ТЕМА 2.

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

ТА ПРАВА (IV – ПОЧАТОК ХІІ СТ.)
ЗМІСТ
1. Стародавні слов’яни. Утворення Давньоруської держави.
2. Державний устрій.
3. Судова система.
4. Суспільний устрій.
5. Джерела та основні риси права.

1. СТАРОДАВНІ СЛОВ’ЯНИ. УТВОРЕННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ

ДЕРЖАВИ
Слов’яни – автохтонне індоєвропейське населення Центральної Європи. У
наш час у територіальному, історичному та мовному відношенні поділяються на:
східних (українці, росіяни, білоруси); західних (поляки, чехи, словаки);
південних (болгари, чорногорці, серби).
Територія розселення слов’янських племен: від Балканського півострова
до Балтійського моря, від Ельби до Тихого океану.
Самоназва «слов’яни» означає «ті, що володіють словом». За думкою
археологів слов’янський етнос народився близько І тис. до н.е.
Вперше у писемних джерелах про слов’ян згадується на межі нашої ери під
назвою скіфів, а з початку нашої ери – під назвою венедів, які заселяли всю
північну і західну частину території сучасної України приблизно у ІІ ст. до н.е. –
ІІ ст. н.е. і перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і зародження
«військової демократії». Згодом з’являються 2 нові назви слов’ян: склавіни -
західні слов’яни і анти – східні, які заселяли територію між Дністром і Дніпром
і на схід від Дніпра у ІІ – на початку VII ст. (зокрема, до цієї доби належить
Черняхівська культура – поселення, віднайдені археологами у Чернівецькій
області).
В антів родова община перейшла у територіальну сільську общину, в якій
частково зберігались залишки патріархальної сім’ї. Вони перебували на
останньому етапі родового ладу і зародження елементів державності: були
наявні територія і поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада,
перші зародки апарату для стягнення данини і викупу, відчужені від народу
військові дружини, позаплемінний суд, спадкове право управління, первинна
ієрархія божеств. На думку М.Грушевського, об’єднання антів було спробою
створити державність з організованим військом та участю населення у
політичному житті. У 480 - 558 рр. держава антів набула характеру військової
організації, військової демократії. У час воєнних дій основна влада належала
військовому вождю-князю, але в мирний час вона обмежувалась вічем. Військо
становили усі боєздатні чоловіки; поступово з них виділились охоронці кордонів
і дружина військового вождя. Отже, політичний союз антів був одним із зародків
майбутньої східнослов’янської державності. Його очолювали царі (вожді-князі)
за підтримки вельмож (приматів), які утворювали Раду племінного союзу (Раду
старійшин). Найважливіші справи вирішували Народні віча (громада). Політичне
об’єднання антів нараховувало понад тисячу городищ, у т.ч. Київське городище,
з якого згодом постав Київ. Характерно, що полонених анти не перетворювали на
рабів, а пропонували їм за викуп повернутись у рідні краї або ж залишитись на
землі антів як свої і вільні.
У ІV ст. анти боролись з готами, а в VІ ст. разом зі склавінами почали наступ
на Балканські володіння Візантії і до 80-х рр. VІ ст. повністю заселили Північні
Балкани. Однак, у 568 р. туди вторглись авари (великий союз кочових племен
тюркського походження) і заснували у Трансільванії (сучасна Румунія)
Аварський каганат, внаслідок чого почались аваро-слов’янські війни, які на
початку VІІ ст. призвели до розпаду антського політичного об’єднання. Основна
його маса відступила на Полісся, Київщину, Чернігівщину, Волинь, Прикарпаття;
сформувались нові племінні групи, які визначили остаточний розподіл слов’ян на
східних (сучасні українці, росіяни і білоруси), південних (болгари, македонці,
серби і хорвати) і західних (поляки, чехи, словаки, морави, словенці).
З розпадом первіснообщинного ладу виникли умови для створення держави.
Найранішим державним утворенням у південних слов’ян стало Болгарське
царство у VІІ ст., в яке увійшло також асимільоване тюркомовне плем’я болгар.
У західних слов’ян виникла ранньофеодальна держава Само, в яку входили
словаки, морави, чехи, словенці, лужицькі серби, а пізніше – Великоморавська
держава. У східних слов’ян спершу існували ранньофеодальні державні
утворення: Руська земля і Новгородська держава, з яких згодом утворилась
Київська Русь
Формування української національної державності проходило на основі
консолідації східнослов’янських племен (полян, древлян, кривичей та ін.), яке
завершилося наприкінці ІХ ст. утворенням єдиної Давньоруської держави –
Київської Русі.
Передумови формування Київської держави:
 етнічна спільність слов’янських племен;
 намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією;
 посилення об’єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення
територіальних утворень вимогали нових методів і форм управління.
На місце веча приходить князівська влада – спочатку виборна, а потім
спадкова; розповсюдження та визнання єдиної християнської віри; економічні
інтереси; намагання позбавитись внутрішніх міжусобних війн; важливим
моментом було і заснування Києва (кінець V - початок VІ ст.), який став
головним політичниим центром східних слов’ян.
Вітчизняні дослідники обстоюють думку, що Руська держава у своєму
формуванні проминула кілька етапів:
 перший (VІ – VІІ ст.) - розклад первіснообщинного ладу східних слов’ян і
зародження феодальних відносин; об’єднання понад 100 слов’янських племен в
14 союзів племен (за назвою племені, яке їх об’єднало). Відомості про 14
племінних об’єднань містяться у «Повісті минулих літ».
«Повість» згадує такі східнослов’янські племена: поляни (їх очолили брати
Кий, Щек і Хорив та заснували м. Київ), сіверяни, древляни, дуліби (згодом
вони розділились на бужан і волинян), уличі, тиверці, хорвати – з них вийшли
українці; дреговичі, кривичі, радимичі – від них походять білоруси; словени
(ільменські слов’яни – з центром у м. Новгороді) і в’ятичі – предки росіян. Усі ці
племена становили певну етнічну і культурну спільність. У VІІ – VІІІ ст. східні
слов’яни проживали територіальною сільською общиною («верв»), яка була
союзом індивідуальних господарств (малих сімей), притому існувала колективна
власність на общинні землі, які періодично перерозподілялись між окремими
сім’ями.
Формою організації союзу племен з самого початку була військова демократія.
Союзи племен створювались передусім для війни і оборони, тож на чолі їх ставав
військовий ватажок, який витісняв інших старійшин. Військо становили усі
боєздатні чоловіки, з яких почала виділятись дружина ватажка. Ще зберігались
первісні демократичні установи – Народні збори (віче) і Рада старійшин, але
Народні збори перетворились у збори воїнів, що виконували волю військового
ватажка, який, спираючись на дружину, міг нехтувати звичаями племені. Тобто,
відбувався процес перетворення органів суспільного самоврядування у державні
органи, а військової демократії – у військово-ієрархічне правління-князівство.
Завершувалось оформлення відокремленої від населення публічної влади з
апаратом управління, що поширювалась на окрему територію. Військовий
ватажок союзу племен ставав управителем-князем, а його близьке оточення – його
радниками і намісниками.
