2. Формування ранньої української ідентичності (ІХ-ХVІІ ст.).

1. Станове суспільство Київської Русі. Поняття «Русі» в ІХ – ХIV ст.

Суспільство Київської Русі

Так як Русь була державою феодальною, розшарування її населення

відбулося за майновим принципом. Звісно, найбагатшим прошарком
руського суспільства були бояри.

Бояри

Вони були як суспільним прошарком, так і владним органом. Інтелектуальна

та військова еліта держави з величезними статками. На етапі зародження
феодальних відносин на Русі бояри отримували від князя лише право збору
данини з певних земельних наділів і лише з послабленням князівської влади
бояри отримали повні майнові права на свої наділи. Проте деякі бояри
віддавали перевагу проживанню у містах, а свої землі вони здавали селянам
для обробки за ренту.

Містяни

Люди, що проживали в містах, не були пов’язані із володінням землею чи

діяльністю на ній. Населення руських міст також можна поділити на категорії
залежно від діяльності та достатку. Знать складалася із найзаможніших
торговців, що торгували із іншими державами. Вони у масштабах міста були
подібні до бояр у масштабах держави. Думка знаті на міському вічі мала
найбільшу вагу. Ремісники та дрібні торговці складали середній прошарок
жителів міста і мали досить обмежений вплив на суспільно-політичне життя
міської громади. Чернь знаходилася на дні соціальної піраміди міста, адже
не мала ані статків, ані постійної зайнятості, тому представники черні
наймалися на «чорну» роботу, яка була найтяжчою та низькооплачуваною.

Селяни

Переважна більшість населення Русі проживала у сільській місцевості. Ті з

них, хто мав приватну власність, не мав боргів, називалися смердами.
Смерди були вільними, проте доволі безправними. Вони могли вільно
розпоряджатися своєю власністю та мали справно платити податки, а у разі
війни – відбувати військову повинність. Ті ж селяни, власності яких не
вистачало для самостійного ведення господарства, укладали із феодалом
(князем чи боярином) «ряд» – договір, за яким зобов’язувалися віддавати
феодалу частину врожаю в обмін на знаряддя праці, шматок землі та ін.
Таких селян називали рядовичами, і вони були уже не вільними, а частково
залежними. Також селяни, що мали фінансові негаразди, могли взяти у
феодала грошову позику. Називали таких закупами і були вони майже
повністю залежними, адже, на відміну від стовідсотково залежних, закупи
зберігали частину своїх прав, проте через надвисокі відсоткові ставки на
позики, поширені на той час, вони не могли позбутися своєї залежності.
Наприклад, феодал не мав прав на власність закупа (проте ця власність часто
віддавалася задля погашення боргу), покарання за вбивство або безпричинне
побиття закупа і смерда були ідентичними, проте феодал міг фізично
покарати закупа. Холопи та челядь були повністю залежними від феодала,
рабами, і прирівнювалися суспільством до матеріальних цінностей. Рабами
ставали полонені, закупи, що вчинили злочин, народжені від невільних
батьків та ті, хто не зміг виконати боргові зобов’язання. Також можна було
втратити свободу добровільно, продавши себе або вступивши у шлюб з
невільним/невільною. Різниця між холопом та челяддю розмита і несуттєва.

Окремими категоріями населення Русі були церковні служителі та ізгої. Із

становленням православ’я на Русі кількість священників, дияконів, інших
священнослужителів та їх сімей стабільно зростає, адже, на відміну від
початкового періоду християнства на Русі, коли його проповідували
представники інших держав (Візантії, Болгарії), усе більше і більше русичів
вирішували присвятити своє життя релігії. Ізгої ж були вільними, проте не
мали жодних статків, адже втратили своє соціальне становище: торговці, що
розорилися; князі, що втратили володіння; звільнені холопи. Зважаючи на
непевний соціальний стан ізгоїв, ними опікувалася церква.

