Державний і суспільний устрій Стародавнього Риму

1. Виникнення і розвиток держави у Стародавньому Римі. Періодизація історії держави і

права Риму. Становлення Римської держави у перед державний (царський) період:
суспільний поділ (правове становище громадян-патриціїв, клієнтів та патронів, плебеїв) і
державний лад. (Народні збори – куріатні комісії, цар, Сенат, жрецькі колегії авгурів,
понтифіків та феціалів). Реформи Сервія Тулія.
Державний розвиток Стародавнього Риму можна поділити на кілька періодів.
а) Царський період (VIII–VI ст. до н.е.): Розкол родоплемінних відносин, формування основних рис
соціальної структури давньоримського суспільства, зародження державності. Поштовхом до руйнації
родового ладу стало загострення суперечностей передусім між двома такими суспільними групами, як
патриції та плебеї.
б) Республіканський період (509–27 рр. до н.е.) коли римський народ мав верховну владу, а формально
вищим державним органом були народні збори: Соціальне структурування суспільства, розквіт
рабовласницьких відносин і державності республіканського типу.
в) Період імперії (27 р. до н.е. – 476 р н.е.), що поділявся, в свою чергу, на:
період принципату (обмеженої монархії) – з 27 р. до н.е. по 193 р. н.е.: запровадження монархічної
форми правління та збереження республіканських установ.
і домінату (абсолютної монархії) – з 193 по 476 рр: Занепад республіканських традицій, формування
одноосібної імператорської влади, розклад рабовласництва і поділ Римської імперії на частини з
подальшим занепадом державності