Патріархальне рабство у східних слов’ян не переросло у рабовласницьку
формацію з таких причин: масовому застосуванню праці рабів у землеробстві
перешкоджали суворі кліматичні умови, за яких утримання рабів було б надто
дорогим і нерентабельним; сільська община затримувала розвиток
рабовласництва; була відсутня широка варварська периферія, яка б постачала
рабів-полонених; високий рівень розвитку продуктивних сил зумовив
зацікавлення робітника у застосуванні знарядь праці, що стало несумісним з
використанням незацікавлених рабів; 5. рабовласницький лад в інших державах
вже відмирав.
 другий (кінець VІІ - VІІІ ст.) - об’єднання південних племінних союзів в
союз союзів – Русь з центром у м. Києві. Утворення дулібо-волинського союзу
союзів (північні племені союзи);
 третій (VІІІ – ІХ ст.) – у східних слов’ян виділяються заможні сім’ї,
формується соціальна верхівка суспільства, яка поступово привласнює собі право
збирати з членів общини продукти на загальні потреби общини і розпоряджатись
ними, тобто виникає рання форма продуктової ренти. Знать, яка феодалізується,
проживає в укріплених «городищах» - зародках міст. Представники знатних родів
очолюють племена, а згодом стають князями зі спадковою владою, що стало
початком процесу перетворення союзів племен у феодальні князівства.
Переростання союзу союзів племен «Русь» в об’єднання Руська земля
(площа 120 тис. км2), в яку увійшли союзи племен: русь, поляни, древляни,
полочани, дреговичі, сіверяни. Згідно літопису правила у цьому державному
об’єднані ймовірно династія Кия, представники якої Аскольд і Дір.
Суспільство Руської землі поділялось на знатних і бідних. Князь щорічно
збирав данину з населення. Здійснювались дипломатична діяльність (у 839 р.
надсилались посли до візантійського і німецького імператорів) і військові походи
(у 860 р. флот з 200 кораблів з’явився під Константинополем - Царгородом).
Джерелом права був звичай. Особливо захищались майнові відносини –
забезпечувалось право володіння, користування майном і право власності; данина,
полюддя, податки, а також майнові права сім’ї. За особливо тяжкі злочини
передбачалась смертна кара. Існував княжий суд, який засуджував, зокрема, до
вигнання, та «божий суд», який судив на підставі поєдинку сторін. У 867 р. було
засновано першу християнську єпархію і охрещено верхівку суспільства на чолі з
князями. У ІХ ст. Русь охоплювала землі Київського, Чернігівського і
Переяславського князівств.
Об’єднання північних східнослов’янських союзів племен навколо
м. Новгорода на чолі зі словенами (Новгородська держава (Славія)).
У середині ІХ ст. виникає друга слов’яно-фінська Новгородська держава
внаслідок об’єднання навколо Новгорода союзів племен на чолі зі словенами, які
запросили на престол у 862 р. трьох братів-варягів: Рюрика, Синеуса і
Трувора. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем над землями
словенів, кривичів (з центром у Полоцьку) і фінських племен (мері, весі і
муроми). По смерті Рюрика 879 р. у Новгороді князював Олег з 879 р., що теж
походив з варяг.
 четвертий (кінець ІХ ст.) - об’єднання Руської землі і Славії у
Давньоруську державу з центром у м. Києві.
У 882 р. Олег здобув Смоленськ, Любеч і, вбивши Аскольда і Діра,
заволодів Києвом та об’єднав два політичних центри в єдину державу –
Київську Русь. У 883 - 885 рр. він розширив її територію на підкорених
древлян, сіверян, радимичів. Олег уклав договори Київської Русі з Візантією 907
і 911 рр., які засвідчують, що Київська Русь мала розвинену політичну систему і
національне право та виступала як рівноправний з Візантією суб’єкт
міжнародного права.
Проблеми етногенезу (походження народів) і державотворення є найбільш
складними і суперечливими. За відсутності якісних, умотивованих джерел, як
писемних, так і археологічних, у літературі з’явилася значна кількість наукових
концепцій і гіпотез щодо зародження державності у східних слов’ян.
Основні теорії утворення Давньоруської держави:
1. Норманська (поч. ХVІІІ ст.), засновники якої З. Байєр, Г. Міллер,
А. Шльоцер.
Сутність теорії: державність, як і саму назву Русь, на київські землі принесли
нормани (вихідці зі Скандинавії).
Аргументи норманської теорії:
 Русь отримала свою назву від слова «руотсі» (ще й зараз фіни
називають шведів «руотсі» у значенні «мореплавець»), що етимологічно
близьке до слова «Русь»;
 посилання на літопис «Повість минулих літ»;
 імена перших руських князів, бояр мають скоріше скандинавське
походження, ніж слов’янське - Олег (Хелг), Ігор (Інгвар), Ольга (Хелга);
  більшість імен руських послів, що зафіксовані у договорах з
Візантією (911, 944 рр.), мають скандинавське походження – Карл,
Інегельд, Фарлоф, Веремуд.
2. Атинорманська теорія (друга половина ХVІІІ ст.), засновником якої
був російський вчений М. Ломоносов.
Сутність теорії: заснування східнослов’янської держави та й сама назва Русь
мають винятково слов’янські коріння та походження. Жодного відношення до цих
процесів нормани не мали
Аргументи антинорманської теорії:
 назва Русь слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з
назвами річок Рось, Руса у Центральній Україні;
 археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної
Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького
фактора»;
 скандинавські імена послів, що зафіксовані у договорах із
Візантією у Х ст. свідчать про те, що нормани запрошувалися для
виконання дипломатичних функцій; нормани не могли експортувати
державність і державні структури у Східну Європу оскільки у
Скандинавії у цей період ще не завершився процес розпаду
первіснообщинних відносин і були відсутні політичні інститути як у
східних слов’ян.
В історії Київської Русі можна виділити чотири послідовних періоди:
 перший (кінець ІХ – кінець Х ст.) - виникнення і становлення
Давньоруської держави. Розширення Київської Русі за рахунок приєднання
інших слов’янських племен (на кінець Х ст. територія Київської Русі
становила 1,1 млн. кв. км з населенням до 4,5 млн. осіб);
 другий (кінець Х – середина ХІ ст.) - піднесення та розквіт Київської
Русі. Зміцнення державності під впливом державних реформ (воєнної,
адміністративної, релігійної)
 третій (кінець ХІ – 30-ті рр. ХІІ ст.) - початок розпаду Київської Русі
 четвертий (30-ті рр. ХІІ – початок ХІV ст.) - політична роздрібненість
Київської Русі. Напад кочівників. Міжусобні війни. Руїна та занепад
держави.
Кожний з періодів має свої характерні риси.
Характерні риси історії Київської Русі кінець ІХ – кінець Х ст.: вихід
Давньоруської держави на міжнародну арену; перші спроби Київської Русі
вписатися у геополітичний простір; постійна рухливість кордонів, розширення
території країни; зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на
зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним
чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу;
недостатня консолідованість території держави; слабкість великокнязівської
влади, що не була ще чітко організованою та централізованою; формування
системи васально-ієрархічних відносин.
