.

ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ З КУРСУ

«ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН»

1.Призначення курсу «Історія держави і права зарубіжних країн».

Вивчення історії держави і права зарубіжних країн має важливе наукове,
світоглядне, політичне та практичне значення, є базою для опанування інших
юридичних дисциплін, дає змогу значно поглибити загальні юридичні знання
студента, сприяє виробленню не лише юридичного мислення, але й загальної
юридичної культури. Предметом історії держави і права зарубіжних країн є
вивчення процесів, загальних закономірностей, специфічних особливостей
виникнення й розвитку держави та права в певних країнах світу конкретно - в
історичних умовах і в хронологічній послідовності. З огляду на предмет цієї
науки, можна дійти висновку, що вона є наукою: суспільно-політичною,
позаяк вивчає такі суспільно-політичні явища, як держава та право;
юридичною, адже звертає увагу на правові аспекти суспільного життя;
історичною, оскільки розглядає державно-правові явища в їхньому
історичному розвитку.
2. Предмет історії держави і права зарубіжних країн.
Предметом ІДПЗК – є вивчення процесів загальних закономірностей
специфічних особливостей виникнення і розвитку держави і права в певних
країнах світу, конкретно і в історічних умовах та хронологічні послідовності.
Предметом історії держави і права зарубіжних країн є загальні та специфічні
процеси і закономірності виникнення, розвитку, занепаду або загибелі різних
типів держави і права у конкретно-історичних умовах. Специфікою предмета
історії держави і права як навчальної дисципліни є те, що вона вивчає не всі
держави світу та їхнє право, а лише ті з них, котрі виявили найпомітніший
вплив на державно-правовий розвиток світової цивілізації.
3. Методологія науки “Історія держави та права зарубіжних країн”.
Методологія навчальної дисципліни поєднує в собі загальнонаукові та
спеціальні методи дослідження. Одним із провідних методів дослідження
історико-правових явищ минулого є історичний метод. Історичний погляд
полягає у тому, що всі події оцінюються з погляду конкретного історичного
часу, впродовж якого вони виникали, розвивалися, занепадали або зникали
зовсім, набували лише їм притаманних вигляду і форми. При здійсненні
аналізу історико-правових явищ широко застосовуються хронологічний,
ретроспективний, порівняльно-історичний, статистичний, метод періодизації
та інші методи дослідження. Сутність хронологічного методу полягає у тому,
що події державно-правового розвитку тієї чи іншої країни розглядаються у
чіткій хронологічній послідовності.
4. Зв’язок історії держави і права зарубіжних країн з іншими дисциплінами.
Історія держави і права зарубіжних країн тісно пов'язана з такими
дисциплінами: політологія, історія політичних і правових учень, історія
держави і права України, теорія держави та права, державне право
зарубіжних країн, галузеві юридичні дисципліни.
Наприклад, історія держави і права зарубіжних країн разом з теорією
держави та права досліджують виникнення держави і права й основні етапи
їхнього розвитку. Відмінність між ними полягає в тому, що теорія держави та
права, вивчаючи закономірності різних типів держави і права й відповідних
їм правових систем, абстрагується від конкретних держав. Історія ж держави і
права зарубіжних країн вивчає не тільки закономірності, але й особливості
виникнення та розвитку державно-правових інститутів у конкретно-
історичних умовах певної країни. Історія держави і права зарубіжних країн, як
й історія держави та права України, вивчає виникнення й розвиток держави
та права від найдавніших часів і до сьогодення, але не в Україні, а за межами
її кордонів.
.

5. Періодизація історії держави і права.

Історія держави і права зарубіжних країн вивчає виникнення та розвиток
державно-правових інститутів певних країн хронологічно в межах чотирьох
основних періодів: 1)

Стародавнього світу (IV тис. до Р. X. - V ст.); 2)

Середніх віків (V ст. - середина XVII ст.); 3)

Нового часу (середина XVII - початок XX століть); 4)

Новітнього часу (ХХ-ХХІ століття).

6. Державний лад Вавилонії

Стародавнє Вавилонське царство було централізованою державою. У руках царя

була зосереджена законодавча, виконавча і судова влада. Але царська влада не
була сильною.  Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Знизу
царська влада обмежу-валась сильним духовенством і богатими містами.

Стародавньовавилонські правителі створили чіткий ме-ханізм управління.

Служива знать витіснила родову.

Помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій адміністративний
апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботу всіх
відомств імпе-рії .
Помічник нубанди – шапір нарим – відповідав за стан систем водопостачання;
мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи; глава корпорації
лихварів – вакіль-тамкари – за збір царських мит і податків. Військове відом-ство
очолював вакіль-амуррі.

Названі чиновники очолювали у своїй місцевості всю адміністративну діяльність

щодо збору податей.

+У царських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські

чиновники різних рангів і ступенів.

7.Загальна характеристика Законів царя Хаммурапі, їх структура.

Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причинами їх появи були:
необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них
суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час
виникли в суспільстві.
Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі,
заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі (м. Париж). Текст Законів
складається з прологу, 282 статей (нумерацію статей введено дослідниками) і епілогу. У
структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало
поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені
процесуальним нормам, 6—126 —майновим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейному
праву, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим
майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці.

8.Правове становище населення за часів Хаммурапі.

Закони царя Хаммурапі розрізняють дві нерівні за своїм правовим становищем групи
вільного населення: авілум та мушкенум.

Авілум ("людина") - вільний общинник, голова патріархальної родини. Він володів

ділянкою общинної землі, мав майнові права та міг розраховувати на підтримку
громади. Правовий статус авілум в основному визначався звичаєвим правом. 

Мушкенум ("той, хто падає ниць") - неповноправна вільна людина, яка вийшла з
громади, але поступила у служіння до царського господарства. Можливо, становище
мушкенум отримували раби - іншоплемінники, посаджені на двірську чи храмову
землю. Мушкенум володів невідчужуваним земельним наділом з царсько-храмового
фонду на умовах виплати частки врожаю до скарбниці.

9.Злочин і покарання за законами Хамураппі

Всі злочини ,що згадуються в збірнику можна поділити на:
1) злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа, наклеп);
2)злочини проти власності (пошкодження чи знищення майна, крадіжка, грабіж, розбій);

3)злочини проти сім'ї (подружня зрада, розпуста, статеві зносини з близькими родичами);
4)посадові злочини (зловживання службовим становищем);
 5) злочини проти правосуддя (неправдиві свідчення, підкуп свідків). Закони Хаммурапі
зовсім не згадують про державні та релігійні
злочини. Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на державний лад.
Законодавець, очевидно, замовчує ці тяжкі злочини тільки тому, що смертна кара за них
вважалася справою очевидною.

Мета покарання - це, передусім, залякування, тому покарання були надзвичайно

жорстокими.

Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститися йому, та, по

можливості, відшкодувати збитки потерпілому.

Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі згадується понад
ЗО разів, її видами було: спалення, втеплення, посадження на палю, повішання, розрізання на
частини. Часто згадуються члєноушкоджувальні покарання (відрубування ноги, руки; відрізування
носа, вуха, язика тощо).
Практикувалося таврування злочинців.
Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, грошові
штрафи, відшкодування збитків.

Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі таліону - "око за
око, зуб за зуб". Таліон міг бути звичайним (ст. 200), дзеркальним (ст. 230) і символічним (ст. 195).
Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпший були рівними. Якщо ж, наприклад,
авілум виколов око мушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу —
половину його вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастової
належності людини.

10.Ідея таліону,як кримінально-правова за законами царя Хаммурапі

Багато статей Законів Хамураппі про покарання базувалися на принципі таліону « око за
око, зуб за зуб». Таліон міг бути звичайним (ст. 200), дзеркальним(ст. 230) і символічним(ст. 195).
Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпілий були рівними. Якщо ж, наприклад,
авілум виколов око мушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу -
половину його вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастової
належності людини. У законах Хаммурапі ми бачимо відхід від первісного принципу таліону, що
також є вже ознакою класового суспільства. Правило «око за око, зуб за зуб» може спрацьовувати
лише у відносинах між рівними. Авілум і мушкенум, як уже вказувалося, по-різному розплачують-
ся за свої правопорушення.
Застосування принципу таліону виключає потребу встановлення суб'єктивної сторони дії.
Вбивство з необережності, в певних випадках, тягне за собою майже ту ж відплату, що й убивство
свідоме. Статті 228-232 перелічують компенсацію замовнику, який зазнав тих чи інших збитків від
руйнації збудованого на замовлення будинку. Смерть господаря карається смертю будівничого,
раб заміщається рабом, майно - майном тощо. У деяких випадках ця рівність сторін і адекватна
відповідальність за вчинене призводить до юридичних курйозів. Шкода (смерть) завдана «сину
чоловіка», наприклад, у борговому рабстві, «компенсується» аналогічною шкодою (смертю) сину
винуватця (ст. 116). Закон, таким чином, допускає застосування смертної кари до особи, яка не має
практично жодного відношення до злочину, причому не обов'язково навіть мужчини. За побої
вагітної, які спричинили її смерть, життям розплачується дочка убивці (ст. 210). У випадку, коли
«повна» компенсація неможлива (лікар зробив невдалу операцію, раб образив свого господаря,
усиновлений відмовився від усиновителя чи син від батька) застосовується т. зв. символічний
таліон- відрізаються пальці хірургу (ст. 218), вухо рабові (ст. 282), язик усиновленому (ст. 192) тощо.

11.Основні джерела для вивчення історії Давньої Індії

Отже, перші держави виникають ще в IV тис. до н.е.; кожна із них має власну історію
виникнення, розвитку, падіння, характерні особливості права. Але можна виділити спільні риси,
притаманні усім державам Стародавнього Сходу, а саме:
* збереження значних пережитків первіснообщинного ладу, зокрема, сусідської
(територіальної) общини; значною була питома вага праці самих общинників у виробництві;
* відсутність на перших етапах розвитку приватної власності на землю;
* наявність колективного рабоволодіння (храмів, общин);
* домашній характер рабства, при якому раби мають майно, сім'ю тощо;
* створення деспотичної форми правління, тобто державного ладу, який характеризується
необмеженою владою монарха. Це пояснюється необхідністю тримати в покорі рабів, захищати
землі від нападів чужинців та самим нападати на них, особливим способом виробництва,
необхідністю створення міцних оборонних споруд;
* наявність трьох відомств, які здійснювали управління державою: відомства внутрішніх
справ (фінансового), публічних робіт та військового. Відомство внутрішніх справ займалося
управлінням країною, стягненням податків, здійсненням правосуддя, охороною внутрішнього
правопорядку. Військове відомство організовувало оборону країни від нападів агресорів.
Відомство публічних робіт організовувало будівництво іригаційних каналів, водосховищ,
вирубування лісів, будівництво пірамід тощо.
  Усю систему органів управління очолював фараон, цар.

12.поділ всіх раніше рівноправних у Індії на групи у 2 пол.2 тис.до н.е.

Перша варна – найпривілейованіша – брахмани. Вони ніби виникли з вуст – “найчистішої”

частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає мало не божеством у людській подобі.
Лише він міг визнавати волю богів, вивчати священні тексти, здійснювати жертвопринесення,
обряд корона-ції правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, навіть цар не міг
розпоряджатися їхньою власністю. ”Якщо раджа не слухатиме порад брахмана, – записано в
законах Ману, – то може загинути, як корова в трясовині”. Вбивство брахмана вважалося
найтяжчим злочином. Належність до варни брахманів вважалася спадковим привілеєм, хоча були
поодинокі випадки переходу їх в інші варни.

Друга варна – кшатрії (раджанья), “створені з рук бога”. Вони становили основну частину
верхівки чиновників: правителів, воєначальників, раджів. В їх руках була реальна влада –
військова і матеріальна могутність. Майже всі царі були вихідцями із кшатріїв. Релігія
зобов’язувала до співробітництва брахманів і кшатріїв (гл. ІX cт. 323). Царі – прибічники брахманів
– переслідували кшатріїв. Доходило до кривавих міжусобиць. Правителі-кшатрії відпо-відали тим
же. Посилення впливу буддистів послабило позиції кшатріїв. Багато з них покинули військову
службу, перетворились на ремісників і крамарів.

Третя варна – вайшьї, “створені із стегон бога”, – займалися землеробством, скотарством,

ремеслом, торгівлею, але користувалися покровительством правителів. З представників цієї варни
формувалось ополчення, вони сплачували основну масу податкі 13.Процес “перетворення”
варн у касти в Давній Індії.
До вищих варнів належали “двічі народжені”– брахмани, кшатрії, вайшьї. Вони
могли вивчати тексти релігійних творів, знати їх розпорядження і ритуали. Пізніше
з’явилась пригнічена варна – шудри, “раз народжені”. Існування варн пізніше було
закріплено у пам’ятці права Стародавньої Індії – Законах Ману. 
Перша варна – найпривілейованіша – брахмани. Вони ніби виникли з вуст –
“найчистішої” частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає мало не божеством
у людській подобі. Лише він міг визнавати волю богів, вивчати священні тексти,
здійснювати жертвопринесення, обряд коронації правителя. Брахмани звільнялися від
повинностей, навіть цар не міг розпоряджатися їхньою власністю.
Друга варна – кшатрії (раджанья), “створені з рук бога”. Вони становили основну
частину верхівки чиновників: пра-вителів, воєначальників, раджів. В їх руках була
реальна влада – військова і матеріальна могутність. Майже всі царі були вихідцями із
кшатріїв. Релігія зобов’язувала до співробітництва брахманів і кшатріїв.
Третя варна – вайшьї, “створені із стегон бога”, – займалися землеробством,
скотарством, ремеслом, торгівлею, але користувалися покровительством правителів. З
представників цієї варни формувалось ополчення, вони сплачували основну масу
податків. Тільки окремі вайшиї були багаті, посідали високе становище в суспільстві. 
Четверта варна – шудри, “створені із ступнів бога”. Вони не проходили обряду
посвячення. Їхнім головним обов’язком було служіння “двічі народженим”. Шудра
повинен був харчуватися зі столу господаря, носити його недоношений одяг. Він не міг
вивчати веди. Брахман за вбивство шудри ніс таке ж покарання, як за вбивство кота або
собаки. Шудри становили основну масу найманих людей, слуг, ремісників. Шудрі не
можна було мати багатство, оскільки це могло “утискувати брахманів”. 
Таким чином, належність людини до певної варни не заважала їй обирати
професію, досягти певної посади. Однак закон категорично забороняв переходити з одної
варни в іншу, вважав це великим гріхопадінням. З часом між вайшьїв і шудр виникли
поділи на касти за професійними ознаками: ковалі, гончарі, цирульники, прибиральники
нечистот. Були “чисті” і “нечисті ” касти. Остаточно касти сформувалися в епоху
раннього середньовіччя. У найбезправнішому становищі перебували знедолені,
недоторкані – чандали і парії. Люди цієї касти вважалися покидьками суспільства і
виконували найбрудніші, принизливі роботи. Вони жили за межею поселення чи міста. До
їх обов’язків входило перенесення і кремація трупів, страчення засуджених злочинців. Їм
належало носити одяг покійників, їсти з розбитого посуду. До розряду недоторканих
належали чужинські воїни – варвари.
14.Державний лад Давньої Індії та становище індійських царів в імперії Маур’їв.
Маурійська епоха – характеризується посиленням монархічної влади і падінням
ролі інститутів племінного управління. Основою держави вважався цар, який ще при
житті призначав одного зі своїх синів спадкоємцем престолу. Цар стояв на чолі
державного апарату і мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його
повелінням. Цар сам призначав вищих державних чиновників, був верховним суддею.
Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливого брохманського
роду. Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників –
парншад. Вона існувала і раніше, але в епоху Маур’їв набула функції політичної ради.
Рада займалася перевіркою всієї системи управління і виконанням наказів царя. Парншад
як політичний орган складався із військової і жрецької знаті, яка намагалась зберегти свої
привілеї та обмежити абсолютну владу правителя. У ранні періоди парншад був більш
ширшим за складом і більш демократичним за характером органом влади, що мав значний
вплив на раджу і його політику. Поступово кількісний склад паришаду зменшується, він
аристократизується, його роль усе більше зводиться до виконання дорадчих функцій при
царі. Але навіть в епоху Маур’їв, коли царська влада особливо посилилась, паришад
зберігав значний вплив, і маурійські правителі не могли не рахуватися з ним. Подібні
перетворення переживає і сабха – в минулому широкі за складом збори знаті і
представників народу, що виконували дуже важливі політичні функції. В епоху Маур’їв
склад сабхи стає значно вужчим, і вона також набуває вигляд царської ради – раджа-
сабхи. Але порівняно з паришадом, раджа-сабха була більш представницьким органом.
15.Загальна характеристика Законів Ману, їх структура
Закони Ману (Манавадхармашастра) - староіндійський юридичним кодекс,
створення якого традиція приписує міфічному предкові людей Ману, сину Самосущого
(Брахми). Насправді ж, збірник уклала одна з брахманських шкіл між II ст. до Р. X. і II ст.
У другій половині XVIII ст. він був перекладений на англійську мову й таким чином
уведений в науковий обіг.  Закони Ману були написані на санскриті (одна з літературно
оброблених давньоіндійських мов) і складаються з 2650 віршів (шлок), згрупованих у 12
глав:
І глава розкриває уявлення стародавніх індійців про виникнення Всесвіту,
людського суспільства, станів (варн);
II глава розказує про правила життя людини в період учнівства;
IIІ—V глави - про правила життя сім'янина-домогосподаря (шлюбні звичаї,
культові приписи, правила збереження ритуальної чистоти, санітарно-гігієнічні приписи
тощо);
VIглава-правила життя самітника;
VII глава — настанови про обов'язки царя й управління державою,
VIII глава - настанови про судочинство та юридичну практику;
IX глава - про сімейні відносини, покарання за різні злочини, обов'язки членів варн
за звичайних умов;
X глава — про дітей від шлюбів між представниками різних варн і каст, про
обов'язки членів варн за незвичних обставин;
XI глава - приписи про розкаяння й обітницю при спокутуванні вчинених гріхів;
XII глава - опис посмертних ушанувань за недобрі справи в цьому житті.
16. Період військової демократії в Афінах.
Полісний етап історії Стародавньої Греції поділяється на три періоди:
 1. Гомерівський період (XІ–ІX ст. до н.е.) – характеризується пануванням
родоплемінних відносин, які починають розпадатись на кінець даного періоду.
2. Архаїчний період (VІІІ – VІ ст. до н.е.) – відбувається формування класового
суспільства і держави у формі полісів.
3. Класичний період (V – ІV ст. до н.е.) – характеризується розквітом
давньогрецького рабовласницького суспільства, полісного ладу.
У гомерівський період держави ще не було. Це був період військової демократії.
Управління суспільством здійснювалось за допомогою наступних органів.
Постійно діючим органом влади була рада старійшин. Вона формувалась не
стільки за віковими ознаками, скільки за знатністю і багатством. Первісна демократія ще
зберігалась, тому народні збори відігравали в суспільній організації значну роль.
Очолював усю організацію базилевс, який виконував функції воєначальника, верховного
судді і верховного жерця. Він фактично діяв разом з представниками родоплемінної знаті.
Посада була виборною, але при її заміщенні стали віддавати перевагу сину померлого
базилевса, і, таким чином, посада закріплювалась спадково в одній сім’ї.
Таким чином, гомерівська Греція була країною, роздробленою на багато
самостійних округів, з яких пізніше виросли перші міста-держави або поліси.
17.Реформи царя Тесея у Афінах.
Серед заходів ,здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим було
об’єднання трьох племен з центром в Афінах. Для керівництва загальними справами но-
вого об’єднання була створена Рада, до якої перейшла частина справ, що раніше
знаходились у віданні окремих племен.
Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп.
Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу
євгатридів, яким було надано виняткове право на заміщення посад. Більшу частину
населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів).
Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому
значенні і введення нової посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім –
на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 архонтів. Один з них – перший архонт-
епонім, іменем якого називався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо нагляду за
внутрішнім управлінням і судові повноваження щодо сімейних справ.
Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду
старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з
військових, жрецьких і судових справ.

18.Реформи Солона в Афінах.

У 594 р. до н.е. Солона було обрано архонтом. Спираючись на народні збори, він провів
ряд важливих реформ: боргова кабала скасовувалась; продані в рабство афіняни
підлягали викупу і могли повернутися додому. Надалі афінянські громадяни за борги не
могли перетворюватись в рабів. Проте власність заможних осіб залишалась
недоторканою.
До політичних реформ Солона належить проголошення усіх громадян рівними перед
законом, тобто політичної рівності, в основу якої було покладено майновий ценз. Усі гро-
мадяни Афін були поділені на 4 розряди залежно від прибутку з землі. Перший розряд
становили ті, хто мав прибуток не менше 500 медимнів зерна, масла чи вина (1 медимн –
41–52 літри). Ці громадяни називались пентакосимедимнами. До другого розряду
належали ті, хто мав прибуток у 300 медимнів. В ополченні вони були вершниками і
повинні були за свій ра-хунок придбати спорядження. Громадяни третього розряду мали
прибуток не менше 200 медимів, їх звали зевгитами. Це був найчисельніший прошарок
афінських громадян. Усі інші були зараховані до четвертого, останнього розряду. Їх звали
фетами.
Солон запровадив раду чотирьохсот (буле) – 100 чоловік від кожної філи. Створення і
розширення прав народних зборів (екклесії), що стали головним законодавчим і
контролюючим органом Афін, значною мірою сприяло демократизації суспільного і
політичного ладу. 

Солон анулював надто жорстокі Закони Драконта, за виключенням деяких

постанов про вбивство; ввів свободу заповітів; усі види майна, у тому числі і
земельні ділянки, можна було продавати, заставляти, ділити між спадкоємцями.
Була проведена уніфікація системи мір і ваги, здійснений перехід до стабільної
грошової одиниці.