Час заснування міста Рим, який історична традиція пов’язує з іменами легендарних Ромула і Рема, і
відносить до 753 р. до н. е., характеризується процесами розкладу первіснообщинного ладу у племен,
що розселялися біля ріки Тибр. Об’єднання шляхом воєн трьох племен (подібне афінському сінойкізму)
древніх латинів, сабінів і етрусків призвело до утворення в Римі общини.
Розвиток скотарства і землеробства сприяв майновій диференціації і появі приватної власності. В цей
час виникає і патріархальне рабство, джерелами якого стають переважно війни. Разом з тим
зароджується класовий розподіл суспільства.
З майновою диференціацією соціальна структура римської общини ускладнювалася. В родах стали
виділятися окремі багаті аристократичні сім’ї. До них переходили кращі земельні ділянки, що вважалися
ще колективною власністю общини. Вони отримували і велику частку військової здобичі. Разом з тим із
общинників, що збідніли, а іноді, із відпущених на волю рабів, з’явилася і відокремлена соціальна група
— так звані клієнти. Будучи особисто вільними, але обмеженими в правах, вони знаходилися під
заступництвом патронів з патриціїв, за що, в свою чергу, повинні були робити їм майнові і особисті
послуги.
Сприятливі для скотарства і землеробства кліматичні умови, вигідне, з точки зору обміну і торгівлі,
географічне положення і війни залучали в Рим все більше прийшлого населення з сусідніх племен. Ці
люди не входили до римської общини і отримали назву плебсу. Плебс поповнювався і за рахунок тих,
хто розорювався і втрачав зв’язок з общиною. Плебеї залишалися вільними, але були обмежені в
майнових і особистих правах. Вони могли отримувати земельні ділянки тільки з вільної частини
общинного земельного фонду, не мали права одружуватися з членами общини і були позбавлені
можливості брати участь в управлінні її справами.
З’явилися багаті плебеї — ремісники і торговці, які починали відігравати все зростаючу роль в
економіці Риму. Вони гостро відчували своє безправ’я. Разом з тим збільшилося число плебеїв-бідняків,
багато з яких ставали неоплатними боржниками патриціїв і попадали в боргову кабалу.
Невідповідність, що розвивалася між великою роллю, яку в житті Рима став відігравати плебс, і його
безправним становищем, породила боротьбу плебеїв за урівняння їх у правах з членами ослабленої
внутрішніми протиріччями римської родової общини, представленої її провідною силою — патриціями.
Перипетії цієї боротьби невідомі, але її результат очевидний — вона закінчилася перемогою плебеїв,
зруйнувала замкнену римську родову організацію і розчистила тим самим шлях до утворення держави.
На чолі римської общини стояв виборний вождь — рекс. Хоч за традицією його називали царем (звідси
«період царів»), його повноваження були обмежені. Як і у афінського базилевса вони зводилися
головним чином до військових, релігійних і судових. Органом управління була рада старійшин родів —
сенат. Загальні питання розглядалися на народних зборах. Однак їх рішення могли бути знехтувані
сенатом і рексом. Останній міг видавати загальнообов’язкові постанови.
В організації римської общини привертає увагу чіткість її побудови. В общину входило 300 родів, що
об’єднувалися в 30 курій, які, в свою чергу, входили в 3 триби.
народні збори скликалися по куріях — куріатні коміції. Кожна курія в зборах була представлена тільки
воїнами (100 піших і 10 кінних) і мала один голос.
Історична традиція пов’язує закріплення перемоги плебеїв і виникнення держави в Стародавньому Римі
з реформами рекса Сервія Туллія, що відносяться до VI ст. до н. е.
Реформи Сервія Туллія. Реформи Сервія Туллія поклали в основу общинної організації Риму майновий і
територіальний принципи.
1.Все вільне населення Риму було розділено на майнові розряди. В основу розподілу було покладено
