Міжнародне публічне право

1. Поняття, правова природа та сфера дії сучасного міжнародного

права
1.1 Сфера дії міжнародного публічного права та його характерні
особливості
1.2 Природа юридично обов’язкової сили міжнародного публічного
права
1.3 Функції міжнародного публічного права

1. Міжнародне право - це система юридичних норм, що регулюють відносини між

державами та іншими суб'єктами міжнародного права і створюються шляхом узгодження
позицій учасників цих відносин і забезпечуються у разі потреби індивідуальним або
колективним примусом.

Особливість міжнародного права полягає в тому, що воно створюється насамперед

державами і регулює переважно міждержавні відносини. Міжнародно-правовий
зовнішність інших учасників міжнародних відносин також в значній мірі визначається
державами. Будучи творцями міжнародних прав і обов'язків, держави виступають як
основні суб'єкти міжнародного права. На цій посаді вони мають винятковий і невід'ємною
властивістю, що базується на політичній організації влади - державним суверенітетом.

Суверенітет держава здійснює в рамках міжнародного права, з урахуванням поваги

суверенітету і інтересів інших держав. З цього випливає, що держава як суб'єкт
міжнародного права не може здійснювати своєї влади у відношенні іншої держави (par in
parem non habet imperium - рівний не має влади над рівним). Зокрема, це виражається в
непокорі однієї держави законодавству іншого: дії держави визначаються власними
законами і нормами міжнародного права. Імунітет держави також охоплює його
непідсудність судовим органам іншої держави: залучення його до суду іншої держави
може здійснюватися тільки з його згоди.
1.2 Сфера дії міжнародного права як поняття являє собою сферу застосування
міжнародно-правових засобів і способів впливу на об'єкт міжнародно-правового
регулювання.
 Залежно від того, що виступає в той чи інший момент центральною ланкою такої
дії, сфера дії міжнародного права, з точки зору його теорії, може проявлятися як:

- Сфера суб'єктна, тобто сфера, обумовлена колом суб'єктів міжнародного права;

- Сфера об'єктна, тобто сфера, обумовлена колом регульованих міжнародно-

правових відносин, які є об'єктом міжнародного права;

- Сфера просторова, тобто територіальна.

Суб'єктна сфера включає в себе:

1. Держави.

2. Народи і нації, що борються за незалежність.

3. Міжнародні організації та інші похідні суб'єкти міжнародного права.

Об'єктна сфера дії міжнародного права - це коло регульованих міжнародно-

правових відносин, що є об'єктами міжнародного права. Про об'єктом міжнародних
правовідносин є все те, з приводу чого суб'єкти міжнародного права вступають у
правовідносини на основі принципів і норм міжнародного права. Такими об'єктами
можуть бути матеріальні і нематеріальні блага, дії або утримання від дій.

Просторова сфера дії міжнародного права має основоположне значення для

практики, і вона, звичайно, відбивається в кожному міжнародному договорі (про сферу
його дії). Просторова сфера в загальному плані може включати сухопутні, морські,
повітряні, космічні простори (наприклад, просторова сфера міжнародного морського
права - води світового океану) або в більш вузькому - конкретні простору з позиції
географії або державної приналежності.

1.3 Юр. обов'язкова сила - необхідна якість межд. права, котра регулює межд.
відносини властивим праву методом. Угода держав надає юр. обов'язкову силу не тільки
окремим договором, окремої нормі, а й межд. праву в цілому. Це знаходить вираз в
принципі сумлінного виконання зобов'язань по межд. праву.

Проблема обов'язкової сили міжнародного. права відноситься до числа тих, що

пов'язані з самою природою цього права. Тому основні концепції в даній області
збігаються з основними школами в міжнародно-правовій доктрині.

Прихильники школи природного права бачать джерело обов'язкової сили

міжнародного. права в законах природи, в людському розумі і т. д.

Представники позитивної школи в якості такого вказують згоду, угоду держав.

Третє основний напрям в доктрині щодо обов'язкової сили міжнародного. права

можна назвати нігілістичним, оскільки які стосуються нього концепції так чи інакше
заперечують юр. силу межд. права.

Правове регулювання міжнародних відносин - абсолютна необхідність, тому

визнання міжнародним правом обов'язкової сили визначається потребами життя
міжнародного співтовариства і інтересами государств.Доказательством юридично
обов'язкової сили міжнародного права є наявність такої імперативної норми, як принцип
сумлінного виконання зобов'язань, що випливають з принципів і норм міжнародного
права.

Визнання за міжнародним правом обов'язкової сили визначається потребами життя

міжнародного співтовариства, корінними інтересами держав.
Відповідно до ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р
- jus cogens - це норма, "яка приймається і визнається міжнародним співтовариством
держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена
тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер ".

Норми jus cogens можуть грунтуватися на міжнародних договорах або на

міжнародно-правових звичаях. Локальна угоду держав зі зміни змісту норми jus cogens
недійсна. Імперативні норми не кодифіковані, але імперативний характер носять всі
основні принципи сучасного загального міжнародного права, є головним критерієм
правомірності всіх міжнародно-правових норм. Наявність в міжнародному праві
імперативних норм не стримує процесу створення нових, прогресивних норм,
спрямованих на більш ефективне забезпечення міжнародного миру і безпеки, на
подальший розвиток довгострокового взаємовигідного співробітництва держав.

1.3 Функції міжнародного права - це основні напрямки його впливу на соціальне

середовище, що зумовлюють його суспільне призначення. Право впливає як на суспільні
відносини, так і на ті об'єкти і предмети, на які направлено право, проявляючи певні
вимоги до права, його змістом, принципам і рівням системності. Іншими словами, функції
міжнародного права не тільки іманентні праву, але також похідні від системи
міжнародних відносин.

Головною функцією міжнародного права є забезпечення нормального

функціонування міждержавної системи в межах, визначених нормами міжнародного
права. Норми міжнародного права, встановлюючи межі поведінки держав, тим самим
упорядковують відносини між ними. Кожна держава, дотримуючись вимог норм
міжнародного права, розраховує на адекватну поведінку з боку інших держав.

Нормотворча функція знаходить свій вияв у процесі діяльності суб'єктів

міжнародного права щодо вироблення, узгодження і визначення норм міжнародного
права.

Процесуальна функція в даний час тільки формується, головним чином в рамках

міжнародних організацій.
Відомий юрист-міжнародник І. Лукашук виділяє наступні функції міжнародного
права:

- гармонізація національних інтересів держав з загальнолюдськими інтересами;

- запобігання небажаного розвитку подій;

- інтернаціоналізація, інтеграція;

- інформаційно-виховна функція.
 На думку Ю. Колосова, міжнародне право виконує в системі міжнародних відносин
чотири функції: координуючу, регулюючу, забезпечувальну та охоронну, які по суті
виражають "зовнішні" функції міжнародного права.

Таким чином, функції міжнародного права - це способи і форми впливу

міжнародного права на міжнародні відносини, зумовлені об'єктом, предметом і методом
правового регулювання, правами і обов'язками суб'єктів і його джерелами.

2. Співвідношення міжнародного публічного права і національного

права
2.1 Теорії співвідношення міжнародного публічного права і
національного права
2.2 Імплементація норм міжнародного публічного права
2.1 Міжнародне і внутрішньодержавне право знаходяться в тісному
взаємозв'язку.

Так, міжнародне право має враховувати суспільно-політичний устрій держав,

зокрема наявність органів державної влади, право висловлювати волю держав у їхніх
взаєминах з іншими суб'єктами міжнародних відносин, і поважати наявність суспільних
відносин, що входять у внутр. компетенцію гос-ва і не підлягають межд.-правовому
регулюванню.

У свою чергу, національне право повинно враховувати міжнародно-правові

зобов'язання цієї держави, які підлягають реалізації у внутрішньодержавному праві в
результаті імплементації.

Взаємовплив міжнародного і внутрішньодержавного права явл. в 2-х аспектах.

По-перше, кожна держава, яка бере участь у створенні міжнародного права,

виходить із характеру і положень свого національного права. Тому вплив норм
внутрішньодержавного права на міжнародне можна назвати первинним. Наприклад,
більшість міжнародних актів з прав людини беруть початок з норм національних законів
демократичних, політичних країн.
 По-друге, в процесі взаємодії вже існуючих норм міжнародного та національного
права реалізується принцип переважного значення норм міжнародного права, випливає з
положень ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р, згідно з
якою учасник договору «не може посилатися на положення свого внутрішнього
національного права в якості виправдання для невиконання ним договору». Міжнародне
право має суттєвий вплив на становлення, формування і динаміку норм національного
права, накладаючи на держави виконання зобов'язань, прийнятих ними при підписанні
міжнародних до говорів (наприклад, Європейської конвенції про захист прав людини і
основних свобод 1950 р).

Доктрина міжнародного права з питання про співвідношення міжнародного і

внутрішньодержавного права виробила три основні підходи: один дуалістичний і два
монистических.
В основі дуалістичного підходу (основоположник - Г. Тріппель; панівний підхід в
радянський період) міжнародне право і право національне є двома різними
правопорядками, які ніколи не перетинаються, хоча іноді і стикаються.
Суть монистических концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем.
Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права.
Розрізняються вони в питанні примату цих правових систем.
Концепція примату внутрішньодержавного права над міжнародним (Гегель)
виходить з того, що міжнародне право є зовнішнім державним правом, тому кожна
держава формує «своє» міжнародне право.
Концепція примату міжнародного права над внутрішньодержавним (Г. Кельзен)
виходить з ототожнення держави, що діє в рамках міжнародного правопорядку, з
юридичною особою, діє в рамках національного правопорядку.
У законодавстві України питання про співвідношення міжнародного і
внутрішньодержавного права вирішене в ст.9 Конституції України наступним чином:
«чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, є частиною
національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать
КУ, можливе лише після внесення відповідних змін до КУ ».
2.2 Імплементація (англ. Implementation - осущ., Виконання) - фактична
реалізація межд. зобов'язань на внутрішньодержавному рівні, а також конкретний спосіб
включення міжнародно-правових норм в національну правову систему. Головна вимога
імплементації - суворе дотримання цілей і змісту міжнародного встановлення.
 Способами імплементації є:

