ТЕМА 1: РИМСЬКЕ ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО: ПОНЯТТЯ, СИСТЕМА, ЗНАЧЕННЯ

ЗМІСТ

1. Поняття та предмет «Основи римського приватного права».

2. Основні етапи розвитку права в Стародавньому Римі.
3. Характеристика римського приватного права.
4. Рецепція римського права, її причини, форми й типи.
5. Рецепція римського приватного права в Україні.
6. Місце римського права в історії європейського права.
7. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів.

1. Поняття та предмет
«Основи римського приватного права»
Римське право – це цілісна правова система, створена рим-

лянами для врегулювання найважливіших відносин, які ви- никали в суспільстві

Стародавнього Риму. Воно охоплювало декілька самостійних систем: природне право (jus
naturalе); цивільне право (jus сіvilе); право народів (jus gentium); претор- ське право (jus
practorium). Вказані системи існували й розви- валися паралельно, взаємопроникаючи та
збагачуючи одна одну, аж до повного їхнього злиття.

За сферами правового регулювання римське право поді- лялося на:

1. Публічне право (регулювало владні відносини, охороняло інтереси держави та її органів,
і містило обов’язкові для сторін норми: імперативні (містили владні приписи, відступи від
яких не допускалися); загальнообов’язкові (наказували здійснюва- ти позитивні дії);
наказові (наказували здійснювати певні дії).

2. Приватне право (його норми регулювали майнові від- носини, захищали інтереси
приватних осіб, ґрунтувалися на рівності сторін, а положення могли бути змінені
учасниками зобов’язань). Види норм: уповноважуючі – надавали учасни- кам можливість
вчиняти певні дії; установлюючі (встановлю- валися учасниками договірних відносин);
умовно-обов’язкові (могли виникнути в процесі діяльності, а могли й не виник- нути);
диспозитивні (надавали учасникам відносин можли- вість самим вирішувати питання про
обсяг і характер прав та обов’язків).

Система викладу римського права – це певний порядок угруповання (розташування)

правових норм приватного рим- ського права. Вона була представлена двома основними
вида- ми: пандектна (характерна для німецького приватного права, включала один
загальний і чотири спеціальні розділи: речо- ве, зобов’язальне, сімейне та спадкове право)
та інституційна (характерна для римського приватного права, включала лише спеціальні
розділи: суб’єкти права, речове, зобов’язальне та спадкове право).

Предметом римського цивільного права є вивчення інсти- тутів правового становища

суб’єктів права (приватних осіб), речового, зобов’язального, шлюбно-сімейного й
спадкового права у їхньому історичному та змістовому розвитку.

2. Основні етапи розвитку права в Стародавньому Римі

Періодизація римського права – це виокремлення у розви- тку римського права етапів, які
відповідають певним часовим проміжкам і характеризуються специфічними ознаками.

Найпоширенішою періодизацією є поділ римського пра- ва на такі етапи:

І. Передкласичний період (753 – 17 р. до н.е.) – етап папіріє- вого права в царський період
(753 – 509 р. до н. е.); етап ранньо- го права (V в. до н. е. – середина IV в. до н. е.); етап
преторської юстиції (366 – 17 р. до н. е.).

Характерні ознаки: релігійна, обрядова форма судочин- ства; консервативність, строгий

формалізм; примітивна коди- фікація («Закони XII таблиць»); злиття культових, моральних і
правових норм; нерозвиненість правових інститутів; стро- гість закону й суворість
покарання; закони приймаються на народних зборах (центуріатні, трибутні, куріатні
коміції); спе- цифічний інститут батьківської влади (з правом життя й смер- ті);
застосування норм права тільки щодо римських громадян (цивільне право); легісакційне
судочинство.

ІІ. Класичний період (17 р. до н.е. – 212 р.) – 17 р. до н. е. – вве- дення формулярного
процесу; 212 р. – едикт Каракалли про рівні права перегринів і квіритів, злиття цивільного й
права народів.

