ІДПУ Семінар №2

5. Характеристика джерел права

Джерело права — це засіб існування й вияву правових норм як певних установок у поведінці людей,
що характеризуються владністю і підтримуються державним примусом.

Основними джерелами права на Русі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, княже
законодавство, Руська правда.

А) Звичаєве право.
Найдавнішим джерелом було звичаєве право. Єдиним правотворчим джерелом переддержавного
періоду був сам народ, що встановлював правила суспільної поведінки і підтримання правопорядку.
Предки українського народу протягом додержавної доби досягли високого рівня культурного
розвитку і створили значну кількість правових звичаїв, якими керувалися в громадському і
приватному житті.
Зовнішній вияв первісних норм звичаєвого права, як правило, супроводжувався особливими
обрядами-символами. Найдавнішими з них можна вважати невербальні юридичні символи (лук і
меч як символ досягнення юнаком повноліття; дерен як символ передачі землі у власність; схрещені
на грудях руки убивці як символ прилюдного визнання своєї вини та ін.).
З часом норми звичаєвого права були санкціоновані державою і стали правовими нормами. Але
норми звичаєвого права не загинули, наприклад, вони продовжували залишатись головним
джерелом права для общинного суду.

Б) Внутрішні та зовнішні політичні угоди руських князів.

Важливими першоджерелами давньоруського права були руськовізантійські договори 907, 911, 944
років. Вони дійшли до нас не в оригіналах, а у вигляді копій з грецьких текстів у складі “Повісті
минулих літ”.
Перший усний договір, укладений князем Олегом у 907 р., вважають ніби вступом до наступного
договору 911 р. Договір 911 р., укладений також князем Олегом, доповнював договір 907 р. і містив
норми міжнародного публічного і приватного права. Наступний договір був укладений князем Ігорем
944 року з візантійськими імператорами Романом, Константином і Стефаном.
Потрібно зазначити, що існує також договір 971 р., укладений князем Святославом з імператором
Цимісхієм, але це був договір про перемир’я і ґрунтується він лише на візантійському праві.
Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими
користувалися руські купці у Візантії.

У них можна знайти норми цивільного, кримінального, міжнародного, процесуального права.

Наприклад, договір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були
на службі у Візантії, саме руськими нащадками. Статті цього договору містять норми кримінального
права, що трактують відповідальність за вбивство: “...якщо хто уб’є, християнина русин чи християнин
русина, — нехай умре там, де вчинить убивство”. Договір 944 р. дозволяє й інший варіант дій —
убивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Договори містять
також чимало інших норм, що встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні ушкодження,
розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській правді.
В) Князівське законодавство (устави, уроки та грамоти)
Термін «князівське законодавство» є відносно умовним, адже князі приймали закони не завжди
одноособово, а інколи й спільно з віче. У цьому контексті варто згадати слова українського вченого та
державного діяча С. Шелухіна: «воля народу була правом і законом для князя, а бажання князя було
тільки його претензією, досягнення якої залежало не від його права, а від права і волі народу».
Повертаючись до проблеми відсутності джерел, необхідних для повного відображення князівського
законодавства, слід зазначити, що збереглись відомості про події в Київській Русі, які могли
відбуватись не інакше як на підставі князівського закону. Такою подією можна вважати
адміністративно- фінансову реформу, проведену в середині Х ст. княгинею Ольгою. Також
загальновідоме обмеження кредитних ставок, запроваджене князем Володимиром Мономахом
після антилихварського повстання у Києві (1113 р.), було не інакше як законодавчим актом, зміст
якого був згодом повторений у Розширеній редакції «Руської правди».
Урок – фіксований розмір данини або, можливо, будь-яких робіт, які повинні були бути виконані до
певного терміну. У поняття «князівське законодавство» можна віднести і деякі нормативно-правові
договори – окремі ряди та хрестоцілувальні грамоти.Одним із видів таких правових джерел були
договори князів із народом які мали назву «ряди». Ці договори укладались здебільшого в усній
формі (рідше – в письмовій) на засіданні віче. Предметом їх правового регулювання була діяльність
князя, тобто у них глава держави брав на себе зобов’язання щодо справедливого та вмілого
управління Руссю. Так, у Х ст. великий князь Ігор уклав ряд на київському віче, яким зобов’язувався
керувати державою без зла та насилля, не порушуючи давніх звичаїв, а також справедливо
здійснювати судочинство.

В умовах феодальної розробленості набули важливого значення договори між удільними князями,
які мали назву «хрестоцілувальні грамоти», адже укладаючи їх князі цілували хрест. Ці договори
також можна віднести до княжого права, оскільки вони прийшли на зміну загальнодержавним
князівським законам і забезпечували єдність держави. Cучасний історик права Є. Ромінський
класифікує міжкнязівські договори на такі типи: договори, норми яких мали загальноруське (або ж
загальне для певної землі) юридичне значення; договори між вищестоячими та нижчестоячими
князями, які визначали розподіл повноважень між ними; договори, які визначали умови
співпраління князів (дуумвірату); договори про зайняття чи спадкування князівств (столів); договори
про військову допомогу та політичні союзи.

Отже, в системі права Київської Русі шляхом законодавчої діяльності руських князів було
утворено важливу частину тогочасного національного права – князівське законодавство або
княже право. Його поява засвідчила становлення на українських землях такої форми права як
нормативно-правовий акт, який у сучасній правовій системі України є основним і визначальним
джерелом права. Водночас варто розуміти, що нормативно-правовий акт на українських землях
зароджувався не як прояв владної сваволі князя, а як результат поступового правового розвитку,
врахування практики застосування правових звичаїв та владних заходів, необхідних суспільству.
Г)Рецепція візантійського права
Прийняття християнства й культурне зближення з Візантією привели до запозичення, рецепції
візантійського права. Але ця рецепція позначилася головно в сфері церковного законодавства в т.
зв. Церковних Уставах Володимира й Ярослава Мудрого.

Головним чином рецепції права візантійського вплинули у нас на розвиток права цивільного: під
візантійськими впливами складалися юридичні формулювання понять про спадщину, духівниці і т. д.
Цих впливів, однак, не треба занадто перебільшувати, бо ті норми права, що не мали для себе грунту
в житті народному, не відповідали народному правовому почуттю, очевидно, просто відкидалися
народом і не входили в життя. Характерно, між іншим, що візантійське поняття про спадкового
монарха, яке знайшло для себе потім сприятливий грунт у Московщині, на Україні потім зовсім не
привилося, хоч законодавство і взагалі візантійська правнича практика виявляється для ідеї
народовластя.

