1.Характерні особливості держави і права в країнах Стародавнього Сходу.

Поняття і ознаки
східної деспотії як форми державного правління.

Характерні риси та особливості розвитку держави:

1. Збереження значних пережитків первіснообщинного ладу, зокрема сусідської (територіальної)
общини, помітних слідів патріархального побуту, звичаїв, традицій. Значна питома вага у виробництві праці
вільних общинників.
2. Відсутність на перших етапах розвитку приватної власності на землю, слабкий її розвиток загалом.
3. Збереження первинних форм рабства(патріархального)(храми, общини).Патріархальне рабство – раб
залишається суб’єктом правовідносин.
4. Збереження первісних форм рабства, так званого домашнього рабства, коли раби ще мають деякі
права (майно, сім'ю та ін.).
5. Створення деспотичної форми правління, тобто державного ладу, який характеризується
необмеженою владою монарха. Це пояснюється не тільки необхідністю чітко управляти суспільством,
утримувати у покорі рабів, захищати свою землю від численних нападів войовничих сусідів чи нападати на них
самому, а й особливістю способу виробництва.
Однак не можна заперечувати й того, що у давньосхідних цивілізаціях у масовій свідомості населення
існувало особливе містичне ставлення до влади, правителів, котрих обожнювали. Визнання влади й особи
правителя вищими, божественними авторитетами, інституціями, а, отже, і необмеженість деспотичних
повноважень правителя, було наріжним каменем, елементом східної духовної культури, релігійної ідеології,
життєдіяльності давньосхідних суспільств.
6. Ще однією характерною рисою цих суспільств і держав була наявність трьох галузей, відомств
чи систем управління — відомства внутрішніх справ,' відомства військових справ і відомства публічних
робіт. Це були системи органів, їх комплекс, які відали тією чи іншою сферою державного життя.
Відомство внутрішніх справ займалось проблемами управління країною, накладення і стягування
податків, поборів та мит, здійснення правосуддя, охорони внутрішнього правопорядку та ін. Відомство
військових справ — функціями оборони країни від нападів агресивних сусідів, забезпечення її кордонів
системою оборонних споруд та гарнізонами, матеріальним забезпеченням військ, будівництвом
річкового флоту тощо. А ось третє відомство — публічних робіт —займалися організацією, проведенням
і забезпеченням суспільно-необхідних громадських робіт — передусім іригаційної системи — каналів,
водосховищ тощо, будівництвом палаців, храмів, пірамід, вирубуванням лісів, прокладанням доріг та ін.
7. Релігія – державна структура, яка освячує деспотію та самодержця.
8. Розвинутий чиновницько-бюрократичний апарат.
9. Слабкий розвиток товарно-грошових відносин
Ознаки, що стосуються права країн Стародавнього Сходу

1 Збереження пережитків первіснообщинного ладу, яке відобразилося у слабкому розвиткові

права приватної власності на землю, у збереженні патріархальної сім’ї, колективної відповідальності
членів сім'ї та общини за злочини, скоєні їх членами, відповідальність за чужу вину, дія принципу
"таліона".
 2 Право відкрито закріплювало соціальну нерівність, що проявлялась як в приниженому
становищі рабів, так і деяких категорій вільного населення.

3.Право Стародавнього Сходу було тісно пов'язане з релігією і мораллю. Правова норма мала
релігійне обгрунтування (хоча були і винятки). Правопорушення – це одночасно і порушення норми
релігії і моралі.

4. Основним джерелом правадавньосхідних держав протягом століть були звичаї, які будучи
продуктом общинної творчості, тривалий час не записувались, а зберігали в усній традиції і пам’яті
співплемінників. Звичай наповнений новим соціальним змістом, санкціонований державою, залишався
основним джерелом права і то коли з'явились письмові законники, брахманські компіляції і ін.

5. Перші пам’ятки права в основному закріплювали найбільш поширені звичаї, встановлену

юридичну практику. З цим і пов'язаний їх казуїстичний характер, тобто правова норма фіксується не в
абстрактній формі, а у вигляді конкретного випадків (від "casus" - випадок).

6. Нерозвиненість правотворчої техніки сповільнює процес зміни та утворення нових правових

норм, звідси консерватизм та формалізм давньосхідного права.

7. У правових системах Стародавнього Сходу неможливо знайти уяву про галузі права, про чіткі
відмінності злочинів від приватних провопорушень.

Особливості права в країнах Стародавнього Сходу

-Найдавнішим джерелом права рабовласницького суспільства став правовий звичай( звичаєве

право). Пізніше з’являються перші закони, котрі мали вигляд письмового викладення правових звичаїв
чи запису окремих судових рішень.

-Архаїчність і не розробленість правових норм, низька юридична техніка.

-Синкретизм.

-Казуїстичність правових норм, консерватизм та обтяжливий формалізм.

-Збереження у праві пережитків первіснообщинного ладу, що проявлялось у:

1. Слабкому розвитку права приватної власності на землю

2. Збереженні патріархальної сім’ї

3. Колективній відповідальності членів сім’ї чи общини за вчинений злочин

 4. Дії принципу Таліону при визначенні покарання

-Міцний зв’язок права з релігією ( існування ОРДАЛІЙ).