Ознаки періоду: відхід від формалізму (важливо було слі- дувати не букві, а духу закону);
поява преторського права; батьківська влада слабшає, з’являється явище емансипації
(звільнення); право обслуговує класовий рабовласницький лад; магістрати та юристи
адаптують право до нових суспіль- но-економічних відносин; виникає регулярна
юриспруденція; з’являються адвокатура та нотаріат; формулярне судочинство.

ІІІ. Посткласичний період (212 – 565 рр.) – 342 р. – скасу- вання формулярного й введення
екстраординарного процесу; 426 р. – Закон «Про цитування юристів»; 527 – 565 рр. – кодифі-
кація Юстиніана (Corpus juris civilis).

Ознаки періоду: складання єдиної системи римського пра- ва; поява перших неофіційних
кодексів; законом уважаєть- ся воля імператора; основні продуктивні сили вже не раби, а
вільні й напіввільні категорії населення; наростають проти- річчя між двома правовими
порядками – старим і новим (імпе- раторським) законодавством, з’являється потреба в
офіційній кодифікації; екстраординарне судочинство.

Періодизація римського права (за проф. Д. В. Дождєвим)

1. Архаїчний (753 – 367 рр. до н. е.) – від заснування міста до появи посади міського претора.

2. Передкласичний (367 – 17 рр. до н. е.) – від виникнення посади міського претора до

завершення реформи цивільно- го судочинства, а саме, скасування процедури per legis
actiones прийняттям законодавства Августа (egis Iulia de iurisdictione).

3. Класичний (17 р. до н. е. – 235 р. н. е.) – від реформи ци- вільного судочинства до смерті
Олександра Севера, після якої військово-бюрократична монархія вступає в епоху «солдат-
ських імператорів», коли стабільність розхитується і склада- ються умови для формування
абсолютної монархії.

4. Посткласичний (IV – V ст.) – період загального культурно- го занепаду.

5. Юстиніанівський (527 – 565 рр.) – систематизація рим- ського права.

3. Характеристика римського приватного права

Норми римського приватного права регулювали широке коло суспільних відносин між
приватними особами.

До них належали:
1) комплекс особистих прав, правове становище суб’єктів права; 2) питання захисту
приватних прав;
3) шлюбно-сімейні відносини;
4) відносини, пов’язані з власністю та іншими правами на речі; 5) зобов’язання суб’єктів, що
виникають з різних підстав –

договорів, деліктів, квазідоговорів та квазіделіктів;

6) коло питань, що виникають з приводу спадкування майна. До основних рис римського
приватного права слід віднести: 1) регулює відносини приватних осіб;
2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на еконо-

мічній свободі, вільному самовизначенні та рівності товарови- робників, захисті власників

від свавілля держави;

3) забезпечує вільне волевиявлення суб’єктів при реаліза- ції їхніх прав;

4) припускає широке використання договірної форми регу- лювання;

5) містить норми, що «звернені» до суб’єктивного права та забезпечують судовий захист;

6) характеризується переважанням диспозитивних норм;

7) вирішує спірну ситуацію на основі конкретного випадку (казусу);

8) розвивається на ґрунті двох основних і протилежних принципів: консерватизму та

прогресивності.

4. Рецепція римського права, її причини, форми й типи

Рецепція римського права – це використання (запозичен- ня) його положень іншими

правовими системами в різні істо- ричні періоди.

Фактори рецепції:

1) саме в Стародавньому Римі були вперше сформульовані основні поняття і положення

права;

2) набула чіткої розробки струнка й логічно вибудована сис- тема регулювання речових та
зобов’язальних правовідносин;

3) була сформована висока юридична техніка;

4) широкого застосування набула юридична практика. Існують різні види, типи та форми
рецепцій. Так, за вида-

ми виокремлюють прямі (первинні) та похідні (вторинні), явні та приховані рецепції. Це