Після хрещення Русі церква повела активну боротьбу за “святість шлюбу”. її результатом стала
рецепція норм візантійського права щодо законних і незаконних дітей. Так, останніми визнавалися
діти, народженні поза офіційним шлюбом. Такі діти не мали права спадку після своїх батьків.
Проте таке нове ставлення до позашлюбних дітей впроваджувалось у Київській Русі з великими
труднощами. Рецепція норм візантійського права збагатила руське право і сприяла його
удосконаленню й підвищенню духовно-правової культури населення Київської Русі. Вершиною
духовного піднесення і одночасно рецепції візантійського права стало "Слово про закон і благодать"
київського митрополита Іларіона. Цей філософсько-релігійний твір мав виняткове значення у
теоретичному обгрунтуванні незалежності Київської держави з усіма її державними
інститутами, в тому числі й правовим. Завершальним етапом еволюції правових звичаїв стало ХІ
ст., коли основні їх положення, санкціоновані державою, а також результати князівської
правотворчості були кодифіковані першим збірником законів "Руська Правда". У ньому органічно
поєднувались племінні звичаї і державне право, доповнені елементами візантійського права.
Внаслідок рецепції ряду норм Візантійського права набрали юридичної сили в церковних судах
збірники:
1. Номоканон - збірники церковно-світського права
• Номоканон Іоанна Схоластика (6 століття) – систематизований збірник церковних правил і
світських постанов, взятих з новел імператора Юстиніана. 50 титулів, на Русі ввів у дію Ярослав
Мудрий
• Номоканон Фотія (7 століття, автор невідомий) – у 9 століття був доповнений Фотієм, мав 14 титулів.
2. Кормча книга – (за назвою кормчий – той, що управляв кораблем, або так ще називали господа) –
це зібрання різних законодавчих актів, туди вкладали номоканони та інші збірники/устави/канони, їх
переписували й перекладали. В 16 столітті почали друкувати. Перший збірник цієї книги –
номоканон.
3. Еклога – (з грецької – вибір) – складена за імператора Льва в 740 році. Туди ввійшли окремі
положення з інструкцій, кодексу, новел імператора Юстиніана. Мала 18 титулів, 16 – норми
цивільного права, шлюбного, спадкового, опікунського, види договорів, свідчення і т.д., 17 титул –
норми кримінального права, 18 титул – порядок поділу трофеїв
4. Прохірон – (ручна книга законів) імператора Василя Македоняна – 878 р. Більшість постанов взяті
з кодексу постанов імператора Юстиніана 6 століття. Має 40 титулів: 11 – про щлюб, з 12 по 20 –
зобов’язальне право, з 21 по 37 – спадкове, 38 будівельне, 39 – кримінальне, 40 – поділ військових
трофеїв.
5. Закон Судний людям (9 століття) – компілятивний збірник для юристів-правників, зібрані
візантійські постанови пристосовані для слов’янського життя болгар. Мало декілька редакцій
( просторова – найширша. мала 80 статей)
6. Книга «Законія» (12-13 століття) – компіляція, Складалась з 4 частин:
• Закон земельний – норми кримінального права про поруби, незаконне захоплення землі, отрава
посівів
• Закон про страти – норми кримінального права за злочини проти держави. Церкви. Життя
• Про поділ шлюбу – незаконні шлюби та дії з ними
• Про послухів (свідків) – процесуальні норми про свідчення в суді
Збірники використовувались у церковних і світських судах, при підготовці руських збірників
законодавства.
Д) Загальні та місцеві церковні устави
Окреме місце серед джерел права займає церковне законодавство. Воно містило норми канонічного
(церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви, між
церквою і паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання княжих церковних
уставів. Відомі церковні князівські устави Володимира Святославича та Ярослава Мудрого.
Устав Володимира до юрисдикції церкви зараховував справи людей церковних, а також шлюбно-
сімейні. Джерелом матеріального забезпечення церкви було визначено десятину від митних
надходжень, приплоду худоби та зібраного врожаю. Устав Ярослава відтворює характерне для
феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від станової
належності потерпілого). Вони містять заходи щодо боротьби із залишками язичництва та
порушенням християнської моралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільного
розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.
6. Збірники законодавства Русі
«Руська Правда» — перший відомий кодифікований збірникРуської держави. Питання про її
походження, час появи її найдавнішої частини ще повністю недосліджене. Так, академік Б. Греков
відносить її створення до VII ст. н. є.
Оригінал «Руської правди» не зберігся. Її текст пощастило відтворитипо 106 списках, що збереглись у
Кормчих книгах та інших юридичних збірниках. Списки — це тексти «Руської правди», переписані,
вірогідно, місцевою адміністрацією, суддями, один в одного, їх цікавив насамперед зміст постанов, а
не форма їх викладу.
Залежно від часу написання, обсягу та авторства дослідники поділяють «Руську правду» на три
редакції:
1.Найдавніша або «Коротка правда». Датується часом князювання Ярослава Мудрого. Була
написана суцільним текстом, без поділу на окремі статті. Дослідники поділяють на 4 частини і 43
статті:
1) «Правда Ярослава»
(18 статей, майже повністю присвячених кримінальному праву та процесу) укладена у період
князювання Ярослава Мудрого (1-ша пол. XI ст.).
Умовно їх можна поділити на дві частини:
-правові норми про злочини проти особи (статті 1—9);
-норми про злочини проти майнових прав і про способи відновлення права власності
на рухомі речі (статті 10—18);
2) «Правда Ярославичів».
Складалася з 23 статей (статті 19—41), що доповнювали «Правду Ярослава» та були
присвячені в основному злочинам проти особистих, майнових прав і деяким питанням
кримінального процесу;
Укладена трьома синами Ярослава Мудрогона одному із князівських з'їздів у період між 1054 і
1073 pp. Відрізнялась від «Правди Ярослава» відсутністю чітко впорядкованої системи.
3) «Покон вірний» (ст. 42).
Виданий у 30-х роках XI ст. Стосувавсянадходжень від штрафів, накладених за протиправні
діяння, а також винагород князівським слугам;
4) «Урок мостникам».
(кін.XII — перша чверть XIII ст.)
Належить до пам'яток новгородського адміністративного законодавства. Присвячений
організації мостіння головних торгових магістралей Новгорода;
2. «Розширена (просторова) правда» Час укладення відносять до періоду князювання Володимира
Мономаха або його сина Мстислава (перша третинаXII ст.).
Зміст — повніший та об'ємніший, були статті, відсутні у «Короткій правді».
Поділялася на дві частини:
1)«Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська»
містила 52 статті — більшість норм «Короткої правди», що їх онуки і наступники Ярослава
Мудрого доповнили новими юридичними нормами зі сфери цивільного, кримінального,
кримінально-процесуального права;
2) «Устав великого князя Володимира Всеволодовича Мономаха»
охоплювала статті 53—121. Окрім цивільного, кримінального, процесуального права Устав
регулював шлюбно-сімейні відносини, питання спадщини, опікунства та інші галузі права.
Кожній статті «Короткої правди» відповідали одна чи кілька статей Статуту зокрема і
«Розширеної правди» загалом;
3. «Скорочена правда», створена вилученням низки статей із «Розширеної правди». Більшість
науковців відносять її появу до XV чи навіть XVII ст. Зберіглася лише у двох писках.
7. ОСНОВНІ РИСИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА:

