1.

Колізія права як передумова виникнення міжнародного приватного

права.
Для міжнародного приватного права значення мають не будь-які колізії, а
тільки такі, що виникають між іноземними правовими системами (міжнародні
колізії). Внутрішні (міжобласні) колізії, наприклад, такі, що виникають в одній
правовій системі між різними її правовими джерелами чи галузями, не входять до
сфери міжнародного приватного права. Вони регулюються правовими джерелами тієї
держави, де й виникли. Іноді важко кваліфікувати колізію як міжнародну чи внутріш-
ню, як, приміром, колізію між правом Англії та Гонконгу. Наслідки кваліфікації часто
можуть не збігатися за змістом, оскільки використовуються різні колізійні правила.
Водночас, як показала правозастосовна практика, у деяких правових системах
застосування того чи іншого колізійного правила до різних видів колізій не має
значення. Так, американські юристи використовують одні принципи для вирішення як
міжнародних, так і міжобласних (міжштатних) колізій, хоча правові системи
американських штатів не вважаються одна стосовно одної гетерогенними. Такий
підхід частково обумовлений тим, що колізійне право США почало розви-ватися саме
з огляду на необхідність вирішення внутрішніх колізій між законами штатів. Ситуація
залишається такою й досі. Правники США стверджують, що в системі американ-
ського права колізійні проблеми розглядаються, насамперед, як міжнародні. Такий
погляд покладено в основу одного з неофіційних джерел колізійного права США —
Другого Зводу колізійного права 1971 р.
Практика правотворчості та правозастосування свідчить і про те, що за певних
умов один вид колізій може переходити в інший. Так, міжобласні
(міжреспубліканські) колізії можуть набувати статусу міжнародних. У цьому випадку
доводиться вирішувати питання, яким колізійним нормам слід надати перевагу за
такої зміни. В іноземній правовій доктрині висловлювалась думка про те, що немає
необхідності розмежовувати види колізій (І.-К. Кан-Фройд, Бар, Л. Раапе, Нуссбаум,
М. Вольф та ін.). Навряд чи така позиція є правильною. Адже поділ колізій на
міжнародні, міжгалузеві і т. д. часто потребує різного правового вирішення.
Колізія права як явище породжується двома чинниками: наявністю іноземного
елемента у цивільно-правових відносинах і різним змістом цивільного права у різних
державах, з якими пов'язані відповідні правові відносини. Колізійні норми — це
правила вибору права. Подолання колізії — основне завдання міжнародного
приватного права.
Ще й нині у ряді країн світу міжнародне приватне право за традицією
називають "колізійним правом" або "міжнародним колізійним правом".
Очевидно, така назва занадто вузька, бо не враховує другої опори міжна-
родного приватного права — матеріально-правових норм. Колізійне право —
складова міжнародного приватного права, тобто перше поняття вужче за друге.
Матеріально-правові норми регулюють правовідносини з іноземним елементом
безпосередньо. Ці норми уніфікуються через укладення відповідних міжнародних
угод (конвенцій, договорів тощо).
Первісно міжнародне приватне право розвивалося переважно як колізійне
право. Саме колізійний метод зумовив виникнення цієї правової галузі. Характерною
рисою колізійного методу є те, що він, не регламентуючи відношення по суті,
визначає право якої держави має бути застосоване для регулювання відносин з
«іноземним елементом».
Міжнародне приватне право, починаючи свій розвиток з колізійного права,
пройшло тривалий шлях. Воно виникало в епоху раннього середньовіччя внаслідок
потреби врегулювати торговельні відносини. Такі норми містилися, зокрема, в
договорах, укладених із греками 911 року князем Олегом, в 944 — князем Ігорем,
інших джерелах.
З кінця Середньовіччя починає формуватися практика і доктрина про колізії
статутів (місцевих законів). Із статутних теорій і виникло колізійне право. Поступово
увійшла у вжиток сучасна його назва — міжнародне приватне право.
Засновниками доктрини міжнародного приватного права були італійці: Бартол
(1314–1357), Бальд (1327–1400), коментатори римського приватного права.
Пізніше доктрину міжнародного приватного права доповнили вчення про
«автономію волі» сторін, за яким останні могли застосовувати до договорів обрані
ними звичаї (Шарль Дюмулен, 1500–1566, Франція); твердження про безумовне
застосування закону місцезнаходження речі щодо нерухомості (Бертрен д'Аржантре,
1519–1590, Франція); теорія про застосування територіального принципу та принципу
«ввічливості», який полягав у тому, що дія іноземних законів відбувається завдяки
«міжнародній ввічливості» (Ульріх Губер та деякі інші вчені Голландії XVII ст.).
У ХІХ ст. зазначені теорії були підтримані у США. У «коментарях
конфліктного права» останнім було вжито термін «міжнародне приватне право», який
і донині викликає заперечення. Термін «міжнародне» не відображає характеристики
форм цієї галузі права, які в Америці мали переважно внутрішній, міжштатний
характер. Але інші назви: «конфліктне право», «колізійне право» у правовій системі
США та інших країн повністю не охоплюють предмета цієї галузі.
2. Предмет та методи міжнародного приватного права.

