6 тема тп «Тлумачення в праві та юридична аргументація»

1. Поняття та зміст тлумачення права

Тлумачення правового акта – це з'ясування змісту закріплених у ньому
юридичних правил (норм права), а також у певних випадках роз'яснення
змісту цих правил іншим зацікавленим особам.
Тлумачення правових актів може виступати як певний розумовий процес,
інтелектуальна, творча діяльність, що спрямована на встановлення змісту
юридичних правил (норм права), так і як результат зазначеної діяльності, що
виражається переважно в інтер- претаційних актах. Наприклад, в останньому
значенні термін "тлумачення" вживається у ст. 147 Конституції України, яка
вказує, що Конституційний Суд України дає офіційне тлумачення
Конституції та законів України.
Предметом правотлумачної діяльності виступає текст правового акта
(нормативно-правового й індивідуально-правового та ін.), а її об'єктом –
юридичні правила (правові норми), оскільки у розкритті їх значення,
з'ясуванні змісту відповідних правил поведінки й полягає кінцева мета
інтерпретації права.
Необхідність тлумачення правових актів зумовлена:
1) нормативністю права, загальним, абстрактним характером правових норм.
Реалізація норми права в конкретній життєвій ситуації без попереднього
з'ясування її змісту є неможливою;
2) викладенням юридичного правила в тексті, тобто його вираженням у
мовній формі, з чим пов'язані такі обставини:
– вживання термінів, які є більш вузькими чи більш широкими, ніж правове
поняття, яке вони виражають, або вживання слів-синонімів на позначення
одного поняття (наприклад, одночасне використання в тексті слів "повинен",
"зобов'язаний", "слід", "належить" тощо);
– наявність в юридичних текстах спеціальних юридичних термінів (іпотека,
юридична особа, злочин та ін.) та оцінних категорій (тяжкі наслідки,
моральна шкода тощо);
– вживання висловів, які потребують з'ясування можливих варіантів
поведінки, що ними передбачаються (наприклад, "тощо", "та ін.", "інші");
– недосконалість юридичної техніки, відсутність ясної, точної, зрозумілої
мови правового акта, двозначність, розпливчатість формулювань та ін.
Об'єкт правотлумачної діяльності є норма права. У розкритті дійсного
значення правових норм, з'ясуванні змісту правил поведінки, що їх
становить, полягає кінцева мета інтерпретації права. Безпосередній предмет
інтерпретації права виступає юридичний текст, який міститься у відповідних
джерелах права (нормативно-правових актах, нормативно-правових
договорах, правових прецедентах тощо). Під «буквою» закону розуміють
буквальне значення юридичного тексту, що містить норми права (положень
нормативно-правового акта, міжнародно-правового договору тощо). «Дух»
закону передає дійсний зміст норм права, що містяться у відповідному акті, з
урахуванням правових принципів, на яких він ґрунтується, в їх субординації
між собою.
Правотлумачний підхід або інтерпретаційна система - це система уявлень
про те, що таке сенс юридичної норми, та якими засобами й способами його
слід встановлювати
Правотлумачний підхід визначає мету тлумачення та набір способів і засобів,
необхідних для її досягнення. В континентальній правовій науці зазвичай
розрізняють суб'єктивні й об'єктивні правотлумачні підходи.

У сучасній теорії права ці класифікації поєднують в такий спосіб:

Статично-суб’єктивні (первинно-суб’єктивні, оригіналістично- суб’єктивні)
підходи вказують, що завданням тлумачення є віднайдення первинного
суб’єктивного змісту законодавчого положення, який тотожний волі, наміру
чи думці історичного законодавця. Способами тлумачення тут є філологічне
(з акцентом на значенні слів на момент ухвалення норми), системне та
історичне. Особливими засобами тлумачення є різноманітні підготовчі
матеріали, у т.ч. матеріали парламентських слухань, пояснювальні записки
до законопроєктів тощо.
Статично-об’єктивні (первинно-об’єктивні, оригіналістично- об’єктивні)
підходи полягають у тому, що завданням тлумачення є віднайдення
первісного об’єктивного смислу законодавчого положення — смислу, що міг
бути вичитаний звичайним громадянином у часи прийняття цього закону.
Способами тлумачення тут є філологічне (з акцентом на значенні слів на
момент ухвалення норми) і системне. Особливим засобом тлумачення є
тлумачний словник, видання якого найбільше збігається з часом ухвалення
норми. Аргументи до намірів законодавця ігноруються.
Динамічно-суб’єктивні (сучасно-суб’єктивні, неоригіналістично-
суб’єктивні) підходи передбачають, що застосуванню підлягає сучасний
суб’єктивний смисл закону, під яким розуміють волю, намір чи думку
законодавця часу застосування норми. Способами тлумачення тут є
філологічний (з акцентом на значенні слів на момент застосування норми),
системний та еволюційний. Особливими засобами тлумачення тут
виступають нове законодавство, програми діючого уряду тощо.
Динамічно-об’єктивні (сучасно-об’єктивні, неоригіналістично- об’єктивні)
підходи виходять з того, що застосуванню підлягає той сучасний
об’єктивний смисл закону, який встановив би пересічний громадянин часу
застосування норми. Способами тлумачення тут є філологічний (з акцентом
на значенні слів на момент застосування норми), системний та еволюційний.
Особливим засобом є тлумачний словник, видання якого найбільше
збігається з часом застосування норми.
Динамічне тлумачення розглядають як: Граматичний (мовний,
текстовий) — це уяснення їх змісту, що базується на даних граматики,
лексики, філологічних наук. Зміст норм досліджується з погляду їх текстової
форми. Граматичне тлумачення є початковим та відправним серед усіх
способів тлумачення, оскільки юридичні норми існують тільки в мовній
формі. Прийоми дослідження спрямовані на з'ясування значення окремих
слів, термінів, змісту норми залежно від розміщення у тексті сполучників,
розділових знаків, прийменників. Причому, при тлумаченні жодне слово або
граматичний знак, що міститься в тексті закону, не можуть залишатися поза
тлумаченням.