а)право володіння та власності

- Право власності. У «Руській правді» не було спеціальних статей про земельну власність, вона
існувала у вигляді общинної власності, князівських володінь, боярських і монастирських вотчин.Як
відомо, вона існувала у вигляді общинної власності,князівських володінь, боярських і монастирських
вотчин. Власність общини(громади) на землю базувалася на природному праві; князівська
набувалася освоєнням пустопорожніх земель і захоплення общинних, а боярська і
монастирська збільшувалася за рахунок князівських пожалувань.
Лише в «Правді Ярославовичів» знаходимо виразні свідчення наявності приватного
землеволодіння. В одній із статей йдеться про зростання князівських заорювань і залучення до цього
значної кількості залежних людей. В іншій — про охорону князівської власності та про накладення
штрафів за пошкодження князівської борті.
Земельна власність охоронялася посиленими санкціями. За переорювання межі та знищення
межового знака, незалежно від соціального статусу власника, штраф був однаковим - 12 гривень. Це
означало, насамперед, захист самого принципу власності, а не об'єкта і не особи, на майно якого
посягав зловмисник.

«Руська правда» відрізняла поняття «власність» від поняття «володіння», оскільки нею
визначався порядок відібрання речі, котра перебувала у володінні іншої особи. Далі йшлося про
неправомірне володіння і ставилася вимога про необхідність передання речі законному власникові.
При цьому законодавець передбачив виплату компенсації за користування нею.

Приватну нерухому власність у містах мали князі, бояри, чиновники,

представники церкви. За договором 911р. князя Олега з греками заборонялося проводити
самочинні обшуки чужих осель навіть тоді, коли на її власника падала підозра у переховуванні
краденого.
Якщо хтось загубив свою річ (коня, зброю, одяг, худобу) або її викрали, треба було публічно
заявити про пропажу. При цьому господар речі не мав права самовільно її повертати, а тільки через
відому нам процедуру — звід. Зазначена норма мала на меті не допустити самоуправства,
незаконних обшуків, конфіскацій чи інших зловживань під час розшуку і повернення вкрадених
речей.

б)зобов’язальне право
Існування на Русі приватної власності на рухомі і нерухомі речі сприяло розвиткові зобов'язаного
права. За загальним правилом зобов'язання виникають із договорів чи угод. Договір— це
домовленість (письмова чи усна) між двома чи кількома особами, або між особою і представником
державної влади. У Київській Русі були відомі такі
види договорів:
▪ Договір міни— один із найдавніших видів договорів. Згадки в історичних і правових пам'ятках
відсутні, однак немає жодних сумнівів у його існуванні. Невідомо й те, на яких умовах він
укладався, права та обов'язки учасників договору;
▪ договір купівлі-продажу. Найчастіше згадується купівля чи продаж холопів. Угода
здійснювалася у присутності свідків чи митника (чиновника). Особливі умови стосувалися
купівлі-продажу коня. Ця торгова операція повинна була проводитись у присутності свідків і
митника одночасно. Про перебування землі в обороті свідчать знайдеш дослідниками купчі. У
цих письмових документах вказувалися покупець і продавець, ціна, а також описувалися межі
земельної ділянки.
 Мали місце факти купівлі крадених речей. У «Руській правді» йшлося про купівлю холопа. Дві
обставини визначали наслідки для учасників угоди:
1) в разі, якщо покупець знав, що товар крадений, — повертав його, а збитки
сплачував сам злодій або особа, яка, не могла вказати, в кого його придбала;
2) в разі, якщо покупець не знав, що холоп крадений, то присягнувши,
повертав його власникові й отримував назад гроші від продавця;
▪ договір поклажі — передання власних речей комусь на зберігання.
На Русі значного поширення не набув. Укладався без свідків, але, якщо особа
вказувала, що передала на зберігання майна більше, ніж отримала, то
зберігач міг очиститися від підозри присягою.
▪ договір позики— кредитні операції з грішми, продуктами, речами.
Укладався в присутності свідків. Виняток становила позика на суму до трьох
гривень, коли достатньою підставою для стягнення боргу з особи, котра його
не повертала, була присяга кредитора.
Неузаконеність розмірів відсотків із позики і як наслідок — свавілля кредиторів (лихварів)призвело
до масових хвилювань у Києві 1113р. Переяславський князь Володимир Мономах, що опинився на
київському престолі внаслідок вибору мешканців Києва, істотно обмежив апетити лихварів. Відтоді
відсотки могли стягуватися лише впродовж двох років my, після чого поверненню підлягала лише
взята в борг сума.

Пам'ятки права розрізняли три види банкрутства купців:

1)банкрутство внаслідок стихійного лиха, пожежі, аварії, розбійного нападу. В цьому разі купцеві
надавалася відстрочка у сплаті боргу;
2)марнотратство купця. Кредитор діяв на свій розсуд. Міг надати відстрочку по виконанню доровору
або продати купця в рабство;
3) злісне банкрутство. Наставало тоді, коли неплатоспроможний боржник звертався за позикою до
іногородньої особи чи іноземця і не повертав її. В цьому разі банкрут продавався в рабство, а на
виручені гроші відшкодовувалися насамперед збитки князеві, потім заїжджим гостям, а залишок
розподілявся між місцевими кредиторами.
▪ договір особистого найму. Укладався в присутності свідків. Міг призвести до холопства, якщо
наймит утікав від свого господаря. В укладенні договорів часто використовувалися символічні
дії — могорич, зв'язування рук. Використовувалося рукобиття, звідси вислів «ударити по
руках».