Східна деспотія - «ніким та нічим не обмежена влада царя», форма держави, при якій вся
повнота влади, не обмежена законом, належить одноосібному правителю. Найвідомішими і
найхарактернішими представниками груп країн Стародавнього Сходу є Вавилонська держава, Єгипет,
Індія, Китай. Східна деспотія була породжена порівняно низьким рівнем розвитку суспільства, скутістю
особистості при наявності міцної сільської громади з нерозвиненістю товарно-грошових відносин і
пануванням релігійної ідеології, а також необхідністю керувати великими масами населення, що
проживало на великих територіях, і проводити великі громадські роботи. Східна деспотія
характеризується найвищим рівнем централізації влади, вся повнота якої зосереджувалася в одній особі
(фараона, імператора). Глава держави володіючи, як світської (законодавчої, виконавчої, військової,
судової), так і релігійної владою. Особистість глави держави обожнювався, його воля і влада мали
релігійний, сакральний характер і були незаперечності. Веління глави держави здійснювалися за
допомогою громіздкого, складного марудного бюрократичного апарату. Людина цінувався невисоко,
навіть будучи формально вільним, він був «рабом порядку», релігії, традицій. Східна деспотія - наслідок
раннього стану суспільства і, зокрема, панування общинних відносин. Східна деспотія могла зосередити
сили народу на вирішенні найважливіших завдань - створення іригаційних систем, веденні військових
дій. Але вона ж гальмувала розкріпачення особистості, часом деформувала суспільні цілі і була однією з
причин «застійного» характеру розвитку країн Стародавнього Сходу.

Ознаки

-Узурпована, необмежена влада

-Усі гілки влади під правителем
-Бюрократичний апарат
-Апарат примусу
-Світська та духовна гілки влади, об’єднані в одній особі

-відсутність прав і свобод громадян

-Визнання монарха намісником бога на землі, а відтак і верховним власником в державі

2.Суспільний і державний лад Вавилону у період правління Хаммурапі.

 В епоху Хаммурапі суспільство складалось з двох основних верств: вільних і рабів.
Вільних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії.
1) На вершині соціальної драбини стояли так звані авілум - "людина". Це була
рабовласницька і землевласницька світська знать. Вони посідали найвищі пости в
центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками в областях, містах
тощо. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я, майно авілум охоронялися дуже суворо.
2) Друга група вільних - мушкену ("дрібний люд"). Вони стояли на нижчому щаблі, ніж
авілум. Вони теж були рабовласниками і землевласниками, іноді люди достатньо багаті, але за
своїм статусом нижчі від авілум. Їх нерівноправність підтверджували правові акти. Наприклад,
винних, якщо потерпілим був авілум, карали суворіше, ніж за скривдженого мушкену.
Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікареві за лікування, а також дружині при
розлученні. Водночас звертає на себе увагу дуже дієвий загалом захист власності мушкену —
його майно захищали, за правом, нарівні з майном царським і храмовим.
3) Тамкари— банкіри, купці, торговці, лихварі, тобто багаті люди вавилонського
суспільства. Вони мали велику вагу в суспільстві, значний вплив на державну політику. Це
пояснюється важливістю торгівлі в житті вавилонського суспільства: саме тамка-ри за
відсутності у Межиріччі природних ресурсів (каменю, металу, деревини) забезпечували їх
постачання. Грішми, які теж карбувалися з довізних дорогоцінних металів, забезпечували
банкіри і лихварі.
4) Найвпливовішу і привілейовану групу суспільства становили жреці. Вони володіли
величезними багатствами. Їм належали найкращі землі, стада худоби, палаци і храми,
зерносховища, скарби, маси рабів, слуг. Вони активно займалися лихварством і торгівлею.
Вони отримували на свою користь особливі податки з населення, плату за культові обряди,
пожертвування царя, світської знаті, простих людей. Жреці контролювали юстицію і відігравали
важливу роль в управлінні. Саме в їхньому середовищі існували, зберігались і розвивались
різноманітні наукові знання, які часто використовувались ними на свою користь. Світська знать,
на яку найчастіше опиралися царі, намагалася по можливості обмежити всевладдя жерців.
Конкурентна боротьба між двома найпривілейованішими верствами тривала довго, зі змінним
успіхом.
Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники, ремісники, низи
міського населення. Сусідська община зберігалась у Вавилоні, незважаючи на утворення
класового суспільства та держави. Це одна з характерних особливостей соціально-
економічного устрою всього Межиріччя. Общинники спільно володіли землями й рабами,
виконували різні повинності й роботи на користь держави та храмів, платили податки. Вони
обирали своїє керівництво, яке діяли під контролем державних урядовців. Вони становили
основну масу війська — ополчення. Їх працю використовували на публічних роботах. За
виконання публічних робіт вони одержували мізерну плату та дуже вбоге харчування. Від
тяжкої праці і недоїдання вони часто гинули.
Найнижчу верству населення становили раби - вардум. Джерелами рабства були:
військовий полон, народження від рабині, продажа дітей у рабство батьками, віддавання у
рабство за злочини, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах. Спочатку рабство було
обмежене, мало домашній характер. Потім їхня кількість значно зросла. Разом з
перетворенням Вавилону у велику, могутню державу сталися значні зміни суспільному
становищі рабів. Експлуатація рабів була малоефективною: відсутність зацікавленості в
результатах праці позбавляла їх стимулу до підвищення її продуктивності. Тому в
нововавилонську епоху порівняно широко практикується відпуск рабів на оброк. Такі раби
визнавались право- та дієздатними. Рабовласникам було вигідно відпускати на оброк рабів:
вони не потребують нагляду, дають великі прибутки. До того ж юридично рабовласник у будь-
який момент міг позбавити раба волі, забрати в нього все майно. Кількість рабів, відпущених на
оброк, була невелика; основна їх маса продовжувала працювати під примусом та доглядом
наглядачів

