1.

Джерела права гетьманщини литовсько- польського періоду

Джерела права в Україні-Гетьманщині можна умовно поділити на п'ять основних груп: 1)
звичаєве право, 2) система "попередніх прав", 3) акти української (гетьманської) автономної
влади, 4) російське царське законодавство та 5) нормативні акти церковного права

Звичаєве право:

Серед джерел права на українських землях періоду Гетьманщини посідало досить помітне
місце. Воно виникло та оформилося під час еволюції господарчо-побутових відносин людей
і спиралося на загальноприйняті "давні" норми поведінки (звичаї), вироблені за
різноманітних обставин. Показовими в цьому аспекті були неписані "права й звичаї"
Запорозької Січі, які, не будучи офіційно санкціонованими державною владою, фактично
врегульовували все внутрішнє життя січовиків. Сукупність правових звичаїв як правил,
обов'язкових до виконання нарівні з законом (у разі їх порушення - обов'язкового
покарання, схожого з вироком законодавчих органів), що виникли в Запорозькій Січі та
встановлювались у сфері козацтва, в науці дістали назву "козацького права".

Національна революція середини XVII ст. сприяла значному поширенню козацького

звичаєвого права. Його норми охоплювали всі без винятку верстви населення, впливали на
становлення прав та обов'язків громадян, проникали у важливі сфери суспільного життя,
особливо в адміністративну, кримінально-правову і судову. Гетьмани, старшинська
адміністрація, суди у своїй практичній діяльності широко використовували норми
запорозького звичаєвого права

У період Гетьманщини в Україні існувало також церковне звичаєве право (О. Гуржій). Його
норми регулювали правила поведінки, які не набули законодавчого затвердження в
"офіційних" церковних збірниках, але яких обов'язково дотримувались у житті люди,
побоюючись "кари й гніву Господнього". Норми церковного звичаєвого права фактично
ставали законом у вирішенні таких церковно-практичних питань, як загальноприйнята
тодішня поведінка в церкві під час богослужіння, займанщина (довільне займання земель),
застосовуване монастирем "звикле послушенство" підданих духовним феодалам, повага до
влади ("вся влада від Бога") тощо. Ці норми впродовж тривалого часу підтримували лише
"звички", що мали важливе значення в церковно-юридичній практиці. На жаль, науці
невідоме докладне зібрання українських церковних звичаїв у нашій духовній літературі.

У першій половині XVIII ст. з еволюцією суспільних відносин на українських землях

відбувався, процес зменшення значимості звичаєвого права, витручення його норм
писаними законами російського (на Правобережжі - польсько-литовського) законодавства.
Так, у козацькій Україні поступово зникала форма виборності "за звичаєм" на вищі та
середні військово-адміністративні посади в полках на загальних радах (уряди почали
переходити у "спадщину" від батька до сина або призначалися гетьманом чи російським
царем). Дедалі частіше з посиланням на положення Литовського статуту порушувалися
права селян, міщан, родових козаків і цілих громад на володіння землею чи "вільними"
степами, лісами, озерами. Проте вітчизняні вчені (А. Ткач, а нещодавно - Ю. Гошко) на
підставі архівних матеріалів незаперечно доводять, що норми звичаєвого права в Україні,
зокрема у врегулюванні цивільно-правових відносин, застосовувались і в другій половині
XVIII, і навіть у XIX ст. На думку дослідників (С. Шелухін), за звичаєвим правом у
Наддніпрянській Україні позаминулого століття жило 90% українців.

"Попередні права" :

Національна революція українців середини XVII ст. формально не скасувала писаних і

функціонуючих нормативних актів права попереднього державного періоду: Литовський
статут 1588 року, збірники магдебурзького права - "Саксонське дзеркало", "Порядок прав
гражданських" тощо. Деякий час на них майже не посилалися, тому вони фактично не діяли.
Проте в судових процесах другої половини XVII-XVIII ст. (і навіть пізніше) на ці джерела
дедалі частіше почали посилатись у вирішенні багатьох життєво важливих питань, навіть
безпосередньо брали до уваги їхні положення. Поступово вони визначились як обов'язкові в
більшості офіційних документів. Законність таких джерел права неодноразово
підтверджувалася універсалами українських гетьманів.

Найбільш визначним із джерел цієї групи був Литовський статут 1588 р. як найбільш
досконалий у правничій площині й технічно відпрацьований. Старшинська адміністрація
прямо пов'язувала цей звід нормативних актів із власним "попереднім" правом, зокрема
вбачала в ньому витоки з "Руської правди". Крім того, новій генерації українських феодалів
імпонувало те, що Статут не так давно був гарантією станових прав навіть православних
можновладців у політичних зазіханнях польських магнатів, а також деякою мірою захищав
автономістичні тенденції різних народів у складі Великого князівства Литовського, а потім
Речі Посполитої. Найчастіше на Литовський статут посилались у розгляді справ на захист
приватної власності. Відповідно до норм статуту притягалися до відповідальності особи, які
зчинили напади на чужі маєтки, побої, пограбування, поранили когось тощо. Одними з
принципових статутній положень були, безперечно, норми про позбавлення майна та
земель державцем у тих його селян, які переходили до іншого землевласника. Це явище
набирало реальної сили з посиленням соціального визиску сільської бідноти, міських низів
та рядового козацтва і стало вже досить типовим у першій половині XVIII ст. Литовський
статут мав неоднакове значення для населення різних українських регіонів: він ширше
застосовувався на Правобережжі, Гетьманщині, менше - на Слобожанщині.

