Professional Documents
Culture Documents
історія семінар 3
історія семінар 3
3.2. Ранньомодерний соціум українських земель в XIV-XVII ст.: еволюція та історична доля
значень термінів "Русь" і "Україна". Питання «давньоруської спадщини».
Шляхта
Протягом ХІV–ХV ст. відбулося формування нового панівного привілейованого
суспільного стану – шляхти, представниками якої були вихідці з різних соціальних груп та
яким надавалися широкі політичні, майнові права та свободи. Основним обов’язком шляхти
було здійснення військової служби, за рахунок чого й надавалися привілеї. Представники
шляхти засідали в сеймі, на якому визначалися основні вектори державної політики.
Шляхтичів забезпечували винятковими політичними та особистими правами і свободами,
оскільки вони підлягали окремому шляхетському суду, мали ряд привілеїв у торгівлі,
землеволодінні тощо. Однак, із часом почали накладатися й певні обмеження щодо
отримання статусу "шляхтича". Зокрема, усе частіше уточнювали та перевіряли шляхетські
списки: для підтвердження власної родовитості слід було надавати відповідні документи
тощо.
Шляхта поділялася на певні прошарки:
князі (титулована знать): становили єдиний замкнутий стан, тому ні за багатство, ні за гроші,
вплив чи владу не можна було стати князем, оскільки цей статус міг набути тільки син князя
(за кровним спадковим принципом);
пани (заможна шляхта): вирізнялися родовитістю та спадковим землеволодінням;
найзаможніші пани разом із князями утворювали групу магнатів, які були найбільшими
землевласниками;
зем’яни (середня шляхта): нащадки слуг, які здійснювали військову службу й завдяки цьому
отримували спадкове землеволодіння та певні шляхетські привілеї; були залежними від панів
та князів;
бояри (дрібна шляхта): виконували різного роду доручення, та особисто несли військову
службу; у своїх володіннях мали певні земельні наділи, за рахунок виконання своїх
обов’язків перед королем чи князем.
Відповідно до польських законів, шляхта мала право на власність, звільнялась від
різноманітних повинностей та мала судову владу над селянами. Згідно з Кошицьким
привілеєм 1374 року шляхта отримала виключне право займати посади воєвод, каштелянів,
суддів, підкоморіїв та інш. «Віра» за вбивство шляхтича становила 60 гривень, за лицаря
рядового — 30 гривень, лицаря останньої категорії — 15 гривень. Кожен шляхетський рід
повинен був мати свій герб. Дрібна шляхта була відносно відкритим суспільним станом,
який поповнювався за рахунок неаристократичного елементу з князівського та магнатського
ополчення та військових формувань під час численних бойових дій.
Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою
кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з
загрозою для самого існування українців як окремої народності.
Як зазначає І.П.Крип`якевич, "Люблінська унія, усуваючи з українських земель
литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що заховалися під
формами автономії у Великому князівстві Литовському...Весь розвиток життя ішов під
важким наступом Польщі".
Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для
привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного
поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби
не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля виявилися в зародженні та діяльності
українського козацтва, братств тощо.
Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських
земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до
якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство.
Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське,
Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства
поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками
адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).
Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися
гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі
кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд
обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цивільні справи, межові суперечки шляхти,
розв`язував конфлікти щодо нерухомого майна.
В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського
воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською
мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.
Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На
сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до
вальних сеймів та трибуналів.
Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський зазначає:
"Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу,
тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, - хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони
й далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої
шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких
обовязків, а дістала величезні права...; коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні
держави і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого
уряду світського, а навіть і духовного".
Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів,
здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були
як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Калиновські, Струсі), так і українські
магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним
латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе
"королев`ятами", які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці "удільні князі"
здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци,
організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам.
Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації,
що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-
втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для
заохочення селян магнати оголошували тут "слободи" - новопоселенцям надавалися значні
пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.
Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими
магнатами й шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та промисли.
Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями.
В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів
поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період
Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками
козацької армії.
Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для
українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення
національного гніту та зростання національно-визвольного руху.
Духовенство. Релігійна ситуація на українських землях
Духовенство становило окремий привілейований стан у суспільстві, поділялося на
чорне (ченці та черниці) й біле (світські священики) та не підлягало світському суду.