Характерні риси історії Київської Русі кінець Х – середина ХІ ст.:
Завершення формування території держави; перенесення уваги князівської влади
з проблем завоювань земель на проблему їхнього освоєння та втримання під
контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення
централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства
територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів;
запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства;
поява писаного кодифікованого права; ширше використання дипломатичних
методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави;
розквіт давньоруської культури.
Характерні риси історії Київської Русі кінець ХІ – початок ХІV ст.:
посилення відцентрових тенденцій; втрата державної єдності; князівські
міжусобиці; ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску
на Русь сусідніх держав; формування великого землеволодіння; прогрес у
сільському господарстві; піднесення міст; значне зростання чисельності
населення; розвиток східнослов’янської культури.
1. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ
За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, за
формою устрою – федерацією земель.
Очолював державу великий князь київський. В його руках концентрувалась
законодавча (видання уставів, грамот), судова (очолював судову систему і його
суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією), військова (командував
дружиною) та адміністративна (призначав посадових осіб) влада. У
розпорядженні князь мав численний апарат урядовців як у центрі (тіуни,
мечники, ябедники тощо), так і на місцях.
Спершу київські князі безпосередньо відали лише Київською землею, а інші
території управлялись князями племен або князями-намісниками. На
завойованих і приєднаних до Києва нових землях Київські князі ставили у
центрах поселень племен свої гарнізони: у головному місті племені і важливих
центрах – великий гарнізон (тисячу) на чолі із тисяцьким, що поділявся на сотні
(сотські були командувачами окремих дружин), а у менших містах – менші
гарнізони, якими командували сотські і десятські (начальники десяток, на які
поділялись сотні). Згодом тисяцькі, сотські і десятські стали здійснювати
адміністративні і фінансові функції – наводили порядок у місті, придушували опір
місцевого населення, допомагали збирачам данини, а також почали здійснювати
торгівельні, поліційні, військові функції – керували військовими силами
території, якою управляли; а з розвитком князівської юрисдикції – і судово-
адміністративні функції. У деяких землях (Галичині) замість тисяцьких
утверджувались воєводи, які очолювали збройні сили місцевих князів, а тисяцькі
здійснювали адміністративно-поліційні функції у містах. Так формується перша
система управління у Київській Русі – десяткова, яка випливала з військової
організації – внаслідок перетворення військових одиниць у територіальні поняття.
З кінця Х ст. відбувається посилення військово-політичної діяльності
київських князів, також вони займаються організацією будівництва шляхів,
мостів; та придушенням народних повстань (1068 і 113 рр.). У ХІ - ХІІ ст. вони
набувають верховну законодавчу та виконавчу і судову владу, стають главами
адміністрації і верховними військовокомандувачами. Право спадкування
престолу, яке раніше надавалось старшому братові за принципом «старшинства»,
стало передаватись старшому сину за принципом «отчини»; винятком було
Чернігівське князівство, де влада передавалась старшому брату, а по його смерті
поверталась старшому сину престолоспадкодавця; однак, порядок переходу
князівської влади у спадок не визначався жодними правовими нормами.
З розвитком держави поділ її території на військово-територіальні одиниці
замінюється на адміністративно-територіальні одиниці: землі, які поділялись на
волості, а ті – на села. Управляти київським князям допомагали посадники,
волостелі, тіуни, старости та інші представники адміністрації. Посадники, на
відміну від тисяцьких і сотських, які були передусім командирами дружини, а вже
згодом отримували адміністративні функції, - відразу ставали повноправними
представниками князівської влади на місцях (у найважливіших центрах) на чолі
округу чи міста. Як представники князя вони здійснювали його функції: судили,
збирали данину і різні мита (спеціальні пункти збору данини називались погости),
відали поліційними справами, керували військовими силами міста, а також у
їхньому віданні перебувала прилегла сільська територія. Здебільшого князі
призначали посадниками бояр та інших «добрих мужів». Посадники і волостелі
(управителі волостей, які здійснювали адміністративні і судові функції) мали
найближчих помічників – тіунів та помічників зі спеціальних справ – мечників,
мостників, вирників. Селами управляли старости, які обирались жителями. Усі ці
посадові особи за службу отримували не плату від князя, а з населення “корм” у
вигляді різних поборів. Так формується на зміну десятковій система кормління
(посадництва).
З розвитком феодалізму виникає друга система правління Київської Русі –
двірцево-вотчинна, при якій не розмежовуються органи державного управління
та управління особистими справами князя – все управління здійснює двір князя
(чи вотчина боярина) – кожен, хто входив до князівського двору (боярської
вотчини) і відав якоюсь сферою господарства чи був близьким прислужником
господаря, міг з його дозволу виконувати також, крім безпосередніх обов’язків
при дворі (вотчині), державні функції. Очолював князівський двір і виконував
важливі державні доручення двірцевий-огнищанин; канцелярію очолював
печатник, князівським помешканням завідував покладник; воєвода був
начальником усіх збройних сил князівства, тіун конюший відав питаннями
забезпечення князівського війська кіньми, стольник організовував постачання
князівського двору продуктами, були й інші слуги-урядовці. Цим вищим
посадовим особам прислуговували різні управителі – тіуни і старости;
князівським господарством відали ключники або тіуни. Різні князівські доручення
виконували спеціальні служилі люди – биричі, дітські, отроки. Двірцево-
вотчинна система управління існувала на усіх рівнях феодальної земельної
ієрархії – у великокнязівському домені, у володіннях місцевих князів, у боярських
вотчинах, в яких бояри навіть отримали право суду над залежним населенням.
Місцеві князі. Спершу на місцях владарювали племінні князівські династії
(до середини Х ст. місцеві князі часто називались великими), які перебували «у
послуху» київському князю – виставляли йому народне ополчення, сплачували
частину зібраної з підвладної їм території данини, іноді на їхній території
розміщувались ополчення Київського князя; натомість, вони мали заступництво
київського князя і утримували частину зібраної данини. У разі порушення
вірності київському князю його васал втрачав своє володіння, так як князь ішов на
нього війною. Після об’єднання усіх східнослов’янських земель постало завдання
політичної консолідації, чому сприяли Святослав і наприкінці Х ст. Володимир
Великий, - землі і князівства, у яких владарювали залежні від Київського князя
династії, були передані синам київського князя – Святослав посадив свого сина
Олега над древлянами, Володимир посадив синів у Новгороді, Полоцьку, Турові,
Ростові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Владимирі, Тьмуторокані, а у
менш важливих містах правили посадники – намісники і тисяцькі з найближчого
оточення Володимира. Ця реформа ліквідувала владу місцевих племінних князів і
автономію земель. Між місцевими князями і Великим Київським князем
встановились відносини васалітету-сюзеренітету, які регламентувались
договорами – хрестоцілувальними грамотами. Сюзерен наділяв свого васала
землею, а місцеві князі-брати як нащадки Великого Київського князя мали право
на його спадщину, притому першим спадкоємцем вважався старший з-поміж
братів. Але в ХІ - ХІІ ст. точились постійні міжусобиці за більші володіння і
владу. Князівські володіння внаслідок взаємозалежності, слабких економічних
зв’язків і значних феодальних імунітетів перетворились на своєрідні держави у
складі Київської Русі; місцеві князі зміцнили власний політичний апарат,
очолювали адміністрацію і військо та здобули повне право суду, яке здійснював
князівський двір або князівські тіуни.