Державний устрій Вавілону.

Монарх. На чолі міст-держав у Межиріччі, стояли правителі з титулом патесі. Вони походили з
родоплемінних вождів. Являли собою органи держави, які з допоміжним апаратом знаті утворили, так звану,
публічну владу. Природні умови і спосіб виробництва потребували збереження общин, але великий обсяг
іригаційних та будівельних робіт потребував жорсткого централізованого регулювання. Тому державна влада
набула характеру деспотії. Влада правителя тут була абсолютною: видавав закони, був верховним
воєначальником, найвищим суддею, часто - верховним жерцем, називаючи себе намісником богів або ж і
самим богом. Накази царя були не просто наказами світського правителя, а наказами бога. Між окремими
правителями постійно точилася боротьба за владу, відбувались війни. Цар Хаммурапі за свого правління
здійснив низку важливих дипломатичних і воєнних акцій, завдяки яким підкорив всі інші держави Межиріччя і
зробив Вавилон столицею всього Межиріччя, включивши до складу своєї держави всю Ассирію, Марі, Ісин,
Ларсу, Ашшур та інші.

Центральна і місцева адміністрація. Ще до утворення єдиної, централізованої держави у містах-

державах при правителях існував цілий штат урядовців різних рангів. Створення єдиної централізованої
держави зумовило розростання і розгалуження адміністративного апарату як у центрі, так і на місцях.
Величезне значення при цьому відіграли реформи царя Хаммурапі. Саме цар очолював величезний
чиновницько-бюрократичний апарат, верхівку якого він призначав особисто. Від нього всі вищі урядовці
одержували вказівки і інструкції.Далі за ієрархією йшов нубанда — управитель царського палацу і маєтків. Він
призначався царем з середовища заможних і авторитетних людей.. Нубанда керував великим штатом
урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом і усіма господарськими роботами (іригаційними,
землеробством, фінансами). Йому підпорядковувались місцеві правителі й адміністрація. За дорученням царя
він командував військом, чинив суд, або заступав царя в інших державнихсправах.Післянубанди йшли інші
високі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, порадники царя, полководці.
Держава була поділена на провінції. Їїї спочатку очолювали намісники царя – місцеві володарі, а потім
царські урядовці — губернатори. Провінції поділяли на округиі. Округи та міста очолювали призначені царем
чиновники. Общини очолював старійшина. Місцеві чиновники підбирали місцеву адміністрацію, доглядали за
порядком, збором податків, дбали про оборону, чинили суд. Немале значення у державі мали писці, які
оформляли відповідні правові документи, вели реєстраційні книги, записи про виконання повинностей і сплату
податків.
Судова організація. Спочатку всі спори і конфлікти розглядали жерці на підставі того, що лише їм надано
вміння визначати волю богів. Поступово судочинство переходить до світської влади за часткової участі жерців.
Суд чинили урядовці царської адміністрації. Справи вони розглядали колегіально з присяжними (представники
місцевої знаті, впливові городяни), кількість яких коливалася від 3 до 10 осіб. За Хаммурапі з'явилися
професійні судді, котрих переважно призначав сам цар. Вони здійснювали судочинство теж колегіально: по 3,
4, 8 суддів. Судді мали кілька помічників, які були консультантами, порадниками. При судах служили "воїни
судді" —охоронці суду і виконавці рішень суду. Існували також посади писців-секретарів. Їхні функції зводились
до обов'язків секретарів судів, архіваріусів і канцеляристів.
Збройні сили. Основною збройною силою Вавилонської держави було ополчення. Воно складалось з
усіх вільних людей (крім жерців, знаті, високопоставлених урядовців тощо) і збирали його при потребі за
наказом царя. Спочатку основним озброєнням шумерійців були довгі списи, молоти й сокири. Потім у сусідніх
племен вони запозичили луки, мечі, у єгиптян — колісниці. В епоху Хаммурапівиникло професійне піше і кінне
військо. З'явились найманці. За службу воїни отримували від царя у володіння земельні наділи із рабами. Усім,
хто намагався присвоїти собі працю й майно воїна, загрожувала смертна кара. Частина населення (знаті), яка не
повинна була служити у війську, мусила сплачувати певний військовий податок на утримання збройних сил.

