Семінар 1

Стародавній Вавилон

Загальна інформація

Вавилонська держава розташовувалася в Азіатському Міжріччі (між ріками Тигром і Євфратом).

Перші держави на цій території виникли на початку III тис. до н. е. Це були невеличкі міста-
держави, у суспільному і державному ладі яких тривалий час зберігалися пережитки
родоплемінної організації. Найдавнішим населенням країни, що заклало основи цивілізації в
Міжріччі, були шумери. Від цього народу отримала свою на- зву держава Шумер, історія якої
нараховує сім століть.

На північ від шумерів у Міжріччі мешкали аккадці, що поступово захопили всю територію
Шумера і створили досить сильне Шумеро-Аккадське царство, яке проіснувало близько ста
років.

Біля 2000 р. до н. е. Міжріччя було захоплено кочовиками — амореями, які перемо- гли
Шумеро-Аккадське царство і розселилися широко на його території. Одним з їх опорних
пунктів став Вавилон, що був значним поселенням вже в останньому столітті існування
Шумера. Сприятливе географічне положення забезпечило піднесення Вави- лону. Він став
столицею невеличкого царства. Перші п’ять вавилонських царів значно розширили свої
володіння. За часів правління шостого царя — Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.) — Вавилон
перетворився в столицю величезної держави, яка включала в себе велику частину Міжріччя.
Створена Хаммурапі держава, яка одержала назву за назвою її столиці — Вавилон, була
значним, але не міцним державним об’єднанням.

Після смерті Хаммурапі Вавилон зазнав ряд важких поразок від своїх сусідів і в 1595 р. до н. е.
його було знищено хетами і касситами, що правили Міжріччям біля 400 років. Нове піднесення
Вавилон пережив в VII—VI ст. до н. е., коли з 626 р. по 539 р. до н. е. існувало т.зв.
«Нововавилонське царство». У VI ст. до н. е. воно було завойоване пе- рсами, а з ІІІ ст. до н. е.
фактично припинило своє існування.

Суспільний лад

У Стародавньому Вавилоні, наприклад, значне царсько-храмове господарство співіснувало з

дещо відокремленим общинно-приватним господарством, основою якого була праця вільних
общинників-селян, які сплачували податок державі. У царсько-храмових господарствах
використовувалася праця рабів і осіб, що знаходи- лися у тому або іншому ступені залежності,
ряди яких поповнювалися за рахунок вільних хліборобів, що втрачали свою общинну ділянку.
Наявність сильного царсь- ко-храмового господарства з відносно розвинутим ремеслом, яке
широко здійсню- вало торгові операції за допомогою купців, послабляло податкову
експлуатацію общинників-селян.

Деякі особливості виявилися й у соціально-класовій структурі давньовавилонського

суспільства. У середовищі вільних людей виділялися дві групи. Перша — авілуми («людина»,
«син людини»), друга — мушкенуми, особи більш низького соціального статусу («падаючі
ниць», тобто такі, які б’ють чолом, звертаються до царя з проханням про прийняття на службу).

До авілумів належали вищі царські службовці, що поряд із великими службови- ми наділами

володіли ще й общинною землею. Мушкенум був царською служивою людиною нижчої
категорії. Залежність мушкенумів, напевно, і визначалася тим, що вони не були нащадками
«своїх» і не мали коренів в общині. Розходження між цими соціальними групами особливо
яскраво проявилися в нормах права, які регулювали різні суспільні відносини: охорони
власного життя, здоров’я, честі і членів їх сімей.

Для торгівлі зерном, придбання відсутніх на їх землях корисних копалин, металу, а також
каменю, лісу й інших будівельних матеріалів ще общини Шумеру й Аккаду ста- ли посилати в
тривалі подорожі своїх торгових агентів, що одержали згодом назву тамкар — тобто лихвар,
кредитор, торговець, людина, пов’язана із торговою, лихварською діяльністю палацу. Будучи
залежними, тамкари тим часом користувалися широкою свободою фінансово-торгової
діяльності, укладали значні торгові угоди, об’єднували капітали, створювали торгові
організації.

Залежнообов’язковим було і ремісниче виробництво, що розвивалося головним чи- ном у

царському господарстві. Царськими доглядачами контролювалося не тільки ре- місниче
виробництво, але і збут продукції. У Нововавилонському царстві практикува- лося навчання
рабів кваліфікованому ремеслу. Але представники таких найважливіших ремесел, як ковалі,
теслярі, броварники володіли тим або іншим рівнем самостійності, створювали фахові
об’єднання та ін.

