1. Загальна характеристика цивільного і кримінального права Франції нового часу.

Кодифікації Наполеона.
1.1.Підготовка та прийняття Французького цивільного кодексу 1804 р., його
структура.
1.2.Іізичні особи за Цивільним кодексом 1804 р. (правоздатність і дієздатність);
1.3.Право приватної власності;
1.4.Право зобов’язань;
1.5.Шлюбно-сімейне право;
1.6.Спадкове право.
2. Значення Французького цивільного кодексу для розвитку модерного цивільного
права.
3. Розвиток кримінального права в період революції;
4. Характеристика Кримінального кодексу Франції 1810 р.
4.1.Прийняття та стуктура Кримінального кодексу Франції 1810 р.;
4.2.Поняття злочину і покарання;
4.3. Загальна оцінка та значення Кримінального кодексу Франції 1810 р.

Питання 1. Загальна характеристика цивільного і кримінального права Франції

нового часу. Кодифікації Наполеона.
Одним із завдань Французької революції 1789-1794 рр. було створення єдиної
національної правової системи. Мова йшла не лише про створення нового законодавства,
але й про його систематизацію. Робилися спроби кодифікувати революційне
законодавство, але вони не дали позитивних результатів.
Причина невдач - часті зміни груп, які перебували при владі, боротьба великої
буржуазії проти найрадикальніших вимог найбідніших прошарків суспільства;
відсутність чіткого розуміння тих принципів, на яких повинна була здійснюватися
кодифікація. І лише після зміцнення влади великої буржуазії, в наполеонівську епоху
з'явилися реальні умови для такої кодифікації.
Найбільш інтенсивно робота над Кодексом цивільного права розгорнулась у
республіканський період. Усього було підготовлено й затверджено п’ять проектів. Під
час правління якобінців з’явилися ще два проекти кодексу. Перший із них, який
складався лише з 695 статей, був визнаний складним і недостатньо радикальним у
забезпеченні природних прав людини (проект 1793 р.), другий, що складався з 297 статей
— надто пробільним (1794 р.). На липень 1796 р. підготовлені ще два проекти обсягом
1104 статті, на листопад — ще один. Його було в цілому схвалено, однак чинності набули
тільки його перші дві статті.
Державно-політичні зміни, котрі відбувались у країні, знову відклали остаточне
завершення цієї роботи, що не могло в подальшому не викликати незадоволення селян,
багаточисельної буржуазії, не захищених у своїх завойованих під час революції
власницьких правах. Саме тому уряд Наполеона Бонапарта вважав завершення цієї
роботи своїм найважливішим завданням.
У серпні 1800 р. було створено нову кодифікаційну комісію, перед якою постало
завдання — підготувати кодекс «у дусі рівності, справедливості, і природних основ».
Після тривалого обговорення та доопрацювань його положень (у цьому брав
безпосередню участь сам Наполеон) 21 березня 1804 р. Кодекс був прийнятий за назвою
«Цивільний кодекс французів», що згодом став називатися Цивільним кодексом
Наполеона.
Кодекс відзначався досить великим обсягом (при першому виданні в ньому
нараховувалася 2281 стаття), стрункістю викладу, точністю і стислістю юридичних
формулювань. ЦК Наполеона складався зі вступного титулу і трьох книг, де знайшла
відображення схема побудови інституцій римського права: особи, речі, зобов’язання.
Джерела: Норми римського права. Доктрина природних прав людини.
Законодавство епохи Революції. Попередні проекти Цивільного кодексу.
Використовували також деякі дореволюційні правові акти і кутюми (звичаї).
У вступному титулі викладені правила дії цивільних законів у часі і просторі, а
також деякі правила, що відносяться до набуття чинності й застосування правових норм.
Вони поширюються не тільки на ЦК, але й на інші французькі закони.
У книзі першій “Про осіб” йшлося про суб’єктів цивільного права, їх права та
обов’язки. До них віднесено лише фізичних осіб. Поняття юридичної особи було
відсутнє. Законодавець не вважав за потрібне надавати особливі права на участь у
цивільному обігу об'єднанням осіб. Повною правоздатністю наділялися лише громадяни
Франції, які мали рівні права. Проте заміжні жінки та іноземні громадяни були
позбавлені повної правоздатності. Цивільна дієздатність наступала з 21 року.
У книзі другій «Про майно і різні відозміни власності» містяться норми, що
визначають нерухоме і рухоме майно, державну і комунальну власність, права власників
і користувачів майном.
У книзі третій «Про різні способи, якими здобувається власність», найбільш
значній за обсягом, зібрані норми, що регулюють інститути французького цивільного
права. Книга відкривається нормами про спадкування й дарування. Далі найдокладнішим
чином висвітлені питання зобов’язального права, договорів купівлі-продажу, наймання,
позики, доручення, поручительства, застави тощо
Значення. Цивільний кодекс мав великий вплив на розвиток цивільних
правовідносин в країнах континентальної (романо-германської) системи права. Він
заклав основи приватновласницьких відносин і підприємництва не лише у Франції, але й
в інших капіталістичних країнах. За основними позиціями цей документ і нині є основою
цивільного права Франції.