+Реформи Солона в економічній галузі згладили гостроту суперечностей в

афінському суспільстві, оскільки задовольняли і середні верстви населення.
Солона вважають батьком афінської демократії. У проведенні реформ йому
допомагав правник Епіменір.

19.Реформи Клісфена в Афінах.

З іменем Клісфена пов’язана подальша демократизація афінського політичного

ладу. У 509 р. до н.е. він провів дер-жавні реформи, які призвели до остаточної
ліквідації залишків родового ладу.

Свої реформи Клісфен розпочав з введення нового адмі-ністративного поділу,

побудованого на територіальному принципі. У результаті вся Аттика поділялась на
три терито-ріальні округи: місто Афіни з передмістям, внутрішня центральна
полоса і берегова полоса. Кожний округ складався із 10 рівних частин (тритій). Три
тритії, по одній із кожного округа, об’єднувались у філу, і, таким чином, було
створено 10 територіальних філ.

Метою реформи було змішати населення, роз’єднати ро-ди і тим послабити силу
євпатридів.

Рада чотирьохсот була замінена на раду п’ятисот ( по 50 чоловік від кожної філи).

При Клісфені були також розширені ряди афінських громадян шляхом надання
багатьом метекам громадянських прав. Була створена колегія десяти стратегів (по
1 від кожної філи).

Реформи Клісфена були більш послідовні, ніж реформи Солона, і завершили більш ніж
столітній період гострої боротьби між родовою аристократією і демосом, що закінчилась
пе-ремогою останнього. У результаті в Афінах склалась рабо-власницька держава у
формі демократичної республіки.

20.Реформи Ефіальта і Перікла в Афінах.

21. Закони Драконта

Загальна характеристика законів Драконта
Головним досягненням оновлених норм стали більш чітко сформульовані обов'язки чиновників, а
також принципи і порядок їх обрання на посади. Хоча звід законів Драконта і містив у собі деякі
статті про політичній структурі держави, однак вони не були головними у даному збірнику, про
що говорить і його назва – «Звичаї». Основою нових норм були більш чітко прописані штрафні
санкції за різного роду правопорушення. Деякі закони Драконта, поза всяким сумнівом,
виглядають надмірно жорстокими. Взяти хоча б такий безневинний вчинок, як крадіжка фруктів
або овочів, а адже за нього покладалася смертна кара! А от вбивство злодія, вчинене з метою
самозахисту або повернення свого майна, злочином і зовсім не вважалося. Смертна кара
передбачалася за вбивство, підпал і осквернення святині. Драконт навіть передбачив таку норму,
яка здається абсолютно безглуздою, - покарання за вбивство неживих предметів.
Справжні нововведення у кримінальному праві
Як відомо, закони Драконта стали відображенням прогресу в розвитку, яке відбувалося в той час в
афінському суспільстві. Вперше з'явився чіткий поділ вбивств на ненавмисні, навмисні і скоєні в
процесі оборони. Окремо розглядалися злочину, що стосуються позбавлення життя спокусників
сестер, дружин, дочок і матерів. У цю ж категорію потрапляли і вбивства, вчинені під час
спортивних змагань, а також внаслідок різних нещасних випадків. Прерогативою археопага було
розгляд виключно умисних злочинів, які спричинили за собою людські жертви. Покаранням за
вчинення таких вбивств була смертна кара. Ненавмисними ж займалися спеціальні колегії, що
складаються з эфетов, вік яких перевищував 50 років. Ненавмисні вбивства зазвичай каралися
вигнанням винного. Різного роду штрафи, наприклад биками, застосовувалися по відношенню до
громадян, здійснили низку інших злочинів. 
Треба сказати, що закони Драконта в Афінах діяли ефективно і були значною мірою спрямовані на
подолання звичайної в той час кровної помсти, так як суворо забороняли чинити самосуд. В цьому
випадку відповідальність за вбивство лягала тільки на того, хто його вчинив, а не на всю сім'ю, як
раніше. Крім того, ніс покарання і той чоловік, який підбурював до вбивства.
Значення
Схвалені афінським суспільством закони Драконта, характеристика яких була наведена вище, явно
свідчили про те, що воно прагнуло позбутися застарілих родових звичаїв і впровадити у своє
життя оновлену модель державних і класових відносин. Незважаючи на ці досить жорсткі
законодавчі акти, що розвиток грецького права все ж зробила крок вперед. З моменту написання
нових норм аристократи, які засідали в судах, були обмежені у своїх діях чітко прописаними
правилами, виконання яких можна було легко перевірити.
Скасування
Більшість істориків стверджують, що всі закони Драконта діяли на території поліса аж до 594 р. до
н. е., поки свої реформи не став проводити Солон – афінський аристократ і успішний купець. Він
скасував більшість правил, встановлених у 621 р. до н. е, проте залишив ті, які стосувалися
самозахисту і вчинення клієнтом ненавмисних вбивств. Варто відзначити, що сам Драконт,
незважаючи на свої суворі закони, в давнину користувався великою повагою, а його ім'я і зараз
стоїть в одному ряду з кращими світовими законодавцями.
22. Державний лад Спарти

Основи державного ладу Спарти були, як вважають, закладені реформами Лікурга. В

кінцевому вигляді структура органів державної влади й управління Спарти виглядала так:
два царі; рада старійшин — герусія; Народні збори — апелла; колегія ефорів.

Царська влада. Очолювали державу два царі, влада яких, поза всяким сумнівом, походила
з влади племінних вождів гомерівської доби. Подвійна царська влада пояснюється
об'єднанням, згідно з легендами, у давнину двох дорійських племен. Царська влада була
спадковою. Після смерті батька царем ставав його старший син. Якщо цар не мав синів, то
трон переходив до його найближчого кровного родича. Спочатку царі мали дуже широкі
повноваження: скликали Народні збори і раду старійшин, головували на їх засіданнях,
оголошували війну й укладали мир, розглядали і вирішували будь-які спори і конфлікти
громадян, здійснювали культові (жрецькі) функції, командували військом та ін. Згодом в їх
компетенції залишились тільки військові, культові й деякі судові функції. Цареві у
військовому поході належала вся повнота влади. Тільки він віддавав накази, йому
доповідали про всі військові і невійськові справи. Рішення, наказ царя були обов'язковими.

Герусія. Другим важливим органом державної влади у Спарті була рада старійшин —

герусія. До складу герусії входило ЗО осіб — два царі та 28 членів — геронтів. Обиралися
геронти на Народних зборах, пожиттєво, з представників знатних родів, які досягли 60-
річного віку. Компетенція герусії, спочатку невелика, з бігом часу зростала (в міру того, як
звужувались повноваження царів). Уже з VI-V ст. до н.е. герусія стала найважливішим
органом влади й управління Спарти. Отже, герусія розглядала й вирішувала усі важливі
державні справи стосовно внутрішньої та зовнішньої політики, приймала чужоземні
посольства і відправляла свої, попередньо обговорювала питання, які вважала за доцільне
винести на обговорення Народних зборів, готувала проекти рішень зборів, які від імені
герусії доповідав на зборах хтось з геронтів.

Народні збори — апелла. У Спарті їх поза всяким сумнівом можна вважати чи не

найхарактернішим пережитком первіснообщинного ладу. Участь у Народних зборах мали право
приймати лише повноправні громадяни чоловічої статі, котрі досягли 20-річного віку, мали
земельні наділи та тісно пов'язані з їх володінням політичні права. Народні збори обговорювали і
приймали закони, розв'язували питання війни чи миру, обирали геронтів, ефорів та інших
службових осіб, командувачів військами, яких доводилось посилати на різні фронти, вирішували,
хто з царів здійснюватиме верховне командування. Вони виносили рішення у випадку виникнення
спорів з приводу спадкування престолу, укладення чи розірвання союзу з іншими державами,
вибирали послів. Тут обговорювались справи "Пелопонеського союзу", заслуховувались посланці
його членів. Збори надавали або позбавляли громадянства.

Ефори. Вони посідали у Спарті виняткове становище. Коли виник інститут ефорату — не

встановлено. Вважається, що спочатку компетенція ефорів була обмеженою: вони
здійснювали нагляд за способом життя і поведінкою громадян, над належним вихованням
молоді, над періеками та ілотами. Під час першої так званої Мессенської війни царі
Феопомп та Полідор, перебуваючи тривалий час у походах, доручили ефорам здійснювати
судочинство. Надалі влада ефорів почала все більше й більше зростати. Вони нібито
виступали в якості представників й захисників інтересів народу, а насправді — знаті, яка
побоювалась царів, не була певна в їх відданості знаті, оскільки влада царів була спадкова,
отже, мало залежала від знаті. Власне тому вона зробила свою ставку на ефорів, обрання
яких уза-лежнила від себе. Ефорів (п'ять осіб) обирали на рік. Вони створювали єдиний
колегіальний орган — колегію ефорів, під головуванням ефора — епоніма.
 Судові органи. Окремих судових органів у Спарті, наскільки науці відомо, не існувало.
Судовими повноваженнями були наділені царі, ефори, герусія і Народні збори.

Збройні сили. Всі фізично здатні громадяни чоловічої статі у віці від 20 до 60 років були
зобов'язані нести військову службу в якості важ-коозброєних воїнів (гоплітів). Це ж
стосувалося і періеків. При необхідності в якості легкоозброєної піхоти залучали ілотів.

23. Правове становище населення у Спарті У 462 р. до н.е.

вождь демократів Ефіальт. якого Арістотель називав людиною справедливою і непідкупною,
провів ще одні реформи. Головним гальмом у зміцненні демократії Ефіальт вважав ареопаг, де й
далі гуртувалася аристократія. Ареопагу, нагадаємо, належало право контролювати діяльність
Народних зборів і службових осіб. Ареопаг міг накласти заборону на рішення Народних зборів і
урядовців, наглядав за виконанням законів, за поведінкою громадян і т.д. Спочатку Ефіальт повів
боротьбу з окремими членами ареопагу, притягнувши їх до судової відповідальності за
зловживання службовим становищем, за хабарі. Підготувавши такий ґрунт, Ефіальт виступив
проти ареопагу загалом і на Народних зборах домігся цілковитої ліквідації його політичної влади.
За ареопагом залишилися лише деякі судові функції (докладно — далі) та нагляд за релігійним
культом. Відбулося дальше зниження майнового цензу для зайняття посад архонтів: до них
допущено третій розряд громадян — зевгітів. Ефіальт поплатився за здійснення своєї реформи
життям — його було вбито. Після Ефіальта фактичним правителем Афін на посаді першого
стратега став ще один вождь демократів (хоч походив з аристократів і мав великий маєток),
знаменитий політичний діяч, оратор, переможець Олімпійських ігор Перікл . Він був глибоко
відданий ідеям демократії, піклувався про поліпшення життя афінського демосу і метою свого
життя поставив політичну діяльність на користь демосу. Перікл керував державою 15 років.
Перікл також провів низку реформ. Він, зокрема, зрівняв усіх громадян у політичних правах і
допустив їх, незалежно від розряду, тобто від майна, до будь-якої посади в державі. До правління
Перікла державна праця, виконання громадських обов'язків не оплачувались. Перікл домігся через
Народні збори введення оплати за державну службу. Ввели оплату і за військову службу. Перікл
організував велике оборонне будівництво. Афіни і "коридор" до їхнього порту Пірей були оточені
стінами, велике і пишне будівництво велося у самому місті. Зі старого напівсільського міста Афі-
ни перетворилися у велике місто світового значення, яке блиском затьмарило всі інші міста Греції.
24. Закони Лікурга
Визначним державним діячем, законодавцем Спарти був Лікург(VIII ст. до н.е.), який склав
збірник законів. З появою цього збірника права пов’язують виникнення багатьох суспільно-
політичних та правових інститутів. Запровадження писаного права зумовилося майновою
нерівністю, загостренням відносин між людьми, незадоволенням бідноти. „Закони
Лікурга”мали на меті стабілізувати суспільство. Лікург провів земельну реформу, за якою вся
територія Спарти була поділена на 9-10 тисяч рівних ділянок за числом чоловіків-спартанців
(назва ділянки - клер). Кожен спартанець отримав шляхом жеребкування ділянку, але не міг
нею розпоряджатися (продати, або подарувати).
Із чисельних нововведень Лікурга першим і найголовнішим була Рада старійшин. У поєднанні
з царською владою, маючи з нею рівне право голосу у вирішенні найважливіших справ, ця Рада
стала запорукою добробуту і розсудливості. Двадцять вісім старійшин постійно підтримували
царів, вчиняючи опір демократії, але одночасно й допомагали народові берегти батьківщину
від тиранії.
Нікому із звичайних громадян не дозволялось проголошувати свою думку, і народ збираючись,
лише затверджував або відхиляв те, що запропонують старійшини і царі.
Але після натовп шляхом вилучення і додавання став викривляти і ламати затверджені
рішення, і тоді царі Полідор і Теопомп зробили до ретри (ретра - усний договір, закон) такий
припис: „Якщо народ постановить помилково, старійшинам і царям розпустити”, - тобто
рішення прийнятим не вважати, а піти і розпустити народ з тої причини, що він викривляє і
переінакшує краще і найкорисніше.
Перших старійшин Лікург призначив із тих, хто брав участь у його, задумі. Потім він
постановив замість померлих кожного разу обирати з-поміж громадян тих, хто досяг шести
десяти років, тих, які будуть визнані найдоблеснішими.
Народ і в цьому випадку, так само як у інших, вирішував справу криком. Претендентів вводили
не усіх відразу, а по черзі, у відповідності із жеребом, і вони мовчки проходили через збори.
Обраним оголошувався той, кому кричали найдовше і найголосніше за інших.
Лікург надав державному управлінню змішаного характеру, але наступники його, бачачи, що
олігархія все ще надто сильна надівають на неї, ніби вуздечку, владу ефорів - наглядачів.
Створення посади ефорів сприяло не послабленню, а зміцненню держави: воно тільки на
перший погляд було поступкою народові, а насправді ж – посилило аристократію.
Відмовившись від надмірної влади, спартанські царі, разом з тим, позбавлялись ворожості і
заздрощів.
Друге і найсміливішеіз перетворень Лікурга - переділ землі:
Лікург умовив спартанців об’єднати усі землі, а потім розподілити їх знову і надалі зберігати
майнову рівність. Кожен наділ був такого розміру, що давав сімдесят медимнів (медимн
- 52,5 л.) ячменю на одного чоловіка і дванадцять на жінку і відповідну кількість рідинних
продуктів.
Потім Лікург ліквідував у Спарті не подібні і зайві ремесла, щоб завдати розкошам і прагненню
до наживи ще більшого вдару, Лікург провів третєі найкраще перетворення - встановив
загальні обіди: громадяни збиралися разом і усі їли одну й ту ж саму їжу.
Займатися ремеслами їм було суворо заборонено.
Низькою і рабською вважали вони будь-яку ручну працю, будь-які турботи, пов’язані з
наживою.
25-26. Періодизація історії держави та права Риму. Періодизація історії Римського
права.
Римське право, що становило найвищий ступінь у розвитку рабовласницького права,
посідає особливе місце в правовій історії людства. Римляни вперше розробили право
приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи. За
більш ніж тисячолітній період історії Римської держави право пройшло великий шлях
розвитку. Але його зміст у меншій мірі відображав зміни в державному устрої Риму, ніж у
більш глибоких пластах суспільних відносин, особливо тих, які були безпосередньо
пов'язані з рабовласницькою економікою. Крім того, римське право пережило ту
рабовласницьку державність (Західну Римську імперію), на базі якої воно історично
склалося і досягло найвищого розквіту. Тому періодизація історії римського права,
незважаючи на її найтісніший зв'язок з найважливішими подіями в політичному житті
Риму, не може бути зведена до періодизації Римської держави.
Найзагальнішою і найзручнішою для навчальних цілей видається така періодизація
історії римського права:

Найдавніший період (VI ст. до н. е. — середина III ст. до н. е.). Римське право цього
періоду характеризується ще національно-полісною замкненістю, архаїчністю,
нерозвиненістю і простотою основних інститутів права.

Класичний період (середина III ст. до н. е. — кінець III ст. н. е.). Саме на кінець цього
періоду римське право досягає найвищого ступеня розробленості і досконалості, стає
класичним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому
панує «чиста» приватна власність.

Посткласичний період (IV—VI ст. н. е.). У цей час у зв'язку з розпадом

рабовласницького суспільства і державності римське право має на собі відбиток загальної
економічної і політичної кризи. Зміни в римському праві цього періоду пов'язані головним
чином з його систематизацією і поступовим пристосуванням до нових феодальних
відносин, які формуються, що відбувається, однак, вже в східній частині Римської імперії
(Візантії).

27. Правове становище особи Давнього Риму (три статуса).

1. Римські громадяни - згідно з головним принципом древньоримського права, тільки

римський громадянин - civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis
Romanus міг бути членом римського суспільства і суб'єктом прав. Правовим захистом
користувалася лише та особа, яка була римським громадянином.

Статус римського громадянина набували діти, народжені від шлюбу римських громадян.
Дитина народжена поза шлюбом, згідно з римськими законами, поділяла статус матері.
Римське громадянство набувалося також шляхом звільнення римським громадянином
свого раба, усиновлення іноземця, дарування імператором іноземцю громадянства за
особливі заслуги перед Римом, а також шляхом надання римського громадянства цілим
общинам в період імперії. Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі
смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого
кримінального покарання або вигнання з Риму. Римські громадяни володіли всією
повнотою цивільних прав. Поруч з володінням повною правоздатністю в сфері цивільно-
правових відносин римські громадяни посідали привілейоване становище в публічно-
правовій сфері. Вони мали право брати участь і голосувати в народних зборах, займати
найвищі виборні посади магістратів, з них комплектувалася армія. Це сфера політичних
прав, які не залежали від сімейного стану особи.

2. Латини - вільне населення общин Лаціуму, котре колись разом з Римом становило
латинський союз, який припинив своє існування ще в IV ст. до н.е. Древні латини
користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони користувалися
лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів. Однак вони
мали такі ж jus commercii і jus connubii, як і римські громадяни. Латини колоніальні
володіли лише jus commercii, a jus connubii -тільки в тому випадку, якщо воно було
спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до
суду за розв'язанням майнових спорів, а також порядок судочинства був для всіх латинів
таким же, як і для римських громадян.
За певних обставин римлянин досить легко зміг змінити своє громадянство на становище
латина з метою одержання земельного наділу в приєднаних до Риму провінціях. Разом з
тим і латин за певних умов міг стати повноправним римським громадянином. Зокрема,
римське громадянство набували древні латини, переїхавши на постійне проживання до
Риму. Було встановлено правило: латин, який мав намір переїхати до Риму на постійне
проживання, зобов'язаний залишити на місці попереднього проживання чоловіче
потомство. Згодом такий спосіб набуття римського громадянства був скасований. Деяким
латинам римське громадянство надавали, якщо вони займали певні виборні посади в своїх
общинах або за заслуги перед Римською державою
За законом Юніана до становища латинів прирівнювались деякі види вільновідпущеників,
яких називали за назвою закону - latini Juniani. Однак їх юридична правоздатність мала
одну суттєву відмінність: на випадок смерті вони не мали права розпоряджатися своїм
майном за заповітом, ані передавати його своїм дітям у спадщину за законом - їхня
спадщина переходила до попереднього рабовласника. Незадоволення латинів своєю
нерівноправністю порівняно з громадянами Риму призвело до так званої союзницької
війни (90 і 89 pp. до н.е.), після якої майже вся Італія здобула право римського
громадянства.
3. Перегрини - серед вільних людей, проте не громадян Риму, найнижчу сходинку
соціального становища в  Стародавньому   Римі посідали перегрини. Питання їхнього
історичного походження ще й на сьогодні невирішене. Більшість дослідників вважають їх
громадянами іноземних держав, котрі якимось чином потрапили на територію Риму, або ж
громадянами капітульованих перед Римом держав (так звані капітульовані перегрини).
У стародавні часи перегрини жодними правами не користувалися. З розвитком товарно-
грошових відносин такий стан вступив у суперечність з економічними потребами
римського пануючого класу - адже розвиток торговельних відносин можливий лише на
засадах рівноправності всіх учасників. Не випадково вже з найстародавніших часів у Римі
з'являється інститут клієнтели. Цей інститут відомий у багатьох народів і поява його
зумовлена тим загальним для стародавнього світу переконанням, що суд і право кожного
народу існують тільки для захисту членів власного суспільства. Іноземець принципово
вважається ворогом і, отже, істотою безправною. Тому, щоб забезпечити собі хоча б
якийсь захист у середовищі чужого племені, іноземець повинен знайти собі покровителя
серед місцевого повноправного населення. Цим пояснюється особиста залежність клієнта
від патрона. Клієнт входив до складу сім'ї патрона, був зобов'язаний йти за ним на війну,
надавати йому матеріальну і моральну підтримку. Деякі клієнти одержували від патрона
землю для обробітку, за що віддавали йому частину доходу. Якщо клієнт не залишав
заповіту, то після смерті все його майно переходило до патрона.
На клієнта поширювалася влада домовладики, і у випадку непослуху клієнт за рішенням
суду міг бути повернутий в рабство. У свою чергу патрон зобов'язаний був турбуватися за
долю клієнта, захищати його інтереси перед третіми особами, оскільки клієнт цивільної
правоздатності не мав; він не міг набувати майно, вступати в договори тощо. Домагатися
своїх прав судовим порядком він теж не міг. Юридичний захист він одержував тільки
через патрона. Якщо патрон нехтував своїми обов'язками, то він піддавався не світському
покаранню, а релігійному осудові.
Отже, перегрини спершу не користувалися ні політичними, ні цивільними правами
римських громадян. І це значно перешкоджало нормальному розвиткові цивільного
обороту між ними і римськими громадянами. В усуненні цієї перешкоди значну роль
відіграв перегринський претор, який у творчому союзі з міським претором ретельно
вишукував найцінніший досвід правової культури народів, які приїжджали до Риму,
узагальнив його і впровадив у практичну діяльність у вигляді права народів -jus gentium.
28. Патриції та плебеї в Римі.
1. Плебеї (плебс) (лат. plebeii, plebs) — у Стародавньому Римі всі громадяни, що не
належали до стану патриціїв. На думку деяких сучасних вчених це було прийшле
населення Рима, яке до реформ царя Сервія Туллія не мало цивільних прав. У період
ранньої Республіки плебеї протистояли патриціям, домагаючись політичної
рівноправності, розподілу завойованих земель, послаблення боргової кабали. До 300 р. до
н. є. вони добилися права виконувати всі магістратури і увійшли в усі головні жрецькі
колегії. Верхівка плебса разом з патриціями утворила нову, патриціансько-плебейську
знать — нобілітет. У період пізньої Республіки слово плебеї (плебс) набуло ще одного
значення: ним стали називати простий народ, тобто всіх громадян, які вважалися нижчими
за сенаторів і вершників. У переносному значенні плебеї — простолюдини.До плебеїв
належало або поневолене, або прибуле населення, а також безземельні вільні корінні
жителі. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями (на правах
приватної власності володіли лише невеликими ділянками), до обрання на жрецькі
посади, були політично безправними. Вони не мали родоплемінної організації, подібної до
патриціанської. За необхідності патриції залучали їх до військової служби як допоміжну
силу, але їм діставалась мі-зерна частина здобичі.
2. Патриції (лат. patricii, від pater — батько) — найдавніша римська знать. На думку
сучасних істориків і за свідченням римських авторів, це були представники сенатських
сімей царської епохи. Саме слово «патрицій» античні історики виводили від офіційного
найменування сенаторів (лат. patres). На думку деяких істориків, патриції — споконвічні
римські громадяни, що протиставляються негромадянам — плебеям. У царський період
сенат складався тільки з патриціїв. Після допуску в сенат плебеїв у перший рік Республіки
старовинні сенатори-патриції утворили замкнений стан. Лише в 445 р. до н. є. згідно із
законом Канулея були дозволені шлюби між патриціями і плебеями й діти від таких
шлюбів зараховувалися до батьківського стану. На початку Республіки тільки патриції
обиралися магістратами, жерцями і членами жрецьких колегій. Спочатку лише вони
належали до повноправного населення – “римського народу”, що склався на основі союзу
трьох племен (триб), які поділялися за родами і куріями (об’єднаннями родів). За
легендою Ромул, один із засновників Риму, доручив патриці-ям відправляти управлінські
та жрецькі обов’язки, плебеям (простолюдинам) – обробляти землю, утримувати худобу і
займатися прибутковим ремеслом. Плебеї перебували поза римською родовою
організацією. До кінця царського періоду римська община та її самоуправління мали всі
ознаки війсь-кової демократії.
29.Перша сецесія в Римі та її наслідки згідно розповіді Тита Лівія.

