Правовий статус людини (особи) – це сукупність прав, обов’язків, законних інтересів, гарантії їх

реалізації, що закріплені у законодавстві і характеризують особу як суб’єкта права.

У правовому статусі ми можемо виділити
соціально-політичний,
економічний,
ідеологічний,
юридичний,
психологічний,
вольовий,
моральний зміст.
Усі вони, є гранями прояву правового статусу особи, його сутності.
У поняття загального правового статусу як найбільш широкої категорії, слід включити складові
елементи змісту, які характеризують його структуру:
- правові принципи, що складають методологічну основу правового статусу;
- норми права, що встановлюють загальні для всіх права, свободи та обов’язки;
- правосуб’єктність, тобто можливість суб’єкта мати права та обов’язки та користуватися ними та нести
відповідальність за свої дії;
- законні інтереси, що спонукають суб’єкта права до відповідних дій, або навпаки орієнтують його на
дозволену нормами права пасивність;
- юридична відповідальність як обов’язок нести відповідальність за порушення правового статусу;
- громадянство, тобто такий правовий стан, який вказуючи про належність людини до відповідної держави,
дає право на те, щоб розширити коло прав та обов’язків;
- правовідносини загального (статусного) характеру
В загальних (статусних) правовідносинах перебувають усі особи стосовно держави, один до одного,
реалізації своїх прав та обов’язків, їх захисту, гарантування й т. ін. Ядром правового статусу є права
та обов’язки, що реалізуються завдяки зв’язкам між їх носіями – правовідносинам. З вищезазначеного
очевидно, що норми права та правовідносини загального (статусного) характеру, що виникають на їх
основі, визначають правовий статус суб’єктів права. Охарактеризувати правовий статус особи, означає
розкрити місце, роль, положення та значення конкретної особи в суспільстві та державі, її
можливості, цінність, вплив, принципи взаємовідносин з державою, з іншими людьми, що, в свою
чергу, розкриває характер самого суспільства, його соціального ладу.
Правовий статус громадянина– це правове становище особи, що є громадянином певної держави. В
юридичній науці виділяють три види правового статусу особи:
- індивідуальний (приватний) статус – це правовий статус кожної конкретної особи, кожного окремого
громадянина. Цих статусів стільки, скільки особистостей, громадян. Індивідуальний статус визначає
правове положення конкретної особи, конкретного громадянина, в суспільстві, державі;
- спеціальний (родовий) статус – сукупність елементів, що характеризують правове положення окремих
категорій громадян та осіб (дітей, студентів, військовослужбовців, робітників, посадових осіб, членів
тих чи інших організацій, інвалідів війни та праці, пенсіонерів та інших). Їх також існує велика кількість,
хоча і значно менше ніж індивідуальних, саме через це їх повна класифікація майже неможлива. Лише
найважливіші з них досліджуються окремими галузями права;
- загальний правовий статус – це статус людини як особистості, члена суспільства, громадянина,
держави. Він єдиний для всіх, такий статус ще можна називати базовим. На основі загального
правового статусу потрібно розглядати статуси конкретних осіб або їх груп. Індивідуальні статуси
ґрунтуються на загальному, який має ключову, вихідну роль. Відомо, що, виходячи з юридичного та
фактичного становища особи в суспільстві, легко можна встановити соціальну природу цього
суспільства, його позитивні та негативні сторони. Загальний статус не може змінюватися без відома
держави, законодавця, а індивідуальні статуси є більш динамічними, рухомими і можуть змінюватися за
бажанням самих носіїв або через те, що в їх суспільній чи трудовій діяльності відбуваються зміни.
У загальному правовому статусі складові частини – постійні, а в індивідуальному – змінні. Це не порушує
принцип рівноправності громадян, тому що та чи інша особа може мати свій особливий індивідуальний
статус, наприклад, відповідні пільги (ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС 1-ї категорії, інваліди праці
тощо). На індивідуальний правовий статус впливають такі фактори, як стать, вік, сімейний стан,
професія і т. ін.
По-перше, будь-який правовий статус – це юридичний та фактичний правовий стан.
По-друге, індивідуальні статуси дійсно залежать значною мірою від їх носіїв. Зміст, обсяг, характер
правового статусу у громадян протягом життя змінюються не одноразово. Наприклад, громадянин був
студентом, потім інженером, майстром, начальником цеху, головним інженером, директором
підприємства, нарешті, пенсіонером. Його індивідуальний статус весь час змінювався, а загальний (як
громадянина) залишався незмінним.
Загальний статус людини не залежить від зміни місця роботи або від соціального стану. Ця якість
постійна, єдина та рівна. На відміну від правоздатності загальний правовий статус – не персоніфікована
якість людини, не здібність особистості, а її становище у суспільстві.
Отже, правовий статус охоплює усю систему прав та обов’язків, які має відповідна людина,
конкретний громадянин. Як важлива правова категорія, він має одночасно відповідати двом, здавалося б,
несумісним умовам: по-перше, бути сталим, тобто не змінюватися за своїм змістом; по-друге, він повинен
враховувати ті реальні зміни, що мають місце у суспільстві, та прямо чи безпосередньо зорієнтовані на
людину, відповідну категорію людей тощо

