1. Римське право як предмет вивчення. Роль та значення римського права для сучасного юриста.

Рецепція римського права

Історія створення сучасного правознавства починається від часів Стародавнього Риму. Звісно, правові системи існували й у давніших
цивілізаціях. Більш того, саме римське право зазнало потужного впливу давньогрецького, близькосхідного, іудейського тощо права,
запозичивши звідти значну кількість ідей, принципів, конкретних правових норм. Але тільки у Римській античній цивілізації право
перетворилося на порівняно самостійний феномен, набуло значення самостійного предмету, який можна вивчати й нині, абстрагувавшись
від конкретно-історичних умов, культури, держави, в якій воно сформувалося.
Десь за п´ятсот років до н. є. було прийнято відомі Закони XII таблиць, в яких викладено правові засади організації громадянського
суспільства. Протягом тисячоліття ці засади розвивалися, набувши згодом вигляду досконалої системи римського права. Вершиною його
розквіту було III ст. н. є. Римлянам вдалося досягти таких висот правової культури, що здатні слугувати людству і в наші часи.
Отже, для того, щоб ґрунтовно опанувати знання у галузі сучасного права, слід спочатку ознайомитися з його витоками — римським
правом, його основними принципами, правовими ідеями, інститутами, лаконічними формулюваннями і глибоким змістом.
Сучасна методика викладання права в основному зводиться до тлумачення і коментування чинного законодавства. Підручники
перенасичені поясненнями статей кодексів та інших нормативних актів настільки, що студент часто губиться у гущавині положень
численних гіпотез, диспозицій і санкцій правових норм.
Отже, якщо додержуватися зазначеної методики викладання права, то ідеальною навчальною дисципліною в цьому плані є римське право.
Воно (особливо римське приватне право) абстраговане від тих соціально-економічних умов, на ґрунті яких зародилося, і тому цілком
позбавлене характеру тлумачення чи коментування чинного на той час законодавства. Як предмет вивчення студентами римське право є
«чистою» юриспруденцією. Звісно, у галузі публічного права, що регулює взаємини держави з її громадянами, встановлюючи основи
правопорядку в державі, «прив´язка» до конкретних соціально-економічних умов, політичних інституцій тощо відчувається більше, ніж у
праві приватному, що за характером є «правом абстрактного індивіда». Проте і римське публічне право створило безліч категорій і понять,
що мають «позачасовий характер» і якими юриспруденція користується протягом тисячол
іть. Досить хоча б згадати сентенції: «Немає покарання, якщо немає злочину, передбаченого законом», «Двічі за одне й те саме не
відповідають» та ін., такі універсальні поняття, як «республіка», «імперія», «консульство», «сенат», «вето» тощо.
Видатний римський юрист Ульпіан зазначав, що вивчення права поділяється на дві частини: публічне та приватне право. Він розрізняв
приватне і публічне право залежно від того, чиєї користі воно, насамперед, стосується: суспільної (державної) чи приватної (окремих осіб):
«Публічне право — це те, що стосується становища римської держави, приватне — це те, що стосується користі окремих осіб; існує
корисне у суспільному відношенні й корисне у приватному відношенні» (Дигести Юстиніана. 1.1.2).
Отже, по-перше, предметом нашого вивчення має бути римське публічне і римське приватне право, взяті у їхній сукупності як складові
частини (галузі) римського права.
Однак, крім того, римське право має свою внутрішню структуру, зумовлену логікою взаємозв´язку окремих його норм, інститутів тощо.
Природно, що й вона має бути врахована при викладі матеріалу. При цьому виходимо з сентенції іншого видатного римського правознавця
— Гая: «Все право, яким ми користуємося, відноситься або до осіб, або до речей (об´єктів), або до правових дій» (Інституції Гая. 1.8.).
Такий порядок розташування навчального матеріалу називають інституційною системою. Вважають, що інституційна система складається
з трьох частин відповідно до категорій, згадуваних Гаєм.
Але слід мати на увазі, що Інституції Гая складаються не з трьох, а з чотирьох книг — четверта книга присвячена позовам та судочинству.
Крім того, частина першої книги Інституцій присвячена питанням загальної теорії права та публічному праву (визначення права
природного та «цивільного», характеристика форм права, набуття громадянства тощо). Отже, по-друге, предметом вивчення мають бути
вчення: 1) про сутність, значення та систему права; 2) про основи правопорядку в державі; 3) про статус особи; 4) про майнові та пов
´язані з ними відносини; 5) про дії, що мають правове значення.
За такою системою і викладено матеріал у цій книзі. Перша частина охоплює загальні положення, що стосуються римського права: 1)
передумови та чинники формування римського права; 2) підвалини римського права; 3) поняття римського права та його місце в системі
культури; 4) форми правотворення; 5) суб´єкти та об´єкти римського права; 6) способи захисту прав та інтересів; 7) рецепція римського
права.
Друга частина присвячена характеристиці основ публічного права: 1) його суб´єктів; 2) основ публічного правопорядку; 3) державного
устрою та врядування; 4) карного права як засобу охорони публічного правопорядку.
Третя частина містить положення приватного права: 1) про статус приватної особи та захист її прав; 2) про права на речі (володіння,
право власності, права на чужі речі); 3) про договори; 4) про інші зобов´язання; 5) про спадкування. За межі згаданих трьох частин
винесені вступні положення (про значення вивчення римського права; джерела його вивчення; традиції вивчення римського права в
Україні тощо).

Історичне значення римського права для Європи і в тому числі для України зумовлене тим, що протягом тривалого часу воно у
класичному та греко-римському (візантійському) варіантах впливало на формування та розвиток усіх європейських правових систем.
Після падіння Римської імперії в 476 р. римське право і далі існувало і навіть розвивалося у Візантії. З її падінням для римського права
настала епоха забуття. На тривалий час воно ніби зникло. Його не вивчають, губляться нечисленні записи. Здавалось, остаточна загибель і
втрата неминучі. Проте Римське право продовжувало жити у свідомості римського народу, підкореного варварами. Поступово його
починають застосовувати у відносинах між римським населенням, а потім і вивчати.
Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захшцає інтереси
держави, є публічне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це право приватне.
Receptio - термін латинського походження, стосовно римського права означає відновлення дії, запозичення, переробка, засвоєння.
Внаслідок рецепції римське право відродилось і вдруге підкорило світ.
Історично процес рецепції права відбувався поступово. Перший етап рецепції характеризується переважно вивченням римського права в
окремих міських центрах Італії. Для другого етапу типовим є розширення  рецепції на території ряду держав і практичне застосування
римського права в діяльності суддів-практиків. Третій етап - це більш повна переробка і засвоєння досягнень римського права. Треба мати
на увазі, і це цілком ясно, що пристосування римського права до потреб практики частково мало місце і на першому етапі, а його вивчення
- і на другому.
Початок рецепції відноситься до ХІ-ХІІ ст. Проте вже відомо, що дія римського права не припинялася. У кінці ХІ ст. у Болоньї засновано
університет, який незабаром стає всесвітньо відомим центром відроджуваної юриспруденції. Юридична діяльність Болонської школи
виявилася насамперед у викладанні римського права. Викладання полягало в читанні і коментуванні джерел, коментарі тлумачились
викладачами і тлумачення під диктовку записувались слухачами. Такі тлумачення називаються  г л о с а м и, тому звідси і сама школа
називається школою глосаторів. Систематичний виклад усього цивільного права не був властивий школі.
Найбільшого обсягу рецепція досягла в Німеччині. У Швабському зерцалі 1275 року налічується близько 150 запозичень з кодифікацій
Юстиніана. Зазнали впливу і такі пам’ятки німецького права, як Саксонське зерцало, Кароліна та ін. До кінця ХІХ ст. в Німеччині римське
право було невичерпним джерелом і класичним зразком для створення норм німецького права. Зокрема, вплив римського права
1
позначився на структурі німецького цивільного Уложення 1900 року. Його фундамент становило те німецьке право, в якому
асимілювались досягнення римської правової форми. Та чи не найширше використали римське право укладачі класичного буржуазного
кодексу Наполеона 1804 р. Кодекс, як і римське класичне право, містить чіткі, лаконічні формулювання, написаний простою мовою.
Вирішуючи окремі питання права, зокрема права власності, договору, позовів, кодекс прямо повторює римське класичне право. Під час
завойовницьких воєн у фургонах наполеонівської армії кодекс розвозили по всій Європі, він став частиною законодавства Рейнських
провінцій, а також Польщі, Італії, Болгарії, Швейцарії, Румунії, Греції та інших держав. Найважливіші його положення були відтворені
правом багатьох латиноамериканських держав і навіть Японії.
Рецепційоване римське приватне право протягом тривалого часу було чинним у багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило
глибокий слід у правосвідомості, цивільному законодавстві, в науці і практиці цивільного права.

