громадянський мир забезпечувались перш за все усталеною двопартійною
системою – більшість місць у Національній Раді належала націонал-демократам та їхнім політичним опонентам –
радикалам. Крім того, націонал-демократи уступили певну кількість своїх місць іншим партіям, щоб забезпечити їм
повноцінну участь в законодавстві й виконавчій владі. Громадянській толерантності і шляху до згоди сприяло те,
що восени 1918 р. всі основні політичні сили, передовсім націонал-демократи і радикали, зуміли об’єднатися в
уряд національної коаліції.
В складних умовах розпочалося відродження національно-державного життя. Особлива увага приділялася
організації і виведенню з глибокої кризи економіки.
 Активно відбудовувався залізничний транспорт,
 була запроваджена національна валюта – гривні та карбованці.
 В квітні ухвалено земельний закон, яким ліквідоване велике землеволодіння. Аграрна політика ЗУНР
відрізнялася прагматичністю. На відміну від соціалістичних експериментів УНР, Національна Рада поклала в
основу земельної реформи право приватної власності. Експропріації підлягали лише державні землі, землі, що
належали до членів пануючої династії, землі двірські і духовні, землі, набуті з метою спекуляції, а також ті, які
перевершували певну дозволену норму площі
 Запроваджено державність української мови, обов’язковість її вживання у державних установах,
організаціях, громадських інституціях.
 Закон про вибори передбачав загальні, таємні, прямі вибори.
 Ухвалено закон про громадянство.
 Розпочалася перебудова системи народної освіти. 13 лютого 1919 року був прийнятий «Закон про основи
шкільництва». Згідно з ним:

~3~
  українська мова — основна у всіх державних школах
 публічні школи оголошені державними, вчителі — держ. службовцями
 дозволено засновувати приватні школи
 за національними меншостями (поляками, євреями) визнано «право на навчання в школі рідною мовою».
 Всього було відкрито 30 українських середніх шкіл. в тому числі 20 гімназій
Доказом зрілості української влади був той факт, що за весь період польсько-української війни на
території ЗОУНР не було масових репресій проти цивільного неукраїнського населення. У цьому відношенні
поведінка західноукраїнського уряду вигідно відрізнялася від польської влади, яка допустилася антиукраїнських й
анти-єврейських погромів. Щоб уникнути міжнаціональних конфліктів, національним меншостям (полякам,
євреям і німцям) гарантувалися широкі права, зокрема пропорційне представництво у Національній Раді та
право звертатися до державних органів своєю мовою
В умовах конфлікту з польськими військами важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР.
В грудні 1918 р. до Галичини з Наддніпрянщини прибув генерал Михайло Омелянович-Павленко, який став
головнокомандуючим УГА. Начальником штабу армії було затверджено полковника Євгена Мишковського. Саме
він став автором плану і душею докорінної реорганізації, а фактично створення нової сучасної армії, яка була
завершена в січні 1919 р. На початку грудня 1918 р., коли генерал М. Омелянович-Павленко очолив УГА, вона
нараховувала близько 30 тис. старшин і вояків при 40 гарматах (без наддніпрянських частин). А в квітні 1919 р.
чисельність УГА складала 52 тис. вояків і 1412 старшин при 533 кулеметах, 188 польових і 13 важких гарматах. Але
труднощів вистачало, особливо відчутним був брак командних кадрів вищої ланки, зокрема, старшин Генерального
штабу. Саме тому до УГА були запрошені наддніпрянці, генерали Михайло Омелянович-Павленко, Олександр
Греков, полковник Євген Мишковський, австрійські старшини Антон Кравс, Альфред Шаманек, Альфред Бізанц та
інші.
Територія країни була поділена на 3 військові області з центрами у містах Львові, Станиславові, Тернополі.
Вони поділялись на 12 військових округ із центрами у містах: Львові, Перемишлі, Раві-Руській, Самборі,
Станиславові, Стрию, Коломиї, Чернівцях, Тернополі, Золочеві, Чорткові, Бережанах.
Зовнішня політика ЗУНР.