Рада при князі (боярська рада) – дорадчий орган монарха, юридично
неоформлений з нечітко окресленими складом, компетенцією і функціями. До неї
входили наймогутніші феодали-землевласники (бояри, «княжі мужі»), які мали
посади у державному апараті, та представники духовної знаті, іноді представники
міської верхівки, а у воєнний час – керівники союзників. Члени цієї ради
називались «думці». Найважливіші рішення великий князь приймав лише зі згоди
ради бояр – обговорював з нею питання оголошення війни, укладення миру,
встановлення союзів з іноземними державами. Також рада бояр здійснювала
обговорення і видання нових законів, мала судові функції та розв’язувала
військові, адміністративні, фінансові та інші питання. За відсутності князя чи в
разі його смерті рада бояр ставала основним органом влади, що вирішував усі
питання внутрішньої і зовнішньої політики та встановлював владу майбутнього
князя.
Феодальні з’їзди – орган державної влади на зламі XI та XII ст. На них
збиралися князі, бояри, церковна верхівка. Під проводом великого князя
феодальні з’їзди розробляли нове законодавство, розподіляли лени, вирішували
питання війни і миру з іноземними державами, розв’язували міжкнязівські
суперечки, планували заходи щодо охорони торгівельних шляхів. Тобто, це був
державний орган, який вирішував питання суспільної організації, державного
устрою, зовнішньої і внутрішньої політики. Так, з’їзд у Любечі (Чернігівська
область) 1097 р. визнав незалежність окремих князів і водночас закликав їх
спільно охороняти Київську Русь; з’їзд в Уветичах (м. Вятичів Київської області)
1100 р. здійснив розподіл ленів та позбавив князя Данила Ігоревича Володимир-
Волинського князівства. Попри те, феодальні з’їзди не могли припинити процесу
розпаду Київської Русі.
Віче (народні збори) скликалося в сільських общинах – вервях та в містах. У
зборах приймали участь вільні дорослі чоловіки, у т.ч. бояри, «старці градські»,
купці, ремісники тощо. Віче обирало і усувало посадових осіб (навіть
запрошувало на престол Володимира Мономаха), укладало з князями «ряд»
(договір, який укладався між міським населенням і князем при його вступі на
престол, що передбачав взаємозобов’язання князя правити справедливо і не
ущемлювати прав народу, а той, натомість, обіцяв не посягати на його владу та не
чинити опорів, заворушень тощо), вирішувало питання війни і миру,
комплектувало народне ополчення і обирало його ватажків. Віче скликалось під
час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти
політики князя. Виконавчим органом віче була рада; оскільки віче збиралось
рідко, то рада не лише представляла його, а й фактично замінювала; до неї
входила лише міська знать. Відомі такі скликання віче: древляни постановили
вбити князя Ігоря за стягнення з них данини повторно; у 970 р. Новгородське віче
запросило до Новгорода князя Володимира Великого; у 997 р. - віче у Бєлгороді
(с. Білгородки Києво-Святошинського району Київської області) внаслідок
оточення міста печенігами; у 1016 р. – у Новгороді, у 1068 р. Київське віче обрало
великим князем Полоцького князя Всеслава, у 1113 р. Київське віче запросило на
престол Мономаха та ін. У різних містах значення Віча відрізнялось – у Новгороді
було більш вагомим, ніж у Чернігові. Віче не набуло характеру державного
інституту і не переросло в орган представництва різних станів (як у Західній
Європі). З розвитком феодалізму, зміцненням влади князя і державного апарату
діяльність віче відмирає, крім деяких міст (Новгорода, Пскова та ін.).
Верв (сільська територіальна община) – орган місцевого сільського
самоврядування. Здійснювала колективну власність на общинні землі, реалізацію
норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів і їхньої власності у
конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві,
пов’язані круговою порукою, несли перед князівською адміністрацією фінансові,
поліційні та інші зобов’язання. Територія верві охоплювала кілька населених
пунктів.
Збройні сили складались з трьох основних частин: 1. великокнязівська
дружина, дружини місцевих князів та інших феодалів (бояр); 2. народне
ополчення; 3. наймані загони. Військова дружина становила ядро війська. Спершу
дружинники проживали при князях на їхньому утриманні, були їхніми радниками,
їхня верхівка спрямовувала діяльність князя. Основою дружини була родова
знать. Зі старшої дружини виходили найважливіші представники князівської
адміністрації – посадники, тисяцькі; а молодші дружинники (отроки, пасинки,
дітські) постійно перебували при дворі князя і прирівнювались до його слуг, з них
виходили охоронці князя та нижчі посадові особи. Згодом представники верхівки
старшої дружини стають боярами - осідають на землі, відходять від князівського
двору і перетворюються у землевласників. Бояри створювали свої дружини
(відносини між ними і князем перетворюються у васальні) – феодальне ополчення
з міського населення, слуг, холопів і залежних селян. Народне ополчення було
головною силою війська; комплектувалось у разі війни із зовнішнім ворогом.
Іноземні наймані загони варяг, фінських і тюркських племен залучали князі,
головно, для здійснення конкретних бойових операцій (зокрема, при поході князя
Олега на Візантію 907 р.). Військо поділялось на тисячі, які поділялись на сотні, а
ті – на десятки; а пізніше поділялось на полки.
3. СУДОВА СИСТЕМА
Усі суди Русі можна об’єднати в три групи: публічні, приватні та церковні.
1. Публічні: княжий суд, до якого звертались у разі належності однієї із
сторін до феодального стану, найважливіші справи князь вирішував разом із
своїми боярами; вічевий суд, який розглядав лише найважливіші справи;
вервний суд, якому підлягали усі цивільні й карні справи, які стосувалися
общини.
2. Приватні суди – суди землевласників, урядовців над залежними людьми,
що здійснювався на підставі імунітетних жалувань (вотчинний суд).
3. Церковні суди. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і
митрополити. Архімандрит вирішував справи щодо чернецтва і залежного від
монастирів населення. Церковний суд розглядав такі категорії справ: усі справи
церковних людей, тобто білого і чорного духовенства та усіх приналежних до
церкви (монастирів) людей, які перебували під її опікою (прочани, старці, каліки,
сліпі, глухі, безпритульні, вдови, сироти тощо) або у залежності від неї (залежні
селяни і задушні люди); усі справи, що виникали зі шлюбно-сімейних відносин –
одруження, розлучення, встановлення опіки, усиновлення, спори щодо спадщини
і т.п.; усі справи, пов’язані з релігією, а саме, злочини проти церкви та релігії;
злочини проти сім’ї і моральності.