У Київській Русі у IX-XII століттях, як і у Європі того часу, сформувалися та

розвивалися феодальні відносини. Проте у руського феодалізму були певні
особливості, через що лунають думки не ототожнювати руський та
європейський феодалізм, а вважати систему суспільства на Русі окремою та
самобутньою. По-перше, феодалізація Русі йшла не досить стрімко,
порівняно із Європою, і була доволі слабкою. Наприклад, васальна
залежність бояр від князя, що був верховним феодалом, була скоріше
номінальною, аніж фактичною. По-друге, на Русі не відчувалося дефіциту
землі. Територія була величезною і селяни мали як власну землю, так і
особисту свободу, чого не було у феодальній Європі. І по-третє, на Русі не
було рабовласницького строю, а феодалізм розвивався із первіснообщинного
ладу. Таким чином феодалізм на Русі та у Європі розвивався у одному руслі,
хоча й з деякими особливостями.

Для того, щоб регулювати життя такого усіх верств руського суспільства,
необхідна була серйозна законодавча система. Нею стала «Руська правда»
2.Ранньомодерний соціум українських земель в XIV-XVII ст.: еволюція
та історична доля значень термінів "Русь" і "Україна". Питання
«давньоруської спадщини».

Шляхта Протягом ХІV–ХV ст. відбулося формування нового панівного

привілейованого суспільного стану – шляхти, представниками якої були
вихідці з різних соціальних груп та яким надавалися широкі політичні,
майнові права та свободи. Основним обов’язком шляхти було здійснення
військової служби, за рахунок чого й надавалися привілеї. Представники
шляхти засідали в сеймі, на якому визначалися основні вектори державної
політики. Шляхтичів забезпечували винятковими політичними та
особистими правами і свободами, оскільки вони підлягали окремому
шляхетському суду, мали ряд привілеїв у торгівлі, землеволодінні тощо.
Однак, із часом почали накладатися й певні обмеження щодо отримання
статусу "шляхтича". Зокрема, усе частіше уточнювали та перевіряли
шляхетські списки: для підтвердження власної родовитості слід було
надавати відповідні документи тощо.Шляхта поділялася на певні прошарки:
князі
(титулована знать): становили єдиний замкнутий стан, тому ні за багатство,
ні за гроші,вплив чи владу не можна було стати князем, оскільки цей статус
міг набути тільки син князя (за кровним спадковим принципом);
пани
(заможна шляхта): вирізнялися родовитістю та спадковим землеволодінням;
найзаможніші пани разом із князями утворювали групу магнатів, які були
найбільшими землевласниками;
зем’яни
(середня шляхта): нащадки слуг, які здійснювали військову службу й
завдяки цьому отримували спадкове землеволодіння та певні шляхетські
привілеї; були залежними від панівта князів;
бояри
(дрібна шляхта): виконували різного роду доручення, та особисто несли
військову службу; у своїх володіннях мали певні земельні наділи, за рахунок
виконання своїх обов’язків перед королем чи князем.Відповідно до
польських законів, шляхта мала право на власність, звільнялась від
різноманітних повинностей та мала судову владу над селянами. Згідно з
Кошицьким привілеєм 1374 року шляхта отримала виключне право займати
посади воєвод, каштелянів, суддів, підкоморіїв та інш. «Віра» за вбивство
шляхтича становила 60 гривень, за лицаря рядового — 30 гривень, лицаря
останньої категорії — 15 гривень. Кожен шляхетський рід повинен був мати
свій герб. Дрібна шляхта була відносно відкритим суспільним станом, який
поповнювався за рахунок неаристократичного елементу з князівського та
магнатського ополчення та військових формувань під час численних бойових
дій.Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки.
Опинившися під владоюкріпосницької й католицької Польщі, переважна
більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування
українців як окремої народності. Як зазначає І.П.Крип`якевич, "Люблінська
унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки
українських державних традицій, що заховалися підформами автономії у
Великому князівстві Литовському...Весь розвиток життя ішов під важким
наступом Польщі".Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі
можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і
міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові
доводилося докладати величезних зусиль, щобине дати себе знищити чужій
силі. Ці зусилля виявилися в зародженні та діяльності українського козацтва,
братств тощо.Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному
управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій
належала королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й
вище католицьке духовенство.Територія держави поділялась на шість
воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське.
На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які
очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної
влади були також каштеляни (коменданти фортець).Під впливом унії
змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та
земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі
кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки.
Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цивільні справи,
межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти щодо нерухомого майна.В
судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та
Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р.
Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був
Люблінський трибунал.Органами шляхетського самоврядування були
сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи
й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів

Піднесення національної свідомості в Україні було тісно

пов'язане з широкимфункціонуванням української мови.
Успадкувавши давньоруську писемність,
в о н а продовжувала й розвивала мовні традиції Київської Русі,
незважаючи на полонізацію й о к а т о л и ч е н н я , я к о г о з а з н а в а в
український народ у Речі Посполитій. У XVI –
п е р ш і й половині XVII ст. писемну мову українців та білорусів
н а з и в а л и р у с ь к о ю . В о н а б у л а достатньо поширеною в офіційній
сфері. Зокрема, нею були написані Литовські статути – к о д е к с и
права Великого Князівства Литовського, видані в XVI ст. Під
в п л и в о м у с н о г о мовлення в руській мові формуються риси літературної
української мови.Найвизначнішою пам'яткою перекладної літератури
цієї доби було "ПересопницькеЄвангеліє". Його переклали в 1556–
1561 pp. з церковнослов'янської на українську народнум о в у с и н
священнослужителя з м. Сянока Михайло
В а с и л е в и ч т а а р х і м а н д р и т Пересопницького монастиря на
Волині Григорій. Переклади Святого Письма українськоюмовою, що
стали виникати в XVI ст., були відображенням реформаційних ідей, що
охопилиЄ в р о п у . У н а ш ч а с н а " П е р е с о п н и ц ь к о м у
Є в а н г е л і ї " с к л а д а ю т ь п р и с я г у н а в і р н і с т ь українському
народові Президенти України.Н а п р и к і н ц і X V I с т . у в і д п о в і д ь н а
посилення спроб окатоличення українськогонаселення стала
розвиватися полемічна література. Першим із гострими
п о л е м і ч н и м и творами виступив Герасим Смотрицький. Зокрема, у творі
"Ключ царства небесного" (1587)він закликав українців і білорусів стати
на захист батьківщини та її національних традицій.Вершиною
полемічної літератури вважається творчість Івана Вишенського, який
у своїхпосланнях з Афону в Україну закликав співвітчизників
берегти православну віру, чинитиопір спробам окатоличення.Р о з в и т к у
культури й мови України великою мірою сприяло
к н и г о д р у к у в а н н я . Першими друкованими творами в Україні
вважаються "Апостол" та "Буквар", видані 1574 р.у Львові московським
першодрукарем Іваном Федоровим. "Буквар" був першим
шкільнимпідручником на українських землях.С т а н о в и щ е о с в і т и в
Україні в умовах полонізації та окатоличення було
доситьскладним. В Україні здавна існували початкові школи
п р и ц е р к в а х т а м о н а с т и р я х , д е вчителювали дяки, і домашня
освіта. Проте домашнє навчання було доступним лише длязаможних
людей, а початкова освіта, яку отримувала переважна більшість
українськогонаселення, вже не відповідала вимогам тогочасного
суспільства. Для того щоб іти в ногу зчасом, необхідно було поряд із
вивченням церковнослов'янської і грецької мов запровадитив и в ч е н н я т и х
предметів, що вивчалися в західноєвропейських країнах. Перш
за все, целатинська мова та сім "вільних наук" – граматика,
р и т о р и к а , д і а л е к т и к а , м а т е м а т и к а , геометрія, астрологія (астрономія)
та музика.На таких засадах в Україні сформувався новий тип навчальних
закладів - слов'янсько-греко-латинська школа. Першим навчальним закладом
цього типу в Україні стала Острозькашкола, відкрита близько 1578 р. на
кошти князя К. Острозького. В її програмі навчання булит р и м о в и
(церковнослов'янська, грецька і латинська), "сім вільних
н а у к " , п о д і л е н и х н а предмети тривіуму (граматика, риторика, діалектика)
і квадривіуму (математика, геометрія,астрономія, музика), богословіє та
елементи філософії. Викладання двох останніх предметів робило Острозьку
школу вищим навчальним закладом.У 1 6 1 5 р . з а м о ж н а к и ї в с ь к а
шляхтянка Гальсина Гулевичівна подарувала своюс п а д к о в у
землю на Подолі в Києві Київському Богоявленському
братству. Тут булозасновано Київську братську школу. У
ній працювали видатні вчені-просвітителі тапедагоги:
Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, Захарія
К о п и с т е н с ь к и й , М е л е т і й Смотрицький (створив у 1619 р.
навчальний посібник – "Граматику слов'янську", за якимнавчалися
майже 150 років), Касіян Сакович.