2.
Особа – носій певних прав і обов’язків, тобто є суб’єктом права. Особа в Римі позначалася терміном
persona. Persona – суб’єкт права. Суб’єктами права могли виступати як фізичні, так і юридичні особи.
Фізичні особи – громадяни Риму; юридичні особи – організації.

У Римі особа позначалася терміном persona. Проте не всі люди у Римській державі
визнавались особами — суб'єктами права. Панівного класу рабовласників не допускали рівності
всіх людей, тому такий великий клас людей, як раби, не визнавався суб’єктом права, а був
об'єктом права.
Пам'ятки римського права як джерела пізнання не тільки права, а й історії і культури
Стародавнього Риму, свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав та обов'язків і в цьому
розумінні вона є особою, здатною до права.
Здатність особи бути суб'єктом цивільних прав, здатність мати право називається
правоздатністю, а здатність своїми діями набувати певні права і нести відповідні обов'язки —
дієздатністю. Хоч повнота якості суб'єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самого
поняття суб'єкта істотнішою є правоздатність.
Здатність бути суб'єктом цивільних прав римські юристи позначали терміном caput.
Людина стає правоздатною з моменту народження, проте цього ще недостатньо. Для
виникнення людської особи необхідно, щоб дитина народилася живою. Зародок, який
міститься у череві матері, ще не є людина, але якщо народиться живим, то стає правоздатним
і його юридичне становище відноситься до моменту зачаття. Це має важливе значення для
права на спадкування. Так дитина має право на успадкування майна батька, який помер до її
народження.
Правоздатність особи припиняється з її смертю. Від припинення правоздатності однієї
особи дуже часто залежить право інших осіб. Тому факт і момент смерті, як стверджують римські
юристи, має бути завжди точно встановлений, що не завжди вдається зробити, а іноді й просто
неможливо. Для розв'язання складних випадків у римському праві допускалася презумпція щодо
тих, які помирали одночасно. Суть цієї презумпції полягала в тому, що коли траплялися нещасливі
події (наприклад, корабельна аварія, пожежа) і разом гинуло кілька осіб, але не можна було
довести, хто з них помер раніше, то припускалося, що всі вони померли одночасно. Але коли
разом померли висхідні і низхідні родичі, то припускалося, що повнолітні низхідні пережили своїх
висхідних родичів, а неповнолітні низхідні померли раніше.
Отже, правоздатність людини виникає з моменту народження і припиняється з її смертю.
Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до пожиттєвого
ув'язнення (довічна каторга). Якщо людина, продана в рабство, знову набувала свободу, то її
правоздатність відновлювалася, хоч і не завжди в попередньому обсязі

3.

Цивільна правоздатність римського громадянина складається з двох основних елементів: 1) jus connubii –
права вступати в шлюб, в якому діти набувають статус римських громадян; 2) jus commercii – права
торгувати, яке охоплює право бути власником всякого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові
правочини, зокрема дарувати, міняти, право бути спадкоємцем, вести цивільно-правові спори в суді.

Повна втрата правоздатності – capitis dominutio maxima. Вона наступала щоразу, коли людина втрачала
свободу..