2. Література з римського права

Літературу з римського права для зручності викладу поділимо на окремі групи:
1. Романістична література російською мовою до 1917 р.
2. Література радянського періоду.
3. Сучасна література: а) українська література; б) іноземна література; в) історична література.
4. Джерела. Збірники крилатих латинських афоризмів та термінів.
5. Спеціальні словники та довідники.
1. До першої групи літератури з римського права належать як монографічні, так і навчально-методичні праці, видані російською мовою до
1917 р. Слід зазначити, що школа романістів Російської імперії була сильною та авторитетною. Праці представників цієї романістичної
школи не поступалися науково-теоретичним рівнем західним дослідженням, а іноді були вищими. Не було такого римського правового
інституту як приватного, так і публічного права, якого б не досліджували романісти Російської імперії.
Про цю численну літературу детально йдеться у спеціальному підрозділі, присвяченому вивченню римського права в Україні.
При дослідженні проблем римського права вказані праці з римського права, безперечно, є доброю основою. Це твори високого науково-
теоретичного рівня. їх автори — визнані романісти не тільки в Російській імперії, а й у Європі. З ними рахувалися, їх поважали, вони, як
правило, дістали загальноєвропейське визнання.
2. Література радянського періоду такою багатою не була. Як уже зазначалося, дослідження проблем римського права у той час було
майже припинено. Лише у 1950 р. В. Бек захистив кандидатську дисертацію у Львові на тему «Рецепція римського права в Західній
Європі». В 1962 р. кандидатську дисертацію захистив один з авторів цього підручника —
О. А. Підопригора. Наукових публікацій з римського права майже не було. Проте в 1956 р. у Москві було видано серйозну монографію І.
С. Перетерського «Дигесты Юстиниана. Очерки по истории составления и общая характеристика».
У 1948 р. було видано фундаментальний підручник «Римское частное право», підготовлений колективом авторів за науковою редакцією І.
Б. Новицького та І. С Перетерського. Це, власне, перший підручник з римського права, виданий за радянських часів. Цього ж року І. Б.
Новицький видав навчальний посібник «Римское частное право» (М., 1948), а 1956 р. — підручник «Основы римского гражданского
права», який витримав кілька перевидань.
У 1961 р. Київський університет видає перший навчальний посібник українською мовою В. К. Дронікова «Римське приватне право». На
початку 60-х pp. В. О. Рясенцев видає «Методические указания к изучению курса «Основы римского гражданского права», а О. С. Іоффе та
В. А. Мусін — навчально-методичний посібник для студентів заочного відділення «Основы римского гражданского права» (Л., 1974).
Це, власне, і вся навчально-методична література, видана за радянських часів. Слід зазначити, що попри «вічність» тематики і високу
наукову кваліфікацію авторів, підручники та посібники, видані у 40—70-х pp., значною мірою морально застаріли, оскільки написані з
певних методологічних позицій і висвітлюють римське право під «ідеологічно витриманим» кутом зору.
Вже у 80-х pp. наукова робота у цій галузі пожвавилася. Журнал «Советское государство и право» публікує низку наукових статей з
проблем римського права радянських романістів: А. І. Косарева «Этапы рецепции римского права»; В. С. Нерсесянца «Правопонимание
римских юристов»; Л. А. Рогачевського «Плиний Младший — юрист»; В. А. Савельева «Право собственности в римской классической
юриспруденции»; низку праць 3. М. Черніловського «Презумпция и фикция в истории права», «Ложь и приблизительность в жизни
права», «В русле новых подходов»; Г. В. Швекова «Прогресс и преемственность в праве» та ін.
Видаються праці А. I. Косарева «Римское право» і В. А. Савельева «История римского частного права». У 1984 р. побачили світ «Дигесты
Юстиниана. Избранные фрагменты» у перекладі та з примітками I. С. Перетерского. У книзі дано переклад вибраних фрагментів із 26 книг
Дигестів зі вступною статтею професора Є. О. Скрипільова «Дигесты Юстиниана — основной источник познания римского права» і
нарисом професора М. М. Богуславського «И. С. Перетерский».
3. Сучасна література з римського права істотно збагатилася:
а) у період переходу до ринкової економіки значно зростає інтерес до римського права, що зумовило розширення видання спеціальної
літератури.
У 1990 р. вийшло перше видання підручника О. А. Підопри-гори російською мовою «Основы римского гражданского права», який
витримав, крім цього, ще три видання. Українською мовою підручник був виданий у 1995, 1997 і 2001 pp. Низку праць видав Є. О.
Харитонов: «Приватне право у Стародавньому Римі»; «Рецепция римского частного права»; «Рецепція римського приватного права:
Теоретичні та історико-правові аспекти»; «Основы римского частного права»; «Історія приватного (цивільного) права Європи. Книга 1.
Витоки». На основі своєї кандидатської дисертації видає монографію В. В. Васильченко «Римське спадкове право на тлі права сучасного».
2000 р. у Києві видано цікавий курс лекцій «Основи римського приватного права», підготовлений Є. М. Орачем та Б. Й. Тищиком,
посібник під такою самою назвою В. С. Макарчука, а у Донецьку видано курс лекцій з римського права В. С. Лещенка. Крім того, у тому ж
таки 2000 р. видаються підготовлені кафедрою цивільного права Одеської національної юридичної академії посібники для студентів
«Римське приватне право» та «Римське право», в них містяться конспект лекцій, завдання для семінарів та різноманітні додаткові
матеріали, необхідні при вивченні курсу. Важливим є те, що у цих посібниках вперше вміщено переклад українською мовою значної
кількості фрагментів із Законів XII таблиць, Інституцій Гая та Дигестів Юстиніана.
На цьому список літератури з римського права, виданої в Україні, поки що вичерпується. До уваги не бралися опубліковані в періодичних
виданнях окремі статті з римського права. їх перелік можна знайти у посібнику «Римське право. Інституції» (Харків: «Одіссей», 2000) або
у «Бібліографії з римського права», опублікованій у журналі «Суспільство, держава, право: Цивільне право» № 2 за 2002 p.;
б) література з римського права, видана російською мовою, у 90-х роках збагатилася і фундаментальними дослідженнями, і навчально-
методичною літературою. Слід зазначити що фундаментальна праця В. Д. Дождєва «Римское частное право» (М., 1996) є ґрунтовною,
однак як підручник для студентів її навряд чи може бути використано через монографічний характер.
Видатний дослідник історії держави і права 3. М. Черні-ловський у 1991 р. видає «Лекции по римскому частному праву» (М., 1991). Уже
після його смерті вийшов елементарний курс «Римское частное право» (М., 1997; 2000). О. А. Омель-ченко видає посібник «Основы
римского права» (М., 1994) і підручник «Римское право» (М., 2000); М. X. Хутиз — курс лекцій «Римское частное право» (М., 1994).
Виходить друком конспект лекцій «Основы римского права» Є. О. Скрипільова (М., 1998), підручник А. І. Косарева «Римское частное
право» (М., 1998), посібник С Ю. Судакова «Римское право» (М., 2001) та інші.
2
Крім того, у середині 90-х pp. було перевидано підручники відомих романістів часів Російської імперії: Й. О. Покровського — «История
римского права» (СПб., 1998), В. М. Хвостова — «Система римского права» та ін.
З іноземної навчальної літератури з римського права іншими мовами студентам, напевне, будуть доступні підручники авторів з країн
колишнього «соціалістичного табору» — Михайла Андреева, Кароля Ребро, Антуна Малєніци , Вітольда Володкє-вича і Марії Заблоцької.
Російською мовою перекладений з македонської підручник «Римське право» Іво Пухана і Мар´яни Поленак-Акимовської.
Слід зазначити, що у країнах Західної Європи традиційно видають багато навчально-методичної літератури з римського права. Одним з
перших підручників західноєвропейських авторів, перекладених російською мовою у XX столітті, є «Курс римского частного права»
видатного італійського романіста Чезаре Санфіліппо.
Разом з тим, згадуючи підручники новітні, в тому числі видані в Росії, перекладені російською з інших мов та видані іншими слов
´янськими мовами, слід зазначити, що вони жодною мірою не можуть замінити підручники вітчизняні. Адже найбільш перспективними є
навчальні видання, де не просто характеризуються догма чи історія римського права, а поняття останнього викладено з позиції вітчизняної
правової науки. Тому, якщо ми бажаємо мати сучасні уявлення про римське право, знання про нього на сучасному рівні, то мусимо йти
саме таким шляхом — вивчаючи доробок світової романістики, разом з тим орієнтуватися на власні підручники, що відображають
досягнення національної школи римського права, властиве саме їй бачення цього предмету;
в) для ґрунтовного вивчення римського права, безперечно, буде корисною історико-правова та культурологічна література: П. Н. Галанза
— «Государство и право Древнего Рима»; В. М. Катрич — «Государство и право Древнего Рима», Культура Древнего Рима: У 2-х т. (М.,
1985); Б. И. Тищик — «Держава і право Стародавнього Риму»; М. Е. Сергєєнко — «Жизнь в Древнем Риме ». Стане у пригоді також
«Хрестоматия по истории Древнего Рима» за редакцією професора В. І. Кузіщина, у якій багато витягів з джерел римського права, та інші
видання.
4. Останнім часом у Росії видано низку першоджерел у перекладі російською мовою: «Законы XII таблиц»; «Памятники римского права.
Институции Юстиниана»; Гай. Институции; «Памятники римского права. Законы XII таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана»;
«Памятники римского права. Юлий Павел. Пять книг сентенций к сыну. Фрагменты Домиция Ульпиана». .
Готується до друку повний переклад Дигестів Юстиніана у кількох томах. Перший том побачив світ у 2002 році.
Для студентів-юристів корисними будуть збірники крилатих римських афоризмів і термінів: «Латинская юридическая фразеология»;
«Словарь латинских крылатых слов» Н. Т. Бабичева, Я. М. Боровського (за ред. Я. М. Боровського); Н. Г. Корж, Ф. Й. Луцька «Із
скарбниці античної мудрості»; «Крылатые фразы древних римлян» (укладачі І. Смирнова, В. Левин-ський).
6. Корисними при вивченні римського права можуть бути енциклопедичні словники з римського права, серед яких, насамперед,
слід назвати словник Мілана Бартошека «Римское право: понятия, термины, определения» у перекладі на російську з чеської, а
також виданий польською мовою «Енциклопедичний словник римського права» Веслава Літевського.

3. Римська держава: виникнення, розвиток, публічний порядок

Римська рабовласницька державність виникла пізніше східних деспотій. Рим використав їх державницький досвід, досягнення науки і
техніки, правової думки і практики. Рабовласницька суспільно-економічна формація досягла тут найвищого ступеня свого розвитку,
сприяла зародженню у своїх надрах феодалізму, християнства, яке згодом перетворилося на державну релігію багатьох країн. Рим створив
найдосконалішу правову систему, яка стала основою сучасного цивільного права, сформував могутній державний механізм, здатний
управляти імперією світового масштабу.
Заснування міста Рим історична традиція відносить до 753 р. до н. е. і пов'язує це з іменами легендарних Ромула і Рема. На цей час
припадає доба розкладу первіснообщинного ладу у племен, які проживали на узбережжі ріки Тібр. Об'єднання трьох племен (латинів,
сабинів та етрусків) подібно до афінського синойкізму призвело до утворення в Римі общини найдавніших римських родів - патриціїв.
Розвиток землеробства і тваринництва, численні війни мали своїм наслідком майнове розшарування і порушення рівності общинників,
появу приватної власності і багатства. Виникає патріархальне рабовласництво, джерелом якого стають військовополонені. Формуються
політичні структури суспільства, які стали першоосновою рабовласницької державності.
В історії Римської рабовласницької держави виділяють три періоди:
 - царський (VIII ст. до н. е. - 509 р. до н. е.);
 - республіканський (509 р. до н. е. - 27 р. до н. е.);
 - монархічний (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.). Він поділяється на два етапи:
o а) принципат (27 р. до н. е. - 284 р. н. е.);
o б) домінат - абсолютна монархія (284-476 р. н. е.). Населення додержавного Риму поділялося на такі суспільні верстви:
 1. Квірити - повноправні римські громадяни, вважалися дітьми бога К віри на. Об'єднувалися у 300 родів, мали свої свята, спільні
землі. Справи роду вирішувалися на народних зборах по куріях, куди входило 10 родів. Вони називалися куріатними коміціями. На чолі
роду був старійшина. Згодом членів стародавніх римських родів стали називати патриціями. Вони мали повноправний статус громадян
Риму.
 2. Плебеї (від лат. - простолюдин) були вільним населенням, яке складалося із переселенців, що приходили під захист могутнього
Риму, і жителів підкорених народів Італії (латинських общин). Вони були позбавлені політичних прав, не брали участі у перерозподілі
землі. Заборонялися шлюби між ними і патриціями. У той же час вони могли вільно займатися будь-яким видом діяльності, набувати
майно, рабів, захищати свої права в суді. Плебеї були зобов'язані служити у війську, сплачувати податки і виконувати деякі державні
повинності.
Принизливе становище плебеїв у стародавньоримському суспільстві викликало їхнє обурення, відкрите чи приховане невдоволення, яке
нерідко виливалося у заворушення і навіть повстання проти патриціїв.
 3. Клієнти (від лат. - слухняний) являли собою особливу суспільну верству, утворену із чужоземців, які постійно чи тимчасово
проживали у Римі, відлущених на волю рабів, незаконно народжених дітей. Вони користувалися особистою свободою, але постійно
перебували у різних формах залежності від патриціїв ("їхніх патронів). Система патронату набула достатнього поширення у
Стародавньому Римі, оскільки, з одного боку, надавала захист неповноправному населенню засобами права і за допомогою органів
держави, а з другого - була додатковим джерелом збагачення патриціїв. Патрон міг мати необмежену кількість клієнтів, наділяв своїх
підопічних землею, робочою худобою, реманентом, брав їх із собою на війну тощо. Клієнти могли володіти рухомою власністю,
розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.
 4. Раби. Існували класичні джерела рабства. Рабовласництво у стародавньоримську епоху мало патріархальний характер, а раби за
римською традицією входили до складу патріархальної римської сім'ї.
У дореспубліканський період існували певні органи управління римським суспільством. Найважливіше місце серед них посідали народні
збори, що збиралися по куріях (куріатні коміції), у яких брали участь лише чоловіки-квірити. Тут вирішувалися питання війни і миру,
релігійних культів, обиралися посадові особи, розглядалися апеляції на смертні вироки, затверджувалися заповіти тощо. Одна курія
володіла одним голосом, який подавав її старійшина.