1 листопада 1918 р. УНРада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави.
Виявилося це непростою справою, оскільки засоби зв'язку західних держав відмовились вступати в будь-які
контакти з урядом «неіснуючої» держави». Допоміг вирішити це питання шведський уряд і його посольства, які
передали державам світу ноти президента Е. Петрушевича. 26 листопада 1918 р. було надіслано дипломатичну
ноту президенту США Вудро Вільсону. Для протидії польській шовіністичній інформації. Наприкінці 1918 р. у
«Французькому готелі» Відня розмістилася Українська пресова служба, яка невдовзі стала головним українським
інформаційно-пропагандистським осередком у Європі.
Наслідком активної зовнішньополітичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрійській
республіці, Угорщині і Німеччині й дипломатичних представництв у Чехословацькій республіці, Канаді, США,
Бразильській республіці, Королівстві Італія та ін.
Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави,
насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від
Східної Галичини.
Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію
всієї системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про
допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.
Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у
міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в
противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та
Німеччині.
На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею.
У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення
між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі
нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна
з Польщею продовжувалася.
21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною
Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною
частиною Польщі».
Злука УНР та ЗУНР.

~4~
 Становлення ЗУНР відбувалося у складній міжнародній ситуації. Антанта підтримувала відродження
Польщі, намагаючись перетворити її у санітарний кордон між Західною Європою і більшовицькою Росією. Поляки,
спираючись на допомогу Антанти, почали підпорядковувати собі західноукраїнські землі. 21 листопада 1918 р.
польські війська захопили Львів. Уряд змушений був переїхати спочатку до Тернополя, а через місяць до Станіслава
(тепер Івано-Франківськ).
У грудні 1918 - січні 1919 рр. збройні сили ЗУНР вели виснажливі бої з поляками, але ні одна із сторін не
могла взяти гору. За цих обставин уряд, намагаючись зміцнити свої позиції та реалізувати споконвічне прагнення
співвітчизників поєднати українські землі в межах однієї держави, направив делегацію до Києва. Цьому
передувала майже двохмісячна клопітка підготовча робота із узгодження умов об’єднання УНР і ЗУНР. 1
грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР разом з Директорією Української Народної Республіки ухвалила
попередній договір про злуку двох держав
22 січня 1919 р. Директорія УНР видала Універсал про злиття Галичини, Буковини, Угорської Русі
та Наддніпрянської України у єдину державу – Українську Народну республіку. Того ж дня на Софійському
майдані в Києві був урочисто оприлюднений акт Злуки (про об’єднання УНР і ЗУНР оголосив декларацію В.
Винниченко)., що здійснював мрію багатьох поколінь українців про створення суверенної Соборної України.
ЗУНР дістала назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР) і повну
автономію. Золотого лева на прапорі ЗУНР замінено єдиним державним гербом — тризубом.
До скликання Установчих зборів єдиної України УНР і ЗУНР продовжували утримувати власні уряди, армії
та законодавчі органи.
Значення злуки УНР та ЗУНР:
1) сам факт проголошення об’єднання УНР та ЗУНР мав величезне морально політичне значення,
підтвердивши прагнення укр. народу жити в незалежній і соборній Українській державі;
2) велике значення для подальших подій мала взаємодія УГА та армії Директорії.
Фактично, державне об’єднання УНР та ЗУНР не відбулося, але історичний досвід державотворення як на
Сході, так і на Заході України був дуже цінний для українських політиків, для державотворення сучасної незалежної
України.
3. Війна ЗУНР з Польщею та її наслідки.
Політична дійсність 1 листопада 1918 р. здавалася полякам “кошмаром, взятим із поганого сну”. У
політичному сенсі вони “проспали” українське національне відродження, злегковаживши його як нібито
“австрійську інтригу”, що, окрім групки інтеліґентів, немає за собою вагомих соціальних сил.