Релігійна ситуація на українських землях була складною. Внаслідок монголо-татарської
навали Київський митрополит Максим у 1299 р. перебрався до міста Володимир-на-Клязьмі
(сучасне російське місто Владимир), а в 1302 (1303) році за сприяння галицько-волинського
князя Юрія І Львовича було створено Галицьку митрополію, яка проіснувала до 1347 року.
У 1371 році польський король Казимир ІІІ отримав згоду від Константинопольського
патріарха на створення окремої Галицької православної митрополії, яка була ліквідована в
1401 році. Уже з 1414 року Галицьку єпархію було перетворено на намісництво, на чолі з
намісником Київського митрополита.
Після включення Галичини до Польщі на її території розпочалося активне поширення
католицизму, виникали домініканські та францисканські монастирі за сприянням місцевої
польської влади. На українських землях, що входили до складу ВКЛ, після Кревської унії
також набув значного поширення католицизм, що викликало опір з боку православної
руської знаті та церкви. У 1415 році за ініціативи Вітовта в м. Новогрудку скликано собор
православних єпископів українських і білоруських земель, на якому було обрано Київського
митрополита Григорія Цамблака. Після смерті отця Григорія в 1420 році Вітовт визнав
зверхність московського митрополита Фотія.
У 1439 році було скликано Вселенський собор у Флоренції, на якому було здійснено
спробу об’єднати католицьку та православну церкви: укладається унія між
Константинопольським патріархом та Папою Римським. Однак унію не було визнано як на
українських, так і на російсько-білоруських землях.
У 1448 році було започатковано автокефалію (самостійність) Московської митрополії
внаслідок обрання російським духовенством митрополита Іона. Після падіння
Константинополя в 1453 році значно посилився вплив московського митрополита на
українських землях. Тому, у 1458 році литовські правителі відновили Київську митрополію,
яка була окремою від Московської та підпорядковувалася Константинопольському
патріарху.
За сприянням якого князя було створено Галицьку митрополію?Данила
ГалицькогоЮрія І ЛьвовичаЛева ДаниловичаЮрія II Болеслава
Не заглиблюючись детальніше у плетиво цього Гордійового вузла (що у конкретному
випадку не входить до мого завдання), мушу, однак, зробити два застереження, на які
спиратимуся далі. По-перше, різновид свідомості типу Gente Ruthenus natione Polonus був не
індивідуальним проявом якоїсь спеціально "зрадницької" чи "угодовської" позиції (такий
штамп, наприклад, побутує в новітній українській історіографії), а цілком масовим явищем
серед української шляхти поунійних поколінь, тобто орієнтовно з другого-третього
десятиліть XVII ст. По-друге, стереотип "етнічного русина національного поляка" менш за
все належить до дилем морального змісту, в основі його лежить соціальний компроміс
територіально-національним патріотизмом (мова й віра предків, відданість "старовині",
сентимент до рідних місць і ширше — до "нашої Русі") та патріотизмом політичним,
зіпертим на приналежність до політичного організму – держави, якій шляхтич (незалежно від
того, чи вона персоніфікувалася в особі володаря, чи виступала в новітній абстрактній
іпостасі) був зобов'язаний служити вірою і правдою.
Основними станами в тогочасній Україні були шляхта, духівництво, міщани й селяни.
За своїми правами стани поділялися на привілейовані, напівпривілейовані та
непривілейовані.
Переважну більшість населення українських земель (близько 80 %) складало селянство, що
було непривілейованим станом. За своїм правовим становищем воно поділялося на
«непохожих» (або «отчичів») і «похожих» (або «вільних») селян. Правом безперешкодного
переходу від одного землевласника до іншого користувалися лише останні. «Непохожі»
селяни примусово й безоплатно працювали в господарстві пана.
За характером виконуваних повинностей селяни поділялися на три групи. Слуги були
особисто вільними селянами, які за службу своєму володарю отримували землю і
звільнялися від інших повинностей. Від селянслуг походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість
селянства становили данники. Це були вільні селяни, які сплачували державі данину (чинш)
натурою або грошима. Тяглими селянами називали тих, які не мали власної землі й за
користування землею відбували відробітком повинності на користь держави або
землевласників зі своїм «тяглом» (робочою худобою). Вони були як вільними, так і
прикріпленими до своїх наділів.