Питання 1.2. Фізичні особи за Цивільним кодексом 1804 р. (правоздатність і

дієздатність)
Статус фізичних осіб.
Суб’єктом права вважали лише фізичну особу. Кодекс встановлював рівну
правоздатність всіх громадян Франції. Згідно ст. 8 кодексу "всякий француз користується
цивільним правом". У ст. 7 спеціально підкреслювалося, що здійснення цивільних прав
не залежить від "якості громадянина", яке визначається в конституційному законодавстві.
За статусом фізичних осіб закріплювались природні права, зокрема свобода, рівність у
цивільноправових відносинах. Цивільні права, передбачені кодексом, не поширювалися
лише на іноземців.
Правоздатність і дієздатність.
Повною правоздатністю наділялися лише громадяни Франції, які мали рівні права.
Проте заміжні жінки та іноземні громадяни були позбавлені повної правоздатності.
Наприклад, жінки не могли бути свідками, запрошеними для складання актів цивільного
стану. Зберігалася і такий захід феодального права, як "громадянська смерть", коли за
рішенням суду чоловік позбавлявся цивільної правоздатності. Лише в 1854 році
"громадянська смерть" була скасована. Цивільна дієздатність наступала з 21 року
Інститут цивільної смерті особи.
Інститут цивільної смерті особи був відновлений як дореволюційна міра
кримінального покарання, за якою засуджений втрачав право власності на майно, яким
він володів. Це майно переходило до законних спадкоємців так само, якби він помер
своєю смертю. Спадкоємцями за законом ставали насамперед діти, потім висхідні і бічні
родичі до 12-го ступеня спорідненості. Позашлюбні діти могли бути суб’єктами
спадкування у випадку їх юридичного визнання.

