Тема: Спадкове право

1. Основні поняття інституту спадкування.

2. Спадкування за законом. Черги спадкоємців.
3. Спадкування за заповітом.
4. Легати і фідеїкоміси.
5. Набуття спадщини.
Основні поняття інституту спадкування.
Спадкове право – це сукупність правових норм, які встановлюють порядок
переходу майна, майнових прав і обов’язків померлої особи (спадкодавця) до її
спадкоємців.
Перехід майнових правовідносин здійснюється з волі померлої особи, висловленої
при її житті, або згідно із законом.
Спадкове право у давньому Римі належало до майнових прав. З тих часів почали
формувалися і основні поняття, якими оперує сучасне спадкове право: спадкодавець,
спадкоємець, спадщина (спадкова маса, спадкове майно) та ін. Так. спадкодавець – особа,
яка залишала спадщину, спадкоємець (heres) – особа, яка її отримувала. спадщина
(heredias) – майно померлого як єдине ціле, сукупність усіх прав і обов’язків. За
уявленнями давніх римлян. Спадкодавець ніби продовжував своє життя і діяльність в
особі спадкоємця, який вступав у всі майнові правовідносини спадкодавця.
Ще з тих давніх часів спадкування могло відбуватися у двох формах: універсальної
наступності (hereditas) і сингулярної наступності (legutam).
При універсальній наступності спадкоємець одним актом одержує всю сукупність
прав і обов’язків померлого, в тому числі і такі про існування яких він міг до того і не
знати. До спадкоємців переходили і борги спадкодавця, за які вони відповідали особистим
майном. З часом, законодавством Юстиніана була встановлена пільга для спадкоємця, яка
називалася beneficium inventarii і полягала у тому, що провівши у належному порядку
опис майна спадкодавця, він відповідав за його борги тільки в межах активу спадщини.
При сингулярній наступності певна особа у відповідності з волею померлого або за
законом одержує лише окремі майнові права чи частки майна померлого. Видами
сингулярної наступності є легат і фідеїкоміс.
Підставами для виникнення спадкування у Римі були закон (lex) і заповіт
(testamentum).
Довгий час римське право не допускало поєднання цих двох підстав стосовно
однієї спадщини. Зокрема, про це зазначають Закони ХІІ Таблиць. Це означає, що не був
можливим перехід якоїсь частини спадкового майна до спадкоємців за заповітом, а другої
частини до спадкоємців за законом. Пізніше виник такий різновид спадкування за законом
як необхідне спадкування. Врешті були встановлені правила співвідношення цих двох
підстав спадкування (за законом і за заповітом):
1) спадкування за заповітом могло поєднуватися з необхідним спадкуванням;
2) спадкування за заповітом виключало спадкування за законом, але поступалося
місцем необхідному спадкуванню.
3) якщо призначалося кілька спадкоємців, з яких хтось відмовився від прийняття
спадщини, то його частка розподілялася між іншими спадкоємцями за заповітом (т.зв.
"право збільшення").
4) якщо за заповітом передавалась тільки частина майна, то й друга частина
переходила до спадкоємців за заповітом, а спадкування за законом відхилялось.
 Розвиток такого виду спадкування як спадкування за законом прийнято розглядати
у три періоди: за ius civile, за преторським правом, за законодавством Юстиніана.
У давній період звичним був перехід майна найближчим до померлого особам, які
жили в складі однієї сім’ї - агнатам.
Характерною рисою розвиненого римського права була свобода розпоряджатись
своїм майном на випадок смерті – свобода заповіту.
Спадкування за законом. Черги спадкоємців
згідно з нормами римського права, було визначено умови настання спадкування за
законом:
а) відсутності заповіту;
б) якщо заповіт визнаний недійсним;
в) якщо спадкоємці, вказані у заповіті, померли до відкриття спадщини або
відмовилися від спадкування.
Вже за ius civile (Закони XII Таблиць) спадкування за законом відбувалося при
відсутності заповіту. Разом з тим були визначені три класи (категорії) спадкоємців:
І клас (sui або sui heredes) – свої спадкоємці, до яких належали підвладні
домовладики – діти, онуки, правнуки по чоловічій лінії, дружина (при шлюбі cum manu),
усиновлені діти.
ІІ клас – інші найближчі агнати – брати, сестри, батьки, дідусі, бабці, які
прикликалися до спадкування, якщо не було агнатів першого класу.
ІІІ клас – інші агнати, а також інші найближчі родичі, якщо нема агнатів.
Відповідно, цей клас спадкував, якщо не було агнатів І і ІІ класу.
В той час законний спадкоємець прикликався до спадкування один раз. Якщо
найближчий спадкоємець відмовився від спадщини, то спадщина ставала вимороченою.