Сільське господарство українських земель у складі Польського королівства поступово
переорієнтовувалося на потреби європейського ринку, де зростав попит на продукцію
промислів і сільського господарства. У Західній Європі в XVI ст. внаслідок Великих
географічних відкриттів відбувалася «революція цін» (про неї ви дізнаєтесь зі всесвітньої
історії). Вона практично не зачепила Центральну й Східну Європу, де ціни на продукти
харчування були на порядок нижчими. Це сприяло збільшенню шляхтою виробництва зерна
на продаж в українських землях. Шляхта стала створювати фільварки, збільшувати панщину
й відбирати землю в селян. Одночасно з цим зростала кількість «непохожих» селян.
Фільварок — хутір, маєток, велике шляхетське господарство, орієнтоване на ринок.
Був багатопрофільним господарством, у якому вся земля належала панові і який базувався на
праці селян, що відробляли тяглову службу або панщину.
Поширенню фільваркової системи господарювання на українських землях у складі
Великого князівства Литовського сприяло здійснення заходів за «Уставою на волоки» (1557
р.), підписаною польським королем і великим князем литовським Сиґізмундом ІІ Августом.
Згідно з документом усі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися на
однакові ділянки — волоки. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські
фільварки, решта розподілялася між селянами. Тяглові селяни з усіма дорослими членами
своєї родини за користування волокою повинні були відпрацьовувати два дні панщини у
фільварку. Волочна реформа зруйнувала давню форму користування землею сільською
громадою й замінила її на подвірну. Збільшилися повинності селян, обмежилися їхні права
переходу. Селян фактично позбавили права користуватися лісами, зменшили площу земель
спільного користування (пасовиська, луки). У другій половині XVI ст. волочна система
землекористування була розповсюджена на землях шляхти і церкви.
Піднесення національної свідомості в Україні було тісно пов'язане з широким
функціонуванням української мови. Успадкувавши давньоруську писемність, вона
продовжувала й розвивала мовні традиції Київської Русі, незважаючи на полонізацію й
окатоличення, якого зазнавав український народ у Речі Посполитій. У XVI – першій
половині XVII ст. писемну мову українців та білорусів називали руською. Вона була
достатньо поширеною в офіційній сфері. Зокрема, нею були написані Литовські статути –
кодекси права Великого Князівства Литовського, видані в XVI ст. Під впливом усного
мовлення в руській мові формуються риси літературної української мови.
Найвизначнішою пам'яткою перекладної літератури цієї доби було "Пересопницьке
Євангеліє". Його переклали в 1556–1561 pp. з церковнослов'янської на українську народну
мову син священнослужителя з м. Сянока Михайло Василевич та архімандрит
Пересопницького монастиря на Волині Григорій. Переклади Святого Письма українською
мовою, що стали виникати в XVI ст., були відображенням реформаційних ідей, що охопили
Європу. У наш час на "Пересопницькому Євангелії" складають присягу на вірність
українському народові Президенти України.
Наприкінці XVI ст. у відповідь на посилення спроб окатоличення українського
населення стала розвиватися полемічна література. Першим із гострими полемічними
творами виступив Герасим Смотрицький. Зокрема, у творі "Ключ царства небесного" (1587)
він закликав українців і білорусів стати на захист батьківщини та її національних традицій.
Вершиною полемічної літератури вважається творчість Івана Вишенського, який у своїх
посланнях з Афону в Україну закликав співвітчизників берегти православну віру, чинити
опір спробам окатоличення.
Розвитку культури й мови України великою мірою сприяло книгодрукування.
Першими друкованими творами в Україні вважаються "Апостол" та "Буквар", видані 1574 р.
у Львові московським першодрукарем Іваном Федоровим. "Буквар" був першим шкільним
підручником на українських землях.
Становище освіти в Україні в умовах полонізації та окатоличення було досить
складним. В Україні здавна існували початкові школи при церквах та монастирях, де
вчителювали дяки, і домашня освіта. Проте домашнє навчання було доступним лише для
заможних людей, а початкова освіта, яку отримувала переважна більшість українського
населення, вже не відповідала вимогам тогочасного суспільства. Для того щоб іти в ногу з
часом, необхідно було поряд із вивченням церковнослов'янської і грецької мов запровадити
вивчення тих предметів, що вивчалися в західноєвропейських країнах. Перш за все, це
латинська мова та сім "вільних наук" – граматика, риторика, діалектика, математика,
геометрія, астрологія (астрономія) та музика.