інкорпорація;
трансформація;
загальна, приватна або конкретна відсилання.
При інкорпорації міжнародно-правові норми без будь-яких змін дослівно
відтворюються в законах імплементує держави.
При трансформації відбувається певна переробка норм відповідного
міжнародного договору при перенесенні їх в національне законодавство (зазвичай це
відбувається через необхідність обліку національних правових традицій і стандартів
юридичної техніки).
У разі загальної, приватної або конкретної відсилання міжнародно-правові норми
безпосередньо не включаються в текст закону, в останньому міститься лише згадка про
них. Таким чином, при імплементації шляхом відсилання застосування національної
правової норми стає неможливим без безпосереднього звернення до першоджерела -
тексту відповідного міжнародного договору.
Реалізація норм міжнародного права (імплементація) - процес впровадження
міжнародного права в поведінку і діяльність держави та інших суб'єктів міжнародного
права.
Можна виділити чотири форми імплементації норм міжнародного права:
дотримання норм.
виконання норм.
використання норм.
застосування норм.
Дотримання норм міжнародного права полягає в утриманні суб'єкта права від
здійснення заборонених міжнародним правом дій, тобто в такій формі як правило
викладаються норми заборони. Прикладом таких норм можуть бути норми договору про
нерозповсюдження ядерної зброї в 1968 році, де, зокрема, йдеться, що ядерні держави
зобов'язуються не передавати нікому свою ядерну зброю і не спонукати будь-яку державу
до придбання такої зброї.
Виконання норм права - така форма реалізації норм, вимагає активної участі
держави в здійсненні покладених на них обов'язків. Прикладом цього може служити
міжнародний пакт про соціальні, культурні та економічні права 1966 року, де, зокрема,
йдеться, що кожна держава зобов'язується вжити відповідних заходів для забезпечення і
реалізації таких прав.
 Використання норм права - є такою форму їх реалізації коли учасники
правовідносин на власний розсуд реалізують свої права. Прикладом може служити
конвенція ООН з морського права 1982 року, де зазначено що в судах прибережних
держав і тих у яких немає виходу до моря користуються права мирного проходу через
територіальне море.
Застосування норм права - форма їх реалізації, здійснювана державою в особі
своїх органів по конкретних випадків міжнародних відносин. Прикладом може служити
Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, де сказано про те, що
положення цієї конвенції застосовуються тільки до тих договорів, які були укладені
державами після вступу сили.
3. Норми міжнародного публічного права
3.1 Поняття та характерні риси норм міжнародного публічного
права
3.2 Види норм міжнародного публічного права та їх класифікація
3.3 Ієрархія норм міжнародного публічного права
3.4 Кодифікація норм міжнародного публічного права
3.1 Норма міжнародного права - це правило поведінки, створюється
державами та іншими суб'єктами міжнародного права шляхом узгодження їх
позицій і визнається ними як юридично обов'язкове.
Держави та інші суб'єкти міжнародного права, як правило, самі
вибирають засоби примусу, дозволених міжнародним правом. Тому
міжнародно-правові норми складаються з двох елементів - гіпотези і
диспозиції.
Як правило, створення міжнародно-правових норм проходить в два
етапи:
1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо змісту правила
поведінки,
2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну
обов'язковість даного правила.
 За юридичною силою норми міжнародного права діляться на
імперативні і диспозитивні.
Від диспозитивних норм суб'єкти можуть відступати за взаємною
згодою.
Імперативність міжнародно-правової норми означає, що суб'єкти
міжнародного права не можуть за власним бажанням змінювати обсяг і зміст
прав і обов'язків, які передбачені.
У сукупності імперативних норм міжнародного права виділяють
норми, що мають характер jus cogens. Норма jus cogens «приймається і
визнається світовим співтовариством держав в цілому як норма, відхилення
від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою
загального міжнародного права, що такий самий характер». Норми jus cogens
мають велику в порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами
юридичну силу. Якщо, наприклад, виникає нова імперативна норма jus
cogens, то будь-якої існуючої договір, який суперечить цій нормі, стає
недійсним і припиняється. Загальновизнано, що нормами jus cogens основні
принципи міжнародного права, деякі положення Статуту ООН та інших
норм, відхилення від яких неприпустимо.
Кодифікація міжнародного права - це систематизація чинних
міжнародно-правових норм з метою уточнення їх змісту, а також
виправлення та усунення наявних протиріч. Важливу роль в кодифікації
міжнародного права відіграє Комісія міжнародного права (КМП), яка є
допоміжним органом ООН. Питаннями кодифікації також займаються
міжнародні організації, а також міжнародні конференції скликаються
спеціально для цієї мети.
Завдання кодифікації:
а) приведення чинного міжнародного права у відповідність до потреб
даного періоду розвитку суспільних відносин
 б) доповнення його новими правовими нормами, потреба в яких
назріло;
в) виключення застарілих норм і усунення протиріч між окремими
нормами
г) об'єднання норм даної сфери (галузі, інституту) в системний
нормативний комплекс.
Як правило, кодифікація міжнародного права супроводжується його
прогресивним розвитком, яке має на меті уточнення діючих норм, а також
розробку нових норм і їх закріплення в міжнародних договорах.
Починаючи з 1945 року під егідою ООН проводяться численні
кодіфікаціонние конференції, результатом яких, наприклад, є чотири
конвенції з морського права (Женева, 1958 г.), Конвенція про право
міжнародних договорів (Відень, 1969 г.), Конвенція з морського права
(Монтего Бей, 1982 р,).
4. Основні принципи міжнародного публічного права
4.1 Поняття основних принципів
4.2 Функції
4.3 Природа й ознаки
4.4Класифікація та зміст
Характерною особливістю міжнародного права є наявність у ньому
комплексу основних принципів, під якими розуміються узагальнені
норми, що відображають характерні риси, а також головний зміст
міжнародного права і мають вищу юридичну силу.
У дипломатичній практиці їх зазвичай іменують принципами межд.
відносин. В рамках межд. права існують різні види принципів. Серед них
важливе місце займають принципи-ідеї. До них належать ідеї світу і
співробітництва, гуманізму, демократії та ін.
Для принципів міжнародного права характерно:
універсальність;
необхідність визнання всією світовою спільнотою;
 наявність принципів-ідеалів;
взаємопов'язаність;
авангардность;
ієрархічність.
Декларація про принципи межнародного права, що стосуються
дружніх відносин і співробітництва між державами називає такі
принципи:
незастосування сили або загрози силою;
мирне вирішення спорів;
невтручання;
співробітництво;
рівноправність і самовизначення народів;
суверенна рівність держав;
сумлінне виконання зобов'язань по праву.
Заключний акт НБСЄ 1975 р доповнив наведений перелік трьома
принципами:
непорушність кордонів,
територіальна цілісність,
повагу прав людини.
Основні принципи закріплені Статутом ООН. Їх зміст розкривається в
Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх
відносин і співробітництва до Статуту ООН, прийнятої Генеральною
Асамблеєю в 1970 р, а також в Заключному акті Наради з безпеки і
співробітництва в Європі 1975 р
Основні принципи міжнародного права - це імперативні норми (Jus
cogens), тобто відхилення від них ні індивідуально, ні за угодою суб'єктів
межд. права неприпустимо. Це означає, що будь-яке порушення основних
принципів межд. права будь-яким суб'єктом міжнародного права призводить
до заподіяння серйозного збитку законним інтересам інших суб'єктів.
 Основні принципи міжнародного права закріплені в:
1. Статуті ООН (преамбула, ст. 1 і 2). У ст. 2 зафіксовано сім основних
принципів.
2. Тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи
міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між
державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої на 25-й сесії Генеральної
Асамблеї ООН в 1970
3. У Гельсінському Заключному акті Наради з безпеки і
співробітництва в Європі, підписаному керівниками 33 європейських і двох
північноамериканських держав 1. серпня 1975, є Декларація принципів,
якими держави-учасники будуть керуватися у взаємних відносинах.
Ця Декларація містить вже десять принципів міжнародного права, а не
сім, як у ст. 2 Статуту ООН. Однак і цей перелік основних принципів
міжнародного права не є вичерпним. Сьогодні межд. співтовариство вкрай
потребує прийняття принципу екологічної безпеки, але через різні, в
основному суб'єктивні причини цей принцип, на жаль, поки не отримав
юридичного закріплення.
Слід зазначити, що в Декларації 1970 р підкреслюється необхідність
при тлумаченні і застосуванні основних принципів міжнародного права
враховувати їх взаємозалежний характер, а також необхідність розглядати їх
в контексті всіх інших принципів.
Характерною особлівістю межд. права є наявність у ньом комплексу основних
Принципів, під Якими розуміються узагальнені норми, что відображають характерні
РІСД, а такоже головний Зміст МІЖНАРОДНОГО права и ма ють вищу Юридична силу.

У діпломатічній практике їх зазвічай іменують принципами межд. отношений. В

рамках межд. права існують Різні види Принципів. Серед них важліве місце займають
принципи-Ідеї. До них належати Ідеї світу и співробітніцтва, гуманізму, демократії та ін.

Для Принципів МІЖНАРОДНОГО права характерно:

універсальність;
 необходимость Визнання всією світовою спільнотою;
наявність Принципів-ідеалів;
взаємопов'язаність;
авангардность;
ієрархічність.
Декларація про принципи межд. права, что стосують дружніх отношений и
співробітніцтва между державами назіває Такі принципи:

незастосування сили або Загрози силою;

мирне вирішенню СПОРІВ;
невтручання;
Співробітництво;
рівноправність и самовизначення народів;
суверенна Рівність держав;
сумлінне Виконання зобов'язань по межд. праву.
Заключний акт НБСЄ +1975 р доповнено наведень ПЕРЕЛІК трьома принципами:

непорушність кордонів,
територіальна цілісність,
повагу прав людини.
Основні принципи закріплені Статутом ООН. Їх Зміст розкрівається в Декларації
про принципи межд. права, что стосують дружніх отношений и співробітніцтва в соотв. до
Статуту ООН, прійнятої Генеральний Асамблеєю в 1970 р, а такоже в заключний акті
Наради з безпеки и співробітніцтва в Европе одна тисяча дев'ятсот сімдесят п'ять р

Основні принципи межд. права - це імператівні норми (Jus cogens), тобто

відхилення від них ні індивідуально, ні за угідь суб'єктів межд. права непріпустімо. Це
означає, что будь-яке Порушення основних Принципів межд. права будь-Якім суб'єктом
межд. права виробляти до Заподіяння серйозно збитків законним інтересам других
суб'єктів.

Основні принципи МІЖНАРОДНОГО права закріплені в:

1. Статуті ООН (преамбула, ст. 1 і 2). У ст. 2 зафіксовано сім основних Принципів.
 2. Тлумачення основних Принципів дається в Декларації про принципи
МІЖНАРОДНОГО права, що стосуються дружніх відносин співробітництва між
державами відповідно до Статуту ООН, прійнятої на 25-й Сесії Генеральної Асамблеї
ООН в 1970

3. У Гельсінському заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі,

підпісаному керівнікамі 33 європейськіх и двох північноамеріканськіх держав 1. серпня
1975, є Декларація Принципів, Якими держави-учасники будуть Керувати у взаємних
відносінах.
Ця Декларація містіть Вже десять Принципів МІЖНАРОДНОГО права, а не сім, як
у ст. 2 Статуту ООН. Однак и цей ПЕРЕЛІК основних Принципів МІЖНАРОДНОГО
права не є вичерпним.
Слід Зазначити, що в Декларації 1970 р підкреслюється необхідність при
тлумаченні и застосуванні основних Принципів МІЖНАРОДНОГО права враховувати їх
взаємозалежній характер, а також необхідність розглядати їх в контексті всі другі
Принципи.
Відповідно до принципу сумлінно виконання зобов'язань за міжнародним правом,
держави зобов'язані сумлінно виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання, що
випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і з відповідною
міжнародним правом договорів та інших угод, учасниками яких вони є.
Основний зміст принципу непорушності від державних кордонів зводиться до
трьох елементів:
визнання існуючих кордонів;
відмова від будь-яких територіальних домагань;
відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони.
Принцип територіальної цілісності держав - держави повинні поважати
територіальну цілісність одна одної і утримуватися від будь-яких дій, які несумісні з
цілями і принципами Статуту ООН.

Принцип поваги прав людини і основних свобод. Держави повинні поважати

права людини і основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань,
для всіх незалежно від раси, статі, мови або релігії.
5. Джерела міжнародного публічного права
5.1 Поняття та види джерел
5.2 Міжнародний договір
 5.3 Міжнародний звичай
5.4 Загальні принципи права
5.5 Рішення міжнародних міжурядових організацій
5.6 «М’яке» міжнародне право
5.7 Рішення міжнародних судових органів
5.8 Односторонні акти держав
Загальна характеристика джерел : https://buklib.net/books/29599/
Характеристика окремих видів джерел :
https://studfile.net/preview/5044731/
6. Суб’єкти міжнародного публічного права
6.1 Зміст інституту міжнародної правосуб’єктності
6.2 Поняття суб’єкта міжнародного публічного права
6.3 Держава як суб’єкт міжнародного публічного права
6.4 Види і форми визнання
6.5 Визнання нових держав та урядів
6.6 Міжнародна правосуб’єктність міжнародних міжурядових
організацій
6.7 Поняття міжнародної правосуб’єктності фізичних осіб
Під суб'єктом міжнародного права розуміють носія міжнародних прав і
обов'язків, що випливають з норм міжнародного права.

Залежно від походження, політико-правової природи, наявності або

відсутності суверенітету, а також характеру участі в міжнародних правовідносинах
можна виділити наступні групи суб'єктів міжнародного права:

1) первинні (суверенні) суб'єкти міжнародного права - є держави, а при деяких

умовах - і нації і народи, самостійно приймають участь в міжнародних відносинах і
намагаються створити власні форми державності. Вони ніким не створюються, виникають
в результаті об'єктивних історичних процесів і в силу тільки свого існування (ipso facto) є
носіями міжнародних прав і обов'язків. Первинні суб'єкти мають універсальну
міжнародну правосуб'єктність, тобто можуть мати і своїми діями реалізовувати будь-які
міжнародні права і обов'язки;
 2) вторинні (несуверенним) суб'єкти міжнародного права - створюються
первинними, і наділяються ними в залежності від їх намірів і бажань певним і завжди
обмеженим обсягом міжнародної правоздатності. До цієї групи включаються міжнародні
міжурядові організації, государственноподобние освіти і інші самостійні політичні
одиниці. Вони не володіють суверенітетом і наділяються спеціальної міжнародну
правосуб'єктність, оскільки зміст і обсяг їх прав і обов'язків, як правило, визначається, в
міжнародному договорі між засновниками таких утворень і є більш вузьким, ніж обсяг
правоздатності первинних суб'єктів;

3) специфічні суб'єкти міжнародного права - беруть участь в міжнародних

відносинах лише епізодично, в окремих випадках, а їх міжнародна правосуб'єктність -
швидше виняток, ніж правило. Завжди знаходяться під суверенітетом будь-якої держави.
До них відносяться міжнародні неурядові та інші громадські організації, політичні партії,
транснаціональні корпорації, фізичні особи.
Міжнародна правосуб'єктність виражається у володінні певними правами і
обов'язками, які виникають з норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність складається з міжнародної правоздатності,

дієздатності і деліктоздатність.

Міжнародна правоздатність - це здатність володіти міжнародними правами і

обов'язками, тоді як міжнародна дієздатність - це здатність набувати власними діями
міжнародні права і нести міжнародні обов'язки.

Під міжнародною деликтоспособность розуміється здатність нести міжнародно-

правову відповідальність.