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври П. Могила заснував

при ній школувищого типу, яка за своєю програмою нагадувала
єзуїтські колегіуми. Київське братствов б а ч а л о в ц ь о м у н е б е з п е к у
для православ'я і, спираючись на підтримку
з а п о р о з ь к о г о козацтва, вступило в переговори з П. Могилою. Було
досягнуто згоди про об'єднання обохшкіл у новий навчальний заклад –
колегіум (1632), який переходив під опіку П. Могили. Цяшкола, зберігаючи
національні традиції, прийняла програму і методи
західноєвропейськихуніверситетів. Курс навчання тривав 12 років і
поділявся на сім класів: підготовчий (фора),три нижчих (інфім,
граматика, синтаксис), два середніх (поетика і риторика) і вищий.
Студеї(студенти), як називали тих, хто навчався у вищому класі, вивчати
філософію, що складаласяз логіки, фізики і метафізики, та скорочений
курс богослов'я. У колегіумі, кількість учнівя к о г о в о к р е м і р о к и
досягала 2 тис. осіб, могли навчатися представники всіх
с т а н і в українського суспільства. За організацією навчання
К и ї в с ь к и й к о л е г і у м п р а к т и ч н о н е відрізнявся від європейських
академій, проте, незважаючи на неодноразові прохання П.Могили,
польський уряд так і не надав йому цього статусу. Київський
колегіум відіграввизначну роль у становленні вищої освіти України, Росії
та інших слов'янських народів.

3. Військо Запорозьке: від станових привілеїв до національної

ідентичності.