розмір земельної ділянки, якою володіла людина (пізніше, з появою в IV ст. до н. е. грошей, була
введена грошова оцінка майна в ассах — дрібній римській монеті). Цей розподіл виглядав таким чином:
І розряд — до 100 тис. ассів
ІІ розряд — до 75 тис. ассів
ІІІ розряд — до 50 тис. ассів
ІV розряд — до 25 тис. ассів
V розряд — до 11 тис. Ассів
Над першим розрядом підносилися вершники — патриції і плебеї, майно яких оцінювалося понад 100
тис. ассів; нижче п’ятого розряду знаходилися пролетарі (від римського «proles» — потомство, ті, у яких
не було нічого, крім дітей. — Л. Б., С. Б.), ремісники, музиканти. Кожний розряд виставляв певну
кількість озброєних чоловіків, з яких формувалися центурії (сотні): вершники — 18 центурій; перший
розряд — 80; другий третій, четвертий — по 20; п’ятий — 30; військові ремісники — 2; військові
музиканти — 2; пролетарі — 1. Усього було 193 центурії.
Найбільш важливим в цій частині реформ було те, що центурії стали не тільки військовими, але і
політичними одиницями. З часу реформ нарівні з куріатними народними зборами стали скликатися
народні збори за центуріями — центуріатні коміції, де кожна центурія мала один голос і голосування за
традицією починалося з центурій вершників і першого розряду. Якщо ці центурії виступали спільно,
думка інших не мала значення. Голосування припинялося, як тільки солідарно висловлювалися перші 98
центурій. Рішення народних зборів за центуріями отримувало силу закону, і ці збори відтісняли на другі
ролі народні збори по куріях. У всьому цьому можна побачити тонкий політичний розрахунок,
розуміння дійсних цілей державної організації, що створювалася.
2.Друга частина реформ — розподіл вільного населення за територіальним принципом — посилила
процес ослаблення кровнородинних зв’язків, що лежали в основі первіснообщинної організації. У Римі
було утворено 4 міських і 17 сільських територіальних округів, за якими зберегли стару назву племен —
триби. У трибу входили і патриції, і плебеї, що жили в ній і підкорялися її старості. Він же збирав з них
податки. Трохи пізніше по територіальним трибам також стали скликатися свої збори — трибутні
коміції, в яких кожна триба мала один голос. Їх роль тривалий час залишалася другорядною, але
розподіл населення за трибами, в яких патриції і плебеї мали однакові обов’язки, свідчило про появу в
організації публічної влади в Римі, з її територіальним, а не кровнородинним принципом, державних
ознак.
Реформи Сервія Туллія, таким чином, завершили процес зламу основ родового ладу, замінивши його
новим соціально-політичним устроєм, заснованим на територіальному розподілі і майнових
відмінностях. Включивши плебеїв до складу «римського народу», допустивши їх до участі в
центуріатних і трибутних народних зборах, вони сприяли консолідації вільних, забезпечували їх
панування над рабами. У той же час Реформи Сервія Туллія не усунули повністю політичних і
соціальних обмежень плебеїв. Подальші два віки в історії Риму характеризуються продовженням
боротьби плебеїв за зрівняння їх у правах з патриціями.

2.Виникнення Римської держави. Державний устрій у період Республіки: види та компетенція

Народних зборів – коміцій: куріатні, центуріатні, трибутні; порядок формування та повноваження
Сенату. Магістратура: загальні риси магістратури в Римі (виборність, колегіальність,
недовгочасність, відповідальність перед народом, безоплатність), види магістратів та їх
повноваження: консули, претори, цензори, трибуни, едили, квестори, диктатор та начальник
кінноти.
Респу́бліка (латин. – справа народу) – це така форма державного правління, за якої верховна влада
у державі належить народу. Органи державної влади обираються на певний термін та мають чітко
визначені повноваження. Державна влада за республіки поділяється на законодавчу, виконавчу,
судову.

