1.

Утворення стало прямим наслідком становлення феодальних відносин у Франкськой імперії, розділ
якої був зафіксований в 843 році Верденським договором, укладеним між внуками Карла Великого.
За цим договором Карлу Лисому, що став першим французьким королем, дісталися землі на захід від
Рейну. Проте Франція була єдиним королівством лише чисто номінально, оскільки її територіальний
розпад продовжувався. До XI ст. вона являла конгломерат численних сеньйорій різних розмірів з
дуже різним в етнічному відношенні складом населення (кельти, баски, нормандці і ін.). До цього
часу у Франції в результаті територіальної роздробленості державна влада була «розщеплена» між
королем і безліччю інших феодалів. Влада феодалу поширювалась лише на його домен. Поза ним
влада належала крупним землевласникам. Політична влада була розподілена між королем та
феодалами різного рівня, пов’язаними між собою васальними відносинами, і набула
приватноправового характеру. Історія середньовічної держави у Франції може бути розділена на
наступні періоди: 1) сеньйоріальна монархія (IX-XIII ст.). У IX-X королівська влада є слабкою.
Характерна економічна та політична децентралізація. З ХІІ ст. затвердився порядок передачі трону в
спадщину (до того король обирався верхівкою знаті і духовенства, хоча і по династичному
принципу). Спочатку влада короля була дуже обмеженою. Значну роль відігравала Велика рада або
Королівська курія – з’їзд найзнатніших феодалів. Без неї король не мав права приймати важливих
рішень. На раді вирішувались питання як внутрішньої, так і зовнішньої політики. ХІІ-ХІІІ ст. –
починають визрівати нові економ відносини у зв’язку із розвитком міс та товарно-грошового
господарства. З’явилась нова тенденція – посилення королівської влади. З ХІІІ ст. центр влади
зміщяється в бік короля і він тепер виступає як сюзерен всіх феодалів. 2) станово-представницька
монархія (XIV-XV ст.). Ліквідована в певній мірі роздробленість (хоча і залишаються фактично
незалежні сильні феодальні володіння) і посилилась влада короля. Почали скликатись збори
представників від різних станів – духовенства, дворянства, представників третього класу – купців,
ремісників, землевласників. Крім питань зовн і внутр політики даний орган приймав рішення щодо
оподаткування. Введені постійні загальнодержавні податки. Регулярне надходження коштів дало
можливість сформувати професійну найману армію і централізований бюрократичний апарат
управління. Люди, які склали апарат управління, як правило, були не знатного роду, зобов’язані
королю своїм призначенням на службу і тому від нього залежні. З їх допомогою король усунув знать
від важилів управління державою. Король добився можливості встановлювати закони без погодження
із знаттю. 3) абсолютна монархія (XVI-XVIII ст.). Продовжувався процес боротьби з феодальною
роздробленістю. Відбувається інтенсифікація виробництва. Міста розвиваються і перетворюються в
ремісничі центри. Зростає спроможність селян виробляти більше продукції. Це стимулює поширення
ролі обміну продукцією, виробленою в селі і місті, пожвавлює товарно-грошові відносини. В цей же
час старі феодальні стани занепадали, а із стану городян сформувався клас буржуазії. Клас феодалів
слабшав, в той час, як клас буржуа зміцнював свої позиції. Проте дворянство ще мало значні привілеї
і командні посади в країні. Буржуазія ще не могла претендувати на домінуючу політичну роль у
державі, проте в економічній сфері та у державному апараті відігравала значну роль і могла
протистояти дворянству. Використовуючи протиріччя між цими 2 класами, королівська влада
домоглася значної самостійності. Вся Історія держави і права зарубіжних країн - 2014 63 повнота
законодавчої, виконавчої, військової та судової влади зосередилась в руках короля. Право на трон
передавалось спадково. Королю підпорядковувся весь централізований державний апарат: армія,
поліція, суд, амін-фінансовий апарат.