Наприкінці XV ст. на теренах України з'являється нова суспільна

сила — козацтво.Значення слова козак є спірним питанням, одна з
найпоширеніших думок говорить, що словокозак означає вільна
людина.Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних
джерелах 80—90-х років XV ст., коли йдеться про населення центральної
України, яке ходило на різні промисли(в "уходи") — полювання,
рибальство, видобуток солі, селітри або займалося
охоронноюс л у ж б о ю в п і в д е н н и х у к р а ї н с ь к и х с т е п а х —
н а к о р д о н і м і ж В е л и к и м к н я з і в с т в о м Литовським і
Кримським ханством. Тому теза про те, що начебто "посилення
кріпацтва уРечі Посполитій" спричинило появу козацтва, не
відповідає історичним реаліям. З'явилосяв о н о м а й ж е з а с т о р о к і в
до утворення Польсько-Литовської держави.
В п р о в а д ж е н н я панщини та кріпацтва у Польщі, згодом у Литві тільки
стимулювало українське населення допошуку кращої долі на півдні країни
Козацтво постало у зв'язку з необхідністю захищати українські землі
від татарськихн а б і г і в , н а я в н і с т ю б а г а т и х н е з а й н я т и х з е м е л ь , щ о
ч е к а л и н а к о л о н і з а ц і ю ( " о с в о є н н я " ) зростаючою людністю Великого
князівства Литовського.Згідно з сучасними підрахунками у 1450—1647
pp. татари вчинили майже 160 набігів наукраїнські землі, внаслідок яких
Україна втратила тільки убитими та забраними на ясир 2— 2 , 5 м л н о с і б .
Отже, охороняти кордон, вести розвідку, пограничні війни з
т а т а р с ь к и м и загонами було нагальною потребою держави.В о д н о ч а с
багато українців (селян, міщан, шляхтичів) ходило на
п р о м и с е л у незайманий степ пониззя Дніпра. Це явище стало
н а с т і л ь к и п о ш и р е н и м , щ о у 1 4 9 9 р . київський воєвода видав уставну
грамоту про обов'язкову сплату козаками мита з прибутку:"а загалом воєводі
мають віддавати десяту частину.Розвиток козацтва мав три стадії: 1 .
Кінець XV ст. — до 80-х років XVI ст. Протягом століття
к о з а ц т в о б у л о п е р е в а ж н о суспільно-побутовим явищем, не маючи
сталої структури, організації. Тому і достовірнихзгадок про нього
небагато. Навіть перша спроба його організації — Січ на о. Мала
Хортиця,з а с н о в а н а в 1 5 5 2 — 1 5 5 8 p p . Д . В и ш н е в е ц ь к и м ( Б а й д о ю ) ,
о п о в и т а н а п і в л е г е н д а р н и м и сюжетами. 2. 80—90-ті роки XVI ст. У цей
час козацтво зростає чисельно, виникає два його різновиди:низове і
городове, формуються організаційні структури (Запорозька Січ,
козачі реєстровізагони). 3. Перша половина XVII ст. Козацтво
перетворюється на провідника, оборонця і захисникаінтересів українського
суспільства, православ'я, стає політичною силою Речі Посполитої таСхідної
Європи. З ним починають рахуватись монархи Туреччини, Австрії,
Московії.Низове козацтво у 80-ті роки XVI ст. зробило своїм центром Січ на
о. Томаківка, що біля м.Марганця Дніпропетровської обл. З 1593 р. до
30-х років XVII ст. Січ знаходилась на о.Базавлук біля с. Капулівка
Нікопольського району Дніпропетровської обл. Це був військовийт а б і р і
водночас козацька громада, товариство, організоване на
к ш т а л т н а п і в ч е р н е ч о г о , напівлицарського ордену, із своїми звичаями,
законами. Тут проживали лише чоловіки. Вонимешкали в простих
куренях з дерева та хмизу, вкритих від дощу кінськими шкірами.
Назва"курінь" означала також одиницю громадської організації.
Традиційно їх було 38. Куріньо б ' є д н у в а в д о 6 0 0 к о з а к і в , я к і
мали спільну скарбницю, був військовою та
п о ч а с т и господарською одиницею. Як правило, десята частина
війська перебувала постійно на Січі.Решта, особливо влітку, була задіяна
у промислах, роз'їзній службі або у військових походах.Головними
елементами політичного устрою Війська Запорозького були загальна
козацька рада, інститут кошового. Рада була органом прямої дії, їй належали
певні законодавчо- розпорядчі функції. Вона обирала кошового отамана і
старшину (суддю, осаула, писаря).К о ш о в и й б у в в і й с ь к о в и м
головнокомандувачем, зосереджував всю повноту
в и щ о ї виконавчої, адміністративної та судової влади,
п о л і т и ч н о р е п р е з е н т у в а в В і й с ь к о п е р е д іноземними державами. У
воєнний час він мав право діяти як необмежений диктатор, але беззагальної
ради всього Війська не міг приймати принципових рішень. У всіх листах,
рішенняхз н а ч и л о с я : " О т а м а н к о ш о в и й з у с і м с т а р ш и м і м е н ш и м
В і й с ь к а н и з о в о г о З а п о р о з ь к о г о товариством". Суддя, осаул та
писар, курінні отамани входили до адміністрації Війська.Прийняття
радою будь-якого рішення супроводжувалось відправленням релігійного
ритуалу.