Середня втрата правоздатності – capitis dominutio media наступала тоді, коли особа зберігала свободу,
проте втрачала право римського громадянина. Наприклад, римський громадянин стає перегрином або
латином з метою одержання землі на периферії. В імператорський період громадянство втрачалося у
випадку заслання. Особа, піддана capitis dominutio media, втрачала свої цивільні права, але зберігала
відносини jus gentium.

Мінімальна втрата правоздатності – capitis dominutio minima відбувалась зі зміною сімейного стану
особи, що траплялося в таких випадках: а) особа власних прав перетворювалась в особу чужих прав; б)
сімейно самостійна особа всиновлювалась іншою особою; в) жінка, яка не перебувала ні під чиєю владою,
одружується та ін. Результатом capitis dominutio minima – це повний розрив попередніх сімейних зв’язків з
усіма правами, які з них випливали (спадкування тощо). Усі перелічені фактори тісно пов’язані з
правоздатністю особи в Римській державі.

На обмеження правоздатності суттєво впливає стан громадянської честі. Громадянська

честь — це повага, якою користується людина у своїх співгромадян у силу належних їй
правомірності й моральної якості. Громадянська честь може зменшуватися, тоді настає
безчестя. Безчестя може бути за законом або за фактичних обставин.
Безчестя за законом настає на підставі розпорядження закону або цивільного права (ганебна
відставка солдата, фіктивне банкрутство, лжесвідчення, двоєженство, розлучення,
недоброчесне опікунство, невиконання обов'язків, донесення).

Фактичне безчестя наставало з моменту осудження суспільством морального обличчя

людини (невпійманий злодій, карточний шулер, п'яниця, розпусник).

Правоздатність у галузі приватного права обмежувалась також належністю людини до певного

класу суспільства. На обмеження правоздатності впливала також віра, зайняття деякими
професіями.

Наявність правоздатності – тільки одна сторона правосуб’єктності. Для того, щоб повною мірою
користуватися благами права, однієї правоздатності замало. Адже правоздатність – це лише наявність прав,
а користуватися ними самостійно особа може тільки за наявності дієздатності.