Суд не був відокремленим від адміністрації. Судові функції здійснювали
також представники місцевої адміністрації – посадники у містах і волостелі у
волостях та їхні помічники – тіуни, вірники та ін. У верві зберігався ще
общинний суд.
4. СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ
Населення Київської Русі поділялося на чотири категорії: вільних,
залежних, невільних та ізгоїв.
Склад групи вільних людей був досить строкатим – це аристократична
верхівка (князі київські, удільні князі, бояри, дружинники, урядовці), вільні
селяни-общинники (смерди), духовенство (біле та чорне), міське населення
(купці, ремісники). Усі вони були юридично вільними, дієздатними і
правоздатними, виступали як суб’єкт і об’єкт правовідносин.
У ІХ ст. формується клас феодалів. Князі збільшували свої землеволодіння
внаслідок захоплення пустуючих та общинних земель, перетворюючи притому
общинників у феодально залежне населення; а бояри за рахунок
великокнязівських і князівських пожалувань. Найбільшим феодалом був великий
київський князь, який розпоряджався общинними землями, які вважались
державними, роздаючи їх своїм дружинникам. У Х ст. формується
великокнязівський домен (з лат. domen – володіння) і домени місцевих князів – це
приватні маєтки, які належали не державі (оскільки Великий Київський князь як
глава держави виступав верховним власником усієї землі Київської Русі), а
безпосередньо князям як феодалам. Князі отримували прибутки від свого
феодального господарства, із суду, збирали данину; згодом частину цих прибутків
стали отримувати і бояри.
З’являються і боярсько-дружинні приватні землеволодіння - вотчини. До ХІ
ст. бояри називались «княжі (кращі) мужі» і становили верхівку князівської
військової дружини; вони були радниками князя, притому могли його вільно
залишити і перейти на службу до іншого; з них князь призначав воєвод та інших
урядовців. Згодом вони стали називатись «боляри» (з лат. boliy – більший) – мали
великі земельні наділи, свої військові дружини, брали участь у князівських радах,
на вічі, у князівській адміністрації посідали вищі державні посади – так виникали
цілі династії бояр-урядовців. Нижче становище посідали менші бояри – дітські і
отроки. Верства бояр не була замкнутою кастою – до неї міг увійти будь-хто за
визначні заслуги перед князем (державою).
Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер – князі окремих
феодальних володінь перебували у васальній залежності від київського князя, та
водночас самі мали дружинників, яким надавали землі в умовне володіння (за
несення ними військової служби). Адміністративним і господарським центром
феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь проживав у Києві, де
знаходились органи верховної державної влади і великокнязівський двір.
Великокнязівські двори, у яких правили князівські тіуни (слуги-урядовці) та
проживав адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала
господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших
поселеннях-великокнязівських доменах. Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов і
Смоленськ були центрами окремих місцевих князівств. Дрібніші міста були
центрами боярських вотчин і церковних землеволодінь.
З введенням християнства великим феодалом стала церква. Формується
духовенство, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени
монастирів. Духовенство поділялось на: чорне – ченці і черниці, а часто до них
належали представники вищих верств населення (князі, княгині, бояри), які
здебільшого засновували монастирі; і біле (мирське) – священики, диякони, дяки,
паламарі, причетники; ними були середні і малозабезпечені верстви населення, які
перебували під юрисдикцією церкви; з них виділялось вище духовенство –
єпископи, архімандрити та ін. Наприкінці ХІ ст. виникло церковне
землеволодіння – внаслідок захоплення пустуючих і общинних земель, дарувань
князів і бояр, купівлі і обміну земель; притому, найбільшими землевласниками
були монастирі. Церква отримувала великі прибутки від поборів (десятину),
церковного суду, пожертвувань заможних людей.
Феодальне землеволодіння охоронялось законодавством; за феодалами
закріплювались особливі привілеї – посилено захищалось їх життя,
недоторканість, честь і гідність, приватна власність; вони не сплачували данину.
Тобто, поряд з класовим поділом суспільства відбувався процес формування
замкнутих груп населення – станів.
Міське населення поділялось на дві основні групи: міська аристократія –
князі, бояри, вище духовенство, купці; лихварі та «гості» – купці, що займались
зовнішньою торгівлею; міські низи – ремісники, дрібні торговці, рядове
духовенство. Більшість міщан були особисто вільними. Частина ремісників
залежали від своїх господарів – бояр, купців тощо. Особисто вільні ремісники
(ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці оподатковувались або
відробляли, беручи участь у будівництві і ремонті міських укріплень та наглядали
за їх станом. Представники державної влади, які відали будівництвом міст і
мостів, отримували плату (грошову і продуктову) з коштів міського населення; на
ці кошти будувались також церкви і утримувалась церковна парафія. Вільні
ремісники були неоднорідними за складом – з-поміж них виділялись заможніші
майстри, які мали залежних підмайстрів або учнів. З ХІІ ст. міська верхівка
почала боротись за розширення прав міста і відтоді усі князі перед посіданням
князівського престолу укладали «ряд» (договір) з віче.
Вільні общинники (смерди). До середини ХІ ст. більшість людей були ще
відносно вільними і сплачували князям данину – спершу хутром, а потім грішми.
Вони були особисто вільні, мали право переходити до іншого патрона. Разом із
сім’єю смерд господарював у своєму «селі» (землі), яку князь давав йому під
умову відбування повинностей на його користь – служби в ополченні, сплати
податку. Він мав у своєму володінні господарські будівлі, дім, худобу, але його
майнові права були обмежені. Якщо смерд помирав, не залишивши синів, його
майно (і земля) повертались князю. Смерд, який завоював довіру князя, міг стати
отроком, дітським, старостою; але смерд-боржник міг бути перетворений у
феодально залежного закупа.
Наприкінці ХІ – напочатку ХІІ ст. більшість з смердів стають феодально
залежним напівселянським населенням внаслідок князівських і боярських
поборів, участі у воєнних походах, стихійних лих, епідемій, неврожаю,
феодальних міжусобиць та нападів кочівників.
Поступово, з розвитком держави, вільні общинники перетворюються на
феодальнозалежне селянство внаслідок таких причин: 1. держава почала збирати з
них данину (розмір якої залежав від кількості і якості селянської землі) та окремі
феодали змушували їх відробляти панщину або стягували оброк; згодом великі
князі стали накладати на сільську общину високі податки, побори, різні
повинності, а також передавали право збору данини і судових штрафів та право
суду своїм васалам; феодали часто захоплювали общинні землі; селяни часто
розорювались внаслідок стихій і неврожаю, а тому добровільно переходили під
владу і опіку феодалів.