2. Методи (способи) тлумачення права

Способи (методи) тлумачення — це сукупність прийомів аналізу правових
норм, розкриття їх змісту (значення) з метою практичної реалізації.
Розрізняють такі способи (методи) тлумачення:
1) філологічне (граматичне, текстове, мовне) тлумачення — це з'ясування
змісту норми права через граматичний аналіз її словесного формулювання з
використанням законів філології; ґрунтується на даних граматики, лексики і
припускає аналіз слів, пропозицій, словесних формулювань юридичних
норм. Передусім установлюють значення кожного слова і виразу, вжитих у
нормативному розпорядженні. Потім переходять до аналізу граматичної
форми іменників і прикметників, способів дієслів, виду дієприкметників і т.д.
Далі усвідомлюють граматичну структуру пропозицій. Окремі слова і вирази,
розділові знаки недпустимо трактувати як зайві. В результаті граматичного
тлумачення виявляється буквальний зміст норми права, на підставі якого
далеко не завжди можна зробити достовірний висновок;
2) системне тлумачення — це з'ясування значення норми через
встановлення її системних зв'язків з іншими нормами. Сутність його полягає
в тому, що норма зіставляється з іншими нормами, встановлюються її місце і
значення в даному нормативному акті, галузі права, всій правовій системі.
Всі норми потребують системного тлумачення, особливо норми відсилочні і
бланкетні, які побудовані так, що можуть розглядатися лише у сукупності з
нормами, до яких зроблено відсилання;
3) історико-політичне тлумачення (в тому числі історико-по-рівняльне)
— це з'ясування значення норм права на підставі аналізу конкретних
історичних умов 'їх прийняття; з'ясування цілей і завдань, закладених
законодавцем. Важливим є урахування соціально-економічних і політичних
факторів, які обумовили ініціативу і саму появу акта, процесу його
обговорення — парламентського слухання першого, другого, постатейного
тощо, зокрема доповіді і співдоповіді про проект прийнятого нормативно-
правового акта. Істотне значення в історико-політично-му тлумаченні мають
альтернативні проекти, їх порівняння, публікації в пресі під час обговорення
законопроекту, дебати в парламенті, внесені поправки, підстави їх прийняття
або відхилення. Самі по собі історико-політичні дані не можуть бути
джерелом розуміння закону і стати основою для прийняття юридичних
рішень.
Всі способи юридичного тлумачення використовуються в сукупності,
комллексі.
Вчений Алексеев відрізняє ще логічне і спеціально-юридичне
тлумачення.
Логічне тлумачення — це з'ясування змісту норми права через
використання законів і правил формальної логіки; дозволяє розкрити зміст
юридичних норм, який іноді не збігається з буквальним значенням через
невдалий вибір законодавцем словесних форм. При логічному тлумаченні
аналізуються не слова і вислови, а поняття, які вони відображають. За
допомогою логічних операцій, які включають аналіз і синтез, побудову
силогізму (логічного умовиводу, який складається з двох посилок і висновку)
і т.д., з нормативних розпоряджень, «розкиданих» по тексту законодавчого
акта, формулюється норма права, що тлумачиться.
Спеціально-юридичне тлумачення — це з'ясування значення норми, яке
грунтується на досягненнях юридичних наук; такі досягнення можуть
міститися в самому тексті закону — дефініції понять, а також у роз'ясненнях
судових інстанцій і наукових коментарях. Тлумачення права юристом-
професіоналом є компетентним внаслідок того, що юрист використовує в
процесі тлумачення спеціальні юридичні знання. Тому спеціально-юридичне
тлумачення посідає центральне місце серед інших способів тлумачення.
Слід зазначити, що логічний підхід є притаманним кожному способу
тлумачення, оскільки він містить загальнозначущі форми (поняття,
міркування) і засоби визначень думки, необхідні для раціонального пізнання.
Логічне (логіко-правове) і спеціально-юридичне тлумачення виділяються не
тому, що вони мають якесь особливе «зовнішнє» значення. Навпаки,
специфіка цих двох способів тлумачення полягає в тому, що вони складають
внутрішню професійно-ціннісну сторону інтерпретатора: юрист не може
тлумачити інакше, ніж юридичне і логічно. Однак без цих якостей
інтерпретатора не відбудуться інші способи тлумачення — філологічне,
систематичне, історико-політичне. Тому логічний і спеціально-юридичний
аналіз — це скоріше не прийоми аналізу правових норм, а «засадничі» начала
і якісні характеристики інтерпретатора, і як такі вони входять до систему
його інтелектуальної діяльності, є її основою. Інакше: це внутрішній
ціннісний зріз професійної правової культури.
Отже, виділення логічного і спеціально-юридичного аналізу правових норм
як спеціальних «зовнішніх» способів (методів) тлумачення не є обов'язковим.
Еволюційний — установлення змісту нормативно-правових приписів з
урахуванням реальних умов життя суспільства, в яких норма права
функціонує.
Телеологічний (цільовий) — аналіз змісту правового припису шляхом
виявлення і розкриття цілей прийняття правової норми у співвідношенні з
нею граматичної і логічної суті формулювань законодавця, що містяться в
текстах нормативно-правових приписів.
3. Офіційне та неофіційне тлумачення права. Особливості
тлумачення конституції
Офіційне тлумачення – тлумачення, яке здійснюється спеціально
уповноваженим компетентним органом, державним службовцем чи
посадовою особою на підставі службового обов’язку, а результати
роз’яснення набувають офіційного значення (часто мають обов’язковий
характер, тобто суб’єкти право-застосовної діяльності та інші суб’єкти права
повинні використовувати зміст норми права в точному його розумінні, так,
як викладений він в офіційному інтерпретаційному акті).
Види:
1. обов'язкове (суб’єкти правозастосовної діяльності та інші суб’єкти
права повинні застосовувати зміст норми права так, як викладений він
в офіційному джерелі)
2. переконливе (має рекомендацйний характер і не є обов'язковим для
виконання)
За ознакою обов'язковості та того, що його застосування гарантоване
державним примусом, офіційне тлумачення відрізняється від інших видів
тлумачення. Саме це відрізняє Конституційний Суд від судів загальної
юрисдикції, інших органів державної влади, які можуть у своїй діяльності
керуватися короткостроковими інтересами або приймати рішення під
впливом тиску різних сил. Офіційне тлумачення Конституції України і
законів України пов'язане з необхідністю конкретизації і розвитку змісту
окремих положень при виявленні прогалин і недостатньо чітко прописаних
норм. Це повноваження обумовлено самою юридичною природою
конституційної юстиції.
Неофіційне тлумачення - таке роз'яснення їх змісту що здійснюється будь-
яким суб'єктом, при якому результат тлумачення не має обов'язкової
юридичної сили. Має переважно загальний характер, але може бути й
індивідуальним. За суб’єктами тлумачення воно може бути побутовим,
професійним, доктринальним (спеціально-пояснювальним).
1. Побутове (повсякденне) тлумачення — це уяснення і роз'яснення
змісту норм права в повсякденному житті, побуті всіма особами, які не
мають спеціальної юридичної освіти або певного досвіду юридичної
діяльності. Дійсні результати такого тлумачення обумовлені рівнем
правової свідомості, юридичної обізнаності, життєвого досвіду та
правової культури громадян.
Таке тлумачення постає в усіх випадках, коли особа осмислює зміст
правових норм з метою їх використання, виконання, додержання, надання
поради, оцінювання будь-якої життєвої ситуації, що потребує юридичного
рішення або просто розширення кола своїх знань.