На момент проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) польської держави ще не
існувало – вона виникла декількома днями пізніше. На час описуваних подій польські політики розважували над
двома концепціями повоєнного влаштування кордонів у Східній Європі. Обидві опирались на те положення, що
затиснута між Росією і Німеччиною Польща не має шансів вижити, якщо буде слабосильною державою. Але
висновки з цього робилися цілком протилежні.
Лідер польської ендеції Роман Дмовський вважав, що білоруський, литовський, український національні
рухи на “східних польських кресах” не мають достатніх державотворчих потенцій. З другого боку, відновлена
Польща теж не мала б достатньої сили вдержати ці території повністю у складі своєї держави. Найменшим злом
для Дмовського було встановлення польсько-російського кордону, який би перетинав білоруські, литовські і
українські землі й був би розташований майже на одинаковій відстані як від Варшави, так і від Москви.
Зовсім іншою була концепція Юзефа Пілсудського, яка поділяли більшість польських соціалістів. Вони
прагнули розвалу й ослаблення імперської Росії шляхом створення федерації самостійних білоруської,
литовської, польської й української держав. Найслабшим місцем цієї концепції було, однак, те, що вона не
виходила за межі лозунгів. Федералістичні ідеї, слабо розроблені й романтично забарвлені, не могли стати
серйозним поборником лінії Дмовського, що ґрунтувалася на прагматичному й легко зрозумілому почутті
“національного егоїзму”. Навіть ті з поляків, хто розцінював війну з українцями як непотрібну і шкідливу,
залишався при думці, що оборона Львова є вимогою обов’язку захисту вітчизни.
Перші сутички між поляками й українцями вибухнули в Львові вже 1 листопада 1918 р. У перші ж дні
виявилися слабі сторони українського війська. Солдати, здебільшого вихідці з села, непевно почували себе в місті і
не мали досвіду вуличних боїв. Дуже гостро серед українських військ відчувався брак офіцерів. Крім об’єктивних
слабостей, українське військове керівництво допустило серйозні помилки і прорахунки. Воно мало всі можливості,
щоб в зародку знищити опір, якщо проявило б більше рішучості і злагодженості в діях.
Тактичні прорахунки українського війська були причиною того, що після трьохтижневих боїв воно було

~5~
змушено 21 листопада покинути Львів. Майже одночасно зі Львовом розгорілися бої за Перемишльську
фортецю і за встановлення контролю над Бориславсько-Дрогобицьким нафтовим басейном. Військові сутички при
загальній рівновазі сил переросли у затяжний конфлікт. Почалася справжня польсько-українська війна. Невдовзі
польські війська контролювали 10 із 59 повітів , у яких ЗУНР проголосила свою владу
Непримиренність обидвох сторін випливала із різниці їх психологічних постав. Для українців це була
боротьба за власну свободу проти національного поневолення. Вони з розумінням і повагою поставилися до
визвольних змагань поляків, але лише при умові, що ці змагання не будуть вестися на українській етнічній
території. Абсолютно протилежною була польська позиція. Поляки відчували себе історичною, державною
нацією, якій належить право на Галичину. Українське збройне повстання вони сприймали як пряме
продовження “варварських бунтів”, “гайдамацької різні” XVII -XVIII ст. А українське військо було для них
лише“бандою”, яка не заслуговувала ні на пощаду, ні на людське відношення. Іншим важливим психологічним
моментом було те, що поляки почували себе на стороні переможної Антанти, тоді як українцям здавалося,
що весь світ повстав проти них. Це надавало боротьбі особливо відчайдушного характеру.
Покинувши Львів, український уряд разом з командуванням переїхали до Тернополя, а з кінцем грудня – до
Станіслава. Ще раніше, 11 листопада від ЗУНР відпала Буковина, окупована румунськими військами. У
Тернополі розгорнулась робота по реорганізації регулярної Української Галицької Армії (УГА), створеної на
основі легіону УСС. Зміцнення армії стало можливе завдяки встановленню контактів з Наддніпрянською
Україною. Командуючим (начальним вождем) УГА з початку грудня став наддніпрянець генерал Михайло
Омелянович-Павленко. Ще 10 листопада, у розпал боїв за Львів, Українська Національна Рада уповноважила уряд
(Державний секретаріат) прийняти всі необхідні міри для об’єднання українських земель в одну державу.