Таким чином, міжнародне приватне право - це система юридичних норм, які

регулюють цивільно-правові, сімейні, трудові та цивільнопроцесуальні відносини з
іноземним або міжнародним елементом. Різні світові школи міжнародного
приватного права по різному визначають предмет міжнародного приватного права.
Французька школа стверджує, що предметом міжнародного приватного права є
вчення про громадянство, про правове положення іноземців, питання колізійних
законів, питання міжнародного цивільного процесу. Германська школа обмежує
предмет регулювання тільки колізійними питаннями. Положення іноземців вона
відносить до цивільного права, а питання громадянства – до державного права.
Англо-американська школа при вивченні предмета надає увагу процесуальним
питанням, тобто ставлять задачу встановити при яких умовах 9 місцевий суд
компетентний розглядати справу з іноземним елементом. Сучасне міжнародне
приватне право регулює дві головні групи відносин: 1. Економічні, господарські,
науково-технічні, культурні та ділові відносини між організаціями та фірмами різних
країн світу; 2. Відносини з участю іноземних громадян та осіб без громадянства, а
саме майнові та особисті немайнові відносини, трудові та сімейні. Але специфічною
ознакою міжнародного приватного права, яке надає підставі відрізняти міжнародне
приватне право від інших галузей права, є наявність в таких відносинах іноземного
елементу. Під іноземним елементом відповідно до п.1. ст. 1 Закону України «Про
міжнародне приватне право» розуміють ознаку, яка характеризує приватноправові
відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких
форм: 1. хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає
за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною
особою. Наприклад: українське підприємство укладає договір з англійською фірмою з
приводу купівлі-продажу партії товару. Іноземним елементом у даному випадку буде
те, що стороною у договорі виступає англійська фірма. 2. Об'єкт правовідносин
(наприклад спадкове майно), з приводу яких виникають відповідні відносини,
знаходиться на території іншої держави. 3. Юридичний факт, який створює, змінює
або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави
(заподіяння шкоди, вчинення договору, смерть тощо). Наприклад, група українських
туристів з 5 чоловік поїхала до Парижу. Під час екскурсії по місту, їх автобус попав в
аварію, в наслідок чого туристи отримали тяжкі тілесні ушкодження. Основною
задачею міжнародного приватного права, є регламентація вищевказаних
правовідносин між юридичними та фізичними особами різної державної
приналежності з метою всебічного та повного захисту їх прав та 10 законних
інтересів, а також створення єдиного правового простору для здійснення ними своїх
прав та виконання обов’язків, забезпечення благодатних умов для ефективної
співпраці держав з суттєвими різницями в правових, економічних та політичних
відносин. Необхідно зазначити, що міжнародне приватне право тісно пов’язано з
міжнародним публічним правом, але міжнародне публічне право – це самостійна
правова система. Перша різниця міжнародного приватного права від міжнародного
публічного права стосується самого змісту відносин, які регулюються. У
міжнародному публічному праві головне місце займають політичні взаємовідносини
держав – питання забезпечення миру та міжнародної безпеки, суверенітету держав,
невтручання, проблеми роззброєння. Що стосується міжнародного приватного права,
то воно регулює саме особливу групу цивільно-правових відносин, які мають
міжнародних характер. Це насамперед майнові відносини. Друга різниця
міжнародного публічного та приватного права це різниця по суб’єктам відносин.
Основним суб’єктом міжнародного публічного права є держави. В міжнародному
приватному праві основним суб’єктом не є держава, хоча держава й може виступати в
якості останнього, а окремі особи – фізичні та юридичні. Третя різниця міжнародного
публічного та приватного права – по джерелам. У міжнародному публічному праві
основним джерелом правового регулювання відіграє міжнародний договір. У
міжнародному приватному праві правила міжнародних договорів застосовуються не
безпосередньо, а тільки після їх санкціонування державою. Крім цього джерела
міжнародне приватне право має також джерелами внутрішнє законодавство, судову
та арбітражну практику.
Для міжнародного приватного права характерний цивільно-правовий метод, що
виражає правову природу галузі. Крім нього, для врегулювання відносин з
"іноземним елементом" застосовуються два юридико-технічні методи колізійний та
матеріально-правовий. Спочатку МПП розвивалося як переважно колізійне право.
Саме колізійний метод правового регулювання сприяв виникненню цієї правової
галузі. Зміст колізійного методу полягає в тому, що він не регламентує
правовідносини по суті, а визначає право якої держави повинно бути застосовано для
врегулювання правовідносин з іноземним елементом. Виникнувши наприкінці
середніх віків, колізійний метод став похідним від колізії статутів, які діяли на певних
територіях. Згодом виникло колізійне право. Необхідно зазначити, що для
міжнародного приватного права значення мають не будь-які колізії, а тільки такі, що
виникають між іноземними правовими системами (міжнародні колізії). Внутрішні
(міжобласні) колізії, наприклад, такі, що виникають в одній правовій системі між
різними її правовими джерелами чи галузями, не входять до сфери міжнародного
приватного права. Вони регулюються правовими джерелами цієї держави, де й
виникли. Правда, інколи важко кваліфікувати колізію як міжнародну чи внутрішню.
Колізійний метод діє через систему колізійних норм, які можуть бути закріплені у
внутрішньодержавних джерелах або на міжнародному рівні. Колізійні норми
прив’язують відносини до певного правопорядку – вітчизняному або іноземному.
Колізійний метод часто називають відсильним, так як колізійна норма, вказуючи на
компетентний порядок, як би відсилає до права певної держави для визначення прав,
обов’язків та відповідальності сторін правовідносин. Колізійний метод, однак, має
ряд суттєвих недоліків: 13 1. Він відсилає до норм загального законодавства, які не
враховують специфіку відносин з іноземним елементом – застосування звичайних
норм внутрішнього законодавства до міжнародних приватноправових відносин часто
викликає масу проблем, таке правове регулювання може бути недостатнім або
неефективним. 2. Колізійний метод відсилає завжди до норм внутрішнього права, які
створюються державами в односторонньому порядку. Але, для кожної держави
характерні свої історичні, культурні, моральні цінності та традиції, які у кінцевому
рахунку суттєво впливають на зміст національно-правових приписів (особливо в
галузі сімейного, спадкового, деліктного права). 3. Застосування колізійного методу
часто призводить до необхідності застосування вітчизняним судом або іншим
органом (наприклад, нотаріатом) іноземного права. Це викликає масу ускладнень,
оскільки правозастосовуючий орган не володіє знаннями відносно іноземного права
та йому необхідно, поперше, встановити зміст іноземного права (у більшості випадків
це юридично складний та тривалий процес) та, по-друге, правильно застосовувати це
право до регулюючих правовідносин. Практика показує, що тільки
висококваліфікованому фахівцю під силу справитися з даною задачею. В багатьох
випадках судді намагаються ухилитися від розгляду справи з іноземним елементом
або всіма можливими способами обґрунтувати необхідність застосування
вітчизняного законодавства. Названі недоліки колізійного методу призвели до того,
що в деяких галузях правового регулювання відносин з іноземним елементом почав
широко використовуватися матеріально-правовий (прямий) метод регулювання.
Застосування матеріально-правового методу означає, що норми міжнародного
приватного права безпосереднього регулюють відносини з іноземним елементом –
визначають права та обов’язки сторін таких правовідносин, встановлюють міри
відповідальності за неналежну поведінку сторін. Матеріально-правові норми діють
найбільш ефективно, коли вони 14 уніфіковані в міжнародному договорі, а не
створені державою в односторонньому порядку. Колізійні та матеріально-правові
норми нагадують сіамських близнюків, які не можуть існувати окремо. Часто не лише
в самому нормативно-правовому акті, а й в самій статті зустрічаються обидва виду
норм. Для прикладу наведемо текст ст. 6 Паризької конвенції про охорону
промислової власності від 20 березня 1883 року. „1. Умови подання заявки і
реєстрації товарних знаків визначаються у кожній країні Союзу її внутрішнім
законодавством... 3. Знак, який належним чином зареєстровано у країні Союзу,
розглядається як незалежний від знаків, зареєстрованих в інших країнах Союзу,
включаючи країну походження‖. Як бачимо, п. 1 містить колізійну норму, а п. 3 –
матеріально-правову. В даний час помічається тенденція до розширення
використання матеріально-правового методу – процеси зближення, гармонізації
національних правових систем, які відбуваються в глобальних масштабах, роблять
можливим закріплення матеріально-правових норм на міжнародному рівні.\
3. Склад норм міжнародного приватного права.
До складу норм міжнародного приватного права входять перш за все колізійні
норми, що визначають підлягає застосуванню право. Але питання про коло таких
норм потребує уточнення.
Пов'язані з функціонуванням державно-правових інститутів різноманітні
юридичні протиріччя нерідко називають, незалежно від природи правових конфліктів,
загальним терміном "юридичні колізії". Міжнародне приватне право має справу з
колізіями особливого роду. До досліджуваним в міжнародне приватне право колізій
відносяться перш за все і головним чином колізії, що виникають в міжнародному
житті з дії законів у просторі (просторові правові колізії). Інтертемпоральних колізії,
зміст яких є результатом дії законів у часі, розглядаються в цьому навчальному
посібнику, головним чином, в аспекті застосування на території РФ законодавства
колишнього СРСР. У цьому плані увагу доктрини залучали питання про
співвідношення правил ГК РРФСР 1964 р і Основ 1991 р, що відносяться до
здійснення зовнішньоторговельних (зовнішньоекономічних) угод, про "долю"
постанови Ради Міністрів СРСР від 14 лютого 1978 р № 122 "Про порядок підписання
зовнішньоторговельних операцій ".
Колізійні норми, що розмежовують дію законів у часі , передбачаються
вступними законами до частин першої, другої і третьої ГК РФ. Частина перша
Кодексу застосовується до цивільних правовідносин, які виникли після введення її в
дію. Щодо правовідносин, які існували до цього, частина перша застосовується до тих
прав і обов'язків, які виникли після введення її в дію. Частина друга ГК РФ
застосовується до зобов'язальних відносин, які виникли після введення її в дію; по
зобов'язальних відносин, які виникли до 1 березня 1996 р частина друга ГК РФ
застосовується до тих прав і обов'язків, які виникли після введення її в дію. Інакше
вирішується Вступний законом до частини третьої ГК РФ питання про застосування
до "триваючим" відносинам розд. VI "Міжнародне приватне право". За цивільним
правовідносин, які виникли до введення в дію частини третьої, цей розділ - на відміну
від розд. V "Спадкове право" - не застосовується і до тих прав і обов'язків, які
виникнуть після введення її в дію.
Тема "інтертемпоральних колізії в міжнародному приватному праві",
зрозуміло, значно ширше і потребує окремого дослідження.
Спеціального дослідження заслуговують також проблеми, пов'язані
з интерперсонального колізій в правовій сфері, заснованим на власності фізичних
осіб до певної національності, релігії та ін.
Просторові правові колізії поділяються (з позицій міжнародного приватного
права) на колізії законів різних держав ( "міжнародні", "інтернаціональні") і колізії
законів внутрішньодержавних утворень (наприклад, членів федерації) одного і того ж
держави ( "внутрішні", "міжобласні") . Вивчення питання про те, підпорядковується
Чи рішення просторових правових колізій - "міжнародних" і "внутрішніх" - одним і
тим же загальним засадам або кожному роду колізій відповідають особливі правила їх
регулювання, дозволяє зробити висновок про незбіжних підходах держав до цієї
проблеми.
В СРСР розрізнення "міжнародних" і "внутрішніх" колізій було традиційним.
Належали вони до різних сфер права і розглядалися в різних областях правознавства.
З припиненням існування СРСР колізії законів колишніх союзних республік,
що стали незалежними державами, придбали "міжнародний" характер і склали
область міжнародного приватного права.
Конституція РФ (п. "Про" ст. 71) віднесла цивільне законодавство до ведення
Російської Федерації. Тим самим в принципі виключається правотворча діяльність
суб'єктів РФ в області цивільного законодавства, а отже, і можливість виникнення
"внутрішніх" колізій законів в цій області.
Сімейне і трудове законодавство віднесено до спільної ведення Російської
Федерації і се суб'єктів (п. "До" ч. 1 ст. 72 Конституції РФ). Закони та інші
нормативно-правові акти суб'єктів РФ не можуть суперечити федеральним законам,
прийнятим з предметів ведення Російської Федерації і спільного ведення Російської
Федерації і її суб'єктів.
У деяких країнах (головним чином, організованих на федеративних засадах)
існує кілька систем приватного права: такі системи діють, наприклад, в штатах США,
провінціях Канади. Так, в канадській провінції Квебек прийнятий Цивільний кодекс
цієї провінції, який містить книгу десяту, присвячену міжнародного приватного
права. З введенням в дію частини третьої ГК РФ в російське законодавство вперше
включено правило про застосування права країни з множинністю правових систем. У
разі, коли підлягає застосуванню право країни, в якій діють кілька правових систем,
застосовується правова система, яка визначається відповідно до права цієї країни.
Якщо неможливо визначити відповідно до права цієї країни, яка з правових систем
повинна бути застосована, застосовується правова система, з якою відношення
найбільш тісно пов'язано (ст. 1188 ЦК України).
Єдиної загальнообов'язкової для всіх держав системи колізійних норм не існує,
і кожна держава керується своїм колізійним правом, джерелами якого є в основному
внутрішнє законодавство, міжнародні договори, а в деяких країнах судові прецеденти
(відзначимо, що роль звичаю в становленні колізійної норми в даний час незначна ).
У вітчизняній доктрині міжнародне приватне право найчастіше досліджується
як галузь права, що охоплює не тільки колізійні, а й матеріально-правові
приписи. Останні (на відміну від колізійних норм) безпосередньо визначають
поведінку сторін, зміст їх прав і обов'язків. До правил такого роду, що включаються
до складу міжнародного приватного права, прийнято відносити уніфіковані
матеріально-правові норми міжнародних договорів РФ, що реалізуються в сфері
приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом, а також норми
внутрішнього законодавства про правове становище в цій галузі суб'єктів іноземного
права і звичаї, визнані в Російській Федерації. Дискусійним залишається питання про
можливість і межах віднесення до міжнародного приватного права інших
матеріально-правових приписів внутрішнього права, норм "прямої дії".
Уніфікація норм приватного права, що застосовуються до відносин
міжнародного цивільного обміну, на основі міжнародних договорів, звернення до
типових законам, модельним актам для створення однакових правил в цій області, до
засобів "недержавного регулювання", приватно, неконвенційною уніфікації -
найважливіший напрям розвитку сучасного міжнародного приватного права.
Збільшення обсягу уніфікованих колізійних та матеріально-правових правил
розширює сферу спільних норм міжнародного приватного права. Однак при всій
зростаючу важливість цього явища перебільшувати його масштаби все ж не слід:
міжнародне приватне право і сьогодні залишається в своїй основі всередині
державним правом. Тому прийнято говорити про міжнародне приватне право Росії,
міжнародне приватне право Франції, міжнародне приватне право Швейцарії і т.д.
Двом видам правових норм - колізійних і матеріально-правових - відповідають
і два способи правового регулювання. Колізійні спосіб передбачає спочатку рішення
колізійної проблеми, визначення застосовного права і тільки потім на його основі -
регламентацію поведінки сторін. Матеріально-правовий спосіб дозволяє врегулювати
поведінку сторін шляхом безпосереднього встановлення прав і обов'язків учасників
відносин.
Відмінності згаданих способів не є підставою для їх протиставлення. В цілому
вони формують властивий міжнародного приватного права метод регулювання
відносин цивільно-правового характеру, ускладнених іноземним елементом, що
складається в подоланні колізійної проблеми (матеріально-правовий спосіб
регулювання також забезпечує подолання колізійної проблеми, попереджаючи,
усуваючи, "знімаючи" її за допомогою "прямо" чинного правила).