Питання 1.3. Право приватної власності

Загалом право приватної власності було висвітлено у другій книзі ЦК. Сама ж
книга виділяла 3 форми власності: індивідуальна (приватна), державна і комунальна.
Проте основна увага приділялася приватній власності, яка закріплює принцип як
«Власністю є право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним
чином, з тим, аби користування не було таким, яке заборонене законами або
регламентами» (544 ст.). Також тут передбачено власність на землю, за якою включає в
себе власність на те, що перебуває під землею і над землею (ст. 552). Практично для того
часу це означало, що власник землі ставав повним і абсолютним хазяїном усіх корисних
копалин, виявлених на його ділянці.
Також Стаття 545 зазначала: «Ніхто не може бути примушеним до уступки своєї
власності, якщо це не робиться з причини суспільної користі і за справедливе й
попереднє відшкодування».
Речі за ЦК поділялися на рухомі і нерухомі. До рухомих належали: зібраний
урожай; тварини; неживі предмети; позови і зобов’язання (пов’язані з правом на рухомі
речі); акції та частки у фінансових чи торгово-промислових компаніях. Нерухомі речі:
земельні ділянки; будівлі; незібраний врожай; дерева, що ростуть; труби діючого
водовідведення; тварини, надані для обробітку землі; землеробські знаряддя; вулики;
риба у ставках; солома і добрива
Нерухомістю також вважалися узуфрукт на нерухомі речі, сервітути, земельні
повинності, позови, що мають предметом повернення нерухомого майна
Так, наприклад, сервітут визначався як обтяження, накладене на маєток з метою
використання маєтку, що належить іншому власникові, і для вигод цього маєтку.(ст. 637),
а джерелами сервітуту є або природне розташування ділянок, або зобов'язання,
встановлені законом, або угоди між власниками.(ст. 639)
Або ж узуфрукт, який визначався як право користування чужою річчю зі
збереженням в цілості суті речі. Предметом узуфрукта могла бути як рухома, так і
нерухома річ (наприклад, сад, ставок). Допускалася передача Узуфруктуарій предмета
узуфрукта третім особам у користування за договором піднайму. У цьому випадку він
залишався відповідальним перед власником за цілісність речі і правильність
користування. Власник речі міг продати предмет узуфрукта, закласти річ, обтяжити її
іншим сервітутом, але при цьому не повинні були обмежуватися права узуфруктарія.
А також узус який представляв собою право користування чужою річчю, але без
права на плоди речі. Як правило, узус надавався особі довічно. Користуватися предметом
узусу могли близькі родичі узуарія (наприклад, проживати з ним в будинку). Однак він
не міг передати своє право стороннім особам, так само як і ділити його з будь-ким. Узус
був неподільний. Користувач узусу ніс витрати по утриманню речі: виплачував
повинності, податки, але в меншому розмірі, ніж узуфруктуарій.
Також ще для загального розуміння слід сказати, що власність передавалася
шляхом спадкування, дарування, за заповітом або через зобов’язання.

Питання 1.4. право зобов’язань

Основну увагу у третій книзі Цивільного кодексу приділено зобов’язанням,
зокрема договірним зобов’язанням.
Зобов'язанням із правопорушень у Кодексі присвячено порівняно мало статей. Що
ж стосується договірного права, яке регулювало відносини, пов'язані з капіталістичним
обміном, а також з експлуатацією найманої праці, то воно було розроблене докладно й у
гранично чіткій формі. Ясні й визначені положення договірного права, починаючи від
загальних умов дійсності угод і закінчуючи ретельною юридичною регламентацією
окремих договірних відносин, були значною мірою успадковані від римського права
У ст. 1101 записано: "Договір є угодою, за якою одна або декілька осіб
зобов'язуються перед іншою або декількома іншими особами дати що-небудь, зробити
що-небудь або не робити чого-небудь".
У Кодексі чітко сформульовано чотири умови, за яких договір вважався дійсним:
1. Перш за все необхідною була "згода сторони, яка зобов'язується". Це відповідає
принципу свободи договору, який став основоположним у системі приватного
права Франції. Згода, одержана через застосування насильства або досягнута
обманом, вважалася недійсною;
2. здатність укласти договір. Нездатними до укладання договорів визнавалися
неповнолітні, особи, позбавлені дієздатності, заміжні жінки (крім випадків, коли
вони займаються комерцією) і всі ті, кому закон забороняв учинення деяких
видів правочинів;
3. Наявність "певного предмета, який становить зміст зобов'язання". Під
предметом договору розумілося те, що одна сторона зобов'язується надати,
зробити чи не зробити.
4. дозволена підстава зобов'язання.
 У випадку невиконання договору, в якому передбачалося зобов'язання боржника
надати річ кредиторові, останній міг через суд вимагати передання йому цієї речі. А за ст.
1142 «будь-яке зобов'язання зробити або не зробити призводить до відшкодування
збитків у випадку невиконання з боку боржника»
Явна збитковість договору для однієї зі сторін не знецінювала договору. Сторона в
договорі не могла посилатися на те, що договір виявився для неї невигідним, а для
контрагента був джерелом безпідставного збагачення. Лише в окремих випадках явна
невигідність договору для однієї зі сторін могла бути підставою визнання його
недійсним. Так, відповідно до ст. 1674 Кодексу Наполеона, якщо продавець нерухомості
продав майно за ціною, що становила не більше 7/12 дійсної вартості, договір міг бути
визнаний недійсним
Крім договору, Кодекс указав й інші підстави виникнення зобов'язань. Це -
заподіяння шкоди. Так, ст. 1384 Кодексу Наполеона встановлювала, що господарі й
поручителі мусили відповідати за збитки, заподіяні їхніми слугами чи особами, на яких
покладалося виконання доручення, якщо збитки було заподіяно під час виконання ними
службових обов'язків.
Кодексу було відомо й натуральне зобов'язання, сутність якого полягає в тому, що
не можна вимагати його виконання в судовому порядку. Проте якщо таке зобов'язання
буде виконане, то не можна вимагати повернення невиконаного. У 247 Кодексі
Наполеона як натуральне зобов'язання названо зобов'язання дати придане дітям.
Існували два види договору наймання: наймання речей і наймання роботи.
Щодо договору
наймання речей, то одна сторона зобов'язувалася надати іншій стороні цю річ для
використання протягом певного часу за певну плату, яку інша сторона зобов'язувалася
сплатити.
Зобов'язання могли виникати також із дій людини, вчинених через "власні наміри".