пов’язане з тим, що рецепція не обов’язково є прямим, безпосереднім контактом у часі. Ідеї
римського права, окремі його положення, правничі рішення досить часто реципуються
опосередковано, наприклад, шля- хом запозичення ідей з правничої системи або
законодавства окремої країни, де рецепція вже відбулася раніше («вторинна» або «похідна»
рецепція). Типовий приклад – запозичення ба- гатьма країнами положень Кодексу
Наполеона або Німецького цивільного кодексу (хоч, власне, й вони є результатом вторин-
ної рецепції – проміжною ланкою для них були кодифікацій- ні акти, створені за
Юстиніана). Рецепція також може бути не лише явною, а й латентною (прихованою). Це
відбувається, на- приклад, у тих випадках, якщо запозичення певних ідей або якихось засад,
принципових рішень тощо зроблено у проце- сі правотворення фактично на підґрунті вже
відомої раніше системи права, але з проголошенням (офіційно, напівофіцій- но тощо)
принципово іншого підходу. Із таким видом рецепції зустрічаємось, наприклад, коли
йдеться про правотворення у радянській державі, або в інших країнах, де панувала чи панує
соціалістична концепція цивільного права, що відкидає у ці- лому чи у визначенні засадних
принципів суть та головні ідеї приватного права взагалі та права римського зокрема. У
тако- му разі запозичення, як правило, все ж таки відбувається, але офіційно
проголошується відмова від «застарілих» принципів.

Залежно від того, в який спосіб здійснюється рецепція сис- теми права, виокремлюються
певні її типи, а саме: східноєв- ропейський (візантійський) та західноєвропейський.

Східноєвропейський (візантійський) тип рецепції харак- теризується наступними

ознаками:

1) ґрунтується на одній, чітко встановленій ідеологічній максимі;

2) не має, як правило, глибокої науково-теоретичної бази;

3) провадиться «за ініціативою зверху», не завжди зумовле- ний потребами суспільства або
навіть не відповідає його по- требам;

4) обмежується декількома видами форм рецепції, найчас- тіше – обранням зразків для
наслідування.

Для західноєвропейського типу рецепції властиві наступні риси:

1) ґрунтується на плюралізмі політичних та правових думок; 2) має надійне методологічне

підґрунтя (теоретичну базу); 3) є компромісом дії різних політичних, економічних, соці-

альних сил;
4) відбувається внаслідок «ініціативи знизу» (як реалізація

соціальних, культурних, економічних та інших потреб).

До форм рецепції відносять:

1) вивчення в навчальних закладах як юридичної загально- освітньої дисципліни з метою

формування світогляду майбут- ніх правників;

2) вивчення римського права як надбання культури;

3) дослідження, аналіз та коментування юридичних джерел; 4) безпосереднє застосування
норм та положень раніше

чинного права;
5) використання норм позитивного права як взірця при

створенні нормативних актів (особливо при реалізації коди- фікаційних проектів);

6) використання методики створення нормативних актів або їхнього застосування;

7) сприйняття та використання головних засад, ідей та ка- тегорій, накопичених

попередніми системами права.

5. Рецепція римського приватного права в Україні

Географічне розташування України, тривала відсутність територіальної єдності,
перебування її у складі різних країн зумовили вплив римського права як зі Сходу (основою
якого було візантійсько-римське та візантійсько-канонічне право), так і з Заходу (завдяки
проникненню європейських правових традицій), тому українське право формувалось як
синтез міс- цевого звичаєвого права, реципованого римського та візан- тійського права.

Починаючи з часів Київської Русі, можна простежити ві- зантійсько-римський вплив на

формування та зміст джерел права. Так, одними з перших джерел права стали договори з
Візантією, або так зване jus gentium Східної Римської імперії (907, 911, 944 і 977 рр.).

Неабияку роль у правовій системі Русі відіграла «Руська правда» 1054 року (відома в трьох
редакціях як «Правда Ярос- лава», «Правда Ярославичів», «Просторова правда»), створена
під впливом положень як звичаєвого давньоруського права, так і візантійсько-римського.
Протягом XVI ст. було видано три Литовські статути: у 1529 р. – «Старий», 1566 р. – «Волин-
ський», 1588 р. – «Новий», які були результатом використання й творчої переробки
поточного литовського законодавства та судової практики, положень римського,
німецького, польсько- го права, а також звичаєвого права Литви, Польщі, України.