4. Поняття міжнародного приватного права

Виникнення міжнародного приватного права було викликано розвитком
торгових відносин – перші (які дійшли до нас) норми міжнародного приватного права
виникли у середньовіковій Італії, яка в ХІІІ-ХV століттях було одним із центрів
міжнародної торгівлі. Італійські міста – Венеція, Болонья, Модена, Генуя, Піза мали
свої кодифікації торговельних звичаїв – статути. Суд кожного міста застосовував
спочатку своє власне право до всіх спорів, які виникали між покупцями з різних міст
по торговельним питанням. Перша норма міжнародного приватного права виникла як
глоса (позначка) на полях Кодексу Юстиніана, що належала відомому італійському
глосатору Аккурсію: «якщо проти мешканця Болоньї подається позов у Модені, він
не повинен судитися за законами Модени, яким від підкорюється…» (ХІІІ ст. ). Глоса
тори вперше вказали на можливість застосування суддями не свого національного або
місцевого права, а права іноземного. Починаючи з ХІІІ століття й до сьогодення
основною задачею міжнародного приватного права є пошук принципів, за якими
можна здійснювати вибір між декількома правовими системами, які можуть бути
застосовані до правовідношення з наявністю іноземного елемента – тобто вирішення
колізійної проблеми. Засновниками доктрини міжнародного приватного права
вважаються 8 постглосатори (коментатори) Бертольд і Бальд, які проживали в Італії в
ХІV столітті, які вивели перші колізійні принципи. Вони зазначали, що до різних
правовідносин повинні застосовуватися різні колізійні принципи. До майна – закон
місцезнаходження майна, до осіб – їх особистий закон (національності). Вперше
термін «міжнародне приватне право» застосував Джозеф Сторі (член Верховного
Суду США, професор Гарвардської школи права) у своїй роботі «Коментарі до
конфліктного права», яка була опублікована в 1834 році. З 40-х ХІХ років цей термін
почали застосовувати й європейські країни. Термін «міжнародне приватне право»
першочергово припускає, що мова йде про регулювання міжнародних відносин –
відносин, які виходять за рамки однієї держави та в силу цього підпадають під дію
різних національних правових систем, різних правопорядків. Відносини між
державами, діяльність створених ними міжнародних організацій традиційно
регулювалися нормами міжнародного публічного права. Які ж правовідносини
підпадають під сферу дії норм міжнародного приватного права. Це, перш за все,
правовідносини приватного характеру – відносини невладного характеру, суб’єкти
яких автономні та юридично рівні. Таким чином, міжнародне приватне право - це
система юридичних норм, які регулюють цивільно-правові, сімейні, трудові та
цивільнопроцесуальні відносини з іноземним або міжнародним елементом.
5. Система МПП
Система міжнародного приватного права складається з загальної та особливої
частини. 1. Загальна частина охоплює питання загального характеру, які 11
методологічне значення для міжнародного приватного права в цілому, а саме:
поняття, предмет, методи регулювання, принципі, система, джерела, вчення про
колізійні та матеріально-правові норми, правові режими (національний, найбільшого
сприяння, суб'єктів міжнародного приватного права тощо. 2. Особлива частина
охоплює право власності, зобов'язальне право, зобов’язання з правопорушень,
авторське, винахідницьке, патентне, сімейне, спадкове право, трудове відносини,
міжнародний цивільний процес, міжнародні перевезення.
6. Функції МПП
Функції міжнародного права - це основні напрями його впливу на відносини,
які виступають предметом міжнародно-правового регулювання.
Головною соціальною функцією є посилення існуючої системи міжнародних
відносин шляхом підтримки в ній належного характеру. У свою чергу, головна
юридична функція - це правове регулювання міждержавних відносин. Обидві функції
стабілізуючі, адже за допомогою норм міжнародного права держави встановлюють
загальноприйнятні стандарти поведінки в найрізноманітніших галузях відносин
(координуюча функція). Регулююча функція міжнародного права виявляється в
прийнятті державами встановлених норм поведінки, за відсутності яких стає
неможливим спільне існування та функціонування, міжнародні відносини.
Міжнародне право містить норми, які спонукають держави слідувати певним
правилам поведінки, в яких концентрується забезпечуюча функція міжнародного
права. Тут утворилися механізми, важелі, які захищають законні інтереси держав та
здійснюють охоронну функцію міжнародного права.
Також можна виділити функції протидії існуванню та появі нових інститутів та
відносин, які протирічать цілям та принципам міжнародного права; розширення та
поглиблення зв'язків між державами; інформаційно-виховну, тобто передачі досвіду
мирного регулювання та інші.
Функції сучасного міжнародного приватного права можна розглядати з п’яти
основних взаємопов’язаних позицій:
1. соціальні функції міжнародного приватного права (стабілізації, зміцнення,
забезпечення та ін. відносин між суб’єктами міжнародного приватного права);
2. власне юридичні функції (визначення прав і обов’язків суб’єктів
міжнародного приватного права стосовно один одного, встановлення статусу різних
категорій суб’єктів, їх правосуб’єктності, зміцнення міжнародного приватного права,
міжнародної законності, міжнародного правопорядку та ін.);
3. функції взаємодії з іншими управлінськими системами, що діють в
міжнародній сфері (внутрішньодержавним правом, політикою, мораллю, релігією,
етикою та ін.);
4. функції програмування розвитку міжнародних відносин і міжнародного
права (програмування їх розвитку на перспективу, прогнозування параметрів
поведінки, суб’єктів міжнародного приватного права, передбачення варіантів
напрямів розвитку інших систем, з якими взаємодіє міжнародне приватне право
тощо);
5. інформаційні функції (забезпечення знаннями про зміст міжнародно-
правових актів, вплив на формування міжнародно-правової свідомості та ін.).
7.Поняття та види джерел міжнародного приватного права.
Аналізуючи сучасні теоретичні концепції міжнародного права, можна
визначити джерелами міжнародного права (у юридичному значенні) - форми, в яких
існують норми міжнародного права, створені суб'єктами міжнародного права в
результаті узгодження своїх позицій. При цьому мається на увазі, що створення норм
міжнародного права — це процес, а джерела міжнародного права це кінцевий
результат цього процесу.
Не втягуючись в дискусію з приводу правильності, доцільності використання
одного з двох багатозначних термінів - «джерело» права або «форма» права, -
враховуючи те, що у світовій юриспруденції ще з часів Римського права традиційним,
найбільш зручним у вживанні є термін «джерело» права, зазначимо таке:
норми права, як і всяке суспільне явище, також мають форми свого
зовнішнього вираження, втілення, об'єктивного, реального існування і
функціонування;
в сучасному правознавстві під джерелом права розуміється зовнішня форма
права, те, в якому реальному, практично сприйманому образі ми можемо право
спостерігати, вивчати, застосовувати, використовувати. Це формальна визначеність
права, його об'єктивізація, місце, де містяться норми права;
під джерелами тієї чи іншої галузі права розуміють форми, за допомогою яких
фіксуються, закріплюються, офіційно виражаються правові норми, що регулюють
суспільні відносини, що становлять предмет відповідної правової галузі.
 Існує п’ять видів джерел МПрП:
1.      всі системи світу визнають за джерело МПрП внутрішнє законодавство
країн;
2.     також всі системи світу визнають за джерело МПрП звичай як
внутрішньодержавний, так і міжнародний;
3.      багато країн визнають джерелом м/н договір;
4.      багато країн визнають джерелом судову та арбітражну приктику;
5.      деякі до джерел відносять доктрину МПрП.
Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють,
зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма. Міжнародному
приватному праву відомі чотири форми джерел: 1) внутрішнє законодавство; 2)
міжнародні угоди; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна
практика. Наявність міжнародних угод та звичаїв є особливістю джерел права цієї
галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного
приватного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є
міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого — норми законодавства та судова
практика окремих держав, а також звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та
мореплавства. Подвійність джерел указаної галузі права не впливає на єдність
предмета регулювання — цивільно-правові відносини з "іноземним елементом".
Згадана властивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили.
Так, у конституціях держав, інших нормативних актах звичайно закріплюється
юридична сила нори Основного Закону держави та актів, прийнятих на їхній основі, а
також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх
рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях
ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін. У Конституції
України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше
законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких
надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства (ч. 1 ст.
9). У Законі "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня
1991 р. вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні
договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і
застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Аналогічною є й ч. 1 ст. 17 Закону України "Про міжнародні договори України" від
22 грудня 1993 р. Водночас тут же зазначається, що у випадку, коли міжнародним
договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші пра-
вила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила
міжнародного договору України (ч. 2 ст. 17). Навряд чи законодавець був
послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши
міжнародні договори частиною національного законодавства України, він одночасно
закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнародних угод.
Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел міжнародного
приватного права є важливим ще й тому, що питома вага кожного з видів джерел
права у різних правових системах неоднакова. При цьому часто до певного
правовідношення можуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах
права.

7. Основні етапи розвитку МПП

Міжнародне право зародилося завдяки еволюції розвитку особистості і
держави, націй і народів. Вважається, що міжнародне право виникло у стародавньому
світі відтоді, коли між державами розпочинаються міжнародні відносини. Ця риса
полягає не в тому, що народи бажали відносин з іншими державами, а для
облаштування внутрішнього життя своєї держави, яке виключало б будь-яке
втручання зовні.
Прослідковуючи розвиток міжнародного права, можна розбити Його на такі
етапи:
 • період стародавнього часу;
 • від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 року;
 • від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру 1899 р. та 1907
р.;
 • від Гаазьких конференцій миру до заснування ООН і формування
сучасного міжнародного права.
І етап - стародавні часи.
Міжнародне право виникло і почало складатись, розвиватись водночас із
зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі, точніше в тих державах,
де був високий рівень цивілізації (державах, що знаходились в долині Тигру і
Євфрату, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середземного морів).
Найдавнішим договором - між містами Лагаш і Умма (" 3100 р. до н.е.)
узгоджувались такі питання: державний кордон, непорушність знаків; розв'язання
спорів міжнародним шляхом (на основі арбітражу); санкції гарантувались клятвами і
звертанням до богів.
Іншим важливим договором цього періоду став Договір між царем Хаттушілем
і фараоном Рамзесом II (≈ 1300 р. до н.е.) про укладення миру "наперед і до кінця
вічності". Суб'єктами правовідносин визначались фараони, царі, князі тощо, проте
умов цього договору не завжди дотримувалися.
У свою чергу, Договір між династіями Чу і Цзінь (577 р. до н.е.) був укладений
про союз і спільне ведення війн (Китай).
Першому етапові становлення міжнародного права властиве започаткування
розвитку норм посольського права (особиста недоторканність у Стародавній Індії,
проксени в Стародавній Греції), права війни тощо.
Важливу роль у розвитку міжнародного права відіграла Римська держава.
Здійснення зовнішніх зносин і укладення договорів (договори миру і союзу,
дружби і гостинності) здійснювали народні збори і сенат. Дотримувались принципу
дипломатичної недоторканності.
Формується "римське право народів" (jus gentium), основним інститутом якого
було становище людини в державі і міжнародних відносинах.
Важливу роль у середні віки в міжнародному праві відіграла Київська Русь. Тут
активізувався процес укладання міжнародних договорів, насамперед двосторонніх.
Тільки з Візантією було підписано три договори київських князів: договір "миру і
любові" 907 p.; рівноправна, міждержавна угода з політичних, економічних,
військових і юридичних питань 911 p., союзний договір щодо територіальних питань і
посольського права 944 р.
Ще за часів Київської Русі мала місце "таємна дипломатія", прикладом якої був
договір київського князя Святослава і візантійського патриція Калокіра.
II етап - міжнародне право від падіння Римської імперії до Вестфальського
миру 1648 р.
Падіння Західної Римської імперії у V ст. супроводжувалось "приватними
війнами" між феодалами. Це зумовило розвиток права війни, права зовнішніх зносин
та права міжнародних договорів. Зокрема, виникає право самостійного провадження
зовнішніх зносин і укладання договорів (насамперед, союзницьких договорів) з
метою захисту прав та інтересів.
 Як правило, поширеними були договори у письмовій формі (латинню або
мовою сторін). Обов'язковими визнавались гарантійні забезпечення договору - видача
заручників (родичі особи), застава цінностей, території тощо.
Активно розвивається дипломатичне право, створюються постійні
дипломатичні представництва, виникає інститут консулів, а також визнавалась
недоторканність послів.
І77 етап розвитку міжнародного права - від Вестфальського миру 1648 р. до
першої Гаазької конференції миру.
Вестфальський мирний конгрес завершив поділ Європи після Тридцятирічної
війни підписанням Вестфальського трактату (Вестфальського миру) 1648 р. Умови
цього договору обговорювались ще з 1634 p., серед яких ключовими стали: релігійні
відносини; територіальні зміни; політичний устрій Європи. Міжнародні принципи, які
історично створені цим договором, пізніше, в 1789 p., були відтворені у Декларації
прав людини і громадянина.
Після війн між Францією і Росією 1812 р. заслугою зовнішньої політики Росії
стало об'єднання європейських держав у своєрідний союз для реалізації спільних
цілей і захисту від зовнішніх посягань, їх результатом є Паризький трактат 1814 р. з
питань територіальних претензій.
У 1815 р. на Віденському конгресі було прийнято низку міжнародно-правових
документів, а саме: Декларація про припинення торгівлі неграми, Віденський
регламент, угода про делімітацію кордонів, вільне судноплавство тощо.
Отже, у цей період активізувався міжнародний договірний процес, який сприяв
територіальним змінам у світі та певним зрушення у сфері прав людини.
IVетап - від Гаазьких конференцій до формування сучасного міжнародного
права.
Гаазькі конференції були присвячені двом основним напрямкам
співробітництва держав на той час:
 - регулюванню збройних конфліктів;
 - мирному розв'язанню спорів.
Перша Гаазька конференція 1899 р. відбувалась за ініціативою російського
імператора, у ній взяло участь 26 держав. її результатом стало підписання 3-х
конвенцій:
 1) про мирне розв'язання спорів;
 2) про закони і звичаї сухопутної війни;
 3) про застосування Женевської конвенції щодо поранених і хворих до
морської війни (1864).
Перша Гаазька конференція визначила коло питань для обговорення на
наступній Другій Гаазькій конференції. Остання відбулась у 1906-1907 рр. за
ініціативою СІЛА. За участю 44 держав світу підписано 13 конвенцій, 1 декларація і
Заключний акт, що стосувались в основному питань мирного розв'язання спорів,
обмеження застосування сили, нейтралітету держав, умов ведення війни і т.д.
Проведенню Третьої Гаазької конференції завадила Перша світова війна, після
завершення якої виникла необхідність утворення міжнародної політичної організації,
яка мала забезпечити питання безпеки й миру в світі та співробітництва держав.
Таким чином, 1919 р. було створено Лігу Націй з відповідною системою органів,
контрольними повноваженнями над мандатаріями, а також захисту національних
меншин; реєстрацією міжнародних договорів. Вона мала таки три суттєві риси:
асоціація урядів; міжнародна організація; певний метод організації міжнародного
життя, а не наддержавний орган.
 Ліга Націй прагнула до створення організованого міжнародного
співтовариства, водночас не забороняла війну, а лише обмежувалася регулюванням її
ведення. її рішення не мали обов'язкової сили. Ця організація припинила своє
існування де-факто 1939 року (1946 року де-юре), так і не забезпечивши виконання
поставлених завдань і цілей, оскільки не вдалось з початком Другої світової війни
гарантувати мир і безпеку в світі.
Право націй на самовизначення продемонструвала на поч. XX ст. (з березня
1917 по квітень 1918 р.) Українська Центральна Рада, історія якої символізує
суперечливий процес відновлення української державності. У період існування
Української Народної Республіки (УНР) 27 січня 1918 р. було підписано мирний
договір між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та УНР, де
обумовлювались питання кордонів, дипломатичних і консульських зносин, порядок
обміну військовополоненими, а також намір активного розвитку
зовнішньоекономічних зв'язків.
На цей період припадає також поява у міжнародному праві доктринальних
питань визнання держав. Так, доктрина Естрада, викладена в Комюніке
мексиканського міністра закордонних справ про визнання держав (27 вересня 1930
р.), полягає в тому, що Мексика у питанні "визнання урядів" відмовилася від
поспішного висловлювання з приводу законності або незаконності того чи з іншого
іноземного уряду. Цим Мексика уникала створення "образливої практики, яка, крім
того, що посягає на суверенітет ? інших націй, призводить до того, що внутрішні
справи останніх можуть стати об'єктом оцінки... з боку інших урядів".
Іншим прикладом тлумачення інституту визнання держав є резолюція 40-ї сесії
Інституту міжнародного права про визнання ь нових держав та їх урядів 1936 р.
Не менш цікавою з історичної точки зору є і трансформація питання про
правонаступництво в міжнародному праві (Декрет Всеросійського центрального
комітету рад робітничих, солдатських і селянських депутатів про анулювання
державних позик, опублікований 28 січня 1918 р.).
Для історичного періоду характерний подальший розвиток міжнародно-правого
інституту прав та обов'язків держав. Міжамериканська конвенція про права та
обов'язки держав 1933 р. стала успішною спробою кодифікації прав та обов'язків
держав.
З-поміж інших тенденцій у розвитку міжнародного права на початку XX ст.
слід назвати суперечності між державами, серед яких основною була суперечність
між переможцями і переможеними в Першій світовій війні. Саме ця суперечність
стала причиною у 1925 р. Локарнської конференції, яка прийняла 8 актів, що
регулюють відносин між західноєвропейськими країнами.
На міжнародно-правові відносини держав впливали і світові економічні кризи,
прихід до влади фашизму в Німеччині в 1933 р. Мюнхенська угода, підписана 1938 р.
Великобританією, Францією, Німеччиною та Італією, стала дипломатичною
предтечею Другої світової війни. Вона розпочинала новий розподіл світу та
розв'язання інших проблем міжнародного спілкування.
На сучасне міжнародне право значний вплив мало створення Організації
Об'єднаних Націй, НАТО та ряду регіональних міжнародних організацій з метою
забезпечення миру і безпеки, демократичного розвитку, свободи і загального
добробуту в світі та окремих країнах.

