42.Судовий процес Королівства Польського та Речі Посполитої.

Судова система грунтувалася на становому принципі побудови суспільства й залежала від

адміністративної влади.Вищими судовими інстанціями були сеймовий та королівський суди, де
судилися магнати й родовита знать. У судовій ланці переважали створені в повітах земські,
гродські та підкоморські суди.У земських судах, які збиралися на сесії тричі на рік, розглядалися
кримінальні та цивільні справи шляхти. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і
Литовський трибунали. Посадові особи земського суду (суддя, підсудок і писар) обиралися
повітовими шляхетськими сеймиками.Найтяжчі кримінальні справи шляхти та інших людей
розглядали гродські (міські, замкові) суди, де головними суддями виступали воєводи й старости.
Тут також судили злочинців, затриманих на місці злочину, й розглядали справи про повернення
челяді та невільних селян. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. Вищий — суд другої інстанції,
до його складу входили головні судді. Нижчий діяв у складі намісника головного судді, шляхтича й
писаря. Засідання гродських судів відбувалися щомісячно й тривали перші два тижня. На гродські
суди покладалося також виконання вироків, у тому числі й інших судів повіту. Важлива роль у
судовій системі повіту належала замковим канцеляріям, які оформлювали переважно майнові
угоди, реєстрували заяви про скоєння злочинів тощо. Згідно з Волинським привілеєм 1569 p.,
судочинство в судових установах повітів здійснювалося переважно "руською", тобто українською
мовою.Магнати й шляхта мали вотчинні (доменіальні) суди, де вони особисто, чи за їхнім
дорученням — управляючі маєтків чинили суд над залежними селянами. Справи розглядалися з
урахуванням волі феодала й місцевих звичаїв. Різновидом, по суті, доменіального суду були суди
власників у приватновласницьких містах.Церковні суди, роль яких на українських землях була
значною, поділялися на духовні, доменіальні й монастирські. Духовні розглядали справи про
порушення християнських канонів, церковних обрядів, норм моралі, про розлучення, подружню
зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо. Юрисдикції доменіального суду
підлягали дрібні цивільні й кримінальні справи підвладних церкві людей, селян, що жили на
церковних землях. Аналогічними правами користувалися суди монастирські. Судові функції
виконували церковні ієрархи (єпископи, протопопи). Вищим церковним судом був консисторський
суд митрополита.

Судовий процес мав позовний характер. Він розпочинався з позовної заяви лише повнолітніх осіб.
У разі неявки до суду відповідача у нього конфісковували 1-2 волів. Якщо таке траплялося вдруге і
втретє, то відповідач програвав справу. Наступний етап процесу – розгляд доказів, наданих обома
сторонами. Доказами були особисте зізнання, свідчення очевидців, приватні документи,
королівські привілеї (документи), присяга. Після заслуховування обох сторін та оцінки доказів суд
ухвалював рішення. Сторона, що виграла справу, вносила на користь судді певну плату, інша
сторона – сплачувала штраф. Справи про вбивство розглядалися за іншою процедурою. На початку
розгляду справи заявник повинен був вказати ім’я підозрюваного і лише після цього суддя
призначав судового чиновника, який проводив розслідування злочину