Преторськими едиктами, на підставі bonorum possession, були затверджені чотири
класи спадкоємців:
І - діти (unde liberi) – незалежно чи агнати чи когнати.
ІІ - legitimi – особи, які мали право спадкувати за Законами ХІІ Таблиць – sui
heredes.
ІІІ - unde cognati – всі кровні родичі до шостого ступеня спорідненості включно (в
порядку їх близькості до померлого).
IV - той з подружжя, що пережив іншого.
Перелік осіб в складі цих чотирьох класів спадкоємців дає підстави твердити, що
крім наступності, претори поступово вводять принцип черговості спадкоємців, залежно
від ступенів кровної спорідненості, хоча остаточно це було затверджено в наступний
період, тобто, законодавством Юстиніана.
Імператор Юстиніан Новелами 118 і 127 вніс значні зміни у спадкове право. Перш,
за все було встановлено чотири класи спадкоємців за законом. В основу поділу остаточно
покладено кровну спорідненість. Отже:
І клас – усі низхідні родичі померлого: діти без різниці статі і віку, онуки і т.д. При
житті дітей спадкодавця їхні діти (а онуки для спадкодавця) не спадкували. Якщо ж хтось
із дітей помер до відкриття спадщини, то спадкували його діти (ту частину, яку б
успадкував їх батько). Спадкове майно ділиться на стільки частин, скільки було дітей у
спадкоємця (наприклад, троє). А діти померлого сина – онуки спадкодавця одержують
частку, яку одержав би їх батько. Така участь у спадкуванні називалася – спадкування за
правом представництва (онуки ніби представляють свого померлого батька чи матір).
Спадкоємці за правом представництва не є спадкоємцями своїх батьків (які померли ще до
відкриття спадщини), а основного спадкодавця – в даному випадку свого дідуся. Ці онуки
одержують частку свого батька чи матері і якщо їх кілька, то ділять її між собою. Розмір
частки, яка би належала їх батькові, дорівнює тому, що одержують інші діти основного
спадкодавця – їхнього дідуся. У цивілістиці існує подібне поняття - спадкова трансмісія,
яка виникає у випадку, коли спадкоємець переживає спадкодавця і є ще живим в момент
відкриття спадщини, але помирає не встигши її одержати. Тоді право померлого батька
набути спадщину переходить за спадковістю до його дітей. Ці діти (онуки основного
спадкодавця) вважаються вже не спадкоємцями дідуся, а свого померлого батька чи
матері. Спадкове представництво і спадкова трансмісія є тими інститутами, які перенесені
і в українське цивільне законодавство. Цьому присвячені окремі статті ЦК України:
відповідно, ст.. 1266 та ст..1276.
ІІ клас – висхідні родичі (батько, мати, дідусь, бабуся), а також повнорідні брати і
сестри та їх діти. Вони успадковують майно порівно. Діти померлих братів і сестер за
правом представництва одержують частку спадщини своїх батьків. При наявності
ближчого ступеня спорідненості (батько, мати) – дальші (дідусь, бабуся) не спадкують.
Якщо були тільки висхідні спадкоємці, то майно померлого ділилося на дві рівні частини,
які одержували: одну – по батьківській лінії, другу – по материнській. Наприклад, після
спадкодавця залишились дідусь по батьковій лінії, та дідусь і бабуся – по материнській.
Тоді майно ділять не на три частини, а на дві. Одна – дідусеві по батьковій лінії, друга –
дідусеві і бабусі по матері. Треба підкреслити, що при наявності висхідних родичів та
повнорідних братів і сестер – вони всі спадкували порівно (з висхідних тільки ближчі). 10
ІІІ клас – неповнорідні брати і сестри (єдинокровні і єдиноутробні), а також їх діти
(в разі смерті батьків).
IV клас – усі інші побічні кровні родичі, без обмеження ступенів. Ближчі
виключали при спадкуванні дальших. Наприклад, після смерті спадкодавця залишилась
неповнорідна сестра (спадкоємець ІІІ класу) і двоюрідний брат (спадкоємець IV класу).
Спадкує неповнорідна сестра.
Спадкування за заповітом
Заповіт (testamentum) – односторонній акт, розпорядження особи щодо свого майна
на випадок смерті з обов’язковим призначенням спадкоємця. Акт цей односторонній, бо
виражає волю тільки спадкодавця, який також міг в односторонньому порядку змінити
або зовсім анулювати заповіт.
Заповіт є розпорядженням з відкладною умовою, бо набирає юридичної сили тільки
при настанні умови – смерті спадкодавця.