2. Станово – представницька монархія являє собою феодальну монархію, в якій формально
воановладний монарх, здійснюючи владу, змушений був залучати для вирішення важливих питань
дорадчі органи – збори представників різних станів. Ознаки: 1) очолює державу монарх, якому
цілком підпорядковувався строго централізований, розгалужений апарат центральної і місцевої
виконавчої влади. Навколо королівської влади згуртувались основні групи середнього і дрібного
дворянства, яких король наближувава до себе, роздаючи землю для отримання аввід них підтримки
своєї влдаи. 2) влада монарха обмежується станово-представницьким органом, який виник у
результаті розвитку товарно-грошових відносин і подолання феодальної роздробленості. Причини: 1)
зміцненя соц-екносічних основ союзу королівської знаті і міст. Зростання міської промисловості і
торгівлі, яке дало монархам більше допомоги, ніж раніше. Історія держави і права зарубіжних країн –
2014 . 64 2) Згрупування навколо корля та середнього та дрібного дворянства дозволилв королю
укріпити свою владу, а дворянам захиститися від антифеодального руху селян. Монархія давала їм до
того нові джерела прибутку від служби в армії та державному апараті. Сильна королівська влада була
потрібна для боротьби з зовнішніми ворогами. Стани : Першим станом було духовенствотво. Король
до XIV в. отримала принципово важливу перемогу в боротьбі з папством. Було визнано, що
французьке духовенствотв повинно жити за законами королівства і розглядатисяяк складова частина
французької нації. Зі встановленням єдиного правового статусу духовенства зміцнилися його
найважливіші станові привілеї. Воно, як і раніше, мало право на отримання десятини, різних
пожертвувань, зберігало свій податковий і судовий імунітет. Воно звільнялося від будь-яких
державних служб і повинностей. Останнє не виключало того, що окремі представники духовенство
притягувалися королем до рішення важливих політичних питань, виступали як його найближчі
радники, займали високі пости в державній адміністрації. Другий стан – дворянство об'єднало всіх
світських феодалів, які розглядалися тепер як слуги короля. Дворянство було замкнутий і спадковий
стан. Найважливішим привілеєм дворянства залишалося його виняткове право власності на землю з
передачею по спадку всієї нерухомості та рентних прав. Дворяни мали право на титули, герби і інші
знаки дворянської гідності, на особливі судові привілеї. Вони звільнялися від сплати державних
податків. По суті єдиним обов'язком дворянства стає несення військової служби королю. Її
благополуччя безпосередньо зв'язувалося з посиленням експлуатації селян. Тому дрібне і середнє
дворянство енергійно підтримувало королівську владу, бачивши в ній головну силу, здатну тримати «
в шорах» селянські маси. У XIV-XV ст. в основному завершилося формування і третього стану, який
об'єднав в собі трудове населення міст і буржуазію, що формується. Члени цього стану розглядалися
як "неблагородні", не мали яких-небудь особливих особистих або майнових прав. Вони не були
захищені від свавілля з боку королівської адміністрації і навіть окремих феодалів. На нього лягав
весь тягар сплати державних податків. В цей час не виникла ще ідея рівності і загальності інтересів
членів третього стану, воно не усвідомило себе єдиною загальнонаціональною силою. В даний період
починають скликатися збори представників від станів - Генеральних штатів. Зборам пропонувалося
для обговорення найівжливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, зокрема, введення
податків. Виникнення Генеральних штатів поклало початок зміні форми держави у Франції -
перетворенню його в станово-представницьку монархію
3. Генеральні штати ( виникнення, структура, компетенція, роль) перші збори станового
представництва – штати виникли ще у ХІІІ ст. в окремих провінціях. Це були збори вищого
духовенства, сеньйорів, мерів міст. Скликалися вони періодично. . Розглядали питання , які головним
чином стосувалися затвердження одноразових грошових зборів. Спочатку такі збори скликалися
місцевими правителями. Але досить скоро вони опинились під контролем короля. У 1302 році
вперше було скликано загальнофранцузські збори станів. Їх стали називати Генеральними
штатами.Наступний бурхливий час повсань та війн перетвори Генеральні штати на найважливіший