До категорії залежних належали закупи та рядовичі. Численну групу
становили рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на
підставі договору – «ряду». Однією з категорій рядовичів були закупи – селяни
(смерди), які розорились і потрапили у боргову кабалу до князів і бояр – брали у
них грошову позику («купу») і отримували від них земельний наділ або осідали на
землі феодала і обробляли її, отримуючи частину врожаю. Закуп мав виконувати
сільські роботи, працювати на полі (ролейний закуп), доглядати худобу феодала
(випасати її), тобто мав відбувати панщину. Феодал наділяв закупа господарським
знаряддям і робочою худобою. Закуп міг мати і власне господарство, реманент,
тяглову худобу. Якщо закуп залишав феодала, то повинен був повернути йому
позику. Закуп був юридично вільним, але істотно обмеженим у своїх правах,
напівзалежним. За втечу від феодала закуп перетворювався у повного
(«обільного») холопа. За крадіжку, вчинене закупом, відповідав його господар, а
закуп ставав повним холопом. За провину феодал міг піддати закупа тілесному
покаранню. Феодал не мав права продавати закупа у холопи, а в разі продажу
сплачував штраф, а закупу повертали свободу. Закуп ніс матеріальну
відповідальність за втрати і збитки, заподіяні ним у господарстві феодала; у
незначних справах він міг виступати у суді як свідок і звертатись до суду зі
скаргою на свого господаря.
До категорії невільників відносились холопи (ставали невільниками в разі
скоєння злочину, неповернення боргу тощо) та челядь (полонені, що потрапили у
рабство). Невільники виступали лише об’єктом права, були неправоздатні й
недієздатні, прирівнювалися до майна.
Челядин був цілком безправним рабом, що перебував під владою свого
господаря. Холоп іноді наділявся певними правами – як боярський тіун міг
виступати у суді як видок, але не міг бути послухом. Холоп не мав власності, а
сам був власністю свого господаря. Господар відповідав за угодами, укладеними
його холопом. За крадіжку, вчинену холопом, відповідав його господар
(сплачував потерпілому штраф); за вбивство холопа його господар отримував
компенсацію («урок»). Вільні люди відповідали за допомогу, надану ними
холопу-втікачу, та навпаки, мали сприяти поверненню його господарю. Холоп міг
отримати свободу через самовикуп або звільнення його господарем, внаслідок
чого він переходив в ізгойство. Феодали часто посаджували своїх рабів на
господарствах і вони ставали залежними селянами. Згодом рабство майже зовсім
зникло, зокрема, цьому сприяло християнство, яке не визнавало невільництва, а
поза тим, історично давньоруському народу не була властива така форма
суспільних відносин.
І остання категорія – ізгої – люди, які із одного стану вийшли, а до іншого не
потрапили, верстви, групи люди, які не мали засобів виробництва для ведення
власного господарства. Залежно від того, з якого стану вони потрапили в
ізгойство, ізгої поділялись на види: вільні – вихідці з вільних верств суспільства:
збанкрутілі купці; діти священиків, які не навчились грамоті; сини, батьки яких
померли, не отримавши права власності; вони були вільні, поки самі не ставали
закупами чи холопами; залежні – холопи і челядь, які викупились з рабства на
волю; здебільшого вони залишались під владою свого господаря, а якщо йшли від
нього, то ставали залежними ізгоями; ці вільновідпущеники здебільшого
переходили у залежність від церкви.
5. ДЖЕРЕЛА ТА ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА
Основними джерелами права Київської Русі були: правовий звичай,
князівське законодавство (устави, уроки, покони, грамоти), канонічне право
(церковні устави князів Володимира про десятини і церковних людей та
Ярослава Володимировича про церковні суди. Спершу десятина
встановлювалась для спорудження й утримання Десятинної церкви – першої
кам’яної церкви у Києві, збудованої у 989 - 996 рр.; а згодом набула повсюдного
характеру (стягувалось 10% з різних доходів - із суду, торгівлі, з домів, з табунів,
із зібраного врожаю та з інших прибутків); рецептовані джерела візантійського
права – «Номоканон», «Еклога»), міжнародні договори (договори Київської Русі
з Візантією 907, 911, 944 і 971 рр. За договором 907 р. купці з Київської Русі
отримали у Візантії право безмитної торгівлі, греки повинні були надавати їм
утримання упродовж 6 місяців і забезпечити їхнє повернення додому. Договір 911
р. встановлював караність злочинних діянь і визначав міри покарання,
призначуваного за їх вчинення.), судовий прецедент (cудова діяльність князя
створює судовий прецедент, що згодом закріплюється у законодавчих актах),
«Руська правда» (збірник норм староруського права).
Оригінал «Руської правди» не зберігся. Її текст було відтворено зі 106
списків (списки – це тексти «Руської правди», переписані місцевою
адміністрацією або суддями). Залежно від часу написання, обсягу та авторства
дослідники поділяють «Руську правду» на три редакції:
1. «Коротка правда», час укладання якої відноситься до ХІ – поч. ХІІ ст. Вона
складається з «Правди Ярослава», яка закріплювала захист життя, тілесної
недоторканості, честі дружинної знаті і її військового спорядження, челяді;
притому, відсутні норми щодо захисту феодального землеволодіння (ст. 1 - 18);
«Правди Ярославичів», що містить норми щодо захисту князівського
феодального маєтку, земельної власності князя, закріплює посилений захист
феодалів. (ст. 19 - 41); «Покону вірного» (ст.42); «Урока мостникам» - пам’ятка
новгородського адміністративного законодавства щодо організації мощення
(брукування) головних торгівельних магістралей Новгорода і доріг, які вели до
пристаней і на міський ринок (ст.43).
2. «Розширена правда» датується ХІІ ст. Вона поділялася на дві частини –
«Суд Ярослава Володимировича» (ст. 1 - 52), «Статут Володимира
Всеволодовича Мономаха» (ст. 53 – 121). Її джерелами були Коротка Правда і
«Статут Володимира Мономаха», укладений ним при запрошеному вступі на
престол, який надавав деякі поступки закупам і смердам (зменшував лихварські
відсотки – «рєзи») та закріплював норми зобов’язального, сімейного, спадкового і
опікунського, кримінального і процесуального права. Розширена Правда
встановлювала норми щодо захисту земельної власності феодалів та обмеження
майнових і особистих прав феодально залежного населення.
3. »Скорочена правда» (50 статей) розглядається дослідниками як
перероблена у ХV – ХVІІ ст. «Розширена правда», укладалась після розпаду
Київської Русі в окремих її князівствах і землях та закріплювала пристосовані до
місцевих особливостей положення Розширеної Правди.
Право власності. «Руська правда» розрізняє інститути права власності і
права володіння. Право власності відрізнялось від права володіння, оскільки
визначався порядок відібрання речі, що перебувала у володінні іншої особи (ст.
13, 14 К.П.); згодом було передбачено неправомірне володіння (ст.44 Р.П.), щодо
якого встановлювалась вимога повернення речі власнику і виплати йому
компенсації за її використання.
У ролі суб’єкта права власності та володіння виступають фізичні (князь,
боярин, тіун, смерд) та юридичні (монастирі, верви) особи.
Об’єктом права власності були прикраси, земля, будинки тощо
Феодальна власність на землю існувала у вигляді княжого домену,
боярських вотчин, монастирських угідь, общинних земель.
Джерела набуття доменної і вотчинної земельної власності були: позика,
освоєння пустуючих земель холопами і залежними селянами, згодом захоплення у
сусідських общин і князівське дарування дружинникам, тіунам, слугам.
Вотчинники привласнювали ліси, встановлювали бортні заповідники,
захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки збирання меду.