8. Загальні риси кримінального права

А) поняття і види злочинів

Чіткого визначення злочину «Руська правда» не наводила.
лочин – («обіда» розуміння Руської правди) – заподіяння матеріальної, фізичної чи моральної шкоди.
Церква називала злочин – гріхом
уб’єктами злочину була будь-яка особа крім холопа. Збитки, які завдав холоп відшкодовував власник
олопа. Якщо злочин вчинявся групою осіб, відповідальність була однаковою для всіх та штраф не ділили, а
множили на кількість злочинців.
Види злочинів визнані Руською Правдою:
Злочини проти життя. Найтяжчий злочин вбивство. Навмисне вбивство – «душогубство». За здійснення з
вбивства передбачалось найсуворіше покарання – потік пограбування (вигнання з общини та конфіскація
майна). Вирізнялось вбивство, яке скоїли на «сваді» чи «піру». Тобто під час сварки чи бенкеті.
Заподіяння тілесних ушкоджень. За «Короткою правдою» злочином визнавалось позбавлення людини
життєво-необх. органів: нога, рука, око,ніс. Штраф 20 грн( полу віра) за те,що людина обмежувалась в
правоздатності. Вона потрапляла в церкву, де її спостигала так звана громадянська смерть.
Злочин проти здоров’я. Рани,ушкодження та побої. Штраф – 3 грн.
Злочин проти честі. Фізична образа. Склад злочину близький до злочину проти здоров’я, але
відповідальність суворіша. За удар невийнятим мечем санкція в 4 рази більша ніж за тяжу рану. Такі ж
стягнення за удар батогом,долонею чи зворотнім боком меча або посягне н символ чоловічої гідності –
бороду чи вуса.
Злочин проти особистої свободи:
1.продаж напівзалежної людини в рабство
2. позбавленні волі за вигаданими обвинуваченнями .

Покарання як за злочин проти честі.

Майнові злочини. Не розрізняли розбійний напад від крадіжки. Ці нормативно- правові категорії –
татьба. Тяжкість залежала від цінності вкраденого. Найв. Штраф 12 грн за вкраденого холопа чи бобра.
Раб та людина прирівнювались. На визначення тяжкості впливало місце злочину. Якщо викрадали майно
з закритого приміщення (хлів чи будинок) – наслідки суворіші. У Русь. Правді не йшлось про
рецидив(повторення). Дослідники вважають термін «коневий тать»- стосувався конокрда за ремеслом та
рецидивом
Знищення чужого майна. Розрізняли підпал рухомих та нерухомих речей. У першому випадку – штраф 3
грн. У другому карався «потоком і пограбуванням»
Злочин проти шлюбу та моралі. Виникли після прийняття християнства, містились в церковних уставах.
До цієї категорії злочинів належали:
1. Злочини, що підлягали церковному суду та грошовому штрафу на користь церковної влади. А
саме: шлюб між родичами, двоєженство, розлучення не освячене єпископом і тд.
2. Злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя та церкви. А саме: викрадення
нареченої, зґвалтування, рідпалцерк. будівель і тд. Штраф ділився між церквою та світською
владами
Злочин проти держави. Про це не згадувалось у Руській Правді, але було Іпатієвському літопис. Йшлось
про повстання киян у 1067р проти князя Ізяслава. Виступ був придушений. 70 осіб стратили, багатьох
осліпили а решту «без вини погублено».

Важливим інститутом давньоукраїнського кримінального права був інститут покарання.