Зміст міжнародної правосуб'єктності залежить від виду суб'єкта міжнародного

права.
Міжнародна правосуб'єктність яка є універсальною (повної) включає
здатність до:
укладення договорів;
підтримання дипломатичних і консульських відносин;
участь в міжнародних організаціях;
 звернення до мирних засобів вирішення міжнародних суперечок;
застосування самооборони;
несення міжнародно-правової відповідальності
Зміст міжнародної правосуб'єктності похідних суб'єктів визначається намірами
суб'єктів, які їх роблять. Так, зміст правосуб'єктності міжнародних організацій випливає з
положень їх статутів, в зв'язку з чим говорять про спеціальний характер правосуб'єктності
міжнародних організацій.
Держава є основним суб'єктом міжнародного права. Міжнародна
правосуб'єктність держав виникає із самої природи міжнародного права. Слід
підкреслити, що всі держави мають статус суб'єкта міжнародного права. Тільки держава
має повну право- і дієздатність. Інші суб'єкти мають обмежену право- і дієздатність, обсяг
яких визначається державами. Саме держави можуть створювати інші суб'єкти
міжнародного права.
Міжнародні угоди, оперуючи поняттям «держава», не дають визначення його
змісту. Єдиним міжнародним договором, в якому надано дефініцію держави є Конвенція
про права та обов'язки держав 1933 р.
Незважаючи на регіональний характер цієї Конвенції, в доктрині
міжнародного права стаття 1 Конвенції використовується для визначення держави
як суб'єкта міжнародного права. Згідно з цим положенням, держава як суб'єкт
міжнародного права має мати такі складові:
- постійне населення;
- певну територію;
- уряд;
- а також здатність встановлювати відносини з іншими державами.
Невід'ємним атрибутом держави є суверенітет.
Суверенітет означає верховенство держави в межах її території та незалежність і
самостійність у взаєминах з іншими державами.
Суверенітетом держави є територіальне верховенство, територіальна цілісність,
неподільність державної влади, незалежність державної влади.
Міжнародні організації створюються первинними суб'єктами міжнародного права
на основі угоди між ними, тому відносяться до групи вторинних (похідних) суб'єктів
міжнародного права. Такі угоди є Установчими актами міжнародних організацій. У цих
актах визначаються мета і завдання організації, її організаційно-структурний порядок і
регулюються відносини організації з державами-членами.
 На відміну від держав, міжнародні організації є специфічним суб'єктом
міжнародного права. Так, як вони не володіють суверенітетом і своєю територією.
Вступати в міжнародно-правові відносини така організація може лише в межах своєї
компетенції, визначеної в її Установчому документі - статуті (договорі, угоді). Згідно з
установчими актами міжнародних організацій держави-члени можуть мати свої
представництва при них, а представництво організацій в зазначених державах - відносно
рідкісне явище. Спеціальна правоздатність міжнародних організацій полягає також в
тому, що вони не можуть бути стороною в суперечці, розглянутому Міжнародним Судом
ООН. Відомо, що такою стороною може бути тільки держава.
За волевиявленню держави-члена міжнародна організація може припинити
існування як суб'єкт міжнародного права. Наприклад, Рада Економічної
Взаємодопомоги (РЕВ) в 1991 році була розформована і втратила міжнародну
правосуб'єктність.
Західні вчені вже досить давно визнають за індивідом якість міжнародної
правосуб'єктності, аргументуючи свою позицію посиланнями на можливість залучення
індивідів до міжнародної відповідальності, звернення індивіда в міжнародні органи по
захисту своїх прав.
Під фізичними особами прийнято розуміти громадян даної держави, іноземців, осіб
без громадянства та осіб, які мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають
населення, що проживає на території певної держави, підпорядковані її юрисдикції.
Якщо вважати, що суб'єкт міжнародного права - це особа, на яку поширюється дія
міжнародно-правових норм, ці норми наділяють суб'єктивними правами і обов'язками, то
індивід, безумовно, є суб'єктом міжнародного права. Існує безліч міжнародно-правових
норм, яким безпосередньо можуть керуватися фізичні особи (Пакт про громадянські і
політичні права 1966 р, Конвенція про права дитини 1989 р, Женевські конвенції про
захист жертв війни 1949 р, Додаткові протоколи I і II до них 1977 м, Нью-Йоркська
конвенція про визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р
т.д.).
Проблема визнання держави виникала у разі його утворення на колишньої залежної
території в результаті деколонізації. В даний час воно виникає найчастіше при
територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їх розпаді (поділ,
виділення).

Особливо актуально визнання при отриманні незалежності, при соціальних

революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті
військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в
результаті збройної інтервенції іншої держави - наприклад, «Турецької Республіки
Північного Кіпру»).
Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується МП. Воно
здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, яка визнає намір вступити з нею у
взаємини як з суверенною державою, зокрема - встановити з нею дипломатичні відносини.
Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають з різних
норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою
для всіх наступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і
консульські відносини встановлюються після визнання.
Розрізняють визнання держав і визнання урядів.
Визнання держав відбувається, коли на міжнародну арену виходить нова
незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу
держав і т. Д. Основний критерій визнання в даному випадку - незалежність визнаного
держави і самостійність у здійсненні державної влади.
Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави.
Однак можливо визнання уряду без визнання держави, Наприклад: в разі приходу уряду
до влади в уже визнаному державі неконституційним шляхом (громадянські війни,
перевороти і т.п.). Основний критерій для визнання нового уряду - це його ефективність,
тобто дійсне фактичне володіння державною владою на відповідній території і незалежне
її здійснення. В цьому випадку уряд визнається єдиним представником цієї держави в
міжнародних відносинах.
Особливим видом визнання урядів є визнання емігрантських урядів чи урядів
у вигнанні. Практика їх визнання була широко поширена під час Другої світової війни.
Однак емігрантський уряд часто втрачає зв'язок з відповідною територією і населенням і
тому перестає представляти дане держава в міжнародних відносинах. В даний час
визнання урядів у вигнанні використовується досить рідко.
В середині XX ст. набув широкого поширення і такий вид визнання, як визнання
органів опору і національно-визвольних рухів. Це визнання не було ні визнанням держави,
ні визнанням уряду. Органи опору створювалися всередині вже визнаних держав, а їх
повноваження відрізнялися від традиційних повноважень урядів. Як правило, визнання
органів опору передувало визнанню уряду та мало завданням уявити бореться за
звільнення народ в міжнародних відносинах, забезпечити йому міжнародну захист і
можливість отримання допомоги.
 У сучасних умовах спостерігається прагнення окремих лідерів національно-
сепаратистських рухів отримати статус органів опору і відповідно права і переваги, що
випливають з цього.
У міжнародному праві існують три основні форми визнання - de facto, de jure і
ad hoc.
Визнання de facto - це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираз
невпевненості в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні.
Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим.
Визнання de facto є практичним визнанням, що включає в себе економічні і культурні
контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але і в
цих відносинах держава (уряд), щодо якої відбулося визнання de facto, вступає в
міжнародні відносини як суверен. Так, в 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд
Алжирської Республіки.
Як правило, через деякий час визнання de facto трансформується в визнання de jure.
Визнання de jure - повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами
міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях
міжнародного спілкування. Визнання de jure загрожує обміном дипломатичними
представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження
майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання його імунітету від
юрисдикції держави, і т.п.
Зустрічаються випадки, коли держави, уряду вступають в офіційний контакт один з
одним вимушено, для вирішення будь-яких конкретних питань, але в той же час не
бажають визнавати один одного. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc.
Визнання ad hoc означає офіційний контакт з невизнаною державою для вирішення
конкретної проблеми в двосторонніх відносинах (наприклад, в разі необхідності
повернення літака, який був викрадений терористами на територію невизнаної держави).
Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад,
чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі підписали в 1973 році відомі
Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких
випадках не повинно відбиватися на юридичній силі договору.
7. Правонаступництво у міжнародному публічному праві
7.1 Поняття, підстави та об’єкт дії норм правонаступництва
7.2 Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів
 7.3 Правонаступництво держав щодо державної власності, архівів,
боргів
7.4 Врегулювання проблем правонаступництва
7.5 Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо
договорів 1978р.
7.6 Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо
державної власності, державних архівів і державних боргів 1983р.
7.1 – 7.4 –
1.https://pidru4niki.com/1506091346685/pravo/
pravonastupnitstvo_mizhnarodnomu_pravi#:~:text=%D0%9F
%D1%96%D0%B4%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE
%D0%BD%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%83%D0%BF%D0%BD
%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE%D0%BC
%20%D0%B2%20%D0%BC%D1%96%D0%B6%D0%BD
%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%BC
%D1%83%20%D0%BF
%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%96,%D0%B0%D0%B1%D0%BE
%20%D0%B7%D0%BC%D1%96%D0%BD
%D0%B8%20%D1%81%D1%83%D0%B2%D0%B5%D1%80%D0%B5%
D0%BD%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%82%D1%83%20%D0%BD
%D0%B0%D0%B4%20%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8%D1%82%
D0%BE%D1%80%D1%96%D1%94%D1%8E.
2. https://studfile.net/preview/2398432/page:23/
7.5 - https://zakon.rada.gov.ua/go/995_185
7.6 – https://zakon.rada.gov.ua/go/995_072
8. Відповідальність за міжнародним публічним правом
8.1 Поняття, правова природа та підстави для виникнення
відповідальності за міжнародним публічним правом
8.2 Протиправні діяння в міжнародному публічному праві та їх
класифікація
 8.3 Обставини, що звільняють від відповідальності
8.4 Суб’єкти відповідальності
8.5 Види та форми відповідальності
8.6 Статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні
діяння
8.7 Відповідальність за правомірну діяльність
8.8 Міжнародно-правові зобов’язання erga omnes
8.9 Умови правомірності та механізм застосування санкцій
8.10 Поняття, підстави, умови правомірності та механізм
застосування контрзаходів
https://works.doklad.ru/view/eov2aVZNYUY/all.html
http://lutsk-ntu.com.ua/sites/default/files/mpp_lekciyi.pdf
https://pidru4niki.com/16520205/pravo/
vidpovidalnist_mizhnarodnomu_pravi
9. Концепція естоппеля в міжнародному публічному праві та його
застосування до порушень міжнародно-правових зобов’язань
9.1 Поняття естоппеля в міжнародному публічному праві та його
застосування
9.2 Концептуальні підходи до класифікації Меморандуму про
гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Будапештського
меморандуму та її правові наслідки
9.1
https://journals.indexcopernicus.com/api/file/viewByFileId/715852.pdf
9.2 Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України
до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештський
меморандум) 1994 року є чинним міжнародним договором для його сторін,
тобто для України, Російської Федерації, Великобританії та США.
Відповідно до ч. а п. 1 ст. 1 Віденської конвенції про право міжнародних
договорів 1969 р. «договір» - це міжнародна угода, укладена між державами в
письмовій формі і регульована міжнародним правом,  незалежно від того,  чи
викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних  між 
собою  документах,  а  також  незалежно   від   її конкретного найменування.
Будапештський меморандум відповідає усім критеріям міжнародного
договору, визначеним  Віденською конвенцією про право міжнародних
договорів 1969 р. Україна, Російська Федерація, Великобританія та США
дали згоду на обов'язковість Будапештського меморандуму шляхом його
підписання. Будапештський меморандум набув чинності з моменту його
підписання - 5 грудня 1994 року, як вказано в тексті договору.
  Текст договору був підписаний у чотирьох рівно автентичних примірниках
українською, англійською та російською мовами.
  Слід зазначити, що стаття 26 Віденської конвенції про право міжнародних
договорів 1969 р. встановлює рacta sunt servanda, що значить - кожен чинний
договір є  обов'язковим  для  його  учасників  і повинен добросовісно
виконуватись. Російська Федерація, здійснюючи агресію проти України,
порушила положення Будапештського меморандуму, а відтак - порушила ст.
26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. та
імперативну норму jus cogens  - рacta sunt servanda.
  Російською  Федерацією порушено пункт 1 Будапештського меморандуму,
згідно з яким має зобов’язання поважати незалежність і суверенітет та
існуючі кордони України. Також Російська Федерація порушила  вимоги
пункту 2 Меморандуму  щодо утримування від загрози силою чи її
використання  проти  територіальної   цілісності   чи   політичної
незалежності  України,  і  що  ніяка  їхня  зброя  ніколи  не буде
використовуватися  проти  України.
  Відповідно до пункту 3 Будапештського меморандуму Російська Федерація,
Великобританія та США гарантували  Україні   їх   зобов'язання  діяти по
відношенню до України згідно  з  принципами Заключного акта  НБСЄ.
   Пункт 4 Будапештського меморандуму в умовах агресії виглядає
трагікомічно, так як у разі акту агресії або  погрози агресією з використанням
ядерної зброї, Російська Федерація, Великобританія та США зобов'язалися
домагатися негайних дій з боку  Ради Безпеки  Організації  Об'єднаних 
Націй  з  метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про
нерозповсюдження  ядерної зброї. Отже логічно було в новітніх міжнародних
відносинах все ж реформувати використання права вето постійними членами
Ради Безпеки ООН.
  Суттєве  значення має і пункт 6 Будапештського меморандуму, який містить
положення, що держави повинні проводити  консультації  у  випадку 
виникнення  ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно зобов'язань
згідно договору.
  Порушуючи Будапештський меморандум, Російська Федерація намагалась
обґрунтувати його недійсність, посилаючись на статтю 15 Федерального
закону про міжнародні договори РФ від 16 червня 1995 року, де йдеться про
міжнародні договори Росії з питань роззброєння чи міжнародного контролю
над озброєннями, забезпечення міжнародного миру та безпеки. До даної
категорії можна віднести й Будапештський меморандум, який потребує
ратифікації, але він був підписаний раніше, ніж Федеральний закон про
міжнародні договори РФ набув чинності,  а тому  зазначена норма не
поширюється на меморандум.
  Міжнародно-правовим підтвердженням/доказом чинності та обов’язковості
для виконання сторонами, зокрема РФ, Будапештського меморандуму, окрім
інших наведених, є два офіційних документа ООН: 1) документ ГА А/49/765 і
РБ ООН S/1994/1399 від 19 грудня 1994 року у формі листа від імені
постійних представників України, Великої Британії, РФ і США (А. Зленка, Д.
Ханная, С. Лаврова і М. Олбрайт) на адресу 59ї сесії Генеральної асамблеї з
проханням поширити текст Будапештського меморандуму як офіційного
документа Генеральної асамблеї і Ради Безпеки ООН; 2) документ постійно
діючої Конференції ООН із роззброєння CD/1285 від 21 грудня 1994 року у
формі листа постійних представників зазначених чотирьох держав на цій
конференції з проханням реєстрації Будапештського меморандуму та
супровідного листа як «офіційних документів Конференції з роззброєння та
їхнього розповсюдження серед усіх держав…, що беруть участь у роботі
конференції».
   Згідно ст. 60 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.
якщо одна сторона порушує положення договору, то інші сторони мають
право:
      а) іншим  учасникам  - за угодою,  досягнутою одноголосно,  - зупинити
дію договору в цілому або в частині або  припинити  його
або:
         і) у  відносинах  між  собою  і  державою,  яка  порушила
договір, або
         іі) у відносинах між усіма учасниками;
     b) учасникові,  який   особливо   постраждав   у   результаті порушення,
посилатись на це порушення як на підставу зупинення дії договору в цілому
або в частині у відносинах між ним  і  державою, яка порушила договір;
     с) будь-якому іншому учасникові,  крім держави,  яка порушила договір, 
посилатись  на це порушення як на підставу для зупинення дії договору в
цілому або в частині щодо самого себе, якщо договір носить  такий 
характер,  що істотне порушення його положень одним учасником 
докорінно  змінює  становище  кожного   учасника   щодо подальшого  
виконання  ним  своїх  зобов'язань,  які  випливають  з договору.
   Наголосимо, що Китай і Франція  офіційно висловили аналогічні гарантії,
які закріпленні у Будапештському меморандумі, Україні у формі
односторонніх актів: Заява уряду КНР від 4 грудня 1994 року, Декларація
Франції зі супровідним листом Президента Ф. Міттерана від 5 грудня 1994
року. Отже, Китай і Франція є також гарантами територіальної цілісності
України.
   Агресія РФ проти України стала порушенням не тільки Будапештського
меморандуму, а ряду міжнародно-правових актів: Статуту ООН;
Гельсінського заключного акту 1975 року та ряду інших нормативно-
правових актів ОБСЄ; Угоди про створення СНД від 8 грудня 1991 року;
Тристоронньої заяви щодо гарантій безпеки України президентів США, РФ
та України від 14 січня 1994 року; рамкового Договору про дружбу,
співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією від
1997 року; інших українсько-російських двосторонніх договорів; Договору
про нерозповсюдження ядерної зброї та інші.
Сам Меморандум : https://zakon.rada.gov.ua/go/998_158
10. Населення в міжнародному публічному праві
10.1 Поняття й основні категорії населення
10.2 Питання громадянства в міжнародному публічному праві.
Справа Ноттебома 1955р.
10.3 Правовий статус іноземців, осіб без громадянства та осіб з
множинним громадянством
10.4 Гаазька конвенція 1930р., Конвенція про громадянство
заміжньої жінки 1957 р.
10.5 Європейська конвенція про громадянство 1997 р.
10.6 Конвенція про статус апатридів 1954 р. та Конвенція про
скорочення безгромадянства 1961р.
10.7 Правовий статус біженців. Конвенція про статус біженців 1951
р. та Протокол до неї 1967 р.
10.8 Право притулку
10.1 Під населенням найчастіше розуміють сукупність всіх фізичних осіб, які
перебувають на території держави і підкоряються його юрисдикції.
Населення будь-якої держави складається з наступних категорій: громадян,
іноземців (громадян інших держав) і осіб без громадянства (апатридів). Є деякі проміжні
категорії, але вони входять в одну з перерахованих основних категорій (наприклад, особи,
які мають подвійне громадянство, входять в число громадян соотв. Держав).
Однак в абсолютній більшості держав не передбачено особливого правового
статусу осіб, що володіють подвійним громадянством. За національним законодавством,
їх розглядають або як громадян зазначеної держави (в разі, коли володіють її
громадянством), або як іноземців. Так законодавство Латвії окремо виділяє ще одну
особливу категорію населення - так званих негромадян. До них відносять осіб, які
постійно проживають на території цієї держави, проте не виконали особливих процедур
для отримання громадянства.