Тіт Лі́вій (лат. Titus Livius) (59 до н. е. — 17 н.е.) — один з найвідоміших

римських істориків, автор часто цитованої «Історії від заснування міста»
(лат. «Ab urbe condita»), а також історико-філософських діалогів та
риторичного твору епістолярної форми до сина, які не збереглися.

Став засновником так званої альтернативної історії, описавши можливу

боротьбу Риму з Александром Македонським, якби останній прожив
довше. Зразками досконалого стилю Лівій називав Демосфена та Цицерона.

Лівій походив із заможної родини, в ранній молодості приїхав до Риму, де

отримав гарну освіту, після чого зайнявся філософією, історією та
риторикою. Хоча його пов'язували близькі стосунки з Октавіаном
Августом, Лівій не брав активної участі в політичному житті. Після 27 до н.
е. Лівій почав працювати над фундаментальної працею з історії Риму в 142
книгах. Він вірив у моральні цінності, в яких бачив запоруку відродження
Риму, і в той же час, поділяючи погляди стоїків, вірив у фатум. У книгах,
що збереглися, розміщено близько 40 промов історичних та
напівлегендарних фігур. Хронологічно стиль Лівія являє собою проміжний
етап між класичним та так званою латиною срібного віку Імперії.

Сецесія (право) — правний принцип. Вживається до певної територіальної

чи національної одиниці, що намагається здійснити програму
відокремлення від однієї держави на користь іншої, часто з метою
утворення власної.

30. Римські мігістратури.

Магістрати (від лат. magistrates — сановник, начальник) — посадові особи

Стародавнього Риму в епоху Республіки (509—30 pp. до н. е.).
Розрізнювалися магістрати ординарні — ті, що обиралися народними
зборами, і екстраординарні — ті, що обиралися або призначалися за
надзвичайних обставин, а також вищі магістрати, що обиралися в
центуріатних коміціях, і нижчі — які обиралися в трибутних коміціях.
Вищими ординарними магістратами були цензори, які проводили перепис
громадян і стежили за їхньою поведінкою, консули і претори. Нижчі
ординарні магістрати — едили, які відповідали за порядок і благоустрій у
місті Римі, квестори, які відали скарбницею, тощо. Особливе місце серед
ординарних магістратів займали народні трибуни, які контролювали
діяльність всієї влади і захищали громадян від її свавілля. Вищі
екстраординарні магістрати — диктатор, начальник кінноти та інші.
 Магістрати мали право видавати едикти, які мали обов'язкову силу до
закінчення терміну їх повноважень, вершити суд, накладати штрафи. Вищі
магістрати, виключаючи цензорів, володіли верховною владою (імперієм),
що давала право очолювати військо, здійснювати карну юрисдикцію і мати
почесну охорону (лікторів)

31. Джерела Римського права давнього періоду.

Найдавнішим джерелом права в Римі були правові звичаї (mores majorum).

Римська історична традиція, що піддається, однак, сумніву, згадує
про законодавство римських царів (рексів). Оскільки ці джерела права,
тісно пов'язані з традицією і релігією римського народу (квіритів),
виступали спочатку як патриціанські, в літературі висловлюється
припущення про існування особливої системи правових звичаїв у плебеїв.
Рух плебеїв за рівноправність, природно, відбився й на правовій сфері,
оскільки патриціанські магістрати і жерці (понтифіки) довільно тлумачили
неписані звичаї, ігноруючи інтереси плебеїв. З боротьбою плебеїв і
патриціїв пов'язується прийняття (близько 450 р. до н. е.) перших писаних
римських законів — Законів XII таблиць. Відповідно до традиційної версії
для їхнього складання була створена спочатку комісія з 10 патриціїв
(децемвірів), що підготувала закони на 10 таблицях, текст яких не
задовольнив плебейське населення Риму. В результаті гострого
політичного конфлікту була створена нова комісія децемвірів, яка
складалася як з патриціїв, так і з плебеїв. Ця комісія доповнила первісний
текст ще двома таблицями.

32. Процес в Давньому Римі за Законами ХІІ таблиць.

Надзвичайно суворим формалізмом відзначаються правила вирішення

майнових спорів, що становлять у своїй сукупності цивільний процес.
Найвідоміша з його форм — так званий легісакційний процес — передбачала
складну процедуру.

Позивач з'являвся до претора і робив заяву. Претор призначав день суду.

Відповідач викликався самим позивачем. Йому дозволялося застосовувати
силу. Процес відбувався у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач,
потім відповідач накладають на неї (чи на її частину, наприклад, шматок
дерну, якщо йдеться про землю) паличку-віндикту. При цьому вони
виголошують установлену звичаєм формулу (для кожного випадку
особливу).

Кримінальний процес (особливо за часів домінату) набуває чітко вираженого

інквізиційного

+характеру. Суддя (імператорський чиновник) зосереджує у своїх руках і

обвинувальні, і судові функції. Суд відбувається за закритими дверима,
обвинувачений позбавляється права на юридичну допомогу та інших
процесуальних гарантій, що існували в республіканську епоху. У ході
судового процесу до осіб нижчих станів, як раніше до рабів, почали
застосовуватися катування. Судовий вирок можна було оскаржити в
апеляційному порядку до вищестоящого імператорського суду (спочатку
допускалися дві інстанції, після Діоклетіана — три). Новою і єдиною
гарантією для обвинуваченого стало право притулку в імператорських
храмах і біля статуй імператорів, що тимчасово могло врятувати його від
арешту.

У римському кримінальному праві класичної епохи спостерігався деякий

прогрес в галузі юридичної техніки (розроблення понять вини, співучасті,
замаху тощо), але зростання сваволі імператорів призвело до того, що ці
загальні і важливі категорії, як правило, не використовувалися в практиці
імператорських судів. Однак у подальшому вони вплинули на розвиток
феодального права, хоча королівська влада запозичала з римського
кримінального права насамперед його каральні і репресивні положення.

33.Джерела Римського права в класичний період (Преторське право та право

народів).
На новому етапі історії римського права, як і раніше, важливу роль відігравали закони, але
найбільш характерним джерелом права в цей час стають едикти преторів, на базі яких
поряд з цивільним (як і раніше шанованим, але дедалі менш застосовуваним) правом
виникають дві нові і зовсім самостійні правові системи: преторське право (ius praetorium)
і «право народів» (ius gentium). Обидві ці системи були результатом правотворчої
діяльності преторів. Отже, в Римі виникла складна (по суті потрійна) система джерел
права.
Вступаючи на посаду, претор оприлюднював свій едикт, у якому містилися юридичні
формули, за допомогою яких він мав намір підтримувати порядок і вершити суд. Ці
формули істотно відхилялися від норм цивільного права, хоча формально претор повинен
був діяти в його межах. Положення, що містилися в едиктах, самі не мали сили закону, але
були обов'язковими, оскільки підтримувалися преторською владою. Сам претор був
зобов'язаний дотримуватися свого едикту, термін дії якого спливав через рік. Наступний
претор, як правило, лише дещо змінював едикт свого попередника, вносячи до нього нові
положення (ediktum novum) і відкидаючи застарілі. Але оскільки основна частина едикту
зберігалася, преторське право завдяки гнучкості і пристосовуваності характеризувалося
певною спадковістю і стабільністю.
Особливу роль у розвитку права в класичний період відіграли едикти претора перегринів,
посада якого була введена в 242 р. до н. е. Останній регулював відносини між римськими
громадянами й іноземцями (перегринами), а тому взагалі не був зв'язаний нормами
цивільного права. У своїй правотворчості (видаючи едикт) він мав велику свободу
розсуду, міг у своїх правоположеннях посилатися на «справедливість» чи на «природний
розум» (naturalis ratio). Створене преторами перегринів «право народів» було не
міжнародним, а внутрішньодержавним, тобто римським правом, причому його найбільш
розвиненою і досконалою частиною.
34.Джерела римського права посткласичного періоду (Інституції Юстиніана,
Дигести, Кодекс).
У період домінату в зв'язку з глибокою кризою рабовласницької системи римське право
зазнає деяких незначних змін, але його основні інститути практично зберігаються в
попередньому вигляді. Найістотніші зміни в цей час відбуваються саме в джерелах права,
серед яких усе більшої питомої ваги набуває законодавство імперато-рів. У зв'язку із
встановленням всевладдя імператорів нові покоління юристів втрачають право давати
обов'язкові консультації, позбавляються можливості формулювати нові правові норми, як
це вже раніше відбулося з преторами.
Втрата римським правом колишнього динамізму, стирання меж між цивільним і
преторським правом, з одного боку, і «правом народів» — з іншого, оскільки цей поділ в
єдиному імператорському законодавстві втрачає свій зміст, створили сприятливі умови
для проведення кодифікаційних робіт. Особливо жваво роботи із систематизації права
велися в східній частині римської імперії (Візантії). Тут наприкінці ІІІ ст. були укладені
приватні збірники римського права — Кодекс Грегоріана і Кодекс Гермогеніана, а в 438
р. здійснена перша офіційна кодифікація імператорських конституцій (Кодекс Феодосія).
Першу частину Зводу становлять Інституції Юстиніана, видані в 533 р. н. е. Вони були
укладені на основі подібних збірників класичних юристів, насамперед Гая. Інституції Юстиніана,
однак, не були простою компіляцією з книг попередніх авторів. Це був оригінальний твір, хоча і
побудовЗАКОНаний за традиційною схемою з чотирьох книг, що, у свою чергу, поділяються на
титули. Перша книга присвячена праву в цілому і правовому становищу осіб, друга — речам і
речовому праву, третя — спадкуванню, договорам і зобов'язанням, четверта — деліктам і позовам.
Інституціям було надано силу закону, на них могли посилатися судді, виносячи рішення.

Найважливішу за багатством використаного правового матеріалу частину Зводу

Юстиніана становлять Дигести (або Пандекти), також видані в 533 р. н. е. Під час їх
укладення були використані праці 39 юристів, близько 1,5 тис. творів. З цих творів узяті
витяги, які були підібрані і розташовані за певною системою з усуненням багатьох
протиріч. Дигести містять приблизно 150 тис. фрагментів, найбільше в них цитат з
Ульпіана (1/5) і Павла (1/6). Дигести складаються з 50 книг, кожна з яких поділяється на
титули, а потім на фрагменти із зазначенням авторів цих творів. Усі цитовані в них уривки
з творів класичних юристів одержали силу закону. Дигести стали найбільш відомим і
широко використовуваним джерелом римського права для наступних епох.
Третій законодавчий звід, укладений за вказівкою Юстиніана і під керівництвом
Трибоніана, — це Кодекс (перше його видання було здійснене в 529 p., друге, виправлене
і доповнене, — у 534 p.). Кодекс охопив усі конституції імператорів, починаючи з Адріана
і закінчуючи самим Юстиніаном (усього було включено 4,6 тис. конституцій). Кодекс
Юстиніана складався з 12 книг, з яких 1,9-12 були присвячені різним питанням публічного
права (церковне, кримінальне тощо), а книги 2-8 — приватному праву. Кожна книга
поділялася на титули, у межах яких імператорські конституції систематизувалися в
хронологічному порядку. Титули, у свою чергу, були поділені на параграфи.
Кодифікація Юстиніана стала своєрідним підсумком усієї історії римського права. Тому
Звід законів Юстиніана, хоча і відбив деякі посткласичні і суто візантійські риси, є у своїй
основі джерелом римського права.
35.Загальна характеристика та джерела права Візантії.
Візантійске право являє собою унікальне явище для середньовічної Європи. Воно х-ться
високим ступенем стабільності, внутрішньої цілісності, здатністю пристос до мінливих
соц-економ та політичних умов. Вже на ранніх етапах розвитку держави у Візантії
склалася правова система, яка виросла безпосередньо з римського права, але випробувала
на собі вплив специфічних перехідних до феодалізму відносин у суспільстві. Пряма
спадкоємність римського і візантійського права знайшла своє відображ у викор
імператорського законодавства в якості осн джерела права. Відносна стабільність
політичної системи Візантії сприяла тому, що саме тут були зроблені перші спроби
кодифікації імператорських конституцій, а потім і римського права в цілому. Першим
офіційним небозводом римських законів був складений у 438 році Кодекс візант імпер
Феодосія , в який увійшли всі імператорські конституції з часу правління Костянтина. У
IV-VI ст. у Візантії спостерігається високий рівень розвитку правової думки, складаються
самостійні юридичні школи . В середині VI ст. під керівництвом видатного юриста
Трібоніана була здійснена всеосяжна систематизація римського права, підсумком якої є
Звід законів Юстиніана. Ця кодифікація була тим фундаментом, на якому остаточно
сформувалася її правова система. Звід законів Юстиніана відбив і деякі специфічно
візантійські риси. Вони виявляються в ряді інтерполяція в тексті Дігест, ще більшою
мірою в Кодексі і особливо в Новелла Юстиніана. Візантійські юристи на відміну від
своїх класичних попередників, уникали дефініцій і використовували казуїстичний стиль
викладу, прагнули нерідко до спрощення, до з'ясування термінів, до вироблення простих і
зрозумілих визначень. Особливою популярністю в цей час мала робота Кирила Старшого
"Про дефініціях". На формування візантійської правової системи значний вплив надали і
правові звичаї, особливо поширені в східних провінціях. Особливо помітним в кодифікації
Юстиніана було вплив християнства. Деякі правові інститути починають трактуватися в
чисто релігійному дусі. Під впливом християнства в раціоналістичну схему римського
права вносяться і деякі етичні конструкції. Так, Юстиніан в Дігестах поряд з поняттям
права використовує традиційне поняття "правосуддя", але тлумачить останнє як
"справедливість", причому в дусі християнської моралі. Осн напрямки переробки
класичного римського права, що знайшли своє відображення в кодифікації Юстиніана,
отримали більш повний розвиток в подальшій іст візантійського права. У візантійських
судах застосування кодифікації Юстиніана натрапляли на великі труднощі. Ряд її
положень застарівав, але головне - вона була занадто складною і недоступною для
населення імперії. У зв'язку з цим в VI-VII ст. для практичних цілей візантійськими
юристами складалися спрощені коментарі до законодавства Юстиніана на грецькій мові у
вигляді переказів, покажчиків, навчальних приміток.
36.Реформи Карла Мартелла у Франкській державі.
До початку VIII ст. у франків вже склалися дві ворожих одна одній соціальних верстви:
 перша — великі землевласники, які володіли своїми землями переважно на
правах безумовної приватної власності (алод), а тому були відносно незалежні від
центральної влади і нерідко виступали проти неї зі зброєю в руках;
 друга — тією або іншою мірою залежні селяни, що не мали земельної власності і
піддавались експлуатації з боку власників землі, на якій вони жили.
Саме за рахунок цих проміжних шарів значною мірою і відбувався процес аграрного
перевороту. Зміни в соціальній структурі франкського суспільства визначили політику
наступника Піпіна Герістальського — майордома Карла Мартелла.
Оскільки значна частина вільних селян, що розорилися, вже не мала матеріальних засобів
для служби в ополченні, постало питання про докорінну реорганізацію військових сил.
Тому була здійснена бенефіціальна реформа Карла Мартелла.
Суть її полягала в тому, що замість пожалувань землі в повну, безумовну власність (алод),
набула значного поширення система пожалувань землі в умовну феодальну власність у
вигляді "бенефіціїв". Бенефіції надавалися в довічне користування на умовах виконання
певної служби, частіше за все кінної військової. З часом бенефіції стали перетворюватися
з довічного у спадкове володіння і протягом IX—X ст. набули характер феоду (лену),
тобто спадкового володіння, пов'язаного з обов'язком військової служби.
Карл Мартелл здійснив широке роздання бенефіціїв. Фондом для них були спочатку землі,
що конфісковували у бунтівних магнатів, а коли ці землі вичерпалися, він забрав частину
церковних земель, та наділив велику кількість бенефіціаріїв.
Бенефіціальна реформа мала кілька важливих соціальних наслідків:
1. по-перше, значно укріпила шар дрібних і середніх феодалів, що формувався, які як
професійні воїни стали основою всієї військової організації; вони були
попередниками майбутнього рицарства.
2. по-друге, поширення пожалувань сприяло зміцненню феодальної земельної
власності та подальшому закріпаченню селян. Бенефіціарій зазвичай отримував
землю разом із людьми, іноді вже залежними, які виконували на його користь
панщину або сплачували податок.
37.Виникнення Салічної правди та її загальна характеристика.

Салічна правда – це не звід законів і не кодекс, а фіксований перелік правових

звичаїв. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті
встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів,
за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбача-ла суворі покарання,
великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження.

Покарання диференціювались залежно від становища правопорушника.

Салічна правда свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти.

Якщо злочинець не може сплатити ви-куп за вчинене вбивство, то “він має
заплатити своїм життям”. Проте кривава помста забороняється, якщо вбивство
вчинене ненавмисно.

Основним покаранням був штраф, який визначався в солідах і динаріях (1 солід =

40 ден.). Вергельд (ціна людини) господареві вбитого раба становив 35 солідів. За
вбивство напіввільного (лита) призначалась плата 100 солідів, вільного франка –
200, графа, королівського чиновника – 300 солідів. За вбивство графа при
виконанні ним службових обов’язків вергельд потроювався.

Передбачалось покарання тих, хто ганьбив гідність франка (гл. ХХХ).

Статті Салічної правди охороняли і захищали життя та гідність жінки. За

викрадання чужої дружини належало платити штраф 200 солідів. Той, хто хапав
вільну жінку за руку, кисть або палець платив 15 солідів, а, хто називав вільну
жінку розпусницею – 45 солідів (гл. 20, 30 пар. 3).
38.Прийняття Великої Хартії вольностей 1215 р. в Англії та її основні положення.
Велика хартія вольностей 1215 p. була прийнята в результаті виступу баронів за участю
лицарства і городян проти короля Іоанна Безземельного. В Англії цей документ тривалий
час вважався першим конституційним актом. Однак історичне значення Хартії може бути
оцінене лише з урахуванням реальних умов розвитку Англії наприкінці XII — на початку
XIII ст. Закріплюючи вимоги й інтереси різнорідних і навіть протилежних сил, які тимчасово
об'єдналися, Хартія є суперечливим документом і не виходить за межі феодальної угоди
між королем і верхівкою опозиції.
Велика Хартія Вольностей являє собою перший конституційний документ Англії, де прямо
і чітко закріплені права феодалів та вільного населення. Вона є основою для побудови
станово-представницької монархії в країні, адже допускає баронів та вільних людей до
управління державою на паритетних з королем правах. На перше місце в ньому виходять
питання справляння податків, звільнення від їх сплати, феодальна опіка.