Питання 1.5. шлюбно-сімейне право.

У першій книзі закріплювалися також основні принципи сімейного права. Тут
Кодекс робив особливо помітний крок назад порівняно із законодавством періоду
революції, коли було декларовано важливі особисті й майнові права жінок, послаблено
батьківську владу над дітьми тощо. Кодекс значною мірою спирався на положення
римського права і феодального звичаєвого права. Стаття 212 твердила, що «подружжя
зобов'язане до взаємної вірності, допомоги, підтримки». Але в цілому Кодекс відкрито
закріплював панівне становище чоловіка в сім'ї, поблажливо ставився до моральної
розбещеності чоловіка, закріплював владу чоловіка над особистістю і майном дружини
та владу батька над дітьми. Чоловік - глава сім'ї, воля якого визначала весь лад сім'ї та
який об'єднував у своїх руках усе сімейне майно. Відносини між подружжям визначалися
ст. 213: «Чоловік зобов'язаний заступатися за свою дружину, дружина - слухатися
чоловіка». Про рівноправність подружжя не було й мови. Дружина була зобов'язана жити
разом з чоловіком і слідувати за ним, якщо він змінить місце проживання (ст. 214).
Нерівноправність жінки виявлялась і в її майновому становищі в сім'ї. За загальним
правилом, передбачався режим спільності для майна чоловіка і дружини. Але за ст. 1421
«чоловік один управляє майном, яке входить у спільність. Він може його продавати,
відчужувати і встановити на нього іпотеку без участі дружини». Дружина не могла
відчужувати і набувати майно, виступати в суді без дозволу чоловіка» (статті 215-216).
Майнові відносини подружжя визначалися шлюбним договором, який укладався до
здійснення шлюбу. Кодекс установлював ряд режимів майнових відносин - на вибір
майбутнього подружжя. Але, за загальним правилом, якщо в шлюбному договорі
спеціально не передбачено іншого, майно дружини надходило у власність чоловіка, і
останній розпоряджався прибутками від цього майна.
Розлучення припускалося лише в суворо визначених випадках (порушення
подружньої вірності, тяжкі образи та ін.). Характерно, що правила про розлучення через
порушення подружньої вірності узаконили поблажливе ставлення буржуазії до статевої
розбещеності чоловіків. Якщо чоловік міг вимагати розлучення в усіх випадках
порушення дружиною подружньої вірності, то дружина могла вимагати розлучення лише
в тому випадку, якщо чоловік поселив свою коханку в одному будинку з дружиною (ст.
230).
Що стосується відносин батьків і дітей, то влада над дітьми належала лише
батькові. До матері ця влада переходила - та й то з обмеженнями - лише після
припинення шлюбу або в деяких випадках зловживання батьком владою. Діти
перебували під владою батька до повноліття (сини - до 25 років, дочки - до 21 року), без
згоди батька не могли одружуватися і залишати отчий дім (ст. 148). Якщо батько «мав
дуже серйозні приводи до невдоволення поводженням» дитини, він міг позбавити її
свободи строком до одного місяця, якщо дитина не досягла 16-літнього віку, і на строк до
шести місяців, якщо дитина досягла 16 років (статті 375, 377). Батько управляв майном
дітей і мав з нього прибутки
Кодекс у ст. 340 заборонив пошуки батьківства, чим практично погіршив
становище позашлюбних дітей.
Але кодекс містив і прогресивні положення про сім'ю, зокрема передав шлюб із
сфери церковної до сфери державного регулювання, чим розвинув положення
Конституції 1791 р. про те, що шлюб - цивільний договір. Зберіг він і запроваджене в
період революції розлучення, що означало розрив з дореволюційними католицькими
традиціями.