4.
Римське право не знало категорії дієздатності, проте в Римі за кожним громадянином визнавалася здатність
здійснювати дії з юридичними наслідками, які становлять зміст поняття дієздатності.
Цивільна дієздатність фізичної особи - це здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і
самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки,
самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Завжди і скрізь дієздатність визначалася віком людини, і розуміння смислу вчинених дій,
здатність володіти собою та зважено приймати рішення залежали передусім від віку. ним цензом
дієздатність громадян поділялася на
1)— діти віком до 7 років, які були повністю недієздатними
2)— це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці до 14 років. Такі особи могли
здійснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити
дрібний обмін речей тощо. У разі здійснення правочину, спрямованого на припинення прав або
встановлення якоїсь повинності, необхідний був дозвіл опікуна, який давав його в момент вчинення
правочину. В іншому разі такий правочин зобов'язував неповнолітнього лише у випадку і в межах
збагачення, одержаного за цим правочином
3) — особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалися як неповнолітні, але
дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно
невигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони у стан до
укладення угоди, тобто провести реституцію.
Залучення до ділового життя недосвідчених, а іноді й необачних людей, які не досягли 25 років,
підривало стійкість цивільно-правових відносин. Тому починаючи з II ст. особам, які не досягли 25 років,
почали призначати кураторів, що обмежувало їхню дієздатність. Тепер вони могли здійснювати важливі
правочини тільки з дозволу (згоди) куратора. Разом з тим за ними зберігалося право самостійно
розпоряджатися майном на випадок смерті, а також вступати у шлюб. Досягнувши 25 років, такі особи
позбавлялися будь-яких обмежень дієздатності.
На дієздатність особи в Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не могли укладати
такі угоди, як стипуляція, виступати в суді під час дії легісакційного процесу, в якому необхідно було
проголошувати формули, тощо. Душевнохворі та недорозвинені на час хвороби визнавалися повністю
недієздатними. Обмеженими в дієздатності були марнотратники — особи, нездатні розумно
розпоряджатися Своїм майном. Таким особам призначали піклувальників, які були зобов'язані
піклуватися про їхній майновий стан. Після призначення піклувальника особа-марнотратник самостійно
здійснювала лише такі правочини, які були спрямовані на набуття майна, а не відчуження, і несла
особисту відповідальність за вчинені правопорушення. Деякі обмеження дієздатності залежали від
постійного місця проживання.
Крім вищеназваних факторів, повнота цивільної дієздатності і правоздатності передбачає ще
стан громадянської честі. Деякі особи з тих чи інших причин знеславлення піддавалися
громадянському збезчещенню, а отже й обмеженню у правоздатності.
В історії римського права громадянське безчестя відоме в кількох видах.
Повне позбавлення честі в результаті покарання судом, пов’язане з втратою громадянства.
Приниження честі зазнавали у формі infamia (ганьба) або turpitudo (аморальність).
Infamia — безчестя, якого зазнавали внаслідок засудження за злочин, порушення договору
доручення, товариства, збереження, де вимагалася надзвичайна чесність; у результаті порушення деяких
правових норм (наприклад, якщо вдова вступала в новий шлюб, не дотримавши року жалоби). Infamia
зазнавали в результаті преторського едикту або судового рішення. Особа, яка зазнала infamia, позбавлялася
права бути обраною на громадські посади (наприклад, у місцеві декуріони), права опікунства, виступати на
суді як представник за інших тощо.
Безчестя у формі turpitudo зазнавали ті особи, певні дії яких, їх спосіб життя вважалися
аморальними (наприклад, проституція). Ця форма безчестя була істотним обмеженням у таких галузях, як
спадкування, одруження та ін.
Римське право знало ще одну форму приниження честі —intestabilis. Закони XII таблиць
постановляли: «Хто буде свідком під час укладення угоди і згодом відмовиться від свого свідчення, нехай
зазнає безчестя». Це означало, що така особа надалі взагалі не могла бути свідком і до себе не мала права
запрошувати у свідки. А оскільки майже всі угоди стародавнього права здійснювалися за участю свідків, то
таке обмеження майже повністю позбавляло винну особу дієздатності. Однак з поступовим зникненням
старих формальних угод ця форма приниження честі втратила своє значення.
Не були рівноправними і обмежувалися у дієздатності в Римі жінки. Тривалий час вони перебували
під опікою чоловіка, батька або іншого родича. Проте вже за часів принципату доросла жінка, яка не була
під постійною опікою батька або чоловіка, мала право приймати самостійно рішення з приводу свого
майна. Однак вона не могла приймати на себе відповідальність за чужі і лише за законодавством
Юстиніана була ослаблена правова нерівність чоловіка і жінки.

5.

У зв'язку з важливими правовими наслідками, що випливають для окремих фізичних осіб зі статусу, в
якому вони перебували, а особливо в зв'язку з необхідністю вирішувати питання, чи є будь-яка особа
вільним або рабом, вольноотпущенником або лібертінов, чи є sui або alieni juris, в римському праві були
створені правила так званих статусних судів, т. е. судів, в яких потрібно вирішувати питання правового
положення фізичних осіб (causae liberates, quaestiones status).

Одним з найдавніших статусних розглядів був так званий vindicatio in libertatem, або суд, в якому
потрібно було довести, що якась особа, що живе як раб, було, по суті, вільним. Активну легітимацію, або
право порушення цієї розгляду, мали тільки вільні римські громадяни. Пасивно легітимізованим особою
або позивачем була передбачувана пан раба. Позивач, іменований adsertor libertatis, або захисник свободи,
повинен був довести, що особа, через якого зібралися, вільно. Це було потрібно зробити по формі,
визначеній законом. У разі успішного докази рішення суду було таке: liberum esse - вільний.

Зворотний випадок представляв так званий vindicatio in servitutem, або розгляд, в якому потрібно було
довести, що якась особа, що живе як вільний, по суті, є за своїм статусом рабом. У цьому випадку
позивач повинен був довести, що ця особа дійсно було рабом. Якщо це йому вдавалося, рішення суду було:
servum esse - раб.