Візантійсько-римське право вплинуло також на розвиток руського права в ХІV–ХVІІ ст. Так,
до «Судебника царя Іва- на ІІІ» 1497 р. додавалися статті візантійського права під на- звою
«Стародавні закони із книг Юстиніана».

Після приєднання України до Московської держави рим- ські та німецькі джерела, Статути
Великого князівства Литов- ського, польське законодавство, звичаєве право України та
судова практика частково лягли в основу «Прав, за якими су- диться малоросійський
народ» 1743 р. Значного впливу ідей та рішень римського приватного права зазнало
«Зібрання ма- лоросійських прав» 1807 року.

Є. О. Харитонов та О. А. Підопригора зазначають, що аналіз положень книги X Зводу

законів Російської імперії, проектів Цивільного уложення Російської імперії, розроблених
напри- кінці XIX – на початку XX ст. щодо сімейного, спадкового права, дає підстави
стверджувати про наявність місцевого звичаєво- го права, скоригованого православною
(візантійською) тради- цією, щодо речових прав, окремих видів зобов’язань, відшко-
дування шкоди вказують на деякий вплив римського права.

У радянський період про рецепцію римського права взага- лі не йшлося, оскільки

відкидались будь-які приватноправові відносини, які не вмонтовувалися в комуністичну
ідеологію. Однак при розробці та прийнятті кодексів СРСР спостерігався вплив
опосередкованої рецепції – через використання цивіль- них кодексів європейських країн,
тобто у цьому випадку мала місце латентна, похідна рецепція римського права.

У сучасній Україні простежується активізація зусиль науков- ців щодо сприйняття й

визнання рецепції римського права як доведеного факту. Свідченням є низка наукових
шкіл, діяль- ність яких спрямована на осмислення теоретичних і практичних аспектів
широкомасштабного в історії права явища – рецепції римського права. Сучасний
Цивільний кодекс Украіїни побудований на основі пандектної системи та складається із 6
книг: Книга 1 – Зальні положення; Книга 2 – Особисті немай- нові і майнові права фізичної
особи; Книга 3 – Право власності та інші речові права; Книга 4 – Право інтелектуальної
власності; Книга 5 – Зобов’язальне право; Книга 6 – Спадкове право.

Суттєві перетворення у соціально-політичній та економіч- ній царинах суспільного буття

України, що відбулися після проголошення її незалежності й прийняття нової Конститу-
ції, обумовили принципові зміни у цивільно-правовій сфері та викликали необхідність
закріплення нових засад правового регулювання відносин за участю фізичних та
юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі засадах приватного права:
неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
неприпустимості позбавлення права влас- ності, крім випадків, встановлених Конституцією
та законом; свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена
законом; судового захисту цивільного права та інтересу; справедливості, добросовісності й
розумності.

6. Місце римського права в історії європейського права

На думку вітчизняного цивіліста Є. О. Харитонова, рим- ське право є «материнським» щодо

західної європейської тра- диції права, яка визначається як система правових ціннос- тей,
категорій та інститутів, властивих західноєвропейській локальній цивілізації та заснованих
на світогляді, культурі та ментальності західного світу, що веде родовід від грецької та
римської античності.

Значення римського права для розвитку континенталь- ного права Європи є надзвичайно
вагомим. Для складного процесу сприйняття римського права в Європі характерно те, що
його використання і поширення відбувалися головним чином завдяки його авторитету, а не
через потребу в засто- суванні його майнових положень. Таким чином, у першому випадку
причини треба шукати у форматі історії ідей, як при першому сприйнятті глосаторами в
Італії в XII ст., так і відро- дження римського права в Німеччині в XIX ст. прихильника- ми
пандектного права. У другому – в процесах економічного та соціального розвитку, що
викликали потребу застосування положень римського права в Німеччині, Італії та Франції
ча- сів пізнього середньовіччя.