2. Професійне (компетентне) тлумачення — це тлумачення, яке

здійснюють фахівці з вищою юридичною освітою в галузі держави і
права — практичні працівники (судді, адвокати, прокурори, посадові
особи державного апарату та ін.) для професійного використання його
результатів у повсякденній діяльності в процесі застосування ними
правових норм.
3. Доктринальне (наукове) тлумачення - здійснюється науковцями —
фахівцями-правознавцями, науковими та дослідними установами в
науково-практичних коментарях до законодавства, працях учених-
юристів (наукових статтях, монографіях, підручниках, посібниках,
брошурах, лекціях), обговореннях проблемних питань чинних
нормативних актів та їх проектів у пресі, на «круглих столах»,
телебаченні, сторінках наукових видань.
Таке тлумачення відомо світу з стародавніх часів. У Стародавньому Римі
роз'яснення римськими юристами законів мало не тільки моральне, а й
юридичне значення, впливало на розвиток законодавства. Під час тлумачення
вони фактично створювали норми, які набували якостей авторитетності, що
межувала з обов'язковістю.
Усі форми неофіційного тлумачення правових норм не мають обов'язкової
сили, їх фактичне значення зумовлюється авторитетом і обізнаністю
інтерпретатора з питань правознавства та рівнем переконливості. Але усі
вони справляють певний вплив на різні види юридичної практики і
підпорядковані кінцевій меті — досягти однаковості розуміння змісту
правових норм.
4. Автентичне тлумачення норм права здійснює той же орган, який
прийняв певну норм права. Якогось спеціального дозволу йому для
тлумачення власних актів не потрібно. Він робить це в силу своєї
компетенції. Правотворчий орган дає автентичне тлумачення як у
тексті самого акта (директивні норми), так і в спеціальних актах.
5. Легальне тлумачення здійснюється органом, який певну норму права
не встановлював, але спеціально уповноважений на те законом.
6. Казуальне тлумачення характеризується його разовим застосуванням,
розповсюдженням на конкретний випадок і неможливістю подальшого
використання в юридичній практиці та має свої різновиди:
 судове тлумачення, яке здійснюється судом;
 адміністративне тлумачення, яке провадиться адміністративним
органом при розгляді конкретної справи.
7. Неофіційне тлумачення також реалізується різними суб’єктами, але
результати його не мають загальнообов’язкового значення.
Воно поділяється на доктринальне, професійне та повсякденне.
1. Доктринальне тлумачення норм права проводиться вченими-юристами,
фахівцями у сфері права в наукових працях. Результати
доктринального тлумачення норм права публікуються в особливих
збірниках, які мають науково-практичні коментарі чинного
законодавства.
2. Професійне (компетентне) тлумачення норм права здійснюється
юристами-практиками. Критерієм виокремлення цього виду
тлумачення є не ступінь знання права, а професійна діяльність у сфері
права. Його результати не обов’язкові для суду, але необхідність такого
виду тлумачення в деяких випадках закріплена нормативно
(тлумачення норм прокурором чи адвокатом у судовому процесі).
3. Повсякденне (буденне) тлумачення норм права може здійснювати
будь-який суб’єкт права. Його точність залежить від рівня
правосвідомості суб’єкта, причому від характеру такого «життєвого»
тлумачення залежить багато в чому стан законності, оскільки воно є
основою юридичної діяльності громадян, їх правомірної поведінки.
Види тлумачення розрізняють і за об’єктом тлумачення, яким може бути
або нормативно-правовий акт у цілому або окрема норма права.
 Об’єктом тлумачення може бути і правозастосовний акт. Подібне
тлумачення здійснюють, наприклад, касаційні та наглядові інстанції.
Тлумачення правозастосовних актів має свої особливості.
 Стандартним є тлумачення договорів. Об’єктом тлумачення може бути
також і юридична практика.
Акт офіційного тлумачення (інтерпретаційний акт) — це акт-документ,
який містить роз'яснення змісту і порядку застосування норми права,
сформульоване уповноваженим органом у межах його компетенції, що має
обов'язкову силу для всіх, хто застосовує певну норму.
Ознаки інтерпретаційного акта:
• має чинність у сукупності з тим нормативно-правовим актом, в якому
містяться норми права, що тлумачать, залежить від нього та, як правило,
розділяє його долю;
• є формально-обов'язковим для всіх, хто застосовує певну норму;
• не виходить за межі норми права, що тлумачиться, являє собою
уточнювальне судження про норму права, а не новий нормативний припис;
• приймається тільки правотворчими або спеціальними уповноваженими
суб'єктами;
• має спеціальну письмову форму вираження.
Акти тлумачення норм права можна поділити на види за різними
критеріями.
1. За галузевою приналежністю норми, що тлумачиться: акти тлумачення
конституційного, цивільного, кримінального права та ін.
2. За структурними елементами норми: акти тлумачення гіпотези; акти
тлумачення диспозиції; акти тлумачення санкції.
3. За юридичною формою вираження: постанови; укази; накази; роз'яснення
та ін.
4. За сферою дії: нормативні та казуальні.
5. За суб'єктами тлумачення: акти автентичного тлумачення та акти
делегованого (легального) тлумачення.
6. За повноваженнями інтерпретатора: акти правотворчих органів (базуються
на правотворчих повноваженнях інтерпретатора; мають певну форму; містять
нормативні (загальні) роз'яснення; володіють такою самою юридичною
силою, як і правотворчі акти цих органів) та акти правозастосовчих органів
(ґрунтуються на правозастосовчих повноваженнях інтерпретатора; мають
певну форму; містять правила застосування норм права, сформульованих у
результаті узагальнення юридичної практики).
Особливості тлумачення конституції та законів
Сучасна концепція конституції охоплює не тільки позитивний нормативно-
правовий акт найвищої юридичної сили, а й фундаментальні принципи та
цінності конституційного рівня. Тому при тлумаченні конституції мусить
бути застосований дуалістичний підхід: з одного боку, конституція має
тлумачитися з використанням традиційних способів тлумачення нормативно-
правових актів, а з другого – офіційне тлумачення конституції вимагає
використання специфічних принципів її інтерпретації, які дають змогу
розкрити її особливу юридичну природу. Такі способи тлумачення
передбачають аналіз не тільки "букви", а й "духу" конституції, закладених в
ній принципів і цінностей.
В європейській правовій доктрині використовуються такі спеціальні
принципи тлумачення конституції:
– принцип об'єктивної системи цінностей, який полягає в тому, що
конституційні цінності (верховенство права, соціальна правова держава,
демократія, права людини тощо) об'єктивними; вони не залежать від
державної волі, а навпаки, накладають на державу зобов'язання
додержуватись їх та сприяти їх утіленню в суспільне життя;
– принцип найбільш прийнятної для сторін злагоди цінностей, згідно з яким
правові цінності, забезпечені конституційним захистом, мають тлумачитись у
взаємній гармонії, одна цінність не може бути захищена на шкоду іншій;