Суспільний лад

Жреці

Авілуми

Тамка-ри

Воїни ( редум- легка армія, баїрум- важка)

Мушкенуми

Вільні общинники

Вардуми (невільні)

Державний лад

Патесі (титул лугаль – «бог на землі»

Нубанда ( управитель царського палацу)

Скарбник

Начальник царської гвардії та охорони

Порадники царя та полководці

Місцеві органи влади стародавнього Вавилону

Провінціі – очільник Ісакку

Округи – очільник Шакканаку

Міста – очільник Рабіанум

Общини - старости

3.Джерела права Стародавнього Вавилону

Основнимджерелом права тривалий час залишавсяправовийзвичай.

Згодомз'явилисязакони. Вони являли собою письмовийвиклад тих правовихзвичаїв,
яківиражалиінтересипанівногокласу. Джерелами права булитакожсудовірішення і
розпорядженняпосадовихосіб.
Джерело права – Бог.
Характерні риси права Стародавнього Сходу: класовість, синкретизм, консерватизм,
казуїстичність, формалізм, відсутністьподілу на галузі.
Класовість полягала насамперед у тому, що право закріплювало безправ'я рабів,
нерівність окремих категорій вільного населення. Синкретизм проявлявся у тісному
зв'язку норм права з релігійними, моральними та іншими соціальними нормами.
Консерватизм означав, що стародавнє право дуже повільно розвивалося.
становість – рівень правового захисту залежав від статусу особи; ► синкретизм –
норми права тісно пов'язані з релігійними нормами; ► консерватизм - вироблені норми
права залишалися чинними впродовж тривалого часу; ► казуїстичність - норми права
несистематизовані, кожна стаття – рішення суду в конкретній справі; ► відсутність поділу
на галузі.
Закони
 (нормативно-правові акти) царів:

(25-24 ст. до Р.Х.) ( Закони УРУКАГІНА (Уруінінгуму ).

 стародавні Закони царя Ур-Намму, засновника династії Ура (кінець ІІІ тис. до н.е.);

 Закони Ліпід-Іштара, правителя царства Ісіни,

 Закони царя Білаламицарства Ешнуни (початок IIтис. і н.е.);

 Закони царя Хаммурапі(1791- 1750 рр. до н.е.).

Середньоасирійські закони (середина IIтис. до н.е.) .

Загальна характеристика законів Хаммурапі

Ці закони є найвідомішим і найдавнішим джерелом законів усієї Месопотамії. Закони були записані на
глиняних табличках. Коли Хамурапі вдалось перемогти всіх ворогів, він наказав висікти закони на чорному
базальтовому стовпі. Текст законів Хаммурапі, крім вступу і закінчення, налічує 282 статті. У вступі Хаммурапі
зазначає, що бог сонця з'явився йому уві сні і подарував йому свої закони. В заключення наголошує на
необхідності дотримуватись усіх цих законів і погрожує суворими покараннями за порушення.
У законах Хаммурапі регулюються суспільні відносини в галузі цивільного, зобов'язального права,
спадкового права, шлюбні відносини, трудових відносини, питання кримінального та кримінально-
процесуального права. В законах явно простежується ідеологія рабовласницької держави; раб – особа без
прав, за рабовласниками закріпляються всі права і привілеї, а їх життя, майно і честь суворо охороняється.
Звод законів має певну внутрішню систему: весь текст можна поділити за змістом на певні групи, хоча ні
розділів, ні параграфів, ні нумерації в тексті немає: 1. Суд і судочинство, 2. Власність і володіння, їх захист, 3.
Шлюб і сім'я, 4. Захист особи , 5. Праця і знаряддя праці.
За задумом Хаммурапі закони повинні були встановити панування справедливості, знищити
беззаконня. Насправді ж його закони не такі вже справедливі. Вони передусім були створені в інтересах
заможної знаті, і оберігали в першу чергу, їх добробут.
Причини появи законів Хаммурапі:
1. Вавилон став великою державою, приєднавши до себе багато сусідніх держав і міст. Це викликало
потребу встановити єдині закони на території всієї держави і дати чиновникам і суддям єдине законодавство,
яке б регулювало суспільні відносини.
2. Прагнення знаті і жерців закріпити свої права і привілеї, забезпечити недоторканість свого майна від
зазіхань інших.
3. Прагнення царя згладити гострі соціальні протиріччя, що на той час виникли у суспільстві. Оскільки
процес розорення общинників, перехід їх у стан рабів та продаж їх за межі країни вів до зменшення
ополчення та підриву обороноздатності держави, а крім того зменшував царські прибутки, оскільки
саме селяни і міщани платили основну масу податків. Тому Хаммурапі своїм законодавством хотів
пом'якшити соціальні протиріччя, стримати процес розорення працівників, ліквідувавши, зокрема,
боргове рабство, стримати апетити лихварів та знаті, ліквідувати сваволю і корупцію урядовців і суддів.

Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до н.е. Причинами їх появи були: необхідність
встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення
залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст складається з трьох
частин: вступу, 282 статей і висновку. У вступі Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для
того, “щоб сильний не притісняв слабого, вдову і сироту”. Далі йдуть благодіяння, які були надані
Хаммурапі містам своєї держави. Після вступу йдуть статті законів, які закінчуються висновком. При
складанні збірника у його основу було покладено звичаєве право, шумерійські судебники, нове
законодавство. Закони недосконалі з точки зору їх повноти і за своєю категоричністю вони не
передбачають різних явищ життя.

Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Текст
Законів складається з прологу, 282 статей (нумерацію статей введено дослідниками) і епілогу. У
структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на
"цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6
—126 —майновим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейному праву, 196-214 — покаранням за тілесні
ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами
оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси стародавнього примітивного
права:
• юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівності людей і рабовласництва;
• казуїстичність (кожна норма регулює конкретні правовідносини, а загальних норм немає);
• наявність великої кількості прогалин у праві;
• порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки (багато норм сформульовано нечітко чи суперечливо);
• зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії впливають на доволі багато законів);
• переважання кримінально-правових норм над цивільно-право вими, жорстокий і примітивний характер
покарань.
У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -
як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі - як звіт царя Хаммурапі перед
Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція.
Основні риси законів Хаммурапі як пам’ятки рабовласницького права:
Держава шляхом встановлення суворих покарань захищала рабовласників від непокірних рабів. За тілесне
ушкодження, заподіяне чужому рабу, передбачалося, як і за таке ж ушкодження чужої худоби, відшкодування
збитків його власнику. Винний у вбивстві раба замість нього мав віддавати його власнику іншого раба. Раби, як і
худоба, могли продаватися без будь-яких обмежень. Сімейний стан раба при цьому до уваги не брався. Закон був
спрямований лише на те, щоб захистити покупця від обману з боку продавця.
Законодавство захищало рабовласників від викрадення рабів та переховування рабів-утікачів. Смертна кара
загрожувала не тільки викрадачеві, а й тому, хто переховував раба. Жорстоке покарання передбачалося також за
знищення знака рабства на рабі. У рабовласницькій сім'ї налічувалося зазвичай від двох до п'яти рабів, проте
мали місце випадки, коли їх кількість сягала кількох десятків. Приватноправові документи свідчать про
різноманітні угоди, пов'язані з рабами: їх купівлю, дарування, найм, передачу у спадщину. Раби поповнювалися
за рахунок «злочинців», військовополонених, осіб, куплених на сусідніх територіях. Середня ціна раба становила
150—250 г срібла.
• Головними джерелами законів були норми звичаєвого права, матеріали судової практики,
законотворчість самого Хаммурапі.
• Були викарбувані на базальтовому стовпі, висотою більше 2 м, який був поставлений в центрі міста
 • Закони мали архаїчний, казуїстичний (опис випадків), безсистемний характер, юридично закріплювали
становий поділ суспільства, соціальну нерівність; закріплювали пережитки первісного ладу – колективну
відповідальність за вчинення злочину, принцип таліону, кровну помсту; для них характерний формалізм,
символізм, зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії).

На стовпі висотою близько двох метрів, де висічені Закони є рельєфне зображення Хаммурапі, якому бог Шамаш
вручає сувій з текстом законів. Що ще раз доводить, що цар у Вавилоні не був рівний богу, він лише виконував
волю богів. І складення законів належить не йому особисто, а богу Шамашу, він лише їх як намісник бога на землі
передає на землю для людей.

5.Право власності.
Основними видами власності у Вавилоні була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі.
Розрізняють такі форми власності на землю:
1. Державна або царська,
2. Храмова,
3. Община,
4. Приватна,
5. Земля "ілку".

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли раби, або ділянки, що
здавали в оренду за платню натурою чи грішми. Прибутки з неї йшли у державну скарбницю, якою теж
розпоряджався цар. Він міг наділяти цією землею різних осіб — надавати її у власність чи передавати на правах
користування.

Храмові землі належали храмам на правах колективної власності. Цар міг наділяти храми землею і на
правах користування. Всі прибутки з цих земель надходили храмам. У свою чергу храми часто практикували
надання своєї землі в оренду великим і дрібним орендаторам.

Общинна власність зберігалася поряд з самою общиною. Общинну землю розподіляли між
поселеннями, де її поділяли на дрібні наділи, які надавали для обробітку окремим сім'ям. Розподіл земель
відбувався щорічно, очевидно, за жеребкуванням. Община могла забрати цю землю назад. Общинники
користувалися цією землею тимчасово. Вони не могли її продати, дарувати, передати у спадок, заставляти чи
віддавати за борги. Сама община за погодженням з усім колективом могла свою землю продавати чи
дарувати. Община продавала землю за гроші чи за якісь привілеї, вигоди, або взамін отримувала землю в
іншому місці.

Власність общини на землю була непорушною, як і на урожай общинних полів, садів. Винний у вчиненні
шкоди через недогляд за дамбами повністю відшкодовував общині завдану шкоду. Якщо ж він відмовлявся
4гроші віддати общині.