Питання 1.6. Спадкове право.

У Цивільному кодексі Наполеона підтверджено відміну (це було зроблено ще в період
Революції) принципів феодального спадкового права. Нові засади спадкування
врегульовані ґрунтовно. Воно відбувалось згідно із законом і заповітом:
За законом:
- Кодекс закріпив проведене ще в період революції скасування феодальних
принципів спадкування у французькому праві. Відповідно до ст. 732, «закон у
визначенні порядку спадкування не бере до уваги ні природи, ні походження
майна». Спадкоємцями померлого ставали в указаній Кодексом послідовності діти
та інші родичі. Найближчі ступені споріднення не допускали спадкування з боку
 більш віддалених. Родичі далі дванадцятого ступеня споріднення не
успадковували.
- Позашлюбні діти могли спадкувати лише в тому разі, якщо були визнані в
законному порядку, причому тільки майно матері й батька, але не інших родичів.
- Права на спадок були позбавлені особи, засуджені за завдання смерті спадкодавцю
або замах на життя; повнолітній спадкоємець, який, маючи відомості про вбивство
спадкодавця, не повідомив про це владу;
-

За заповітом:
- Кодекс в інтересах заможних буржуазних кіл розширив свободу заповітів і
дарувань, які нерідко використовувалися для обходу законного порядку
спадкування. Відповідно до ст. 913, дарування або заповіт не міг перевищувати
половини майна, якщо особа, яка заповідала, лишала після смерті одну законну
дитину, третини майна - якщо залишалося двоє дітей, чверті - якщо в померлого
троє чи більше дітей. За такого порядку спадкування за законними дітьми
резервувалася певна частина майна, яке ділилося між ними порівну незалежно від
віку і статі.
- Позашлюбні діти не могли також одержувати майно даруванням або за заповітом
більше того, що їм дозволялося отримати за загальними правилами спадкування.
Тобто, вони могли бути спадкоємцями лише за законом.

Питання 2. Значення Французького цивільного кодексу для розвитку модерного

цивільного права
Цивільний кодекс Наполеона набув значної популярності за межами Франції. Він
справив величезний вплив на формування і розвиток права інших буржуазних держав.
Для XIX ст. цей вплив був, безперечно, прогресивним, оскільки означав наступ
буржуазних принципів на стару феодальну систему цивільного права.