Крім того, особливий правовий статус передбачено для біженців і шукачів

притулку. Варто також зауважити, що всі особи, які хоча і знаходяться на території певної
держави, але користуються дипломатичними імунітетами і не входять до складу
населення. Таким чином, ключовою ознакою, необхідним для віднесення тієї чи іншої
особи до населення держави, є поширення на цю особу юрисдикції держави.
У сучасній доктрині міжнародного права громадянство визначають як стійкий
правовий зв'язок фізичної особи з певним державою, який виявляється в наявності
встановлених законом взаємних прав і обов'язків. У деяких державах з монархічною
формою правління замість терміна «громадянство» використовують "підданство". Тепер в
більшості монархій (зокрема, Іспанії, Нідерландах) його не застосовують, а в інших
(Великобританії) фактично ототожнюють з громадянством.
Громадянство вказує на певні юридичні і фактичні зв'язку між особою і державою.
Класичним проявом такого зв'язку є постійне проживання особи на території держави.
Крім того, варто зауважити постійний характер такого зв'язку в просторі і часі, адже він
триває навіть у разі тривалого перебування громадянина за межами території держави.
Громадянин, який знаходиться за межами території держави, продовжує володіти всіма
правами, якими він наділений в ній, також зобов'язаний виконувати всі покладені на нього
обов'язки. Зі свого боку держава зобов'язана надати громадянину весь необхідний йому (в
тому числі дипломатичний) захист.
Правовий статус людини і громадянина включає: громадянство, правоздатність та
дієздатність, права і свободи, їх гарантії, обов'язки.
У кожній державі правове становище людини і громадянина різне. Воно залежить
від багатьох факторів, в тому числі від політичного режиму, рівня соціально-економічного
розвитку, національних, культурних, релігійних традицій.
Громадянство - стійкий правовий зв'язок особи з державою, що визначається
наявністю їх взаємних прав та обов'язків. Взаємні права і обов'язки громадянина по
відношенню до держави і держави по відношенню до громадянина визначаються
національним законодавством на основі міжнародних стандартів.
Способи набуття громадянства можна умовно розділити на дві великі групи. Перша
група охоплює способи набуття громадянства в загальному порядку, друга - у
винятковому порядку.
 Способи набуття громадянства в загальному порядку є більш-менш
стабільними, звичайними для законодавства держав. До них відноситься придбання
громадянства:
а) в результаті народження;
б) в результаті натуралізації (прийому до громадянства).
До цих способів примикає рідко зустрічається в практиці держав дарування
громадянства.

10.2 Громадянство означає стійкий політико-правовий зв'язок фізичної особи з

державою, що виражається в наявності взаємних прав і обов'язків.

Стійкість цього зв'язку характеризується так: по-перше, він з'являється у людини,

як правило, з народженням і втрачається зі смертю, по-друге, на нього не впливає
просторовий чинник, тобто цей зв'язок зберігається для людини і за межами її держави.

У державах з республіканською формою правління для позначення цього зв'язку

особи з державою використовується термін "громадянство". У монархічних державах
може застосовуватися як термін "громадянство", так і "підданство".

В англо-американській правовій системі щодо громадян використовуються

терміни citizen (громадянин), subject (підданий) і national (громадянин або підданий).
Нині юридично ці поняття практично рівнозначні, хоча в період колоніалізму вони
мали неоднакове правове значення.

Питання громадянства регулюються насамперед законодавством держав. Ці закони

можуть бути писаними і неписаними. В Україні найважливішими законодавчими актами в
цій сфері є Конституція і Закон "Про громадянство України" 1991 р. з подальшими
змінами.

Деякі питання, пов'язані з інститутом громадянства, регулюються також нормами

міжнародного права, наприклад, дипломатичний захист громадян своєю державою на
території інших держав або надання своїм громадянам консульської допомоги і послуг під
час їх перебування за кордоном. Держави також укладають дво- і багатосторонні угоди
про ліквідацію колізій, що виникли або можуть виникнути при взаємодії законів про
громадянство різних країн.
 Кожна держава виробляє свої правила набуття громадянства. У більшості держав
громадянство отримується в основному за народженням. При цьому держави для
визначення громадянства дитини використовують або "право крові" (Jus sanguinis -
національний принцип), або "право ґрунту" (jus soli - територіальній принцип).

Україна переважно застосовує "право крові". Це означає, що дитина, яка

народилася від громадян України, матиме українське громадянство, незалежно від місця її
народження.

Відповідно до "права ґрунту" громадянство дитини визначається місцем її

народження і не залежить від громадянства батьків. Цей принцип поширений у
Латинській Америці і США. Винятки з цього принципу можливі для осіб, що мають
дипломатичний імунітет і привілеї. Конференція ООН з питань дипломатичних відносин
та імунітетів прийняла в 1961 р. Факультативний протокол про отримання громадянства.
Стаття П цієї угоди встановлює, що співробітники дипломатичного представництва, які не
є громадянами держави перебування, і члени їх сімей, що живуть разом з ними, не
отримують громадянства даної держави виключно в порядку застосування законів
держави перебування.

В Україні, як і в інших державах, що застосовують в основному "право крові", в

небагатьох випадках також використовується "право ґрунту". Так, дитина, що народилася
в Україні, чиї батьки невідомі, є громадянином України.

Держави у своєму законодавстві визначають ставлення до подвійного

громадянства, причому багато з них не визнають подвійного громадянства. Якщо
фактично громадянин такої держави має друге громадянство, то ця правова
обставина не береться до уваги. Вказана особа розглядатиметься цією державою тільки
як власний громадянин. Це положення закріплено в Гаазькій конвенції, що регулює деякі
питання, пов'язані з колізією законів про громадянство 1930 р.

Перебування особи в громадянстві двох держав має певні негативні сторони.

Насамперед це стосується дипломатичного захисту такої особи і виконання нею
військового обов'язку.

Сутність першої проблеми можна проілюструвати відомою справою

Ноттебома. В1951 р. уряд Ліхтенштейну представив на розгляд Міжнародного Суду ООН
справу проти Гватемали і зажадав від латиноамериканської держави реституції і
компенсації для пана Ноттебома за дії Гватемали, які, на думку Ліхтенштейну, суперечили
міжнародному праву. Гватемала у свою чергу заперечила, що Ноттебом може вважатися
громадянином Ліхтенштейну, а отже, останній не може йому забезпечувати
дипломатичний захист. Пан Ноттебом народився в Німеччині в 1881 р. і як німецький
громадянин, у порядку натуралізації отримав ліхтенштейнське громадянство в 1939 р.
Проте в період з 1905 по 1943 р. він постійно проживав у Гватемалі і займався там
підприємницькою діяльністю. Під час Другої світової війни Ноттебом був депортований з
Гватемали. Суд підкреслив, що Ліхтенштейн, як і будь-яка інша держава, правомочна
встановлювати свої правила отримання громадянства, проте суть проблеми полягала в
тому, що в конкретному випадку Гватемала повинна була визнати наявність
ліхтенштейнського громадянства за Ноттебомом. Оскільки проблема вийшла на рівень
надання дипломатичного захисту, то ця справа зі сфери внутрішньодержавного права
потрапила у площину міжнародного права.

Суд зазначив, що відповідно до державної практики громадянство - це правовий

зв'язок між особою і державою, яка надала громадянство, а також визнання того факту, що
вказана особа має більш тісний зв'язок саме з цією державою, ніж з будь-якою іншою. На
основі цього Суд вказав на вельми слабкий зв'язок між паном Ноттебомом і
Ліхтенштейном і його сильний зв'язок з Гватемалою, де він прожив більше 30 років. На
підставі відсутності "реального зв'язку" між Ноттебомом і Ліхтенштейном Суд не визнав
за останнім права надавати дипломатичний захист пану Ноттебому. І хоча таке рішення
Міжнародного Суду ООН піддавалося критиці з боку багатьох фахівців з міжнародного
права, доктрина "реального зв'язку", або "ефективного громадянства", поширилася щодо
надання дипломатичного захисту біпатридам. Суть її зводиться до того, що біпатрид може
розраховувати на дипломатичний захист держави ефективного громадянства, тобто тієї, з
якою у нього є реальні зв'язки. Найчастіше така держава визначається місцем постійного
проживання особи.

10.3 У міжнародному праві іноземцем вважають особа, що перебуває на

території певної держави і не є її громадянином, але перебуває у громадянстві іншої
держави.

Залежно від тривалості перебування іноземця на території держави їх

прийнято ділити на:

1) тих, які постійно проживають на території держави (понад 5 років),

 2) тих, що тимчасово проживають на території держави (більше 90 днів)

3) тих, що тимчасово перебувають на території держави (до 90 днів).

Правовий статус іноземців визначається національним законодавством

держави перебування (в Україні - Законом "Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства" вiд 4 лютого 1994 г.) з урахуванням принципів і норм міжнародного права.
Однак в даний час немає єдиного договору, який би регулював правовий статус іноземців.

Іноземець, на законних підставах перебуває на території держави, може бути

висланий з її території тільки на підставі рішення компетентного органу, винесеного
відповідно до закону. Заборонені масові видворення іноземців, що законно перебувають
на території держави.

Правовий статус іноземців на території держави досить часто називають режимом

іноземців. В даний час прийнято виділяти три основні режими: національний,
найбільшого сприяння та спеціальний.

Національний режим прирівнює іноземців до громадян Госа і передбачає, що вони

користуються тими ж ін. І свободами і зобов'язані виконувати такі ж обов'язки, що і
громадяни Госа перебування, за ви. випадків, предусм.х зак-ом. Такий режим
застосовують в Україні.