Вищим органом державної влади у період республіки були:

1)Народні збори - формально найвищий орган
Народні збори в Римі скликалися за рішенням вищих посадових осіб, які могли і перервати їх роботу, і
перенести її на інший день. Вони ж головували на зборах і оголошували питання, які підлягали
розгляду. Учасники зборів не могли змінювати внесені пропозиції. Голосування по них було відкритим і
тільки в кінці республіканського періоду було введено таємне голосування.
Консули - дві вищі посадові особи Римської республіки, яких народні збори обирали на один рік.
Спочатку обидва консули походили з патриціїв, а з 367 до н. е. одного з консулів обирали з плебеїв.
Консули мали право збирати сенат і народні збори, головувати на них, а потім стежити за
виконанням прийнятих рішень, під час війни командували арміями.
Цензора обирали народні збори з числа колишніх консулів терміном на 5 років. Але фактично вони
виконували свої обов’язки впродовж 1,5 року, після чого ішли у відставку. Повноваження цензора:
комплектування сенату, складання податкових списків громадян Риму, контроль за надходженням
податків
У Стародавньому Римі періоду республіки існували три види народних зборів — 1) центуріатні, 2)
трибутні, 3) куріатні.
1) Головна роль належала центуріатним зборам, які забезпечували, завдяки своїй структурі і порядку
прийняття рішень інтереси переважаючих аристократичних і багатих кіл рабовласників. У компетенцію
центуріатних зборів входило прийняття законів, обрання вищих посадових осіб (консулів, преторів,
цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки про смертну кару.
2) Трибутні збори, залежно від складу жителів триб, що брали участь у них, ділилися на плебейські і
патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових
осіб (квесторів, едилів та ін.) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори,
крім того, обирали плебейського трибуна, а починаючи з III ст. до н. е., вони отримали право на
прийняття законів, що призвело до зростання їх значення в політичному житті Риму.
- куріатні комісії - виникли у VIII ст. до н. е. В їх роботі брали участь патриції – представники від курій.
Після реформи Сервія Тулія вони втратили політичні функції. Куріатні коміції розглядали питання
виходу із роду, шлюбу, усиновлення, спадщини, затверджували заповіти, здійснювали обряд вступу на
посаду магістрів – вручали їм офіційний документ – імперіум.
2) Сенат - фактично найвищий орган державної влади. Сенат був постійно діючим органом. Свої
постанови він приймав голосуванням. Передбачалось обговорення тих питань, що розглядалися у сенаті.
До повноважень сенату відносили: затвердження рішень народних зборів, тлумачення законів,
затвердження магістратів, фінансові справи, дипломатичні зносини, військові питання, встановлював
надзвичайний стан. Таким чином, сенат був досить досконалим, колегіальним, невиборним,
аристократичним органом.
Роль урядової влади в Римі грали магістратури (державні посади). в Римі склалися певні принципи
заміщення магістратур: виборність, терміновість, колегіальність, безоплатність і відповідальність. За
деякими окремими винятками, магістрати обиралися центуріатними або трибутними зборами на один
рік. Але специфіка колегіальності в Римі полягала в тому, що кожний магістрат мав право самостійно
ухвалювати рішення. В той же час, це право могло бути відмінене його колегою (право інтерцессії).
Винагороди магістрати не отримували, що, природно, закривало шлях до магістратури незаможним.
Магістрати, за невеликим винятком, після закінчення терміну їх повноважень могли бути притягнуті до
відповідальності перед народними зборами, що їх обрали.
Ще одна істотна відмінність римської магістратури — ієрархія посад (право магістрату вищого рівня
відміняти рішення магістрату нижчого). Влада магістратів поділялася на вищу — імперіум (imperium) і
загальну — потестас (роtestas).
До imperium відносилася вища військова влада і право укладати перемир’я, право скликати сенат і
народні збори і головувати в них, право видавати накази і примушувати до їх виконання, право суду і
призначення покарання. Ця влада належала диктатору, консулам і преторам. Диктатор мав «найвищий
імперіум, який включав право засуджувати до смертної страти, що не підлягало оскарженню. Консулу
належав «великий імперіум» — право виносити смертний вирок, який міг бути оскаржений в
центуріатних зборах, якщо його було винесено в місті Рим, і не підлягав оскарженню, якщо був
винесений за межами міста. У претора був «обмежений імперіум» — без права засуджувати до смерті.
Влада роtestas належала всім магістратам і включала в себе право віддавати розпорядження і накладати
штрафи за їх невиконання.
Магістратури ділилися на: 1) ординарні (звичайні); 2) екстраординарні (надзвичайні).
1.До ординарних магістратур відносилися посади консулів, преторів, цензорів, квесторів, едилів та інші.
Консули (в Римі обиралися два консули) були вищими магістратами і очолювали всю систему
магістратур. Особливо значущими були військові повноваження консулів: набір в армію і командування
нею, призначення воєначальників, укладання перемир’я і розпорядження військовою винагородою.
Претори з’явилися в сер. IV ст. до н. е. як помічники консулів. Внаслідок того, що останні, командуючи
арміями, часто були відсутні в Римі, то преторам перейшло управління містом і, що особливо важливо,
керівництво судочинством, яке дозволяло їм, завдяки імперіуму, видавати загальнообов’язкові
постанови, створювати нові норми права. Спочатку обирався один претор, потім два, один з яких
розглядав справи римських громадян (міський претор), а інший — справи з участю іноземців (претор
перегринів). Поступово число преторів збільшилося до восьми.
Цензори — їх було два — обиралися раз на п’ять років для складання списків римських громадян,
розподілу їх за трибами і розрядами і для складання списку сенаторів. Крім того, до їх компетенції
відносилося спостереження за моральністю і видання відповідних едиктів.
Квестори, що були спочатку помічниками консулів без спеціальної компетенції, згодом стали відати
(під контролем сенату) фінансовими витратами і розслідуванням деяких карних справ. Число їх,
відповідно, зростало і до кінця періоду республіки досягло двадцяти.
Едили (їх було теж два) спостерігали за громадським порядком у місті, торгівлею на ринку,
організовували свята і видовища.
Особливе місце серед магістратів займали плебейські (народні) трибуни, які мали право накладати вето
на неправомірні дії майже всіх магістратів.
2) Екстраординарні магістратури створювалися тільки в надзвичайних обставинах, коли Римській
державі загрожувала особлива небезпека — важка війна, велике повстання рабів, серйозне внутрішнє
безладдя. За пропозицією сенату один з консулів призначався диктатором. Він мав необмежену владу,
якій підкорялися всі магістрати. Право вета плебейського трибуна на нього не розповсюджувалося,
розпорядження диктатора не підлягали оскарженню, і за свої дії він не ніс відповідальності. Щоправда,
в перші століття існування республіки диктатури вводилися не тільки в надзвичайних обставинах, а і
для вирішення конкретних завдань, тому повноваження диктатора обмежувалися їх рамками. У період
розквіту республіки до диктатури майже не вдавалися. Термін диктатури не повинен був перевищувати
шести місяців.
Як і на Сході, провідну роль у системі виконавчої влади механізму античних держав відігравали збройні
сили і поліція, які, насамперед, використовувалися для захисту існуючого ладу і поповнення армії рабів
військовополоненими.