3
Одноосібним правителем Риму був рекс (цар), посада якого була виборною і довічною. Народні збори обирали і усували з посади рекса,
могли притягти його до відповідальності. Рекс вирішував питання повсякденного управління полісом, був верховним суддею,
воєначальником та жерцем. Атрибутом його влади була пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло із слонової кості. Усього
в історії Риму було сім рексів.
З часу заснування Риму тут діяв сенат, що складався з 300 осіб, до якого входили глави родів. Це був орган безпосереднього управління
полісом. Рекс узгоджував із сенатом найважливіші питання життя держави. Сенат обговорював кандидатури на посади, оберігав традиції
Риму, укладав договори з іншими державами.
Вагоме місце у політичному житті держави відігравали жрецькі колегії (авгурів, понтифіків, феціалів), що діяли при рексові.
Виникнення держави у Стародавньому Римі було обумовлене, з одного боку, розкладом первіснообщинного ладу, розвитком приватної
власності і диференціацією суспільства; а з другого - боротьбою плебеїв за рівноправність з членами римської общини, що призвело до
остаточного зруйнування родового ладу Риму. Полісна організація суспільного життя остаточно поступилася місцем рабовласницькій
державі. Чи не найвагомішу роль в цьому відіграли реформи рекса Сервія Туллія (VI ст. до н. е.).
За своїм змістом та значенням їх порівнюють з реформами Солона та Клісфена в Афінах.
Реформи Сервія Туллія (VI ст. до н. е.) поклали в основу общинної організації Риму майновий і територіальний принципи.
1. Все вільне населення Римського полісу (патриції і плебеї) було поділене на майнові розряди в залежності від рівня доходів. До першого
розряду входили громадяни, чиє майно оцінювалося у 100 тис. асів1.
У другому розряді опинилися ті, чиї статки складали 75 тис. асів, у третьому - громадяни з доходом у 50 тис. асів, в четвертому - жителі
Риму зі статками у 25 тис. асів, в п'ятому - громадяни з доходами в 12,5 тис. асів.
Окрему суспільну групу складали так звані "вершники" - найбагатші громадяни, майно яких оцінювалося понад 100 тис. асів. Крім того,
формувався окремий розряд найбідніших римлян - "пролетарі" (від латинського терміна "пролес"), котрі володіли незначним майном.
Кожен розряд громадян був зобов'язаний поставити до війська певну кількість військових одиниць - центурій (одна центурія складала 100
воїнів). Вершники, як найбагатші, повинні були сформувати 18 центурій кінноти. Всі інші розряди формували загони пішого війська за
таким розрахунком: І розряд - 80 центурій; II - 22 центурії; III - 20 центурій; IV - 22 центурії; V - 30 центурій. Пролетарі, чиє майно не
дотягувало до п'ятого розряду, формували всього одну центурію війська.
Оскільки в Римі кожний громадянин купував зброю та інші військові облаштунки за власний рахунок і утримував сам себе, то природно,
що придбати повне військове спорядження (меч, щит, спис, дротики, лати, одяг тощо) чи, тим більше, бойового коня, могли лише особи з
чималим достатком. Вони ж виставляли найбільше число центурій в народному ополченні. Неважко підрахувати, що вершники і
громадяни першого розряду формували разом 98 (18 + 80) центурій. Всього формувалося 193 центурії народного ополчення.
Найважливішим елементом цієї частини реформи було те, що центурії стали не лише військовою, а головним чином - політичною
організацією
Раз на п'ять років проходив перепис населення з метою визначення майнового цензу. Було запроваджено постійний податок на утримання
війська. До активної військової служби залучалися громадяни віком від 16 до 45 років, а чоловіки старшого віку несли гарнізонну службу.
Другою частиною реформ був розподіл населення за територіальним принципом. Старі роди і курії втратили своє значення. Місто-поліс
було розбито на 4 міських і 17 сільських територіальних округів - триб. В межах триб стали скликатися трибутні коміції, на яких кожна
триба мала один голос.
Таким чином, реформи Сервія Туллія завершили процес зруйнування основ родового ладу, замінивши його новим соціально-
політичним устроєм, що базувався на територіальному поділі населення і майнових відмінностях.
Реформи намітили головні напрями процесу утворення республіканського ладу, але не завершили його. Починаючи з 471 р. до н. е., збори
плебеїв починають приймати в трибах рішення, обов'язкові лише для плебсу. Із 449 р. до н. е. рішення трибутних зборів стають
обов'язковими для усіх мешканців триби.
Плебеї постійно боролися за розширення своїх прав. Найяскравішим прикладом цієї боротьби була так звана "сецесія плебеїв", коли в 494
р. до н. е. всі дорослі чоловіки-воїни з числа плебеїв при повному озброєнні залишили Рим і виселилися на Священну гору. Такий демарш
різко послабив військові сили Риму, а тому патриції були змушені піти на поступки. Була створена важлива державна посада -
плебейського народного трибуна - захисника інтересів і прав плебеїв. Ці посадові особи обиралися народними зборами по трибах
(трибутними коміціями) і мали право опротестування розпоряджень усіх інших посадових осіб (право вето).
Другою важливою перемогою плебеїв стало видання у 451-450 рр. до н. е. Законів XII Таблиць, які обмежили можливості патриціанських
магістратів і жерців-понтифіків щодо довільного трактування норм звичаєвого права. Тим самим плебеї були майже повністю зрівняні у
цивільних правах з патриціями. В самому тексті Законів термін "плебей" вживається лише один раз у зв'язку із збереженням заборони на
шлюби між патриціями і плебеями.
Після другої сецесії (офіційного протесту плебеїв) у 289 р. до н. е. був прийнятий закон Гортензія, який фактично урівнював повноваження
трибутних коміцій з центуріатними. Відбувається фактичне злиття патриціанської та плебейської верхівки.
Продовженням перебудови політичної структури римського суспільства стало скасування в 509 р. до н. е. посади рекса і обрання на його
місце двох консулів; зміна порядку формування сенату, який став призначатися спеціально уповноваженими особами - цензорами.
Формальне зрівняння плебеїв з патриціями у центуріях ще не означало їхньої фактичної рівності. Плебеї вимагали прийняття нових,
справедливих законів. На їх вимогу їхніх представників допустили в сенат, не чинили перешкод їхнім шлюбам з патриціями, вони могли
входити до жрецьких колегій.
Суспільна організація Римської республіки була типово рабовласницькою зі своїми особливостями.
Повну правоздатність мали лише громадяни Риму, народжені вільними Вона характеризувалася трьома статусами: свободи, громадянства,
сімейним статусом . З них чи не найважливішим був статус громадянства. Воно набувалося:
 - внаслідок народження від шлюбу римських громадян;
 - відпущенням громадянином свого раба на волю;
 - усиновленням (удочерінням) громадянином дитини-чужоземця;
 - наданням громадянства державою.
Втрата громадянства пов'язувалася із засудженням римлянина за тяжкий кримінальний злочин, оберненням у рабство чи військовим
полоном.
Правоздатність втрачалася повністю або частково.
Серед громадян Риму ніколи не було рівності. З кінця IV ст. до н. е. з найбагатших сімей сформовується так званий "благородний стан" -
нобілі. Згодом їх стали називати сенаторами. Вони володіли почесними званнями, посадами. З II ст. до н. е. серед впливових римлян
формується верства вершників, яка складалася із великих торговців, банкірів, лихварів, землевласників. Усі вони володіли сотнями, а то й
тисячами рабів.
Вільновідпущеники (лібертини) були обмежені у правах щодо участі у політичному житті та праві на шлюб з римськими громадянами.

4
Латини та перегрими були чужинцями. Користуючись особистою свободою, вони обмежувалися у політичних і деяких майнових правах.
З часом для регулювання відносин серед них та між ними і римськими громадянами було створено "право народів". У державному устрої
Риму з'явилися претори перегринів, які вирішували їхні проблеми.
Раби. Рабовласництво виникло в Римі ще до утворення держави. Як вже зазначалося, спочатку кількість рабів була невеликою, і самі
рабовласницькі відносини мали патріархальний характер. З III ст. до н. е. в результаті великих завойовницьких воєн з'являється маса рабів,
які піддаються жорстокій і нелюдській експлуатації. Це викликало масові повстання рабів. Раби перебували у державній або приватній
власності. Рабовласник мав повні права над рабом як над своїм рухомим чи нерухомим майном. Держава у відносини господарів і рабів не
втручалася і не встановлювала навіть елементарних гарантій захисту невільників. Раби перебували за межею громадянського
суспільства і не вважалися людьми. ("Все людське вмирає у рабові", "Раб - це знаряддя, яке може говорити".)
За формою правління Рим був аристократичною республікою.
 Найвищим органом державної влади були народні збори – центуріатні (- прийняття законів;- обрання найвищих посадових осіб;-
оголошення війни та укладення миру;- апеляції на смертні вироки), трибутні - обирали нижчих посадових осіб;- розглядали апеляції на
цивільні справи) та куріатні коміції(- формально вводили на посаду осіб, обраних іншими коміціями;- стежили за дотриманням релігійних
культів).
Сенат був другим за статусом органом влади і значною мірою органом безпосереднього управління, який формувався цензорами з числа
найбагатших і найзначніших громадян Риму. Формально термін повноважень сенаторів визначався у п'ять років (склад цього органу
переглядався цензорами), а фактично сенатори обіймали свої посади довічно. Це і призвело до виділення знаті в окрему верству -
сенаторський стан. Головував у сенаті перший сенатор (princeps senatus). Засідання цього органу відбувалися за ініціативи консулів або
преторів, які нерідко головували на них. Для вищих магістратів рішення сенату не були обов'язковими.
Магістратура з'явилася після реформ Сервія Туллія. До магістратів належали службові особи держави, урядовці різних рівнів. Це були
виборні посади, які користувалися особливою увагою та повагою народу. Образа такої особи прирівнювалася до образи всього римського
народу. За виконання своїх обов'язків магістрат не міг бути притягнутий до відповідальності чи достроково усунутий з посади.
Магістратура включала в себе два види магістратів: ординарні та екстраординарні (надзвичайні). До ординарних магістратів належали:
 1) консули, які обиралися у кількості двох чоловік на центуріатних коміціях. На території міста-поліса їхня влада обмежувалася
народними зборами, а у провінціях була необмеженою. Командували армією, головували на народних зборах, мали низку інших
повноважень;
 2) претори - заступники консулів, які відали головним чином питаннями судочинства та управління провінціями;
 3) цензори обиралися народними зборами на п'ять років у кількості двох осіб. Визначали майновий стан громадян і зараховували їх до
певних центурій, формували сенат, здійснювали нагляд за дотриманням правил пристойної поведінки;
 4) народні трибуни представляли інтереси плебеїв і складали своєрідну противагу іншим аристократичним органам влади. Трибун
володів правом вето на будь-які рішення народних зборів чи посадових осіб. Вони вносили законопроекти на народні збори, контролювали
діяльність магістратів. Але їхні повноваження не поширювалися за межі міста;
 5) едили - помічники трибунів. Здійснювали нагляд за порядком у місті, дотриманням правил санітарії, пожежної безпеки, керували
поліцією;
 6) квестори. Мали статус помічників консулів. Відали державною скарбницею, архівом, контролювали діяльність державної канцелярії.
Екстраординарною магістратурою в Римі був диктатор. Він призначався консулами на пропозицію сенату терміном не більше шести
місяців і після виконання необхідних завдань мусив скласти свої повноваження. Йому підпорядковувалися всі магістрати, армія, посадові
особи, громадяни. Після складення своїх повноважень диктатор міг бути притягнутий до відповідальності перед народними зборами.
Насамкінець, слід зупинитися на характеристиці основних рис римських магістратур.
Виборність. Магістратів обирали на народних зборах з віковим цензом 27 років і старших, залежно від посади. За часів правління
диктатора Сулли віковий ценз було збільшено: для квесторів - до 30 років; преторів - до 40 років; консулів - до 42 років.
Колегіальність. На кожну посаду обиралися кілька осіб, які працювали окремо, а при вирішенні важливих питань узгоджували між собою
рішення. При виникненні спору магістрат міг позбавити юридичної сили рішення свого колеги, наклавши на нього вето.
Строковість перебування на посаді обмежувалася, зазвичай, одним роком.
Підзвітність народним зборам.
Безоплатність. Магістрати не отримували грошової винагороди за свою працю. їхня діяльність являла собою виконання почесного
обов'язку, і вважалося ганебним брати гроші за служіння батьківщині.
Характеристику Римської імперії варто розпочати із передумов переходу до монархічної форми правління. Слід мати на увазі, що
республіканські інститути влади виявилися нездатними до управління величезними територіями. За рахунок грабіжницьких воєн
відбувалося швидке збагачення римлян. Дешева рабська праця робила нерентабельним дрібне товарне виробництво, селяни та ремісники
швидко розорялися. Це призводило до появи декласованих елементів, які нерідко шляхом підкупу використовувалися у політичній
боротьбі. Здійснена у 105 р. до н. е. реформа армії призвела до створення професійного боєздатного війська, яке теж використовувалось у
боротьбі за владу. Нарешті, державу розхитували масові повстання рабів, які жорстоко придушувалися.
Боротьба за політичну владу в Римі призвела до сформування двох політичних партій - оптиматів і популарів. Першу партію очолив
видатний і популярний в народі полководець Луцій Корнелій Сулла. У 82 р. до н. е. йому були надані повноваження диктатора з
необмеженим терміном, що призвело до припинення республіки і встановлення одноосібного правління. Формально сенат був
перетворений на найвищий державний орган, який відтепер складався з 600 осіб і набув широких судових повноважень. Збільшилася
кількість магістратів. Скликалися народні збори, але лише для того, щоб без обговорення схвалити законопроекти Сулли.
Диктатура Сулли тривала до 79 р. до н. е. Через хворобу він був змушений скласти свої повноваження, а наступного року помер.
Після смерті диктатора почалися заворушення противників диктатури, робилися спроби повернутися до республіканських форм правління,
які на той час вже відмерли. У 74 р. до н. е. розпочалося найбільше в історії Стародавнього Світу повстання рабів, очолюване Спартаком.
Армія Спартака досягла 100 тисяч осіб. Перед смертельною загрозою правлячі сили припинили внутрішні чвари. До влади приходить
Перший тріумвірат (Помпей, Цезар, Красс). Здобувши популярність у завойовницьких походах, Цезар відсторонив від влади своїх
колишніх союзників і у 44 р. до н. е. був обраний на посаду довічного диктатора і проголошений імператором. Його реформаторська
діяльність мала намір задовольнити інтереси всіх верств населення, усунути соціальні суперечності. Серед верхів римського суспільства це
розцінювалося як зазіхання на республіканські традиції. У 44 р. до н. е. у результаті змови в сенаті Цезар був убитий.
Наступного року був утворений Другий тріумвірат (Октавіан, Антоній, Лепід), головну роль в якому відігравав Гай Октавіан. У 27 р. до
н. е. Октавіану був наданий титул першого сенатора (princeps senatus). Звідси бере початок нова епоха в історії Римської держави - доба
імперії, першим етапом якої є принципат. Октавіану присвоюється титул Августа ("божественного"). Він стає главою церкви,
головнокомандувачем, найвищим магістратом, здійснює судочинство, управляє провінціями, видає закони. Його особа була
недоторканною.
У державному устрої відбуваються істотні зміни. Працює сенат у кількості 300 осіб, народні збори, на яких приймаються запропоновані
принцепсом законопроекти. Консули (їх стає декілька) стають виконавцями розпоряджень сенату і принцепса. У розпорядження
5
принцепса перейшли народні трибуни, яких позбавили права вето. Претори у кількості 18 осіб розглядали лише цивільні справи, а
кримінальні підпадали під юрисдикцію принцепса. Функції едилів обмежуються наглядом за громадським порядком і правилами торгівлі.
Крім старих республіканських органів влади, при принцепсі створюється консиліум (особиста рада), який з часом замінює сенат.
Запроваджується посада префекта Риму (забезпечував порядок у місті), префекта Преторія (заступника принцепса з військових справ та
юридичного радника), функціонує імператорська канцелярія.
Зміни у суспільному устрої стосувалися остаточного оформлення привілейованого сенаторського стану, вершників та муніципальної
знаті. Більшу частину вільних громадян складав плебс (народ). Змінює своє обличчя рабовласництво. Поширеним явищем стає рабський
пекулій, а система колонату створювала передумови для перетворення рабів на феодально залежних селян.
Починаючи з III ст. н. е. римська держава переживає розпад рабовласницької системи господарювання. Численні повстання рабів і колонів,
визвольна боротьба поневолених народів, безперервні напади на Рим варварських племен підривають соціально-економічний устрій
держави. З 284 р. н. е. починається новий період історії Римської держави - епоха пізньої імперії (домінат). Імператор визнається
абсолютним монархом, а все населення перетворюється на його підданих. Сенат і магістратури, які збереглися з республіканських часів,
вже не займалися справами законодавства, управління та судочинства. Вони організовували святкування, видовища, контролювали
виконання різноманітних державних повинностей тощо. Народні збори не скликалися.
У 476 р. н. е. варварські племена в черговий раз напали на Рим, після чого Західна Римська імперія припинила існування.