Питання 3. Розвиток кримінального права в період революції;

Розробка нових принципів кримінального права почалася з перших тижнів Великої
французької революції кінця ХVIII ст. У найважливішому документі цього часу —
Декларації прав людини і громадянина — майже в кожному з її 17 пунктів є положення,
які прямо або побічно торкаються питань кримінального права і процесу, забезпечення
законності і правосуддя:
1. Законодавча заборона суспільно шкідливих дій («закон має право забороняти
лише дії, шкідливі для суспільства»).
2. Неприпустимість притягнення до кримінальної відповідальності інакше, ніж на
підставі закону («ніхто не може підлягати звинуваченню, затриманню або ув’язненню
інакше як у випадках, передбачених законом, і у приписаних ним формах»).
3. Караність діянь встановлюється тільки законом.
 4. Гуманізм кримінального покарання («закон має встановлювати покарання лише
строго і беззаперечно необхідні».
5. Неприпустимість зворотньої дії кримінального закону («ніхто не може бути
покараний інакше, як у силу закону, прийнятого та оприлюдненого до здійснення
правопорушення і відповідно застосованого»).
Кримінальний кодекс Франції 1791 р. У силу тієї важливості, що ідеологи
революції надавали цій сфері, і тих претензій, які висувала громадськість до
кримінальної юстиції старого режиму, перетворення кримінального права та суду стало
важливим шляхом забезпечення волі громадянина. У вересні 1789 року Установчими
зборами було створено Комітет з реформування кримінальної юстиції. Прийнятий 25
вересня 1791 р. Кримінальний кодекс Франції став першим цілісним кодифікаційним
актом революції.
Структура кодексу була репрезентована двома частинами: 1) про судові вироки; 2)
про злочини та покарання. Перша присвячувалася в основному судовому процесові. У
другій характеризувалися головні злочини. Усі злочини по-новому поділялися на
спрямовані (А) проти публічних інтересів і (Б) проти приватних осіб. Поряд з
найнебезпечнішими традиційними злочинами проти особистості і проти майна в кодексі
вперше з’явилися нові види: 1) злочини проти зовнішньої безпеки — підтримка
іноземних держав, шпигунство, розпалення війни; 2) проти внутрішньої безпеки — змова
тощо; 3) проти конституції — насамперед порушення прав виборців, зборів тощо; 4)
проти законів і авторитету влади; 5) посадові злочини.
Порівняно з дореволюційним законодавством, КК 1791 р. вимагав суворого
дотримання законності й обмеження репресії рамками необхідності, що свідчить про
вплив ідей просвітницько-гуманістичної теорії кримінального права, його прогресивне
значення. Особлива риса КК 1791 р. — система абсолютно визначених санкцій, що не
залишали ані найменшого простору для суддівського розсуду. Лібералізація покарань
виявилася в тому, що були скасовані особливо жорстокі за формою покарання. Водночас
зберігалася страта. Вона призначалася за 48 конкретних видів злочинів (замість 115 до
революції), а єдиним засобом її здійснення була визнана гільйотина (з 1792 р.).
В умовах революційної диктатури й терору кодекс, однак, втратив своє значення
для кримінальної юстиції. Протягом 1793—1794 рр. була прийнята велика кількість
декретів, які сформували зовсім нові склади злочинів. Покаранням майже за всі
нововведення призначалася страта. Переслідування поширилися на всіх, хто виступав за
монархію, ховав припаси їжі. У листопаді 1791 р. у практику було введено заочний осуд
емігрантів за обвинуваченням у створенні заколотного угруповання. Принцип
об’єктивного зобов’язання поширювався на «ворожих іноземців», хто не зумів або не
встиг довести відданість справі революції й республіки. В останній рік значне місце у
кримінальному праві посіли санкції проти різного роду «шкідників».
Упорядкування кримінального права було зроблено тільки з відновленням
республіканської конституції. Новий кодекс 1795 р. в основному повторював
систематизацію й покарання кодексу 1791 р., але більшою частиною був присвячений
судовому процесові. З проведенням судових реформ початку Консульства та Першої
імперії ряд його положень стали суперечити новим інститутам, що й зумовило потребу в
новому кодексі, початок підготовчих робіт над яким було покладено в 1801 році.
Питання 4. Характеристика Кримінального кодексу Франції 1810 р.
Підпитання 4.1. Прийняття та стуктура Кримінального кодексу Франції 1810 р.;
За вказівкою консулів для проведення роботи щодо підготовки нового кодексу була
сформована комісія, до якої увійшли відомі адвокати і правознавці. Проект за назвою
«Кримінальний, виправний і поліцейський кодекс» був поданий у Державну раду в 1804
р. і тільки в лютому 1810 р. зі значними змінами він був схвалений, а з 1 січня 1811 р.
набув чинності разом із Кримінально-процесуальним Кодексом.
Кримінальний кодекс 1810 р. складався з 484 ст. і поділявся на 4 книги: 1) Про
покарання кримінальні і виправні та їх наслідки; 2) Про осіб кримінальних, звільнених
від відповідальності і відповідальних за злочини і провини; 3) Про злочини, провини та їх
покарання; 4) Про поліцейські порушення та їх покарання. Це була досить своєрідна
структура, і обумовлювалася вона класифікацією правопорушень. Усе, що могло стати
об’єктом кримінальної репресії, поділялося на 3 групи: 1) злочини, піддані власне
кримінальним покаранням; 2) провини, що каралися т. зв. виправними покараннями; 3)
порушення, за які призначалися поліцейські покарання
Кодекс установив суворе розпорядження формальної законності у кримінальному
праві: «Ніяке порушення, ніяка провина і ніякий злочин не можуть бути карані
покараннями, що не встановлені законом до того, як вони були зроблені» (ст. 4). Такий
принцип привів до того, що кваліфікація злочинів у кодексі була надто деталізованою,
технічно багатослівною. Однак у цьому містилося одне з найважливіших правил усієї
нової кримінальної доктрини, спрямованої на те, щоб різко обмежити можливе свавілля
суддів.
Стосовно до військово-кримінальних порушень, провин і злочинів зберігалася
власна система законодавства.