орган держави. Історія держави і права зарубіжних країн - 2014 65 Кожен стан був представлений
окремою палатою: Перша палата складалась з вищого духовенства. У другій палаті представлені
дворяни. Причому найбільш знатні до складу не входили: вони як безпосередні васали короля брали
участь у розробці рішень у складі королівської курії. Третій стан обирав депутатів (участь у виборах
брали представники влади міст, мери та члени міських рад). Усі питання розглядались окремо по
палатах, рішення приймалось більшістю глосів. Затверджувалось рішення всіма палатами, причому
кожна палата мала один голос. Генеральні штати скликались за рішенням короля. Введення нових
податків і одноразових грошових зборів потребувало попередньої згоди Генеральних штатів. Тому
королі звертались до штатів досить часто. Духовенство і дворяни від податків звільнялись – вони
давали лише згоду на оподаткування «третього стану». Генеральні штати мали право звертатись до
короля з проханнями, скаргами та протестами. Вони мали право вносити пропозиції, зауваження та
критикувати дії королівської адміністрації. Укладання 1357 року «Великого березневого ордонансу»
сприяло збільшенню ролі та повноважень Генеральних штатів. Проте ордонанс не було втілено в
життя. Із закінченням Столітньої війни почалось подальше зміцнення королівської влади. В
розпорядженні короля була велика наймана армія, бюрократичний апарат. Вони утримувались за
рахунок податків, які почали стягувати без попередньої згоди Генеральних штатів. Починаючи з XV
ст.. Генеральні штати перестають скликатися. Це було обумовлено рядом причин: 1) протиріччями
між інтересами двох привілейованих станів та «третього стану»; 2) депутати Генеральних штатів ще
не могли піднятися на тільки до розуміння загальнодержавних інтересів, але навіть до розуміння
інтересів свого стану в масштабах країни. Паризький парламент - верховний суд Франції.
Виникнення прокуратури та адвокатури. У Франції до сер. ХІІІ ст.. суд здійснювався, в основному, на
рівні васалів. Вищою інстанцією був королівський двір., але для того, щоб отримати право захищати
там свої інтереси, треба було належати або до вищих васалів корони, або одержавти на це особливий
привілей. Формування єдиної загальнодержавної судової системи почалось із реформ Людовіка ІХ у
сер. ХІІІ с. Тоді було створено парламент, який був підпорядкований єдиній державній волі корони.
Його офіційним місцеперебуванням став Париж. Спочатку парламент був невіддільним від
королівського двору. У його складі домінували світські та духовні васали короля. Проте до XV сь
парламент перетворився у самостійний судовий орган. Король перестав особисто бути присутнім на
засіданнях парламенту. Його інтереси представляли королівський прокурор і адвокат. Але
можливість особистої присутності короля визнавалась як і раніше, а у випадку обвинувачень проти
перів Франції, присутність короля вважалась необхідною. За організацією парламент поділявся на
декілька палат: 1) Велика палата – розглядала тільки скарги на рішення місцевих і нижчих судів; 2) 2)
слідча палата – де розслідувались й вирішувались особливо важливі справи королівської юрисдикції
(таких палат могло бути і 5); 3) Касаційна палата – де переглядались рішення нижчих королівських
судів; 4) У 1453 році остаточно дооформилась ще Палата башточки. В ній розслідувались особливо
карні та кримінально-політичні справи. Справи виняткового значення та політико-юридичні справи
розглядались загальними зборами парламенту. Паризький парламент розглядався як основний суд
королівства. Поряд із ним вже у ХІІІ с. було визнане подібне значення і за аналогічними установами,
які знаходились у провінціях. Компетенція парламенту була невизначеною і такою, що
розповсюджувалась на все королівство. Створення провінційних парламентів територіально
обмежило компетенцію Паризького парламенту, але виняткові права останнього залишились поза
сумнівом. Як суд першої інстанції парламент судив королівських васалів та знать, яка володіла
судовими привілеями. Він виконував і апеляційні функції
4. Після смерті Генріха IV королем стає його дев'ятирічний син - Людовик XIII. Його опікункою та
регентшою стала його мати Марія Медичі. Першим міністром при Людовику XIII стає кардинал
Рішельє, при якому відбулося остаточне зміцнення королівського абсолютизму у Франції.