Режим найбільшого сприяння передбачені. предост. іноземцям обсягу прав і зобов.,

кіт. жодним чином не відрізняється від обсягу прав і зобов., надана така. громадянам будь-
якої третьої Госа. Обсяг прав і обов'язків іноземців при цьому режимі ідентичний для всіх
іноземних громадян, проте, як правило, він істотно менше, ніж при національному режимі
і використовується для запобігання дискримінації серед іноземців. Зазвичай такий режим
встановлюється на підставі спеціальних договорів.

Спеціальний режим передбачені. надання іноземцям спец. прав або покладання на

них доповнить. зобов. в порівнянні з власними гражд. і громадян. ін. госов. Він може бути
як більше, так і менше сприятливим, ніж два вищезгадані режими. Такий режим
встановлюється нац. зак-ом або спец. угодами. Іноді він є відповіддю на обмеження прав і
свобод своїх громадян в іншій державі і використовується як репресалії. Прикладом
застосування можна назвати спрощений порядок перетину кордону жителями
прикордонних районів. В Україні таким режимом користується персонал військової бази
Чорноморського флоту Російської Федерації в Севастополі.

Крім названих вище режимів, прийнято розрізняти режим капітуляції, який ще

називають привілейованим. Його використовували в основному азіатські держави, і він
передбачав надання більшої кількості прав для громадян європейських держав в
порівнянні з власними громадянами. Зараз його не застосовують.

Особами без громадянства (б громадянство) вважаються особи, які не володіють

громадянством жодної держави. Нормативне визначення цього терміна містить ст. 1
Конвенції про статус апатридів 1954 році, згідно з якою апатридом є особа, яка не
розглядається як громадянин будь-якої держави в силу його законів. Такі особи не мають
постійного правового зв'язку з жодною державою, а тому не користуються правом
дипломатичної захисту.

Особи стають апатридами, як правило, з таких причин: при позбавленні

громадянства, при одруженні жінки з іноземцем, коли відповідно до чинного
законодавства держави його громадянства автоматично втрачає громадянство, а
законодавство держави чоловіки не надає жінці громадянства чоловіка, при втраті
громадянства, якщо особа добровільно вийшла або втратила громадянство своєї країни, а
іншого не отримала, при виході з громадянства з метою отримання іншої, при народженні
від батьків, які є апатридами; в певних випадках внаслідок територіальних змін і в інших
випадках. Причому більшість випадків без громадянства виникає внаслідок колізії
законодавства окремих держав.

Розрізняють два види осіб без громадянства: абсолютні апатриди і відносні

апатриди. Першими є особи, які отримали статус апатрида з народження, інші - стали б
громадянство через втрату громадянства.

Як і правовий статус іноземця, статус особи без громадянства в основному

визначається законодавством тієї держави, на території якого воно перебуває, однак з
урахуванням вимог, встановлених нормами міжнародного права.

10.4 https://zakon.rada.gov.ua/go/995_218
 https://zakon.rada.gov.ua/go/995_158

10.5 https://zakon.rada.gov.ua/go/994_004

10.6 https://zakon.rada.gov.ua/go/995_232

https://zakon.rada.gov.ua/go/995_240

10.7- 10.8

Поняття "біженці" вперше з'явилося в міжнародному праві під час другої світової
війни. Повоєнні збройні конфлікти та інші надзвичайні ситуації, які зумовили і
зумовлюють масове переміщення осіб з регіонів постійного проживання в інші,
викликають необхідність спеціального міжнародно-правового регулювання статусу
біженців, переміщених осіб і вимушених переселенців.

Основним міжнародно-правовим документом, що регулює це питання є

Конвенція про статус біженців 1951 року та Протокол до неї 1967 р крім того, важливе
значення має Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців -
спеціального органу, створеного на підставі резолюції Генеральної Асамблеї ООН в 1950
Крім системи захисту прав біженців в рамках ООН є й інші, перш за все регіональні
договори і створені на їх основі організації, що займаються проблемами біженців на
постійних або тимчасових засадах. Прикладом регіональних договорів може бути угода
країн СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1995 році на
національному рівні статус біженців може визначатися відповідними законами і
підзаконними актами конкретної держави, але, як правило, вони є адаптацією
міжнародних документів до конкретних національних умов. Прикладом такої адаптації є
Закон України від 21.06.2001 р № 2557-III "Про біженців".

Біженці - це особи, які в силу обґрунтованих побоювань стати жертвами

переслідувань за ознакою раси, нац-ти, релігійних переконань, громадянства, належності
до певної соц. групи або політичних переконань виходять за межі країни гражд-ва або
звичайного місця проживання і не можуть або не бажають користуватися захистом цієї
країни внаслідок зазначених побоювань або з інших міркувань, не пов'язаних з мотивами
особистої зручності.

Іноді біженців зв. особами без гражд-ва de facto, оскільки їх правовий статус майже
нічим не відрізняється від статусу осіб без гражд-ва. Хоча, залишаючи свою країну,
біженець не втрачає, як правило, свого гражд-ва, проте той факт, що особа відмову. від
захисту свого Госа, свідчить про те, що біженець, на відміну від звичайного іноземця, не
має "подвійного підпорядкування". Статус біженця фактич. озн., що особа підпадає тільки
під юрисдикцію Госа перебування, і звільняється від підпорядкування правопорядку Госа
гражд-ва.

Конвенція 1951 року передбачає основні права біженців (на роботу за наймом,
на придбання рухомого і нерухомого майна, на освіту, на соціальне забезпечення, на
свободу пересування і т.д.) і, зокрема, вказує, що їх положення не повинно бути гірше, ніж
те, що передбачено для інших іноземців. Для біженців державами можуть
встановлюватися пільгові умови набуття громадянства держави перебування, наприклад,
скорочений термін проживання та ін. Конвенція закріплює і специфічні механізми захисту
прав біженців, спрямовані перш за все на попередження дискримінації з боку держави,
громадянами якої вони є і яку вони з тих чи інших мотивами залишили. Зокрема, держава,
яка надала притулок не має права висилати біженців, які законно проживають на її
території, окрім як з міркувань державної безпеки або громадського порядку. Висилка
таких біженців може здійснюватися тільки на виконання рішень, винесених у судовому
порядку. Але навіть якщо і буде винесено судове рішення про висилку біженця, держава
перебування повинна забезпечити йому достатній термін для отримання законного права
(дозволу) на в'їзд в іншу країну.

Крім біженців існують ще такі категорії як вимушені переселенці та

переміщені особи.

Приміщення особи - це особи, насильно вивезені під час Другої світової війни
гітлерівцями і їх союзниками з окупованих територій для використання на примусових
роботах.

Після війни СРСР було укладено кілька договорів про репатріацію таких осіб. Для
сприяння поверненню біженців та переміщених осіб на батьківщину в 1946 році була
створена Міжнародна організація у справах біженців, діяльність якої припинено в зв'язку
зі створенням УВКБ ООН.

Вимушені переселенці (або, т.зв., внутрішні біженці) - це особи, які з тих же

причин, що і біженці, вимушені покинути місце свого постійного проживання і
переселяються в іншу частину однієї і тієї ж країни.
 Їх правове становище визначається внутрішнім законодавством держав, проте має
відповідати загальновизнаним стандартам прав людини.

Політичний притулок - це надання державою певній особі юридично закріпленої

можливості ховатися від переслідувань за політичними мотивами з боку держави
громадянства або постійного місця проживання. При цьому переслідування за
політичними мотивами - це переслідування не тільки за політичні переконання, а й за
громадську діяльність, релігійні переконання, расову чи національну приналежність і т.п.

11. Міжнародне гуманітарне право

https://pidru4niki.com/16790422/pravo/
mizhnarodne_gumanitarne_pravo#:~:text=%D0%94%D0%BE
%20%D0%BE%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BD
%D0%B8%D1%85%20%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D1%80%D0%B5%
D0%BB%20%D0%BC%D1%96%D0%B6%D0%BD
%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%BE%2D
%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%BE
%D0%B3%D0%BE,%D0%BD%D0%B0%20%D0%BC%D0%BE
%D1%80%D1%96%3B%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%20%D0%BF
%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD
%D0%BD%D1%8F%20%D0%B7

https://minre.gov.ua/rubric/mizhnarodne-gumanitarne-pravo

https://zakon.rada.gov.ua/go/995_222

https://zakon.rada.gov.ua/go/995_266

12. Міжнародне кримінальне право

12.1 Джерела та принципи міжнародного кримінального права

 Вживаючи поняття "джерело права" стосовно міжнародного кримінального
права, ми будемо розуміти під ним тільки юридичний джерело права, який є підсумком
нормотворчої, а в ряді випадків і правозастосовчої діяльності.

Стосовно до принципів та норм міжнародного права як джерел міжнародного

кримінального права можна вести мову, якщо міжнародний правовий акт встановлює,
змінює або усуває злочинність діяння або іншим чином регламентує матеріально-правові
питання кримінальної відповідальності. При цьому таке міжнародно-правове становище
мусить мати не рекомендаційний, а обов'язковий характер. В іншому випадку втратить
сенс міжнародне кримінальне право як таке, бо уявити собі виключно "рекомендаційний"
кримінально-правових встановлення навряд чи можливо.

У зв'язку з цим не можна визнати джерелами міжнародного кримінального права ті

акти міжнародного права, які відносяться до категорії "м'якого права", юридично не
обов'язкового для держав (наприклад, численні рекомендації ООН з міжнародного
співробітництва в галузі попередження злочинності та кримінального правосуддя в
умовах розвитку).

У теорії зазвичай вважається, що джерелами міжнародного кримінального права

необхідно вважати міжнародний договір, міжнародний звичай і рішення міжнародних
організацій [1] . У ряді робіт також вказується, що в якості додаткових ( "допоміжних")
джерел треба визнавати норми національного кримінального права і рішення
внутрішньодержавних судів, "в тій чи іншій мірі спрямовані на переслідування і
покарання за вчинення міжнародних злочинів або злочинів міжнародного характеру" [2] .

У зарубіжній доктрині джерелами міжнародного кримінального права

визнаються (в залежності від "ієрархії значимості"): 1) "первинні джерела"
(договори і звичайне право); 2) "вторинні джерела" (правила, що випливають з норм
звичаєвого права і умов договорів); 3) загальні принципи міжнародного
кримінального права; 4) "допоміжні джерела" (наприклад, "загальні принципи
права, визнаного співтовариством держав") [3] .

Звернемося до положень ст. 21 Римського Статуту ( "Право,"). В силу цієї норми,

Міжнародний кримінальний суд застосовує такі правові джерела матеріального характеру:

 • положення цього Статуту (зокрема, Елементи злочинів);

  • застосовні міжнародні договори, принципи і норми міжнародного права,
включаючи загальновизнані принципи міжнародного права збройних конфліктів;
 • принципи і норми права відповідно до того, як вони були витлумачені в
попередніх рішеннях Суду;
 • у виняткових випадках - національні принципи і норми права тих країн, які
за звичайних обставин здійснювали б юрисдикцію щодо даного злочину (за умови
відсутності протиріччя цих принципів і норм міжнародного права).

На перший погляд джерельна база міжнародного кримінального права надзвичайно

різноманітна і еклектична. Як випливає з самих норм міжнародного права, при вирішенні
кримінально-правових питань в принципі можливе використання наступних формальних
джерел: "загальні" принципи права; "Принципи і норми міжнародного права" (в них в
першу чергу включені міжнародні договори); міжнародний звичай; рішення міжнародних
організацій (в тому числі і "судові рішення"); юридичні доктрини.

Злочин може бути скоєно діянням, яке завжди порушує конкретну норму права, а
не яку-небудь "керівну" або "основоположну" ідею. Говорячи іншими словами,
кримінальна відповідальність неможлива при порушенні юридичної доктрини, яким є
принцип-ідея. Отже, основний принцип будь-якого права, в тому числі і міжнародного,
має кримінально-правове значення, будучи закріпленим в конкретній нормі права.

З точки зору настання кримінальної відповідальності з міжнародного

кримінального права межа між "нормою міжнародного права" і "принципом
міжнародного права" стирається, а принцип міжнародного права для визнання його
джерелом міжнародного кримінального права повинен мати нормативне оформлення.

Надалі, говорячи про основні ( "основоположних") принципах міжнародного права

як джерела міжнародного кримінального права, ми будемо мати на увазі тільки ті основні
принципи, які отримали нормативне оформлення. До таких принципів, які мають
кримінально-правове значення, відносяться:

 • принцип загальної поваги прав і свобод людини;

 • принцип рівноправності народів і права народів розпоряджатися своєю
долею;
 • принципи мирного співіснування і суверенної рівності держав і пов'язаний
з ними принцип незастосування сили або загрози сили в міжнародних відносинах;
  • принцип непорушності державних кордонів і територіальної цілісності
держав;
 • принцип співробітництва держав.

Примітно, що в діяльності органів міжнародного правосуддя зустрічаються

відсилання до основоположних принципів міжнародного права при відсутності явної,
чітко визначеної міжнародної норми. Так, Міжнародний трибунал по колишній Югославії
в одному зі своїх рішень звернувся до загальних принципів міжнародного права,
поклавши в основу свого рішення "загальний принцип поваги до людської гідності",
"лежить в основі міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини і
корпусу міжнародного права в цілому " [8] .