Сама Велика Хартія Вольностей має форму королівського пожалування. В першій

статті тексту Іоан говорить, що він жалує своїм підданим права і свободи. Про тиск
на короля в тексті стараються не згадувати.

Уcі cтaтті умовно поділяють нa тpи гpyпи: -Статті, що відображають матеріальні

інтереси різних соціальних шарів (ст. ст. 1 -11, 13, 16, 27 та інші).

- Статті, які претендують на встановлення нових політичних порядків, зокрема на

обмеження королівської влади (ст. ст. 12, 14, 39, 61), – так звані конституційні
статті.

- Статті, що підтверджують раніше існуючий або новостворюваний порядок роботи

судових і адміністративних органів, а також припиняють зловживання
королівського апарату в центрі і на місцях (ст. ст. 17-22, 24, 25, 34, 36, 38, 40 та
ін .).

+Beликa Xapтія вoльнocтeй бyлa підтвepджeнa кopoлeм Гeнpіxoм ІІІ в 1225 p. і

ocтaтoчнo Eдyapдoм І в 1297 poці. Paзoм з тим, зміcт Beликoї Xapтії вжe в XІІІ cт.
піддaвcя cyттєвим змінaм. Пepш зa вce, в умовах баронської війни 1216 р. бyлa
виключeнa cтaття 61, якa cтaвилa кopoля під нaгляд бapoнcькoї oлігapxії.

39.Сеньоріальна монархія у Франції. Реформи Людовика ІХ.

Становлення сеньоріальной монархії означало занепад центральної державної влади,
ідрив внутрішньої єдності країни, послаблення її зовнішньополітичного становища.
Спочатку функції королівської влади були обмеженими. Він вважався головою
французького війська, здійснював суд. Судову владу король мав тільки в межах свого
домену. З XII ст. положення короля поступово змінюється. Відновлюється практика
видання королем законодавчих актів - встановлення , хоча для цього потрібно згоду
великих феодалів . У XIII в. визнається, що королівський акт, якому присягнули васали,
обов'язковий і для відсутніх феодалів. Розширюється сфера судової юрисдикції короля.
Велику роль у підвищенні авторитету королівської влади та зміцнення центральної
адміністрації зіграли реформи короля Людовика IX . Важливе місце серед них займала
військова реформа: створення міської міліції, загонів наймитів. Людовик IX заборонив
приватні війни в королівському домені. На решті території вводилися так звані 40 днів
короля. Протягом цього терміну феодали не могли починати військові дії, з тим щоб будь-
яка з сторін могла перенести спір до суду короля. У 1260 році на базі королівської курії
було створено спеціальний судовий орган - парламент, який мав намір на сесії в Парижі
чотири рази на рік і став вищим судом у Франції. Людовик IX ввів на території домену
єдину королівську монету, заборонивши тут використання грошей, випущених іншими
феодалами.

40. Генеральні штати у Франції

41.Партикуляризація феодального права у Франції.

ПАРТИКУЛЯРИЗАЦІЯ –(від лат. particularis – окремий, частковий) – прагнення

окремих частин, областей буржуазної держави до якомога більшої незалежності
від центру, до недоторканності місцевих прав, привілеїв. Роздробленість Франції
чітко було відображено у феодальному праві.

Відсутність єдності країни, обумовленого в кінцевому підсумку соціально-

економічними відносинами, сприяла і не подолана повністю її етнічна
роз'єднаність. Населення ще не відчувало себе приналежним до однієї народності.

+Суд. Йому були властиві всі характерні риси середньовічної юстиції. Кожен

вільний повинен був судитися "судом рівних». Підсудність кожної особи залежала
від тієї ступені ієрархії, на якій воно знаходилося. Відповідно васал короля міг бути
судимий тільки йому рівними - васалами короля. Таким судом ставала Королівська
курія.

Великими судовими правомочностями була наділена церква. Крім звичайної

сеньориальної юстиції в своїх володіннях, церква розглядала справи
певної персональної та предметної підсудності. Виключно церковної юрисдикції
підлягали кримінальні і цивільні справи духовенства, а також осіб недуховного звання, але
по службі пов'язаних з церквою. Крім того, церковні суди розглядали справи щодо всіх
зазіхнули на непорушність догматів релігії і авторитет церкви 

42 Виникнення та основні етапи розвитку феодальної держави в Німеччині.

43.Золота булла 1356 р.
Золота булла 1356 (лат. Bulla Aurea) — законодавчий акт Священної Римської імперії,
ухвалений імперським рейхстагом в 1356 році; найвідоміший з документів, що
називався «Золота булла». Текст документа, складений латиною, затверджений
імператором Карлом IV Люксембурзьким. Дія булли припинилася з закінченням існування
імперії (1806 року).
Булла визнавала суверенітет князів в їх володіннях, узаконювала можливі війни між
феодалами, знову заборонила союзи міст. Цим же документом підтверджувалося право князів
на необмежене карбування власних монет.
Булла регламентувала обрання німецького короля (імператора) колегією семи
імперських курфюрстів (архиєпископів Майнца, Тріра і Кельна, короля Чехії,
Рейнського пфальц-графа, герцога Саксонії і маркграфа Бранденбургу) і визначала права цих
курфюрстів. Провідна роль у рейхстазі відводилася архиєпископу Майнцському. Крім того,
булла забороняла поділ територій курфюрств.

44. Саксонське зерцало.

Саксонське зерцало (лат. Speculum
Saxonum, нім. Sachsenspiegel) — німецький середньовічний збірник правових норм. Укладений
близько 1230 р. (за ін. даними — в 1220—1235 рр.) суддею і вченим Ейке фон
Репковим (нім. Eike von Repkow/Repgow/Repchow), шефеном графства Ангальт поблизу
м. Магдебурга в Саксонії на замовлення графа Гоєра фон Фалькенштайна (нім. Hoyer von
Falkenstein).
Написане латинською мовою, згодом перекладене нижньонімецьким діалектом німецької
мови. Та обставина, що воно було викладене на німецькій мові мала велике значення в тому
розумінні, що Зерцало створило спільну німецьку юридичну мову для усіх німецькомовних
регіонів імперії (за Г. Дж. Берманом). За припущенням Г. П. Гуменюк[1] можливим місцем його
укладання була церковна бібліотека Кведлінбурга.
Джерелами укладання «Саксонського зерцала» були Біблія, канонічне право,
закони Священної Римської імперії, що мали поширення й застосування в Саксонії, звичаєве
право земських та ленних судів із регіонів ельбських єпископств.
Структурно «Саксонське зерцало» включає чотири передмови — передмова у римованих
двовіршах, пролог тексту, пролог та передмови «Від народження Бога» («Von der Herren
Geburt»); три книги земського права (нім. Landrecht) та книги ленного права (нім. Lehnrecht).
Земське право поширювалося на все населення, а ленне — лише на феодалів-
землевласників. В книгах земського права зібрано норми державного права (обрання
імператора, скликання та діяльність рейхстагу тощо), права місцевого самоврядування,
шлюбно-сімейного права, цивільного, кримінального та процесуального права. У книгах
ленного права йдеться про ленні відносини, ленний суд, міські лени.

45.Кароліна
-ухвалене 1532 року Кримінально-судове укладення Священної Римської імперії
німецької нації.Будучи єдиним загальноімперським законом роздробленої
Німеччини, Кароліна мала на меті упорядкувати кримінальне судочинство у
місцевих судах. Дане Укладення є одним з найповніших кодексів кримінального
законодавства XVI століття. Весь кодекс був побудований на презумпції вини,
тобто звинувачуваний сам мав доводити свою невинуватість.Видано його було
через три роки після завершення селянської війни в Німеччині, відрізнявся
суворістю, навіть жорстокістю мір покарання. Діяв до кінця XVIII століття.
46.
У 679 р. Хан Аспарух переміг Візантію, змусивши її укласти з ним мир і визнати
болгарську державу,яка була під назвою Першого Болгарського царства.При князі
Симеоні (893 – 927рр.) Болгарське царство стало найбільш могутньою державою на
Балканах, підкоривши Македонію і Сербію.У період Другого царства (1187 – 1396
рр.) настає новий підйом болгарської феодальної держави. Болгарія розпадається
на ряд самостійних феодальних держав. У 1393 р., скориставшись роздробленістю
Болгарії, турки захопили столицю Болгарського царства – Тирново, а через три
роки, незважаючи на опір болгар, поневолили всю країну. Самостійний розвиток
Болгарії припиняється майже на п’ять століть.
47.«Закон судний людєм»
-найдавніший звід слов'янського права. Складений у 8-на початку 10 ст.,
упорядкований болгарським царем Симеоном(893–927).Збережений в руських
списках у короткій та поширеній редакціях.На сьогодні відомо близько сотні
списків, найдавніші – кінця 13 ст.Вважають, що "З.с.л." був використаний при
складенні Уставу Ярослава Мудрого та "Руської правди". Зміст пам'ятки дає змогу
реконструювати деякі особливості тогочасних суспільних відносин.
48.
Утворення єдиної держави відбулося під владою сербського монарха Стефана
Нема ні (1168—1196 рр.), засновника династії Неманичів, яка правила до кінця XIV
ст. Найбільшої могутності Сербська держава досягає у XIV ст. за короля Стефана
Душана (1308— 1355 рр.), коли відбуваються подальше посилення королівської
влади, централізація Сербської держави і розширення її території за рахунок
сусідніх територій. За друга складалася з кількох поколінь близьких родичів по
батьківській лінії, які жили під одним дахом, вели спільне господарство і спільно
обробляли землю. Усе доросле чоловіче і жіноче населення входило до сімейної
ради — установи племінної демократії, наділеної вищою владою в задрузі. До її
відання належало прийняття рішень з найважливіших справ задруги і вирішення
спорів між її членами.
49.Законик Стефана Душана.
Законник Стефана Душана  — середньовічний збірник законів Сербії,
названий за іменем ініціатора його створення - правителя Стефана Душана;
прийнятий на з”їзді феодальної знаті в Скоп'є 21 травня 1349 року
доповнений на соборі в місті Серресі. Залежно від списку складається від 135
до 201 статті. Містив у несистематизованому порядку норми цивільного,
кримінального та інших галузей права. Встановлював порядок судового
процесу; підтримував захист державою православної церкви.
Джерелами Законника стали сербське звичаєве право (звідси - інститути
співприсяжництва, колективної відповідальності сільської громади за
злочини), візантійське право (система покарань), князівське законодавство. У
тексті Законнику знайдіть правові норми, що походять з цих джерел.

До наших днів дійшли понад двадцять списків Законника Стефана Душана,

найдавніший з яких датований XIV ст., а найповніший - XVI ст. (саме цей список і
покладено в основу вивчення пам'ятки).

Законник Стефана Душана складається з преамбули та 201 статті. Перша

частина Законника (ст. 1-135), ухвалена в 1349 р., має досить обмірковану та
логічну композицію. Статті 1-38 установлюють правовий статус
православної церкви, регламентують взаємовідносини між духовною та
світською владою, між церквою та суспільством. Статті 39-63 присвячені
правовому статусу світських феодалів. Статті 64-82 фіксують правовий
статус непривілейованих станів населення. Статті 83-117 є постановами в
галузі кримінального права та процесу. Остання група статей першої частини
Законника містить норми адміністративного права.

Друга частина Законника Стефана Душана (статті 136-201) не має такої

чіткої системи розташування правових норм, що зумовлено її додатковим
характером. У другій частині переважають кримінально-правові норми,
"пересипані" нормами державного та судового права.
50.Держава і право феодальної Японії

У III ст. В Японії почався процес розкладання первіснообщинного ладу. У

середині родів виділялася родова аристократія, розвивалися майнова і
соціальна нерівність, різноманітні форми експлуатації привілейованою
родовою верхівкою своїх родичів і іноплемінників, захоплених під час
військових походів. Рабські форми експлуатації, що сприяли зміцненню
соціально-економічних і політичних позицій родової знаті, не одержали,
проте, широкого розповсюдження. Географічні умови Японії, її острівне
положення, гористість місцевості сковували їх розвиток. Тут не можна було
при примітивних знаряддях праці створити великі латифундії (оскільки
поливне рисівництво потребувало інтенсивної праці селянина на невеличкій
ділянці землі), а також добути за рахунок військових походів достатньої
кількості рабів.

З IV ст. В Японії почали формуватися племінні союзи, а в V ст. вождь

племінного союзу Ямато об’єднав під своїм верховенством велику частину
території країни. Проте міжусобна боротьба, що продовжувалася,
перешкоджала створенню в цей час ефективно діючої центральної влади.
Тривала боротьба окремих кланів за верховенство в племінному союзі, яка
вплинула на посилення процесів соціального розшарування і формування
державного апарату, призвела в 645 р. до перемоги одного з них на чолі
з Тайка.

Японський феодальний клас складався з двох основних станів —

напівзалежного від центральної влади князів — даймо і дрібного дворянства,
відомого під назвою «самураїв». Самураї мали значні привілеї, які навіть
надавали їм право безкарного вбивства будь-якого ремісника або купця, якщо
останні не виявляли йому достатньої поваги.
В історії організації влади і управління середньовічної Японії періоди
існування централізованої держави змінюються політичною роздробленістю,
що дозволяє виділити наступні етапи і форми політико-правового розвитку.

Перший період - правління Тайка - "Велика реформа" (645-1192 рр.) - етап

складання ранньофеодальної централізованої держави в Японії. Це період
політичного домінування будинків Сумерагі (645-697 рр.) І Фудзівара (697-
1192 рр.), Які чинили вирішальний вплив на імператорський будинок і
займали найважливіші урядові пости. Вони провели реформи, розпочаті ще
при Сетоку-Тайс, запозичені з Китаю.

 По-перше, була здійснена реформа урядового апарату для

централізації його діяльності. "Великі зміни" торкнулися організації
влади і управління.
 По-друге, була введена надельная система і реформований аграрний
лад за китайським зразком. Земля була
оголошена державною власністю і лунала в наділи селянам та іншим
особам.

Другий період - військово-феодальну державу (сьогунату) -

епоха розвиненого феодалізму, що прагне здійснити военнополитическое
об'єднання країни. У 1192 р Ерітомо встановив звання Сей-і-тай Сьогун
( "Великий воєвода, долає дикунів") і заснував династію сьогунів. Основою
держави стали військові власники. Опору знаті становило військово-
служилої стан самураїв. Виділяються три сьогунату в середньовічній
політико-правової історії Японії.

 Перший сьогунат - Мінамото (1192-1333). Ерітомо Мінамото в 1192 р

провів адміністративну реформу, створивши нову військово-
бюрократичну систему управління. Вона
передбачала двовладдя: релігійні та представницькі функції зберігалися
за імператором, а військові, адміністративні і судові функції
концентрувалися в руках сьогуна.
 Другий сьогунат - Асикага (1338-1568), який за назвою місцевості, де
розміщувалася його ставка, називався ще
сьогунат Муроматті. Проголошення Асикага Такаудзи сьогуном
викликало міжусобну війну, яка тривала 56 років і називалася війною
Хризантем, або війною Північної і Південної гілок.
 Третій сьогунат  - Токугава (1603-1867), що знаменує собою новий
період у політичній історії Японії - період політичного об'єднання
 країни, завершеного в 1615 р XVI в. визріли передумови для ліквідації
роздробленості країни. 

51.Виникнення Арабського Халфіту

Арабський халіфат виник у ІІV ст. на Аравійському півострові в результаті
розпаду первіснообщинного ладу, тобто родоплемінних відносин у арабів.
Створена в 662 році релігійно-політична община Мухамеда розповсюдила
владу Іслам на Аравію, Іспанію, Північну Африку, Єгипет, Сірію, Іран, Ірак,
Персію, держави Середньої Азії, Північну Індію. Ця величезна Імперія
проіснувала до ХІІІ ст. і відома як А. Х
Його історію можна розділити на наступні основні періоди:
 Розклад родоплемінного ладу; (VІ - VІІ ст.),
 Завойовні війни і створення арабської імперії халіфат Омейядів (662-
750 рр.).
 Падіння Омейядів, лахаліфат Абасидів (Багдадський халіфат і його
розпад (750-1258).
В VІ-VІІ ст. араби соціально диференціювались. Виділились окремі роди,
клани і племена. В Мецці рід Омейядів очолив караванну торгівлю.
Загальноплеменні пасовиська захопили власники крупної рогатої худоби. Так
появилась знать.
Складенню держав також диктувалося необхідністю боротьби з Іраном і
Візантією, так як Іран і Візантія суперничали за Іемен, який був
розташований в південній Аравії і в якому уже в першому тисячолітті до н. е.
склалась висока землеробська культура, який був найбільш розвинутою
державою. В 572 році був підкорений Іраном і Візантією.
Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів. В умовах
абсолютно кризової ситуації новий лідер умми потребував повної довіри й
підтримки з боку правовірних мусульман, тому набрав чинності
демократичний принцип, і новим ісламським вождем обрали Абу Бекра, але
новим пророком він стати не міг, бо це б суперечило постулатові ісламу про
Мухаммеда як "печатку" (тобто останнього з пророків). Тож мусульманська
політико-державна думка розродилася концепцією халіфа ("заступника")
пророка і в цій іпостасі - лідера мусульманської общини (й політичного, й
релігійного).
На початку VII ст. у житті арабів-кочівників відбулися значні зміни.
Виділилася племінна знать, активно почала розвиватися торгівля,
сформувалась єдина північноарабська мова та писемність. Подальша історія
арабів пов'язана з іменем Мухаммеда - засновника нової релігії — ісламу або
мусульманства Ім'я Мухаммеда стало в один ряд з іменами Будди, Моісея та
Христа. Пророк ісламу Мухаммед (570-632) абсолютно реальна й конкретна
історична особа. Мусульманство виявилося останньою за часом виникнення
світовою релігією. Воно відразу ж було прилаштоване до потреб молодої
держави. Мухаммед проголосив необхідність встановлення культу єдиного
бога - Аллаха - та нового суспільного порядку. Главою держави повинен був
стати пророк - "посланець Аллаха на Землі".
Незадоволення племінної верхівки змусило Мухаммеда в 622 р. тікати з
Мекки (де він почав привселюдно проповідувати божественні істини, звід
яких він назвав Кораном ("знанням"), і де було завершено організаційне
оформлення мусульманської общини, що стала не тільки релігійною, а й
надплемінною організацією, зародком держави, котра утворювалася) до
Ятрибу. Навколо Ятрибу на ідейній основі Корану стали об'єднуватися
розрізнені сусідні племена, багато з яких було підкорено силою. У 630 р.
мусульмани зайняли Мекку. Ятриб залишився столицею об'єднаної держави,
отримавши назву "Місто пророка" -Медіна-таль-Набі (чи просто Медіна).
Того ж року Мухаммеду підкорилися кочівники внутрішніх регіонів Аравії та
місто Таїф. Після смерті Мухаммеда медінська знать обрала "замісника"
пророка -халіфа. Ним став купець Абу-Бакр, тесть і друг Мухаммеда.
Водоток кожен правитель арабів проголошував себе халіфом.
52.Особливості становлення та розвитку мусульманского права:Пять норматианих
приписів шариату

Ріда порівнював юридичну систему будь-якого суспільства з мовою цього

суспільства. Не можна запозичати закони іншої нації, не зваживши їх на
терезах відповідного світогляду і звичаїв. Ріда закликав до використання
принципу переваги, тобто запозичення найбільш придатних законів, а також
методів вибору, зіставлення і синтезу найкращих рис кожного з 4 тлумачень
ісламу. Ріда вважав незалежність правової системи необхідною опорою для
мусульман. Він дійшов висновку не тільки про необхідність відродження і
збереження шаріату, а й про те що цивільний уряд не може виконувати свої
функції або бути стабільним без розробки відповідних законів. З усіх
мусульманських релігій іслам найтісніше пов'язаний з державою і правом. За
різними підрахунками у світі на сьогодні проживає близько 1 млрд чоловік ,
які сповідують іслам. Існують нації, що сповідують іслам як релігію, але не
сприйняли мусульманське право. Мусульманське право є відображенням волі
Аллаха і відповідно регулює всі сфери життя і діяльності людини. У зв'язку з
початком 15 ст. ісламської ери Ісламська рада підготувала для Європи й
опублікувала 19 вересня 1981 р. у Парижі Загальну ісламську декларацію
прав людини. Деякі положення мусульманського права не відповідають
міжнародним актам прав людини. У перші десятиліття розвитку Арабського
халіфату шаріат відображав інтереси державної верхівки. У наступні століття
мусульманське право перетворилося на порівняно повну і цілісну систему
феодального права. Шаріат виник і розвивався як конфесіональне право.
Шаріат і його нормативна частина містить не тільки правові настанови , а й
релігійну догматику ісламу, мусульманську мораль а також норми , що
визначають відносини мусульман з Алахом. Тісний зв'язок права з
релігійною догматикою дістав вияв у нормативно правових приписах
шаріату. У ньому передбачалося 5 видів дій людини, яким надавалося і
правове значення: обов'язкові, бажані, дозволені, недостойні, та заборонені.
Тобто вчинки поділяються на п'ять категорій: 1) вчинки, які є
обов'язковими; 2) ті, що рекомендуються; 3)ті, що дозволяються; 4) ті, що
не дозволяються; 5) ті, що забороняються . Все життя мусульманина було
зведено до цих дій. Кожен вчинок мав узгоджуватися з релігійними
веліннями ісламу, а з іншого боку кожен його крок набував характеру
юридичного акту.

53 Джерела мусульманського права

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран - священна книга
мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, приписуваних пророку
Муххамеду. Дослідники знаходять у Корані положення, що запозичені з більш
ранніх правових пам'ятників Сходу і зі звичаїв до-ісламської Аравії. Складання
Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізування його змісту і складання
остаточної редакції відбулося при халіфі Омарі (644 - 656 р.).
Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою
конкретні тлумачення, дані пророком по конкретним випадкам життя. Але багато
настанов мають дуже невизначений вид і можуть набувати різного значення в
залежності від того, який зміст в них вкладається.