. 22 січня 1919 р. у Києві, на Софіївській площі, під час урочистої маніфестації було проголошено, що “від
сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну державу”.
Від моменту проголошення “Акту про злуку” Західноукраїнська Народна Республіка була перейменована у
Західноукраїнську область Української Народної Республіки (ЗОУНР).
Політичне зближення західноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною все ж дало і певні
практичні наслідки.Хоча, було, переважно, символічним актом. Зокрема, під час реорганізації Української
Галицької Армії (УГА) на зразок регулярних армій (3 корпуси по 4 бригади, які складалися з 3—6 куренів) з начну
роль відіграли офіцери, рекомендовані урядом УНР , насамперед генерал М. Омелянович-Павленко, який став
командувачем (начальним вождем) УГА, та полковник С. Мишковський .
Реорганізована УГА, що налічувала у своїх лавах у середині січня 1919 р . майже 60 тис. осіб, дедалі
впевненіше почувала себе в ході польсько-українського протистояння і, незважаючи на хронічну нестачу зброї,
боєприпасів тощо, методично витісняла поляків з Галичини.
Намагаючись остаточно взяти стратегічну ініціативу до своїх рук, збройні формування ЗОУНР розпочали в
середині лютого 1919р. Вовчухівську операцію. Відповідно до розробленого штабом УГА плану події мали
розгортатися в такій послідовності: на першому етапі передбачалося оволодіння залізничною лінією Львів-
Перемишль, на другому — здобуття Львова, на третьому — визволення Перемишля та вихід на лінію р . Сян.
Успішний початок операції (фактично було виконано завдання першого етапу) був перерваний втручанням у
польсько-український конфлікт представників Антанти. У той час, коли українці були найближчими до успіху,
до Галичини приїхала місія Антанти на чолі з французьким генералом Жозефом Бартельмі. Місія мала
завдання розв’язати польсько-український конфлікт, переклавши справу державної приналежності Галичини на
вирішення майбутньої Паризької мирної конференції.
Ціною перемирення мав послужити територіальний компроміс з обидвох боків. Лінія розділу двох
ворогуючих сторін (“лінія Бартельмі”) залишала фактично 40% території Східної Галичини, разом зі
Львовом і Бориславсько-Дрогобицьким нафтовим басейном по польському боці, решта земель переходила до
українців. Водночас місія Бартельмі запевнювала, що у випадку згоди українського уряду на цей компроміс
Антанта визнає західно-українську державу і надасть їй всеможливу допомогу.
Пропозиція Бартельмі була реальною можливістю для розв’язання польськоукраїнського конфлікту. У
випадку її прийняття ліквідовувався західний фронт об’єднаної української держави і основний тягар боротьби
переносився на Схід, де війська Директорії безуспішно намагалися здержати натиск більшовицьких військ. Прихід
УГА на допомогу Директорії створило б військову перевагу українців на східному фронті. До того ж, збереження
території ЗОУНР, хоч і значно обкроєної лінією Бартельмі, для української сторони створювало добре
зорганізований цивільний тил для військових дій на Сході. Одним словом, пропозиції Антанти давали об’єднаній
молодій українській державі добрий шанс вистояти у боротьбі з численними противниками.
Цей шанс не було використано. Серед галицьких українців переважала думка, що місія Бартельмі вислана
спеціально для стримання успішного наступу УГА на Львів. Здобуття Львова вважалася справою декількох
найближчих тижнів, якщо не днів. Прийняти пропозицію Бартельмі, на їхню думку, означало створити загрозу для

~6~
соборності України, адже місія обіцяла визнання Антанти тільки для галицької держави. Тому позиція галицького
уряду зводилася до слів наказу генерала Омеляновича-Павленка до Української Галицької Армії: “Хай нас
розсудить залізо й кров!”