Приватна власність посилено охоронялась – за заорювання межі і знищення
межових знаків на дереві в лісі накладався високий штраф. У К.П. розмір штрафу
за крадіжку залежав від виду і кількості украденого стада, а у Р.П. він визначався
також місцем скоєного злочину (стадо, украдене із закритого приміщення чи з
поля).
Зобов’язальне право. Зобов’язання виникали у зв’язку із заподіянням
шкоди та договорів. Зобов’язання із заподіяння шкоди – особа, яка зламала
чужий спис чи щит, зіпсувала одяг, була зобов’язана відшкодувати вартість
зіпсованої речі (ст.18 К.П.); закуп, який втратив коня свого господаря у полі чи не
загнав і замкнув його у дворі (і хліві), внаслідок чого коня вкрали, або втратив
плуг чи інше знаряддя, - був зобов’язаний сплатити господарю вартість втрати;
якщо ж коня вивели із загати чи з хліву, закуп не відповідав за цю крадіжку (ст. 58
Р.П.).
У Київській Русі були відомі такі види договорів (рядів): міни, купівлі-
продажу, позики, поклажі, найму.
«Ряди» укладались, здебільшого, на торзі усно із застосуванням певних
символічних дій, рукостикання, зв’язування рук тощо; іноді у присутності свідків
чи митника; зароджувалась також письмова форма договору про нерухомість.
Існував договір купівлі-продажу челядина та різних рухомих речей.
Закріплювався порядок встановлення добросовісного придбання речі: якщо
продавець збував річ, яка не належала йому, то угода вважалась недійсною – річ
поверталась власнику, а покупець подавав позов до продавця про відшкодування
збитків. При самопродажу себе у рабство договір укладавсся перед послухами.
Об’єктом договору позики були гроші, продукти (борошно, мед тощо), речі.
Він укладався публічно у присутності послухів; крім договору позики на суму не
більше 3 гривень, щодо якої при відмові боржника повернути борг кредитор
складав присягу про факт надання позики. Боржник щомісячно сплачував
відсотки – «рези» на гроші, «настав» на мед, «присоп» на жито; а якщо сплата
боргу тривала понад рік, то стягувались річні відсотки – 50% суми боргу. Після
Київського народного повстання 1113 р. проти лихварів Володимир Мономах
обмежив стягнення відсотків строком у 2 р., після чого поверталась лише взята у
борг сума; якщо ж позикодавець вже отримав відсотки за 3 р. (тобто, 150%
боргу), то він втрачав право право на повернення боргу.
Особливим був договір позики між купцями, за яким кредит надавався для
збільшення торгівельного оброту, притому не вимагалась присутність послухів, а
договір грунтувався на довірі, у разі ж спору кредитор складав очищувальну
присягу (Ст.48 Розш.Пр.); отож, це був зародок феодальних купецьких товариств
“на вірі”. Притому, розрізнялись 3 види банкрутства купців: 1. банкрутство без
вини внаслідок стихійного лиха, ушкодження судна, пожежі чи розбійницького
нападу, - коли купцю надавалась відстрочка у сплаті боргу; 2. коли купець проп’є
чи програє чужий товар, кредитори на власний розсуд могли надати йому
відстрочку у поверненні боргу або продати його у рабство (Ст.54 Розш.Пр.); 3.
злісне банкрутство, - коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту
своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста чи чужоземця (які не знали про
його місцеві борги) і не повертав її, то продавався у рабство, а з отриманих від
продажу його особи і майна грошей передусім відшкодовувались збитки князя,
потім заїжджих гостей, а залишок розподілявся між місцевими кредиторами
(Ст.55 Розш.Пр.).
Договір особистого найму передбачав, що наймання у прислужництво
(тіунство, ключництво) переводило у стан холопства, якщо інше не було
спеціально обумовлене, а здебільшого – у феодальну залежність.
Спадкування здійснювалося в двох формах: за заповітом і за законом.
Вже договір Київської Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадкування за заповітом і
за законом. Спершу за законом спадкували лише сини - батьківський двір
неподільно переходив до молодшого сина, а решта майна розподілялась порівну
(ст. 100 Р.П.), притому сини були зобов’язані видати заміж сестер із приданим. За
договором 911 р. за відсутності синів спадкували брати померлого. Згодом майно
бояр і дружинників за відсутності синів стало переходити до дочок (ст. 91 Р.П.), а
пізніше це право поширилось і на біле духовенство, ремісників, вільних
общинників. Майно смердів за відсутності синів вважалось вимороченим і
переходило до князя, але певна частина виділялась незаміжнім дочкам. Незаконні
діти не мали спадкових прав, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею
отримували волю. До досягнення повноліття спадкоємцями спадщиною
розпоряджала їх матір.
Дружина-вдова ставала главою сім’ї і отримувала частину майна «на
прожиття», якою розпоряджалась на власний розсуд, але заповідати її могла лише
своїм дітям, розподіляючи розміри часток за власним бажанням. За відсутності
заповіту матері її частку отримував за законом той з дітей, на чиєму дворі
знаходилось її майно і при кому матір проживала. Якщо мати-вдова вдруге
виходила заміж, то призначався опікун над майном неповнолітніх спадкоємців з
найближчих родичів, у т.ч. вітчим. Майно передавалось опікуну при свідках; за
виконання своїх обов’язків опікун мав право користуватись доходами з майна
опікуваних, а в разі втрати частини спадщини відшкодовував збитки спадкоємцям
(Ст.99 Розш.Пр.).
Сімейне право розвивалось відповідно до канонічного права. Шлюбно-
сімейні відносини до прийняття християнства (а часто і опісля) регулювались
звичаєвим правом – зберігалось викрадення наречених, багатоженство. З
прийняттям християнства були уведені нові принципи сімейного права,
ґрунтовані на нормах візантійського церковного права: моногамія
(одношлюбність), ускладнене розлучення, безправність позашлюбних дітей,
суворі покарання за перелюб. Шлюбний вік становив 13 р. для жінок та 15 р. для
чоловіків. Для укладення шлюбу вимагалась згода наречених і батьків та
відсутність близького споріднення. Не допускався третій шлюб. Дружина була
дієздатною і рівною за правовим статусом чоловікові; так, встановлювалась
однакова міра покарання за вбивство як чоловіка, так і жінки. Дружина зберігала
своє окреме майно у шлюбі. Розлучення надавала церква у рідкісних випадках.
Кримінальне право. Поняття злочину у «Руській Правді» трактувалось як
«обида», тобто порушення громадського спокою у будь-якій формі, незалежно від
заподіяння фізичної чи матеріальної, чи моральної шкоди. Кримінальний злочин
не відрізнявся від цивільного правопорушення; так, злісна несплата боргу за
цивільно-правовою угодою визнавалась обидою і тягла накладення штрафу (ст. 15
К.П.).
Об’єктами злочинного діяння були: влада князя, особа (передусім феодала),
майно, звичаї. Об’єктивною стороною злочину вважалась спроба вчинити
злочин (тобто, замах) і закінчений злочин. Суб’єктивною стороною злочину був
умисел; так, передбачалась їзда на чужому коні без дозволу, встановлювався
значний розмір штрафу за злісне знищення майна; також розрізнялось вбивство,
скоєне з умислом, випадково, у стані афекту, у бійці, у стані сп’яніння тощо.