Традиційно під нормою міжнародного права розуміється правило поведінки, яке

визнається суб'єктами міжнародного права (державами та іншими суб'єктами) в якості
юридично обов'язкового. За своєю суттю таке правове розпорядження є "узгоджену волю
держав", що має диспозитивний або імперативний характер [9] . Норма міжнародного
права не означає ідентичності волі держав - досить, щоб вони були узгоджені в тому, що
стосується правила поведінки і визнання його в якості юридично обов'язкового. Оскільки
воля держав узгоджена щодо змісту правила поведінки і визнання його в якості правової
норми, тут вони єдині. Норма міжнародного права - це продукт не "загальної" волі
держав, а узгодження волевиявлень [10] .

У вітчизняній доктрині зазвичай вважається, що тільки договірні норми

міжнародного права можуть мати обов'язковий характер. Саме обов'язковість договірних
норм міжнародного права робить їх джерелами міжнародного кримінального права. На
даний момент діє близько трьохсот договірних норм міжнародного права, так чи інакше
регламентують питання кримінального права. Саме ця обставина дає підставу для
твердження про те, що договірна норма міжнародного права є в даний час основним
джерелом міжнародного кримінального права.

За способом прийняття норма міжнародного права може бути:

 • двосторонньої - міститься в двосторонньому договорі між державами і має

юридичну силу тільки для них (прикладами такої норми можуть бути договори про
правову допомогу, що регламентують, в тому числі питання видачі осіб, які вчинили
злочини; консульські конвенції між державами, що визначають межі консульського
імунітету від кримінальної відповідальності);
  • багатосторонній - міститься в трьох-і більше сторонньому договорі, не є
за своїм визначенням універсальним актом міжнародного права; більшість таких
договорів укладається державами - членами регіональних міжнародних організацій, і дію
цієї норми зазвичай обмежена тільки учасниками (наприклад, Конвенція СНД про правову
допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня
1993 р) [11] ;
 • універсальної - зазвичай міститься в конвенційного договорі, при цьому
особливістю універсальної норми є її відкритість для підписання іншими державами
(найяскравіші приклади - Конвенції ООН).

За способом правового регулювання норми міжнародного права поділяються:

 • на диспозитивні - в рамках такої норми суб'єкти міжнародного права

можуть самі визначати свою поведінку, взаємні права і обов'язки в залежності від
обставин;
 • імперативні - такі норми встановлюють конкретні межі певної поведінки.

Джерелом міжнародного кримінального права є міжнародно-правові норми

імперативного характеру. Саме в силу наказового характеру держави і міжнародні
організації як суб'єкти міжнародного права в цілому зобов'язані виконувати такі
норми як безпосередньо, так і вносячи певні зміни в національне законодавство (в
тому числі, звичайно, і в кримінальну).

За характером своєї дії в міжнародному кримінальному праві імперативні

договірні норми міжнародного права можна розділити:

 • на які мають безпосередній вплив - такі норми можуть не включатися у

внутрішнє законодавство держави;
 • мають опосередкований вплив - ці норми підлягають або обов'язковому
включенню у внутрішньодержавне законодавство в оригінальному вигляді, або
національний закон приводиться у відповідність з ними.

Отже, в якості основного джерела сучасного міжнародного права слід

визнати договірну норму міжнародного права, що має імперативний характер.

Дане положення знайшло своє послідовне підтвердження в позиції Міжнародного

трибуналу по колишній Югославії з питання про можливість застосування норм
міжнародного права: "Міжнародний трибунал має право застосовувати ... будь-який
договір, який: 1) був безсумнівно обов'язковий (курсив мій. - А. К.) у час здійснення
інкримінованого діяння і 2) не суперечив або не відступався від імперативних норм
міжнародного права ... " [12] .

Своєрідним різновидом імперативних норм міжнародного права є статути

міжнародних організацій (ООН, Міжнародного Суду, Міжнародного кримінального суду)
і міжнародних трибуналів - Нюрнберзького, Токійського, по колишній Югославії, по
Руанді, по Сьєрра-Леоне.

Як відомо, міждержавні відносини багато в чому будуються відповідно до

міжнародним порядком - історично сформованою традицією. Питання про віднесення
звичаю до джерел міжнародного кримінального права досить спірне. Міжнародний звичай
- неписане правило поведінки, яким регулюються ті чи інші відносини при "мовчазної
згоди" суб'єктів міжнародного права. Однак як оцінити ситуацію, якщо будь-який суб'єкт
міжнародного права виступить проти дотримання такого звичаю? У цьому випадку він
(звичай) втратить якість обов'язковості дотримання. Звісно ж, що "неписаний" звичай в
міжнародному кримінальному не може розглядатися в якості імперативного
( "жорсткого") джерела, а отже, бути джерелом міжнародного кримінального права в
формальному сенсі.

По-іншому йде справа, якщо звичай офіційно визнається двома і більше державами
в якості правила поведінки. В цьому випадку "офіційність" такого звичаю означає його
документальне, договірне закріплення. І тоді такий звичай повинен розцінюватися як
норма міжнародного права, з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками [13] .

Історія знає чимало прикладів, коли звичайні норми трансформувалися в власне

міжнародний договір. Так, наприклад, Міжнародний трибунал в Нюрнберзі заявив, що
більшість правил, відображених в IV Гаазької Конвенції 1907, що були визнані
цивілізованими націями і розглядалися як чинні закони і звичаї війни. Надалі "звичаї
ведення війни" знайшли договірне закріплення в ст. 35, 37-391 Додаткового протоколу
1977 р до Женевських конвенцій про захист жертв війни (1949 року), а також нормативне
підтвердження в статутах Міжнародних трибуналів по колишній Югославії і Руанді.

Одним з найбільш спірних питань, що стосуються джерел міжнародного

кримінального права, є питання про визнання в якості таких рішень міжнародних судів.
Здавалося б, положення ст. 21 Римського Статуту цілком дозволяють застосовувати
раніше винесені рішення цих організацій при розгляді наступних справ (Суд може
застосовувати принципи і норми міжнародного права так, як вони були витлумачені в
його попередніх рішеннях).

Таким чином, в якості джерела міжнародного кримінального права треба

розцінювати прецедентне рішення у справі, винесене міжнародним судом (судом). При
цьому треба особливо обумовити, що таке прецедентне рішення не створює правову
норму - воно, по суті, наповнює реальним, "живим" змістом вже наявну норму
міжнародного кримінального права. До того ж прецедентний характер рішень
міжнародних судів повинен стати одним з факторів, що забезпечують однакове розуміння
і застосування норм міжнародного кримінального права на глобальному рівні. Хоча,
справедливості заради, по однотипним питань міжнародних судів продовжують виносити
суперечливі рішення [14] , та й саме питання про існування обов'язкової прецедентної сили
рішень міжнародних судів не отримав однозначного рішення [15] .

Як би там не було, значення прецедентних рішень органів міжнародної юстиції

важко переоцінити. У літературі однозначно і справедливо стверджується, що саме
рішення Нюрнберзького трибуналу стали "локомотивом" для подальшого розвитку всього
міжнародного кримінального права "як ми його знаємо" [16] . Велике значення в розумінні
злочинності діяння з міжнародного кримінального права мають міжнародні трибунали ad
hoc сучасності. Так, зокрема, саме в рішеннях цих органів були сформульовані об'єктивні і
суб'єктивні ознаки багатьох військових злочинів, причому деякі з цих рішень містять
пряму вказівку на те, що для настання кримінальної відповідальності за військові злочини
особливе значення мають "Нюрнберзькі судові процеси про військові злочини" [17] .

Важливе значення в розумінні злочинності діяння за національною кримінального

права країн - членів Ради Європи (в тому числі і Росії) мають рішення Європейського суду
з прав людини. В силу ст. 57 Європейської конвенції про міжнародну дійсність судових
рішень у кримінальних справах від 28 травня 1970 р [19] , кожна договірна держава
зобов'язана прийняти законодавчі заходи для того, щоб "брати до уваги будь-яке рішення
Європейського суду у кримінальних справах".

Відповідно до положень Європейської конвенції про захист прав людини і

основних свобод від 4 листопада 1950 року (з наступними Протоколами) [20] , рішення
Європейського Суду з прав людини є єдиним офіційним тлумаченням тексту названої
Конвенції і мають рівну з нею юридичну силу. Визнання обов'язкової сили за
прецедентами Європейського Суду з прав людини стало своєрідною "революцією в праві"
не тільки для держав-учасників [21] , а й, як видається, стало різким поворотом у розумінні
Джерельної бази міжнародного кримінального права: окреме рішення міжнародного суду
по конкретній справі стало прирівнюватися до норми міжнародного права.
Найважливіший характер прецедентного права, створюваного Європейським Судом з
прав людини, відзначався в сучасній вітчизняній літературі [22] .

Прецедентні рішення міжнародних судів нерідко мають матеріально-правове

значення для подальших рішень у кримінальних справах. Так, наприклад, в розвиток
положень ст. 8 Європейської конвенції про права людини було винесено кілька рішень
Європейського Суду з прав людини про те, що в зміст таємниці особистого життя
(порушення якої розцінюється як злочин) повинні входити, наприклад: а) відомості
медичного характеру - особливо щодо захисту таємниці відомостей про ВІЛ -
інфікованих; держава зобов'язана в силу виняткової делікатності таких відомостей щоразу
досліджувати питання про поширення в якій би то не було формі таких відомостей [23] ; б)
відомості про сексуальну орієнтацію і психосоциальном тип особистості, а також
відомості про зміни статі та імені [24] .

Чи може юридична доктрина бути джерелом міжнародного кримінального права?

Так, ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН допускає використання доктрин
найкваліфікованіших фахівців з публічного права - але виключно як допоміжний засіб для
визначення правових норм. Пріоритет залишається за текстом самої норми. "М'якість"
юридичного характеру доктрини вченого робить її просто рекомендацією, яку можна
взяти до уваги, а можна і не взяти. Тому доктрину також не можна вважати формальним
джерелом міжнародного кримінального права.

Отже, під джерелом міжнародного кримінального права треба розуміти

юридичний джерело права, що є в формальному сенсі підсумком нормотворчої або
правозастосовної діяльності. Основною ознакою будь-якого джерела міжнародного
кримінального права є його імперативний, а не рекомендаційний характер для
правоприменителя. Систему джерел міжнародного кримінального права утворюють:
принципи міжнародного права, договірні норми міжнародного права, звичайні міжнародні
норми, рішення міжнародних судів. При цьому принципи міжнародного права і
міжнародний звичай повинні мати обов'язкове нормативне оформлення.

Система міжнародного кримінального права

 Систему міжнародного кримінального права утворюють всі міжнародно-правові
норми і рішення міжнародних організацій, що визначають взаємопов'язані предмет, метод
і завдання юридичного регулювання і, в кінцевому підсумку, що визначають галузеву
самостійність міжнародного кримінального права. При цьому дана галузь сама по собі
продовжує залишатися невід'ємною частиною системи міжнародного права в цілому.

У теорії пропонувалося розділити систему міжнародного кримінального права на

Загальну і Особливу частини. Так, І. І. Лукашук і А. В. Наумов до Загальної частини
міжнародного кримінального права віднесли сукупність норм, що визначають принципи
міжнародного кримінального права, його дію в часі та просторі, питання кримінальної
юрисдикції і відповідальності; а до Особливої частини - сукупність норм, що визначають
злочинність конкретних діянь по "загальному міжнародному праву" і конвенційні
злочину [26] . Схожа позиція властива і іншим авторам.

До Загальної частини міжнародного кримінального права треба відносити

сукупність міжнародно-правових норм і рішень міжнародних організацій, що визначають
принципи міжнародного кримінального права, поняття і ознаки злочинного діяння, що
регламентують питання дії міжнародних актів кримінально-правового характеру, а також
настання відповідальності і звільнення від неї.

Особливу частину міжнародного кримінального права становить сукупність

міжнародно-правових норм і рішень міжнародних організацій, в яких визначені ознаки
конкретних злочинів з міжнародного кримінального права.

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.:

https://zakon.rada.gov.ua/go/995_155

Конвенція про запобігання злочину геноциду :

https://zakon.rada.gov.ua/go/995_155

Міжнародні кримінальні установи :

https://pidru4niki.com/1420112646759/pravo/mizhnarodni_kriminalni_sudi_tribunali_yuri
sdiktsiya
 Екстрадиція :

https://jurliga.ligazakon.net/ru/analitycs/170139_ekstraditsya-z-ukrani-umovi-stad-
ta-riziki

13. Територія в міжнародному публічному праві

У МП під територією розуміють природні простори земної, повітряний простір в

атмосфері Землі, космічний простір, небесні тіла, а також штучні об'єкти і споруди.

Територія є основною складовою держави, яке в свою чергу є основним суб'єктом

МП, більше стосується права держави на володіння, користування або розпорядження
нею.

Види територій:

державна територія - це територія, що належить певному державі, осущ-му в її

межах тер-ве верховенство.

територія з межд. режимом - простір, що знаходиться за межами державної тер.,

яке не належить комусь одному, а знаходиться в загальному користуванні всіх держав в
соотв. з МП. Це - відкрите море, повітряний простір, глибоководне морське дно за межами
континентального шельфу, Антарктика і повітряний простір над нею, космічний простір,
Місяць та інші небесні тіла

територія зі змішаним режимом: виняткова економічна зона і континентальний

шельф. Ці райони не належать до територій держав, проте кожне прибережна держава має
суверенні права на розробку природних ресурсів континентального шельфу та виключної
економ. морської зони, а також на охорону природного середовища цих районів.