Залізо й кров розв’язали справу не в користь українців. Поляки використали коротке перемир’я під час
візиту Бартельмі для зміцнення своєї армії. Польські війська витіснили українців від Львова і весною 1919 р.
повністю перебрали воєнну ініціативу у свої руки. УГА починає катастрофічно втрачати здобутки першого
етапу Вовчухівської операції — польські збройні формування відтіснили її від Львова та поновили залізничне
сполучення з Перемишлем. Стратегічна ініціатива знову вислизнула з рук української сторони.
За цих обставин Рада країн Антанти знову запропонувала воюючим сторонам укласти перемир'я. Цього
разу керівництво ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегації Антанти, яку очолював генерал Л. Бота.
Українців цілком влаштовувало, що нова демаркаційна лінія (ліні я Боти ) залишала під контролем ЗОУНР
Дрогобицький нафтовий басейн, але саме це положення пропонованої угоди не влаштовувало поляків. Внаслідок
цього ще одна спроба замирення при посередництві Антанти закінчилася невдачею.
У квітні 1919 р. на польсько-українському фронті відбулися докорінні зміни у розстановці сил: з Франції
сюди прибула 110-тисячна армія генерала Юзефа Галлера, сформована з числа польських військовополонених,
колишніх австрійських солдат й офіцерів. За розпорядженням Антанти ця армія мала вести військові дії з
більшовиками, але польське командування обійшло цю умову і використало її у боробтьбі з українцями.
У середині травня польські війська, підкріплені армією Галлера, перейшли у загальний наступ, і до початку
червня зайняли майже всю Галичину, за винятком невеликого трикутника між р.Дністер і р.Збруч. 23 травня
румунські війська перейшли галицько-буковинську границю і зайняли Коломию і ціле Покуття аж по Дністер.
Становище української влади виглядало безнадійним.
За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію власних владних структур . Уряд С. Голубовича склав свої
повноваження, а вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національно ї Ради, 9
червня перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича. Начальним вождем було призначено генерала О.
Грекова . Саме під його командуванням УГА провело Чортківську офензиву (7—28 червня 1919 р.) —
широкомасштабну наступальну операцію, що мала на меті стабілізувати ситуацію та знову перехопити стратегічну
ініціативу із рук ворога. Ця операція для українців спочатку розгорталася досить успішно — за два тижні було
відвойовано майже половину території, зайнятої польськими військами з середини травня. УГА швидко
просувалася вперед, і знову опинилася близько воріт Львова.
Проте цей визвольний похід поглинув останні сили УГА. Успіх не вдалося закріпити через недостачу амуніції.
27 червня командування польськими військами у Галичині перейняв у свої руки сам Пілсудський. Зорганізована
ним контратака відкинула українців на попередні позиції. Лише слабість натиску польських військ та вдало
спланований і проведений відхід врятував УГА від повного знищення.
8 липня 1919 р. до Борщова – місця перебування диктатора ЗУНР Є. Петрушевича – прибув головний отаман
військ УНР Симон Петлюра. На зустрічі, враховуючи безвихідність ситуації, було прийнято рішення про перехід
УГА та уряду ЗУНР за Збруч.
Протягом 16–18 липня 1919 р. Українська Галицька Армія (49800 стрільців і старшин при 603 кулеметах і 17
гарматах) перейшла Збруч, де об’єдналася з армією Української Народної Республіки, залишивши всю Східну
Галичину у руках польської влади.
4. Поглинання Північної Буковини, Бассарабії та Закарпаття іноземними державами.
Буковина.
Західноукраїнська Народна Республіка діяла в основному в Східній Галичині. Проте їй вдалося налагодити
тісні зв’язки з Буковиною, де проживали українці та румуни. У жовтні 1918 р. українці Буковини послали своїх
представників на зібрання Української народної ради, а через деякий час їх представники заснували в Чернівцях
Україн¬ський крайовий комітет. Цей представницький орган розпочав пере¬говори з місцевими румунськими
властями про мирний поділ Буко¬вини за етнічним принципом і приєднання української частини до спільного
зі Східною Галичиною «коронного краю» в складі Австрії.