Суб’єктом злочину вважався будь-хто, крім раба, що був власністю господаря,
який і ніс матеріальну відповідальність за його неправомірні дії та міг застосувати
до нього фізичне покарання – міг катувати, страчувати, та після Ярослава
Мудрого вбивство раба було заборонено. Не існувало вікового обмеження
кримінальної відповідальності. Поняття осудності було ще невідоме, та вже
існувало поняття співучасті, зокрема у скоєнні крадіжки, усі співучасники несли
однакову відповідальність, розподіл функцій поміж ними не передбачався.
Мали місце такі види злочинів: державні злочини (посягання на князівську
владу); проти особи (убивство); майнові злочини (крадіжка); проти церкви
(богохульство); проти сім’ї і моральності (зґвалтування).
Система покарань. Мета покарань – відплата і відшкодування збитків. Міра
і розмір покарання залежали від соціального статусу потерпілого і винного.
Найдавніша форма покарання – кровна помста – вже обмежується, а згодом
скасовується.
Розрізнялися такі види покарань: вища міра покарання - «потік і
розграбування» (позбавлення всіх прав, повна конфіскація майна і вигнання з
общини злодія та його сім’ї). Це покарання за: вбивство при розбої, конокрадство,
підпал двору; віра – грошове стягнення (штраф) з майна злочинця, що
складалось з двох частин: на користь князя та компенсація за заподіяний
злочином збиток надходила потерпілому. За вбивство вільної людини на користь
князя стягувався грошовий штраф у розмірі 40 гривень, загалом її розмір залежно
від соціального статусу потерпілого становив 5 - 80 грн. (подвійна віра (80 грн.)
стягувалась за вбивство огнищанина, а згодом князівських мужів, а за вбивство
зрадливої дружини – 20 грн. «Дику віру» сплачувала вервь, на території якої було
знайдено вбитого, якщо вбивцю не вдалось розшукати. Родичі убитого
отримували грошову винагороду «головництво», розмір якої дорівнював
призначеній вірі. За тяжке каліцтво – відрубання ноги, руки, носа, виколювання
очей – стягувалась «полувіра» – 20 грн. «Продаж» стягувався за інші особисті і
майнові злочини на користь князя у розмірі 1, 3 і 12 грн.; водночас сплачувалось
мито (20% «продажу») судовим агентам; а потерпілий від цих злочинів отримував
грошове відшкодування «урок»; «урок» також отримував господар за свого
вбитого раба; церковні покарання (відлучення від церкви застосовувались,
епітімії (покаяння), калічницькі кари – осліплення, відрізання носа, вух тощо);
кровна помста. Не існувало на Русі смертної кари (однак смертна кара іноді
застосовувалась за виступи проти феодальної влади і зраду князя; так,
організатори і учасники народного Київського повстання проти князівської влади
1068 р. були страчені через повішання князем Ізяславом. Однак, «Руська Правда»
не передбачала смертну кару. Попри те, допускалось вбивство злодія,
затриманого на місці вчинення злочину (у дворі, у хаті чи хліві), якщо він чинив
опір. Були відсутні у кримінальній системі Київської Русі ув’язнення, тілесне
побиття та ганебні кари.
Процесуальне право. У Київській Русі застосовувався обвинувально-
змагальний процес. Суд, зважаючи на активну і безпосередню участь самих
сторін у процесі (змагальний характер процесу), виконував лише функції
посередника. Щоправда, щодо справ про тяжкі злочини проти феодалів і
князівської влади використовувались форми розшукового (слідчого) процесу –
князі з помічниками самостійно здійснювали розслідування і судочинство.
Елементи розшукового процесу використовували також церковні суди. В
обвинувально-змагально процесі сторони називались позивачем і відповідачем.
Розшук злочинця, який покладався на позивача, здійснювався у формі
«закличу», «зводу» і «гоніння сліду». «Заклич» – це спосіб розшуку злодія чи
особи, яке незаконно привласнила чужу річ, яка мала конкретно визначені
індивідуальні ознаки. У разі викрадення чи зникнення холопа, коня, зброї чи
одягу потерпілий оголошував про це на торзі (ринку), і якщо упродовж 3 днів
після оголошення річ знаходили у когось, то її утримувач вважався відповідачем і
повинен був повернути її власнику і сплатити штраф. «Звід» – процедура розшуку
особи (кінцевого татя), яка незаконно привласнила чужу річ, і повернення речі її
власнику. «Звід» відбувався, якщо річ знаходилась до «заклича», якщо її
відшукали до завершення 3 днів після «заклича», або якщо вона була знайдена у
чужому маєтку чи верві, а особа, в якої виявили річ, заперечувала її
недобросовісне придбання. Тоді позивач, що знайшов свою річ і не міг її відразу
повернути, вимагав від її володільця підтвердити її законне придбання, і якщо той
вказував на її продавця, то вже він ставав відповідачем і, у свою чергу, теж міг
вказати на особу, в якої він придбав украдену річ, - так “звід” тягнувся, поки не
зупинявся на людині, яка не могла пояснити, звідки вона отримала цю річ, тож
вона і вважалась злодієм. Якщо ж слід злодія виходив за межі міста, то власник
речі вів “звід” поза містом лише до третьої особи, яка була зобов’язана сплатити
йому вартість речі, а сама отримувала право продовжувати «звід». Якщо «звід»
приводив до кордонів держави або ж володілець речі не міг назвати особу її
продавця (вона була йому невідома), то цей покупець міг підтвердити
добросовісність свого володіння показами 2 свідків купівлі речі чи митника, перед
яким здійснювалась купівля. «Гоніння сліду» полягало у гонитві за злодієм по
залишених ним слідах. Отримані у ході проведення «зводу» і «гоніння сліду»
результати були підставою для прийняття відповідного судового рішення.
Інші судові докази – особисте зізнання, свідчення послухів і видоків, речові
докази, «суд божий». Послухи – це свідки доброї слави (репутації) сторони
судового процесу; так, обвинувчений у вбивстві міг відвести від себе підозру,
виставивши 7 послухів; притому послухами могли бути лише вільні люди.
Видоки – свідки факту вчинення злочину. Речові докази – сліди побоїв (синці),
знайдені у підозрюваного вкрадені речі, виявлення трупа на території верві тощо.
«Суд божий» – судові клятви («рота»), ордалії (різні випробування), судовий
поєдинок. Застосовувались два види судових клятв (іменем божества, яке за
брехливу клятву, вважалось, неминуче покарає клятвопереступника): 1. позивача
– при обґрунтуванні незначних позовів і 2. відповідача – очищувальна клятва.
Судовий поєдинок («поле») полягав у вирішенні справи на підставі перемоги чи
поразки котроїсь із сторін, які боролись у суді (часто зі зброєю), - переможець у
бою вигравав судову справу. Розрізнялись 2 види ордалій: випробування залізом і
водою.