4. Поняття римського цивільного права

Споконвічне і найдавніше право Риму було цивільне право -jus civile. Це система національно-римських правових норм, які
застосовувалися тільки до римських громадян (civis). Оскільки українська мова зберегла римську термінологію, то звідси і назва галузі -
цивільне право.
Предметом регулювання цивільного права з самого початку його виникнення і в наступні епохи є майнові відносини, які складаються у
сфері матеріального виробництва, подальшого обороту товарів, будівництва різних об'єктів, їх ремонту, в сфері побуту і обслуговування
тощо. Саме в цих сферах виробництва і побуту зайнята значна частина людей.
Терміном jus civile, як уже зазначалося, насамперед позначали споконвічне національне давньоримське право, яке поширювало свою дію
тільки на римських громадян - квіритів. Тому це право називають ще квіритським правом. Зрозуміло, що воно не могло протягом довгого
часу задовольняти потреби тогочасного суспільства, яке бурхливо розвивалося. Jus civile неспроможне було регулювати майнові відносини
між римськими громадянами, з одного боку, та іноземцями (так званими перегринами), які приїжджали до Риму, - з іншого. А тим часом
потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.
Проте надання прав перегринам досягалося не шляхом поширення на них норм, які споконвічно регламентували приватні права римських
громадян. Відбувалося це шляхом створення нової системи права, яка регулювала відносини римлян і неримлян, так званого jus gentium -
права народів. Велика заслуга в його створенні належить перегринському претору, який у своїй практичній діяльності спирався на місцеве
право перегринів, тобто підкорених Римом сусідніх народів. Нерідко jus gentium перевершувало римське цивільне право і воно довело
свою життєвість та придатнсіть для регулювання обороту в нових умовах. Можна стверджувати, що jus gentium вміщувало все значне і
прогресивне, що виробив стародавній світ у галузі правових інститутів, пов'язаних з торгівлею. І тому воно вигідно відрізнялося від jus
civile більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву.
Сприймаючи все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступнішим для простих людей, воно
відповідало вимогам часу й чутливо реагувало на зміни в суспільстві.
Названі дві системи (jus civile і jus gentium) існували й розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Однак
поступово вони почали зближатися, а з часом і відставати від швидкого розвитку цивільного обороту. Виникла потреба в ефективніших
засобах правового регулювання.
Право цивільне, право народів і право преторське (jus practorium). Римські магістрати і значення їхніх едиктів для вироблення
нової системи права
Дві системи (jus civile і jus gentium) існували й розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Однак поступово
вони почали зближатися, а з часом і відставати від швидкого розвитку цивільного обороту. Виникла потреба в ефективніших засобах
правового регулювання.
Так поступово, поряд з цивільним правом і правом народів, виникає ще одна система правових норм, які регулювали майнові відносини,
під назвою jus praetorium - преторського права.
Преторське право виникло в результаті практичної діяльності преторів та інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини як між
римськими громадянами, так і перегринами, але застосовувалося переважно в тих випадках, коли норми названих вище двох систем
виявилися неспроможними врегулювати нові відносини.
Процес взаємодії цивільного права і преторського права. Кодифікація едиктів
Оскільки преторське право виникло і розвивалося в процесі практичної діяльності преторів та інших магістратів, внаслідок специфіки
свого виникнення воно мало багато переваг перед цивільним правом і правом народів. Воно більш повно відображало найновіші соціальні
зміни в римському суспільстві, передбачало спрощення багатьох процедур, містило чіткість і ясність правових приписів, було гнучким та
надійним засобом захисту інтересів населення.

5. Система римського права.

Система права - це порядок викладу правових норм, їх розташування в законодавчих актах і працях римських юристів.
Виділяються дві основні системи угруповання правових норм:
-пандектная;
-інстітуціонная.

Пандектна система складається із загального розділу і чотирьох Спеціальних:

-вещное право;
-обязательственное право;
-сімейне право;
-Спадкові право.

Така система була характерна для Дигест (Пандектов) Юстиніана. Вона була сприйнята германською правовою системою і на її основі
було створено Німецьке цивільне укладення. Пандектна система сприйнята також і сучасним російським приватним правом.
В інституційній системі відсутня загальна частина, і зі складу речове права не виділяється спадкове право. Норми, що носять загальний
характер, розташовуються в кожному з розділів.
Гай говорить: «Все то право, яким ми користуємося, відноситься або до осіб, або до речей, або до правових дій (позовами)» (I.-1.2).

6
Виділяються три групи правових норм:
-право осіб (суб'єкти права);
-вещное право;
-обязательственное право.

Інституційна система поступається по юридичній техніці пандектній, проте вона була панівною в класичну епоху і була сприйнята
французькою правовою системою при створення Цивільного кодексу (Кодексу Наполеона).
Система римського приватного права постійно розвивалася й удосконалювалася, в зв'язку з чим є цінним джерелом для вивчення і
використання.
Система права - це порядок викладу правових норм, їх розташування в законодавчих актах і працях римських юристів.
Система римського приватного права склалася в епоху Юстиніана на основі:
• найдавнішого права (fas) - носило релігійний характер {Jus sacrum).
Пізнання і тлумачення його зосереджувалась в жрецьких колегіях понтифіків, що були першими римськими юрістамі1;
• світського права (ius) - сформувалося пізніше. Різниця fas і ius остаточно визначилося в період республіки з відділенням жрецьких посад
від світських магістратур. Поштовхом послужило оприлюднення кален-, даруючи {ius Fla-vianum) і книги про позови.

Римське приватне право складалося з цивільного (громадянського) права, преторського права і права народів.

Цивільне право регулювало майнові відносини винятково римських громадян. Прёторское право здійснювалося за допомогою видання
едиктів. Разом з цивільними позовами існували 1 преторські позови і інтердиктів (заборони); одночасно з цивільним правом власності
визнавалася власність бонітарная (або преторская); спільно з цивільним володінням утвердилося прёторское володіння.

З розвитком торгівлі змінилося принципове ставлення до іноземців - з'явилася необхідність їх. правової охорони.

По відношенню до іноземців в Римі допускалося застосування права народів - lex patria. Поступово воно також стало частиною римського
права, існував навіть претор пригорнув, який дозволяв суперечки між іноземцями і римськими громадянами.

2. Виділяються дві основні системи угруповання правових норм:

• Пандектна;
• інституційна.

3. Пандектна система складається із загального розділу і чотирьох спеціальних:

• речове право;
• зобов'язальне право;
• сімейне право;
• спадкове п РАВО.

Така система була характерна для Дигест (Пандектов) Юстиніана. Вона була сприйнята германською правовою системою і на її основі
було створено Німецьке Громадянське Покладання. Пандектна система сприйнята також і сучасним російським приватним правом.

4. В інституційній системі відсутня загальна частина, і зі складу речового права не виділяється спадкове право. Норми, що носять
загальний характер, розташовуються в кожному з розділів.

Гай говорить: "Все те право, яким ми користуємося, відноситься або до осіб, або до речей, або до правових дій (позовами) 1. ' (1.1.2).
Виділяються три групи правових норм.
• право осіб (суб'єкти права);
• речове право;
• зобов'язальне право.

Інституційна система поступається по юридичній техніці пандектній, проте вона була панівною в класичну епоху і була сприйнята
французькою правовою системою при створенні Цивільного кодексу (Кодексу Наполеона).
Система римського приватного права постійно розвивалася й удосконалювалася, в зв'язку з чим є цінним джерелом для вивчення і
використання.

Види власності
1. У різних випадках власник користувався різними правами на свою власність. Це залежало від того, яким правом захищалася ця
собсственность або який на неї був встановлений правовий режим. Розрізнялися такі види власності:
• квірітская власність;
• преторская (бонітарная) власність;
• провінційна власність;
• перегринский власність.

2. Квірітская власність була найдавнішим видом власності в Стародавньому Римі.

Ознака квірітской власності за:
• суб'єктом квірітской власності за МІГ буті только римський громадянин (на більш раннього етапі - римський народ);
• об'єктом квірітской власності за були только РЕЧІ, здатні брати участь в обороті,
• власність по праву квірітів могла буті Придбай только цівільнімі способами.

У міру розвитку господарського життя вінікла необходимость Забезпечити стійкість Цивільного обороту в тому випадка, если річ
перейшла до нового власника, однак були порушені деякі формальності переходу.
Поступово з'являється новий вид власності за, Який НЕ прізнавався и не захіщався квиритским правом, однак получил захист у претора
(преторская власність).