– принцип конституційно-конформістського тлумачення, за яким закон не
може визнаватися нечинним, якщо його можна витлумачити як такий, що
відповідає конституції;
– принцип основних прав, який вимагає тлумачення конституційних
положень з урахуванням різних концепцій прав людини;
– принцип балансування, який виходить із того, що будь-які дії держави
мають відповідати легітимній меті та бути пропорційними до неї. Зокрема,
цей спосіб підлягає застосуванню при тлумаченні конституційних обмежень
прав людини;
– принцип дружнього ставлення до міжнародного права полягає у тлумаченні
відповідних положень конституції, передусім тих, що стосуються прав
людини, в контексті міжнародного права;
– принцип конституційно-правового порівняння вимагає порівняння
конституційних норм різних країн, а також практики їх застосування і
тлумачення при інтерпретації положень національної конституції.
Особлива роль у використанні цих способів тлумачення конституції
належить органам судової влади як незалежної та неупередженої гілки влади.
У країнах американської (децентралізованої) моделі конституційного
контролю офіційне тлумачення конституцій, а також законів, надане вищими
судовими інстанціями (зокрема, тлумачення Конституції США і поправок до
неї Верховним судом США), є обов'язковим для всіх нижчих ланок судової
системи.
4. Результат тлумачення права за обсягом. Інтерпретаційні акти
Інтерпретаційний акт – це правовий акт уповноваженого суб'єкта, який
містить роз'яснення юридичних правил (норм права), що є головною метою
його прийняття.
Особливості юридичної природи інтерпретаційних актів дозволяють
виділити такі їх ознаки:
1) інтерпретаційні акти розкривають зміст норм права чи індивідуальних
приписів, виражених у відповідному правовому акті. Вони діють в єдності з
правовими актами, що стали предметом тлумачення, і мають допоміжний
характер;
2) інтерпретаційні акти не встановлюють нових правил поведінки, не
скасовують і не вносять змін до чинних правових актів. Здійснюючи свої
повноваження, суб'єкти офіційної інтерпретації не підмінюють законодавця
шляхом створення правових норм у процесі тлумачення, в тому числі через
усунення прогалин у законодавстві. З цього приводу Конституційний Суд
України в Рішенні від 25 березня 1998 р. прямо зазначив, що заповнення
прогалин у законах не належить до його повноважень, а є прерогативою
Верховної Ради України;
3) інтерпретаційні акти як офіційні документи мають обов'язковий або
переконливий характер, що зумовлено наявністю у суб'єкта їх прийняття
державно-владних повноважень чи визнаної державою юрисдикції. Ці акти
містять офіційну, сформульовану чи визнану державою позицію щодо
розуміння змісту відповідних національних або міжнародних правових актів;
4) сфера дії інтеграційних актів збігається зі сферою дії актів, положення
яких вони роз'яснюють. Так, дія нормативних інтерпретаційних актів у часі
визначається, як правило, параметрами дії акта, що підлягає тлумаченню.
Оскільки тлумачення не виходить за межі правових норм, а лише розкриває
їх значення, то інтерпретаційні акти можуть мати зворотну силу, межі якої
визначаються моментом набрання чинності правовим актом, що підлягає
тлумаченню. В інтер- претаційному акті може прямо вказуватися на
необхідність перегляду раніше ухвалених рішень, які не відповідають
викладеному в ньому тлумаченню норм права.
Наведені особливості вирізняють інтерпретаційні акти серед інших правових
актів, що містять деякі правотлумачні положення. Тлумачення норм права
відбувається переважно в процесі судової та іншої правозастосовної
діяльності при вирішенні конкретних справ. Відповідно інтерпретаційні
положення можуть міститися в різних видах правових актів (наприклад,
судових рішеннях, відомчих актах тощо). Так, правозастосовні акти містять
як саме юридичне рішення у конкретній справі, так і роз'яснення змісту
відповідних норм права, що були покладені в його основу. Своє розуміння
значення правових норм правозастосовний орган у цьому разі формулює в
мотивувальній частині акта застосування права. Таке тлумачення набуває
обов'язкової значущості для конкретної справи та осіб, яких вона стосується.
При цьому воно справляє певний вплив і на правозастосувачів під час
розгляду та ухвалення рішень з усіх аналогічних юридичних справ, що
забезпечує сталість та одноманітність судової практики. Однак
інтерпретаційними актами виступають тільки ті акти, основною метою
прийняття яких є роз'яснення змісту відповідних правових приписів.
Залежно від видів офіційного тлумачення розрізняють такі види
інтерпретаційних актів:
– за ступенем обов'язковості виділяють обов'язкові та рекомендаційні
інтерпретаційні акти. Так, обов'язковими інтерпретаційними актами
виступають рішення Конституційного Суду України щодо офіційного
тлумачення Конституції та законів України, рекомендаційними – роз'яснення
вищих спеціалізованих судів, загальні коментарі Комітету ООН з прав
людини та ін.;
– за предметом тлумачення виокремлюють інтерпретаційні акти, що містять
тлумачення норм права, викладених у нормативно-правових актах, інших
джерелах права, та інтерпретаційні акти, предметом тлумачення яких
виступають індивідуальні правові акти (рішення суду, правочини, заповіти
тощо). Так, ухвала про роз'яснення рішення суду, постановлена в порядку ст.
221 ЦПК України, виступає самостійним актом офіційного індивідуального
тлумачення, на який може бути подано скаргу окремо від рішення суду (ст.
293 ЦПК України);
– за колом осіб і конкретних ситуацій, на які поширюється дія
інтерпретаційних актів, розрізняють акти абстрактного та акти казуального
тлумачення. До перших належать акти Конституційного Суду України,
вищих спеціалізованих судів та ін. Акти казуального тлумачення
ухвалюються з метою надання роз'яснень щодо змісту норми права у
контексті конкретної справи. Такі акти можуть ухвалюватися
уповноваженими органами, до яких звертаються особи за роз'ясненням тих
чи інших положень законодавства, що підлягають застосуванню в
конкретному випадку (наприклад, відповіді контролюючого органу на запити
зацікавлених осіб з питань оподаткування, тобто податкові консультації);
– за обсягом і характером нормотворчих повноважень органу виділяють акти
автентичного тлумачення (видані автором правового акта, що тлумачиться), і
легальні акти, або акти делегованого тлумачення (акти, ухвалені суб'єктом,
який має спеціальне повноваження на надання тлумачення правових норм,
що видані іншими органами).
Інтерпретаційні акти класифікують також за іншими підставами:
1. за суб'єктами тлумачення (акти різних органів державної влади та
органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також акти
міжнародних установ);
2. за видами правових актів, які тлумачаться (акти тлумачення
нормативно-правових актів та акти тлумачення індивідуально-
правових актів);
3. за видом документа (постанови, рішення, ухвали, роз'яснення,
висновки та ін.);
4. за галузями права (конституційно-правові, кримінально-правові,
цивільно-правові та ін.).