43.Джерела права на українських землях у складі Королівства

Польського та Речі Посполитої.
Польське право не було з'єднане однією системою. Спроби кодифікації робилися неодноразово,
однак вона так і не була здійснена. Замість цього у Польському королівстві створювалися збірники,
які охоплювали видані раніше статутні конституції, а також норми звичаєвого права. Серед
законодавчих актів особливого значення набули Генріхові артикули 1572 р. Значного поширення
на українських землях, як уже зазначалось, набуло Магдебурзьке право. Відоме воно у вигляді
збірників німецького права у польському перекладі. Найавторитетнішим серед них був збірник під
назвою "Статті Магдебурзького права", виданий у 1556 р. Бартоломеєм Троїцьким. Слідом за цим
збірником він підготував і видав ще п'ять книг, присвячених різним розділам міського права. їх
 розглядали як офіційну інтерпретацію Магдебурзького права. До джерел права в Україні треба
віднести і канонічне (церковне) право. Правовими джерелами православної церкви на українських
землях були кормчі книги - "Номоканон" (збірник церковного права) і церковні устави князів
Володимира і Ярослава ("Сувій Ярослава"). Найвідомішою католицькою кодифікацією канонічного
права, яка діяла у Великому князівстві Литовському, був "Звід канонічного права" 1532 р. Певною
мірою до джерел церковного права належать привілеї польських королів Сигізмунда 1(1511 р.) і
Стефана Баторія (1588 р.). Специфічне джерело права являли собою і гетьманські військові
артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій. Вони фактично
були першими збірниками військовосудового і військово-кримінального права.Велике значення
на українських землях мало звичаєве козацьке право - сукупність правових звичаїв, що
встановлювались у сфері козацтва. Важливість цього джерела підкреслює той факт, що відразу
після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала Війську
Запорізькому право судитися "у своїх старшин по давнішнім правам їх", тобто на основі звичаєвого
права. А база звичаєвого права закладалася саме у XV-середині XVII ст. Наявність у козацтва свого
особливого права визнавалася польським урядом. Козацтво всіляко відстоювало звичаєве право,
побоюючись, що писане право зможе обмежити козацькі вільності.

44. Поняття та види злочинів на українських землях у складі

Королівства Польського та Речі Посполитої.

Кримінально-правові норми мали відверто станово-класовий характер. Посиленими

санкціями захищалися життя, майно, честь і гідність шляхтича
Поняття злочину змінювалося в процесі розвитку держави. Спочатку під злочином
розуміли завдану особі фізичну, моральну чи матеріальну "кривду". Пізніше - "шкоду",
"злочинство", потім - "виступ" (тобто порушення правових норм, установлених
державою).

Суб'єктами злочинних дій вважали як вільних, так і феодально залежних осіб із 14-16-
річного віку.
Законодавство і судова практика розрізняли умисну вину і необережність. Не
передбачали кримінальну відповідальність за випадкове заподіяння шкоди (розд. 11, арт.
23). Чітко розрізняли умисел і необережність, замах та завершений злочин, детально
регламентували співучасть у скоєнні злочину. Були також відомі такі інститути, як
необхідна оборона та крайня необхідність.
Найтяжчим злочином вважали образу або злочинний замах на життя та здоров'я
короля (арт. 4-5).
Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до ворога,
виказування державної таємниці, заколот, допомога ворогам держави тощо. 
Небезпечними вважали злочини проти порядку управління (фальсифікування державних
документів, печаток, фальшивомонетництво, підробка ювелірних виробів) (арт. 16-17),
злочини проти релігії та церкви (богохульство, чаклунство, віровідступництво)
До злочинів проти особи належали вбивство у різних формах, образа, заподіяння
тілесних ушкоджень
Для визначення покарання Литовський статут застосовує терміни "кара", "страта".
Метою покарання були: ізоляція злочинця від суспільства, відшкодування потерпілому
завданих збитків, поповнення державної скарбниці й заподіяння злочинцеві моральної та
фізичної шкоди. Але найважливіше було залякати, про що свідчать особлива жорстокість і
болючість покарання та публічний характер його виконання.
Найтяжчим покаранням вважали смертну кару, яку передбачали за державні злочини,
вбивство, розбій та ін. Литовський статут розрізняв просту смертну кару (повішення,
відрубування голови) та кваліфіковану (спалювання, закопування живцем у землю,
четвертування
Особливим каральним заходом, який застосовували тільки до привілейованих, було
"виволання" - публічне оголошення вироку. Воно призводило до громадянської смерті
засудженого: така людина переставала існувати для закону, вона втрачала шляхетство,
права на майно, мусила переховуватися за кордоном, бо в разі впіймання її належало
вбити. Щоправда, у XVI ст. виволання замінили на "опалу" - позбавлення громадянських
прав і видворення за межі держави. Але при цьому честь особа зберігала.
Литовський статут вимагав, аби при визначенні покарання суд ураховував всі нюанси
справи. Неповні докази або такі, що викликали сумнів, слід було розглядати на користь
обвинуваченого (розд. 14, арт. 3).
Водночас система покарань у багатьох випадках не була чіткою. Часто норма
передбачала вид кари, але не визначала її розміру. Це давало широкі можливості для
суддівського свавілля і використання кримінального права як засобу репресії.