Крім питання, чи є якась особа вільним або рабом, велике значення мав і питання, чи є якась особа вільним
по народженню або вольноотпущенником, зобов'язаним виконувати зобов'язання патронатних відносин.
Це питання вимагав вказати кого-небудь, хто судовим шляхом вимагав би здійснення якогось права на
основі патронатних відносин, а для сторін було б спірним, чи існують ці відносини взагалі. У всякому разі,
перед прийняттям рішення про вимогу, або petitum сторін, суддя повинен був попередньо вирішити
питання про існування патронатних відносин

За praejudicium an libertus sit, суддя приймав рішення в разі, якщо відповідач оскаржував позов,
висуваючи заперечення (prejudici-um), що взагалі не знаходиться в патронатних відносинах з позивачем. У
таких випадках позивач повинен був довести, що відповідач дійсно його клієнт. Якщо це йому вдавалося,
питання дозволявся так: libertinum esse, і лише після цього переходили до розгляду основного вимоги
(petitum) позивача. Praejudicium an patro-nus sit вирішувалося аналогічно попередньому преюдіціуму, коли
по запереченні відповідача було потрібно вирішити питання, чи є відповідач патроном позивача.

6.

Суб’єктом правовідносин може бути не тільки фізична особа (окрема людина), але й об’єднання осіб,
які виступають в обігу як одне ціле.
Учення про юридичну особу тільки зародилось в Римі. У зв’язку з тим, що юридичні особи не набули
великого значення з розвитком господарського життя Риму, римські юристи не розробили поняття
юридичної особи як особливого суб’єкта, що протиставляється особі фізичнійУже в Законах XII таблиць
згадувались різні приватні корпорації (universities або collegium) — релігійного характеру, професійні
об’єднання ремісників тощо. У класичний період корпорація не вважалася власником майна. Воно було
спільною власністю членів корпорації і не могло поділятися доти, поки існує корпорація. У разі
припинення діяльності майно корпорації розподілялося між останнім складом її членів. Корпорація як така
не могла виступати і в цивільному процесі.
Утім, римські юристи звертають увагу на те, що у деяких випадках майно належить не окремим
громадянам (фізичним особам), а закріплюється за об’єднанням. Так, римський юрист Марціан зазначав,
що театри, стадіони, що перебувають в общині, належать сукупності, а не окремим особам (D. 1. 8. 6. 1).
Інший юрист Ульпіан проголошує: «У корпоративному об’єднанні не має значення для його існування, чи
всі члени залишаються, чи залишається частина, чи весь склад змінюється на новий. Борги об’єднання не є
боргами окремих його членів, і права об’єднання аж ніяк не належать окремим членам об’єднання» (D. 3. 4.
7. 1-2). Однак усі ці висловлювання лише визнавали за такими об’єднаннями певні права та обов’язки.
Проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськими общинами) права на
самоуправління і господарську самостійність, у своїх майнових відносинах вони мали змогу керуватися
нормами приватного права. Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. З часом така
правоздатність визнається і за іншими корпораціями.
Наслідком тривалого розвитку ідеї юридичної особи було вироблення римськими юристами певних
ознак цього суб’єкта права. Корпорація виступала у приватноправових відносинах як самостійний
єдиний суб’єкт нарівні з фізичними особами. Майно корпорації не належало її членам, а було
відокремленою власністю корпорації. Вихід зі складу об’єднання окремих осіб не впливав на
юридичний статус об’єднання. Корпорація мала право від свого імені вступати в будь-які цивільні
правовідносини як з іншими корпораціями, так і з фізичними особами.
У республіканському Римі закріплювалася свобода створення приватних асоціацій із власними уставами. В
епоху імператорів принцип свободи створення приватних об’єднань зазнає безлічі законодавчих обмежень,
що було пов’язано із розповсюджуванням асоціацій, які під прикриттям дозволених цілей мали на меті
таємні політичні завдання. Юлій Цезар, скориставшись пристойним приводом, розпустив всі корпорації,
крім найдавніших. Август заборонив без дозволу імператора утворювати будь-які корпорації, крім
релігійних і деяких привілейованих (наприклад, поховальних товариств).
У Римі існували такі види юридичних осіб: державна, а згодом і імператорська скарбниця, муніципії, різні
спілки осіб однієї професії — м’ясників, пекарів, ремісників, могильників тощо, а також різноманітні
релігійні об’єднання.
Діяльність юридичної особи припинялась: у разі досягнення поставленої мети; якщо діяльність набувала
незаконного характеру; унаслідок вибуття всіх її членів. Класичні юристи визнавали, що мінімальна
кількість, необхідна для функціонування юридичної особи, становила три особи.