5. Юридична аргументація як вид юридичної діяльності

Юридична аргументація – це інтелектуальна юридична діяльність, що
спрямована на обґрунтування чи спростування правових положень за
допомогою переконливих юридичних аргументів.
Сучасна теорія юридичної аргументації поєднує знання формально-
логічних теорій загальнотеоретичного значення зі змістовими
завданнями правознавства та юридичної практики. Суттєвою
відмінністю цієї теорії є дослідження раціональних моделей юридично
значущого міркування та переконання з урахуванням контекстуальних
залежностей співучасників і специфіки суб’єктивних факторів
(об’єктивних і суб’єктивних контекстів).
Ключовим поняттям як у традиційній, класичній, так і некласичній
парадигмах теорії аргументації є поняття аргументу та аргументації. У логіці
аргументами називають судження, що формулюються для підтвердження
або заперечення іншого судження. Тобто аргумент – це форма думки з
певною функцією. Аргумент спирається на факт або обставину, які
наводяться, щоб підтвердити або спростувати тезу. У реальній дискусії
аргументам часто протиставляють контраргументи. Логічна процедура, у
процесі якої здійснюється підтвердження одного судження (точки зору) за
допомогою іншого, іменується аргументацією. Іншими
словами аргументація – це процес пошуку та пред’явлення переконливих
підстав для наших суджень про дійсність. З аргументацією ми
зустрічаємося в будь-якій важливій сфері людської діяльності. Стосовно
юриспруденції аргументація є універсальною для всієї сфери права логіко-
методологічною процедурою пошуку і встановлення переконливих підстав
для наших суджень про юридично значущі події, їхню правову оцінку та
прийняття адекватних їм рішень. У теоретичних розробках у царині права
поняття «аргументація» постає підґрунтям формування теорії юридичної
аргументації та аргументативного підходу до розуміння права.

Поняття «юридична аргументація» тісно пов’язане з такими категоріями як

«правова аргументація», «нормативна аргументація», «доктринальна
аргументація», «правознавча аргументація» та ін. Різні типи аргументації у
сфері права розрізнюються за цільовим призначенням аргументів. Так,
правова аргументація формується для використання при розробці теоретико-
методологічних основ правової галузі знань, у політико-правовій сфері, при
правовому вихованні тощо. Нормативна аргументація потрібна при
нормотворчій діяльності, аналізі норм права. Доктринальна аргументація –
при посиланнях на доктрину права в юридичних дослідженнях,
правотворчій діяльності та ін. Правознавча аргументація використовується
для теоретико-методологічних і теоретико-прикладних досліджень у
правознавстві. Призначення юридичної аргументації зумовлюється її
об’єктом.