8. Сучасні тенденції розвитку МПП

Міжнародне приватне право є внутрішнім правом держав.
 Тобто кожна з них має своє міжнародне приватне право. Тому можна
констатувати існування німецького, швейцарського, українського, російського тощо
міжнародного приватного права. Єдиного для усіх держав міжнародного приватного
права не існує.
У зарубіжних державах, як і в Україні, міжнародне приватне право регламентує
майнові та немайнові відносини. Проте для цієї галузі характерними є певні тенденції
та особливості, зумовлені історичним розвитком держав. Наприклад, Велика
французька революція створила багатьом країнам необхідні умови для розвитку
приватної ініціативи, капіталістичних відносин. Це виразилося, зокрема, у
недоторканності необмеженої приватної власності, свободі договору. Створювалися
правові умови регламентації міжнародних приватноправових відносин у цивільному
й торговельному обігу.
Починаючи з XIX ст. у торговельному праві зарубіжних держав виявилися нові
тенденції, наприклад, розширення правоздатності торгових товариств. У XX ст.
суттєво змінюється призначення деяких інститутів торговельного права. Так, інститут
банкрутства, який традиційно застосовувався для стягнення боргів, набув нових
функцій, спрямованих на збереження діяльності та рентабельності підприємств.
Вказані та інші аспекти розвитку цивільного й торговельного, а нині переважно
комерційного права, викликають уніфікаційні процеси як у внутрідержавному
законодавстві, так і в міжнародних угодах. Ці процеси відображають інтеграцію
господарства зарубіжних держав (наприклад, у межах Європейського Союзу, далі -
ЄС). Зазначені тенденції є загальними для іноземних правових систем. Тому можна
констатувати, що на початку XXI ст. характер міжнародного приватного права як
юридичної дисципліни значно змінився. Сьогодні велика кількість норм
міжнародного приватного права є уніфікованими в рамках права ЄС.
Предмет міжнародного приватного права іноземних держав, на відміну від
вітчизняної концепції в цій галузі права, має особливості. Так, французька доктрина
(А. Батіффоль, П. Саватьє), яка вплинула й на формування деяких інших правових
систем, передовсім зосереджує увагу на вченні про громадянство та питаннях
правового статусу іноземців (у широкому розумінні слова). Тобто, йдеться не тільки
про питання цивільної правосуб'єктності, а й про в'їзд, виїзд, вільне пересування у
межах іноземної держави, вільний вибір професії тощо. Тільки після цього
розглядаються питання колізії законів та міжнародного цивільного процесу.
У міжнародному приватному праві Італії, Іспанії та латиноамериканських
держав крім колізій юрисдикцій і законів до предмета міжнародного приватного
права належать питання про правовий статус іноземців.
Немає однозначності у з'ясуванні змісту предмета міжнародного приватного
права серед вчених колишньої СФРЮ. Так, одні з них вважають, що міжнародне
приватне право охоплює питання колізії законів та колізії юрисдикцій (Б. Благоєвич),
інші додають ще й питання про колізію громадянств (Б. Айзнер). Деякі вчені
достатньо широко тлумачать зміст предмета міжнародного приватного права,
вважаючи, що міжнародне приватне право складають норми, які визначають право,
що підлягає застосуванню. До предмета, на їх думку, належать також цивільно-
процесуальні відносини з "іноземним елементом", права іноземців вступати у
приватноправові відносини у державі, право якої застосовується, та права громадян
держави, право якої застосовується, вступати у приватноправові відносини з
"іноземним елементом" (Т. Вараді).
У Македонії міжнародне приватне право крім традиційних питань про поняття,
джерела та колізії права, охоплює також питання громадянства, надання правової
допомоги, визнання й виконання іноземних судових рішень, зовнішньоторговельного
арбітражу (Т. Бендевський).
Вчені Польщі (К. Пшибиловський, М. Сосняк, В. Валашек) вважають, що
міжнародне приватне право повинно включати колізійні норми та норми
міжнародного цивільного процесу. Цю думку поділяють і угорські вчені (Л. Рецеї, І.
Сассі).
Німецька доктрина (Л. Раапе, Г. Кегель) обмежує предмет міжнародного
приватного права колізійним правом. Німецькі правники Г.-А. Любхен та М. Пош
уважають колізійне право (згідно із їхньою термінологією - "право застосування
права") самостійною правовою матерією з власними загальними правовими
принципами та узагальнюючими визначеннями, тобто з відособленою Загальною
частиною. Деякі інші вчені (Бар, Нуссбаум) включають до міжнародного приватного
права й питання міжнародного цивільного процесу.
Міжнародне приватне право Данії регулює такі основні питання:
екстериторіальну юрисдикцію національних судових органів; колізії права, тобто
вибір застосовуваного судом права; визнання й виконання рішень іноземних судів;
міжнародний арбітраж.
У болгарській доктрині (В. Кутиков, І. Алтинов) вважається, що міжнародне
приватне право охоплює матеріально-правові та колізійні норми. Ці ж погляди
поділяють учені Китаю.
В англо-американській доктрині (А. Дайсі, Дж. Чешир, Д. Біль, Г. Гудрич)
вважають міжнародне приватне право колізійним і таким, що включає вирішення
питань підсудності. Дж. Чешир та Р. Норт, крім вказаних питань, аналізують питання
прийняття і виконання рішень іноземних та арбітражних судів.
Та частина англійського права, що називається міжнародним приватним
правом, застосовується завжди, коли суд розглядає позов стосовно правовідносин з
"іноземним елементом". Норми міжнародного приватного права застосовують тільки
для: 1) створення умов, на підставі яких суд є компетентним приймати рішення
стосовно певного позову; 2) визначення у кожній конкретній справі тієї правової
системи, на підставі якої будуть з'ясовуватися права сторін; 3) вказівки на обставини,
на підставі яких може бути визнане рішення іноземного суду, що регулює конкретне
спірне питання, а також право кредитора, визнане на підставі рішення іноземного
суду, може бути реалізоване в Англії примусово.
9. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ДЖЕРЕЛ МПП
Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють
форми, у яких знаходять вираження правова форма. Джерелами міжнародного
приватного права виступають: 1. Міжнародні договори; 2. Внутрішнє законодавство;
3. Судова та арбітражна практика; 4. Звичаї. З зазначених джерел виникає питання
про співвідношення юридичної сили джерел міжнародного приватного права. У
законодавстві різних держав завжди закріплюється положення про юридичну силу
норм законодавчих актів та міжнародних угод, їх ієрархії. Так, в ст. 8 Конституції
України встановлюється вища юридична сила Конституції України, а також
обов’язковість відповідності Конституції законів та інших нормативно-правових
актів. У ст. 9 зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства
України. Ч. 2 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22
грудня 1993 р., зазначає, що у випадках, коли міжнародним договором України,
укладання якого відбулося у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що
передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародних
договорів України. Вищевказане означає, що норми, які містяться у міжнародному
договорі, зберігають автономне положення в національному праві. Автономність
також означає, що, по-перше, норми заборонено самовільно, без згоди інших держав-
учасниць договору змінювати та, вдруге, тлумачення повинно здійснюватися
однозначно. Положення міжнародних договорів тлумачаться по іншим критеріям, ніж
внутрішні закони. Це випливає із ст.ст. 31-33 Венської конвенції про право
міжнародних договорів 1969 року. Завжди необхідно мати на увазі, що поняття, які
застосовуються в договорах 16 можуть не співпадати з поняттями, термінами
внутрішнього законодавства. Достатньо часто у міжнародних договорах
закріплюється автономне тлумачення використовуваних термінів (як правило, у
вступних положеннях або у першій статті договору). Таким чином, встановлюється
чітка ієрархія законодавчих актів, що не допускає подвійного тлумачення.
Міжнародний договір – це важливе джерело міжнародного приватного права, який
створює для держав, які домовляються, єдине регулювання визначених видів
відносин з іноземним елементом. Таке регулювання досягається шляхом включення у
договори єдиних колізійних або уніфікованих матеріально-правових норм. Держави
учасники міжнародного договору зобов’язані привести своє внутрішнє законодавство
у відповідність з міжнародними договорами. Це робиться у формі прийняття
спеціального закону або у формі відсилки вищою законодавчою владою до договору,
або у формі ратифікації. При використанні міжнародного договору як джерела права
необхідно визначити, чи застосовується цей міжнародний договір до відносин, які
підлягають врегулюванні (тобто чи є Україна учасницею даного договору; чи набрав
чинності договір, чи діє він стосовно конкретних учасників правовідносин). Навіть
міжнародний договір, в якому Україна не бере участь, може у деяких випадках
застосовуватися українським судом для врегулювання правовідносин (як частина
національного права іноземної держави – учасника договору, якщо до цього права
відсилає вітчизняна колізійна норма або воно було обрано безпосередньо учасниками
правовідносин). При роботі з міжнародним договором обов’язково слід враховувати
застереження, які зроблені різними державами-учасницями, оскільки вони можуть
суттєво змінювати зміст договору. Так, ст. 11 Венської конвенції про договори
міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року передбачена можливість укладання
договору в усній формі, проте Україна зробила 17 застереження відповідно до ст.ст.
12 та 96 Конвенції про незастосування усної форми договору у тих випадках, коли
хоча б одна із сторін договору має своє комерційне підприємство в Україні. Оскільки
міжнародний договір охоплює своєю дією декілька держав (дві та більше), то завжди
виникає питання про автентичність перекладу. При застосуванні міжнародного
договору необхідно з’ясувати, екземпляр на якій мові є оригінальним текстом
договору. Практика свідчить, що досягти повної автентичності тексту договору при
практичної роботі з нормами міжнародних договорів бажано ознайомитися з їх
оригінальним текстом (або порівняти версії текстів на різних мовах). Інколи це дає
юристу істотні переваги при підготовці справи. Класифікація міжнародних договорів:
1. По предмету регулювання (в області деліктних відносин, сімейного права,
трудового права, цивільного процесу). 2. 3. За кількістю учасників (двосторонні,
багатосторонні). 4. За суб’єктами-учасниками (держава, а також юридичні або фізичні
особи). Договори про надання правової допомоги у цивільних справах підписані з:
КНР 1993, Польща 1993, Литва 1993, Молдова 1993, Грузія 1993, Латвія 1995, Естонія
1995, Узбекистан 1998 та ін. Розробкою проектів конвенцій займається Гаагська
конференція з міжнародного приватного права, яка засідає з 1893р. останнє засідання
було у 1996р. у 1951р. був прийнятий статут Гаагської конференції з міжнародного
приватного права, який діє на території 45 країн світу. Відповідно до Статуту,
задачею Конференції є прогресивні уніфікація правил міжнародного приватного
права (ст. 1). Сесії Конференції збираються, як правило, один раз на чотири роки. В
галузі процесу діють: Конвенція з питань цивільного процесу від 1954р. (СРСР
приєдналася у 1966р.), Конвенція про збір за кордоном доказів по цивільним та
торгівельним справам 1970р., Конвенція про полегшення доступу 18 до правосуддя за
кордоном 1980 р. тощо. Сімейне право: Конвенція про укладання шлюбу та визнання
його недійсним 1978р.; Конвенція про право, що застосовується до майна подружжя
1978р., Конвенція про визнання та виконання рішень про аліментні зобов'язання
відносно дітей 1958р. тощо. СНД: Положення про Економічний суд СНД 1992р.,
Конвенція про захист прав інвесторів 1997р., Угода про порядок транзиту 1992р.
тощо.
10. НОРМИ ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНОГО ПРАВА, ЩО Є ДЖЕРЕЛОМ