Римське право виробило умови дійсності заповіту:
1) правоздатність спадкодавця. Скласти заповіт могла тільки фізична особа,
наділена в момент складення заповіту загальною правоздатністю і дієздатністю, зокрема в
галузі майнових відносин. Втрата дієздатності на момент смерті не тягнула втрати сили
вже складеного заповіту. Заповіт могли складати тільки римські громадяни. Вони мали
бути persona sui iuris, тобто ні раби, ні підвладні особи, ні перегріни (хіба за правом
перегрінів), ні віровідступники, ні душевнохворі, ні неповнолітні (навіть зі згоди
опікунів), ні марнотратники, ні глухонімі, ні інші особи, які не могли виразити своєї волі
загальнодоступним способом. Ці перелічені категорії були неправоздатні. До ІІ ст. н.е.
жінки також не мали права заповідати. З ІІ ст. н.е. це право вони одержали, але зі згоди
опікуна. Повну свободу заповіту жінки дістали тільки після ліквідації над ними опіки.
2) вимоги щодо форми заповіту. Вимоги до форми заповіту змінювалися на протязі
ґенези самого римського спадкового права. В давню епоху дійсними були заповіти,
зроблені публічно: у Народних зборах, перед фронтом війська. Це відбувалося в усній
формі з проголошенням певних визначених слів.
3) призначення спадкоємця. Спадкоємцем могла бути особа (або кілька осіб), яка
мала пасивну заповідальну правоздатність. Римське право виділяло так званих
"неконкретних спадкоємців", до яких належали юридичні особи, а також постуми (особи,
зачаті при житті спадкодавця, але народжені після його смерті). Ці особи не вважалися
конкретними спадкоємцями і тому заповіт, складений на їх користь довгий час вважався
недійсним. Тільки в імператорський період ці категорії могли успадковувати майно за
заповітом.
 З часом з’явилася ще одна форма – приватний заповіт, який здійснювався через
манципацію: спадкодавець передавав майно довіреній особі, яка брала на себе обов’язок
виконати його розпорядження.
Вже в імператорський період (при Юстиніані) заповіти поділяли на приватні і
публічні. Останні складали при участі органів державної влади і поділяли на судові
заповіти (бо записували до протоколу суду) і такі, що передавались в письмовій формі
імператорові. Приватні заповіти складали без участі органів державної влади в письмовій
чи усній формі. Умовами їх дійсності були: сім свідків, єдність і неперервність місця і
часу здійснення заповіту (заповідальні дії не повинні перериватися сторонніми діями).
Свідками могли бути повнолітні особи чоловічої статі. Певні особливості мали заповіти у
залежності від особи заповідача та деяких інших обставин. Так заповіт сліпого вимагав
присутності 6 свідків; заповіт, складений на селі - 5 свідків; воїн міг складати заповіт без
будь-яких обмежень стосовно його форми; при складанні заповіту під час епідемії свідки
могли перебувати в різних приміщеннях із заповідачем, але так, щоби вони могли чути
один одного.
За нормами римського права призначення спадкоємця було урочистою
процедурою. Заповіт починав набувати сили з призначенням спадкоємця. Призначення
спадкоємця вважалося навіть основою заповіту в тому розумінні, що за наявності дійсного
призначення спадкоємця набували 6 юридичної сили і інші розпорядження, як от:
позбавлення спадщини, підпризначення спадкоємця, призначення опікуна, призначення
заповідального відпису (зокрема, у формі легату).
При оголошенні заповіту належало поіменно назвати всіх близьких кровних
родичів, яких спадкодавець вирішив позбавити спадщини. Згодом претори та практика
центумвіральних судів (розглядали, зокрема, спори про спадщину) встановили інші
правила. Згідно з цими правилами спадкодавець без достатніх підстав не міг позбавляти
кровних родичів – необхідних спадкоємців - спадщини і повинен був у заповіті визначити
для них певну частку – обов’язкову частку. За ius civile такими особами були sui heredes
(підвладні діти і їх потомство по чоловічій лінії), а за преторським правом – усі діти
(liberi). Якщо ж спадкодавець обійшов їх мовчанкою або позбавив спадку без поважних
причин, то їм надавався спеціальний позов про порушення спадкодавцем свого
морального обов’язку (bonorum possessio contra tabulas). Обійдений кровний родич міг
вимагати тієї частки, яка б належала йому при одержанні спадщини за законом – законної
частки. Для подання такого позову був встановлений річний термін.
Заповіт міг бути визнаний недійсним при недотриманні однієї із трьох
обов’язкових умов: правоздатність спадкодавця; належна форма заповіту; порушення
вимог щодо призначення спадкоємця. Заповіт визнавали недійсним також внаслідок:
а) capitis dоminutio спадкодавця (мінімальна, середня чи максимальна зміна
правоздатності);
б) якщо спадкоємець втрачає право спадкувати або помирає раніше від
спадкодавця;
в) якщо спадкодавець ліквідує свій заповіт, що можна було зробити шляхом заяви у
суді або перед трьома свідками;
г) якщо буде складений новий заповіт, то попередній втрачає силу.