На англо-саксонське право римське право не мало подібного впливу, хоча зберігало деяке
значення в якості зразка й авто- ритету. Особлива для Англії процесуальна техніка з її
системою прецедентів, яку розвивали суди, аж до кінця XIX ст. залишала Англію і США
майже повністю осторонь від високорозвиненого правознавства та законодавчої техніки
континентальних країн Європи. Те, що англо-саксонське право все ж досягло досить
високого рівня юридичної техніки для успішного оволодіння правовою проблематикою
західного індустріального суспіль- ства, показує можливість досягнення ефективних
результатів за допомогою різних типів юридичної техніки.

Становлення європейського права стало можливим за- вдяки єдності культурних

перспектив: перша перспекти- ва пов’язана з відродженням ідеї ролі права в суспільстві як
основного регулятора та поширенням ідей римського права (це так зване «друге
народження римського права»); друга пов’язана з розвитком християнської цивілізації;
третя – це ідея екстериторіального характеру права, яка ґрунтується на визнанні права
основною соціальною цінністю. Але, говорячи про вплив римського права на європейське,
ми маємо заува- жити, що мова не йде про пряме, безпосереднє використан- ня римського
права у його первинному вигляді, не про автен- тичність системи унікального правового
регулювання, а про її «переспівування», із збереженням основних системотворчих
елементів.

7. Значення вивчення римського приватного права

для сучасних юристів
1. Римське право є необхідним методологічним підґрунтям

для здобуття професійної юридичної освіти та дидактичною базою для формування

юридичної культури.

2. Римське право уперше в історії людства розробило кри- терії для оцінки правової
поведінки людини, сформулювало особливу правову культуру відносин між людьми.

3. У римському праві закріплено розуміння права як сис- теми загальнообов’язкових

правових норм, санкціонованих людьми для всезагального блага.
4. Чіткість юридичних визначень і формул, досконала юри- дична техніка та здійснена
римськими юристами кодифікація, мають неоціненне значення для підвищення науково-
прак- тичної кваліфікації юриста.

5. Римські юристи вперше взяли на себе сміливість заявити про те, що правом треба
займатися, його необхідно вивчати і йому потрібно навчатися.

6. Сучасні галузі права (цивільне право та процес, під- приємницьке право, міжнародне
приватне право та сімейне право) базуються на ідеях та принципах римського приват- ного
права.

7. Практичне значення римської правової культури, прак- тика глибокого аналізу об’ємного
комплексу цивільних відно- син, чіткість висновків з конкретних правових ситуацій мають
фундаментальне значення для сучасних правознавців.

8. У римському праві вперше було здійснено поділ права на дві самостійні частини: публічне
та приватне право, що дозво- лило в майбутньому розмежовувати публічно-правові та при-
ватно-правові інтереси.

9. Володіння загальновизнаними сентенціями (вислов- лювання, думка, вираз, судження) з

римської юриспруденції свідчитиме про високий рівень правової культури фахівців та
сприятиме діалогу та порозумінню між ними.

10. Сучасна юриспруденція має керуватися висловом відо- мого німецького мислителя ХІХ
ст. Рудольфа Ієрінга: «Через римське право – далі, випереджаючи його».

ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК

Глоса (glossa) – помітка на полях, яка робилася римськи- ми юристами задля кращого
розуміння правових норм. Гло- сатори займалися вивченням тексту Дигест, але мета цього
вивчення не полягала у пристосуванні норм та інститутів римського права для
регулювання існуючих відносин. У сво- їх пошуках вони користувалися методологічною
базою цер- ковної схоластики: намагалися прояснити неясні місця в тексті, усунути явні
суперечності, використовуючи прийоми герменевтики, філологічного аналізу. Ці
дослідження спри- яли формуванню наукової бази для викладання права в уні- верситетах,
але не мали практичного значення, хоча норми, юридичні конструкції, категорії римського
права могли бути з успіхом використані в реальному житті. Систематизовані глоси «Glossa
ordinaria» («Впорядкована глоса») видав у 1250 році юрист Аккурсіус.