МПП; В ЯКИХ АКТАХ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ВОНИ МОЖУТЬ
МІСТИТИСЯ
Більшість фахівців визнають джерелом права в Україні лише
нормативноправовий акт. Нормативно-правові акти, яки містять норми міжнародного
приватного права, можна класифікувати за різними критеріями. Залежно від їхньої
юридичної сили: 1) Конституція України; 2) закони; 3) підзаконні акти. Залежно від
обсягу регулювання міжнародних приватних відносин: 1) спеціальні закони; 2)
закони, які містять окремі норми або групу норм, що присвячені правовідносинам з
іноземним елементом; 3) спеціальні підзаконні акти; 4) підзаконні акти, які містять
окремі норми або групу норм, що присвячені правовідносинам з іноземним
елементом. Конституція в Україні, як і в більшості країн світу, є основним джерелом
права взагалі, у тому числі і в міжнародному приватному праві. Окремі її положення
мають першорядне значення для міжнародного приватного права, адже Конституція
України в системі джерел права має найвищу юридичну силу та визнає принцип
верховенства права, а її норми є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції). Іноземці та
особи без громадянства, що перебувають в Україні на 19 законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки,
як і громадяни України. Водночас Конституцією, законами чи міжнародними
договорами України можуть встановлюватися окремі винятки (ст. 26 Конституції
України). Причому статус іноземців та осіб без громадянства може визначатися
винятково законами України (ст. 92 Конституції). Тобто, за загальним правилом
іноземці, а також особи без громадянства мають ті самі права, свободи та обов'язки,
що передбачені для громадян України в розділі II «Права, свободи та обов'язки
людини і громадянина»). Іноземцям та особам без громадянства може бути надано в
Україні притулок у порядку, встановленому законом. Такий обсяг та зміст прав,
свобод та обов'язків свідчить про закріплення національного режиму для іноземців та
осіб без громадянства. Своїм громадянам, які перебувають за її межами, Україна
гарантує піклування та захист (ч. 3 ст. 25 Конституції). Конституційні норми права є
підґрунтям подальшого більш детального регулювання міжнародно-приватного
відносин в законах і підзаконних нормативно-правових актах. До спеціальних законів
належать, наприклад, закони держав про міжнародне приватне право. У державах,
особливо тих, що належать до «сім'ї континентального права», приблизною 60-х років
широко практикується прийняття зазначених законів, які діють і до сьогодні (Чехія,
Словаччина (1963р), Польща (1965 р.), Австрія (1978 р.), Угорщина (1979 р.),
Туреччина (з міжнародного приватного права та процесу 1982 р.), у ФРН (1986 р.)
Одним із найдетальніших щодо регламентації правовідносин з іноземним елементом є
Закон з міжнародного приватного права Швейцарії 1987 p., який налічує близько 200
статей. З 1992 р. однойменний закон діє у Румунії. Відповідно до Закону від 26
червня 1991 р. з деякими змінами у Хорватії, а також у Словенії, Сербії та Чорногорії
діє Закон колишньої СФРЮ «Про вирішення колізій між законом і нормами
іноземного права у певних правовідносинах» 1982 р. До порівняно нових кодифікацій
у сфері міжнародного приватного права належить 20 Закон про міжнародне приватне
право Венесуели 1998 р. (набув чинності з 6 лютого 1999 р.). Вказаний акт врахував
найновіші тенденції у міжнародному приватному праві та процесі, він (як і Кодекс
Тунісу 1998 р.) є чи не найуспішнішим актом кінця XX ст. У державах «сім'ї
загального права» чинними є Закон з міжнародного приватного права штату Луїзіана
1991 p., Закон про міжнародне приватне право (різні положення), прийнятий у
Великобританії 1995 р. Проте, незважаючи на його назву, він присвячений тільки
окремим питанням. Закони з міжнародного приватного права є комплексними актами,
оскільки вони містять систему матеріально-правових та колізійних норм, які
регулюють загальні питання: кваліфікації, зворотного відсилання, встановлення
змісту іноземного права, взаємності, реторсії та ін. Але переважно норми цих законів
регламентують правовий статус фізичних та юридичних осіб; право власності,
зокрема інтелектуальної; зобов'язальні, шлюбно-сімейні та трудові відносини;
питання спадкування тощо. До вказаних законів можуть включатися також питання
юрисдикції, цивільного процесу, визнання й виконання рішень судів та інших органів
іноземної держави. Серед спеціальних законів головним джерелом міжнародного
приватного права на Україні слід визнати Закон України «Про міжнародне приватне
право»1 від 23 червня 2005 року, який створювався з урахуванням останніх
кодифікацій міжнародного приватного права в східних країнах. Він набув чинності з
1 вересня 2005 року2 . В ньому містяться загальні поняття (поняття колізійної норми,
зворотне відсилання, правова кваліфікація, автономія волі, взаємність тощо), а також
колізійні норми, які визначають право, що підлягає застосуванню щодо статусу осіб,
форми та змісту правочинів, речових прав, зобов'язального права, сімейних,
спадкових, трудових, процесуальних та інших відносин. 1 Про міжнародне приватне
право: Закон України вiд 23.06.2005 № 2709-IV // Відомості Верховної Ради України
(ВВР), 2005, N 32, ст.422 2 Другою спробою кодифікації міжнародного приватного
права було включення до проекту ЦК України окремою книгою книги восьмої
«Міжнародне приватне право». Але на етапі прийняття ЦК України ця книга була
виключена з тексту Кодексу, і тільки 23 червня 2005 року був прийнятий спеціальний
закон. 21 Крім спеціального закону повністю присвячені регулюванню міжнародних
приватних відносин також закони України «Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства» від 22.09.2011р., «Про імміграцію» від 07.06.2001 р., «Про біженців»
від 21.06.2001 р., «Про правовий статус закордонних українців» від 04.03.2004 р. та
ін. В економічній сфері спеціальними є закони України «Про режим іноземного
інвестування» від 19.03.1996 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991
р. тощо. Крім того, матеріально-правові норми міжнародного приватного права
містяться також в ЦК України і в низці інших нормативно-правових актів. ЦК
України визнає учасниками цивільних правовідносин не тільки іноземців і осіб без
громадянства, але й іноземні держави (ст. 2 Кодексу), закріплює за іноземцями,
особами без громадянства, іноземними юридичними особами право приватної
власності на землю у встановленому законом порядку (ч. 2,3 ст. 384 Кодексу). На
рівні закону норми міжнародного приватного права є також в законах «Про соціальні
послуги» від 19.06.2003 р., «Про свободу пересування та вільний вибір місця
проживання в Україні» від 11.12.2003 р., «Про зайнятість населення» від 01.03.1993
р., «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 р., «Про захист прав
споживачів» від 15.12.1993 р., «Про державну реєстрацію юридичних осіб та
фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р. тощо. Спеціальними підзаконними
нормативно-правовими актами, які повинні детальніше урегулювати певні відносини,
є: Консульський статут України від 02.04.1994 р.; Правил оформлення віз для в'їзду в
Україну і транзитного проїзду через її територію від 01.06.2011 р.; Порядок видачі,
продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та
осіб без громадянства вiд 08.04.2009; Про затвердження Порядку надання медичної
допомоги іноземцям та особам без громадянства, які тимчасово перебувають на
території України від 22.06.2011р.; Положення про форму зовнішньоекономічних
договорів (контрактів) від 06.09.2001р. та ін. Схожим чином регламентуються
цивілістичні правовідносини з 22 «іноземним елементом» у багатьох державах «сім'ї
континентального права». Наприклад, колізійні норми щодо регулювання цих
відносин є в розділі 11 Сімейного кодексу Болгарії 1985 р., в окремому розділі
Цивільного процесуального кодексу (в редакції 1983 р.) цієї ж держави. Окремі
норми, спрямовані на регулювання певного кола правовідносин з «іноземним
елементом», містять, наприклад, Закон Болгарії про зобов'язання і договори 1950 p.;
Закон про морське право Польщі 1961 р. У державах «сім'ї загального права»
нормативних актів щодо регулювання відносин у міжнародному приватному праві є
досить мало. До них належать, зокрема, закони про імунітет держави (наприклад,
прийнятий у Великобританії 1978 p.), деякі інші. Сьогодні у зазначених державах
нормативні акти, окремі правила яких спрямовані на регулювання відносин з
«іноземним елементом», ухвалюються дедалі частіше. Так, у Великобританії значення
для міжнародного приватного права мають норми законів про арбітраж 1975 р., про
заповіти 1963 р., про усиновлення 1968 p., про визнання судових рішень про
розлучення та окреме проживання подружжя 1971 р., про докази в судочинстві в
інших державах 1975 р., низка законів, що регулюють питання морських,
залізничних, автомобільних перевезень і т. ін. У США і Великобританії певне
значення мають приватні кодифікації, складені на основі узагальнення судових
прецедентів. Найвідоміща кодифікація у Англії міститься в курсі Дайсі, а в США - у
складеному в 1934 р. Американським інститутом права «Зводі законів про конфлікт
законів» на основі тритомного курсу Біля та у другому «Зводі законів про конфлікт
законів», що вийшов у світ 1971 р.
11. СУДОВА ТА АРБІТРАЖНА ПРАКТИКА ЯК ДЖЕРЕЛО МПП
Судова та арбітражна практика визнається джерелом права лише в окремих
країнах. Під судовою практикою розуміється рішення судів по конкретним справам, в
яких втілюються погляди суддів і які стають правовою основою при розв'язанні в
майбутньому аналогічних справ. Тобто, судова практика складається з судових
прецедентів, і 23 тому логічно, що джерелом міжнародного приватного права
називають правовий прецедент. Судові прецеденти - це погляди судів на певне
питання, зафіксовані у рішеннях суду (судові прецеденти). Сутність судового
прецеденту полягає в тому, що судовому рішенню надається характер нормативного
акту. Арбітражна практика - це рішення по конкретних справах, які приймаються
недержавними незалежними арбітрами (комерційним арбітражем, третейським
судом) при вирішенні спорів, що виникають із цивільних та господарських
правовідносин. Таке джерело права використовується в Англії, частково у США та в
інших державах англосаксонської системи права (Австралія, Канада, ПАР, Ізраїль,
Японія, Таїланд тощо). В Україні чинне законодавство не визнає джерелом права ані
рішення суду, ані судову практику. Так, Роз'яснення Пленуму вищого
спеціалізованого суду, Пленуму Верховного Суду України не мають ознак джерел
права, тому що вони зводяться лише до роз'яснення питань застосування
законодавства при вирішенні справ. Тому прецеденти зарубіжних країн, які визнають
прецедентне право в якості джерела правового регулювання, можуть розглядатися
відповідно як джерела міжнародного приватного права. Серед фахівців питання щодо
місця та значення судової практики залишається дискусійним понад століття. Слід
визнати, що в останні роки ця дискусія пожвавилася. Багато хто вбачає зміну ситуації
і останніми роками. Ці зміни, на наш погляд, пов'язані з появою, принаймні, судових
актів, які раніше не існували в України. Це, по-перше, постанови Конституційного
суду України, по-друге, рішення Європейського суду з прав людини. Але й досі
більшість юристів не визнає судову та арбітражну практику джерелом права. Така
позиція обґрунтовується тим, що суди зобов'язані застосовувати, а не створювати
норми права. Водночас все більше фахівців схиляються до визнання джерелами права
судових актів того чи іншого суду. Прецеденти як джерела права мають безліч
особливостей, що 24 ускладнюють процес їх застосування. Проте, суд, який
застосовує іноземне право на підставі колізійної норми, зобов’язаний застосовувати
не тільки традиційне для нього джерела, але й норми права, які закріплені в
прецедентах. Деякі галузі зарубіжного права являють собою переважно