3. Преторская власність, зокрема, вінікала, коли манціпіруеміе РЕЧІ відчужуваліся без обов'язкової в такому разі манципации.
За квиритскому праву подібна угода могла буті Визнана недійсною, можливий БУВ и віндикаційний иск, однак такий стан підрівало
устойчи с- Цивільного обороту и спріяло несправедливо сті продавців; тому в даного випадка претор став при ходити на захист
7
відповідача, и, если угода булу Вже виконан, претор наказувано судді відмовіті в позові.
Надалі поділ власності за на квір ську и бонітарную становится чисто номінальнім.

4. Термін "бонітарная власність" становится просто технічним.

Режим бонітарной власності за надававши деякі права его власнику до Настанов терміну терміну давнини, после Закінчення которого
особа набувало dominium.
"Якщо РЕЧІ, что Належить до манціпіруеміе, я не манціпірую, что не надходило тобі перед судящим претором, и только передаю тобі, то
ти будеш нею просто володіті, а я буду ее квиритским власником до тих пір, поки ти НЕ прідбаєш власності за на підставі рядок володіння
"(Гай Інст.2.41).

5. Провінційна власність пошірювалася на провінційні землі.

ЦІ землі належали римському народу на праві комунальної власності за по праву завоювання.
Дана земля ділілася на две части: одна частина становила державну власність, Інша надавати колішнім власникам для Подальшого
использование.
Однако з Волі держави дані особини могли буті позбавлені володіння. Згідно Останнє правило Було скасовано.
Головного відмінністю провінційної власності за від квірітской були стягуваліся з даної власності за Платежі на Користь держави, а їх
оборот регулюватіся НЕ цівільнім правом, а правом народів.

6. перегринский власність розвивалась одночасно з преторской и віділяється в Особливий вид, так як перегріні малі Особливий статус,
зокрема володілі меншим ОБСЯГИ прав, чем римляни.
Згідно, коли Відмінності в статусі римлян и прігорнув стали поступово знікаті, перегринский власність злилася з преторской.

6. Інститути римського цивільного права

Право власності. Пануючою правовою системою в найдавніший період було квіритське, або цивільне право, тобто право, яке
пов’язувалося з римським громадянством. Воно розповсюджувалося тільки на римських громадян і виступало як їх особливий привілей.
Історично склалося так, що першою й основною формою власності в Стародавньому Римі була цивільна (квіритська) власність, яка
розглядалася як право на повне й виключне панування (користування, володіння й розпорядження) особи над речами, що а) потребували
манципаціі, і що, б) не потребувалиманципації.
Манципація — особливий і складний обряд, який передбачав суворе дотримання встановлених формальностей при продажу землі та
будівлі, рабів, робочої худоби та інших речей, операцій, які передбачались за цим обрядом.
Крім манципації, квіритському праву був відомий ще один формальний спосіб переходу права власності — фіктивний судовий спір, що
відбувався в присутності претора. Покупець урочисто заявляв, що дана річ належить йому, продавець не заперечував, і претор
присуджував річ покупцю. Можна було придбати річ у власність і на підставі тривалого володіння нею. Для рухомого майна строк набуття
давності визначався в один рік, для нерухомого — у два роки.
Особливим видом речового права були сервітути — обмежене законом право користування чужими речами, право проходити через
сусідню ділянку, право прогону худоби тощо. В класичний період глибоку й тонку розробку отримало римське приватне право.
Воно досягло високого для свого часу рівня юридичної техніки, мало великий вплив на наступну історію права.
Центральне місце в римському приватному праві займало правове регулювання речових відносин. З практичною метою римські юристи
використовували різні класифікації речей. Це був поділ речей на манциповані й неманциповані, на рухомі та нерухомі, на вилучені з
цивільного обігу й не вилучені, на подільні та неподільні тощо.

Нові, більш складні умови життя, розширення території Римської держави викликали появу нових видів права власності. Квіритська
власність, пов’язана з римським громадянством, мала багато незручностей і тому в межах преторського права, було розроблено
конструкцію так званої преторської, або бонітарної власності. Для захисту прав бонітарного власника претори використовували й
інститути давності набуття.

З розширенням кордонів Римської держави й зростанням чисельності іноземців отримали також визнання й правовий захист провінційна
власність (для римських громадян) і власність перегринів.
В період домінату основним засобом переуступки права власності стала так звана традиція. Тут право власності набувалось за фактом
самої передачі речі. Подальший розвиток отримала набута давність. Так, після десяти років сумлінного й безперервного володіння це
право визнавалося навіть за перегрінами. Розвивався у цей час і такий вид речового права як право:
· на чужі речі й земельний сервітут; (наприклад, право пасти худобу на чужому вигоні і т. д.);
· на суперфіцій (користування будівлею, зведеною на чужій землі) тощо.

Багато нового з’явилось і в заставному праві. Широко розповсюдженою, наприклад, в цей період була вже знайома нам з афінського права
іпотека, коли закладена річ залишалась у володінні боржника, поки не прийде строк виконання ним своїх зобов’язань.

Право зобов’язань. В першому періоді історії римського права були відомі два види зобов’язань:
· зобов’язання з договорів;
· зобов’язання з деліктів.

За римським правом договори мали назву контрактів. Найстарішим контрактом був нексум — договір позики. Він укладався з суворим
дотриманням обряду манципації у присутності п’яти свідків і вагаря. Якщо боржник не повертав борг у визначений строк, кредитор мав
право «накласти на нього руку» — забрати боржника до себе і тримати як ув’язненого протягом 60 днів. За цей час боржника тричі у
базарні дні виводили на форум до претора, де оголошувалась сума його боргу. На третій базарний день боржника продавали в рабство
закордони Риму або навіть вбивали. Лише у 326 р. до н. е. законом Петелія боргове рабство було скасоване.
Дуже давнім був і такий контракт як стипуляція. Формальний характер такого договору виявлявся в проголошенні словесних формул у
вигляді урочистого запитання кредитора і такої ж відповіді боржника.
За Законами XII таблиць зобов’язання виникали також із деліктів (правопорушень). Квіритське право до таких деліктів відносило крадіжки
й покалічення. У таких випадках на користь потерпілого стягувався штраф (від 25 до 200 асів). Законам XII таблиць відомі й публічні
делікти, тобто злочини, які карались від імені римського народу.
У класичний період право зобов’язань було найбільш розробленою частиною римського права. Воно виступало як юридична форма
майнового обігу та як засіб покарання за порушення особистих і майнових прав. Отже право зобов’язань регулювало ту сферу цивільно-
8
правового життя, яка охоплювала різноманітні конкретні потреби людей, встановлювало між ними такі юридичні зв’язки, за якими одна
особа могла вимагати від іншої певної дії або утримування від дії.
Важливе значення мали розроблені юристами загальні положення про договір (контракт), серед яких: наявність обопільної згоди сторін,
добровільність, відсутність обману або погрози. Договори розглядались як непорушні, їх необхідно було суворо дотримуватись.
Усі договори, за класифікацією римських юристів, розподілялись на чотири групи.

Підставою для такого поділу була різниця в умовах і формі укладання угоди.
1) Вербальні — це ті договори, юридична сила яких виникала внаслідок певної словесної формули;
2) Літеральні — укладання яких вимагало письмової форми;
3) Реальними були договори, необхідною умовою виникнення яких виступала, крім простої угоди між сторонами, передача речі одним
контрагентом іншому.
4) Консенсуальні — договори, засновані на простій неформальній угоді.

Найбільш розробленими й найменш формальними були консенсуальні договори. До цієї групи належали договори: купівлі-продажу,
найму, доручення, товариства.
Подальшого розвитку у класичний період отримали й зобов’язання з деліктів. З одного боку, відбувався процес перетворення низки
приватних деліктів у публічні (злочини), з іншого — з’являлися нові види приватних деліктів (обман, погроза тощо).
Шлюбно-сімейне право. Давньоримське право закріпило патріархальну сім’ю, яка, будучи відокремленою господарською організацією,
пов’язувалася із суспільством і державою через його голову (pater familias). Типовою формою шлюбу був шлюб із «владою чоловіка». Але
дружина частіше за все виявлялася під владою домовладики (батька чоловіка), якщо тільки чоловік не мав самостійного сімейного статусу.
Вона повністю поривала зі своїми кровними родичами — когнатами, підпадала під владу нового домовладики й ставала зв’язаною
родинними відносинами із членами сім’ї чоловіка — агнатами. Чоловік або домовладика мали над нею необмежену владу, аж до продажу,
обернення в рабство або навіть покарання смертною карою.
Такого права не мали раби, перегріни, латини. Тривалий час не дозволялися шлюби між патриціями й плебеями, що знайшла відображення
в Законах XII таблиць. Але законом Канулея (445 рік до н. е.) ця заборона була скасована.

Шлюб міг укладатися в різних формах, в тому числі шляхом релігійного обряду у вигляді фіктивної купівлі дружини (по типу манципації)
або ж внаслідок фактичного спільного проживання чоловіка й дружини протягом року. В останньому випадку влада чоловіка не виникала,
якщо дружина щорічно відлучалася з будинку чоловіка на 3 ночі.

Шлюб припинявся у випадку:

· смерті одного з подружжя або втрати ним правоздатності,
· розлучення, яке було в найдавніший період рідким явищем і допускалося тільки з ініціативи чоловіка в суворо визначених умовах
(прелюбодіяння дружини або вигнання плоду).

Діти не могли самостійно придбати майно, все куплене ними ставало власністю батька. Зобов’язання, прийняті на себе сином, не
зв’язували батька. Але потерпілий міг притягнути батька до майнової відповідальності у разі делікту, вчиненого підвладним членом сім’ї.
Зацікавленість глави сім’ї в залученні додаткової робочої сили призвела до розвитку інституту усиновлення, процедура якого
здійснювалася в народних зборах у присутності понтифіків. Усиновлення відбувалося також шляхом триразового фіктивного продажу
члена сім’ї у рабство, а потім з уявною переуступкою прав, яка вела до звільнення сина від влади батька. Найдавніше римське право знало
також опіку, яка встановлювалася над малолітніми й жінками, що не вийшли заміж, а також нагляд за божевільними й марнотратниками.
Характерною рисою класичного періоду є прогресування розкладу патріархальної сім’ї. Розповсюдження шлюбу з чоловічою владою вже
до II ст. н. е. значно зменшилося, а проживання дружини в будинку чоловіка протягом року вже не спричиняло автоматичного виникнення
влади чоловіка. Ставала поширеною нова форма шлюбу без чоловічої влади. Жінка, одружуючись так, не поривала зі своєю колишньою
сім’єю, зберігала певну майнову самостійність, отримувала деякі права відносно дітей.

Шлюб без чоловічої влади міг бути легко розірваний за взаємною згодою сторін, а також на вимогу однієї з них. На загальному фоні кризи
римського рабовласницького суспільства слабшали й сімейні зв’язки, розлучення стали звичайним явищем. Значного поширення набув так
званий конкубінат — неоформлене постійне співжиття чоловіка й жінки. Прагнучи подолати негативні явища у сфері сімейних відносин,
імператор Август видав закон, який передбачав санкції за безшлюбність і бездітність. Навіть із двох консулів перевагу по службі
отримував той, у кого було більше дітей.
Розклад патріархальної сім’ї виявився й в ослабленні батьківської влади. Припинилася практика продажу дітей, а їх убивство батьком
стало розглядатися в посткласичний період як тяжкий злочин. Посилилася майнова самостійність підвладних членів сім’ї. Для заняття
землеробством, ремеслом або торгівлею сини значно частіше почали отримувати від батька пекулій — майно, яке син міг залишити своїм
спадкоємцям і навіть вступати із приводу даного майна в угоди зі своїм батьком.
Ряд змін зазнав й інститут опіки. Преторським едиктом установлювалася відповідальність зберігача за ведення справ підопічного.
Поступово зникала опіка над дорослими жінками, і в посткласичний період їх дієздатність фактично була зрівняна з дієздатністю
чоловіків.
Спадкування у римському праві. У римському праві архаїчного періоду існувало два способи успадкування майна вмерлого домовладика:
згідно із законом і за заповітом.