З епохи Хаммурапі збереглося особливо багато документів про продаж землі — полів, садів, каналів
тощо. На межі цієї приватної землі зазвичай ставили документи-камені, на яких висікали ім'я власника та
державну печатку. Вони підтверджували право особи на дану землю. Копії цих каменів зберігали у храмах.
Згодом їх уже не ставили на полях, а зберігали тільки у храмі. Земля, передана царем, ставала приватною
спадковою власністю. На власника, однак, покладали виконання певних повинностей на користь царя
(доглядати іригаційні споруди, будівництво доріг, мостів); на користь общини (платити збори лісом, травою,
соломою, зерном); на користь сусідів (дозволяти сусідам користування пасовищем, криницею, проїзд через
свою землю).
 Землю дозволялось громадянам купувати один в одного без особливих ускладнень і формальностей.
Укладалась письмова угода при свідках, сторони ставили свої підписи.
Земля "ілку" — це не тільки сама земля, а маєток — з будівлями, рабами, полями, садами. Така земля
була царською. Цар давав її у нагороду за службу воїнам і урядовцям. Ділянка надавалась не у власність, а в
користування — на час служби. Все майно "ілку", а також земля, були вилучені з цивільного обороту: їх не
можна ні продавати, ні купувати, ні заповісти дружині чи дітям, батькам і т.д. Якщо хтось насмілився купити
майно чи землю "ілку", то угода вважалась недійсною, табличку з текстом угоди розбивали, покупець втрачав
все заплачене, а "ілку" повертали його користувачеві. Щоб заборона продавати "ілку" була ефективною і щоб
уникнути пошуку шляхів її обходу, закон забороняв також обмін.
Володілець "ілку" був зобов'язаний особисто виконувати державну службу. Якщо воїн наймав когось
іншого, щоб той замість нього пішов у військовий похід, то він був приречений до страти. Найнятий воїн міг
забрати собі його будинок. Якщо воїн потрапив у полон, а майно "ілку" було передане на умові несення такої ж
служби іншій людині, то в разі повернення воїна з полону йому повертали й "ілку". Якщо ж воїн, що потрапив у
полон, мав дорослого сина, який міг нести службу замість батька, то майно передавали синові. Коли ж син
малолітній, то його матері виділяли третину поля і саду на виховання дитини. Якщо воїн покидав свої поле, сад
і дім і не господарював там, а хтось інший заволодів цим майном і став нести ту ж саму службу протягом трьох
років, то навіть у випадку повернення воїна майно йому вже не повертали. "Ілку" залишали тій особі, котра
господарювала там упродовж трьох років.

Стосовно власності на рабів, то тут існували такі ж її форми, що і на землю. Отже, відповідно були
царські раби, храмові, приватні, у колективній власності общини, прикріплені до майна"ілку". Рабів у епоху
Хаммурапі було багато, їх вільно продавали й купували на ринках.

Приватну власність охороняли суворо. Винному у крадіжці раба загрожував смертний вирок. Того, хто
сховав у своєму домі раба-утікача або допомагав рабові втекти, теж страчували. Людина, яка затримала раба-
утікача, повинна повернути його власникові, за що отримувала винагороду у розмірі 2 сиклі срібла
Злодія, що викрав майно богів чи царя, чекав смертний вирок, як і того, хто приймав з його рук
вкрадене. Якщо ж вкрадено вола, вівцю, осла, свиню чи човен, що належали храмам чи цареві, то винний
повинен повернути вартість вкраденого у 30-кратно-му розмірі; якщо ж вкрадене належало мушкену — то в 10-
кратному. За несплату вартості вкраденого злодія страчували.

Згідно зі ст. 9 власнику надавали можливість вимагати повернення втраченої речі у будь-якої людини,
якщо ця річ у неї перебувала незаконно. Посилання на те, що річ куплена, повинно бути підтверджене
продавцем і свідками купівлі. Власник речі, в свою чергу, повинен був мати свідків, які б підтвердили, що
спірна річ справді належить йому. Якщо допит свідків і їх присяга в присутності жерця або у храмі доводили
правдивість позивача, то власнику повертали його річ, а продавця карали як злодія. Покупець мав право
одержати назад свою платню від продавця. Якщо покупець не міг назвати продавця і привести свідків, то його
вважали злодієм і засуджували до страти. Власника речі, який не мав свідків для підтвердження своїх прав на
дану річ, за брехню і наклеп страчували.
Коли людина купувала або принаймні брала на зберігання що-не-будь у дитини чи раба, до того ж без
свідків і договору, то її вважали злодієм і засуджували до страти

Приватна-існувала у Вавилоні ще за довго до Хамураппі. На межі її ставили

спеціальні камені-кудурру . Земля передана царем згідго з кудурру ставала приватною.
На власника покладали певні обов*язки на користь царя (доглядати ір споруди), на
 користь общини(платити збори лісом,травою), на користь сусідів(дозволяти сусідам
користуватися пасовищем, криницею). Царські землі поєднували іноді з певними
привілегіями. Землю могли купити в один одного без особливих формальностей.
Укладалася письмова угода з підписами.