Підпорядкувавши своєму впливу короля, він фактично безроздільно керував країною. Об'єктивно
політика Рішельє була спрямована на захист загальнокласових інтересів дворянства. Шлях до
досягнення цієї головної цілі Ришельє бачив у зміцненні абсолютизму. Під його керівництвом значно
посилювалася централізація адміністративного апарату, суду, фінансів.
Свою політичну програму Рішельє здійснив повністю. Була знищена політична незалежність
гугенотів, за якими згідно "Едикту милості" 1629 р. зберігалося лише право на сповідання
протестантської релігії.
Уряд Рішельє жорстоко пригнічував будь-який виступ принців і вельмож, були заборонені дуелі
(формально, щоб не допустити смертей офіцерства поза королівською службою, фактично ж ще й для
обмеження дворянського гонору, приборкання потенційних бунтарів), декларацією від 1626 року
знесені укріплення та замки герцогів і графів, що образно підривало базу тієї могутності магнатів.
Але привілеї дворян по відношенню до третього стану і сеньйоріальні права відносно селян, як і
раніше зберігалися. Одночасно з тим, Рішельє учетверо збільшив податкові надходження до
державної скарбниці. А оскільки дворянство і духовенство податків не платило, то тягар лягав на
буржуа та селян.
Рішельє усіляко сприяв розвитку мануфактур, стимулював економічне освоєння колоній, проводив
активну політику державного протекціонізму.
Рішельє створив міцну систему місцевого управління, що знаходилась під строгим контролем центру.
Не відміняючи колишньої строкатості територіального ділення, він ввів разом з ним нове ділення на
34 округи, що одержали назву інтендантських. У кожний з таких округів скеровувались наділені
широкими повноваженнями представники центральної влади - "інтенданти його величності короля у
справах поліції, суду і фінансів". Інтенданти безпосередньо підкорялися першому міністру і не
обмежувалися в своїй діяльності питаннями поліцейського, судового і фінансового характеру, а
втручалися і в інші справи місцевої адміністрації. Вони замінили колишніх герцогів і графів.
Інтендантів призначали з осіб немісцевого походження, як правило, незнатних.
Вище управління державою здійснювалося королівською радою, її члени призначалися і зміщувалися
королем, а не потрапляли туди внаслідок родовитого походження. Відповідали члени ради лише пе-
ред королем (чи кардиналом). Рішення королівської ради повинні були затверджуватися королем.
Паризький парламент був позбавлений свого політичного значення. Те ж стосувалося місцевих
парламентів в провінціях.
парламентів в провінціях.
З 1643 року на трон вступив п‘ятирічний Людовик XIV. Регенткою було призначено Анну
Австрійську, матір короля, а фактичним правителем став її фаворит, кардинал Мазаріні. Після його
смерті Людовік XIV самостійно правив Францією. За Людовіка XIV королівська влада набула
характеру особистої централізованої диктатури, а абсолютизм досяг найвищого розвитку.
Концентрація всієї повноти державної влади в руках монарха призвела до припинення діяльності
Генеральних штатів. На початку 1673 р. парламент було позбавлено основного права, на якому
базувався його вплив,- права затримувати королівські закони і подавати на них заперечення
(ремонтранси). Всі провінційні парламенти були підпорядковані губернаторам і ще більш
інтендантам, всесильними представниками королівської влади, що були на місцях.
Міста остаточно втратили своє самоврядування, і муніципалітети з виборних органів перетворилися
на адміністративні органи, що призначалися з центру. Обласне і міське самоврядування прийшло в
повний занепад.
Центральний уряд в другій половині XVII в. складався з королівських рад (Верховного, Фінансового,
Депеш і ін.) і державних секретарів, кожний з яких мав свій апарат чиновників. При Людовику XIV
головну роль в рішенні питань грали державні секретарі, що особисто докладали королю про
положення справ в країні. На місцях все знаходилося під контролем інтендантів: муніципальні і
військові справи, релігія, освіта, торгівля, промисловість і землеробство.
Особливо важливого значення набула при Людовику XIV поліцейська влада. У 1667 р. була
установлена посада генерал-лейтенанта поліції, в підпорядкуванні якого знаходилися як загальна
поліція, так і політична поліція з розгалуженою системою таємного розшуку. В цей час стала
поширеною система "наказів в запечатаних конвертах", в яких за підписом короля сановникам
вручався чистий бланк, в який можна було вписати будь-яке ім'я і людину садили у в'язницю і
тримали там без слідства і суду і без повідомлення терміну утримання. Розпоряджалися такими
бланками вищі сановники.