Специфічною особливістю інституту покарання в кримінальному праві в період існування Київської
Русі була відсутність таких видів покарань, як смертна кара, скалічення та тілесні покарання. Це
означає, що метою покарань не було залякування населення, спричинення страждань чи
приниження честі й гідності людини. Ми можемо стверджувати, що основною метою покарань
було відшкодування збитків потерпілій стороні та запобігання новим злочинам. Тобто види
покарань, які застосовувалися в Київській Русі, характеризуються гуманізмом, що було
притаманним усьому українському кримінальному праву майже до кінця XVIII ст.
У ст. 3 і 8 договору князя Олега з греками (911) та в ст. 8 договору князя Ігоря (945) поняття
«злочин» міститься в термінах «казнь» і «месть», а метою покарання було відшкодування моральних
і матеріальних збитків потерпілому чи його родичам. Хоча договори мати міждержавний характер,
адже сторони виступати як повноправні суб’єкти міжнародного права й міжнародних відносин,
переслідування злочинця мало не публічний (державний), а приватно-правовий характер. Це
пояснюється впливом пережитків кривавої помсти, що залишайся в Київській Русі.
Як уже зазначалося вище, у давньоукраїнському кримінальному праві криваву помсту було
замінено штрафом і право отримати його в судовому порядку мати найближчі родичі вбитого по
чоловічій лінії.
Після прийняття християнства важливою метою покарання стає спокутування гріха, розкаяння
злочинця, усвідомлення ним злочинного, гріховного характеру своїх дій. Зрозуміло, що метою
покарань було й запобігання новим злочинам, поповнення державної скарбниці та збереження
спокою в суспільстві.
Застосовуючи сучасну юридичну термінологію, ми можемо визначити основні принципи покарань
у давньоукраїнському праві в період існування Київської Русі: принцип законності; принцип
відповідальності за те протиправне діяння, яке передбачене нормами права; принцип визнання
особи винного і застосування покарання за вироком суду; принцип призначення покарання лише за
наявності вини; принцип гуманізму покарань; принцип демократизму, який проявлявся в рівності
всіх вільних перед законом[91]. Проаналізуємо зазначені принципи на основі норм
давньоукраїнського кримінального права.
Відповідно до принципу законності, визнання особи винного в учиненні злочину в Київській Русі
могло бути здійснене на підставі норм звичаєвого права або ж норм, установлених державою.
Згідно із ст. 6 і 9 договору князя Ігоря з Візантією, якщо русин украде що-небудь у грека або
здійснить убивство, то він має бу ти покараний «по уставу и по закону руському».
Згідно із ст. 2 договору князя Ігоря з греками та ст. 38 «Короткої правди» і ст. 40 «Просторової
правди», покарання до злочинця може бути застосоване лише за вироком князівського суду. Можна
припустити, що суд приймав рішення про застосування покарання лише за наявності вини.
Принципам гуманізму й демократизму в давньоукраїнському праві відповідала система покарань.
Як уже зазначалося вище, у давньоукраїнському кримінальному праві були відсутні такі покарання,
як смертна кара, скалічення та фізичні покарання. За вчинення найтяжчого злочину — убивства —
стягувався штраф у розмірі 40 гривен (ст. 1 «Короткої правди» і ст. 2 «Просторової правди»), а коли
вбитим був державний службовець, то штраф стягувався в подвійному розмірі. Штраф за вбивство
вільної людини стягувався на користь її родичів, а за вбивство державного службовця — па користь
князя.
Покарання за вбивство у вигляді грошового штрафу є свідченням домінування в
давньоукраїнському суспільстві гуманістичних поглядів на цінність людського життя, що людина є
вінцем Божого творіння. У той же час у давньоукраїнському суспільстві домінували морально-
етичні категорії добра, справедливості, а тому покарання мало бути гуманним і справедливим.
Система штрафів (вір) сформувалася в Київській Русі наприкінці IX — на початку X ст. Вони
поділялися на два види: віра і продаж.
Віру як вид штрафу стягували із злочинця за вбивство та скалічення. Її розмір залежав від
соціального стану: просту віру стягували за вбивство або скалічення простолюдина (ст. 3
«Просторової правди»), представників нижчої державної адміністрації (ст. 1 «Короткої правди» і ст. 1
«Просторової правди»), князівських слуг (ст. 2 «Просторової правди»). Проте вже в «Правді
Ярославичів» життя і здоров’я князівських службовців — огнищанина, збирача податків, княжичого
тіуна, старшого конюха — охороняється більш посилено (ст. 19, 22, 23 «Короткої правди» і ст. 1, 3 і 12
«Просторової правди»),
У випадках, коли злочинець був невідомий, штраф (віру) стягували з громади, на території якої
було знайдено тіло. Цс була так звана «дика» віра, і її стягували відповідно до правового звичаю,
який було внесено до «Руської правди».
Грошовий штраф у вигляді продажі стягували за вчинення менш небезпечних злочинів проти
особи та її майнових прав. Відповідно до ст. 38 «Короткої правди» та ст. 40 «Просторової правди»,
штраф у розмірі 12 гривен стягували за вбивство вже зв’язаного злодія. Продажу стягували за образу
честі й гідності особи (ст. З, 4, 8, 33 «Короткої правди» і ст. 23, 25, 67, 78 «Просторової правди»), за
вбивство холопа або рабині (ст. 89 «Просторової правди»), за посягання на особисту свободу (ст. 61
«Просторової правди»), за крадіжку (ст. 29 «Короткої правди» і ст. 38, 69 «Просторової правди»)
тощо. За вчинення зазначених злочинів стягували штраф (продажу) у розмірі 12 гривен.
Відповідно до норм «Руської правди», штраф у розмірі 3 гривни стягували за поранення і побої (сг.
2, 7, 10 «Короткої правди» і ст. 28–31 «Просторової правди»), за знищення майна (ст. 32 «Короткої
правди» і ст. 75, 80 «Просторової правди»), за надання притулку холопу-втікачу (ст. 11 «Короткої
правди» і ст. 32 «Просторової правди»), за користування чужим майном (ст. 12, 13 «Короткої правди»
і ст. 33, 34 «Просторової правди»).
Публічноправові й приватноправові елементи в Київській Русі розрізнялися, тому
переслідування злочинця в судовому порядку було справою приватною. Штрафи стягували на
користь потерпілого або його родичів. У тому випадку, коли вбитий не мав родичів, які б могли
переслідувати злочинця, тоді справа набувала публічного характеру й штраф стягували на користь
князівської влади (держави).
Відповідно до норм давньоукраїнського права, штрафи стягували також за майнові злочини.
Згідно із ст. 7 договору від 911 р. з Візантією, насильницьке відбирання речі каралося штрафом у
потрійному розмірі відібраної речі. Згідно з договорами (ст. 6 від 911 р. та ст. 6 від 945 р.), за
крадіжку речі злочинець мав сплатити штраф у подвійному розмірі' її вартості. Відповідно до ст. 11,
13 «Короткої правди» та ст. 35, 37, 38, 44, 79 «Просторової правди», за крадіжку речі карали штрафом
у розмірі її вартості. Як зазначено в ст. 28 «Короткої правди» і ст. 45 «Просторової правди», штраф за
крадіжку човна встановлювався в розмірі його ринкової вартості. Так само встановлювався розмір
штрафу за крадіжку птахів (ст. 36 «Короткої правди» і ст. 81 «Просторової правди»), сіна, дров (ст. 39
«Короткої правди» і ст. 82 «Просторової правди»), бджіл (ст. 76 «Просторової правди»), холопа або
рабині (ст. 26 «Короткої правди» і ст. 16 «Просторової правди»).
Знищення межі, знаку володіння тощо (ст. 34 «Короткої правди» і ст. 72 «Просторової правди»)
каралося штрафом на суму від половини гривни до однієї гривни.
Розвиток гуманного ставлення в давньоукраїнському суспільстві до життя, здоров’я, честі й
гідності особи та її майнових прав уплинув на появу різноманітних видів штрафів та їх розмір, який
залежав від об’єкта злочину.
З’являється такий вид штрафу, як головництво. На відміну від віри розмір головництва був
однаковий і не залежав від соціального стану вбитого. Це свідчить про те, що в суспільстві почав
домінувати погляд про рівність усіх вільних перед законом.
Згідно із ст. 5, 6 «Короткої правди» і ст. 27 «Просторової правди», із злочинців стягували штраф за
скалічення людини. Якщо за вбивство вільної людини штраф стягували у розмірі 40 гривен, то за
скалічення він становив 10 гривен. За образу честі й гідності людини карали штрафом в одну гривну