Легати і фідеїкоміси
За сингулярною наступністю (як однією із форм спадкування в Римі) до окремих
осіб переходили лише певні майнові вигоди без обтяження цих осіб будь-якими
обов’язками. Видами сингулярної наступності були легати і фідеїкоміси. У сучасному
праві сингулярна наступність виступає у вигляді «заповідальних відказів» чи
«заповідальних відписів».
Легат – розпорядження для спадкоємця (яке містилося в заповіті) про надання
будь-якої майнової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі.
 Легат могла призначити особа, яка мала право скласти заповіт. За ius civile легат
можна було призначати лише в заповіті, але не при спадкування за законом.
При призначенні легату необхідна присутність трьох осіб: спадкодавець,
спадкоємець, третя особа. Ця третя особа, на користь якої призначено легат – легатарій -
не несла відповідальності за борги спадкодавця.
Об’єктом легату виступало будь-яке майнове благо (тілесні речі, сервітути, інші
речові права, зобов’язальні вимоги).
Нормами римського права були встановлені обмеження призначення легатів:
спадкодавець не міг призначати легатарію більше, ніж певну визначену частку спадщини.
За законом Фурія легати обмежувалися сумою 1000 асів кожен. Норми закону Воконія
вимагали, щоб легатарію було призначено не більше, ніж спадкоємцеві. А закон
Фальцидія уточнював, що спадкоємцеві гарантується 1/4 частина спадкової маси. Ця
остання норма збереглася у кодифікації Юстиніана.
Легат набувався в два етапи: І. в день відкриття спадщини виникало право на
одержання легату; ІІ. в день набуття спадщини спадкоємцями легатарій одержував право
захищати своє право за допомогою позову.
Римським правом були передбачені випадки ліквідації легату 1) ліквідація легату
спадкодавцем; 2) при відсутності спадкоємців; 3) якщо легатарій помре раніше від
спадкодавця; 4) якщо заповіт в цілому буде визнаний недійсним.
Другий вид сингулярної наступності - фідеїкоміс –визначається як неформальний
легат, оскільки не був такий формалізований. Фідеїкоміс міг бути покладений і на
спадкоємців за законом. Його можна було скласти як до, так і після складення заповіту (у
формі додаткового до заповіту розпорядження).
Особа, яка через спадкоємця одержувала майно від спадкодавця за фідеїкомісом, не
несла відповідальності за борги спадкодавця (як і при легаті).
Фідуціарій – спадкоємець, на якого покладено обов’язок за фідеїкомісом, а
фідеїкомісарієм називали третю особу, яка одержує майно.
У римському приватному праві існували інші (крім заповіту і легату) форми
одержання певного майна, згідно з волею спадкодавця, а саме: а) дарування на випадок
смерті – угода про безоплатне надання майна особі, якщо вона переживе дарувателя; б)
надання спадкодавцем майна з умовою, що частина цього майна після смерті спадкодавця
буде передана певній особі.
Набуття спадщини
При розгляді питання про прийняття спадщини важливо розрізняти поняття
"відкриття спадщини" та "набуття спадщини". Спадщина відкривалась у момент смерті
спадкодавця. А з відкриттям спадщини для зацікавлених осіб виникало право на її
набуття.
Але спадкове майно спадкоємцям передавалося не відразу. Наставав т.зв.
"перехідний період". Спадщина в цей час називалася "лежачою". За уявленнями римлян в
цей період вона вважалася ще власністю померлого. У правовому відношенні це було
безгосподарне майно, хоч до нього не застосовувалися правила які стосувалися
безгосподарних речей.
У цей "перехідний період" необхідно було вжити заходів щодо виявлення і охорони
спадкового майна; визначення кредиторів і боржників; визначення розмірів їх вимог і
боргів; виявлення потенційних спадкоємців по даній спадщині.
У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не ставали власниками майна. Щоб
набути право на спадщину треба було виявити свою волю вступити у спадкоємство. Крім
цього, як зазначалося вище, спадкоємці повинні були мати здатність прийняти спадщину.
Стосовно виявлення волі, то існувало два таких способи вираження волі на
прийняття спадщини:
1) заява про бажання прийняти спадщину (усна, письмова) у довільній формі, але
при свідках;
 2) фактичний вступ в управління спадщиною, тобто вираження своєї волі
конкретними діями (впорядкування по господарству, врегулювання боргів померлого,
переселення в будинок та ін.) називається "фактичний вступ у права спадкоємця".
Вступ у спадщину означав, що спадкоємець прийняв на себе все майно, всі
обов’язки спадкодавця, тобто прийняв не тільки права, майно, але й обов’язки. В період
до Юстиніана вважалося, що за борги спадкодавця спадкоємець відповідає повністю,
тобто і своїм майном.