Центральний державний апарат

У Давньовавилонській державі всі три «гілки» влади — законодавча, виконавча і судова —

були зосереджені в руках царя. Разом із тим царська влада не була абсолютною. На відміну від
Єгипту й Китаю, давньовавилонський цар розглядався як намісник і служитель бога на землі.
Тобто глава держави не був самостійним, його діяльність на- правлялася зверху, богом. Знизу
царська влада обмежувалася сильним духовенством і правлячою верхівкою багатих міст. Три
священних міста Вавилонії: Ниппур, Сиппар і Вавилон мали пільгові грамоти, що давали їм
привілейоване становище. Цар не мав права ув’язнювати громадян цих міст, вимагати у них
солдат, примушувати працювати в храмових господарствах. Охоронцями недоторканості прав
міст виступали жерці.

У Вавилоні до утворення єдиної шумеро-аккадської монархії головною посадо- вою особою

був доглядач палацу — нубанду. Він відав усіма громадськими роботами, землеробством,
фінансами, командував також військами. Йому підкорялися місцеві правителі, на яких лежала
турбота про збір податків і нагляд за виконанням усіх повинностей, що покладалися на
населення. Цей порядок управління, при якому прави- телі царського палацу були вищими
посадовими особами в державі, зберігся і за царя Хаммурапі. Однак з розширенням влади
царів за межі Шумера апарат ускладнювався. Нубанду відав тепер виключно організацією
робіт, які були пов’язані з повинностями населення. При царі з’являється й інша посада —
ісакку, правитель (намісник) багатьох міст. У джерелах згадуються й інші посадові особи, які в
супроводі солдат і кур’єрів роз’їжджали по країні, виконуючи завдання уряду в самих
віддалених її частинах.

Місцевий апарат управління

У Вавилоні з розширенням території держави спостерігалося прагнення провести сувору

централізацію управління. Царі позбавляли місцевих патесі їх світської влади, зберігаючи за
ними лише їх жрецьку гідність, або перетворювали їх у своїх намісників, у підлеглих обласних
правителів — шакканакку. Крім цих обласних правителів, відомі також рабіануми — посадові
особи, що очолювали більш дрібні територіальні одиниці. Їм підкорялися квартальні старости в
місті, а в сільській місцевості — органи громадського управління. Названі чиновники
очолювали в своїх областях усю адміністратив- ну діяльність по збору податей, мобілізації
населення на публічні роботи, відповідали за прибуття ополченців в армію.

Судові органи

У давніший період у Вавилоні судова влада належала жерцям. За часів Хаммурапі нарівні з
реформою адміністрації було проведено реформу суду, яка призвела до заміни духовних
суддів — жерців світськими. Ця реформа безпосередньо вплинула на зміцнення царської
влади і посилення політичної централізації в країні. Вища судова влада в державі належала
цареві. Він здійснював її або сам, або через особливих — «царських судій», які діяли за його
дорученням. Ці «царські судді» обиралися або з середовища професійних суддів, або з числа
представників місцевої влади.

Судові функції здавна виконували в Вавилоні органи адміністрації. Шакануку — правитель

області виступав у ролі судді по справах, особливо важливих з точки зору охорони
громадського порядку. Рабіанум, покликаний підтримувати порядок у місті, також виступав
іноді у ролі судді.

Крім органів місцевої адміністрації, що здійснювала суд за допомогою різних колегій, існували
професійні судді, які, однак, нарівні з судовими функціями виконували також і деякі
адміністративні. Цього роду судді були в кожному окрузі і підпорядкову- вались
безпосередньо цареві. На суддю покладалися деякі функції по управлінню царським
(державним) майном, нагляду за станом майна, що належало містам.

Військо

У Вавилоні за часів Хаммурапі військо формувалося в основному з ополченців. Було і постійне

військо з найманців і рабів. Воно складало особисту гвардію царя і несло поліцейську службу.
При ньому було створено постійну армію з вільних воїнів («ре- дум» і «баірум»), яким
надавалися ділянки землі за військову службу. Для обробки зем- лі на час відсутності воїна,
який знаходився у поході, йому давалася робоча сила. Закони Хаммурапі, прагнучи захистити
воїнів від насильства начальників, останнім загрожували стратою у випадку, якщо вони
зроблять спробу привласнити собі працю або майно воїна. Всі ці нововведення зміцнили
армію, підвищили її боєздатність.