Іншим авторитетним і обов'язковим для всіх мусульман джерелом права була

Сунна, що складається з численних розповідей про судження і вчинки самого
Муххамеда. Із сунны виводяться норми шлюбного і спадкового, доказового і
судового права, правила про рабів і т. д.

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма, що

розглядалася як "загальна згода мусульманської громади". Поряд з Кораном і
Сунной вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріату. Іджма
розвивалася як у виді інтерпретації тексту чи Корана Сунни, так і шляхом
формування нових норм, що уже не були пов'язані з Муххамедом. Вони
передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими в силу
одностайної підтримки муфтіїв і муджтахидів.
Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликав гострі
розбіжності між різними напрямками, був кіяс - рішення правових справ за
аналогією. Згідно кіясу, правило, встановлене в Корані, Сунні чи Іджмі, може бути
застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кіяс не
тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв
звільненню шаріату як в цілому, так і в ряді моментів від теологічного нальоту. Але
в руках мусульманських суддів кіяс часто ставав знаряддям відвертої сваволі.
Нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були укази
і розпорядження халіфів - фірмани. У наступному в інших мусульманських
державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали
розглядатися і відігравати все зростаючу роль закони - кануни. Фірмани і кануни
також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його,
насамперед, нормами, що регламентують діяльність державних органів та
регулюють адміністративно-правові відносини державної влади з населенням.

54. Злочин та покарання за мусульманським правом. 

Поняття злочину у мусульман було невідділиме від гріха, тобто злочинні посягання
були заборонені Кораном.
Першу групу складали "кровні злочини" тобто вбивства і поранення не зв'язані з
грабіжництвом. До Мухамеда за вбивства каралось вбивство тобто кровна помста.
Мухамед звузив рамки покарання. Кровна помста існувала тільки за навмисне
вбивство, а за ненавмисне - грошову компенсацію родичам вбитого. За
протиправні діяння відповідали особи, які досягли 15-18 років. Оп'яніння, яке було
причиною втрати пам'яті, звільняло від кримінального покарання.

Мусульманському праву відома необхідна оборона і крайня необхідність.

Потерпілий міг вбити злодія або грабіжника щоб повернути своє майно.

Друга група злочинів - худуд (віровідступництво), порушення шлюбної вірності,

п'янство, дача неправдивих показів, а також крадіжки та грабежі). За ці злочини
призначалася смертна кара, відрізання рук, ніг. За порушення шлюбної вірності
Коран виносив покарання - сто ударів батагом, а жінці додатково - пожиттєве
домашнє утримання.
Каяття звільняло від покарання по цій групі злочинів.

Третя група злочинів - посягання на державний устрій. За ці злочини

передбачалася кара в вигляді позбавлення волі, конфіскацію майна і права носити
чалму.

55. Держава та право феодального Китаю.

Основні етапи розвитку китайської держави

Стан роздробленості в Китаї зберігався протягом кількох століть, поки в другій пол. VI ст. два
значних царства, що існували на Півночі і Півдні, не об’єдналися під верховенством династії Суй.
Перші представники цієї династії прагнули до встановлення єдиної держави. Посилення
центральної влади супроводжувалося подальшим закріпаченням хліборобів і наступом на давні
сільські організації. Розіслані на місця чиновники провели облік населення і виявили селян, не
внесених раніше в податкові списки. Був зменшений розмір наділу, податок, навпаки, зріс,
збільшилася трудова повинність. Така політика стала причиною народних повстань і
незадоволення з боку великих землевласників.

Смута і боротьба за владу привели на престол нову правлячу династію — Тан (618—907 рр.).
Щоб припинити народні хвилювання, новий імператор видав ряд указів, спрямованих на
поліпшення становища селян: була ліквідована податкова заборгованість за минулі роки,
обмежувалися терміни державної панщини, звільнялися продані в рабство селяни, феодалам
заборонялося вбивати селян.

Представники Таньської династії прагнули обмежити велике землеволодіння, збільшуючи

державне, і кількість державних оподаткованих селян.

Під час правління Таньської династії було створено досить сильну централізовану державу з
добре налагодженим бюрократичним апаратом управління. Але розвиток феодальних відносин
призвів у другій половині VIII ст., до кризи в державі. Традиція, відповідно до якої верховна
власність на землю належала державі, існуюча соціальна ієрархія і система нагляду не змогли
протистояти прагненням феодалів створити великі землеволодіння. Зміцнивши свої економічні
позиції, феодали стали претендувати на політичне панування в країні. На місцях отримали
поширення сепаратистські настрої. Ведучи з ними боротьбу, держава намагалась присікти
прагнення феодалів до політичного панування, передавши військовим частину функцій і прав
цивільних чинів. Внаслідок цього в провінціях склалося по суті двовладдя, при цьому більш
впливовими виявилися військові намісники.

Скорочення державних земель і зменшення чисельності оподаткованих селян спустошило

державну скарбницю. Всі спроби імператорської влади обмежити зростання великого
землеволодіння не дали особливих результатів. Захоплення земель і селян продовжувалося.
Державні кошти скорочувалися і наслідком цього стали втрати імперією завойованих раніше
територій.

Влада перейшла до власників феодальних маєтків. Замість надільної системи було введено
новий порядок оподатковування. Всі власники землі розподілялися на дев’ять розрядів, залежно
від кількості наявної землі, всі старі повинності замінялися єдиним податком із землі, який
стягували незалежно від віку і працездатності осіб, що оподатковувалися. Податки стягувалися
двічі на рік: влітку і восени.

У результаті реформи оподаткуванню піддавалися не тільки державні селяни, але й утримувачі

земель від приватних осіб.
Дана реформа офіційно визнала земельні володіння феодалів. Скасування надільної системи
призвело до погіршення становища селян, руйнування селянських господарств, що викликало
численні народні хвилювання.
Політична влада імператора похитнулася. У той же час військові намісники домоглися права
успадкування на титули і володіння. Вони, підпорядковуючись імператору лише номінально,
проводили цілком самостійну політику. У Китаї наступив період феодальної роздробленості. На
початку Х ст. було усунуто від влади останнього імператора династії Тан.
 У другій половині Х ст. відновилась загальноімперська політична влада. Новою правлячою
династією стала династія Сун. З метою централізації влади було скасовано стару адміністративну
систему, що забезпечувала панування військових намісників. Знов утворені райони
підпорядковувалися імператору. З метою обмеження влади місцевих чиновників створювалися
паралельні органи управління. З центру в округи і повіти призначалися начальники на постійну
роботу. Крім того, практикувалося тимчасове призначення чиновників із столиці в провінції.
Ідеологічною опорою феодальної монархії служило конфуціанство.

У XIII ст. Китай було завойовано монгольськими феодалами, чиє панування зберігалося до
середини XIV ст. У 1351 р. весь Китай внаслідок широкого народного руху, спрямованого проти
монгольського ярма, знову став вільним. На престол зійшла династія Мін (1368—1644 рр.).
Суспільний і державний лад Мінської імперії точно копіювали стару феодальну державу: той же
розподіл населення на ранги і класи, що перешкоджав утворенню станів, той же бюрократичний
апарат управління. Вся повнота влади була зосереджена в руках імператора. Політичний розвиток
Китаю в XIV—XV ст. сприяв зміцненню феодальних порядків, посиленню невдоволення серед
селян.

Селянська війна 1628—1645 рр. змусила китайських феодалів звернутися за допомогою до

маньчжурських правителів. Придушивши повстання вони скасували Мінську династію і встановили
свою. Династія Цин правила з 1644 до 1911 рр., тобто до Сінь- хайської революції.

Форми і механізм китайської держави

Всесилля бюрократичного апарату на чолі з китайським імператором, централізація, тотальний

поліцейський контроль над особистістю, широта економічних функцій держави й інші чинники
дозволяють говорити про збереження й у середньовіччя своєрідної форми китайської держави —
«східної деспотії» із необмеженою монархічною формою правління.

Найбільш чітко такі її риси проявилися в період правління імператорів династії Тан, коли
склалася класична конфуціансько-таньська модель монархічної форми правління, що існувала в
Китаї декілька століть. Вона отримала особливо різнобічне втілення за часів династії Мін.

На чолі китайської держави стояв імператор, що зосереджував у своїх руках вищу законодавчу і
судову владу. Трон переходив у спадщину старшому сину імператора, інші сини отримували
князівства — уділи, землі яких вважалися їх власністю. Імператорський двір, який налічував велику
кількість слуг, дружин, євнухів, відігравав важливу роль у державному управлінні. Найближчими
помічниками імператора були два цзайсяна. Ці посади займали члени імператорського дому або
впливові сановники. Часто саме вони фактично вирішували державні справи. Водночас розвивався
й ускладнювався спеціальний ієрархічно організований центральний апарат чиновників, на вершині
якого знаходилися, як і в таньському Китаї, глави відомств, своєрідних міністерств, а також
цензората, вищого наглядово-контрольного органу, і п’ятьох комісаріатів, вищих військово-
командних органів.

Управління країною здійснювалося трьома відомствами — палатами: одна палата представляла

органи виконавчої влади, дві інші готували й оприлюднювали імператорські укази, організовували
урочисті церемонії. Діяльністю кожної палати керували начальник і два його помічники: правий і
лівий.

Першій палаті підпорядковувалися шість відомств, що ділилися на дві групи.

До першої відносилися: відомство чинів, що займалося призначенням і звільненням чиновників;

відомство обрядів, що спостерігало за дотриманням обрядів, етикету, моральністю; відомство
фінансів, що здійснювало облік сплати податків. Престиж чиновницької посади в Середньовічному
Китаї був настільки великий, що саме це відомство і його глава вважалися головними серед інших.

До другої групи відомств відносилося військове відомство, що займалося організацією військової

справи в імперії; відомство покарань, якому підпорядковувалися суди і в’язниці; відомство робіт, що
здійснювало організацію трудової повинності оподаткованих.

При імператорському палаці знаходилися особливі управління, що обслуговували імператорську

особу, палацове майно. Важливе місце серед державних установ займала палата інспекторів,
завданням якої було спостереження за центральним і місцевим апаратом. Діяльність цього органу
сприяла централізації державного апарату.

Імперія була розподілена на провінції (дао), округи (чжоу), повіти (сянь). На кожному з цих рівнів
була своя організація чиновників, які призначалися і зміщалися центром. Більш дрібною ніж повіти
одиницею були села, очолювані старостами, а самою дрібною — об’єднання чотирьох — п’яти
подвір’їв. Створення таких одиниць сприяло руйнації родових зв’язків, що у селі були ще досить
сильними. Заміщення державних посад будувалося за системою державних іспитів.

У середньовічному Китаї судові справи розглядалися як у власне судових органах, так і в

органах адміністративних, що виконували судові функції. У Мінському Китаї склалася відносно
струнка ієрархічна судова система, на вершині якої стояв сам імператор, внизу — виборний
старійшина села. Більшість справ вирішувалася в повітових управах — ямінях, де вершив суд
повітовий начальник. У випадку недостатності доказів справа або відкладалася, або передавалася
спеціальному слідчому судді з кримінальних справ, що за своїм чиновницьким рангом
дорівнювався повітовому начальнику.
Справи, пов’язані з тяжкими злочинами: вбивством, крупним розкраданням, хабарництвом,
надходили в область або провінцію, де діяли особливі судово-урядові органи: «управа
адміністративних справ», що здійснювала контроль за правильним виконанням адміністративних
справ; «управа з військових справ», де розслідувалися справи військових; «управа по розгляду
судових справ», тобто по справах іншого населення. Ця стадія в принципі була завершальною для
розгляду більшості судових справ. Тільки в тому випадку, якщо справа не була остаточно вирішена
в області або провінції, вона направлялася в той або інший столичний судово-слідчий орган. В
епоху Мін це були Відомство покарань (син бу), Храм великої істини, Центральний ревізійно-
слідчий карний суд, до якого надходили справи особливої складності. Тут виносились рішення від
імені імператора, якому доповідали про всі смертні вироки. Імператор мав право оголошувати
амністії, а також пом’якшувати покарання
57.Протекторат О.Кромвеля.
У квітні 1653 року члени парламенту, які не переобиралися з 1640 року, вирішили зробити своє
членство вічним. Кромвель з групою мушкетерів з'явився на засідання, назвав присутніх
п'яницями, розпусниками і продажними грішниками, після чого розігнав їх зі словами: «Я покладу
край вашим балачкам». З цього моменту він став правити країною одноосібно. Члени нової палати
громад, утвореної в липні 1653 року, були фактично не обрані, а призначені Державною радою,
тобто Кромвелем. Однак новий орган не виявив повної покірності, і через всього 5 місяців був
розпущений. 16 грудня 1653 року новообраний парламент прийняв першу в історії Англії
конституцію, що отримала назву «Знаряддя управління»(англ. The Instrument of Government). У ній
вперше містилося твердження, пізніше включене до багатьох інших республіканських конституцій:
«Народ, під владою Божої, є основою будь-якої істинної влади». Був обраний новий парламент
(вересень 1654 року) з 400 депутатів, який проіснував кілька місяців і в січні 1655 року за спробу
скоротити повноваження протектора був розпущений. Новий парламент в 1657 році замінив
першу конституцію на нову, яка була названа «Смиренною петицією». Парламент запропонував
Кромвелю титул короля. Кромвель відкинув цю пропозицію, але погодився зробити свою владу
спадковою. Формально Англія залишалася республікою. За новою конституцією Кромвель мав
титул «Його Високість» (англ. His Highness), керував військовими діями і закордонними справами,
призначав і звільняв державних чиновників, підписував закони, засновував титули лордів (які
республіка не скасувала), мав право призначити свого наступника.В 1658 палата лордів була
фактично відновлена (під назвою «інша палата», англ. Other House) як наглядовий орган над
палатою громад, члени її призначалися особисто Кромвелем. Реально другу палату вдалося
укомплектувати лише після смерті Олівера Кромвеля, і проіснувала вона недовго.

58.Habeas corpus act.

-законодавчий актen, прийнятий парламентом Англії 27 травня 1679 року, складова частина
Конституції Великої Британії. Визначає правила арешту та притягнення до суду обвинуваченого в
злочині, надає суду право контролювати законність затримання та арешту громадян, а
громадянам — вимагати початку такої процедури.

Згідно з цим законом, судді були зобов'язані за скаргою особи, яка вважає свій арешт або арешт
будь-кого іншого незаконним, вимагати термінового подання арештованого в суд для перевірки
законності арешту або для судового розгляду; ув'язнення обвинуваченого могло проводитися
тільки за пред'явленням наказу із зазначенням причини.

Акт зобов'язував суддів видавати «габеас корпус» у всіх випадках, за винятком тих, коли підставою
арешту було обвинувачення даної особи в державній зраді або тяжкому кримінальному
правопорушенні. Після отримання судового припису (мандамусу) «габеас корпус», наглядач
зобов'язаний був протягом 3—20 днів (залежно від дальності відстані) доставити арештованого в
суд. У разі затримки судового розслідування закон передбачав звільнення заарештованого під
заставу (чим не могли скористатися незаможні); це не поширювалося на неспроможних
боржників.

Уряду надавалося право припиняти дію Акта в надзвичайних випадках, але лише за згодою обох
палат парламенту і не більше, ніж на один рік. Цей захід практикувалася в дуже рідкісних
випадках, в Англії і Шотландії він не застосовується з 1818 року.

Також статті Акта не поширювалися на цивільні справи.

Але найважливіше, що Акт передбачав відповідальність тюремників і суддів за порушення

відповідних статей закону
Значення

Акт обмежив всевладдя короля і свавілля чиновників у галузі кримінального права і судочинства,
проголосив недоторканність особи, а також принципи презумпції невинуватості, законності,
оперативності правосуддя. Це дає змогу вважати його найважливішим конституційним
документом в історії Англії поряд з Великою хартією вольностей 1215 року. Його значення полягає
в кримінально-процесуальних гарантіях від необґрунтованих арештів і таємних розправ.

59.Акт про престолонаступництво 1710 р. в Англії.

законодавчий акт, прийнятий парламентом Англії у 1701 році, який позбавив католицьку чоловічу
лінію Стюартів прав на престол на користь протестантки Софії Ганноверської та її нащадків.

Основні положення Акта про престолонаступництво:

- після смерті Вільгельма королевою мала стати його донька принцеса Анна Донська;

— якщо в Анни не буде дітей - корона мала перейти до німецьких князів Ганноверзьких;

-особа, що вступала на королівський трон, повинна була при єднатися до Англіканської

(протестанської) церкви та не підтриму вати жодних зв'язків з Папою Римським;

-король не мав права без згоди Парламенту виїздити за межі Англії;

-особа, що була народжена за межами Англії, не могла бути членом Таємної ради, депутатом
Парламенту, обіймати будь-яку іншу відповідальну посаду в державному апараті;

-усі акти короля потребували підпису відповідного міністра ("міністерська відповідальність перед
Парламентом");

-заборонялося обіймати посаду в королівській адміністрації й одночасно бути членом

Парламенту;

судді, призначені короною, залишалися на своїх постах "доки ведуть себе добре", їх можна було
змістити тільки за рішенням Парламенту;

король не мав права милувати тих своїх міністрів, які були засуджені Парламентом у порядку
імпічменту.У цьому акті простежується намагання Парламенту бачити на престолі невпливову
особу, котра не становила б загрози для нього та водночас закріпити своє верховенство в
державі.XVII-XVIII століть в Англії сформувалася буржуазна конституційна монархія з розподілом
влади (дуалістична) та зверхністю Парламенту.

60.Славетна революція 1688-89 в Англії . Біль про права 1689р.

Це був державний переворот, у результаті якого панівні класи передали королівську владу
штатгальтеру Нідерландів Вільгельму Оранськаму, зятю Якова II Стюарта, усунувши останнього з
англійського престолу. Переворот став результатом компромісу між буржуазією та "новим
дворянством" (партією вігів) і частиною великих консервативних землевласників, інтереси яких
відстоювала партія торі.

Причиною перевороту було незадоволення партії вігів і частини торі самодержавною та

прокатолицькою політикою Якова II, що загрожувала активізацією народного руху та притісняла
інтереси буржуазії й "нового дворянства". Запрошуючи Вільгельма на престол, парламентарі
вважали, що він, заклопотаний проблемами на континенті, не дуже буде втручатися в англійські
справи.
Підсумком перевороту було встановлення в Англії конституційної монархії, в якій вищою владою,
що відображала волю значної частини земельних аристократів і великої буржуазії, став
Парламент. Перемога цих сил над королівським абсолютизмом була закріплена в 1689 р.

Біль про права 1689 р.Прийнятий в жовтні 1689 р. англійським Парламентом Біль про права
юридична закріпив встановлення в Англії конституційної монархії. Цей акт істотно обмежував
королівську владу на користь Парламенту, а саме:

-король не мав права без згоди Парламенту скасовувати, при зупиняти закони чи звільняти будь-
кого від їхньої дії;

-без згоди Парламенту король не міг встановлювати та збирати які-небудь податки;

-королю заборонялося без згоди Парламенту збирати й утриму вати армію

-вибори до Парламенту мали бути вільними;

-виступи й обговорення актів у Парламенті не повинні були обмежуватися та контролюватись

будь-яким чином;

-Парламент мав право приймати будь-які закони

-Парламент мав скликатися досить часто;

-королівські витрати щорічно затверджував Парламент.

Крім цього, Біль про права встановлював відповідальність міністрів перед судом, надавав право
підданим звертатися з петиціями безпосередньо до короля, встановлював порядок успадкування
престолу та ін.

. 61. Війна за незалежність США (1775-1783)

 — війна між королівством Великої Британії і лоялістами (прибічниками
британської корони) з одного боку та революціонерами 13 британських
колоній (патріотами) з іншого, які проголосили свою незалежність від Великої
Британії, як самостійна союзна держава, від 4 липня 1776 року. Значні політичні
і соціальні зміни в житті жителів Північної Америки, викликані війною і
перемогою в ній прибічників незалежності, іменуються в американській
літературі «Американською Революцією»

Декларація незалежності Сполучених Штатів підписана 1776 року в Америці —

виданий Другим Континентальним конгресом північноамериканських колоній
Великої Британії документ, прийнятий 4 липня 1776 року, яким було
проголошено, що тринадцять колоній у Північній Америці стають вільними та
незалежними державами і що всі політичні зв'язки між ними та Королівством
Великої Бртанії анулюються.

У вступній частині Декларації розповідається про природність людського

прагнення до політичної незалежності; визнається, що підстави для досягнення
такої незалежності мають бути достатньо вагомими та недвозначними. У
преамбулі окреслюється загальна філософія такого явища як уряд загалом і
пояснюється правомочність революції у випадку, якщо уряд порушує базові
права підданих. У Декларації надається довгий перелік «неодноразових утисків
та узурпацій», чинених британським урядом проти прав і свобод американських
колоністів. Потому згадується про спроби колоністів привернути увагу
британської влади до викладених проблем та про прикру відсутність реакції на ці
спроби. Як висновок, Декларація містить твердження, що існують умови, за яких
люди мають право змінити їхній уряд, що умови були створені внаслідок
діяльності Великої Британії і що у зв'язку з цим колонії змушені відкинути свої
політичні зв'язки з британською короною і перетворитись на незалежні
держави. Декларацію підписано Президентом Другого Континентального
Конгресу Джоном Хенкоком та п'ятдесятьма п'ятьма депутатами конгресу.