Проте така позиція не влаштовувала буковинських селян, які на початку листопада 1918 р. закликали
буковинську делегацію УНР не¬гайно взяти у свої руки управління «українською частиною краю», а потім
об’єднатися із співвітчизниками Наддніпрянщини. Через три дні українські військові підрозділи оточили
державні установи в Чернів¬цях і містах української частини Буковини. Президентом краю було проголошено
голову Українського крайового комітету О. Поповича.
Настрої українського населення суперечили планам місцевих ру-мунських поміщиків, інтелігенції,
службовців, яких підтримували іде¬ологи створення «Великої Румунії» з Бухареста. Скориставшись

~7~
роз¬порошеністю українських військових загонів, влада перейшла до аг¬ресивних дій. 11 листопада 1918 р. на
територію Буковини було введено війська, а через тиждень весь гірський край опинився під окупацією Румунії.
Українське населення Буковини чинило відчайдушний опір. Уже в умовах окупації жителі Кіцманського
повіту зі зброєю в руках здійснили спробу проголосити там свою владу. Румунізація, заборона всього українського
сприймалися українцями як глибока образа на¬ціональної гідності й викликали глибоке обурення, бажання
виступа¬ти проти іноземних поневолювачів. Подальшу долю Буковини вирішила Паризька мирна
конференція (від 18 січня 1919 до 21 січня 1920).
Виконуючи свої обіцянки, Антанта передала Румунії за вступ у першу світову війну Трансільванію, а згідно
із Сен-Жерменським (укладений 10 вересня 1919 року) і Севрським (10 серпня 1920 р) мирними договорами у
серпні 1920 р. й усю Буковину.
Бессарабія.
На Паризькій мирній конференції обговорювалося питання про долю Бессарабії. Держави Антанти прихильно
поставилися до домагань правлячих кіл Бухареста на цю територію, незважаючи на те що Прутсько-Дністровське
міжріччя входило до складу Росії. До того ж вони ігнорували волю населення Бессарабії, зокрема україн¬ської її
частини, яка виступила проти окупації краю Румунією.
Яскравим виявом настроїв українців Буковини було героїчне по¬встання селян, підготовлене й кероване
представниками більшовицьких комітетів, розпочате в ніч на 28 січня 1919 р. у Хотинському повіті.
Партизанські загони бессарабців чисельністю 20 тис. чол. оволоділи Хотином й усією територією повіту, влада в
якому перейшла до ревкому, що створив Хотинську директорію. Лише після того як туди були терміново
введені частини регулярної румунської армії, по¬встання зазнало поразки.
Румунські власті встановили в Хотинському повіті кривавий те¬рор: жорстоко розправилися з населенням,
кілька сіл було спалено, тисячі людей опинилися у в’язницях, де їх тримали в жахливих умовах, було вбито
близько 11 тис. чол. Частині повстанців разом із біжен¬цями та їхніми сім’ями вдалося перейти через р. Дністер на
терито¬рію радянської України. З учасників Хотинського повстання були сформовані дві бойові частини, які
влилися до лав Червоної армії.
Закарпаття.
На початку листопада 1918 р. Угорщина проголосила незалежність. Закарпатська Україна століттями
перебувала під угорською адміністрацією. Тому вона опинилася у складі нової держави. На початку 1919 р. з
дозволу Антанти новоутворена Чехо-Словаччина захопила західну частину Закарпаття, а Румунія – південно-
західну. У березні 1919 р. в Угорщині було проголошено радянську владу, яка протрималася на Закарпатті тільки
40 днів. Наприкінці липня 1919 р. весь край був під контролем чеських військ. На основі рішень Сен-
Жерменського договору 1919 р. Закарпаття війшло до складу Чехо-Словаччини на правах автономії.
Отже, скориставшись тим, що у Східній Україні точилася тяжка і кровопролитна громадянська війна,
західноукраїнські землі захопили Польща (Галичину), Чехо-Словаччина (Закарпаття), Румунія (Північну Буковину
і Північну Бессарабію).

~8~