Зобов’язання - це правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої
сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або
утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Підставою виникнення зобов’язання є договір чи делікт( правопорушення)

Умови виникнення договору:

-письмова форма (для договорів про відчуження речі, купівлю-продаж нерухомості чи скоту чи рабів).
-наявність свідків під час укладення
-продавець мав бути фактичним власником речі; адже якщо виявиться, що продана річ є краденою і в
подальшому знаходився її дійсний власник, то річ поверталась власнику, а покупець втрачав всі сплачені гроші а
угода визнавалась недійсною
-об’єкт договору, майно, не мало бути вилученим з цивільного обігу (майно ілку)
-дієздатність сторін договору
1. Договір купівлі-продажу та обміну укладалася при свідках, як правило, у письмовій формі.
Предметом договору могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. . Раб захворів на епілепсію
впродовж місяця – можна повернути раба і отримати назад гроші. Також купівля дітей. Були акти
продажу нерухомості через борги
2. Договір наймання - передбачав наймання рабів і вільних людей.
3. Договір позики - укладався у письмовій формі. За Хаммурапі було ліквідовано по життєве
боргове рабство. Обєктивні підстави несплати боргу: повінь, посуха. В цих випадках боржник
звільнявся на цей рік від несплати боргу та відсотків на нього. Закони Хаммурапі передбачають й
інші види договорів, а саме: договір зберігання, доручення, товариства, договір міни та інші..

6.Сімейно-шлюбне та спадкове право за законами Хаммурапі.

Шлюб укладався на основі письмової угоди між нареченим і майбутнім тестем, наречений вручав сім’ї дівчини
певну суму грошей – тірхатута , шлюбний дарунок - біблу . Обидві сторони могли відступити від угоди. За це була
моральна і матеріальна відповідальність. Якщо відмовлявся наречений – він не міг вимагати поверненні тірхатуту
і біблу. Якщо ж відмовлялась наречена – повертали все в подвійному розмірі. Якщо ж з боку нареченої(іншого
хлопця) були наклепи, чоловік – забирав усе в подвійному розмірі. Наклепник не мав права одружуватися на тій
дівчині. Тірхатута і біблу - своєрідна гарантія шлюбу. Без укладання договору – шлюб недійсний. Допускали шлюб
вільного з рабинею. Діти від такого шлюбу – вільні. Якщо чоловік – раб помирає половина майна – господарю,
половина – дружині з дітьми. Посаг дівчини від батька – шерікта. Погане становище жінки, тякжко розлучитися за
умов:

o коли хвора, а чоловік узяв наложницю

o при безпідставному звинуваченні чоловіком у зраді
o при порушенні чоловіком вірності
 o коли чоловік покинув дім і виїхав з місцевості

Таким чином відбувалася певна компенсація батьку нареченої за втрату ним робочих рук. Нерідко батько обирав
дружину своєму синові. Главою сім'ї був чоловік. Він міг залишити дружину, що не народжувала йому дітей. Мав
право, не розлучаючись, брати собі наложницю. Дружині в такому випадку дозволялося лише вибрати
наложницю із числа своїх рабинь. Дружина, проте, мала певну правоздатність. Їй дозволялося мати майно,
користуватися своїм приданим, укладати договори, обіймати певні посади в общині. Лише в кількох випадках
дружина мала право на розлучення, а саме: в разі звинувачення, але не доведення перелюбства з її боку,
жорстокого з нею поводження, а також у разі полону чоловіка і залишення при цьому дружини без засобів до
існування. За борги чоловіка дружина не платила своїм майном. Як голова сім’ї батько мав величезні права щодо
своїх дітей. Йому дозволялося їх продавати, віддавати в заставу, відрізати язика за брутальні слова на адресу
батька. Однак якщо усиновитель не навчив усиновленого своєму ремеслу, то останній мав право покинути його і
повернутися до рідного батька.

При одруженні батько давав дочці посаг — шерікту.

Одержавши посаг, дочка вже не могла успадковувати батьківське майно після його смерті.

Спадкування здійснювалось за законом. Про заповіт нічого не сказано

Доньки і сини спадкували нарівно. Так само нарівно спадкували діти від декількох жінок, а також
усиновлені діти. Визнані батьком діти рабині спадкували тільки рухоме майно, а невизнані (якщо всі
знали, чиї це діти) – до спадку не закликались, але разом з матір’ю відпускались на волю.

Спадкували за батьком всі (одружені і неодружені) сини та неодружені доньки. Очевидно, як я

вже говорила, доля одруженої доньки в спадкові батька – придане (шерікту). Зі срібла батька
неодруженому сину окремо виділялась доля для подарунків при одруженні (166).

Удовиця отримувала придане і подарунки чоловіка, і тільки при відсутності подарунків мала
право закликатись до спадкування разом з дітьми. Удовець права на спадок за покійною дружиною не
мав – придане і подарунки лишались дітям (або батьку померлої). Вдовиця мала право на другий шлюб
за дозволом суду, який складав опис її майна (задля гарантування інтересів її дітей від першого шлюбу).