 Об’єктом юридичної аргументації у практичному значенні є

правдивість чи неправдивість юридично значимих суджень, справедливість
чи несправедливість судових рішень, їх відповідність чинному
законодавству, що вимірюється за логічними нормативами істинності [
види (типи) юридичної аргументації:
1. За онтичною природою безпосереднього об’єкта:
юридична аргументація діяння (дії, бездіяльності);
 юридична аргументація правового акта (нормативно-правового
акта, правозастосовного акта, акта тлумачення норм права).
2. За формами (сферами) юридичної діяльності:
практична, або практично-прикладна (судова, адвокатська,
прокурорська, слідча тощо);
наукова (науково-теоретична);
освітня (навчальна, навчально-освітня).
3. За стадіями правового регулювання суспільних відносин:
правотворча;
правореалізаційна;
правоінтерпретаційна;
правозастосовна.
4. За формою прояву (вираження):
аналітична (внутрішньосуб’єктивна);
діалектична (зовнішньосуб’єктивна).
5. За способом зовнішньої об’єктивації:
усна;
письмова;
діяльнісна (завдяки мові жестів, поведінкових зразків).
6. За темпоральним показником стосовно її предмета:
попередня;
проміжна;
остаточна.
7. За видом використовуваної логіки та відповідних аргументів:
класична (логіка пропозиціональна, предикатів тощо);
некласична (модальна, релевантна, діалектична (діалогічна), логіка
оцінок, норм, запитань, нечітких понять, рішень тощо).
8. За змістом використаних аргументів:
легістська (юридична);
антропологічна (людиноцентрична, людиновимірна);
соціологічна (економічна, моральна, політична, ідеологічна, зокрема
релігійна, екологічна тощо).
9. За рівнем ефективності (впливовості, переконливості):
достатньо ефективна;
частково ефективна;
 неефективна [10, с. 15 – 16].
10. За галузевою приналежністю:
юридична аргументація в конституційному праві;
юридична аргументація в адміністративному праві;
юридична аргументація в цивільному праві;
юридична аргументація у кримінальному праві;
юридична аргументація в податковому праві [11].
11. За змістом засобів і прийомів (стилю) юридичного дискурсу
(міркування):
дедуктивна;
індуктивна;
герменевтична;
цілісна (когерентна).
Дедуктивний тип юридичної аргументації ґрунтується на правилах
силогізму: рішення будь-якого юридичного казусу (висновок), яке за
названими правилами розглядається як менший засновок, виводиться з
чинної норми права – більшого засновку. Зокрема у формі такого силогізму
вирішуються питання про логічну відносність і допустимість тих або інших
доказів у цивільному, кримінальному та господарському судочинстві, а
також здійснюється юридична кваліфікація правомірної поведінки чи
протиправного діяння (дії або бездіяльності). 

Індуктивний тип юридичної аргументації виник як реакція на

недосконалість логічної моделі й, по суті, ґрунтується на протилежних їй
засобах і прийомах юридичного дискурсу. Його формулювання й остаточне
утвердження тісно пов’язані зі становленням і розвитком соціологічного
типу праворозуміння.

Герменевтичний тип юридичної аргументації своїм становленням і

розвитком завдячує герменевтиці. Ключовим поняттям герменевтичного
типу є поняття так званого «герменевтичного кола», під яким слід розуміти
можливість осягнення цілого через пізнання частин, і навпаки, що, власне, й
утворює коло. Використання поняття герменевтичного кола в юридичній
науці, на відміну від інших наук, має свою специфіку. Для інтерпретації
звичайних текстів достатньо розуміти зміст їх слів, хоч це також не завжди
просто. Для юридичної інтерпретації самого розуміння змісту слів часто
недостатньо.
В основі цілісного (когерентного) типу юридичної аргументації лежить
ідея системної єдності, або когерентності (від лат. kohaerenti – те, що
знаходиться на зв’язку). Остання є суттєвим елементом раціональності та є
незамінною для теорії раціонального юридичного дискурсу. Цілісним типом
юридичної аргументації охоплюється, з одного боку, узгоджений і
взаємозв’язаний комплекс засобів, методів і прийомів, що застосовуються в
ході аргументації, а з іншого – чимало не менш важливих аспектів
єдності (когерентності), зокрема:
1. розуміння права як багатоаспектної цілісності, що існує в різних
проявах і формах, основою яких є невідчужувані права людини;
2. погляд на право, не як на статичне явище, а інтелектуальний процес, в
якому норми мають розглядатися лише в контексті нагромаджених
людством цінностей, численних суспільних відносин та інститутів,
розгалужених процедур і стилю мислення;
3. усвідомлення того, що висновки в будь-якій справі мають ґрунтуватися
на єдності, цілісності доказової бази, тобто виявленні, вивченні та
оцінці всіх доказів, що мають значення для справи;
4. уявлення про юридичну аргументацію не лише як про винятково
раціональну процедуру, здійснювану за правилами логіки, а й таку, що
включає логічно недійсні аргументи, які можуть бути риторично
ефективними;
5. усвідомлення того, що жодна модель юридичної аргументації не може
претендувати на завершеність і когерентність сама по собі, без її
втілення в реальних діях людей через певні процедури.