В столиці члени королівської сім'ї та інтенданти в провінціях мали право перебирати у власне
провадження будь-які карні чи цивільні справи з судів усіх інстанцій. Тим самим режим необмеженої
законодавчої та виконавчої влади абсолютизму поширювався і на третю гілку влади – судову.
Доба абсолютизму ознаменувалася змінами в карно-процесуальному законодавстві. Документи
прийняті монархами, повністю скасовувати змагальний процес. Його місце зайняв розшуковий
процес двох типів - ординарний та екстраординарний. Збір доказів, ведення суду проходили таємно.
Основним доказом вважалося визнання звинуваченого. Також дозволялися тортури. З метою
виявлення спільників тортури могли застосовуватися і після винесення вироку. Судова система була
складною і заплутаною. Лише апеляційних інстанцій налічувалося десять. У судах панували бюро-
кратизм, хабарництво, свавілля.
Спирався режим на міцну центральну владу і армію. На місцях усі військові сили території були під
командуванням губернатора та його підлеглих - сенешаля або королівського лейтенанта (намісника).
Губернатори не ставали, як це було раніше, носіями початку децентралізації, - це були звичайні, хоч і
високопоставлені, королівські чиновники. В армії на поч. XVIII ст. налічувалося 46 піхотних і 28
кавалерійських полків. Приблизно третину особового складу становили найманці.
Та все ж в першу половину царювання Людовика XIV, не дивлячись на колосальне марнотратство
двору і короля, господарство країни швидко розвивалося, звільнене від смути і феодальної анархії.
Велику роль в цьому зіграв генеральний контролер фінансів Кольбер, проводячи політику всемірного
заохочення вітчизняної промисловості - він витратив колосальні кошти на розвиток килимової,
шовкової та мереживної промисловості. Він слідкував за розвитку торгівлі, турбувався
впорядкуванням фінансів. На користь торгівлі і промисловості Кольбер знищив багато з внутрішніх
митниць, строго стежив за станом доріг, каналів; сприяв розвитку комерційного і військового флоту.
Для заморської торгівлі Кольбер заснував кілька монопольних привілейованих компаній: Ост-
Індську, Вест-Індську, Північну та ін. Франція захопила колонії в Індії, Америці, продовжувала коло-
нізацію Канади та Вест-Індських островів.
Якщо коротко охарактеризувати економічну політику абсолютизму періоду Людовіка XIV, то вона
зводилася до повсякчасного заохочення власного виробника за умови позбавлення буржуазії
найменших політичних прав, навіть тих, що були завойовані в попередню добу.
Уже в кінці XVII ст. можна було побачити, що абсолютна монархія у Франції йде до катастрофи і
ледве долає зростаючий опір. До кінця правління Людовика XIV Франція виявилася розореною.
Державний борг досягав 2,5 мільярдів франків і в 16 разів перевищував річний дохід країни. У 1713 р.
країна завершила боротьбу за «іспанську спадщину», що стало тимчасовим порятунком для
французького абсолютизму.
5. При Людовику 14 французький абсолютизм досягає вищого ступеня свого розвитку. З 16 століття
по першу половину 17 століття абсолютна монархія безумовно грала прогресивну роль в розвитку
Французької держави, оскільки стримувала розкол країни, сприяла зростанню капіталістичної
промисловості і торгівлі. У цей період заохочувалося будівництво нової мануфактури,
встановлювалися високі митні збори на товари, що ввозилися, ґрунтувалися колонії.

Але формування абсолютизму поступово позбавляло феодальну знать країни впливу в королівській
раді і в провінціях. У 17 столітті в промисловості остаточно утвердився, а в сільському господарстві
посилився капіталістичний устрій. Абсолютистський для Феодала лад почав утрудняти подальший
розвиток продуктивних сил. У міру зміцнення буржуазії росла її опозиційність до абсолютної
монархії.