Демілітаризована територія - це територія, стосовно якої держава прийняли

міжнародне зобов'язання скоротити або взагалі не розміщувати в її межах військові
укріплення і споруди, певні види озброєнь збройних сил. Такі території створюються на
основі міжнародних угод з метою забезпечення міжнародної безпеки.

Демілітаризація може бути повною або частковою.

 Повна демілітаризація передбачає ліквідацію всіх військових об'єктів із забороною
будівництва нових, забороною всіх видів зброї, знаходження на цій території збройних
сил, крім поліцейських, а також заборону ввезення і транзиту військових матеріалів,
прольотів військових літаків, тобто заборону використання даної території у військових
цілях.

Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких територіях реалізується одна

або декілька з таких заходів: ліквідація певних військових об'єктів, заборона будівництва
таких нових об'єктів, заборона використання нових видів озброєнь, обмеження
контингенту збройних сил і т.п. (Наприклад, Суецький канал є частково нейтралізованим
згідно Константинопольської конвенцією 1888 р.)

Нейтралізована територія - територія, яку забороняється використовувати як

театр військових дій або як базу для ведення військовий дій в інших регіонах світу.
Нейтралізованої може бути тільки певна частина держави. У разі військового конфлікту
держава не повинна використовувати нейтралізовану частина території для ведення
військових операцій.

Демілітаризації і нейтралізації підлягають також міжнародні території (наприклад,

Антарктика, космічний простір, включаючи Місяць і інші небесні тіла).

Особливим видом нейтралізованої і одночасно демілітаризованої територією є -

без'ядерні зони, в межах яких забороняється розміщувати ядерну зброю. Без'ядерною
зоною проголошено, наприклад, Африку Латинську Америку.

В Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та

інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права
власності Українського народу (стаття 13 Конституції України) .

Під державною територією розуміється просторова сфера дії державного

суверенітету, сфера територіальної юрисдикції держави. До складу державної
території входять:

сухопутна територія (поверхня суші), включаючи острова;

 водна територія (акваторія), що включає внутрішні води і територіальне море;

надра;

повітряний простір.

До внутрішніх вод відносяться:

води портів;

води заток, бухт, лиманів, ширина входу в які не перевищує 24 морських миль;

води заток, бухт, лиманів і проток, ширина входу в які перевищує 24 морські милі,
але історично належать даній країні;

води річок, озер та інших водойм, що знаходяться в межах території даної держави.

Під територіальним морем розуміють прибережний морський пояс шириною до 12

морських миль, що знаходиться під суверенітетом прибережної держави.

Важливою частиною державної території, джерелом природних багатств є надра,

які знаходяться під сухопутною і водною територією держави. Глибина надр необмежена і
теоретично має вигляд конуса, вершиною якого є центр земної кулі.

Повітряна територія є повітряним простором, знаходиться над сухопутною і

водною територією держави. Висотна межа повітряної території проходить на висоті 100 -
110 км над рівнем моря.

Держава може односторонньо або за договором обмежити свою територіальну

юрисдикцію, передавши певні права іншій державі.

Державний кордон - це лінія на земній і водної поверхні, а також проходить по

ним уявна вертикальна площина, яка визначає межі суверенітету держави над його
сухопутними і водними територіями, повітряним простором і надрами землі.

Залежно від місця проходження державні кордони поділяються на сухопутні,

водні (річкові, озерні, морські), повітряні і кордони надр.
 Сухопутні кордони. Вони відокремлюють сухопутні території суміжних
держав. Це - лінії, що проходять:

по характерних точках рельєфу місцевості (наприклад, гірських хребтах), вони

називаються орографическими або природними. Такі кордону ясно помітні і викликають
менше непорозумінь;

або через певні точки географічних координат, лінії, які з'єднують природні або
штучні орієнтири - називаються геометричними кордонами,

а також по паралелі і меридіанах, вони називаються астрономічних.

Сухопутні кордони встановлюються, як правило, на основі договорів між

певними державами і, згідно з цими договорами, відзначаються на місцевості.

Водні кордону ділять на: річкові, озерні і морські.

Річкові кордону - проходять по річках, причому якщо інше не передбачено

міжнародними договорами, то, звичайної кордоном вважається лінія, що проходить:

на судноплавних річках - по середині головного фарватеру або по тальвегу річки

(лінії найбільшої глибин);

несудноплавних річках - по їх середині або по середині головного рукава річки.

Повітряні кордони - бічні і висотні межі повітряного простору країни.

Арктика - розташована навколо Північного полюса, що включає Північний

Льодовитий океан з островами і прилеглі частини Атлантичного і Тихого океанів. У нього
входять також частини материків Євразія і Північна Америка в межах полярного кола.

Пріарктіческіми країнами є Росія, Канада, США, Данія (завдяки Гренландії),

Норвегія, а також Ісландія, Фінляндія та Швеція.

Правовий режим Арктики встановлюється міжнародним правом, а також законами

пріарктіческіх держав. Простору Арктики історично розділені між Росією, Канадою,
США, Данією та Норвегією на п'ять секторів.
 Особливості режиму морських просторів Арктики проявляються по-перше, в тому,
що, оскільки природа Арктики особливо чутлива до негативних впливів, пріарктіческіх
держави прийняли національні закони про охорону природного середовища регіону.

Друга особливість стосується прибережного судноплавства Норвегії та Канади, які

своїми законами встановили особливий режим для такого судноплавства. У Росії про це
йдеться в Законі про морських водах (ст. 14). Північний морський шлях розглядається як
історично національна, цілісна комунікація Російської Федерації, проходить також через
ділянки відкритого моря. Користування нею здійснюється відповідно до законів і
договорів Росії, а також Правил плавання по трасах Північного морського шляху,
затверджених урядом РФ. Відповідно до Правил плавання по трасах Північного морського
шляху 1991 p., Цей шлях відкритий для міжнародного судноплавства. Здійснюється воно
за згодою і під контролем російських органів влади. Центральне місце серед них займає
Адміністрація Північного морського шляху.

Розпочато формування міжнародних органів, що займаються насамперед охороною

навколишнього середовища в Арктиці. Так, створено Раду Баренцева Евроарктічного
регіону (1993) та Арктична Рада (1994 p.).

Антарктика - це область земної кулі, охоплює по матері до Антарктида площею

близько 14 млн. Кв. м, що становить 1/10 площі суші земної кулі і прилеглі до нього
ділянки Атлантичного, Індійського, Тіхогоокеанов, включаючи розташовані там острови.

З метою визначення міжнародно-правового режиму Антарктики 1 грудня 1959 року

в м Вашингтон був укладений Договір про Антартіке, який набув чинності 23 червня 1961
(беруть участь понад 30 держав).

Договір встановив режим нейтралізованої і демілітаризованої, тобто Антарктика

використовується лише в мирних цілях. На її території заборонено створювати військові
бази, проводити маневри, відчувати зброю. Закріплена свобода наукових досліджень.
Оскільки на Антарктиці не поширюється територіальна юрисдикція держав, то особи, там
знаходяться, під персональної юрисдикцією своєї держави.

Для сприяння реалізації цілей і принципів Договору створено:

 - Консультативна рада, надає свої рекомендації національним урядам і готує
проекти конвенцій по ресурсам Антарктики

Договір про Антарктику 1959 є основою ряду суміжних угод. До цих угод
відносяться: Протокол з охорони навколишнього середовища до Договору про
Антарктику (1991), Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики
(1980 г.), Конвенція про збереження тюленів Антарктики (1972 р).

14. Міжнародне морське право

Основний виклад матеріалу :

https://ips.ligazakon.net/document/TS001333

https://pidru4niki.com/1163101846732/pravo/mizhnarodne_morske_pravo

Конвенція ООН з морського права 1982р. :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_057

Характеристика конвенції :
https://lexportus.net.ua/vipusk-4-2017/konventsiia_oon_z_morskogo_prava_1
982_roku_35_rokiv_konstytutsii_dlia_okeaniv.pdf

15. Право міжнародних договорів

Міжнародний договір - це межд. угода, укладена державами та ін. суб'єктами

міжнародного права в письмовій формі, незалежно від того, чи міститься така угода в
одному, двох або кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від
конкретного найменування.

види:

За сферою і силі дії:

- універсальні договори - в них беруть участь практично всі країни-члени світової

спільноти (наприклад, Статут ООН);
 - регіональні договори - в них беруть участь держави певного географічного
регіону, наприклад, учасниками Європейської конвенції про громадянство 1997 року є
європейські держави-члени Ради Європи);

- субрегіональні договори - в них беруть участь держави всередині певного

географічного регіону (наприклад, договори про створення Єврорегіонів)

За ступенем відкритості:

- відкриті договори - в них бере участь і до них може приєднатися будь-яка

зацікавлена держава. Такі договори, як підкреслюється в Віденський декларації про
універсальність 1969, «Повинні бути відкриті для загального участі»;

- закриті договори - в них коло учасників заздалегідь визначений.

Залежно від суб'єкта, що містять його:

- міждержавний договори, (укладаються від імені держави); міжурядові договори

(укладаються від імені уряду)

- міжвідомчі договори (від імені органів від виконавчої влади держави - його
міністерств і відомств).

Залежно від форми договору:

- договір у письмовій формі - більшість міжнародних догов6ро в наст. час полягає в

є той формі;

- договір в усній формі - так зване «джентельменськи угоду». Його прикладом

може служити джентльменська угода в правилах процедури 111 Конференції ООН з
морського права, затвердженої Генеральною Асамблеєю ООН 10 листопада 1973 року.

Залежно від об'єкта міжнародно-правового регулювання:

договори політичні;

угоди з правових питань;

угоди з прикордонних питань;

 угоди з економічних питань;

угоди з питань транспорту і зв'язку;

угоди з питань охорони здоров'я;

угоди з питань війни.

Віденська конвенція 1969 року про право мд визначає три стадії укладання мд.

Перша стадія - прийняття тексту мд. Текст приймається за погодженням всіх що

беруть участь в його складанні, а для багатосторонніх едіінством в 2/3 учасників
конференції.

Друга стадія - устан. автентичності тексту мд. Під встановлення автентичності

розуміється визнання в тому, що текст мд узгоджений і повернення до його
доопрацювання більш неможливо. Договори, Складені на різних мовах, визнаються
юридично рівні. Встановлення автентичності здійснення. шляхом підписання, підписання
ad referendum, парафування тексту договору або шляхом прийняття заключного акту
конференції, що містить цей текст.

Підписання, як спосіб встановлення автентичності, виражається завершенням

переговорів і згодою з виробленим текстом договору. Підписання ad referendum (умовне
підписання) означає, що таке підписання потребує подальшого підтвердження відповідної
державою або відповідній міжнародною організацією. При парафування представники
держави підписують початковим буквами свого імені і прізвища (ініціалами) першу або
останню сторінку тексту договору. У деяких випадках парафується кожна сторінка тексту
договору.

Третя стадія - стадія вираження згоди на обов'язковість договору. Згода на

обов'язковість мд може здійснюватися шляхом підписання, обміну документами, що
утворюють договір, ратифікація договору, Прийняттям, затвердженням, приєднання до
мд.

Дія договору в часі і просторі, в залежності від терміну дії мд можна об'єднати в
три групи: термінові, безстрокові і невизначено-строкові.
 Найчастіше термін дії договору встановлюється положеннями самого договору.
Договір, укладений на певний термін, автоматично припиняє свою дію після закінчення
цього терміну, якщо сторони не домовляться спеціально про продовження цього терміну
або відновлення дії договору на новий термін.

До безстроковим договорами, як правило, відносяться мирні договори, договори

про територіальні розмежуваннях, універсальні або регіональні конвенції про
кодифікування і прогресивний розвиток міжнародного права, роззброєння.

Багато двосторонні договори укладаються на певний термін, однак вони

припускають, що після цього термін договору буде залишатися в силі до тих пір, поки
один з учасників не заявить про свій намір денонсувати договір.

За сферою дії (в просторі) розрізняють:

універсальні договори, в яких передбачається участь держав усього світу

(наприклад, Статут ООН, Віденська конвенція 1969 Договір про нерозповсюдження
ядерної зброї 1968 г.);

регіональні, в яких передбачається участь тільки держав даного географічного

району (наприклад, Договір про без'ядерної зоні південної частини Тихого океану 1985 г.);

субрегіональні (наприклад, Андский пакт - «Картахенський договір» 1969 р. та ін) і

локальні, сфера дії яких обмежена межами невеликого числа держав.

Припинення дії міжнародного договору означає, що він втратив силу у відносинах

між його учасниками і перестав породжувати права і обов'язки між ними.

Згідно ст. 54 Віденської конвенції про право міжнародних договорів,

припинення договору або вихід з нього учасника можуть мати місце:

а) відповідно до положень договору;

б) Під час за згодою всіх учасників після консультації з іншими договірними

державами припинення існування держави або зміни її статусу. Правова підстава такої
ситуації закріплена в Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів
1978 p .: "Нова незалежна держава не зобов'язана зберігати силу будь-якого договору або
ставати його учасником в силу того факту, що в момент правонаступництва держав цей
договір мав силу по території, що є об'єктом правонаступництва держав ". Виникнення
нової імперативної норми загального міжнародного права. Згідно Віденських конвенцій
про право міжнародних договорів 1969 р і 1986 p., Під імперативною нормою загального
міжнародного права слід розуміти таку, що "приймається і визнається міжнародним
співавторстві держав в цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може
бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, мала такий
характер "(ст. 53). Докорінна зміна обставин.

