Я б хотіла розпочати питання про Литовські статути, зокрема зосередити свою

увагу на першому.
Для нашої держави ці Литовські статути мають особливе значення - вони є
складовими національного права давно минулих років.
Загалом це кодекси права Великого князівства Литовського, що діяли і на
інкорпорованих до нього українських землях. Упродовж 16 ст. було видано
три статути: 1529 р. (Старий), 1566 р. (Волинський статут) і 1588 р. (Новий). Усі
вони досить подібні один до одного, тому інколи їх називають трьома
редакціями.
Загалом окупація українсько-руських земель Литвою в 14 столітті мала
характер не завоювання, не чужеземної напасті, а прилучення, збирання
земель Руської держави.
Але саме на мою думку, окупація тут не дуже доречний вислів, бо немає
жодної інформації, що у 14 столітті населення, яке проживало на території
Руського Королівства, визнавало себе окупованим. Окупація – складний
термін, який вимагає визнати захоплення загарбником та підкорення йому.
Ще на початку 16 століття держава Литовська не мала кодифікованого
законодавства, а правувалася, окрім крайових установ і привілеїв, за своїми
місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи всі "права",
але здійснення його відкладалося.
З ініціативою кодифікації виступила шляхта, яка саме набирала сили, коли
представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб
дав писані права та закони. У 1522 році справу було порушено знову. Проект
статуту складався юристами великокняжої канцелярії.
Перший Литовський статут, відомий під назвою "Старий", має 13 розділів,
поділених на 264 артикули:

Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї

населення.
Другий - про "земську оборону", себто про організацію військової служби.
Третій - про шляхетські вольності.
Четвертий - про суддів та про суди.
Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового
процесу.

 Також шляхті було гарантовано те, що

її не можна карати без судового публічного процесу;

 землю не можна одібрати без вини;

 відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально.

Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до
самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані
увільнялися від усяких податків і повинностей.

За убивство шляхтича шляхтич платив 100 коп грошей «головщини» родині

вбитого й стільки ж «вини» — великому князю. За убивство ж шляхтича холоп
платив головою.

На мою думку він був підсумком певної боротьби між панами-магнатами та

шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська
верства.

Я хочу зробити підсумок, що литовські статути справді були потрібні, адже

Велике князівство литовське потребувало зміцнення політичної цілісності
держави. У Статутах вперше вирішено ряд складних теоретичних і
практичних завдань та опрацьовано систему і структуру розміщення прав.
Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану та
походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом,
заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас
запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на
закріпачення селян.
Протягом кількох століть Литовський статут був основним збірником права в
Україні, навіть у тій частині, яка була приєднана до Польщі.
Тепер хочу ще і доповнити. Доповнити про Руську правду
Також хотіла б доповнити щодо Руської правди. Хочу зазначити, що вона мала
великий вплив на Литовські статути. Вона була великим кроком в бік
гуманності, Я думаю що, Руська Правда це не менш важливе історичним
джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність
адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного
розшарування. Існувала специфічна міра покарання: «поток і пограбування».
Це був найтяжчий вид покарання, а саме за підпали, конокрадство, розбій.
Злочинця разом із сім’єю виганяли з громади, а хата і майно знищувалося,
люди причетні до цього, втрачали всі права і їх намагалися не приймати в
інші громади.

Термін «гнати слід» полягав у розшуку злочинця по свіжому сліду. Там, де

закінчувався слід, і був злодій. Якщо його не знаходили, то та громада, де
«закінчувався слід» – село, якась територія, місцевість, повинна була знайти
злодія. А коли злодія не знаходили, то їм треба було відшкодувати вкрадене.
Злодія знаходили практично завжди.
Згідно з Статутом 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснено
адміністративно-судову реформу в державі. Було встановлено загальну
підсудність усієї шляхти т. з. статутовим судам (земським, гродським і
підкоморським), поділено державу на повіти і запроваджено обов’язкову
присутність шляхти на повітових сеймиках. До вального сейму включено,
поряд з вищою палатою (пани-рада), представників рядової шляхти —
повітових послів.

Статут 1588 р. (488 артикулів у 14 розділах) оформив створення єдиного стану

залежного селянства. Кримінальні статті Статуту були спрямовані на захист
рухомої та нерухомої феодальної власності (передусім, земельної).