Батько міг розпоряджатися ними на свій розсуд: віддати дочку у храм, продати у рабство, віддати
в рахунок відпрацювання боргу. Бездітні сім'ї намагалися усиновити дітей з метою отримання
додаткових робочих рук (особливо коли не було за що купити рабів). Правда, усиновлення відбувалося
за згодою дітей (ст. 186). Законодавець намагався захистити інтереси усиновлених дітей тим, що
усиновитель не міг відректися від усиновлених дітей навіть у тому випадку, коли в нього народжувалися
свої діти. Коли ж таке відбувалося, усиновитель мусів виділити усиновленому третину свого спадку. З
іншого боку, усиновлені діти повинні були виявляти повагу до своїх названих батьків.
 7.Кримінальне право

• Характеризувалося пережитками первісно-общинного ладу, діяли такі принципи:

 Принцип таліону (око за око, зуб за зуб)

 Відповідальність за злочин усією общиною

 Відповідальність дітей за злочини батьків

 Вигнання злочинця з общини

• Кримінальний процес мав обвинувальний характер, справу порушував і підтримував позивач

Доказами були:

 Свідки

 Власне зізнання

 Ордалії (божі суди) у формі жереба, випробування вогнем, водою, залізом.

Види таліону:

 Типовий - покарання рівним за рівне, якщо були рівні за становим положенню злочинець і
потерпілий.

 Символічний - пошкодження тих частин тіла винного, за допомогою яких було завдано шкоди
(наприклад відрубування рук за крадіжку).

 Дзеркальний (або абсурдний) - покарання невинних членів сім'ї злочинця, покарання без вини.

8.Суд та процес
Не було поділу на кримінальний і цивільний процес. За Законами Хаммурапі мав обвинувально-
змагальний характер. Розпочинався процес з ініціативи потерпілого. Архаїчність. Сторони мали
особисто з'явитися на судовий розгляд. Основними доказами в суді були: клятва, показання свідків,
письмові акти тощо. Норми процесуального права вимагали від суддів особистого вивчення та ведення
справи. Суддя оцінював показання сторін і свідків за враженням від їхнього голосу, кольору обличчя,
жестів, погляду та ін. Застосовувалися ордалії. Суддя після прийняття рішення по справі не мав права
його змінювати. Якщо він це робив, то платив штраф, який у 12 разів перевищував суму позову.
Передбачалося судове покарання за неправдиве свідчення. Протоколи засідань вели писці на
табличках. Вирок виконували воїни, адміністрація . За невиконання рішень – штраф, конфіскація , знак
безчестя. Якщо одна сторона відсутня то інша мала передати вирок суду стороні, яка була відсутня.
Жерці – суди, але найвища інстанція цар. Общинні царські суди. Помічник – рабішу, суддя – діану шаріп
 Нудунну – подарунки чоловіка
У Вавилоні існували храмові, общинні і царські суди. Храмові й общинні розглядали справи колегіально.
21 У мтах діяли царські суди, яким були підсудні в основному царські люди. Цар вважав-і ч вищою
судовою інстанцією, проте не мав ні апеляційних, ні касаційних повноважень. Він мав право помилувати
засуджених до смертної кари, розглядав сам чи передавав в інші інстанції скарги на судову тяганину,
«зловживання судів чи їх відмову у здійсненні правосуддя.

Судочинство.
Провадження цивільних та кримінальних справ здійснювалося за однаковими процесуальними
правилами і розпочиналося з подання скарги до суду. Система доказів включала в себе очевидців,
присягу, письмові документи з печаткою, а також ордалії (випробовування водою чи розпеченим
залізом). їх мали надавати не тільки сторони, задіяні в процесі, а й община, якщо злочин здійснений на її
території. У Вавилоні застосовувалася практика здійснення ордалії за допомогою води, згідно з якою
особа, кинута зв'язаною у річку, вважалася невинуватою, якщо випливала. На Русі, до прикладу, такою
вважалася особа, що тонула. Розгляд справи у суді закінчувався ухваленням відповідного рішення, яке
записувалося на спеціальній глиняній табличці і скріплювалося печаткою. Воно не могло бути змінене
суддею під загрозою значного штрафу та позбавлення суддівської мантії. Не було поділу на
кримінальний і цивільний процес. За Законами Хаммурапі мав обвинувально-змагальний характер.
Розпочинався процес з ініціативи потерпілого.

Архаїчність.
Сторони мали особисто з'явитися на судовий розгляд. Основними доказами в суді були: клятва,
показання свідків, письмові акти тощо. Норми процесуального права вимагали від суддів особистого
вивчення та ведення справи. Суддя оцінював показання сторін і свідків за враженням від їхнього голосу,
кольору обличчя, жестів, погляду та ін. Застосовувалися ордалії. Суддя після прийняття рішення по
справі не мав права його змінювати. Якщо він це робив, то платив штраф, який у 12 разів перевищував
суму позову. Передбачалося судове покарання за неправдиве свідчення. Протоколи засідань вели писці
на табличках. Вирок виконували воїни, адміністрація . За невиконання рішень – штраф, конфіскація ,
знак безчестя. Якщо одна сторона відсутня то інша мала передати вирок суду стороні, яка була відсутня.
Жерці – суди, але найвища інстанція цар. Общинні царські суди. Помічник – рабішу, суддя – діанушаріп;
Нудунну – подарунки чоловіка;