(ст. 68, 78 «Просторової правди»). За поранення і побої (ст. 28 «Просторової правди») — також в одну
гривну.
У Київській Русі існували невільні стани населення, і вбивство кого-небудь із такого стану
вважалося порушенням майнових прав господаря. Штраф за вбивство холопа, рядовича або смерда
стягували в розмірі 5 гривен, рабині — 6 гривен, ремісника — 12 гривен (ст. 24–27 «Короткої правди»
і ст. 13–17, 89 «Просторової правди»).
Специфічним видом покарання, згідно з нормами «Руської правди», був так званий ПОТОК(далі
згадується як ноток,то походу він саме Ноток) і ПОГРАБУВАННЯ. Цей вид покарання, особливо
ноток, викликає найбільш гострі суперечки серед дослідників. Відомий дослідник історії права М.
Владимирський-Буданов уважав, що поняття «ноток» означає позбавлення злочинця особистих
прав і покарання не тільки його, а й усієї його сім’ї[92]. А. Зімін[93], В. Рогов[94] та деякі інші
дослідники дійшли висновку, що під поняттям «поток» потрібно розуміти й ув’язнення, і віддачу в
рабство, і заслання, і вигнання. Деякі дослідники зазначають, що поняття «поток і пограбування»
означає конфіскацію майна і перетворення злочинця та членів його сім’ї на рабів [95].
В українській історико-правовій літературі переконливо обґрунтовано, що поток і пограбування
був найтяжчим видом покарання і застосовувався до розбійників, конокрадів і паліїв. Винуваті у
вчиненні зазначених злочинів «позбавлялись усіх прав, а їхнє майно конфісковувалось і
надходило князеві (державі)»[96]. Позбавленого всіх прав злочинця та його сім’ю виганяли з
громади.
 Сільська громада періоду Київської Русі становила замкнене ціле й постійно охоронялась. Коли ж
особа переходила в іншу громаду, то вона повинна була мати поручника, який відповідав би за її
зразкову поведінку. Тобто ніхто не міг таємно чи безкарно чинити ті або інші дії, що завдавали шкоду
суспільству. Це рятувало громаду, а також усю країну від порушення прав і безкарності.
За таких умов злочинець, вигнаний із громади, був приречений на голодну смерть, адже він не міг
поселитися на землі чужої громади та й знаряддя праці були відсутні[97].
Зауважимо, що замкненість громади була характерним явищем не лише в Київській Русі. Воно
було поширене і в інших країнах Європи. Так, наприклад, згідно із ст. 45 «Салічної правди» франків,
жодна людина не могла поселитися на землі громади без згоди всіх її членів. Якщо проти виступала
хоча б одна особа, то вона не отримувала дозволу на поселення[98].
Категорично не можна погодитися з твердженням, що поняття «поток» означало віддачу
злочинця і членів його сім’ї в рабство. Давньоукраїнський народ не зазнав рабства як соціально-
економічну формацію. Тісно пов’язаний громадою, він не міг визначити зі свого середовища якусь
значну кількість невільних людей. Джерелом рабства був полон, проте становище полоненого не
доходило до становища тяглової худоби, як це було в античному світі. Раб у давньоукраїнському
суспільстві мав право викупити свою свободу або ж заслужити волю своєю відданою працею.
Після прийняття християнства церква самостійно або разом із світською владою також
застосовувала покарання. Відповідно до ст. 42 Статуту Ярослава Мудрого, юрисдикція церкви (суд
митрополита) поширювалася на церковних і монастирських людей. До Статуту була включена
система світських грошових стягнень[99]. Відомо, що у Візантії застосовували тільки церковно-
дисциплінарні стягнення[100]. Тому можна зробити висновок, що в Київській Русі церква застосовувала
ті норми, які виникли на місцевому ґрунті. Церква застосовувала накладення штрафу як один з видів
покарання за такі злочини: підпал, зґвалтування, шлюб із найближчими родичами, викрадення
дівчини, двоєженство, скотолозтво, розпусту, крадіжку, бійку, вихід із чернецтва тощо. Одночасно
церковний суд міг зобов’язати злочинця піти в монастир для спокутування гріха.
Разом із церковними грошовими стягненнями до правопорушників могли застосовувати й
покарання з боку світської влади. Воно також полягало в стягненні грошового штрафу, який надходив
до державної скарбниці. Злочинець також повинен був відшкодувати моральні збитки потерпілому
«за сором» (побиття чужої дружини, зґвалтування, викрадення дівчини, образа словом).
Отже, характеристика покарання дає підстави стверджувати, що в давньоукраїнському
кримінальному праві головна увага надавалася захисту особи та її майнових прав, а тому метою
покарання було відшкодування збитків потерпілій стороні та недопущення подальшої злочинної
діяльності, а також відплата злочинцеві за його дії.
У «Руській правді» закріплені основні форми кримінального процесуального права. Її норми
містять особливі форми досудового процесу, коли встановлюються досудові відносини між
потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім
обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської правди» про «звід» і «гоніння
сліду», які є трансформованими нормами звичаєвого права.
Звід — це порядок (процедура) установлення осіб, що привласнили чужу річ та повернення її
власникові. Відповідно до ст. 35 «Руської правди», «якщо хто-небудь упізнає свою річ, загублену або
вкрадену в нього… то йому не слід говорити: “Це моє”, — а нехай скаже так: “Піди на звід (з’ясуємо,
де ти взяв (її)”. Якщо на зводі виявлено (того), “хто винен (у привласненні чужої речі)”, тоді той несе
відповідальність за крадіжку; тоді позивач візьме свою річ, йому вже буде платити винуватий і за те,
що пропало разом із виявленою річчю…».
Так зване «гоніння сліду» полягало в розшуку злочинця, не спійманого на місці злочину, по
залишених слідах, Уважалося, що там, де губляться сліди, перебуває злочинець.
Коли слід вів на територію якоїсь громади і там губився, то громада зобов’язана була або
відшукати злодія, або ж відшкодувати вартість украденого. Коли ж сліди були відсутні, то потерпілий
мав учинити «заклик» про свою пропажу на громадських торгах. Якщо протягом трьох днів крадене
не було повернуто, то той, у кого його знаходили, мав не лише повернути його, а й заплатити штраф у
розмірі 3-х гривен (ст. 36) «Руської правди».
 Коли ж у кого-небудь знаходили крадену річ до «заклику», то він мав пояснити, де дістав або
купив ту річ. Злодієм уважався той, хто не бажав або не міг пояснити, де він узяв крадену річ.
Той, хто «гнав слід», мав право вимагати від влади допомогу, але коли на суді буде вияснено, що
він затримав невинуватого, тоді мав заплатити штраф у розмірі 3-х гривен, коли затриманим був
смерд, і 12-ти гривен, коли ним був боярин. Доказом винуватості було власне визнання вини
підозрюваним, слід злочину на тілі скривдженого, свідчення «видоків» і «послухів», присяга та «суд
Божий» — ордалії.
Коли злочин стосувався місцевих жителів, то достатньо було свідчень двох очевидців, а коли він
стосувався іноземців — то більше двох. Свідчення холопів не було доказом вини. Якщо скривджений
не міг довести винуватість підозрюваного, то останній мав право порушити справу про наклеп.
Місцевий житель мав виставити сімох «послухів» — свідків своєї порядності, а для іноземця
достатньо було двох. Той, хто не мав «послухів», повинен був іти на «суд Божий», тобто пройти
випробування водою та вогнем.
У справах, у яких підозрюваному загрожував штраф на суму до 2 гривен, можна було
«очиститися» від підозри у вчиненні злочину присягою; до 6 гривен — випробуванням водою, а
понад 6 гривен — випробуванням залізом.
Під час випробування водою підозрюваного кидали у водойму і коли він потопав, то визнавався
невинуватим. При випробуванні розпеченим залізом невинуватим визнавався той, у кого не
залишалося слідів від опіків.
Отже, давньоукраїнському кримінальному праву періоду Київської Русі були властиві
демократизм, який полягав у визнанні підозрюваного злочинцем за вироком суду;
відповідальність установлювалася лише за наявності вини й тільки за вчинення протиправних дій;
покарання застосовувалось однакове до всіх вільних, незалежно від їхнього соціального стану.
Інституту покарань у давньоукраїнському праві був притаманний гуманізм, який полягав у
відсутності смертної кари, скалічень і фізичних покарань, що принижували, честь і гідність особи.