62. Статті Конфедерації і вічного союзу 

— перший конституційний документ США. Статті Конфедерації були прийняті
на Другому Континентальному конгресі 15 листопада 1777 року
в Йорку (Пенсильванія) і ратифіковано усіма тринадцятьма штатами (останнім це
зробив Меріленд 1 березня 1781 р.). У Статтях Конфедерації
встановлювалися повноваження і органи влади Конфедерації. Згідно зі статтями,
Конфедерація вирішувала питання війни і миру, дипломатії, західних територій,
грошового обігу та державних позик, в той час як інші питання залишалися за
штатами.

Дуже скоро стало очевидно, що повноваження уряду Конфедерації були дуже

обмеженими (зокрема, він не мав повноважень з оподаткування) і це
послаблювало єдність нової держави. Іншим великим недоліком стало рівне
представництво від штатів в Конгресі Конфедерації, що викликало невдоволення
великих і густонаселених штатів. Критика Статей Конфедерації і необхідність
«створення досконалішого Союзу » призвели до прийняття
в 1787 році Конституції США, яка замінила Статті Конфедерації.

63. Конституція США — основний закон Сполучених Штатів Америки. Чинна

сьогодні Конституція США була прийнята 17 вересня 1787 року під
час Конституційної Конвенції в Філадельфії і ратифікована в усіх 13 тодішніх
американських штатах. Конституція США є найстарішою федеральною
конституцією. Оригінал цього історичного документу знаходиться в Вашингтоні
(округ Колумбія).

64. Білль про права  

— неофіційна назва перших десяти поправок до Конституції США, які
закріплюють основні права і свободи громадян. Поправки були
запропоновані Джеймсом Медісоном 25 вересня 1789 на засіданні Конгресу
США першого скликання і вступили в силу 15 грудня 1791 року[1]. Вперше на
загальнодержавному рівні одноманітно було визначено правовий статус
громадянина США, окреслено сфери федерального контролю за дотриманням
громадянських прав і свобод, які також вперше в історії конституційного
законодавства були побудовані як заборони та обмеження, накладені в першу
чергу на самі законодавчі органи[2].

В числі перших десяти поправок, які складали Білль про права, прийнятий у 1789
році містились норми, які закріплювали основні права та свободи громадян.

 В першій поправці закріплена свобода релігії, слова і друку, право на

мирні збори і право звернення до уряду з петиціями про припинення
зловживань.
 Друга поправка гарантує право громадян носити зброю.
 Третя поправка забороняє розміщення військ у будинках без згоди
власника в мирний час, та допускає (у порядку, встановленому законом) —
 під час війни: «У мирний час жоден солдат не повинен квартирувати в будь-
якому будинку без згоди на це власника; під час війни таке
розквартирування може відбуватися лише у встановленому законом
порядку».
 Згідно з четвертою поправкою заборонено необґрунтовані обшуки і
арешти осіб та вилучення майна.
 П'ята поправка вказує, що ніхто не може бути позбавлений життя, свободи
чи власності без законного судового розгляду, ніяка приватна власність не
може бути відібрана для суспільного користування без справедливої
винагороди; встановлена заборона притягати до відповідальності за одне і те
ж діяння двічі та примушувати свідчити проти самого себе.
 Шоста поправка закріплює права обвинуваченого на швидкий і публічний
суд, ознайомитися із суттю та підставами обвинувачення, на ставку віч-на-віч
із свідками, що свідчать проти нього, на примусовий виклик свідків із своєї
сторони та на допомогу адвоката
 Сьома поправка стосується заборони перегляду справи, інакше як згідно
із нормами загального права.
 Восьма поправка встановлює заборону призначення надмірно великих
застав, штрафів та жорстоких і незвичайних покарань.
 Дев'ята поправка: невичерпність перерахованих в Конституції прав.
 Десята поправка: повноваження, які не надані за конституцією
федеральному уряду та не заборонені для виконання штатам, зберігаються
за штатами чи за народом.
65. Громадянська війна Півночі та Півдня США. Другий цикл поправок до
Конституції (13, 14, 15 поправки)
а) Протиріччя між рабовласницьким Півднем та промисловою Північчю протягом
перших десятиліть існування США стали дуже швидко зростати у міру піднесення
рабовласницьких штатів. Наприкінці 1860 – початку 1861 р. правлячі рабовласницькі
кола 13 південних штатів пішли на крайній крок – сецесію, тобто вихід з федерації, та на
проголошення в лютому 1861 р. Конфедеративних штатів Америки. Після офіційного
вступу А. Лінкольна (противника рабства) на пост президента (в березні 1861 р.)
конфедерати підняли повстання, намагаючись насильницьким шляхом усунути
конституційний уряд, проголосили нову конституцію Конфедеративних штатів Америки.
Маючи бажання поширити рабовласницькі відносини на територію усього союзу,
конфедерати почали 12 квітня 1861 р. громадянську війну, яка продовжувалася 4
роки і закінчилася 26 травня 1865 р.
Громадянська війна призвела до серйозних змін у правовій та політичній системі
США. Зокрема:

 були створені умови для звільнення рабів та прирівняння їхніх прав до прав
білого населення;
 значно посилилася президентська влада.

З моменту закінчення Громадянської війни до початку XX ст. в США відбулися

величезні зміни:

 вони перетворилися з аграрної республіки на індустріальну державу;

 значно зросло населення країни;
  швидкими темпами розвивалися промислові міста;
 до складу союзу було прийнято ще 12 нових штатів;
 поширилася територіальна експансія на Захід;
 поглибилася соціальна поляризація суспільства;
 були створені перші масові робітничі організації.

Перетворення США на світову державу, яка мала власну колоніальну імперію,

супроводжувалося суттєвими змінами у всіх підрозділах політичної системи.
б) Конгрес прийняв у 1865 році 13 поправку до Конституції, відповідно до якої в
Сполучених Штатах "не повинні існувати ані рабство, ані підневільне слугування", окрім
тих випадків, коли це є покаранням за злочин.
У червні 1866 року внесли в Конгресі 14 поправку: "Особи, народжені чи
натуралізовані в СІЛА, вважаються громадянами США і тих штатів, у яких вони
проживають". Заборонено видання законів, що обмежують права і привілеї громадян.
Жодний штат не може позбавляти будь-кого життя, свободи і власності. 14 поправка не
поширювалась на індіанців, звільнених від сплати податків, але означала конституційне
зрівняння у правах білого і чорношкірого населення.
У 1870 році конгрес прийняв 15 поправку до Конституції, яка у цьому ж році набрала
чинності. У ній записано, що право громадян Сполучених Штатів на участь у виборах не
повинне заперечуватись чи обмежуватись залежно від раси, кольору шкіри чи
колишнього рабського стану.
Ці три поправки, прийняті після громадянської війни, становлять другий цикл поправок,
які доповнили "Білль про права" 1791 року.

Наслідки громадянської війни у політичній сфері були значними. Перемога Півночі

призвела до зміцнення американської федерації, посилення президентської влади, росту
авторитету Верховного суду США.

66.“Реконструкція півдня”. Виникнення ку-клус-клана в США.

Конфісковані в роки війни плантації довелося повернути колишнім власникам, що

силою і погрозами примушували чорне населення працювати на колишніх хазяї. З'явилися
розгалужені терористичні організації, у тому числі знаменитий ку-клукс-клан, що по-
звірячому розправлялися з непокірливими неграми, що співчували їм білими. Одержавши
владу, плантатори проносили через законодавчі збори штатів "чорні кодекси" — закони,
що позбавляли колишніх рабів права власності на землю, на волю пересування, волю
слова, мітингів і зборів, на шлюби з білими.

Реконструкція Півдня (1865—1877)

У 1867 р. На Півдні був уведений воєнний стан і скасовані колишні конституції штатів. На
основі 14-й виправлення затверджувалися права чорного населення. Утім, розподіл
Півдня на військові округи розглядалося як тимчасове — до ратифікації штатами 14-й
виправлення. До липня 1868 р. завдяки цим надзвичайним заходам штати Півдня її
ратифікували, і завоювання Громадянської війни були врятовані.
Радикальна Реконструкція означала примусову демократизацію життя на Півдні, з
опорою на армію, введену в південні штати, але без розв'язання терору і диктатури
якобінської користі. Усі вирішувалося законним шляхом: 14-я виправлення до Конституції
в 1870 р. була доповнена 15-й, що спеціально обмовляла, що право голосу в США не
обмежується кольором шкіри, расовою приналежністю або рабським станом у минулому.

67. “Новий курс” Президента США Рузвельта.

"Новий курс" - система реформ, проведених президентом Ф.Д. Рузвельтом з метою
подолання економічної кризи. Суть реформ - посилення державного регулювання
економіки. Передбачало вжиття заходів, покликаних оздоровити економіку завдяки її
докорінному реформуванню. її наріжним каменем стало державне регулювання
фінансових, економічних та соціальних відносин у країні.
 мав намір покласти край зловживанням в економічному і соціальному житті, а
також припинити марнотратне використання природних ресурсів;
 він також створив дорадчий орган, який складався з тямущих в економіці людей
- «Мозковий центр»;
 було прийнято Закон про відновлення національної промисловості (НРА), про
зменшення безробіття, «кодекси чесної конкуренції» регулювали заробітну
плату й умови праці. Праця підлітків була заборонена, а профспілки здобули
право вести переговори з підприємцями й укладати колективні трудові угоди;
 для допомоги 18-25-річним було створено спеціальний Громадянський корпус
(ССС), члени якого займалися лісонасадженням та ремонтними роботами. Це
забезпечило роботою близько 3 млн молодих американців;
 у штаті Теннессі розвинули ресурси однієї з найбільших річкових систем країни
через модернізацію гідроелектричних дамб, які належали федеральному уряду.
У результаті електроенергія здешевилася, що дало могутній поштовх розвитку
штату.

68.Буржуазна революція 1789-1794 рр. у Франції та її основні етапи

Французька революція XVIII ст. (1789-1799) була наслідком кризи французького
абсолютизму. Причинами революції стали глибокі суперечності між третім станом
(торговці та промисловці, селянство, робітники мануфактур, міська біднота) і пануючими
привілейованими станами - дворянством і духовенством. Інтереси і завдання тих, хто
складав третій стан, не в усьому збігалися, але всі вони були однаково політичне безправні
та прагнули змінити існуючий порядок.

Невдоволення викликала система громадянської нерівності та станових привілеїв, якими

користувалися дворянство і духовенство. Так, останні звільнялися від сплати основних
податків, могли обіймати найвищі посади в адміністрації, судах, армії. Король Людовік
XVI був змушений скликати Генеральні штати - збори представників трьох станів, які не
збиралися впродовж 175 років. Депутати третього стану, обрані в Генеральні штати, і
деякі представники від перших двох станів проголосили себе Національними зборами.

 Штурм парижанами 14 липня 1789 р. фортеці-в'язниці Бастилії став початком

революції, що охопила всю країну. На місцях народ знищив старі органи влади.
Збройними силами революції стала Національна гвардія.
 У серпні 1789 р. збори прийняли Декларацію прав громадянина і людини, в якій
проголошувалися принципи народного суверенітету, рівність усіх перед законом,
 право людини на безпеку й опір пригнобленню, свобода слова, друку і совісті,
"священне і недоторканій!" право приватної власності.
 1791 р. розпочали роботу Законодавчі збори, обрані відповідно до Конституції. 
 Незабаром депутати поділилися на два угруповання: жирондистів (купці,
промисловці і нові землевласники) і якобінців, які становили блок середньої та
дрібної буржуазії, селянства;
 Національний конвент, що зібрався 1792 р., прийняв декрет про ліквідацію
королівської влади. Францію було проголошено республікою;
 У Конвенті жирондисти вели боротьбу з якобінцями. Жирондисти хотіли
загальмувати революцію, а якобінці вимагали подальшого її поглиблення. Одним із
найгостріших питань у цих дискусіях було питання про покарання Людовіка XVI.
Король був переданий до суду Конвенту, який визнав його винним у зраді.
Французький король був страчений.

Упродовж 1789-1792 рр. революція у Франції скасувала феодально-абсолютистську

монархію і встановила в країні республіканський лад. Державу очолили представники
буржуазії. Однак революція не вирішила проблеми найбільшої частини населення -
селянства.
69. Конституційна історія Франції у 18 ст.
70. Декларація прав людини та громадянина 1789р.
26 серпня 1789 р. Установчі збори під тиском народного революційного піднесення
прийняли Декларацію прав людини та громадянина - програмний документ
французької буржуазної революції.
 Вона складалася із 17 статей, базувалася на положеннях теорії природного права
і, на противагу королівському самодержавству, проголошувала: -
принцип національного верховенства, згідно з яким нація — це єдине джерело
влади; -

непорушність невід'ємних природних прав людини (свободи, власності, безпеки,

опору гнобленню та ін.); -
рівність людей перед законом; -

принцип поділу влади (на законодавчу, виконавчу та судову); -

відповідальність і підзвітність посадових осіб; -

принцип презумпції невинуватості; -

свободу слова, совісті та преси; -

рівномірний розподіл податків між усіма громадянами відпо відно до їхнього

матеріального становища.

Декларація прав людини та громадянина мала величезне революційне значення

в боротьбі проти феодально-абсолютистського ладу, за буржуазне-демократичні
права і свободи. Вона зумовила піднесення революційного ентузіазму у Франції, її
із захопленням сприйняли передові люди інших країн. Принципи Декларації
справили величезний уплив на боротьбу всіх народів Європи проти феодального й
абсолютистського гніту.
71. Диктатура якобінців.
Якобінці, що прийшли до влади в червні 1793 р., були найреволюцій-нішою силою
в історії французької революції. Республіка переживала критичний момент:
скорочення виробництва, продовольча криза, голодні бунти, заколоти та змови
контрреволюційних сил, натиск інтервентів.

 Дві третини території Франції (60 департаментів із 83) були захоплені ворогами
революції. Урятувати та зміцнити революцію неможливо було без задоволення
основних вимог народу.
Якобінці спочатку діяли нерішуче. Зміцненню влади якобінців сприяло швидка розробка
(протягом двох тижнів) і прийняття 24 червня 1793 р. новоїдеклараціїта нової Конституції.
Декларація прав людини та громадянина 1793 р. була покладена в основу якобінської
Конституції, в якій Франція проголошувалася республікою, де верховна влада належала
народові. Верховним органом законодавчої влади став Законодавчий корпус, який
повинен був складатися з однієї палати. Виконавча влада доручалася Виконавчій раді,
порядок формування якої був такий: збори виборців кожного департаменту висували по
одному кандидату, з цих 83 кандидатів Законодавчий корпус призначав 24 членів
Виконавчої ради.

Виборчі права надавалися чоловікам, які досягли 21 року, незалежно від їхнього
майнового стану. Місцеві органи державного управління (в комунах, дистриктах,
департаментах) теж формувалися на основі виборів. Ця Конституція була
схвалена народом у більшості департаментів. Однак різке загострення внутрішньої
та зовнішньої ситуації змусило якобінців відмовитися від утілення Конституції.
Ситуація, що склалася, вимагала твердого централізованого управління, дійового
державного механізму. Так виникає диктатура якобінців.
Вищим органом влади, як і раніше, залишався Національний конвент, який
зосередив у своїх руках усю найвищу владу та став єдиним центром управління.

72.Розробка та прийняття французького кодексу 1804 р.

Документ був прийнятий в імперську епоху, коли країна виходила з революційної смути, а
перед Бонапартом стояло завдання стабілізувати державу і дати тверду юридичну базу
новому порядку. На початок Великої французької революції 1789—99 років північний схід
країни в основному жив за німецьким звичайним правом, південь — за римським. Закони
різнилися від провінції до провінції і навіть від міста до міста: у країні діяло близько 366
місцевих кодексів.
Кодекс скасував все попереднє цивільне законодавство, гарантував цивільні свободи,
включаючи свободу віросповідання, і закріпив рівність всіх перед законом.
У розробці кодексу брали участь французькі вчені-юристи тієї пори — Франсуа Тронше, Фелікс
Біго де Преаменю, Жан Порталіс і Жак Маваль, які утворили комісію кодифікування Державної
ради. Вони створили творчу компіляцію з римського права, правових звичаїв населення,
королівських ордонансів, революційних законів і судової практики старих парламентів, а також
на основі аналізу юридичних теорій інших європейських країн. Комісія провела «професійний»
референдум: до всіх судів був розісланий проект кодексу на обговорення.
У розробці кодексу брав участь і сам Наполеон: з 1801 року він головував на 36 з 84 засідань
Державної ради, присвячених обговоренню нового зведення законів. Він вважав, що цей
Кодекс буде більш довговічним пам'ятником собі, ніж його військові перемоги:
73.Об'єднання німеччини за “бісмарівським шляхом”:
А Німеччина розпалася ще після Тридцатирічної войни 1618-48 років.
У 18 столітті піднеслися Австрія та Прусія, що взяли участь у війні проти
Великої французської революції й були розгромлені Наполеоном Бонапартом.
Після падіння Наполеонівської імперії, вісім німецьких князівств об’єдналися
у так званий Німецький союз.
Найсильнішими у цьому союзі знов таки стали Австрія та Прусія – ось саме
вони й розпочали війну за лідерство.
І 3 липня 1866 році відбувся вирішальний бій, що завершився
катастрофічною поразкою австрійців.
Після завершення цієї війни Німецький союз був поділений – Австрія
назавжди вийшла зі складу цього об’єднання.
Інші ж двадцять дві німецькі держави підписали з Прусією угоду про
створення так званого Північнонімецького союзу, прем’єр-міністром якого став
Отто фон Бісмарк (1818-1898).
Але Бісмарк хотів до цієї новоствореної країни приєднати ще й південні
німецькі держави.
Проти цього виступав вже нами згадуваний французський король Наполеон
ІІІ, який й оголосив у 1870 році війну новоствореній державі.
Втім, дуже скоро стотисячна французська армія була вщент розбита, а сам
імператор виявився у полоні.
Тим часом, й у Парижі виникло повстання, і Наполеона ІІІ було скинуто.
Франко-Пруська війна ж завершилася 10 травня 1871 року.
І у тому ж році відбулося остаточне об’єднання Німеччини – була створена
Друга Німецька імперія.
Імператором цієї країни став король Прусії Вільгельмм ІІ, а її канцлером –
Отто фон Бісмарк.
Так народилася країна, що зіграла у наступному столітті найтрагічнішу роль.

74.Розробка та прийняття Германського цивільного Уложення 1900

р.
НІМЕЦЬКЕ ЦИВІЛЬНЕ УЛОЖЕННЯ -— пам'ятка цивільного права Німеччини кінця
19 ст. Відоме також під назвами «Німецький цивільний кодекс», «Бісмарківський
кодекс». О. Бісмарк як канцлер об'єднаної Німеччини сприяв розробці проекту
Німецького цивільного уложення., яке було прийняте 18.1 1896, а стало чинним з
1.1 1900. Складається з 2885 статей, зосереджених у 5 книгах: 1) Загальна
частина; 2) Зобов'язальне право; 3) Право власності; 4) Сімейне право; 5)
Правонаступництво. Н. ц. у. остаточно покінчило з партикуляризмом німецького
цивільного законодавства. Встановлення загальних вимог для різних видів угод
стало важливим німецьким«юридичним винаходом». Уложення передбачало, що
кожна людина при народженні набуває правоздатності. Значноюмірою по-новому
закріплювалися питання власності, сервітутів, іпотеки, контрактів, передачі
зобов'язань, безпідставного збагачення, деліктів тощо. За уложення м,
церковнареєстрація шлюбу могла мати місце лише після його
державноїреєстрації. Визнавалися приватні й публічні заповіти майна. Н. ц. у.
справило істотнийвплив на кодифікацію цив. права в іншихкраїнах.

За змістом своїм німецький ЦК став одним із зразкових буржуазних кодексів. Він

охоплює всі основні буржуазні інститути, властиві буржуазному праву.

У першій книзі кодексу (Загальної частини), що складається з семирозділів

викладено статус осіб (фізичних і юридичних). Найбільше увагу приділено
німецьким законодавством юридичним особам (товариствам і установам.До іншим
питань Загальної частини, відносяться такі, які стосуються вчення про речі і про
так звані матеріальні терміни та про терміни давності. Особливий інтерес
представляють останні приписи цієї книги кодексу: про права самозахисту і
самодопомоги.

У другій книзі містяться норми зобов'язального права. Зобов”язальне право

поставлено в кодексі раніше права речового, що означає, що зросло значення
капіталістичного обороту, перед інтересами якого відходять традиційні інститути
права власності й володіння, ще панівні у Кодексі Наполеона.

Лише в третю книгу кодексу включено речове право Крім інститутів права
власності, володіння, тут докладно регламентуються так звані службовості
(сервітути, обтяження) різноманітні форми застави рухомості і нерухомості
(іпотека).

Четверта книга кодексу має за своїм змістом норми шлюбно-сімейного права).

Книга відкривається розділом про цивільний шлюб. Тут викладено правила,
присвячені умовам вступу до шлюбу, особистим і майновим відносинам подружжя,
а також умовам розірвання шлюбу. З інших розділів книжки варто виділити інститут
батьківської влади і юридичне становище дітей (законних і незаконних), опіку.

Остання п'ята книга кодексу присвячена спадковому праву (дев'ять розділів. У ній
регламентуються два основних порядки наслідування (за законом, і за заповітом);
юридичне становище спадкоємця; особливий договір про успадкування і правила
обов'язкової частки так званих необхідних спадкоємців.