Особливості

Для Стародавнього Вавилону характерна досить рання поява письмового законодавства, що

було обумовлено особливими умовами становлення і розвитку держави; досить раннім
розвитком товарно-грошових відносин, внутрішньої і зовнішньої торгівлі; меншою, ніж в інших
країнах Стародавнього Сходу, залежністю від релігії.

Джерела права Вавилону. Закони царя Хаммурапі

З найдавніших джерел права Стародавнього Сходу, що дійшли до нас, слід відзна- чити правові
пам’ятки Міжріччя: закони Урукагіни (бл. 2400 р. до н. е.), шумерські закони часів правління
династій Ісіна і Ларси (ХХІ—ХVІІІ ст. до н. е.), «Закони Хаммурапі» (ХVІІІ ст. до н. е.).

У цьому ряду центральне місце займають Закони вавилонського царя Хаммурапі. Вони були
вибиті на великому (біля 2 м) чорному базальтовому стовпі. Вгорі лицьової сторони стовпа
зображений рельєф царя, який стоїть перед богом Сонця Шамашем — захисником суду. Під
рельєфом накреслено текст законів, що заповнює обидві сторони стовпа.

Текст розділяється на три частини. Першою частиною є значний за обсягом вступ, в якому
Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, «щоб сильний не гнобив
слабшого». Потім подається перелік благодіянь, які Хаммурапі надав містам своєї держави.
Після вступу розміщені статті законів, які, в свою чергу, закінчуються ґрунтовним висновком.

Всього пам’ятка нараховує 282 статті. Вони не містять загальних принципів, відсу- тня система у
викладі, хоч певна логіка має місце. При складанні збірника в його основу було покладено
старе звичаєве право, шумерійські судебники, нове законодавство.

Закони Хаммурапі представляли скоріше реформоване законодавство, що так і не дійшло до

всіх районів Вавилонської держави. Вони не являють собою вичерпну кодифікацію законів, і,
отже, ще більша кількість звичаєвих правових інститутів, відомих з матеріалів інших джерел,
ще не піддана обробці. Це, мабуть, залежало від характеру реформ законів, що містилися в
джерелах, і було виключно звичайним явищем для за- конодавства більш пізніх епох. Здавна
відомі і закони, що мали силу, не потребували поправок і навіть не вимагали свого закріплення
в письмовій формі. Всі, кому потрібні були відомості про закони, були більш-менш знайомі з
основними правовими нормами, свідчення про які передавалися далі в традиційній усній, і
часто досить точній формі.

Стосовно загального рівня юридичної техніки Законів Хаммурапі потрібно зазначи- ти, що його
правові норми носять явно виражений казуїстичний характер. Але при цьому всі представлені
випадки розбираються досить докладно. Ці закони, як правило (що було типово для будь-якого
казуїстичного тексту), починаються зі слова «якщо», після котрого подається опис конкретної
ситуації, до якої і відносилася відповідна юридична норма цивільного або кримінального
права. Вавилонська система правових норм реалізовувалася на базі судових процесів, що
проводилися державними чиновни- ками. Будь-який процес завжди прив’язувався до
конфліктних ситуацій, які можна було досить легко спостерігати. Ці події мали бути
сформульовані у вигляді простих твер- джень або спростувань, яким пізніше можна було
надати силу доказів, що підкріплюва- лися клятвою або доводилися божим судом.

Закони Хаммурапі на відміну від інших східних кодифікацій не містять релігійного і морального
елементу.

Цивільно – правові інститути

Поряд з державною власністю досить рано з’являється приватна власність на рухо- ме майно —
рабів. Власність на раба захищалася дуже енергійно. У Вавилоні людину, яка вивела за міську
браму чужого раба, сховала рабів-утікачів або рабиню, чекала страта. Цирульник, який виводив
тавро раба, втрачав пальці. За Законами Хаммурапі, якщо раб скаже хазяїну «ти не мій пан», то
такому рабу слід було відрізати вухо. В той же час раб мушкенума мав право оженитися на
вільній дівчині, мати дім, майно.