Згідно ст. 62 Віденської конвенції 1969 p., При припиненні договору лише в
двох випадках можна посилатися на докорінну зміну обставин:

а) якщо наявність таких обставин становила істотну підставу згоди учасників на

обов'язковість для них договору;

б) якщо наслідок зміни обставин докорінно змінює сферу дії зобов'язань, які все ще
підлягають виконанню за договором.

Від припинення міжнародного договору необхідно відрізняти призупинення його

дії, тобто тимчасова перерва в дії договору на певний проміжок часу.

Призупинення дії договору тягне за собою такі наслідки (якщо учасники не

погодились на інше):

а) звільняє учасників, у взаємовідносинах яких зупиняється дія договору, від

зобов'язання виконати його протягом періоду зупинення;

б) не впливає на інші передбачені договором правові відносини між учасниками

(ст. 72 Віденської конвенції 1969 p.).

Так, з початком війни може припинятися або зупинятися дія міжнародних

договорів. Основному зупиняється дія двосторонніх договорів про торгівлю,
судноплавство, дипломатичні відносини.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів :

https://zakon.rada.gov.ua/go/995_118
 16. Право зовнішніх зносин :
https://pidru4niki.com/16011013/pravo/pravo_zovnishnih_znosin#:~:text=
%D0%A2%D0%B0%D0%BA%D0%B8%D0%BC
%20%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%BC%2C%20%D0%BF
%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%20%D0%B7%D0%BE
%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%88%D0%BD
%D1%96%D1%85%20%D0%B7%D0%BD%D0%BE
%D1%81%D0%B8%D0%BD,%D0%B4%D0%BE%20%D0%BE
%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BD
%D0%B8%D1%85%20%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%BD
%D1%86%D0%B8%D0%BF%D1%96%D0%B2%20%D0%BC
%D1%96%D0%B6%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE
%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BF
%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0.

http://mlge.cordon.in.ua/sites/default/files/stanchev_2_dipl7.pdf

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. :

https://zakon.rada.gov.ua/go/995_048

Віденьска конвенція про консульські зносини 1963 р. :

https://zakon.rada.gov.ua/go/995_047

Конвенція про спеціальні місії 1969 р. :

https://zakon.rada.gov.ua/go/995_092

Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з

міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. :
https://zakon.rada.gov.ua/go/995_254

17. Право міжнародних організацій

 https://pidru4niki.com/16850303/pravo/
pravo_mizhnarodnih_organizatsiy

http://kimo.univ.kiev.ua/MOrg/05.htm

http://inlawalmanac.mgu.od.ua/v11/8.pdf

Статут ООН : https://zakon.rada.gov.ua/go/995_010

18. Мирне вирішення міжнародних спорів

Міжнародний спір - це специфічні політико-правові відносини, що виникають між

двома або більшою кількістю суб'єктів міжнародного права і відображають протиріччя,
які існують у межах цих відносин. Тобто це спір, що виникає між державами або іншими
суб'єктами з питання юридичного факту чи правового регулювання певних відносин.

У Статуті ООН для кваліфікації конфліктних відносин використовуються поняття

"спір" та "ситуація", але їх визначення не наводяться. Згідно з доктриною міжнародного
права, а також практикою Ради Безпеки і Міжнародного Суду ООН

 —спір має місце у випадку, коли держави взаємно пред'являють претензії з

приводу одного і того ж предмету спору;
 - ситуація виникає, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується
взаємним пред'явленням претензій, хоч і породжує непорозуміння між ними.

Таким чином, ситуація - категорія більш широка, аніж спір.

Існування певних відмінностей ще не зумовлює наявності спору між державами.

Після визнання факту існування спору виникає обов'язок вирішити цей спір.
Міжнародний спір має вирішуватися лише мирними засобами на основі принципу
мирного розв'язання міжнародних спорів.

Класифікація міжнародних спорів у науковій літературі здійснюється за різними

критеріями:

 1) за ступенем безпеки для міжнародного миру;

 2) за об'єктом або предметом спору (політичні, юридичні, економічні,
соціальні, військово-політичні);
  3) за просторовим розповсюдженням (локальні, регіональні, глобальні);
 4) за колом суб'єктів чи сторін (двосторонні, багатосторонні).
Найпоширенішими є політичні та юридичні міжнародні спори.

 Вони можуть виникати у різних сферах діяльності держав, щодо тлумачення

або застосування того чи іншого міжнародного договору, у разі виникнення питання про
відповідальність тощо (юридичні спори). Політичні спори не передаються на розгляд
судів та арбітражів, а вирішуються політичними засобами.
 Згідно зі Статутом ООН важливе значення має поділ міжнародних спорів на
такі, продовження яких може загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, і
спори, що не мають таких ознак (ст. 33). Перші в доктрині називаються кваліфікованими,
останні - звичайними.
 Ряд міжнародно-правових актів регулювали мирні засоби вирішення
міжнародних спорів задовго до Статуту ООН. У1889 р. І Гаазька мирна конференція
створила комісію з питань посередництва і третейського суду та прийняла Конвенцію про
мирне вирішення міжнародних суперечок. 1907 року II Гаазька мирна конференція
переглянула прийняту конвенцію, а у 1928 р. було прийнято паризький договір "Про
відмову від війни" (Пакт Бріана-Келлога), згодом Заключний акт Наради з безпеки і
співробітництва в Європі 1975 р., Манільську декларацію про мирне вирішення спорів
1982 р.

Таким чином, основними джерелами мирних засобів розв'язання міжнародних

спорів є:

 • конвенція "Про мирне вирішення міжнародних суперечок" 1907 р.;

 • Статут ООН 1945 р.;
 • Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.;
 • принципи врегулювання спорів та Положення процедури НБСЄ з мирного
врегулювання спорів 1991 р.

Загалом розрізняють два основних способи вирішення міжнародних спорів:

дипломатичний і судовий. Дипломатичні процедури не завжди приводять до ефективного
й остаточного розв'язання спорів, оскільки держави, що беруть участь у спорі, залишають
за собою право прийняття остаточного рішення. При застосуванні судових процедур
держави погоджуються та підпорядковуються рішенню, зміст якого їм на початку
процедури не відомий.
 Згадані міжнародно-правові документи перелічують такі мирні засоби вирішення
міжнародних спорів: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж,
судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод, а також інші засоби.
Переговори, обстеження, посередництво, добрі послуги, примирення належать до
дипломатичних способів вирішення міжнародних спорів; судові процедури - це
міжнародні судові установи, різні третейські суди і арбітраж.

Якщо всі можливі засоби не допомогли і виникає спір, важливо точно визначити
дату його виникнення (у випадку війни, наприклад, залежно від міжнародно-правової
регламентації статусу нейтральних держав, відбувається обчислення відшкодування, яке
повинно надаватися; часто з цим пов'язана також можливість звернення до судових
органів тощо). Проте важко сформулювати загальну норму з приводу фіксації дати
виникнення міжнародних спорів.

Загалом спори виникають, коли суб'єкти чітко демонструють або виражають свою
незгоду щодо права, претензій або поведінки іншого суб'єкта. Проте на практиці поширені
ситуації, коли відносини погіршилися, виникло напруження, створюється перед-
конфліктна ситуація, а за взаємною згодою, навіть після виникнення спору, який може
досягти великої інтенсивності, спір може зникнути. В юридичних категоріях важко
врахувати різноманітність та складність конкретних випадків.

Міжнародний арбітражний суд : https://www.international-arbitration-

attorney.com/uk/international-court-of-arbitration/

Статут Міжнародного Суду ООН : https://www.icj-cij.org/public/files/statute-of-

the-court/statute-of-the-court-ru.pdf

19. Право міжнародної безпеки

http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Chkup_2016_3_97.pdf

https://pidru4niki.com/1514020546762/pravo/
pravo_mizhnarodnoyi_bezpeki

http://jure.in.ua/tema-11-pravo-mizhnarodnoyi-bezpeky/

20. Міжнародне економічне право

 Міжнародне економічне право (МЕП) - це галузь сучасного міжнародного права,
що регулює відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права в сфері
торгово-економічного, фінансово-інвестиційного, митного та інших видів
співробітництва.

Міжнародне економічне право складається з підгалузей: міжнародного

торгового права; міжнародного фінансового права, міжнародного інвестиційного права,
міжнародного банківського права, міжнародного митного права та деяких інших.

Серед принципів МЕП необхідно виділити: принцип недискримінації; принцип

найбільшого сприяння при здійсненні зовнішньої торгівлі товарами; принцип права на
доступ до моря держав, які не мають виходу до нього; принцип суверенітету над своїми
природними ресурсами; принцип права на визначення свого економічного розвитку;
принцип економічного співробітництва та ін.

Серед джерел МЕП виділяються:

універсальні договори - Конвенція 1988 року про міжнародний фінансовий

факторингу, Конвенція 1982 року про міжнародну купівлю-продаж товарів, Конвенція про
міжнародне перевезення та ін .;

регіональні договори - Договір про Європейський Союз, Угода 1992 року про
зближення господарського законодавства держав-учасниць СНД та ін .;

акти міжнародних організацій - Хартія економічних прав і обов'язків держав 1974

г., Декларація про встановлення нового міжнародного економічного порядку 1974 року і
ін .;

двосторонні угоди - інвестиційні договори, торгові договори, кредитні та митні

договори між державами.

Сучасна система міжнародних економічних організацій

У зв'язку з ускладненням міжнародних економічних зв'язків розвивалися

організаційно-правові форми співробітництва держав в сфері економіки. Якщо перші
міжнародні організації XIX в. - Так звані адміністративні союзи - забезпечували
взаємодію в досить вузьких сферах міжнародної економіки (таких як зв'язок, транспорт,
питання судноплавства по міжнародних ріках і ін.)., То в даний час склалася система
міжнародних міжурядових організацій, що охоплює всі сфери міжнародних економічних
відносин. У центрі цієї системи знаходиться ООН і її спеціалізованих установ. Статтею 60
Статуту ООН відповідальність за виконання функцій цієї організації щодо забезпечення
міжнародного економічного і соціального співробітництва держав-членів покладено на
Генеральну Асамблею і ЕКОСОР.

У 1964 р була заснована Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) як

автономний орган ООН. До складу ЮНКТАД входять держави - члени ООН. Основна
мета ЮНКТАД - сприяння міжнародній торгівлі, особливо сировинними, промисловими
товарами. Вищим органом ЮНКТАД є сесія, яка збирається кожні чотири роки. У період
між сесіями керівництво її діяльністю здійснює Рада торгівлі і розвитку, що входить до
складу апарату ООН.

Комісія ООН по праву міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) - допоміжний орган

Генеральної Асамблеї ООН, створений в 1966 р Завдання Комісії полягає в сприянні
погодженням та уніфікації права міжнародної торгівлі. Інший міжурядовою організацією,
що займається уніфікацією правових умов зовнішньоторговельних операцій, є
Міжнародний інститут з уніфікації приватного права (ЮНИДРУА).

З 1 січня 1995 року почала свою діяльність Всесвітня торгова організація (ВТО),
заснована на підставі Марракешської угоди про створення Світової організації торгівлі від
15 квітня 1994 Марракешської угоди є закономірним результатом розвитку відносин
держав щодо реалізації Генеральної угоди про тарифи й торгівлю (ГАТТ) 1947 p .

Метою створення COT є подальше сприяння лібералізації зовнішньої торгівлі.

З числа неурядових організацій, що мають значення для розвитку міжнародного

економічного права, виділяється Міжнародна торгова палата (МТП). Міжнародна торгова
палата була створена в 1919 р в американському місті Анлантік-Сіті (штат Джорджія),
куди на запрошення торгової палати США з'їхалися представники промисловості та
торгівлі Великобританії, Франції, Італії та Бельгії. Її перший конгрес зібрався в червні
1920 року в Парижі.

Європейська конвенція про імунітет держав 1972 р. :

https://zakon.rada.gov.ua/go/994_060
 Вашингтонська конвенція 1965р. :
https://zakon.rada.gov.ua/go/995_060

Сеульська конвенція 1985 р. : https://zakon.rada.gov.ua/go/995_268

Угода про заснування СОТ 1944 р. :

https://zakon.rada.gov.ua/go/995_342

21. Міжнародне екологічне право

Міжнародне екологічне право - це самостійна галузь сучасного міжнародного

права, що регулює відносини між державами та іншими суб'єктами права, з приводу
раціонального використання природних ресурсів та захисту навколишнього природного
середовища.

На сучасному етапі предметом правового регулювання міжнародного

екологічного права є наступні блоки відносин:

1) обмеження шкідливих впливів на навколишнє середовище;

2) встановлення екологічно доцільного режиму використання природних ресурсів;

3) міжнародно-правова охорона природних пам'ятників і резерватів;

4) міжнародне науково-технічне співробітництво в галузі охорони природи.

Принципами міжнародного екологічного права є:

принцип міжнародного природоохоронного співробітництва;

принцип невід'ємного суверенітету держави над своїми природними ресурсами;

принцип не заподіяння шкоди навколишньому середовищу;

принцип міжнародної відповідальності за екологічну шкоду;

принцип попередження екологічних наслідків;

принцип екологічної безпеки;

 принцип оцінки транскордонних екологічних наслідків планованої діяльності.

Основними джерелами міжнародного екологічного права є:

Рамсарська конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення

головним чином як місця проживання водоплавних птахів (1971);

Конвенція ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини

(1972 р);

Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають

під загрозою зникнення (1973 г.);

Конвенція про захист озонового шару (1985 г.);

Конвенція про охорону морських живих ресурсів Антарктики (1980 г.) і ін.