прецедентними, а не статутними (засновані на законі). Кажучи про прецеденти, слід
перш за все наголосити про поділ прецедентів на обов’язкові та переконливі. До
обов’язкових прецедентів відносяться рішення всіх вищестоящих судів, які не
переглянуті та не змінені. Обов’язковість прецеденту є відносним поняттям – так,
рішення Апеляційного Суду Великобританії буде обов’язковим для всіх
нижчестоящих судів, включаючи Високий Суд, але не буде обов’язковим для Палати
Лордів. Переконливі прецеденти – це судові рішення (або їх частини), які судді
повинні приймати до уваги, але дотримуватися їх не зобов’язані. Таким чином,
далеко не всі існуючі в рамках тієї чи іншої національної правової системи
прецеденти можна розглядати в якості джерела права. Однією основних проблем, які
пов’язані із застосуванням прецеденту є встановлення його місту. За своєю формою
судове рішення є різновидом протоколу, який фіксує висловлювання суддів по справі.
Проте не все, що говорять судді (і те, що зафіксовано в рішенні) може розцінюватися
як правова норма (прецедент).
12. МІЖНАРОДНІ ТА ТОРГІВЕЛЬНІ ЗВИЧАЇ ЯК ДЖЕРЕЛО МПП
Звичаї - це правило, яке склалося давно, систематично застосовується, хоч і не
вимагає своєї фіксації у певній правовій формі. Звичаї, як правило застосовуються в
торгівельній практиці (правила ІНКОТЕРМС 2010) Звичаї застосовуються: 1) коли їх
застосування обумовлено в договорі, з якого виник спір; 2) коли до звичаю відсилає
норма права, яку належить застосовувати до спірних правовідносин; 3) коли
застосування звичаїв засновується на положеннях міжнародних договорів, які діють у
відносинах між державами, до яких належить сторони в 25 спорі. Від міжнародних
звичаїв слід відрізняти узвичаєння (рос. обыкновения). Узвичаєння, як правило,
регулюють взаємовідносини лише у тих випадках, коли сторони в якійсь формі
визнали за необхідне застосовувати певне правило поведінки. Вони можуть
використовуватися, наприклад, при тлумачення юридичних угод. Ці правила хоч і є
виразником волі учасників правовідносин та використовується у міжнародній
торгівлі, банківській справі, при морських перевезеннях, у морських портах, проте
вони не є правовими нормами. Отже, узвичаєння не є джерелом міжнародного
приватного права. Правова доктрина як джерело міжнародного приватного права.
Особливістю правових систем країн загального права є можливість при обґрунтуванні
своєї позиції в суді посилатися не тільки на норми закону або загального права, але й
на погляди відомих юристів, чиї праці отримали широке визнання в правовій сфері.
Проте далеко не всі опубліковані праці можуть бути процитовані в судах в якості
джерела права. Доктринальні джерела – це опубліковані праці юристів, які мають, як
правило, практичну спрямованість та отримали загальне визнання. Робота може
розглядатися як визнана в якості джерела права, якщо на неї роблять посилання в
декількох судових рішеннях. Більш всього мова йде пор публікації, які схожі на
вітчизняні коментарі до чинного законодавства, або приватних кодифікаціях
прецедентного права. Роботи академічного характеру та університетські підручники
судами як правило не цитуються. Так, у Великобританії джерелами міжнародного
приватного права є праці Дайсі, а також Чешира та Норта, у США – приватна
кодифікація прецедентів «Свод законів про конфлікт законів», в основу якого
покладено трьохтомний курс Білля. Довгий час доктрина відігравала важливу роль у
тлумаченні та застосуванні норм міжнародного приватного права – внаслідок
нерозвиненості правового регулювання в цій галузі судові органи при розгляді
конкретних справ часто зверталися до її положень. Так, у 1970 році зовнішньоторгова
арбітражна комісія при ТПП СРСР при 26 вирішені питання про застосування
зворотньої відсилки послалася на Курс міжнародного приватного права Л. А. Лунца
(том 2), а також на праці Хелла, Фалькопбріджа та Батифоля.
13. МІЖНАРОДНІ УГОДИ (ДОГОВОРИ) ЯК ДЖЕРЕЛО МПП
Практика регламентації правовідносин у договірній формі важлива для держав,
оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є основним джерелом
регулювання питань, які належать до сфери міжнародного приватного права.
Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що містять
уніфіковані норми, які спеціально створюються для врегулювання міжнародних
невладних відносин.
Зазначені угоди можна класифікувати за різними критеріями, зокрема:
 - за предметом регулювання (зовнішньоекономічна діяльність
(переважно є двосторонніми, укладеними на нетривалий термін - від 1 до 5 років,
потім вони можуть пролонгуватися, містять переважно матеріально-правові норми, як
правило, мають додатки, які становлять невід'ємну частину цих договорів і їх змістом
є вказівка суб'єктів господарської діяльності, які уповноважуються реалізовувати
міжнародні договори, інше); про шлюбно-сімейні відносини (переважно міжнародні
багатосторонні договори, Україна, як правило, участі у них не бере, мають як
матеріально-правові, так і колізійні норми; сьогодні можна вказувати вже на
існування другого "покоління" цих договорів); стосовно авторських та суміжних прав
(зазвичай, це - міжнародні багатосторонні договори, Україна бере у них участь, вони
містять, як правило, матеріально-правові норми), інші);
 - за видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові,
змішані);
 - за кількістю учасників (дво- та багатосторонні);
 - за суб'єктами, які створюють & чи під егідою яких вони укладаються
(держави, їх союзи, міжнародні організації, наприклад, Співдружність Незалежних
Держав, Міжнародна організація праці (далі - відповідно СНД, МОП), Всесвітня
організація охорони здоров'я. Наприклад, велику групу міжнародних договорів за
участю суверенної України становлять договори, укладені у межах СНД. Так, у
період з 8 грудня 1991 р. до 1 вересня 2004 р. у межах СНД було прийнято 1417
документів, чимало з яких містять колізійні норми, або норми для регулювання
приватноправових відносин з "іноземним елементом", або ж є такими, що створюють
підґрунтя для норм міжнародного приватного права. З 35 документів, які передбачали
ратифікацію - 29 ратифіковані й набули чинності (з них - 17 для усіх держав СНД). З
194 документів, для яких передбачено виконання внутрішньодержавних процедур,
чинності набули 183 документи);
 - і, зважаючи на останнє пояснення, за ступенем потреби їх
опосередкованості в законодавстві держав (потребують трансформації в національне
законодавство або ж "самовиконувані", тобто такі, що потребують тільки
національної норми-відсилання).
Відповідно до Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23 червня
2005 р. якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж
установлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору (ст.
3).
У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до
правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми
внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються
національним законодавством держав. До них належать, зокрема, ратифікація,
прийняття актів про застосування міжнародного договору, видання іншого
національного нормативного акта.
Відповідно до ст. 8 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29
червня 2004 р. згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може
надаватися шляхом: 1) підписання; 2) ратифікації; 3) затвердження прийняття
договору; 4) приєднання до договору; 5) іншим, відповідно до домовленості сторін,
які укладають договір.
Акт ратифікації застосовується достатньо часто. Іноді він поєднується з
укладенням договорів у формі обміну нотами. Прикладом такого договору є Угода (у
формі обміну нотами) між Урядом України та Урядом Японії про надання кредиту
для фінансування проекту розвитку Державного міжнародного аеропорту "Бориспіль"
від 29 березня 2005 р. (ратифікована Законом України 16 червня 2005 р.)1.
Чимало міжнародних договорів, що містять норми міжнародного приватного
права, потребують тільки їх підписання. Йдеться, зокрема, про велику групу
міжнародних двосторонніх договорів, які укладаються для правового регулювання
міжнародних перевезень різними видами транспорту (морським, залізничним,
повітряним, автомобільним).
У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних угод
за її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина стосується питань,
що становлять предмет міжнародного приватного права. У цьому зв'язку актуальним
є положення Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.1,
яким вказано на застосування у нашій державі норм міжнародного права, що визнані
нею (розділ IV). Це означає й застосування норм міжнародних угод.
Відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" від 12
вересня 1991 р.2 на території нашої держави діють акти, ухвалені Верховною Радою
УРСР, оскільки вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення
незалежності України (ст. 3). Наша держава підтвердила свої зобов'язання за
міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності
України (ст. 6). Вона стала також правонаступницею прав та обов'язків за
міжнародними договорами Союзу PCP, які не суперечать Конституції України та
інтересам республіки (ст. 7). Отже, з питань міжнародного приватного права чинними
є певні міжнародні угоди, укладені свого часу СРСР та визнані у відповідній формі
Україною. Вони будуть чинними, зокрема, до прийняття нових міжнародних угод із
тих же питань.
Підтвердженням цього є, наприклад, домовленість, виражена в Протоколі між
Урядом України та Урядом Королівства Бельгії про правові основи співробітництва
від 10 березня 1992 р. Ним передбачено, що угоди, укладені між СРСР і Королівством
Бельгія, а також Бельгійсько-люксембурзьким економічним союзом, якщо вони не
суперечать законодавству та інтересам України й Королівства Бельгії, будуть діяти до
укладення двосторонніх угод, які регламентуватимуть їхнє співробітництво у галузях,
що становлять взаємний інтерес.
Меморандумом щодо подальшого застосування двосторонніх угод у
відносинах між Україною і Республікою Австрія від 8 листопада 1993 р. вказані
держави підтвердили свій намір врегулювати через обмін нотами двосторонні
договірні відносини у нових умовах, що склалися після проголошення України
незалежною державою відповідно до положень їхніх конституцій. До здійснення
обміну такими нотами Сторони зобов'язались надалі застосовувати ті двосторонні
угоди, які свого часу були чинними між Республікою Австрія та СРСР. Сторони
також вирішили інтенсивно продовжувати взаємні консультації з метою з'ясування,
які угоди й надалі будуть чинними, а які мають бути замінені новими.
Аналогічно вирішуються питання щодо угод, укладених Україною чи СРСР з
деякими іншими державами. Зокрема, під час проведених 1994 р. консультацій між
делегаціями України та США з питань правонаступництва щодо двосторонніх
міжнародних договорів, укладених між СРСР та США, було вирішено, що Угоди про
взаємне надання у безплатне користування земельних ділянок під посольства у
Москві та Вашингтоні від 16 травня 1969 р. та Угоди у формі обміну нотами з цього
питання від 30 березня 1977 р. є предметом правонаступництва України, оскільки
існує справедливий інтерес України щодо майна СРСР за кордоном. Проте щодо
Угоди про умови будівництва комплексів будівель посольств від 4 грудня 1972 р.
було домовлено, що вона не матиме свого застосування в українсько-американських
відносинах, оскільки її умови виконано. Стосовно Угоди про рибальство біля
узбережжя СІНА від 26 листопада 1976 р. та внаслідок обміну нотами метою на
консультаціях було констатовано, що вони вичерпали термін дії на момент
правонаступництва.
Питання про дію міжнародних договорів у разі правонаступництва нині
вирішується у Сербії. Адже парламент Сербії оголосив про припинення існування
державного співробітництва Сербії і Чорногорії і назвав республіку
правонаступницею колишнього об'єднання. Відповідно до хартії державного