Розкриваючи суть абсолютної монархії, що склалася у Франції в період з XVI-XVIII ст., необхідно
дати характеристику державному механізму, що дозволив впродовж більше двох століть управляти
багатоукладною державою, що динамічно розвивається.
Концентрація всієї державної влади в руках короля привела до припинення діяльності
загальнофранцузьких зборів станів - Генеральних штатів (утвореного в 1302 році, де кожен стан:
- духівництво, дворянство і "третій клас" були представлені окремою палатою і ухвала виносилася
простою більшістю голосів). У цей період також обмежуються права парламентів. Парламентам
заборонялося брати у ведення справи, що стосуються держави, адміністрації і уряду. Світська влада,
в особі короля, підпорядковує своєму контролю і церква, і саме у нього через деякий час з'являється
виняткове право призначати кандидатів на вищі пости у французькій церкві.
Зміцнення влади короля супроводжувалося посиленням впливу бюрократичного апарату. Як
наголошувалося раніше, державному апарату французького абсолютизму були властиві особливості,
до яких можна віднести продаж державних посад, що приносить чималий дохід уряду. Державні
чиновники, що купили посаду відчували себе незалежно по відношенню до монархії, яка не могла
звільнити їх з державної служби. Відгук був можливий лише за посадовий злочин і лише в судовому
порядку.
В період політичних криз, що охопили Францію в XVI столітті, особливо за часів релігійних воєн,
уряд, з метою залучення впливової знаті на свою сторону, передав їй деякі важливі пости в
державному апараті, які згодом стали надбанням окремих аристократичних сімей. Проблеми, що
виникли при формуванні старого державного апарату, були вирішені шляхом створення нової
системи державних органів. Найважливіші пости в новій системі займали осіб, що призначаються
урядом, і які у будь-який час могли бути відкликані. Як правило, це були люди незнатні, освічені і
зраджені монархії.
У результаті в країні одночасно функціонували державні органи, які умовно ділилися на дві
категорії. До першої відносилися установи, успадковані від посад, що продаються, контрольованих
знаттю. У їх веденні знаходилася другорядна сфера державного управління. Другу категорію
представляли органи, створені абсолютизмом, де чиновники призначалися урядом, і саме вони
складали основу управління.
6. Першими джерелами права Франції були звичаї та збірники звичаєвого права - кутюми. На Півночі
Франції до XIII ст. кутюми існували в усній традиції, на Півдні кутюми, в яких збереглися елементи
римського права, набули письмового оформлення. У Франції в XV ст. нараховувалося близько 60
провінційних і понад 300 місцевих кутюм. Вони визначали порядок судочинства, склад судових
органів, форми феодальної власності, васальні зв'язки та взаємини феодалів, становище міщан, селян,
майнові й шлюбно-сімейні відносини тощо. Більш повними та цінними були збірки: "Великий
нормандський судебник"; "Кутюми Бовезі", Паризька кутюма, записана д'Аблежем у
складі "Великого французького судебника".
З 1453 р. за наказом Карла VII розпочалися роботи з уніфікації звичаєвого права, але вони не були
завершені. У 1724 р. Бурдоде Рішбур видав загальний звід кутюм. Французька буржуазна революція
1789 р. скасувала чинність кутюм у сфері власності, шлюбу та сімейних відносин. Остаточно кутюми
були відмінені після введення Цивільного кодексу Наполеона І (1804 р.).
Право власності регулювало, насамперед, земельні відносини. Для права феодальної власності були
властиві такі риси: ієрархічна структура земельної власності; становий характер; обмеження в
розпоряджанні феодальною земельною власністю; особливий порядок спадкування - майорат.
Зобов'язальне право передбачало різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та
ін.
Сімейне право перебувало під сильним упливом церкви. Шлюб і сім'я регулювалися переважно
нормами канонічного права. Не допускалися шлюби між близькими родичами. Шлюбний вік для
чоловіків становив 14 років, для жінок 12.
З розвитком держави та з її централізацією кримінальне право набуває все більш репресивного
характеру. Усі злочини поділялися на декілька категорій: проти релігії; проти держави; - проти
приватних осіб. Метою покарання стає відплата та залякування.