За законом майно переходило до дітей або онуків померлого («підвладним») або до інших агнатів, що перебували з ним у найближчих
родинних відносинах. Тільки у разі відсутності агнатів майно передавалося родичам померлого.
Заповіт розглядався як виняток із нормального порядку успадкування, тому він, як правило, затверджувався на народних зборах. Закони
XII таблиць вже вказували, що заповітні розпорядження на випадок смерті є непорушними. У заповіті нарівні з встановленням спадкоємця
могли міститися й інші розпорядження: призначення зберігачів, звільнення рабів і т. д.
В класичний період пом’якшення суворої батьківської влади, що скріпляла раніше патріархальну сім’ю, визначило і основні напрямки
розвитку спадкового права. Преторським едиктом значно розширювалося коло спадкоємців за законом. Крім підвладних членів сім’ї
(агнатів) спадкоємцями ставали, зокрема, когнати аж до шостого коліна рідства, дружина, що пережила чоловіка й ін. Ослаблення
минулого значення агнатської системи родичання й визнання в спадковому праві когнатського, заснованого на кровному зв’язку, було
поступово закріплено в імператорському законодавстві.
Преторський едикт змінював і форму заповіту, встановлення якого вже не вимагало використання складної процедури (за допомогою «міді
й ваги»). Заповіт, як правило, став складатися не в усному, а в письмовому вигляді, але з дотриманням певної форми. Лише солдатські
заповіти в період принципату не вимагали формальностей.
9
У посткласичний період, нарівні з приватними заповітами, які складалися в присутності семи свідків, в практику увійшли так звані
публічні заповіти, запозичені з грецького права, що складалися в присутності магістратів з внесенням у протокол місцевої влади або з
передачею на зберігання в імператорський архів. Посилилися обмеження заповітної волі. Так, не визнавалася юридична сила за
заповітами, в яких без достатніх підстав позбавлялися майна законні спадкоємці. Збільшився при складанні заповітів розмір обов’язкової
частки (до 1/3 майна) для законних спадкоємців.
Більш широке розповсюдження в цей період отримало встановлення в заповітах легатів (заповітних відмов), згідно з якими спадкоємець
зобов’язаний був видати певну частину майна особі, вказаній спадкодавцем. Для захисту інтересів спадкоємця в законодавчому порядку в
I ст. до н. е. було встановлено, що при видачі майна у вигляді легатів він може зберегти за собою принаймні одну чверть спадщини.
Розпорядження про видачу частини майна будь-якій особі давалися і без складання заповіту (наприклад, особам, які формально не могли
бути спадкоємцями по заповіту — перегрінам, жінкам і т. д.). Такі розпорядження, що отримали назву фідеікомисів, не були спочатку
обов’язкові для спадкоємців. Але в період імператора Августа їм була надана юридична сила.
У кінці посткласичного періоду (особливо в кодифікації Юстиніана) більшість фідеікомисів практично злилися з легатами.

Злочини і покарання
Злочини й покарання в першому періоді історії римського права. В архаїчному періоді ще є сліди родового ладу, із властивими йому
рисами: делікти переслідувалися в порядку приватного обвинувачення й носили характер позову до кривдника, право було пов’язане з
релігією. Але дуже рано сталивиділятися злочини: 1) публічного й

2) приватного характеру.
До першої групи відносилися:
· по-перше, злочини проти Римської держави: зрада або спільництво з ворогом і опір владі, зв’язаний із застосуванням насильства;
· по-друге, вбивство, образа дівочої або жіночої честі, підпал, лжесвідчення, винищування, викрадення й чаклунство на посіви, порушення
межових знаків тощо.

Завдяки тісному зв’язку права з релігією цілий ряд дій вважався образою богів і, крім звичайного покарання, вимагалося релігійне
прокляття або очищення перед ображеними богами. До злочинів сакрального характеру відносилися: порушення патроном своїх
обов’язків перед клієнтом, порушення клятви й присяги, порушення межових знаків, посягання на особу народних трибунів тощо.
Злочини публічного характеру, перераховані вище, спричиняли, за законами XII таблиць, смертну кару, що застосовувалася шляхом
задушення, відсікання голови, скидання з Тарпейської скелі, спалення, утоплення й ін. У першу половину республіки римські громадяни
могли уникати смертної страти, віддалившись добровільно у вигнання.
До другої групи відносилися крадіжка, посягання на особу, знищення й пошкодження чужих речей. Система покарань, що застосовувалася
до злочинів цієї групи, була побудована на з’єднанні принципу таліону з принципом композиції (грошове відшкодування збитків).
Застосовувалися також тілесні покарання і страта. Причому проводилася диференціація в покараннях для рабів і для вільних. За законами
XII таблиць за крадіжку раба піддавали биттю батогами і скидали з Тарпейської скелі, а вільну людину, якщо вона була захоплена на місці
злочину, після бичування віддавали в розпорядження потерпілого.
Аналогічно з афінським правом, злодій, захоплений на місці злочину вночі або навіть вдень, якщо він чинив опір із зброєю в руках, міг
бути безкарно вбитий. Треба було тільки, щоб той, хто захопив злодія, негайно зібрав криком народ. В інших випадках злодій платив пеню
потерпілому.
Злочини й покарання у класичному періоді. У республіканський період з’являються поняття провина, необережність і випадок. Такою, що
каралася, була тільки умисна дія, що містила в собі склад злочину. Тому, наприклад, необережне вбивство не спричиняло покарання. У
період монархії стали притягувати до карної відповідальності й за необережні дії подібного роду.
Під час республіки замах не відокремлювався від здійснення злочинної дії й карався так само, як і злочин. В монархічний період
проводилася різниця між цими діями, й юристи стали рекомендувати більш м’які заходи покарання при замаху на злочин, який не було
доведено до кінця. Винятком з цього стала змова проти існуючого ладу, яка вважалася злочином навіть у тому випадку, коли було
прийнято тільки рішення, а справу не здійснено.

Була такою, що каралася, співучасть. Співучасник, який сприяв виконавцеві допомогою й радою, зазнавав однакової міри покарання з
виконавцем. З’явилося поняття осудності. Установлювалося точне поняття необхідної оборони, яка допускалася тільки в тому випадку,
коли потерпілому загрожувало насильство.
Разом з цим треба відмітити існування такого пережитку самосуду, як убивство батьком заміжньої дочки і її коханця, застигнутих на місці
«злочину». Чоловік, як правило, цим «правом» не користувався. Він міг убити коханця тільки в тому випадку, якщо останній був
«низького» походження.
Досить характерним для цього періоду було розширення кола публічних злочинів унаслідок включення в нього цілої низки злочинів, що
вважалися раніше приватними, а також зовсім нових. Публічні злочини розподілялися на чотири категорії: 1) злочини проти держави, 2)
проти релігії, 3) проти моральності, 4) проти приватних осіб.
До першої групи, крім зради й озброєного опору владі, були додані злочини, передбачені низкою спеціальних законів «про образу
величності», виданих в I ст. до н. е. За часів республіки за цими законами переслідувалися: замах на безпеку держави, образа величності
римського народу, нанесення збитку державі, опір интерцессії трибунів або виконанню магістратами їх функцій і т. д. При розгляді справ
за цими злочинами бралися до уваги свідчення жінок, а наклепники залишалися непокараними.
В монархічний період поняття цих злочинів дуже розширилося. До них відносилося все те, що ображало персону принцепсів, причому не
тільки дії, але слова, жести, навіть думки й мрії. Крім «образи величності» римського народу, а потім принцепса, до злочинів проти
держави відносилися: казнокрадство, хабарництво, використання недозволених коштів під час виборчих кампаній і участь в організаціях,
які переслідували ці цілі, спекуляція продовольством і участь в торгових кампаніях подібного роду, участь в союзах або організаціях, не
дозволених імператором, підробка монети, користування фальшивими засобами й вагою.
Злочини, що віднесено до другої групи (проти релігії), були переважно характерні для часів монархії, в республіканський же період
переслідування зазнавали будь-які виключно зухвалі злочини проти встановлених вірувань і культу, а також святотатства. Характерно, що
подібного роду дії переслідувалися більше в адміністративному, ніж у судовому порядку.
До злочинів третьої групи (проти моральності) відносилися: перелюбство, тобто співжиття з чужим чоловіком, звідництво, кровозмішення,
багатомужество, гомосексуалізм та ін.
До публічних злочинів проти приватних осіб були віднесені: вбивство, підпал, насильство, насильне обернення в рабство вільних людей і
захоплення чужих рабів без згоди їх господарів, лжесвідчення, стягування за борги відсотків понад встановленої норми. Так само в
категорію публічних злочинів проти приватних осіб були занесені в цей період різні види кваліфікованої крадіжки: крадіжка зі зломом,
нічна крадіжка, крадіжка в лазнях, крадіжка худоби та ін.

10
До четвертої групи приватних злочинів відносилися: крадіжка, грабіж, який раніше не відокремлювався від крадіжки, тілесні
пошкодження, образа особи й пошкодження чужого майна. Проти грабіжника можна було порушити або карне переслідування, або
цивільний позов. Але поєднання того й іншого не допускалося.
Злочини й покарання у посткласичному періоді. Велику роль у карному законодавстві цього періоду відігравали акти самих імператорів.
Виникла низка злочинів, які потягли за собою санкції, передбачені імператорськими указами. Вони отримали назву екстраординарних.
Особливо треба зазначити, що ще в часи принципату система покарань набула різко вираженого терористичного характеру.
Відновлювалася смертна кара для римських громадян, яка застосовувалася в особливо болісних і варварських формах (спалення, розп’яття
на хресті, утоплення в зашитому мішку, віддача диким звірам на розтерзання тощо). Крім смертної кари почали застосовуватися каторжні
роботи в державних рудниках з позбавленням всіх прав і оберненням в рабство, висилка у вигляді вигнання за межі вітчизни або у вигляді
вигнання з певного місця (в обох цих випадках засланець перетворювався в перегріна), висилка без утрати прав, ув’язнення, майнові
штрафи й тілесні покарання.
Дуже широко застосовувалася система конфіскацій. При деяких імператорах в цьому відношенні панувало таке свавілля, що перелякані
сенатори й вершники поспішали призначити імператорів своїми спадкоємцями, щоб врятувати себе від сумної долі. Основними ідеями
покарання стали розплата злочинцеві й залякування інших.
Разом з тим треба зазначити, що з введенням християнства можна було спостерігати деякий прогрес у карному законодавстві. Так,
формально була проголошена рівність всіх людей перед законом, ліквідовані деякі особливо жорстокі форми покарання (розп’яття на
хресті, таврування розжареним залізом) і заборона кривавих видовищ у цирках.
У той же час суворого переслідування зазнавали злочини проти моральності: за викрадення жінки незалежно від того, давала вона згоду на
це викрадення чи ні, загрожувала смертна кара; застосовувалася страта для жінок за статевий зв’язок із рабами й за кровозмішення.
Жорстоко карався гомосексуалізм, за який призначалося спалення. За перелюбство рубали голови.
Взагалі карне право в третьому періоді з його терористичним характером, особливо жорстокими карами для злочинів, спрямованих проти
державного устрою й особистості імператора, відображало процес розкладу й загибелі рабовласницького суспільства й держави в цілому.
Потрібно зазначити, що з появою постійної армії у римлян почала складатися особлива група норм, які переслідували військові злочини.
Найтяжчими злочинами вважалася зрада й образа начальника, втрата зброї під час війни (каралося смертю). Характерно, що
переслідувався замах на самогубство, що вважалося абсолютно неприпустимим для воїна. Каралося перебування на військовій службі
шляхом обману й видача себе за воїна (наприклад, рабом). У покараннях до воїнів застосовувався привілей (позбавлення від повішення,
віддання диким звірам і висилання в рудники). Але воїнів за один і той же злочин судили суворіше, ніж цивільних осіб.
Норми, що визначали склад військових злочинів і покарання за них, які було вироблено в римському праві, вплинули на карне право
середніх віків і навіть нового часу.