3.Суспільний устрій у період Республіки. Статус римського громадянина (основні права і

обов’язки); підстави набуття і втрати римського громадянства. Поняття повної правоздатності та
її зміст. Правовий статус неповноправних громадян: вільновідпущеників, чужоземців (латинів,
перегринів) та рабів.
В основі загального соціального поділу давньоримського суспільства був поділ на: вільних і рабів.
Вільні в Римі поділялися на дві соціально-класові групи: заможну верхівку рабовласників
(землевласників, торговців) і дрібних виробників (землеробів і ремісників), які складали більшість
суспільства. Правове становище особи в Римі характеризувалося трьома статусами – свободи,
громадянства і сім’ї. Тільки особа, що володіла всіма цими статусами, мала повну правоздатність.
Повноправний громадянин мав право брати участь в народних зборах, обіймати державні посади,
вступати в шлюб і брати участь у майнових правовідносинах. Повноправним міг бути тільки вільний.
За статусом громадянства (за статусом громадянства населення поділялося на п'ять груп: римські
громадяни, латини, перегрини, вільновідпущені та колони) вільне населення Риму ділилося на громадян
та іноземців (перегринів). Повну правоздатність могли мати тільки вільнонароджені римські громадяни.
Римське громадянство виникало насамперед із народженням дитини у законному шлюбі римських
громадян. Крім того, римське громадянство могло бути надане іноземцеві за особливі заслуги перед
римською державою. Втрата громадянства могла наступити внаслідок засудження за тяжкий
кримінальний злочин, обернення у рабство або військового полону.
Особливу групу складали латини – жителі Лаціуму – неіталійські общини, які отримали римське
громадянство за особливими актами римської держави. Латини не мали права служити в римських
легіонах, бути обраними на посади.
Перегрини також відносилися до категорії вільних, але вони не мали прав римських громадян. До них
належали вільні жителі провінцій – країн, які знаходилися поза Італією і були завойовані Римом, а
також вільні громадяни іноземних держав. Вони несли податкові зобов’язання і володіли майновими
правами. Для захисту своїх прав перегрини були зобов’язані шукати для себе патронів(багата, впливова
особа, звичайно патрицій, що брала під своє заступництво вільних незаможних або неповноправних
громадян) з числа римських громадян. У сфері цивільно-правових відносин перегрини керувалися
національним правом. Але латини могли легко набути римське громадянство, переїхавши до Риму.
Особливу соціальну групу, що зародилася в Римі у період республіки, складали колони – орендарі землі,
які потрапляли у залежність від землевласників і прикріплялися до земельної ділянки. Ними ставали
збіднілі люди, вільновідпущеники і раби. Колони володіли особистим майном, мали право укладати
договори і вступати в шлюб. Вільновідпущеники ( ) як правило залишалися в залежності від свого
колишнього господаря, що перетворився на їх патрона, і несли на його користь певні повинності.
В цей же час у рядах пануючого класу виокремилася ще одна група — вершники, яка претендувала на
розподіл влади разом з нобілями. Їх назва перестала відповідати їх первинному призначенню —
комплектуванню кінноти в армії, оскільки остання стала формуватися з інших категорій громадян і
навіть чужоземців. «Нові вершники» займалися комерцією і лихварством і поповнювали ряди
фінансової і торгової аристократії. Стан вершників утворився з торгово-фінансової знаті і
землевласників.
У Стародавньому Римі, крім повноправних громадян, були дві категорії неповноправних: клієнти і
плебеї.
Клієнт знаходився в особистій і спадковій залежності від повноправного члена общини, що називався
його патроном. Відносини між патроном і клієнтом виражалися в тому, що клієнт, входячи в сім’ю
патрона, зобов’язаний був слідувати за ним на війну, допомагати йому працею або коштами,
відноситись до нього з повагою і т.д. Патрон у свою чергу зобов’язаний був протегувати клієнта і
захищати його перед судом, оскільки клієнт не мав можливості сам захищати свої інтереси.
Плебеї були особисто вільними людьми, мали право власності на землю, повинні були платити податки
і від’їжджати на військову службу. Вони могли придбати майно, здійснювати операції і самостійно від
свого імені виступати на суді, тобто володіли цивільною правоздатністю, за винятком права
одружуватися з патриціями і патриціанками. Тому вони не потребували патронату. Але плебеї були
позбавлені можливості брати участь в управлінні справами римської общини, а саме: брати участь у
народних зборах, займати різні посади і отримувати свою частку землі під час розподілу державних
земель. Протягом багатьох століть плебеї боролися за зрівнювання в правах з патриціями і на початку III
ст. до н. е., домоглися свого, стали поповнювати нарівні з патриціанською знаттю ряди нобілів.
Раби були основною пригнобленою і експлуатованою частиною давньоримського суспільства.
Головним джерелом рабства був військовий полон. Раби перебували у державній і приватній власності.
Рабовласник мав повні права над рабом, який вважався річчю. Особливо важким було становище рабів у
великих приватних рабовласницьких латифундіях. Господар надавав їм засоби для існування, які сам
вважав необхідними і доцільними. Новою формою рабовласницьких відносин став пекулій – частина
майна господаря, яка надавалася рабу для самостійного господарювання і отримання частини доходу від
неї. Такий метод експлуатації рабської праці сприяв підвищенню її ефективності.
4.Державний устрій і управління у період Імперії: причини переходу до імперії.
а) принципат: зміни в системі вищих органів влади та їх повноваженнях;
б) домінат: реформи Діоклетіана, основні зміни в державному устрої та управлінні; реформи
Костянтина, Міланський едикт.
Рим на середину І ст. до н.е. вступив в період кризи, що торкнулася насамперед традиційних політичних
інститутів – застарілої полісної форми аристократичного режиму нобілі, республіканської форми
правління, що створювала лише видимість влади “римського народу”. Виникла об’єктивна потреба їх
перебудови, пристосування до нових умов.
Завойовуючи Італію в V – IV ст. до н.е. Рим прагнув насамперед до захоплення земель, оскільки це
безпосередньо стосувалося економічних умов існування самої землеробської общини Риму, яка із
зростанням населення потребувала розширення земельних володінь. Проте війни II – I ст. до н.е.
привели до різкого збільшення рабів. Значна їх частина експлуатувалася в крупних землеробських
латифундіях з надзвичайно важкими умовами праці, жорстоким режимом існування. Це спричинило
могутні повстання рабів.