Глосатори – західноєвропейська школа юристів, що вини- кла в кінці ХІ ст. у Болонському

університеті (Італія). Її представ- ники основну увагу приділяли глосам (тлумаченню)
Кодексу Юстиніана – Corpus juris civilis (Звід цивільного права). Була заснована
правознавцем Ірнерієм (1065–1125). Основні пред- ставники у ХІІ–ХІІІ ст. – Булгар, Рогеріус,
Альберікус, Бассіа- нус, Пілліус, Вакаріус, Одофредус, Ацо, Аккурсіус. Глосатори ставили за
мету вивчення джерел римського права (насампе- ред, Дигест). Працюючи над текстами
першоджерел, вони (за- звичай на полях або між рядками тексту) робили глоси, тобто
коментували, давали зауваження до певних правоположень.

Постглосатори – італійська правова школа, що прийшла з середини ХІІІ ст. на зміну

глосаторам. Постглосатори займа- лися тлумаченням правових понять і окремих уривків з
коди- фікації Юстиніана, що містилися в роботах глосаторів, з ме- тою виведення так званої
загальної думки учених (communis opinio doctorum). У своїх коментарях вони, відступаючи
від первинного сенсу конструкцій римського права, провели значну роботу за його
погодженням з нормами сучасного їм канонічного, міського та звичайного права.
Пристосоване до умов феодального суспільства римське право в обробці по- стглосаторів
було рецепійовано в багатьох країнах Західної Європи. Найбільш відомі представники
напряму – Майнус, Раваніс, Луллій, Бартоло (Бартолус), Бальд (Бальдус) та інші.

Квіритське право (jus Quiritium) – складова частина рим- ського цивільного права.
Найдавніше, суто римське право, що регулювало майнові відносини між римськими
громадянами (квіритами). Квіритське право у захисті майнових прав рим- ських громадян
досить відверто надавало перевагу заможним колам громади, що особливо яскраво
виявлялося при заподі- янні шкоди багатим. Воно було непридатним для регулювання
відносин, що складалися між квіритами, з одного боку, і некві- ритами – з іншого.
Відзначалося обтяжливим формалізмом, стійким консерватизмом. Основним джерелом
цього права були «Закони XII таблиць».

Натуральне право (jus naturalis) – воно визнавалося при- родним, коли в ньому вбачали
щось загальне, вічне, незмінно правильне та справедливе для всіх часів і народів. Aeqvitas –
справедливість природного права служила вірним масшта- бом для критики чинного
права, керівним орієнтиром у пра- вотворчості, тлумаченні, застосуванні норм права.

Право народів (jus gentium) – правові норми по відношенню до підкорених і союзних

народів. Дані правові норми були части- ною римського законодавства і склалися під час
вирішення спо- рів між римськими громадянами та іноземцями (переґрінами).

Преторське право (jus praetorum) – особлива система рим- ського права, що утворилася в ІІІ
– І ст. до н. е. з норм, виро- блених у ході цивільно-процесуальної діяльності преторів та
інших судових магістратів. Воно протиставлялося римському цивільному праву, основними
джерелами якого були закони (і, насамперед, найдавніші Закони ХІІ таблиць (451–449 до н.
е.) і тлумачення до них.

Природний розум (naturalis ratio) – латинський вираз для пояснення природного розуму
людської істоти, тобто вродже- ну здатність міркувати.

Публічне право (jus publicum) – норми права, які охороня- ють інтереси суспільства в
цілому, визначають правове стано- вище держави та її органів. Для нього характерний
принцип, що норми римського публічного права не можуть бути змінені угодою приватних
осіб, тому норми цього права є імператив- ними, тобто обов’язковими. Римське публічне
право мало у своїй структурі три розділи: права та обов’язки чиновників, священників та
кримінальне право.