7. Поняття джерел римського права

Ним позначають ті чинники, що формують право (зокрема, матеріальні умови життя певного суспільства, його традиції, культуру,
суспільну свідомість тощо). Терміном «джерела права» також іноді називають різноманітні юридичні норми, що існують у суспільстві
(державі), хоча частіше їх іменують «форми правотворення». Щодо навчальних правових дисциплін «джерела права» трактують часто як
джерела інформації про норми права, характер регулювання суспільних відносин, правопорядок тощо. Можливі й інші підходи до
визначення цього поняття, однак найпоширенішими є вказані вище.
Джерела римського приватного права поділяються на усні і письмові. До усних відносяться звичаї, а до письмових – закони, едикти
магістратів, сенатусконсульти, діяльність юристів, імператорські конституції.
Звичаї як норми неписаного права. Звичаї у ранньому римському праві були головною формою правотворення і являли собою усталені,
широко розповсюджені правила поведінки осіб у тій чи іншій сфері діяльності. Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі,
включаючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає лише те, що для певної сфери діяльності звичай здобуває усталеність. З
цього приводу римський юрист Юліан писав: „Звичай, що вкоренився, як закон застосовується вірно, і це право називається правом,
встановленим мораллю. Бо якщо самі закони пов’язують нас в силу лише того, що вони прийняті за рішенням народу, то заслужено
пов’язує усіх і те, що народ схвалив, але не записав. Яке має значення, оголосив народ свою волю шляхом голосування або шляхом справ і
дій”.
Вважається, що Закони ХII таблиць є першим систематизованим записом звичаїв (mores majorum - звичаї предків), які діяли до того в
якості юридично обов’язкових правил. Джерело походження цього збірника законів залишається спірним. Так, одні вчені вважають, що
Закони ХII таблиць цілком відповідають рівню розвитку власної римської культури, другі ж, посилаючись на літературні джерела, зокрема
твори Цицерона, Гая та інших римських юристів вважають, що деякі з законів запозичені у греків із законів Солона. Але незалежно від
цього, Закони
ХII таблиць – це найважливіше джерело римського цивільного права.
Збірник складається з дванадцяти таблиць, які включають наступні положення: перші дві - положення цивільного процесу, а саме:
впровадження по першій стадії – відкриття справи за рішенням відповідної посадової особи – (magistratus juridicundo), та по другій стадії –
вирішення справи виборним суддею – (judex); третя - положення стосовно боргового права; четверта – положення про сімейну батьківську
владу над дітьми та чоловіка над дружиною; п’ята - положення про спадщину та опіку; шоста – про власність та володіння; сьома - про
зобов’язання, що витікають з реальних сервітутів; сутність яких зводиться до обмеження господарів нерухомих речей на користь сусідів;
восьма - положення про делікти і обов’язки, що з них витікають, зокрема сплату грошової пені; дев’ята - положення публічного (jus
publicum) права; десята – положення святого права (jus sacrum).
Що стосується одинадцятої та дванадцятої таблиць, то вони були складені пізніше, а тому кожна містить лише додаткові положення до
вказаних десяти.
Опублікування цього збірника перетворило збірник звичаїв та нових розпоряджень в збірник законів цивільного права, який став
відправним пунктом подальшого розвитку римського права.
Закони. У республіканський період до законів писаного права відносилися постанови народних зборів; у епоху принципату - постанови
сенату (сенатусконсульти); у період абсолютної монархії - імператорські конституції.
Постанови народних зборів у республіканський період. Народні збори (populus) Стародавнього Риму - найвищий державний орган, який
приймав і скасовував закони (leges), хоча і не мав самостійної законодавчої ініціативи. Існувало три види народних зборів (коміцій):
куріатні - об’єднання патриціїв; центуріатні – об’єднання патріціїв і плебеєв (після IV ст. до н.е.) та трибутні - об’єднання по
територіальних округах спочатку тільки плебеєв, а згодом і патріцієв. Функції вказаних видів народних зборів чітко не розмежовувались.
На початку II ст. до н.е. трибутні коміції складали основний вид народних зборів.
Для прийняття закону встановлювалась певна процедура, в якій приймали участь магістрат, народ, що збирався у коміції, та сенат.
Право збирати коміції належало магістрату (консулу, диктатору, претору), який повинен був заздалегідь у письмовій формі розробити
проект закону (rogatio leges), а після цього подати останній на розгляд коміції. Народ, який складав комісію, не входив в безпосереднє
обговорення закону, а лише висловлювався або за прийняття закону, або за його відхилення. Закон, який приймався коміцією, повинен був
пройти ратифікацію з боку сенату і тільки після цього набував силу закону – leges rogation.
11
Для цивільного права важливе значення мають наступні закони: Закон Петілія про заборону боржникового рабства для римських громадян
(ІV ст. до н.е.); Закон Аквілія про відповідальність за знищення й пошкодження чужих речей (III ст. до н.е.); Цинциїв закон про обмеження
розмірів дарувань (III ст. до н.е.); Ебуціїв закон про скасування легісакційного процесу (за винятком деяких випадків), введення
формулярного процесу (II ст. до н.е.); Закон Фальцидія про обмеження спадкових відмов (I ст. до н.е.) та інші.
У період раннього принципату народні збори майже не проводили законів, хоча офіційно все ще залишалися законодавчою владою.
Сенатусконсульти (senatusconsulta) періоду принципату. У період принципату знову було поновлено статус сенату, який він мав ще до
початку Громадянських війн, у роки яких долю Римської республіки вирішував не сенат, а впливові особи. Відновивши свою роботу, сенат
почав видавати постанови, які відрізнялися від постанов, що видавалися за часів республіки тим, що останні були дуже рідкими і носили
лише характер рекомендацій магістратам, і у правовому відношенні ніяким чином не зв’язували останніх.
Постанови епохи принципату отримали назву сенатусконсульти (senatusconsulta) і вважалися основною формою законодавства. Хоча
нерідко, як вказують романісти, містили лише загальні положення, а претор в едикті вказував засоби їх практичного втілення. В таких
випадках сенатусконсульти розглядалися як неоформлені закони.
Сенат, як і народні збори, не мав законодавчої ініціативи, а тому сенатусконсульти називалися по імені того, хто входив з пропозицією про
прийняття закону, хоча іноді це правило не діяло. Так, наприкінці І ст. н.е. senatusconsulta (Sc. Macedonianum) було постановлено про
безумовну недійсність позик, які здійснювалися особами, що знаходилися під батьківською владою. Свою назву цей закон отримав по
імені Macedo, який, знаходячись під батьківською владою, узяв гроші у позику, не зміг їх віддати і, щоб вступити у спадок і віддати гроші,
вбив батька.
Імператорські конституції. Зміцнення імператорської влади привело до того, що з’явилась нова форма законодавства - імператорські
постанови (конституції) (constitutions principum), які існували у чотирьох видах: едикти, рескрипти, мандати, декрети. Причому у період
домінату конституції імператора у певних її формах замінили собою всі інші форми правотворчості.
Едикти (edictа) імператорів представляли собою розпорядження, як правило, з питань публічного права, які були обов’язковими для тих
осіб, яким вони були адресовані. Едикти зберігали свою чинність на весь час правління імператора і діяли після його смерті, доки їх не
відміняв наступний імператор.
Рескрипти (rescriptum) – письмові висновки імператора, що давалися як відповідь на будь-яке особисте звернення однієї з сторін спору, або
на лист відповідного органу. Спочатку рескрипт не мав сили судового рішення і виражав юридичну точку зору імператора, але вже з II ст.
н.е. набуває силу закону по конкретній справі.
Мандати (mandata) -інструкції, що давалися імператором посадовим особам з адміністративних та судових справ. У період домінату цей
вид конституції втратив своє застосування.
Декрети (decreta) - особисте рішення імператорського суду на підставі усного розгляду, як в першій інстанції (в особливих випадках
імператор вирішував їх особисто), так і в апеляційному суді. Імператор приймав рішення на підставі норм права, але й міг відступити від
них, коли вважав це справедливим. Спочатку декрет імператора мав юридичну силу тільки для конкретного випадку, потім набув силу
прецеденту, а з II ст. н.е., як і рескрипт, набуває силу закону.
Першими спробами кодифікації постанов, рескриптів дохристиянських імператорів римського права післякласичного періоду вважають
Кодекс Грегоріана (Codex Gregorianus) – (295р.),. Кодекс Гермогеніана (Codex Hermogenianus) та Кодекс Феодосія (Codex Theodosianus)
(438р.). Останній кодекс, на відміну від двох попередніх, які були складені приватним чином, складався офіційним шляхом за спільним
розпорядженням імператорів Феодосія II (на сході) та Валентиніана III (на заході) у 429р. Мета цього збірника спочатку була в поєднанні
постанов імператорів, починаючи з часів Констянтина (306-337р.р.), Юліана (361-363р.р.) та Феодосія І (379-395р.р.) з фрагментами з
творів юристів, які не втратили практичного застосування. Але в 435р. завдання розробників кодексу було обмежене тільки зібранням
постанов вказаних вище імператорів, і вже у 438р. кодекс, який складався з 16 книг, що поділялися за предметним титулом було
завершено. Цей кодекс поряд з питаннями, що торкалися змін в державному устрої рабовласницької імперії, висвітлював і питання
приватно - правової сфери життя, а саме питання, пов’язані з землеволодінням.
Кодекс Феодосія мав застосування як у Східній Римській імперії, так і в Західній. Причому в останній він застосовувався навіть у часи,
коли на Сході був відмінений Кодексом Юстиніану. Мабуть цим і пояснюється те, що на відміну від двох попередніх кодексів, які не
збереглися, кодекс Феодосія зберігся у рукописах і неодноразово видавався.
Едикти магістратів (претора, курильного едила, правителя провінції) як специфічна форма провотворення. До джерел римського
приватного права відносять едикти преторів, які явилися підставою для створення преторського права.
В часи принципату кожний претор при вступі на посаду приймав едикт свого попередника, виправляючи і доповнюючи його, якщо в
цьому була потреба, розробляючи програму своєї діяльності на рік. Таким чином зберігався зв’язок між едиктами, а це забезпечувало його
усталеність. Між тим кожен претор міг на протязі року доповнювати положення свого едикту у виключних випадках. З прийняттям у 81р.
до н.е. Закону Корнелія він був позбавлений цього права. Незмінність юридичних норм, які були заявлені, слугувала забезпеченням
цивільного обороту.
У II ст. н.е. імператор Адріан поклав на юриста Сальвія Юліана обов’язок кодифікувати окремі постанови, що містилися в преторських
едиктах. Юліан звів у єдиний загальний едикт едикти міських преторів, преторів перегринів, видані на той час, і додав до них фрагменти з
едиктів провінційних правителів, а також едикт курильного едила. Едикт розроблений Юліаном, отримав обов’язкову силу і назву
«постійного едикту» (edictum perpetuum). З його прийняттям претор, видавши едикт при вступі на посаду, не мав права ні змінювати, ні
супроводжувати його новими правилами.. Вказаним едиктом повинні були керуватися і громадяни при веденні судових справ в порядку
формулярного процесу.
Між тим імператор залишив за собою право робити доповнення до едикту. Саме з цього часу правотворча діяльність претора й інших
магістратів припинилася, а протиріччя між цивільним і преторським правом стали втрачати значення.
Діяльність юристів (юриспруденції). У створенні римського права значна роль відводиться римським юристам. На відміну від
правопорядку сьогодення, коли наукова доктрина не є безпосередньо джерелом права, в республіканському Римі авторитет вченого-
юриста був подібним до авторитету закону. З цього приводу Гай в своїх Інституціях відмічав: „Відповіді знавців (права) – це думки і
судження юристів, котрим дозволено було встановлювати і творити право. Якщо думки цих осіб сходяться, то набуває силу закону те, в
чому вони згодні”. Знавець римського права Ленель, підкреслював, що безсмертна заслуга римських юристів ні в тому, що вони зробили
для пізнання свого права, а в тому, що вони створили це право, - по крайній мірі, те, що мало в ньому неприходящу цінність.
Зародження римської юриспруденції відбулося ще в докласичний період, коли юридичною діяльністю, якою займалися до того тільки
жерці – служителі храмів (понтіфіки - pontificum), почали займатися і світські юристи. Між тим римська юриспруденція веде свій початок
від практичної діяльності юристів республіканського періоду. Вони складали формули приватних угод (заповітів, актів продажу тощо)
(cavere); давали поради відносно провадження справ у суді (agеre), хоча участі у цьому не приймали, бо право не знало на той час ще
інституту представництва; давали відповіді на юридичні запитання окремих приватних осіб (respondere). При цьому юристи найчастіше
здійснювали тлумачення діючого на той час права, а якщо на рівні права те чи інше питання не було вирішено або вирішення його не
відповідало вимогам часу, пропонували власні рішення, хоча останні не набували юридичної сили, але впливали певним чином на
розвиток права. З цього приводу Помпоній в книзі „Посібники” відмічав, що ...в нашій державі (право) виникає або на підставі права,
тобто закону (мається на увазі Закони ХII таблиць), або на підставі неписаного цивільного права, яке встановлюється шляхом тлумачення