9.СУДОУСТРІЙ КНЯЖОЇ ДОБИ

Суд і його компетенція.

Спеціальних установ, які безпосередньо займалися судочинством, у Руській державі не існувало.
Судові функції виконували представники центральних і місцевих органів влади. Суд не був
відділений від адміністрації. Залежно від категорії справ, що розглядалися судами, їх можна поділити
на світські, до яких належали общинні, князівські, вічові, доменіальні або приватні та церковні. До
світських належали:
— общинний (вервний) суд. У період становлення держави діяв як єдиний судовий орган. Згодом
здійснював судові функції паралельно з князівським і вічовим судами. До його складу входили
найповажніші члени общиники, яких називали «судними мужами» або «добрими людьми». Під їхню
юрисдикцію потрапляли як цивільні справи, так і кримінальні, зокрема вбивство чи крадіжка,
здійснені на території общини. З появою інших судових органів компетенція вервних судів
звужувалася, а там, де діяв князівський суд, їхня діяльність припинялася;
— князівський суд очолював сам князь або урядовці, що здійснювали правосуддя від його імені. З-
поміж них вирізнялися тіуни та вірники. Як і князь, вони проводили судочинство як у центрі, так і на
місцях. Постійно діючими в містах були суди посадника, а в сільській місцевості — волостеля. Вони
ухвалювали вироки з усіх справ, окрім торгівельних, які розглядалися тисяцькими. їм підлягало все
населення, крім священиків і справ, що належали до компетенції церковних судів;
— вічевий суд, який спочатку вирішував усі справи — політичні, цивільні, кримінальні, а згодом —
лише найважливіші. Йому були підсудні справи проти князів, членів їхніх родин, державних
чиновників. Судове засідання проводив сам князь, якщо був ініціатором скликання віче, або
спеціально обрана народом особа;
— доменіальні, вотчинні або приватні суди, що їх чинили землевласники відносно підлеглого їм
населення — невільників, рабів, інколи закупів. З часом закупи могли уникнути приватного суду,
перейшовши під юрисдикцію князівського.
Церковні суди існували на Русі ще до прийняття християнства. Тоді їм підлягали лише віруючі. Після
хрещення Русі київські князі визнали церковне судочинство обов'язковим. Суди існували при
єпископствах і корилися канонічній владі єпископа. їм підлягали священики й монахи, їхні родичі,
церковна обслуга, особи, що перебували під опікою церкви. Духовенство та церковні люди в усіх
справах були підсудними лише церковному суду. Злочин проти церкви, вчинений світською особою,
розглядався на спільному засіданні за участю князя та єпископа. Юрисдикції церковних або
єпископських судів підлягало все населення в разі здійснення злочинів проти віри, предметів
релігійного культу, проти моралі, сім'ї тощо. Розглядались і цивільні справи, зокрема майнові та
спадщинні спори. Головним джерелом права для церковних судів були князівські церковні устави та
Номоканони.

Організація судочинства. Судовий процес у Руській державі мав назву «тяжба». Сторонами
виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки й закупи.
Процесуальні сторони називалися істцями, сутяжниками або суперниками. Відомості про
непрофесійних адвокатів датуються XI—XII ст.
Судовий процес розпочинав потерпілий. Він самостійно домовлявся зі своїм супротивником з
приводу передання спору до суду, або ж від імені останнього передавав виклик. В обох випадках
нез'явлення приводило до заочного вироку. За необхідності підсудного доставляли силою. Суду
фактично належала роль посередника між обома сторонами.
Засідання відбувалися публічно, проводилися усно. Процес мав обвинувально-змагальний характер,
відбувався у присутності свідків. Сторони змагались у словесній баталії за формулою «слово проти
слова», підтверджуючи свої заяви і клопотання доказами. У руському праві знайшли відображення
особливі форми досудового провадження. Статті «Руської правди» про заклич, звід і гоніння сліду
надавали можливість потерпілому самому проводити попередні слідчі дії:
— заклич передбачав оголошення на торжищі про факт викрадення речі. Якщо після трьох днів від
оголошення закличу її у когось знаходили, останній вважався відповідачем. Він був зобов'язаний не
лише повернути річ, ай сплатити три гривні штрафу. Якщо ж власник знайшов річ в іншої особи до
оголошення, або до закінчення триденного строку закличу, або поза межами міста, в якому він
мешкав, розпочинався другий етап досудового пошуку;
— звід — це, з одного боку засіб відведення підозри від особи, на яку вона впала, а з іншого — метод
пошуку відповідача через опитування осіб, котрі певний час володіли викраденою річчю. Єдиної
думки у дослідників щодо сутності зводу донині не існує. Проте більшість спирається на авторитет
відомого правника XIX ст., професора університету Святого Володимира у м. Києві М.
Владимирського-Буданова, який таким чином визначав зміст указаного інституту руського права:
Якщо потерпілому вдалося встановити особу, котра тимчасово володіла викраденим майном,
остання мала відвести від себе підозру, вказавши на іншу, в якої речі придбала. Те ж саме мала
вчинити і друга підозрювана особа. Третя повинна була виплатити власникові вартість
предмета пошуку і вести далі звід власними силами. Процедура могла закінчитися трьома
способами:
a) останній підозрюваний не зможе довести законність придбання речі. В цьому разі він
визнається злодієм, на нього накладається штраф, частиною з якого компенсуються
грошові витрати тій особі, яка купила крадену річ;
b) він спроможний довести законність придбання, але не знає тієї особи, в якої її придбав;
c) звід приведе до кордонів держави.