75.Акт про парламент 1911 р. В Англії

За своїм соціальним складом палата лордів була оплотом аристократії і була, по
суті справи, продовженням консервативної партії в парламенті. Коли консерватори
опинялися в парламенті в меншості і терпіли поразку за яким-небудь важливого
питання, палата лордів, використовуючи свою стримуючу функцію, забезпечувала
захист однієї з сторін, що борються. Тим самим перекручувався істинний сенс
двопалатної системи. Це не могло не турбувати лібералів, які прагнули
перетворити палату лордів або добитися її розпуску. У результаті боротьби
лібералів з палатою лордів з'явився Акт про парламент 1911 р. Згідно цього Акту,
не фінансовий білль, що пройшов палату громад в трьох послідовних сесіях і
щоразу відкидався палатою лордів, після третього разу прямував на королівське
твердження, минаючи палату лордів, за умови, що між другим читанням в першій
сесії і останнім читанням у третій сесії минуло не менше двох років. Проведення
фінансових біллів зовсім не вимагало згоди палати лордів. Характер білля
визначав спікер палати громад. Цим же Актом встановлювалася тривалість
парламентської легіслатури у п'ять років. Реформу 1911 не можна пояснювати
лише боротьбою партій. Її проведенню сприяло і посилення кабінету міністрів, і
зміна соціального складу палати лордів. До початку XX ст. відбулося злиття
родової аристократії і буржуазії при явному переважанні останньої. Буржуазія, не
відмовляючись повністю від верхньої палати, робила ставку на сильний кабінет
міністрів, який при слабкій нижній палаті мав можливість досить повно
забезпечити її інтереси. У 1911 р. було також введено винагороду членам палати
громад.

Акт про парламент 1911 р. встановлював, що коли фінансовий білль, який

прийняла палата общин і якого надіслано принаймні за місяць до закінчення сесії
до верхньої палати, не буде прийнятий нею без поправок протягом місяця, то він
стає законом після затвердження його короною, навіть якщо палата перів не дасть
на це згоди. На спікера палати общин покладався обов’язок посві-дчувати, що
зазначений законопроект є фінансовим. Права палати лордів були урізані і в
питаннях законодавства по фінансових публічних біллях. Так, якщо протягом трьох
років послідовних сесій парламенту (не обов’язково однієї і тієї ж легі- слатури)
законопроект, який приймала палата общин, заперечувався палатою перів, його
все одно заносили до книги статутів Великобританії. Однак для цього потрібно
було, щоб між другим чи- танням білля під час першої сесії і третім його читанням
на третій сесії минуло два роки. Отже, верхня палата могла тільки затягнути на
два роки прийняття неугодного для неї закону, а не відхилити його.

76.Сутність і особливості революції Мейдзі 1867 – 1868рр

В кінці 60-х років XIX ст. в Японії відбулася буржуазна революція. Вона відома під
назвою "революції Мейдзі" ("освіченого уряду").

Проти існуючого порядку виступили основні верстви японського суспільства:

селянство, робітники, ремісники, торгово-промислова буржуазія, самураї-
військовий стан дрібних дворян і навіть багато князів, головним чином південно-
західних князівств, найбільш розвинених в економічному відношенні. У другій
половині 70-х і початку 80-х років XIX ст. розгорнувся рух "за свободу і народні
права" (рух "Мінкен ундо"), в якому брали участьліберальнішари правлячих класів
ідемократичнікола японського суспільства.

Участь у цьому русі дворянства, особливо дрібного, зумовлювався його

негативним ставленням до зовнішньополітичного курсу уряду і в ще більшому
ступені погіршенням його соціально-економічного становища. Самураї, будучи
васалами князів, зазвичай не мали своєї землі, а отримували від князів платню
рисом; платню васалів зменшувалась, їх кількість скорочувалася, і багато хто з них
поповнювалирядиінших соціальних груп.

Дворянство, включаючи князів-опозиціонерів, завдяки своїй відносній

згуртованості, наявності військової організації, економічним можливостям зайняло
керівну роль у русі. Вони визнавали необхідність реформ, які враховують
іноземний досвід, але вважали, що проведення їх слід було здійснювати зверху, за
допомогою держави.

У цей період главою держави номінально вважався імператор, але реальна влада
перебувала в руках сьогуна (полководця) - вищої посадової особи, що був
головнокомандувачем і начальником всього апарату державного управління,
безконтрольно здійснював виконавчо-розпорядчі, фіскальні та законодавчіфункції.
Починаючи з XVII ст. пост сьогуна займали представники дому Токугава -
найбагатшого феодального клану країни, опирається будь-яким прогресивним
реформам.

У таких умовах були сформульовані конкретні завдання князівсько-самурайського

руху: повалити сьогунат, відновити владу імператора і від його імені провести
необхідні реформи.

У жовтні 1867 р. керівникируху зажадали у сьогуна Кейко негайної передачі

верховної влади імператору (15-річному Муцухито) і оголосили збір військових
сил, що підтримують імператора. Сьогун послав проти них вірні йому війська, але
вони зазнали жорстокої поразки (січень 1868 р.). Через декілька місяців сьогун
капітулював. Влада перейшла до рук князів і самураїв - прихильників імператора.
Було офіційно оголошено про відновлення імператорської влади.

У японської офіційної історіографії цей період зазвичай називають «реставрація

Мейдзі» (Мейдзі - назвачасу правління імператора Муцухито; «Мейдзі» -
«освічений уряд»). За своїм змістом це була антифеодальна революція,
керівництво якої належало помірно радикальним колам дворянства, пов'язаним з
імператорським двором. Роздробленість і недостатня організованість селянського
руху, відносна слабкість буржуазії багато в чому зумовили незавершений характер
цієї революції. Тим не менш,країнавступила на шлях буржуазного розвитку.Про
цесвідчили почалисяекономічніта політичні реформи, хоча і не завжди послідовні,
але об'єктивно покликані модернізувати японськесуспільство, залучити його до
більш високого технічного та державно-правового рівня.

Наслідком "революції Мейдзі" стало прийняття в 1889 р. буржуазної конституції,

що закріпила нову структуру державної влади. Конституція відобразила компроміс
між домінуючим в державі дворянством на чолі з імператором і буржуазією, яка
допускалася до участі в законодавстві.

77.Конституція Японії 1889 р.

Конституція складалася з семи глав і 46 статей. Японія ставала конституційною
монархією з формально сильними прерогативами імператорської влади. Вводився
двопалатний парламент, у якому обиралася Нижня палата, а також Палата перів.
Конституцію просякнуто ідеєю божественності і безперервності "на вічні часи"
імператорської династії (статті 1,3,4). "Божественний і недоторканний" імператор
проголошувався верховним головнокомандувачем, оголошував війну й укладав мир,
мав право розпуску нижньої палати, уряд був відповідальним перед імператором,
якому надавалося право видавати "надзвичайні" накази. Але всі ці регалії імператора
(явно за прикладом Конституції Бісмарка) "ввічливо" у застереженнях зводилися
майже нанівець.

Суверенітет імператора мав здійснюватися "відповідно до установ Конституції",

законодавча ініціатива належала нижній палаті, бюджет приймався за її згодою,
видання законів і імператорських указів обумовлювалося згодою парламенту,
міністри уряду могли давати імператору "поради", які по суті являли собою
контрасигнатуру. Центр влади, як і в Конституції Бісмарка, знаходився в уряді, що,
власне, і було метою "революціонерів" Мейдзі. За прикладом Конституції Бісмарка
проголошувалася рівність громадян перед законом, всі станові привілеї й обмеження
скасовувалися. Рівність громадянських прав мала забезпечувати умови для
безперешкодного розвитку власності, а через нижню палату - панування буржуазії.

Конституція, яка діяла до 1945 року, сукупно з іншими реформами Мейдзі

забезпечила Японії динамічний розвиток її економіки, що досить швидко поставило її
нарівні з розвиненими європейськими державами.

78.Встановлення режиму фашистської диктатури у Німеччині.

Причинами його виникнення були реваншистські настрої після поразки у війні та
підписання принизливих умов Версальського миру, соціальна незахищеність більшої
частини населення в результаті зростаючої післявоєнної розрухи, реакція на більшовицьку
політику експорту світової революції.
Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (НСДАП), І що стала центром
тяжіння усіх фашистів, була утворена в 1919 р. Порівняно швидко лідером цієї партії став
Адольф Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались організувати заколот у Баварії, але зазнали
поразки. В 20-ті роки вони ледь існували. Швидкий ріст їх впливу почався в роки
економічної кризи 1929-1933 pp. Основні програмні положення фашистського руху в
Німеччині були викладені в книзі А.Гітлера "Майн кампф" ("Моя боротьба").
Масовою базою фашистського руху стали націоналістично налаштовані ремісники,
селяни, ветерани війни, безробітні. Підтримку нацистам надали впливові кола великого
капіталу Німеччини. Робітничий клас менш піддавався впливу нацистів, але його значна
частина також виступала проти Веймарської республіки, підтримувала комуністів -
прибічників соціалістичної революції. 
Становлення фашистської диктатури. Отримавши доступ до виконавчої влади, нацисти
почали послідовну ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Використавши як
привід підпал рейхстагу, який самі ж і організували, вони почали відкритий терор проти
своїх політичних противників - комуністів і соціал-демократів. В такому становищі
нацисти провели нові вибори в рейхстаг, сподіваючись отримати переважну більшість в
ньому. Проте підсумки виборів у березні 1933 р. були для них небажаними: комуністи і
соціал-демократи, що знаходились у підпіллі, отримали 30,6% голосів виборців, нацисти -
43,9%. Не зібравши абсолютної більшості голосів, нацисти з цього моменту остаточно
відмовились від спроб прикрити свій режим хоча б видимістю демократії та збереження
конституції.
Принцип поділу влади, що лежав в основі Веймарської республіки, був відкинутий.
Законодавчі функції були передані уряду. Гітлеру ж передали повноваження президента
Гінденбурга, який помер у 1934 р. Таким чином, вся повнота влади в Німеччині опинилась
в руках Гітлера. Була проведена адміністративна реформа, в результаті якої ліквідували
земельні парламенти та органи місцевого самоврядування. Влада на всіх рівнях
переходила в руки не виборних, а призначуваних згори чиновників.
В 1933 р. вже формально було заборонено всі політичні партії, крім НСДАП, що злилась з
державою. Партійні функціонери автоматично ставали державними чиновниками
відповідного рівня. Така різка зміна державного ладу та суспільного життя
супроводжувалась насиллям і породжувала посилення каральних органів держави.
Штурмові (СА) та охоронні (СС) загони стали частиною цього апарату насилля. В країні
була утворена таємна поліція (гестапо), а з 1933 р. по всій країні з'явились концентраційні
табори для утримання в них неугодних режимові людей. Було ліквідовано основні
політичні права громадян - свободу слова, зібрань, недоторканість житла, таємницю
листування.
79.Встановлення фашистської диктатури в Італії.
Соціально-економічна платформа, на якій виник і прийшов до влади італійський фашизм,
багатьма своїми рисами була подібною до німецької: така сама економічна криза;
погіршення соціального становища більшості населення; падіння авторитету і впливу
буржуазно-демократичних інститутів влади і політичних партій; урядова криза тощо.
Різниця полягала в тому, що Італія відчула все це на собі дещо раніше, ніж Німеччина.
Як і у Німеччині, в Італії справжніми натхненниками фашизму стали фінансові,
промислові кола, великі латифундисти. Вони все настирливіше ставили питання про
необхідність сильної влади, здатної стабілізувати ситуацію в країні. А це було вкрай
необхідним. На початку 20-х років Італія стояла на порозі соціальної революції
більшовицького типу. Саме фашистська партія, створена в листопаді 1921 р., мала свої
воєнізовані загони "чорносорочечників", які використовувались для розгрому
революційних мітингів, демонстрацій, пікетів страйкарів.
 У 1923 р. Муссоліні проводить через парламент закон, який встановлював пропорційну
систему виборів. Відповідно до нього партія, за яку проголосують 1/4 частина виборців,
отримувала 2/3 місць у парламенті. На основі нового закону про вибори в наступному році
проводяться парламентські вибори, на яких підозріло точно 3 млн із 12 млн виборців
проголосували за фашистську партію. А через два роки спеціальним законом, прийнятим
вже фашистською більшістю в парламенті, уряду Муссоліні надається право видавати
декрети поза парламентом.
Фашистська диктатура в Італії мала багато спільних рис з диктаторськими режимами в
інших країнах. Водночас їй були притаманні деякі особливості. Режим фашистської
диктатури випередив процес формування структур влади. Тому він зберіг дофашистські
державні інститути (монархію, парламент, вибори до представницьких органів влади
тощо), перетворивши їх на прикриття відкритої терористичної диктатури.
Встановлювався режим жорстокого терору, репресій, придушення інакомислення. До
апарату терору належали: а) загальна поліція; б) організація охорони від антифашистських
злочинів; в) особлива служба політичних розслідувань; г) добровільна міліція
національної безпеки. Для позасудової розправи з "ворогами режиму" були створені
"особливі комісії" - поліцейські суди у складі начальника поліції, начальника міліції,
прокурора та когось від громадськості. Важливі політичні справи розглядав особливий
трибунал.
Тоталітарний режим прикривався законами про так звану "корпоративну
державу"  (1926-1934 рр.). У країні за галузевим принципом створювались 22 корпорації,
до складу кожної з яких входили представники від профспілки, підприємницького союзу,
фашистської партії. Главою кожної корпорації був Муссоліні - міністр корпорацій. Закон
надавав корпораціям право видавати правила внутрішнього розпорядку, визначати умови
праці, рівень заробітної плати, вирішення трудових спорів (страйки заборонялися).
Фашистська корпоративна держава стала знаряддям панування монополій і економічним
підґрунтям фашистського політичного режиму.
Позитивною стороною фашистського режиму в Італії стало надання в 1928 р. статусу
суверенної держави Ватикану.

80. Утворення КНР. Перехід на шлях соціалістичного будівництва.

1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун у Пекіні проголосив утворення Китайської На-родної
Республіки. Протягом наступного року комуністи завершили розгром військ Гоміндану на
континентальній частині країни. Тривала громадянська війна в країні, що з перервами
тривала майже всю першу половину XX ст., закінчилася перемогою комуністів.
З 1953 р. Китай обрав курс на індустріалізацію та націоналізацію приватної власності, яку
було завершено у кінці 1955 р. Перший п'ятирічний план був успішно виконаний (1953-
1957 pp.). Значну допомогу КНР надав СРСР. У 1958 р. Мао виступив з ініціативою
форсувати економічний розвиток і здійснити "великий стрибок" з метою по-будови
комуністичного суспільства. Головним засобом для побудови світлого майбутнього мала
стати безкоштовна пра-ця під гаслом: "Три роки наполегливої праці — 10 тис. років
щастя". Замість сільськогосподарських кооперативів створювались "народні комуни", які
об'єднували по 20 тис. селян. У комунах все усуспільнювалося, запроваджувався
зрівняльний принцип розподілу. Життя селян було жорстко регламентовано; у
промисловості вирішено прискорити індустріалізацію. В країні розгорнувся масовий рух
за збіль-шення виробництва чавуну і сталі.
Після смерті Мао Цзедуна у партійному і державному керівництві гору взяли помірковані
діячі Комуністичної партії Китаю ("прагматики"). Вони пропонували спрямувати всі
зусил-ля на практичну модернізацію країни, аби вивести її в число передових. Лідером
"прагматиків" став Ден Сяопін, який за часів Мао обіймав посаду генерального секретаря
КПК, але двічі був репресований.
Прихід "прагматиків" до влади призвів до кардинальних змін у житті китайського
суспільства, початок яким було покладено на Пленумі ЦК КПК у грудні 1978 р. Тоді було
взято курс, який отримав назву "чотирьох модернізацій": перебудову і переведення на
нову базу промисловості, сільського господарства, армії, науки і техніки. Ідеологічною
основою реформ стали соціалістичний шлях розвитку, демократична диктатура народу,
керівництво компартії, марксизм-ленінізм та ідеї Мао Цзедуна. Спо-чатку реформи
розпочалися в сільському господарстві, а потім поширились і на промисловість.
81. Перша Конституція КНР та її основні положення.
13 січня 1953 ЦНПС КНР прийняв Постанову про скликання Всекитайських зборів
народних представників і місцевих зібрань народних представників. Одночасно були
утворені комісії з вироблення проектів Закону про вибори і Конституції КНР. Закон про
вибори передбачав обрання вищого органу влади Всекитайських зборів (з'їзду) народних
представників (ВЗНП), який повинен був прийняти конституцію. Його обрання
передбачалося шляхом багатоступеневих виборів зборами (з'їздами) народних
представників (СНП), військовими виборчими одиницями, а також адміністративним
органом - комісією у справах китайських громадян за кордоном. У Тибеті і окрузі Чамдо
депутати виділялися урядовими органами цих одиниць. Вперше в історії КНР загальні
вибори проходили в період з травня 1953 по серпень 1954 р., тобто зайняли більш ніж
річний термін. Вони не проводилися у деяких національних районах, де ще не була
здійснена земельна реформа та інші перетворення. Перша сесія ВЗНП першого скликання
відкрилася в Пекіні 15 вересня 1954 Конституція було прийнято 20 вересня і слідом за
нею - п'ять органічних (організаційних) законів, що визначають принципи формування,
побудови та діяльності державних органів (ВЗНП, Державної ради, місцевих СНП і
народних урядів , судів і прокуратур). На відміну від Спільної програми НПКРК
Конституція 1954 ставила завдання побудови соціалістичного суспільства і в якості
основних завдань перехідного періоду до соціалізму називала поступове здійснення
соціалістичної індустріалізації, завершення соціалістичних перетворень у сільському
господарстві, кустарної промисловості, а також у капіталістичної промисловості і торгівлі.
КНР визначалася як держава народної демократії, влада в якому "належить народу в особі
Всекитайських зборів народних представників і місцевих зборів народних представників"
(ст. 2). Конституцією проголошувалися рівність громадян перед законом і національну
рівноправність, а також гарантії соціально-економічних та інших прав громадян.
Спеціально проголошувалися принципи здійснення правосуддя тільки судами,
повноправної участі в судових процесах народних засідателів, незалежності суддів і
підпорядкування їх тільки закону, гласності суду і забезпечення обвинуваченому права на
захист.

82. Деформація державного ладу КНР в період «великого стрибка» і «культурної

революції».
"Великий стрибок" - назва масової політичної кампанії, організацією якої ставилося
завдання багаторазового збільшення економічної потужності Китаю в найкоротший
історичний термін ("три роки наполегливої праці - десять тисяч років щастя"). "Великий
стрибок" був проголошений в 1958 р., проте його предтечею з'явилися дві інших кампанії,
що почалися роком раніше: "боротьби проти правих буржуазних елементів" і
"виправлення стилю". Загострена спочатку проти керівництва некомуністичних партій і
старої університетської професури, перша кампанія незабаром була перенесена до лав
КПК і державні установи. "Правих елементів" і прихильників "іноземних шаблонів"
знаходили скрізь. Приклеювання ярлика "правий елемент" вабило звільнення з роботи,
виключення з вузу, іноді і висилку.
Неспроможність політики "великого стрибка" з'ясувалася швидко, і вже на початку 60-х
рр.. почалася політика "врегулювання", в ході якої відбулося повернення до зруйнованої в
період "великого стрибка" системі управління економікою, відновленню і зміцненню
елементів госпрозрахунку на підприємствах, принципів матеріальної зацікавленості
працівників. Був підданий серйозному перегляду і питання про народних комунах,
вироблено їх розукрупнення, введені в їх діяльність елементи госпрозрахунку та ін
Селянам були повернуті присадибні ділянки, невеликий сільгоспінвентар, дозволено
ведення особистого господарства.
Однак період "врегулювання" не був тривалим. Вже в 1962 р., після чергового пленуму
ЦК КПК, почалася "кампанія за соціалістичне виховання", в ході якої екстремістське
крило керівництва КПК на чолі з Мао Цзедуном шляхом роздування культу особи і
штучного загострення класової боротьби прагнуло забезпечити внутрішні умови для
втілення в життя свого "особливого" курсу.
Найбільш деструктивна кампанія тих років ("пролетарська культурна революція"), що
тривала з 1966 по 1976 р., означала лівоекстремістськими переворот, в ході якого були
піддані зламу конституційна система державних органів і статутна система організацій і
комітетів КПК.
На самому початку вона носила характер опрацювання на сторінках преси ряду
літераторів і вчених. Потім до неї були підключені загони молоді: хунвейбіни
("червоногвардійці" або "червоні охоронці") з числа учнів шкіл та вузів і цзаофаней
("бунтарі") з інших верств населення. Уміло направляються лідерами "культурної
революції" і підтримувані військовими частинами, ці загони були кинуті на погром
місцевих і деяких центральних державних, партійних органів, профспілкових та
молодіжних організацій, адміністрацій навчальних закладів, науково-дослідних інститутів
та ін Збройної підтримкою хунвейбінів і цзаофаней керували спеціальні "комітети
підтримки лівих", що створювалися при командуванні великих військових округів по всій
країні і мали підпорядковані їм структури в нижчестоящих військових округах і
гарнізонах. Військові склали і кістяк породжених "культурною революцією" нових
органів влади - так званих ревкомів, які спочатку замінили собою не тільки місцеві
народні уряду (СНП не скликались), а й місцеві парткоми і комітети всіх громадських
організацій, які практично припинили своє існування. Репресії торкнулися багато
мільйони людей. Каральні функції в період "культурної революції" здійснювали об'єднані
під військовим контролем спеціальні органи, "комісії з викорінення контрреволюції",
"органи (комітети, відділи, штаби) пролетарської диктатури" або просто "органи
диктатури".
До кінця 1968 - початку 1969 р. лідери "культурної революції", мабуть, визнали, що
проведена глибока чистка вже зміцнила їх керівне становище. Головним завданням XI
з'їзду КПК 1969 стало формування вищого керівництва партії, що звелося до майже
повного включенню "пролетарського штабу" до складу політбюро ЦК КПК. Партія
воссоздавалась зверху і знизу. Після центральних органів стали формуватися низові
осередки і парткоми. З закінченням формування парткомів провінційного рівня "ревкоми"
стали виконувати переважно функції місцевих урядів.