Рецепція права – відродження, сприйняття ідей, принци- пів та положень системи права
минулих епох новою системою права. Найвідомішим прикладом є рецепція римського
права у правовій системі пізніших часів. На перебіг та характер ре- цепції в окремих країнах
можуть впливати різні обставини (ге- ополітичне становище, ступінь економічного
розвитку, світо- гляд, ментальність тощо), які прискорюють або сповільнюють процес
рецепції. Рецепція права можлива в різних формах і ви- дах. Виділяють такі її форми:
вивчення у навчальних закладах юридичної загальноосвітньої дисципліни з метою
формування світогляду майбутніх правників; вивчення права минулої ци- вілізації як
надбання культури; дослідження, аналіз та комен- тування юридичних джерел;
безпосереднє застосування норм і положень норм раніше чинного права; використання
норм позитивного права минувшини як взірця при створенні норма- тивних актів
(особливо при реалізації кодифікаційних проек- тів); використання методики створення
нормативних актів або їх застосування; сприйняття і використання головних засад, ідей та
категорій, нагромаджених попередніми системами пра- ва. Реально рецепція майже ніколи
не відбувається у будь-якій одній формі. Найчастіше має місце поєднання кількох форм з
переважанням однієї з них. Розрізняють прямі (первинні) та похідні (вторинні) рецепції. Це
пов’язане з тим, що рецеп- ція не обов’язково є прямим, безпосереднім контактом у часі.
Ідеї права, правничі рішення досить часто рецепіюються опосередковано, наприклад,
шляхом запозичення ідей з пра- вової системи або законодавства окремої країни, де
рецепція вже відбулася раніше («вторинна» або «похідна»). Типовий приклад – запозичення
багатьма країнами положень Ко- дексу Наполеона 1804 р. або Німецького цивільного
уложен- ня 1896 р., які самі є результатом рецепції римського права. Рецепція також може
бути не лише явною, але й латентною (прихованою). Це відбувається у тих випадках, коли
запози- чення певних ідей або якихось засад чи принципових рішень зроблено у процесі
правотворення фактично на підґрунті вже відомої раніше системи права, але з
проголошенням (офіційно, напівофіційно) принципово іншого підходу. Такий вид рецепції
зустрічається, наприклад, коли йдеться про пра- вотворення у СРСР або в інших країнах, де
панувала чи панує соціалістична концепція цивільного права, яка відкидає у цілому чи у
визначенні головних принципів суть та головної ідеї попередніх систем
«експлуататорського» права. У такому випадку запозичення, як правило, відбувається, але
офіційно проголошується відмова від «застарілих» принципів.

Рецепція римського права (receptio) – процес запозичення та засвоєння римських

юридичних концепцій, поглядів, по- нять і конструкцій, що розпочався у середньовічній
Європі. Предметом рецепції стало римське приватне право. Римське публічне право
перестало існувати разом з падінням Риму. Рецепція римського права поєднала правовий
розвиток Ста- родавнього світу, Середньовіччя та Нового часу.

Римське право (jus Romanum) – право Стародавнього Риму. Як писане право, воно виникло
у 451 – 450 до н. е. у формі Законів XII таблиць, в яких були записані усталені зви- чаї
римського суспільства тих часів. Джерелами римського права були також преторські
едикти, розпорядження імпе- раторів (конституції) тощо. Своє завершення розвиток рим-
ського права дістав у реформах візантійського імператора Юстиніана. Римське право
поділялося на публічне (регулю- вало державно-правові відносини) і приватне (регулювало
цивільно-правові відносини). Істотний вплив на формуван- ня римського права мали
римські юристи, яким імперато- ри надавали право офіційного тлумачення законодавства.
Такі тлумачення мали силу законів. Римське право було пра- вом рабовласницького
суспільства – тільки вільних грома- дян Римської імперії. Раб не був носієм цього права, він
був лише його об’єктом. Правовий стан вільної особи визначав- ся її майновим станом.
Проте формально всі суб’єкти права визнавалися рівними. Римське право багато уваги
приділяло праву власності й зобов’язальному праву, зокрема, договорам. Пізніше було
рецепійоване багатьма країнами світу й стало ос- новою сучасної цивілістики.

Цивільне право (jus civile) – найдавніша система рим- ського приватного права, основним
джерелом якої є Зако- ни XII таблиць. Цивільне право відрізнялося національним
характером, оскільки регулювало правовідносини між рим- ськими громадянами;
територіальною замкнутістю, так як діяло на території міста Рим; крайнім формалізмом,
тому що укладання правочинів супроводжувалося обов’язковістю дотримання певних
ритуальних дій та обрядів. Воно трива- лий час діяло одночасно з іншими правовими
системами: правом народів і преторським правом, які виникли згодом.