6. Ознаки та структура юридичної аргументації

Ознаки юридичної аргументації:
1. має дуалістичний характер, тобто об’єднує процес і результат
обґрунтування або переконання;
2. спрямована на обґрунтування істинності (правильності) фактів
та/або переконання у прийнятності сукупності аргументів, тобто
обґрунтованість (доказовість) становить змістово-об’єктивний аспект
юридичної аргументації, а переконливість (прийнятність) –
комунікативно-суб’єктивний;
3. стосується певного юридично значущого питання (справи), наприклад,
потреби у створенні, зміні чи скасуванні норми права, інтерпретації її
 змісту, в необхідності погодитися чи не погодитися з певними
судженням сторони у судовому процесі тощо;
4. здійснюється в ході юридичної діяльності, тобто на професійній основі
юристами у формі практичної (правотворчої, правореалізаційної,
правозастосовної та правоохоронної), наукової та освітньої діяльності
У філософській літературі підкреслюється, що категорія «структура»
багатозначна. Як правило, під нею розуміють щодо стійкий порядок
розташування елементів якогось цілого. На думку А. Г. Спиркина, структура
- це не тільки спосіб розташування елементів об'єкта в просторі, але і будова
певного процесу в часі
.
У теорії аргументації ще не сформувався єдиний підхід до розуміння
власне структури аргументації, що як раз, можливо, і пояснюється
багатоаспектністю даного феномена. В. Б. Родос пише: «Структурний
відмінність між доказом і аргументацією позначається в правилах, що
регламентують родинні процеси. Складові структуру докази (теза,
міркування, аргументи, термінологія) входять і в аргументацію, утворюючи в
ній текстової (логічний) ярус. Однак на відміну від докази структура
аргументації не вичерпується логічним рівнем. Індивідуальність, авторство
аргументації зобов'язують врахувати новий її структурний поверх -
особистісний »
Дещо іншу точку зору має А. І. Тимофєєв. Він вважає, що у жодної
аргументації ми маємо справу, перш за все, з доказом. Аргументатор
висуває будь-яке положення і за допомогою відповідних аргументів прагне
його довести. Це сфера логіки, але аргументація охоплює не тільки сферу
логічного, а й психологічного, бо аргументатор вдається і до засобів
психологічного впливу, тобто аргументація має психологічний компонент
Ще один підхід до розуміння структури аргументації відображений в
роботі Н. В. Михалкина. Він виділяє в структурі аргументації два рівня.
Перший - фази (вибір техніки і тактики застосування аргументів, щоб
уникнути загострень, стимулювання опонента, використання
контраргументації) і етапи аргументації: перекладення стратегії аргументації
на рівень прийомів; персоніфікація аргументації; стан висновків; аналіз
результатів взаємодії. Другий - компоненти аргументації. Вони такі:
головний аргумент, допоміжний аргумент, додаткові факти.
Розробляючи питання про структуру юридичної аргументації, ми
повинні виходити з найважливішої посилки дослідження: юридична
аргументація - це правова діяльність. Отже, необхідно звернутися до питання
про структуру діяльності як такої.
С. Л. Рубінштейн виділяє в структурі діяльності різнопланові
компоненти: рух - дія - операцію - вчинок. У чому ж тоді відмінність
структури діяльності від змісту діяльності? Діяльність - це система змінюють
один одного дій [307]. Структура відображає їх послідовність, побудова, в
той час як зміст відображає лише їх наявність.
Захисна промова адвоката зазвичай має наступну структуру:
1) вступна частина;
2) виклад фактичних обставин події;
3) аналіз і оцінка особистості обвинуваченого;
4) аналіз мотивації злочину;
5) заключна частина
Аналогічно можна структурувати і обвинувальну діяльність прокурора,
виділивши в ній ряд послідовних етапів. Ці етапи, по суті, і є структурні
частини діяльності адвоката або прокурора - правової діяльності, пронизаної
юридичною аргументацією.
В юридичній аргументації можна виділити свої структурні елементи:
1) висування тези;
2) приведення аргументів: основних і додаткових. Їх число може істотного
коливатися;
3) приведення контраргументів. Цього структурного ланки може не бути,
якщо юридична аргументація припускає розподілу ролей або суб'єкт
аргументації не може спростувати доводи супротивника;
4) формулювання висновку.
У зв'язку з тим, що структурні елементи юридичної аргументації
відповідають діям і операціям, здійснюваним аргументатором, можна вести
мову про функціональній структурі юридичної аргументації.
Поряд з функціональною структурою можна виділити і логічну структуру
юридичної аргументації, В рамках якої мова йде вже не про послідовне
розташування частин аргументації, а про виділення двох ярусів аргументації
- раціонального та емоційного.
Раціональний ярус, або рівень, являє собою систему логічних прийомів,
Використовуваних в чіткого взаємозв'язку з наявними в справі доказами, а
емоційний - систему внелогіческіе прийомів, Що впливають на почуття
адресата аргументації.
У вже згадуваній захисній промові адвоката Е. А. Акімченко домінує
раціональна аргументація [309]. Емоційний рівень аргументації становить
система контраргументів, які демонструють як несправедливе пропозиція
звинувачення про призначення покарання у вигляді позбавлення волі
строком на вісім років, а саме:
1) Н. в 9 років залишився без матері і залишився з батьком, який тривалий
час вживав алкогольні напої;
2) він пройшов через кошмар чеченської війни, характеризується як
прекрасний солдат, що в наш час повального дезертирства велика рідкість.
Нагороджений медаллю Суворова;
3) за місцем проживання на його поведінку зауважень не надходило;
4) він не притягувався ні до адміністративної, ні до кримінальної
відповідальності [310].
Дані аргументи стосуються характеристики особистості обвинуваченого, а не
події самого злочину.
Емоційний компонент у юридичної аргументації з'являється як система фраз,
в якій суб'єкт аргументації спирається на моральну складову адресата
аргументації, використовуючи яскраві словосполучення, порівняння,
волаючи до справедливості, великодушності, жалості. Так, у В. І. Сергєєва
мова рясніє прикрасами: «нещадна чорна мітка»,«жорстоке,
всепожірающее страшне жерло державного свавілля »,«приховані
механізми державного свавілля і його культивування в нашій країні »,«
донести до вас все ті заклопотаність, занепокоєння, найглибші душевні
страждання, Якими охоплено ... мій довіритель »,« ніякого реального участі
прокуратури до припинення цькування мого довірителя... »,« До
теперішнього часу в ресторані фірми тривають розгули і п'янки відриваються
від мирських турбот колишніх і теперішніх ангелів-правоохоронців»,« Шлях
пошуку істини для слідства мав пролягати через топи рубоповскіх боліт»І т.
Д. [312]
7. Моделі юридичної аргументації
В логіці, зокрема юридичній, та в працях, спеціально присвячених теорії
правової аргументації, можна зустріти різні підходи до її типології.
Найпоширенішим серед них є виокремлення двох основних моделей (типів)
юридичної аргументації - силогістичної і дискурсивної.
Перша з них часто іменується монологічною (від слова «монолог»), а друга
- діалогічною (від слова «діалог») або ж власне аргументацій- ною.
Відмінності між ними випливають з самої назви. В основі першої лежить
розгорнуте міркування однієї особи, а другої - прагнення учасників до
діалогу, узгодження висхідних засновків, їх тлумачення. Більш широкий
підхід до типології юридичної аргументації запропонований Р. Алексі. Він
виокремлює, зокрема, дедуктивну модель, модель прийняття рішень,