83.Китайська держава в період модернізації. Конституції КНР 1978 та 1982 рр.

Колективне правління було в Китаї нетрадиційним: за конфуціанським поняттям, на чолі
країни повинен стояти правитель, котрий спирається на вірних радників і чиновницький
апарат. Комуністичний Китай та його керівництво не змогли відійти від цієї традиції, і
тому культ правителя в Китаї не зник, а тільки набув іншого забарвлення. Після смерті
Мао китайському керівництву потрібно було вирішувати проблему нового лідера. Ним
став Ден Сяопін, затверджений Пленумом ЦК КПК у липні 1977 р. заступником голови
ЦК, заступником голови Військової ради, начальником Генштабу. У Китаї настав період
реформ (модернізації), батьком яких по праву називається Ден Сяопін.
Однією з ключових проблем, вирішуваних Ден Сяопіном при розробці політики реформ,
було не тільки засудити діяльність Мао Цзедуна, скільки домогтися повної відмови від
усіх його установок, що заважали оздоровленню китайського суспільства та подоланню
економічної й культурної відсталості країни. Для нього важливим було змусити
китайських комуністів відмовитися не від самого Мао, а від його ідей, і насамперед від
ідеї класової боротьби як чудодійного засобу вирішення всіх проблем, переконати партію
і народ у тому, що першорядним завданням є зростання виробництва, чого не можна
досягти без використання науково-технічних досягнень. Ден Сяопін, даючи негативну
оцінку «культурній революції», спробував не вдаватися до масових політичних кампаній,
а піднімати дух народу шляхом підвищення матеріальної зацікавленості, відводячи в
такий спосіб ідеологічному вихованню допоміжну роль. Якщо Мао в роки «культурної
революції» проводив політику ізоляції від зовнішнього світу, то Ден Сяопін наполягав на
включенні Китаю у світове співтовариство і проводив політику відкритості: повне
заперечення «культурної революції» необхідно було для створення ідеологічного ґрунту,
на якому посіяні ним насіння реформ дали б гарні сходи.
Початком нових реформ у політичній, соціально-економічній, технологічній та військовій
областях («чотири модернізації») став грудневий пленум ЦК КПК 1978 року.
Політична модернізація КНР. У 1978 р. була прийнята нова Конституція КНР. Однак
вона, будучи своєріднім компромісом між ідеями періоду культурної революції та
прагматичними концепціями побудови державного механізму, частково запозичених з
попереднього державотворчого досвіду, стала тимчасовим Основним Законом. 4 грудня
1982 р. після всенародного обговорення (це раніше не практикувалося), була
прийнята нова Конституція, котра є чинною й сьогодні.
Сутність китайської держави закріплена у ст. 1 Конституції 1982 року. КНР визнається
«соціалістичною державою демократичної диктатури народу, керованою робітничим
класом і такою, що ґрунтується на союзі робітників та селян». Соціалістичний лад
визнаний як «основний лад Китайської Народної Республіки».
Форма китайської держави. За змістом Конституції 1982 р., Китайську державу можна
визначити як соціалістичну республіку з унітарним децентралізованим державно-
територіальним устроєм та недемократичним політичним режимом.

84.Модернізація традиційного права. Кодифікація права КНР. Реформування

законодавства КНР.
Після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. настав час змін.
Модернізація тридаційного права виявилася у тому, що після прийняття Конституції КНР
1978 р. було завершено кодифікацію права, внаслідок чого з'явилися: Кримінальні кодекси
(1979, 1997), Цивільно-процесуальні кодекси (1982, 1991), Кримінально-процесуальні
кодекси ( 1979, 1996), Лісові кодекси (1979, 1984), Водяний кодекс (1988),
Адміністративно-процесуальний кодекс 1989 р. (проте адміністративного кодексу немає),
Трудовий кодекс 1994 р.
Цивільне право та суміжні галузі права. Відмова від командно-адміністративних методів
управління і будівництво багатоукладної економіки змішаного (планово-ринкового) типу)
зажадали розробки правових норм, необхідних для регламентації ринкових відносин.
Створення нового цивільного законодавства надзвичайно ускладнювалося тим фактом, що
у керівництва КНР не було чіткого уявлення про остаточну суспільну модель, яка мала
затвердитися в результаті тривалих економічних реформ. 
Цивільне законодавство КНР передбачає такі види суб'єктів господарської
діяльності: державні підприємства, колективні підприємства (міські, волосні, сільські
підприємства колективної власності), приватні підприємства, спільні підприємства з
китайським та іноземним капіталом, підприємства іноземного капіталу, селянські пайові
та кооперативні підприємства. Приватні підприємства (за Законом про приватні
підприємства 1988 р.) поділяються на три види: самостійні, артільні підприємства й
компанії з обмеженою відповідальністю. У 1993 р. бул прийнятий Закон про компанії,
яким передбачені також акціонерні компанії з обмеженою відповідальністю. У 1997 р.
прийнято закон про господарські товариства.
Трудове право. Значної траснформації відповідно до концепцій "соціалістичної ринкової
економіки" піддалося і трудове право КНР. Поряд із збереженням деяких колишніх,
соціалістичних рис, нове китайське трудове законодавство сприйняло ряд положень і
конструкцій, властивих країнам із розвинутою ринковою економікою. У 1986 р. були
видані чотири Тимчасові правила щодо регулювання трудових відносин: про трудові
контракти, про працевлаштування, про звільнення, про страхування за старістю й
безробіттям.
Адміністративно-процесуальне та адміністративне право. Адміністративно-
процесуальний кодекс КНР було прийнято в 1989 р. при відсутності адміністративного
кодексу. Він передбачає адміністративне провадження по зверненням громадян і
організацій. Важливим нормативним актом у сфері адміністративного права КНР є Закон
1996 р. про покарання за адміністративні правопорушення.

Питання 85- Держава і право Росії в період буржуазно-демократичної

революції:
В Росії відбувалася криза влади. Бачачи гостроту положення, Микола ІІ
звернувся по допомогу до Вітте. 9-го жовтня Вітте надав государю
меморандум із викладом поточного положення справ і програмою реформ.
Констатуючи, що з початку року "у розумах відбулася щира революція",
Вітте вважав укази від 6-го серпня застарілими, а оскільки "революційне
шумування занадто велике", він приходив до висновку, що треба
приймати термінові міри, "поки не стане занадто пізно". Він радив царю:
необхідно покласти межу самоправності і деспотизму адміністрації, дарувати
народу основні свободи і встановити дійсний конституційний режим.
17-го жовтня був виданий маніфест, що формально означав кінець існування
в Росії необмеженої монархії. У тексті цього відомого документа:
висловлюючи свою скорботу з приводу "смуту і хвилювань", що охопили
державу, цар визнає необхідним "Об'єднати діяльність вищого уряду",
на обов'язок якого він покладає "виконання непохитної нашої волі:
1) дарувати населенню непорушні основи цивільної свободи на засадах
недоторканості особи, свободи, совісті, слова, зборів і спілок;
2) не зупиняючи призначених виборів у Державну Думу, залучити тепер
же до участі в Думі, ті класи населення, що нині зовсім позбавлені
виборчих прав, надавши подальший розвиток й загального виборчого
права знову встановленому законодавчому порядку;
3) установити, як непорушне правило, щоб ніякий закон не міг
сприйняти силу без схвалення Державної Думи і щоб виборним від народу
забезпечена була можливість дійсної участі в нагляді за закономірністю
дій поставлених від нас влади.
«Об'єднаний уряд» утворив Раду міністерства, головою якої (тобто
першим російським прем'єр-міністром) був призначений Вітте.
Державно-правові реформи, обумовлені подіями першої російської
революції, вселили надію на можливе перетворення самодержавства в
конституційну державу. Дійсно, маніфест 17 жовтня 1905 року обіцяв
багато чого: виборче право і скликання Державної думи, недоторканість
особи, свободу слова, совісті, зборів і спілок, амністію політв'язням. Але
потім були внесені зміни в основні державні закони. Реформістська ідея
об'єднувала всіх прихильників правової держави, але в розумінні його
сутності мали місце серйозні розбіжності. Представникам “відродженого
природного права" припадало вести боротьбу не тільки з відвертими
реакціонерами, але і з тими ліберальними мислителями, що належали до
позитивістської школи права. Вважаючи державу первинним стосовно права
і людської особистості (яка розумілася соціологічно, тобто як похідна від
суспільства і держави), позитивісти відхиляли природні, що існують
незалежно від держави і тим самим невідчужувані права людини, що
належали їй з моменту народження. З їхньої точки зору, право взагалі і
права людини зокрема є усього лише встановлення держави, втіленої в
законодавстві. Відповідно, і основна вимога правової держави -
обмеження влади правом - розумілася як обмеження влади законом,
тобто самообмеження влади.
Основні закони Російської імперії від 23 квітня 1906 року, їх
конституційний характер.
«Основні державні закони» - законодавчий акт, затверджений 23 квітня
1906, що підсумувала реформування державного ладу Росії 1905-1906 рр., І
що став конституцією Російської Імперії на останньому етапі її існування.
Конституція Росії 1905 - 1906 років явила собою «пожалуемую»
конституцію, яку Микола II самостійно, щоправда, під тиском першої
революції 1905 року, «завітав» населенню Росії. Дана конституція, заклала
основні принципи державного устрою та суспільного життя, яким імператор
вже не смів зневажати. Конституція Росії 1906 р. була так званої символічні,
тобто «жалуваною» конституцією, в якій монарх, здійснюючи акт «найвищої
милості», поступався частину своїх прав народним зборам. Але юридичні
властивості конституції не залежать від способу її прийняття. Конституція
1906 складалася з 11 глав і 124 статей, що охопило всі основоположні
державно-правові інститути.
Вперше у своїй історії «основні закони», які, як відомо, видавалися з 1832 р.,
проголосили права та громадянські свободи. Російським підданим, що
перетворився на громадян, конституційно гарантувалися недоторканість
особи і законність юридичного переслідування (ст. 30 - 32),
недоторканність житла (ст. 33), свобода виїзду за межі держави (ст. 34),
недоторканність власності (ст. 35), свобода зібрань, слова і друку (ст. 36-
39).
Правове становище імператора визначала ст. 4, яка надавала йому
«верховну самодержавну владу». Однак тепер ця влада не визнавалася
необмеженою, як це було раніше. Закон свідчив, що «государ імператор
здійснює законодавчу владу в єднанні з Державною радою і Державною
думою» (ст. 7).
Самодержавна влада мислилася як гарант цілісності Російського
багатонаціональної держави, яке ст. 1 оголошувала «єдиним і
неподільним». Російська мова зізнавався загальнодержавним в армії, на
флоті і в «державних і громадських установленнях». Вживання місцевих мов
і діалектів в цих установленнях регулювалося особливими законами.
Імператор залишався також верховним керівником «всіх зовнішніх зносин
Російської держави», оголошував війну, укладав мир і міжнародні
договори. Конституція залишила за ним право бути «державним вождем»,
тобто головнокомандуючим армії і флоту. Імператор міг видавати укази і
веління щодо дислокації військ, переведення їх на воєнний стан, навчання їх,
проходження служби чинами армії і флоту і «всього взагалі відноситься до
ладу збройних сил і оборони Російської держави» (ст. 14).
Здійснюється від імені государя імператора визнавалася Основними
законами судова влада в Росії. За ним зберігалося право помилування
засуджених, пом'якшення покарань і загальне прощення вчинили
злочинні діяння з припиненням справ і звільненням їх від суду і
покарання.
Питання 86-Соціалістична революція в Росії та створення радянської держави:
Формальним приводом для проведення повстання був той факт, що
Тимчасовий уряд не проводить виборів до Установчих зборів, хоча вибори
були призначені на 28грудня. Керівництво партії більшовиків вирішило
захопити ваду в день відкриття роботи ІІ з'їзду Рад робітничих і солдатських
депутатів, а тому пропонувало включити в порядок денний роботи з’їзду Рад
питання про мир, землю, владу, і робітничий контроль. 25 жовтня партія
більшовиків здійснила військовий переворот, взявши владу до своїх рук
в Петрограді, Другий з'їзд Рад робітничих і селянських депутатів прийняв
запропонований Леніним Декрет про мир, землю, Декларацію прав народів
Росії. Було обрано новий Центральний комітет (виконавчий) та створено
уряд - Раду народних комісарів, на чолі з Леніним. Цей уряд теж називався
Тимчасовим, оскільки він мав функціонувати до скликання Установчих
зборів, вибори яких були призначені на 12 листопада.
Вибори до Установчих зборів показали, що партія більшовиків не
користувалась підтримкою більшості населення Росії, вона одержала свього
25% голосів виборців, а на Україні - 10%. Після проведення виборів до
Установчих зборів Раднарком доручив Сталіну і Петровському взяти до своїх
рук Комісію з Установчих зборів з метою заволодіти усіма документами для
орієнтування в обстановці. Дізнавшись про результати виборів, раднарком
прийняв декрет про арешти депутатів, обраних від партій конституційних
демократів, сподіваючись, що депутати-есери, що становили більшість в
Установчих зборах не будуть протестувати проти арешту депутатів
буржуазної партії. В кінці було вирішено розігнати Установчі збори.
Установчим зборам було запропоновано затвердити всі декрети Радянської
влади, узаконити РНК на чолі з Леніним і на цьому завершити свою роботу.
Установчі збори виконали всі вимоги більшовиків, але декретом ВЦВК вони
були розігнані.
Утворення СРСР
Х з'їзд партії (березень 1921 р.) обговорив доповідь Сталіна з національного
питання. В ній наголошувалось на невідкладності заходів, спрямованих на
подолання соціально-економічної і культурної нерівності народів.
У березні 1922 р. представники вищих органів влади Азербайджану,
Вірменії і Грузії затвердили договір про створення федеративного Союзу
Радянських Соціалістичних республік, який у грудні 1922 року
перетворився в Закавказьку соціалістичну республіку (ЗСФСР).
У радянських республіках у 1922 р. були скликані з'їзди Рад. Вони прийняли
рішення про утворення СРСР. 30 грудня 1922 року відбувся І з'їзд Рад
СРСР. Він затвердив Документи: Декларацію Договір Російської,
Української, білоруської, закавказької республік про утворення СРСР.
Було створено першу радянську Конституцію, яка була затверджена на ІІ
Всесоюзному з'їзді Рад у січні 1924 р. Конституція проголосила, що СРСР є
"добровільним об'єднанням рівноправних народів, що за кожною
республікою забезпечене право вільного виходу з Союзу. У 1925 р. на ІІІ
з’їзді Рад було оформлено входження в Союз Середньої Азії.

Питання 87- Конституція радянської Росії 1918 р.:

Конституція РСФРР — перша радянська конституція, Основний Закон
Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки.
Ухвалена 5-м Всеросійським з'їздом рад 10 червня 1918. Відіграла
важливу роль у становленні українського радянського конституціонізму,
оскільки більшість її норм було відтворено у Конституції УСРР 1919.
У 1-му розділі Конституції, яким стала Декларація прав трудящого та
експлуатованого народу 1918 (гл. 1–4, ст. 1–8), Росія проголошувалася
республікою рад, федерацією радянських національних республік, яка
ставить за мету знищення експлуатації, придушення експлуататорів і
перемогу соціалізму в усьому світі. Приватна власність на землю
скасовувалася. Ліси, надра, води та основні засоби виробництва
проголошувалися національним надбанням, промислові і транспортні
підприємства передавалися під робітничий контроль, позики царського уряду
анульовувалися, банки націоналізовувалися, вводилася загальна трудова
повинність, декретувалося озброєння трудящих, скасовувалися всі таємні
міжнародні угоди.
Другий розділ (гл. 5, ст. 9–23) встановлював у країні диктатуру міського і
сільського пролетаріату, декларував свободи віросповідання, антирелігійної
пропаганди, друку, зборів, союзів, право на безплатну освіту, встановлював
обов'язки працювати та відбувати загальну військову повинність, а також
права іноземців. (Цей розділ майже повністю був відтворений у ст. 1–5, 22–
31 Конституції УСРР 1919.)
Третій розділ (гл. 6–12, ст. 24–63) регулював питання радянської влади в
Росії. Вищою владою проголошувався Всеросійський з'їзд рад, який мав
скликатися двічі на рік із представників міських (1 депутат на 26 тис.
виборців) та губернських (1 депутат на 25 тис.) рад. З'їзд обирав
Всеросійський ЦВК у кількості до 200 осіб, який між з'їздами вважався
вищою владою і вищим законодавчим, розпорядчим та контрольним органом
РСФРР. До виключної компетенції з'їзду конституція зараховувала лише
"встановлення, доповнення і зміни головних начал радянської конституції",
ратифікацію мирних договорів та зносини з іноземними державами,
оголошення війни й ухвалення миру.
Конституція РСФРР 1918 перестала відповідати реальним політичним
умовам з підписанням у грудні 1922 Договору про утворення СРСР.
88. Конституція СРСР 1924 р.
У січні 1924 р. ІІ Всесоюзний з'їзд рад СРСР затвердив Конституцію СРСР
( перша конституція СРСР), основою якої стали Декларація та Договір про
утворення СРСР. До складу союзної держави увійшли союзні республіки:
Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (РСФРР),
Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), Білоруська
Соціалістична Радянська Республіка (БСРР) та Закавказька Соціалістична
Федеративна Радянська Республіка (ЗСФРР, у складі якої були Грузія,
Азербайджан і Вірменія). Республіки вважалися формально суверенними.
Вони мали право вільного виходу із СРСР.
Конституція складалася зі вступної частини і 2 розділів – Декларації про
утворення Союзу РСР і Договору про утворення Союзу РСР. Договір містив
11 глав:
1) про предмет відання верховних органів влади Союзу РСР;
2) про суверенні права союзних республік і про союзне громадянство;
3) про з'їзд рад Союзу РСР;
4) про ЦВК Союзу РСР;
5) про Президію ЦВК Союзу РСР;
6) про РНК Союзу РСР;
7) про Верховний Суд Союзу РСР;
8) про нар. комісаріати Союзу РСР;
9) про Об'єднане держ. політ. управління;
10) про союзні республіки;
11) про герб, прапор і столицю Союзу РСР.
89. Конституція СРСР 1936 р.
Конституція СРСР 1936 року-основний закон СРСР, прийнятий VIII
надзвичайним з'їздом Рад 5 грудня 1936 року, і діяв до 1977 року.
Восени 1935 року ЦВК СРСР створив Конституційну комісію під
головуванням Сталіна і 12 підкомісій. 12 червня 1936 проект Конституції був
опублікований і обговорювалося протягом наступних 6 місяців на всіх
рівнях.Незважаючи на свою назву, основним автором конституції був згодом
репресований Микола Бухарін. У роботі над текстом конституції
безпосередньо брав участь Сталін.
Конституція проголосила, що соціалізм в СРСР переміг і в основному
побудований. Це означало, що знищена приватна власність на засоби
виробництва і експлуататорські класи перемогли соціалістичні виробничі
відносини. Економічною основою проголошувалася планова соціалістична
система господарства, що спирається на соціалістичну власність у двох її
формах — державну і колгоспно-кооперативну.
Вперше в історії СРСР Конституція 1936 року формально надавала всім
громадянам рівні права:

 Загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні;

 Право на працю і відпочинок, матеріальне забезпечення у старості та
хвороби;
 Свобода совісті, слова, друку, зборів і мітингів.
Проголошувалися недоторканість особи і таємниця листування.
Земля, її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудники, залізничний,
водний і повітряний транспорт, банки, засоби зв'язку оголошувалися
всенародним надбанням; земля, яку займають колгоспи, передавалася їм у
довічне користування.
Комуністична партія проголошувалася «керівним ядром» державних та
громадських організацій.
90. Конституція СРСР 1977 р
Конституція СРСР 1977 року — основний закон СРСР, прийнятий 7 жовтня 1977 року
Верховною радою СРСР замість Конституції СРСР 1936 року. Ця конституція закріплювала
однопартійну політичну систему (стаття 6). Увійшла в історію як «конституція розвиненого
соціалізму».
Розробка нової конституції почалася ще в 1962 році коли 25 квітня того року Верховна Рада
СРСР ухвалила рішення виробити проект нової Конституції СРСР і створила Конституційну
комісію в складі 97 осіб. Головою Конституційної комісії був призначений Микита Хрущов.
15 червня 1962 року на засіданні Конституційної комісії були обговорені основні завдання з
підготовки проекту нової Конституції та утворено 9 підкомісій.
11 грудня 1964 року головою Конституційної комісії став Л. І. Брежнєв.
4 жовтня — 6 жовтня 1977 року відбулося слухання Конституції на засіданнях палат Верховної
Ради. 7 жовтня відбулося заключне спільне засідання палат Верховної Ради СРСР, де
спочатку за розділами, а потім і в цілому, Конституція була прийнята. У той же день Верховна
Рада СРСР роздільним голосуванням по палатах прийняла Декларацію Верховної Ради СРСР
про прийняття і оголошення Конституції (Основного Закону) СРСР.
8 жовтня нова Конституція СРСР була опублікована у всіх газетах країни.
Прийнята в 1977 році конституція містила 9 розділів, 21 главу і 174 статті.

 Преамбула
 Розділ 1. Основи суспільного ладу і політики СРСР
 Розділ 2. Держава та особистість
 Розділ 3. Національно-державний устрій СРСР
 Розділ 4. Ради народних депутатів і порядок їх обрання
 Розділ 5. Вищі органи державної влади та управління СРСР
 Розділ 6. Основи побудови органів державної влади та управління в союзних
республіках
 Розділ 7. Правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд
 Розділ 8. Герб, прапор, гімн і столиця СРСРРозділ 9. Дія конституції СРСР і порядок її
зміни