12
знавцями права. Слід відмітити, що саме шляхом тлумачення юристами були сконструйовані такі інститути цивільного права, як
емансипація - звільнення дітей від батьківської влади, спадкоємство за законом тощо.
Між тим, як показує розвиток римського права, функція надання відповідей на запитання приватних осіб (respondere) відіграє згодом
вирішальну роль в забезпеченні активної участі видатних юристів у загальному нормоутворюючому процесі.
Безумовно, юристи займалися і іншою діяльністю, а саме приймали участь у написанні збірників, викладали цивільне право, писали
позови тощо.
Розквітом юриспруденції вважається епоха імператора Октавіана Августа, який не тільки зберіг за юристами функцію respondere, але й
надав видатним юристам право офіційних консультацій за дорученням імператора (jus publicе respondendi), а саме право владою
імператора давати у письмовому вигляді юридичні відповіді (response) на запити учасників спору, якщо суд опинився в скрутному
становищі. До речі response затвердилася разом із становленням формулярного процесу. Відповіді привілейованих юристів з питань
застосування права набували для суду юридичної сили незалежно від аргументації. При умові, коли в відповідях декількох юристів були
розбіжності, суддя сам вирішував, відповіді якого з них надати перевагу. Судові рішення, що були побудовані на юридичних відповідях
привілейованих римських юристів, впливали в подальшому на долю інших однорідних спорів і, як відмічається в літературі, це і надавало
їм нормативне значення.
Таким чином, за часів принципату діяльність юристів одержала формальне визнання як самостійна форма правоутворення (джерела
права), а це призвело в подальшому до того, що центр правотворчої діяльності перемістився від преторів до юристів, характерною
особливістю діяльності яких було пристосування застарілих юридичних форм до розвитку економічних відносин та створення нових
юридичних конструкцій.
Джерела пізнання римського класичного права складають літературні джерела, до яких слід віднести: інституції (institutiones) –
підручники римського права для студентів, зокрема Інституції Гая (II ст.); коментарі (commentariis) – тлумачення права або тлумачення
творів інших юристів. Найбільш відомі „Коментарі до едикту” Павла, Ульпіана; „Коментарі до Законів ХII таблиць” Гая; дигести (digesta)
– збірники висловів юристів минулих часів, зокрема „Дігести” Юліана; регули (regulae) – збірники коротко сформульованих юридичних
правил, афоризмів і прислів’їв; збірники казусів, зокрема „Питання” Цельза, Помпонія, Африкана, „Відповіді” Папініана; монографічні
твори римських юристів, які присвячувались висвітленню певного інституту права, зокрема „Про іпотеки”, „Про казуси” Флорентина Гая.

8. Види джерел римського цивільного права

1) звичайне право - сукупність загальнообов'язкових, визначених правил поведінки, які склалися в Стародавньому Римі в зв'язку з їх
неодноразовим застосуванням.
Звичаї не є формально визначеним джерелом права, так як вони не зафіксовані в жодному офіційному акті. Розрізняють звичаї предків
(mores maiorum), звичайну практику (usus), звичаї жерців (commentarii pontificum), звичаї магістратів (commentarii magistratuum). Звичаї
були альтернативою інших більш важливих джерел права, допомагали втілювати в життя закони та інші джерела права. Звичаї
застосовувалися лише в тому випадку, коли інші джерела права (закони) Не регулювали дані правовідносини;

2) закони (leges) - основне втілення римського писаного права, акти, прийняті спеціально обраними для цих цілей особами (магістратами).
Види законів:
а) закони, порушення яких тягне визнання угоди недійсною (lex perfecta);
б) закони, порушення яких не тягне визнання угоди недійсною, але породжує невигідні наслідки (lex minus quam perfecta);
в) закони, невиконання яких тягне за собою покарання винного (lex imperfecta);
3) плебісцити - закони, прийняті на зборах плебеїв без участі сенаторів. Вони приймалися Народними зборами і попередньо не
обговорювалися в сенаті.

Джерелами права були едикти магістратів, коментарі юристів.

Едиктом визнавалися усні оголошення магістрату по конкретному питанню. У римському праві розрізняли едикти еділам, провінційні
едикти, преторські едикти.
Джерела римського права:
1) написи на каменях, деревах, стінах. У другій половині XIX ст. такі написи були опубліковані в Зводі латинських написів (Corpus
inscriptionum latinarum);
2) Закони XII таблиць - звід законів Стародавнього Риму, який у вигляді мідних багатогранних дощок був виставлений на міській площі.
Закони XII таблиць складалися з декількох розділів: про виклик до суду, про вершеніі позовів, про боргову рабстві, про порядок
манципації при угодах, про заповіт і сімейні справи, про користування земельною ділянкою, про крадіжки, особисте образі, про
кримінальні покарання, про порядку похорону і церемоній, про публічні справи в місті та про неіспрашіваніі привілеїв;
3) кодифікація імператора Юстиніана - Corpus Iuris civilis (Звід цивільного права);
4) твори римських юристів і ораторів: Тита Лівія, Аммиана Марцелліна, Цицерона.

9. Кодифікація Юстиніана
Швидкому розвитку світської юриспруденції сприяли такі фактори:
1) у середині республіканського періоду швидкими темпами зростає торговий оборот, розвивається і ускладнюється господарське життя;
2) суворий формалізм цивільного права потребував виняткової обережності під час укладання договорів, чіткості формулювання позовів,
додержання інших формальностей, що в свою чергу вимагало появи високваліфікованих спеціалістів - юристів, які могли б дати необхідні
поради громадянам;
3) сама будова римських магістратур і римського суду сприяла поширенню юридичних знань у народі, оскільки кожний громадянин міг
стати магістратом, а тим більше суддею, а для виконання посадових обов'язків потрібні знання права. Разом з тим чимало з магістратів
після завершення державної служби, користуючись набутими знаннями давали поради приватним особам;
4) увесь устрій римського життя потребував загального ознайомлення громадян з елементарними положеннями права.
Величезна праця складання Юстиніанівського зводу виконувалась під керівництвом видатного юриста того часу Трибоніану в декілька
прийомів і в порівняно короткий термін.
Насамперед Юстиніан вирішив упорядкувати конституції, які були видані після Теодозіанського кодексу, і переглянути попередні
кодекси, вилучити все застаріле, а діюче об'єднати в один збірник.
З цією метою Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб, серед яких був і згаданий Трибуніану. Через рік комісія
закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.
Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді
законів), а титули - на параграфи. Книга І містить конституції, які торкаються церковного права, джерел права і різних імператорських
чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. Усередині титулу
розміщені окремі конституції у хронологічному порядку.

13
Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкувати юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була
створена нова . комісія, в складі якої працювали представники правових шкіл Константинополя, Беріте та інших міст. Комісія мала досить
складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле вилучити, замінивши новим, а всі
розбіжності усунути. Врешті, весь цей матеріал треба було відповідно систематизувати.
Отож до Кодексу Юстиніана увійшли всі закони римських імператорів, видані з часів правління імператора Андріана (117-138) до 534 р. У
це число входили закони самого Юстиніана, видані ним до 534 р. Накази, які виходили після того, називалися новелами, і деякі з них
набули істотного значення, спричинивши повну реформу в деяких галузях права (наприклад, у галузі спадкування). Юстиніан планував у
міру нагромадження новел їх систематизувати, але його задум залишився нездійсненим. До наших днів дійшло декілька частин збірників
новел, які розглядаються як остання, завершальна частина Юстиніанівського законодавства.

10. Діяльність юристів.

Діяльність римських юристів, за ІДіцероном (І ст. до н.е.), виявлялася у трьох формах:
a) respondere - консультаційна робота: відповіді на запити приватних і службових осіб з питань, які викликали в них сумнів;
b) cavere - вироблення найчіткіших формул для різних юридичних актів (договорів, заповітів тощо), тобто допомагали приватним особам
під час ук- ладення договорів. Юрист часто сам писав формуляр договору, тому цей вид діяльності називається ще scribere (лат. scribe -
писець);
с) agere - поради стосовно постановки позовів і процесуального ведення справи. Справа в тому, що в період республіки процесуальне
представництво в Римі не допускалося.
Водночас з розвитком юриспруденції та активізацією римських юристів постає потреба і в юридичному навчанні, яке зводиться головним
чином до навчання за допомогою практики. Той, хто бажав вивчати право, міг бути Присутнім під час надання консультацій якого-небудь
юриста. Зрозуміло, що при цьому учням давали необхідні пояснення. З ускладненням законодавства виникає потреба і в деяких загальних
поняттях цивільного права. Усе це торкається практичної і навчальної сторони справи.
Важливо зазначити, що практична діяльність римських юристів відноситься до найдавніших часів Римської держави, бо вже в середині
республіканського періоду юриспруденція виходить за межі суто практичної діяльності.
Юристи діяли за наступними напрямками:
 1) складання формул різних приватноправових актів, що здійснюються окремими особами (заповітів, актів продажу і т.п.) (сауеге).
Щоб оцінити значення цієї функції, потрібно взяти до уваги строгий формалізм римського права, при якому пропуск хоча б одного слова
знесилював зроблений акт, робив його юридично нікчемним;
 2) консультації та поради щодо пред'явлення позову і порядку ведення порушеної справи (agere). Римляни не допускали прямого
подання до суду через ритуальності суду (позивач повинен був вести справу самостійно), і тому допомога юристів виражалася тільки в
підготовці справи;
 3) відповіді на надходили від приватних осіб юридичні питання (respondere). Дана форма використовувалася тільки в випадках пробілу
в чинному праві, тоді юристи пропонували свої власні рішення. Хоча такі відповіді юристів і впливали на практику, проте обов'язкової
юридичної сили не мали. У класичний період розвитку римського приватного права цей напрямок набрав сили і стало частіше
застосовуватися.
Тлумачення юристами діючих законів і твори юристів, присвячені законодавству, називалися коментарями. Юристи становили також
збірники казусів, висловлюючи при цьому свою думку про деякі юридичні події. Римські юристи складали підручники з римським правом
і виступали в якості викладачів права.
Твори римських юристів були пов'язані з практикою. Здійснюваний ними аналіз правовідносин, виклад правових норм відрізнялися
точністю, глибиною, логічною послідовністю і обґрунтованістю рішень. Багато правові норми і сентенції юристів набули характеру
афоризмів: "Знати закони - не означає слідувати їх букві, але розуміти їх силу і значення" (О. 1.3. 17); "Неправильно давати відповіді,
консультації або вирішувати справу, маючи на увазі не весь закон, а лише якусь його частину" (Е. 1.3. 24).
З числа видатних республіканських юристів можна назвати таких, як Марк Манілій, Юній Брут, Публій Сцевола (II ст. До н.е.).
Представниками класичної римської юриспруденції були Лабеон і Капітон (I ст. Н.е.). З їх іменами пов'язано створення двох шкіл
римських юристів: прокулианской (по імені Прокула, учня Лабеона) і сабініанской (по імені Сабіна, учня Капитона).
У період "золотого століття" юриспруденції Риму (II ст. - Початок III ст. Н.е.) чудова плеяда римських юристів поповнилася іменами
Павла, Папиниана, Ульпіана, Модестина, Гая та інших, кожен з яких вніс величезний внесок в розвиток римського права .
З кінця III в. н.е. творча діяльність юристів ослабла. У 426 р Валентиніан III видав закон про цитування, згідно з яким юридична сила
визнавалася лише за творами п'яти юристів: Гая, Павла, Папиниана, Модестина і Ульпиана.
Сенатусконсульт
Сенатоконсульти - це постанови римського сенату. Спочатку самостійного значення вони практично не мали. Законопроект виносився і
обговорювалося на народних зборах, яке й надавало йому силу закону. У пізню республіку народні збори були заборонені, і рішення по
поточним справам стали набувати сили закону і без схвалення народних зборів. В епоху принципату сенатоконсульги набувають
найбільшу силу.
З I по III ст. н.е. сснатоконсульти були основною формою законодавчих актів. Їх практичною розробкою займалися претори, ними
давалися лише загальні припущення.
У сенату не було законодавчої ініціативи. В епоху прин- цепса принципату сенатоконсультамі стали позначатися мови імператора, з якими
він виступав на якомусь урочистому засіданні та за допомогою яких вносив свої пропозиції.

14