співробітництва Сербії і Чорногорії, Сербія залишилася членом ООН та інших
міжнародних організацій, а Чорногорія може вступити до них .
Складнішими є питання про правонаступництво трьох та більше держав. Так, з
питань правонаступництва України стосовно двосторонніх міжнародних договорів,
укладених між колишніми СРСР та Чехословацькою Республікою, ще тривалий час
проводитимуться міжпарламентські консультації, адже державами-право-
наступницями останньої стали Чехія та Словаччина. Вони, як і Україна, згідно зі ст.
34 Віденської конвенції 1978 р., вважаються зобов'язаними за угодами держави-
попередниці з огляду на норми міжнародного права.
Правонаступництво може виявлятися і щодо багатосторонніх договорів. Так,
1985 р. СРСР уклав міжурядову Угоду з Болгарією, Німеччиною, Румунією і
Чехословаччиною про будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату
окислених руд. Після розпаду СРСР і розподілу його власності 1994 р. було підписано
міжурядові Угоди між Україною, Румунією і Словаччиною (правонаступницею
Чехословаччини) щодо продовження будівництва вказаного комбінату (ФРН на цей
момент вийшла зі складу учасників, а Республіка Болгарія заявила про значне
скорочення й без того невеликої частки своєї участі) .
З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала нові міжнародні
угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема, Законом "Про
міжнародні договори України" від 29 червня 2006 р. До цих угод належать:
 1. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і
кримінальних справах.
Норми цих договорів вказують обсяг правової допомоги, яка надається
громадянам договірних держав та їх юридичним особам. Ця правова допомога
полягає в зносинах центральних органів держав таких, як: Міністерства юстиції,
Генеральної Прокуратури, з метою використання певних процесуальних дій на
території держави, наприклад, допит свідка, виконання рішення іноземного суду.
Норми договорів відсилають до законодавства держави, яке слід застосовувати для
вирішення питань про право- та дієздатність фізичної особи, правоздатність
юридичної особи, обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною,
визнання безвісно відсутнім, оголошення померлим і встановлення факту смерті,
укладення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові стосунки
подружжя, правові стосунки між батьками і дітьми, усиновлення, опіку й піклування,
нерухоме та рухоме майно, зобов'язання з деліктів, спадкування, трудові
правовідносини, визнання й виконання рішення суду.
Договори про надання правової допомоги у цивільних справах за участю
України як суверенної держави були підписані, наприклад, з: Китайською Народною
Республікою 31 жовтня 1992 р. (ратифікований Верховною Радою України 5 лютого
1993 р., чинний з 22 березня 1993 р.); Республікою Польща 27 травня 1993 р.
(ратифікований 24 травня 1993 р., чинний з 14 серпня 1994 р.); Литовською
Республікою 7 липня 1993 р. (ратифікований 17 грудня 1993 р., чинний з 20
листопада 1994 р.); Республікою Молдова 13 грудня 1993 р. (ратифікований 10
листопада 1994 р., чинний з 27 квітня 1995 р.); Республікою Грузія 9 січня 1995 р.
(ратифікований 22 листопада 1995 р.); Латвійською Республікою 23 травня 1995 р.
(ратифікований 22 листопада 1995 р.); Естонською Республікою 15 лютого 1995 р.
(ратифікований 22 листопада 1995 р.); Монголією 27 червня 1995 р. (ратифікований 1
листопада 1997 р.); Республікою Узбекистан 19 лютого 1998 р. (ратифікований 5
листопада 1998 р.); Соціалістичною Республікою В'єтнам 6 квітня 2000 р.
(ратифікований 2 листопада 2000 р.); Республікою Македонія 10 квітня 2000 р.
(ратифікований 2 листопада 2000 р.); Турецькою Республікою 23 листопада 2000 р.
(ратифікований 5 липня 2001 р.); Чеською Республікою 28 травня 2001 р.
(ратифікований 10 січня 2002 р.; 14 вересня 2007 р. було укладено Протокол про
внесення змін до Договору між Україною та Чеською Республікою про правову
допомогу у цивільних справах (ратифікований 4 червня 2008 р., він становить
невід'ємну частину Договору); Грецькою Республікою 2 липня 2002 р.
(ратифікований 22 листопада 2002 р.); Угорською Республікою 2 серпня 2001 р.
(ратифікований 10 січня 2002 р.); Румунією 2 липня 2002 р. (ратифікований 7 вересня
2005 р.); Республікою Куба 27 березня 2003 р. (ратифікований 10 грудня 2003 р.);
Корейською Народно-Демократичною Республікою ІЗ жовтня 2003 р. (ратифікований
4 червня 2004 р.); Ісламською Республікою Іран 11 травня 2004 р. (ратифікований 7
вересня 2005 р.); Республікою Болгарія 21 травня 2004 р. (ратифікований 22 вересня
2005 р.); Республікою Кіпр 6 вересня 2004 р. (ратифікований 22 вересня 2005 р.);
Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією 8 квітня
2008 р. (ратифікований 10 червня 2009 р.); Сирійською Арабською Республікою 9
жовтня 2008 р. (ратифікований 18 листопада 2009 р.).
На стадії опрацювання знаходяться проекти договорів про правову допомогу з
Іспанією, Португалією. Парафований і готовий до підписання договір із США.
Крім зазначених, Україною 22 січня 1993 р. підписано та 10 листопада 1994 р.
Україною ратифіковано (із застереженнями) Конвенцію про правову допомогу і
правовідносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з участю держав
СНД1 (далі -
Мінська конвенція про правову допомогу 1993 р.). Вона є чинною також для
Азербайджану, Бєларусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Росії,
Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану. 29 березня 1997 р. Протоколом до
Конвенції було внесено зміни та доповнення. Ці та інші міжнародні угоди про
правову допомогу регулюють питання щодо її обсягу, компетенції органів юстиції
держав. Вони містять як матеріально-правові, так і колізійні норми.
У межах СНД була здійснена й інша спроба запровадити у дію низку
колізійних і матеріально-правових норм з питань надання правової допомоги. Йдеться
про норми Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних
і кримінальних справ, підписаної у м. Кишиневі 7 жовтня 2002 р. Проте вона набула
чинності з 27 квітня 2004 р. тільки для Республіки Беларусь, Азербайджанської
Республіки і Республіки Казахстан.
2. Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, повноваження консула
щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться на території
консульського округу.
Так, Україною укладено консульські конвенції з Угорщиною 30 травня 1991 р.,
Румунією 3 вересня 1992 р., Росією 15 січня 1993 р., В'єтнамом 8 липня 1994 р.,
Корейською Народно-Демократичною Республікою 8 липня 1994 р., Болгарією 24
липня 1996 р., Молдовою 5 січня 1997 р., Грузією 14 лютого 1997 р., Азербайджаном
24 березня 1997 р., Туркменистаном 29 січня 1998 р., Узбекистаном 19 лютого 1998
р., Кубою 23 вересня 2002 р., Лівією 14 жовтня 2003 р., Італією 23 грудня 2003 р.,
Білоруссю 20 січня 2009 р., Сирією 3 грудня 2010 р. та іншими державами.
3. Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих видів цивілістичних
правовідносин з "іноземним елементом", розглядатимуться далі.
Доречно зазначити, що найбільша кількість угод за участю України
укладається з питань зовнішньоекономічної діяльності; взаємного захисту інвестицій;
транспортних перевезень; авторського права. Нині для України характерним є
укладення регіональних угод в рамках СНД. Такими є, наприклад:
 - Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням
господарської діяльності, підписана Україною 20 березня 1992 р. (ратифікована 19
грудня 1992 р.)1;
 - Угода про забезпечення населення лікарськими засобами, вакцинами та
іншими імунобіологічними препаратами, виробами медичного призначення і
медичної техніки, що виробляються на території держав - учасниць Співдружності
Незалежних Держав, підписана 24 грудня 1993 р. (ратифікована 26 квітня 1996 р.)1;
 - Тимчасова угода країн Співдружності про перевезення пасажирів,
багажу залізницею в міждержавному сполученні від 12 березня 1993 р. Відповідно до
цієї Угоди 1 січня 1994 р. введено в дію Правила перевезення пасажирів, поклажі,
вантажопоклажі залізницею в міждержавному сполученні;
 - Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої
кооперації підприємств і галузей держав - учасниць Співдружності Незалежних
Держав, підписана 23 грудня 1993 р. (ратифікована 14 березня 1995 р.).
З плином часу кількість міжнародних угод, порівняно з іншими джерелами
права, зростає. Ця тенденція характерна для сфер економічного, науково-технічного
співробітництва, регулювання різних видів перевезень, авторського, винахідницького,
патентного права, трудових правовідносин, правової допомоги з питань застосування
матеріального та процесуального права.
 Розвиток договірного права привів до того, що на початку XX століття юристи
пропонували розробити єдиний універсальний акт, застосовуваний до регулювання
правовідносин у всіх державах. Цю місію мав виконати, зокрема, Кодекс
міжнародного приватного права від 25 листопада 1928 р. Розроблений
латиноамериканським юристом Бустаманте, він став відомий під назвою Кодекс
Бустаманте. Його підписали 19 латиноамериканських держав, але чинним він став
тільки у деяких з них. Норми зазначеного Договору декларують національний режим
у здійсненні прав іноземцями, які є громадянами держав-учасниць Кодексу. Договір
регулює й інші загальні питання міжнародного приватного права, наприклад
застосування норм про публічний порядок. Врегульовано питання, пов'язані з
місцезнаходженням фізичних та юридичних осіб, виникненням та припиненням їх
право- та дієздатності. Кодекс містить норми про шлюбно-сімейні відносини,
власність, зобов'язання, позовну давність, міжнародний цивільний процес.
Оскільки ці норми не знайшли широкого застосування, зазначені питання
сьогодні регулюються іншими міжнародними договорами. Після прийняття цього
Кодексу було констатовано, що досягти всесвітньої уніфікації неможливо. Проте
міжнародне співтовариство й до сьогодні шукає шляхи гармонізації та уніфікації
норм приватного права. Зокрема, ефективною є праця у вузьких його сферах. Так, у
1976 р. датський вчений, професор О. Ландо запропонував підготувати Європейський
Звід Контрактного Права (European Restatement of Contract Law). Ця ідея стала
реалізовуватися шляхом створення документа за назвою "Принципи Європейського
Контрактного Права".
У 1989 р. Європейський Парламент приймає резолюцію про початок
підготовчих робіт, спрямованих на створення Європейського Кодексу Приватного
Права. Було запропоновано обмежити предмет регулювання майбутнього Кодексу
тільки контрактами, квазіконтрактами, деліктами та речовим правом. Передбачалося,
що у Кодексі не буде різниці між цивільним, комерційним та споживчим правом.
Передбачалося також, що Кодекс, принаймні на першому етапі його формування, не
регулюватиме правовий статус фізичних осіб, не матиме норм сімейного та
спадкового права. Європейський Кодекс Приватного Права поділятиметься на дві
частини: Загальні принципи (сфера, загальні принципи, джерела, тлумачення) та
Загальні положення (строки й позовна давність, правочини, представництво, речі та
права, грошові вимоги, фідуціарні відносини, виконання, невиконання, залік,
відповідальність тощо). Згадані "Принципи Європейського Контрактного Права" є
першим кроком у напрямі створення зазначеного Кодексу. Робота над створенням
зазначеного Кодексу призвела до того, що нині йдеться про Кодекс Контрактного
права.
Акти регіонального характеру приймаються в ЄС. Наприклад, стосовно
підсудності тут діє Регламент від 29 травня 2000 р. про процедуру неспроможності.
Остання чверть XX ст. ознаменована прийняттям чималої кількості конвенцій
на Американському континенті. Мова йде, зокрема, про Міжамериканську конвенцію
про право, застосовуване до міжнародних контрактів (Мехіко, 1994 p.).
Аналіз стану прийняття міжнародних договорів та питань, які регулюють
норми цих договорів, дозволяє стверджувати таке: міжнародні договори набувають
характеристики основних джерел врегулювання приватноправових відносин з
"іноземним елементом".