Питання 4.2. Поняття злочину і покарання

Кодекс вводив тричленну класифікацію злочинних дій. Залежно від важкості й
соціальної значущості злочинних дій і покарань за них вони поділялись на три групи:
1. Найтяжчі злочинні дії, які названо злочином (сrimes) і за які передбачено суворі
покарання;
2. Проступки (delikts), тобто менш соціально значущі злочинні дії, за які передбачено
"виправні покарання";
3. "Поліційні правопорушення" за які передбачено переважно адміністративні покарання.
До кримінальних покарань належали мученицькі і ганебні або лише ганебні
покарання. Перші – смертна кара, каторга, депортація, ув’язнення. Другі – виставлення
біля ганебного стовпа, вигнання, позбавлення виборчих прав і заборона займати державні
посади. Смертна кара призначалася за злочини проти безпеки держави, імперської
Конституції, за особливо важкі злочини проти особи (насамперед вбивство). Довічна
каторга і депортація мали наслідком “цивільну смерть”. До виправних покарань
належали утримання у виправному закладі (від 6 днів до 5 років), тимчасове позбавлення
певних політичних, громадянських і сімейних прав, штрафи.
 У третій книзі кодексу злочини і провини поділені на публічні і приватні. До
перших віднесено: злочини проти безпеки держави (державна зрада, шпіонаж, замах на
життя імператора і членів його родини, спроби державного перевороту); злочини і
проступки проти Конституції (злочини, пов’язані з виборчим процесом, посадові
злочини); злочини і проступки проти громадського порядку (фальшивомонетництво,
підробка державних печаток і документів, хабарництво, зловживання владою, створення
злочинних груп та ін.). До приватних злочинів і проступків проти приватних осіб
належали: вбивство, каліцтво, наклеп, образа. Особливу групу складали злочини і
проступки проти моралі (насильство, зґвалтування, перелюб і порушення сімейних
порядків). Велику увагу у кодексі надано злочинам проти власності. Докладно
описувалися різні види крадіжок, які суворо каралися.
У четвертій книзі йшлося про правопорушення, за які мала право карати сама
поліція (порушення правил дорожнього руху, дрібне хуліганство тощо).