Тривалий час зберігалася общинна земельна власність. Але поступово починала розвиватися і
державна (палацева) власність на землю. Великими землевласниками в Єгипті та Вавилоні
були храми. Закони царя Хаммурапі розрізняють власність палаце- ву, храмову, общинну і
приватну, включаючи в перелік об’єктів приватної власності поле, сад, дім, рабів та інше
майно. В цих Законах розглядається і особливий правовий режим так званого майна «ілку».
Таке майно у вигляді поля, сада, дома, худоби надава- лось воїнам за умови їх служби. Воїн
володів і користувався майном «ілку», але не мав права продати, обміняти його. Якщо ж воїн
відмовлявся йти в похід, посилав замість себе іншу людину, він мав бути страчений, а його
майно переходило найманцю.

У Вавилоні, де спершу неспроможний боржник ставав рабом, Хаммурапі був вимушений дещо
обмежити сваволю кредитора. Боржник одержував можливість при відсутності грошей віддати
борг зерном, при відсутності зерна — хатнім майном, передати кредитору засіяне поле. Якщо і
це було неможливим, то приходилось віддавати в боргову кабалу строком на три роки членів
сім’ї боржника. Коли врожай боржника гинув через повінь або засуху, то він звільнявся від
сплати відсотків за цей рік.

Сімейні питання

У Вавилоні наречений сплачував батькові дівчини особливу викупну платню — терхатум. У

Вавилоні чоловік при наявності дружини мав право взяти собі ще наложницю. Вавилонський
шлюб будувався на дещо інших основах. Тут дружина могла сама укладати договори,
виступати в суді тощо. Розірвання шлюбу, як правило, міг вимагати лише чоловік. Відповідно
до Законів Хаммурапі причиною розлучення могли бути безплідність дружини, серйозна
хвороба та ін. Жінка не могла укласти новий шлюб, якщо чоловік потрапив у полон, залишив
общину тощо.

Спадкові відносини

Трохи інший порядок був у Вавилоні. Спадщина розподілялась тут порівну між синами. Дочки
одержували свої част- ки у вигляді приданого.

Злочини і покарання

Ще задовго до того, в Законах Хаммурапі, інколи брався до уваги намір особи, яка вчинила
злочин. Так, необережне вбивство під час бійки каралося не стратою, а штрафом. В індійському
праві розрізнялись злочини навмисні, випадкові та вчинені через незнання. Були відомі
поняття крайньої необхідності та необхідної оборони. Людина, яка обороняла себе, жінку або
брахмана і убила того, хто нападав на них, не чинила злочину.

Знає давньосхідне право і злочини проти особи. Закріплені в Законах Хаммурапі такого роду
злочини: навмисне або ненавмисне вбивство (вбивство дружиною чоловіка, невдала операція
лікаря, що спричинила смерть хворого, доведення до смерті голодом боржника в будинку
кредитора тощо), тілесні пошкодження, образа словом і дією, по- милкові обвинувачення,
наклеп тощо є характерними для всіх країн Сходу.

Наступну групу складали злочини проти власності. Злодії і покупці краденого у приватних осіб,
за Законами Хаммурапі, суворо каралися, але особливо охоронялася власність палацу або
храму. До майнових злочинів, крім крадіжки і грабежу, відноси- лися зняття з раба його знаків
рабства, шахрайство тамкара відносно позикодавця, пошкодження і знищення чужого майна,
зокрема, затоплення через недбайливість чу- жого поля водою зі свого арику або дамби,
потрава поля худобою тощо.

За Законами Хаммурапі — це кровозмішення, невірність дружини, її розпусна поведінка,

зґвалтування, викрадення і під- міна, втеча жінки від чоловіка, приховування втікача, увезення
заміжньої жінки тощо. У Вавилоні сину, який ударив батька, слід було відрубати руку.
Покарання у давньо східному праві

Наприклад, широко застосовувалася кара на смерть. У Законах Хаммурапіі вона згадується

більш ніж у 30 випадках. Закони Ману, Кодекс Му-вана проводять відмінність між простою
стратою (відрубування голови) і кваліфікованою. У Вавилоні, Індії, Китаї злочинців спалювали,
топили, саджали на палю, закопували живцем у землю, розрізали на частини.

Тривалий час у давньосхідному праві зберігались пережитки родового ладу. Так, у Законах
Хаммурапі передбачалася можливість самосуду. Злодія, якого піймали під час пожежі,
наказувалося кинути у вогонь. Зберігався принцип колективної відповіда- льності общини.
Якщо на її території траплялося пограбування і грабіжника не було встановлено, то
відповідальність покладалась на общину в цілому. Багато статей Зако- нів Хаммурапі
побудовано на принципі таліону — «око за око, зуб за зуб».