Завдання № 1
 Визначте значення порівняльно-правового напрямку в науці
міжнародного приватного права. Знайдіть спільні риси та розбіжності між
порівняльним правом та міжнародним приватним правом.

Порівняльне правознавство та міжнародне публічне право як навчальні

дисципліни мають між собою багато спільного. Перша порівнює різні правові
системи, другий вивчає відносини між такими суб'єктами міжнародного права,
кожен з яких володіє своєю національною правовою системою. Обидві
навчальні дисципліни грунтуються на реально існуючої множинності правових
систем. Зрозуміло, саме ця подібність виключає досить велика різниця в
методах, використовуваних згаданими науками. Між ними можливо саме
широке взаємодія, і це взаємодія на користь кожної з них.
Порівняльно-правові дослідження приносять міжнародного публічного
права двояку користь. Збагачуються, по-перше, використовувані міжнародним
правом методи, по-друге - саме його зміст.
Що стосується методів, то слід зазначити, що, оскільки міжнародне право
являє собою правовий порядок, що регламентує відносини між суб'єктами
міжнародного права, кожен з яких має свою національну правову систему, для
нього не може не становити інтерес вивчення цих національних правових
систем.
У даному випадку ми дізнаємося, які органи можуть брати від імені
держави міжнародні зобов'язання, яка роль цих органів у процесі формування
прийнятих державою рішень. Іншими словами, важливо знати ті органи в
різних країнах, які приймають рішення від імені держави, компетентні вести
переговори, підписувати і ратифікувати договори, представляють державу в
міжнародних відносинах, беруть участь у діяльності різноманітних
міжнародних організацій. Регламентація всіх цих питань належить до
виключної компетенції держави, без будь-якого втручання міжнародного права.
Однак ігнорувати ці питання міжнародне право не може.
Розглядаючи питання про необхідність врахування міжнародним правом
національного права різних країн, мало встановити норми, які зобов'язують
держави, бо дію міжнародних норм вельми часто реалізується через
національні правові системи. З метою ефективності міжнародного права слід
мати достатньо повне уявлення не тільки про внутрішньодержавних органах, на
які покладено застосування ряду його норм, а й про їх компетенції, а також про
порядок діяльності. До цього треба додати, що якщо наші знання про
внутрішньодержавних органах і процедурах, пов'язаних з укладанням договорів
та представництвом держави, більш менш задовільні, то вони явно недостатні,
коли справа стосується реального процесу дії міжнародних норм через
національні правові системи.
Вплив порівняльного правознавства на міжнародне право полягає в тому,
щоб представити в розпорядження останнього інструментарій, який дозволяє
вивчити передумови та наслідки міжнародно-правових актів. Відносно недавно
держави перестали бути єдиними суб'єктами міжнародного права. Поряд з ними
в такій же якості виступають міжурядові організації. Порівняльне
правознавство може сприяти кращому ознайомленню з ними.
 В рамках науки міжнародного права необхідно створити загальну теорію
міжнародних організацій. Це можна зробити тільки шляхом використання
методів порівняльного правознавства як інструменту прогресу права.
Вивчення і порівняння правових систем окремих держав обов'язково для
юриста-міжнародника, коли виникає питання про загальні принципи права. Тут
виявляються такі функції порівняльного правознавства, як інформаційна, а
також функція вищого, філософського плану, яка полягає у пізнанні сутності
правових норм та інститутів.
Мова йде не про те, щоб привносити принципи національного права в
міжнародне, а про те, щоб знайти в національному праві вираз того загального,
що може відповідати цілям міжнародного правопорядку. І тут міжнародне
право наближається до фундаментальних цілям і завданням порівняльного
правознавства.
Створення в рамках міжнародного права договірних систем, забезпечених
юрисдикційними органами (Європейська конвенція про права людини,
Європейський Союз), сприятиме віку-'нію використання загальних принципів
права і відповідно розширенню порівняльного вивчення правових систем
держав- членів.
Важко перебільшити значимість порівняльних досліджень в таких нових
галузях міжнародного права, як захист прав людини, мирне використання
атомної енергії, охорона навколишнього середовища. Порівняльні дослідження
покликані виявити, по-перше, які юридичні проблеми виникають у відповідних
сферах життя різних країн, по-друге, можливі загальні рішення, які можуть
бути «перекладені» в норми міжнародного права.
Таким чином, міжнародне право звертається до порівняльного
правознавства як в методологічних цілях, так і для розробки норм
матеріального права.
Питання про взаємодію міжнародного права та порівняльного
правознавства також може бути розглянутий у двох аспектах - в технічному і в
аспекті матеріального права. У першому випадку міжнародне право надає в
розпорядження порівняльного права техніку переговорів і вироблення
загального рішення, у другому міжнародне право визначає і формальний
порядок укладання договору.
Один з можливих результатів порівняльно-правових досліджень -
уніфікація правових норм щодо деяких проблем.
Така уніфікація може здійснюватися або шляхом вироблення однакового
акта, сприйманого багатьма країнами, або шляхом укладення міжнародного
договору.
Після того як уніфікація здійснена, виникає - головним чином при
другому з названих процедур, тобто при процедурі укладення договору, що
уніфікує норми національного права, - проблема однакового тлумачення
єдиного тексту. І тут міжнародне право покликане надати адекватну техніку,
яка забезпечила б обов'язкове тлумачення спірних положень шляхом нових
переговорів і нового угоди або шляхом звернення до міжнародної юрисдикції.
Порівняльне правознавство звертається до міжнародного права і тоді,
коли мова йде про порівняльне вивчення у власному розумінні слова. Іншими
словами, в деяких випадках норми міжнародного права можуть бути з користю
зіставлені з нормами рома-но-германських правових систем, англосаксонського
права та інших правових сімей. Це насамперед відноситься до тих випадків,
коли йдеться про основи права, про поняття, які складають фундамент будь-
якої правової системи. У цьому відношенні міжнародне право представляє
особливий інтерес, тому що воно є системою відносно менш розвиненою, ніж
національне право, але швидко еволюціонує і схильною трансформаціям. Саме
в силу цього юристи-міжнародники змушені постійно звертатися до таких
питань, як основи міжнародного права, його обов'язкова сила, його цінність,
критерії, яким повинні відповідати суб'єкти міжнародного права, джерела цього
права. Справедливість, добросовісність, обов'язковий характер взятих
договірних зобов'язань, зловживання правом, відповідальність, відшкодування
шкоди, санкції - з усіх цих питань зіставлення міжнародного права і різних
систем національного права має опинитися плідним.

Завдання № 2
Складіть порівняльну таблицю європейської та американської доктрини
міжнародного приватного права за такими критеріями: предмет правового
регулювання, джерела регулювання, розбіжності у підходах до колізійних
питань, співвідношення з міжнародним та національним правом.

КРИТЕРІЙ ЄВРОПЕЙСЬКА АМЕРИКАНСЬКА

ДОКТРИНА МПП ДОКТРИНА МПП
ПРЕДМЕТ Предметом Англо-американська
ПРАВОВОГО міжнародного приватного школа при вивченні
РЕГУЛЮВАННЯ права є приватноправові предмета надає увагу
відносини, що ґрунтуються процесуальним
на засадах юридичної питанням, тобто ставлять
рівності, вільному задачу встановити при яких
волевиявленні, майновій умовах місцевий суд
самостійності, ускладнені компетентний розглядати
наявністю іноземного справу з іноземним
елементу. елементом.
Сучасне міжнародне Сучасне міжнародне
приватне право регулює дві приватне право регулює дві
головні групи головні групи
відносин: відносин:
1. Економічні, 1. Економічні,
господарські, науково- господарські, науково-
технічні, культурні та ділові технічні, культурні та ділові
відносини між відносини між
організаціями та фірмами організаціями та фірмами
різних країн світу; різних країн світу;
2. Відносини з участю 2. Відносини з участю
іноземних громадян та осіб іноземних громадян та осіб
без громадянства, а без громадянства, а
саме майнові та саме майнові та
особисті немайнові особисті немайнові
відносини, трудові та відносини, трудові та
сімейні. сімейні.
ДЖЕРЕЛА Міжнародному До обов’язкових
РЕГУЛЮВАННЯ приватному праву відомі джерел права належать:
чотири форми джерел: 1) Конституція, судовий1
внутрішнє законодавство; 2) прецедент, закони-статути,
міжнародні угоди; 3) підзаконні акти, торговий
міжнародні й торговельні звичай, міжнародні
звичаї; 4) судова та договори, приватні правові
арбітражна практика. операції (договір та
інші); доктрина (науковий і
практичний коментар), закон
зарубіжних країн,
рішення зарубіжних
судів, судова практика.
РОЗБІЖНОСТІ У У правовій Американські юристи
ПІДХОДАХ ДО системі України у використовують одні
КОЛІЗІЙНИХ ПИТАНЬ разі колізій між нормами принципи для вирішення як
міжнародного і міжнародних, так і
національного права міжобласних (міжштатних)
пріоритет віддається колізій, хоча правові
міжнародному праву, але системи американських
якщо останні штатів не вважаються одна
протирічать стосовно одної
Конституції України, то їх гетерогенними. Такий підхід
застосування можливе частково обумовлений тим,
тільки що колізійне право США
після внесення почало розвиватися саме з
відповідних змін до огляду на необхідність
Конституції України. вирішення внутрішніх
колізій між законами штатів.
Ситуація залишається такою
й досі. Правники США
стверджують, що в системі
американського права
колізійні проблеми
розглядаються, насамперед,
як міжнародні. Такий погляд
покладено в основу одного з
неофіційних джерел
колізійного права США —
Другого Зводу колізійного
права 1971 р.
Практика
правотворчості та
правозастосування свідчить і
про те, що за певних умов
один вид колізій може
переходити в інший. Так,
міжобласні
(міжреспубліканські) колізії
можуть набувати статусу
міжнародних. У цьому
випадку доводиться
вирішувати питання, яким
колізійним нормам слід
надати перевагу за такої
 зміни.
СПІВВІДНОШЕННЯ Національне та Різні точки зору.
З МІЖНАРОДНИМ ТА міжнародне право дуже Концепція примату
НАЦІОНАЛЬНИМ тісно пов'язані та міжнародного права над
ПРАВОМ знаходяться в постійній внутрішньодержавним. Її
взаємодії. Загалом, дане автором
співвідношення вважається видатний
проявляється таким чином: австрійський та
Міжнародне право стає американський науковець
частиною національного Ганс Кельзен.
права шляхом спільного Прихильниками цієї теорії
розвитку цих структур в слід також вважати таких
правовій системі окремої видатних вчених юристів-
держави. міжнародників як
П. Гугенхейм, Ф.
Джессеп, Г. Лаутерпахт, Ж.
Ссель, Дж. Шварценберг, А.
Фердросс і багато інших.
Аналізуючи природу
співвідношення
міжнародного та
національного права Г.
Кельзен, стверджував
пріоритет міжнародного
права над
внутрішньодержавним. У
межах своєї
теорії він збудував
єдину правову систему із
«вищим правопорядком»
(міжнародне право)
і «підлеглими»
національними
правопорядками. В ній він
встановлює джерело
міжнародного права у
вигляді основної норми
(Grundnorm), якою є
фундаментальна норма
«pacta sunt servanda».
Як зазначав науковець,
оскільки міжнародне право
переважає над
національним правом,
а вони створюють єдину
систему права, то державне
право повинно
бути згодне з
ієрархічно вищим
правопорядком, мусить
йому підпорядковуватися.

Завдання № 3
 Громадянин КНР Д. має намір навчатися у одному із ВУЗів України. Для
цього йому серед іншого необхідно: 1) отримати запрошення від Міністерства
освіти і науки України на навчання; 2) отримати візу для в’їзду в Україну; 3)
укласти договір страхування від нещасних випадків із страховою компанією; 4)
придбати квиток на рейс «Пекін – Київ»; 5) укласти договір оренди квартири у
м. Києві.
Які з відносин, учасником яких буде Д., регулюватимуться міжнародним
приватним правом? Визначте їх структуру (юридичний факт, суб’єкти, об’єкт,
зміст).

1) Юридичний факт: запрошення від МОН

Суб’єкти: громадянин КНР Д.; Міністерство освіти та науки України
Зміст: право громадянина КНР Д. на отримання та використання запрошення на
навчання
2) Юридичний факт: оформлення візи для в’їзду в Україну
Суб’єкти: громадянин КНР Д.; консульство України у Шанхаї (КНР)
Об’єкти: віза для в’їзду в Україну
Зміст: право громадянина КНР Д. на отримання дозволу на в’їзд в Україну
3) Юридичний факт: договір страхування життя та здоров’я від нещасних
випадків
Суб’єкти: громадянин КНР Д.; страхова компанія
Об’єкти: майнові інтереси громадянина КНР Д., пов’язані з життя та здоров’ям
застрахованої особи
4) Юридичний факт: договір перевезення пасажирів
Суб’єкти: громадянин КНР Д.; авіакомпанія
Об’єкти: послуга щодо транспортування особи з одного місця в інше
5) Юридичний факт: договір оренди квартири
Суб’єкти: громадянин КНР Д. як орендар; орендодавець (громадянин України)
Об’єкти: квартира, яка знаходиться у місті Києві

Оскільки юридичний факт – це життєва обставина, з якою норми права

пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин, тому у
вищевикладеній задачі можемо назвати юридичним фактом укладення
договорів страхування від нещасних випадків із страховою компанією та
оренди квартири у м. Києві.

Суб’єкти – громадянин КНР Д.; страхова компанія; орендодавець.

 Об’єкт – матеріальне чи не матеріальне благо, яке знаходиться на
території іноземної держави. Тобто сюди можемо віднести і договір
страхування та квартиру, договір укладання якої укладає громадянин Д.
Зміст – передбачена нормами права сукупність суб'єктивних прав та
юридичних обов'язків суб'єктів правовідносин. Розрізняють юридичний і
фактичний зміст правовідносин.
Міжнародним приватним правом будуть регулюватися усі вищенаведені
у задачі обставини, адже міжнародне приватне право – це сукупність норм
внутрішньодержавного законодавства, міжнародних договорів та звичаїв, які
регулюють цивільно-правові, трудові та інші приватні відносини, ускладнені
іноземним елементом. Оскільки Д. є громадянином іншої держави (а саме –
КНР), це цілком підходить під регламентацію МПП.
Предметом виступають приватноправові відносини, що включають
«іноземний елемент».

Згідно з Законом України «Про міжнародне приватне право»

приватноправові відносини – це відносини, які ґрунтуються на засадах
юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності,
суб'єктами яких є фізичні та юридичні особи (п. 1 ч. 1 ст. 1). Суб'єктами
відносин у міжнародному приватному праві є, передусім, фізичні та юридичні
особи, іноді – держави.

У сучасній пострадянській науці міжнародного приватного права

виділяють зазвичай дві основні групи відносин: а) господарські, зокрема,
науково-технічні зв'язки між суб'єктами господарювання різних країн; б)
майнові, сімейні, трудові та інші відносини за участю іноземних громадян.

Під «іноземним елементом» розуміють: Згідно з Законом України «Про

міжнародне приватне право» ознака, яка характеризує приватноправові
відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або
кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином
України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без
громадянства або іноземною юридичною особою; об'єкт правовідносин
знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який
створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території
іноземної держави.

об'єкт міжнародного приватного права – це матеріальне чи не

матеріальне благо, яке знаходиться на території іноземної держави.
(Пошкоджений у автокатастрофі автомобіль);

суб'єкт міжнародного права – це учасник правовідносин, який має

іноземну належність (громадянство);

юридичний факт – це те, що породжує правовідносини та мало чи має

місце за кордоном.