герменевтичну модель та модель когерентності 1. У юридичній літературі має
місце й інша типологія юридичної аргументації: її поділ на теоретичну і
практичну, матеріальну і процесуальну тощо.
На основі узагальнення висловлених можна виділити чотирі типи (моделей)
юридичної аргументації, які з певною часткою умовності можна назвати
дедуктивною, індуктивною, герменевтичною та цілісною (когерентною).
 Дедуктивна модель, як випливає з вищевикладеного, є однією з
найстаріших (чи навіть найстарішою). Вона ґрунтується на правилах
силогізму: рішення будь-якого правового казусу, яке за названими
правилами розглядається як менший засновок (висновок), виводиться з
чинної юридичної норми - більшого засновку. Дедуктивна модель
юридичної аргументації характерна переважно для концепції
юридичного позитивізму та його варіантів, зокрема так званої
юриспруденції понять. Відповідно до цієї моделі право розглядається
як внутрішньо узгоджена, замкнена система, тобто законодавцем у
створюваних ним нормах передбачене все, тому з них дедуктивним
шляхом за допомогою суто логічних операцій можна вивести відповідь
на будь-яке питання. Роль суду за названого підходу зводиться
виключно до «вуст закону», тобто фактично до пасивного його
застосування - виведення рішення з норм позитивного права.
 Аргументація, побудована виключно на правилах формальної логіки,
накладає на право відбиток догматизму, який несумісний із складним
характером реальної дійсності і гнучкістю життя, з динамізмом самого
права. Як підтверджує практика, воно дає безліч прикладів порушення
логічних правил, отриманих дедуктивним шляхом. Дедуктивна модель
не враховує наявності колізій між нормами, можливості формулювання
правозастосовних рішень всупереч дослівному тексту норм (contra
legem), зокрема у випадках їх застарілості, невідповідності правовим
цінностям тощо.
 Індуктивна модель юридичної аргументації виникла як реакція на
недосконалість дедуктивної моделі і по суті ґрунтується на
протилежних їй засобах і прийомах юридичного дискурсу.
Ії формулювання і остаточне утвердження тісно пов'язане із
становленням і розвитком соціологічної юриспруденції та її варіантів -
 від школи вільного «живого права» Є. Ерліха та Р. Паунда до
американської і скандинавської шкіл правового реалізму.
Абстрактно-дедуктивна юриспруденція, за Є. Ерліхом, вступає у
суперечність зі всією сучасною наукою, в якій переважає індуктивний метод.
Звідси центр ваги розвитку права переноситься ним з формально
встановлених державою норм в суспільство, у соціальні відносини, які
породжують право. «Живе спостереження за юридично значущими
людськими відносинами, узагальнення даних такого спостереження і
виведення з нього рішення - це становить компетенцію юриспруденції», -
писав Є. Ерліх в своїй найбільш відомій фундаментальній праці «Основи
соціології права».
Ідеї Є. Ерліха були розвинуті його послідовниками - Ф. Жені, Г.
Канторовичем та ін. Вони слідом за Є. Ерліхом переконливо доводили, що
судді при прийнятті рішень не обмежуються суто логічною операцією
«виведення» з більшого засновку - норми закону чи іншого нормативного
акта, а мають враховувати моральні, політичні, економічні передумови та
цінності, що перебувають за межами позитивного права.
Особливо актуальними для сьогодення є висновки Є. Ерліха та його
послідовників про те, що закон не є єдиною і виключною підставою для
прийняття рішення; необхідна адаптація тексту закону до потреб часу
шляхом його тлумачення. Ці висновки цілком співзвучні з сучасними
теоріями динамічного (еволюційного) тлумачення та згадуваною вже
позицією Європейського суду з прав людини, який в ряді своїх рішень
наголошував на тому, що право - це живий інструмент, який має змінюватися
відповідно до вимог часу.
Важлива роль в утвердженні подібних поглядів в західній юриспруденції
належить реалістичній школі права. Представники правового реалізму
остаточно підірвали довіру до силогістичної моделі правового мислення,
відкривши шлях до принципово іншого підходу до обґрунтування правових
норм і судових рішень.
Висновки правового реалізму спричинили істотний вплив на становлення і
розвиток теорії юридичної аргументації. Нині у західному правознавстві
фактично не піддається сумніву те, що «тексти законів... ніколи не
втілюються в чистому вигляді в діюче право»[102], тобто один лише закон не
є достатнім джерелом для конкретного правового рішення. Як явище
конкретне право має зберігати зв'язок з реальним життям. Тому суд не може
не брати до уваги реальний стан речей.
Як свідчить практика тлумачення та судової аргументації в
європейських країнах, особливості останньої часто більше залежать не
стільки від специфіки правових систем, притаманних їм традицій, звичаїв
тощо, скільки від юридико-світоглядної позиції правозастосувача, підходу до
праворозуміння, на основі якого вирішується справа.
Герменевтична модель юридичної аргументації, як випливає з її назви,
своїм становленням і розвитком завдячує герменевтиці. Ключовим поняттям
цієї моделі є поняття так званого «герменевтичного кола», під яким слід
розуміти можливість осягнення цілого через осягнення частин, і навпаки, що,
власне, й утворює коло.
Використання поняття герменевтичного кола в юридичній науці, на відміну
від інших наук, має свою специфіку. Для інтерпретації звичайних текстів
достатньо розуміти зміст його слів, хоч це також не завжди просто. Як
зазначав вже неодноразово згадуваний Є. Ерліх, з тих пір як існує людська
мова, ще жодне слово не вимовлялося в одному і тому самому значенні. Воно
залежить від мовного контексту, від особистих і суспільних взаємозв'язків.
Попри те, що герменевтична модель акцентує увагу на надзвичайно
важливих аспектах юридичної аргументації, вона також має певні недоліки,
що, як зазначалося, свого часу призвело до певного «охолодження» юристів
до герменевтики. Вона не дає відповідей на ряд питань, які виникають в
процесі тлумачення юридичних текстів, про які згадувалося у попередньому
розділі, і тим паче не пропонує чітких механізмів їх вирішення.
Самостійною ця модель стає, лише тоді, коли така єдність (когерентність)
стає домінуючою ідеє. І хоч у чому полягає ця домінуюча ідея, з міркувань
Р. Алексі можна припустити, що нею охоплюється не лише узгоджений і
взаємозв'язаний комплекс засобів, методів, прийомів, що застосовуються в
аргументації, а й чимало інших, не менш важливих аспектів єдності
(когерентності).
До них слід віднести:
• розуміння самого права як багатоаспектної цілісності, що існує, як
зазначалося раніше, у різних проявах і формах, основою яких є невід-
чужувані права людини;
• погляд на право, не як на статичне явище, а як на інтелектуальний процес,
в якому норми мають розглядатися тільки в контексті нагромаджених
людством цінностей, численних суспільних відносин та інститутів,
розгалужених процедур і стилю мислення;
• усвідомлення того, що висновки у будь-якій справі мають ґрунтуватися на
єдності, цілісності доказової бази, тобто виявленні, вивченні та оцінці всіх
доказів, що мають значення для справи;
• уявлення про правозастосовну аргументацію не тільки як про винятково
раціональну процедуру, здійснювану за правилами логіки (Р Алексі), а й
таку, що включає «логічно недійсні аргументи, які можуть бути риторично
ефективними» (Х. Перельман);
• усвідомлення того, що жодна модель аргументації не може претендувати
на завершеність і когерентність сама по собі, без її втілення у реальних діях
людей. Отже, її цілісність можуть забезпечити лише люди через певні
процедури, однією з яких є юридична аргументація