На таких засадах в Україні сформувався новий тип навчальних закладів - слов'янсько-
греко-латинська школа. Першим навчальним закладом цього типу в Україні стала Острозька
школа, відкрита близько 1578 р. на кошти князя К. Острозького. В її програмі навчання були
три мови (церковнослов'янська, грецька і латинська), "сім вільних наук", поділених на
предмети тривіуму (граматика, риторика, діалектика) і квадривіуму (математика, геометрія,
астрономія, музика), богословіє та елементи філософії. Викладання двох останніх предметів
робило Острозьку школу вищим навчальним закладом.
У 1615 р. заможна київська шляхтянка Гальсина Гулевичівна подарувала свою
спадкову землю на Подолі в Києві Київському Богоявленському братству. Тут було
засновано Київську братську школу. У ній працювали видатні вчені-просвітителі та
педагоги: Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Мелетій
Смотрицький (створив у 1619 р. навчальний посібник – "Граматику слов'янську", за яким
навчалися майже 150 років), Касіян Сакович.
У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври П. Могила заснував при ній школу
вищого типу, яка за своєю програмою нагадувала єзуїтські колегіуми. Київське братство
вбачало в цьому небезпеку для православ'я і, спираючись на підтримку запорозького
козацтва, вступило в переговори з П. Могилою. Було досягнуто згоди про об'єднання обох
шкіл у новий навчальний заклад – колегіум (1632), який переходив під опіку П. Могили. Ця
школа, зберігаючи національні традиції, прийняла програму і методи західноєвропейських
університетів. Курс навчання тривав 12 років і поділявся на сім класів: підготовчий (фора),
три нижчих (інфім, граматика, синтаксис), два середніх (поетика і риторика) і вищий. Студеї
(студенти), як називали тих, хто навчався у вищому класі, вивчати філософію, що складалася
з логіки, фізики і метафізики, та скорочений курс богослов'я. У колегіумі, кількість учнів
якого в окремі роки досягала 2 тис. осіб, могли навчатися представники всіх станів
українського суспільства. За організацією навчання Київський колегіум практично не
відрізнявся від європейських академій, проте, незважаючи на неодноразові прохання П.
Могили, польський уряд так і не надав йому цього статусу. Київський колегіум відіграв
визначну роль у становленні вищої освіти України, Росії та інших слов'янських народів.
Для образотворчого мистецтва цього періоду властиві художнє використання
народних та релігійних традицій. Його головними жанрами були церковний та світський.
Українським іконам XVI – першої половини XVII ст. властиве продовження й удосконалення
традицій візантійського іконопису. Дедалі частіше зображення на образах набували
реалістичних рис. Справжньою перлиною, створеною українськими майстрами першої
половини XVII ст., є іконостас П'ятницької церкви у Львові. До шедеврів українського
мистецтва належать також іконостас Львівської Успенської церкви, ікони для якого
малювали відомі львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович, іконопис в
Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, Богородчанський іконостас у Скиті
Манявському в Галичині видатного маляра й різьбяра Іова Кондзелевича тощо. Поряд із
церковним розвивалися світські жанри. У цей період, зокрема, з'явилися портрет, батальне
малярство. Показовими щодо цього є портрети К. Острозького та львівського князя К.
Корнякта.
Із появою друкарства набув поширення новий вид мистецтва – гравюра (зроблений на
папері відбиток із зображенням, вирізаним на дошці). Спочатку сюжети для гравюр бралися
зі Святого Письма. Високою майстерністю позначалися гравюри у львівському "Апостолі" та
"Острозькій Біблії" Івана Федорова. Славилася своїми гравюрами друкарня Києво-
Печерського монастиря. Зокрема, у виданому нею "Євангелії учительному" (1637 р.)
вміщено близько п'ятдесяти гравюр.
На початку 20-х років XVII ст. з'явилася світська гравюра. Перші такі гравюри було
вміщено як ілюстрації до книги К. Саковича "Вірші на жалосний погреб... Петра
Конашевича-Сагайдачного".