В останніх двох випадках підозрюваний може відвести підозру, запросивши двох свідків, які під
присягою доведуть законність придбання. Після цього річ відбиралася, а її несумлінний володілець
міг продовжувати звід.
— гоніння слідом полягало в розшукуванні злочинця по залишених ним слідах. Відповідальність
покладалася на тих осіб, у чиїх маєтностях річ знайдено. Якщо слід губився у громаді, то вона
повинна була знайти злочинця, а коли не знаходила — сплачувала «дику віру» на користь князя. Там,
де втрачався слід, і мав перебувати злочинець. Якщо слід губився на землях, які нікому не належали,
чи в степу, то пошуки припинялися.
989 р. – Володимир здійснив судову реформу. Її сутність полягали в розмежуванні світських і
церковних судів.
Види доказів. Історичні та правові джерела Руської держави містять згадки про такі види доказів:
— власне зізнання підозрюваного;
— свідчення видоків, тобто очевидців;
— свідчення послухів, тобто гарантів доброї слави однієї зі сторін, що брала участь у процесі. Покази
кількох послухів могли бути спростовані свідченням одного митника (урядовця). Послухи повинні
були:
a) бути присутнім на суді;
b) підтвердити те, що сказала сторона, яка їх запросила. У разі підтвердження послухами слів
обох сторін вони мусили приймати присягу;

— зовнішні ознаки злочину (синці, сліди від побоїв, рани тощо), а також «лицо» (звідси «факт
налицо») — знайдені у підозрюваного речові докази. Інколи наявність зовнішніх ознак звільняла від
надання інших доказів;
— суди божі вважалися одним із найважливіших доказів. Це пов'язано з глибокою релігійністю,
вірою в надприродні сили. До суду божого належали:
 рота (присяга) для язичників, хресне цілування для християн. Присяга була як для позивача
(додаткова), так і для відповідача (очищувальна) у разі відсутності інших доказів. Уважалося,
що той, хто присягався іменем Бога чи божества, не міг обманювати, тому що ним же і буде
покараний;
 жереб. До нього справа доходила тоді, коли сторони відмовлялися від присяги, або ж суд
вирішував, кому присягати;
 ордалії. Про них йдеться в трьох статтях «Руської правди». Випробовування водою
проводилися у випадках позовів на суму меншу за півгривні золота, а розпеченим залізом —
на більшу суму. У першому випадку підозрюваного зв'язували і кидали у воду. Якщо він
потопав, то визнавався невинним. У другому — невинним визнавався той, у кого рани швидко
загоювалися або не залишалося слідів від опіків;
 судовий поєдинок, або поле, відомий з XIII ст., замінив ордалії. Призначався судом через два
тижні після останнього засідання. Головними умовами поєдинку були фізична рівність сторін,
одностатевість та ідентичність зброї (мечі або киї). Мечі обиралися для вищих суспільних
верств, киї — для нижчих. Якщо поєдинок призначений і не відбувався, винною визнавалась
особа, яка не з'явилася на нього. Справу вигравав той, хто перемагав під час поєдинку.

10. Особливості становлення державного апарату та правової системи

Галицько-Волинського князівства.
Галицько-Волинське князівство значною мірою зберігало риси суспільного й державного
устрою, притаманних Давньоруській державі. Водночас суспільна та державна організація князівства,
внаслідок впливу сусідніх держав середньовічної Європи, мала свої особливості. Могутньою
економічною й політичною основою феодального класу на Галичині була численна група боярської
аристократи (“мужі галицькі”), яка володіла великими земельними латифундіями, значною
кількістю сіл і міст. “Мужі галицькі” підтримували князівську владу настільки, наскільки вона
відповідала інтересам феодальної верхівки.
Галицько-Волинське князівство у переважно зберігало характерні для Давньоруської
держави риси державного устрою.
Верховна політико-адміністративна та судова влада належала великому князю. Він
здійснював центральне управління, очолював військову організацію, керував збором податків.
Прерогативою великокнязівської влади була також зовнішньополітична діяльність держави. Проте
галицько-волинські князі не мали достатньої соціально-економічної опори й фактично залежали від
боярської аристократії, оскільки для здійснення тих чи інших заходів потребували військової та
фінансової підтримки. Тобто за формою правління це була феодальна монархія, обмежена впливом
боярської олігархії.
Особливістю державного управління на Галицько-Волинській землі було застосування
дуумвірату — спільного правління двох найвищих посадових осіб.
Помітну роль у політичному житті Галицько-Волинського князівства відігравала боярська
рада. Вона не залежала від князя й скликалася переважно з ініціативи самого боярства.
Серед органів державної влади Галицько-Волинського князівства можна назвати також і
снеми (князівські з’їзди). Але їхні рішення мали переважно консультативно-рекомендаційний
характер.
У Галицько-Волинських містах, як і на інших давньоруських землях, скликалося віче.
Характерною особливістю центрального та місцевого управління в Галицько-Волинському князівстві
було прискорене переростання десяткової системи управління у двірсько-вотчинну.
Двірсько-вотчинні слуги поєднували в своїй особі й двірські чини, здійснювали управлінські
функції в державі. Центральною постаттю був двірський, який очолював апарат управління
князівським доменом, супроводжував князя й забезпечував його охорону під час воєнних дій та
виїздів за межі князівства.
Місцеве управління здійснювали посадовці, яких призначав князь. У межах своєї компетенції
вони мали адміністративні, військові та судові повноваження, а також збирали данину, податки й
мито на користь князя з населення та приїжджих купців. Містами управляли тисяцькі й посадники,
воєводствами — воєводи, волостями — волостелі.

Судова система Галицько-Волинської держави не відокремлювалась від князівської

адміністрації. Вищою судовою інстанцією були князь, а в окремі періоди — боярська рада.