Досить часто в українському судочинстві застосовувалися положення магдебурзького права.

Під ним розумілися всі нормативні акти, що стосувалися самоврядування міст. У період
Гетьманщини, як і перше, судова практика у магістратських містах базувалася не на
використанні німецьких збірок права, а здебільшого на їх переробках у перекладах на
польську чи латину. Діяли збірники у польському перекладі Павла Щербича під загальними
назвами "Саксон", Бартолемея Троїцького - "Порядок" (складався з восьми невеликих
збірок-переробок, "екстрактів", додатків, а також окремих актів переважно цивільно-
правового характеру), Самуїла Кушевича - "Право хелмінське (цивільне)". У цих та інших
чинних на той час збірниках, що були укладені впродовж 80-х років XVI-середини XVII ст.,
містилися норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального і
процесуального права. У першій половині XVIII ст. з метою полегшення роботи юристів-
практиків додатково створили "Короткий покажчик магдебурзького права за книгою
"Порядок" і збірник під своєрідною назвою - "Кратко виписано с прав молороссийских книг
"Порядка", с артикулов права магдебурского, права цесарского с означением, какое в тех
правах за вину положенонаказание и казнь на какихименнозначитстраницах".
Дослідники (О. Гуржій) зазначають, що функціонування магдебурзького права в
гетьманській Україні мало свої особливості. Вони полягали в тім, що за своєю ((юрмою і
змістом магдебургія на Лівобережжі під впливом місцевих умов, зокрема звичаєвих
правових норм, відрізнялася від тієї, що функціонувала у країнах Західної Європи. Основні
причини цього: використання в судовій практиці України не оригіналів німецьких збірок, а їх
польських чи латинських переробок, в яких положення магдебурзького права були дещо
трансформовані порівняно з оригіналами. Зокрема, вони передбачали великі пільги
міщанам, правила функціонування міської ради та правосудних органів, заборону приймати
до них простолюдців, значне обмеження юридичних прав жінки (наприклад, без заяви або
присутності чоловіка чи опікуна її справа не приймалася судом до розгляду, а вона особисто
не визнавалася офіційним свідком), позбавлення прав євреїв, залежність винесення вироку
від станового статусу звинуваченого тощо.

На характер та обсяг застосування магдебургії на місцях свій відбиток накладали тогочасні

політичні й соціальні реалії життя. В Україні, порівняно із Західною Європою, були іншими
організація магістратів, рівень самоврядування міст. Це зумовлювало територіальні
особливості в застосуванні магдебурзького права в Україні. Найбільше рис виборності мало
магдебурзьке право у Гетьманщині, де його нормами, поряд з іншими джерелами,
керувалися не тільки магістратські, а й полкові суди. На Гетьманщині магістратські суди,
усупереч положенням "Саксона" і "Порядка", зосереджувалися не тільки в руках війта і лаві
піків. До процесу судочинства залучались інші міські чиновники. Формально всі магістрати
вважалися незалежними від юрисдикції полкових судів, а підпорядковувалися
безпосередньо генеральному військовому, куди в разі потреби і направлялися апеляції на
рішення перших. На Слобожанщині постійний тиск російського законодавства звів до
мінімуму застосування в краї норм магдебурзького права. Від кінця XVIII ст. магдебургія
взагалі втратила на українських землях своє значення. Збірники магдебурзького та його
різновиду - хелмінського права використовувалися у всіх офіційних і приватних кодифікаціях
права України XVIII і XIX ст.

Джерела права автономної (гетьманської) влади:

Важливу роль урегулюванні суспільних відносин в Україні-Гетьманщині відігравали договірні

(гетьманські) статті, що підписувалися гетьманами України та козацькою старшиною, з
одного боку, і російським царем та його представниками - з іншого. У цих документах
визначалося не тільки державно-правове становище України у складі Росії, а й фіксувалися
найважливіші проблеми внутрішнього життя України.

Статті, попри зміну змісту при обранні кожного нового гетьмана, завжди залишалися
найвищими юридичними актами, що регламентували корінні підвалини життя і загальне
становище України. Вони були своєрідними конституційними актами, на підставі яких діяли
всі інші джерела права. Цими актами встановлювалися найбільш істотні норми, які
визначали права гетьмана, судову організацію та джерела права, а також права й привілеї
класів та окремих соціальних груп, фінансові відносини, організацію козацтва й
чиновництва. Невипадково всі кодифікатори використовували договірні статті в
систематизації чинних норм і укладанні нових збірників права.
Найбільш поширеним серед джерел права місцевого походження були нормативні акти
місцевої військово-адміністративної влади і насамперед нормативні акти гетьманської
влади та Генеральної військової канцелярії. Акти гетьманської влади видавались у формі
універсалів, ордерів, інструкцій, листів, декретів і грамот. Провідне місце серед них посідали
гетьманські універсали - офіційні акти державної влади України-Гетьманщини, які
видавалися віл імені гетьмана (іноді їх видавали полковники) та містили закони й
розпорядження.

За змістом і призначенням універсали поділялися на загальні (стосувались усього населення

держави), спеціальні (належали до окремих установ, станів чи груп населення). Прикладами
останніх можуть бути універсали гетьмана К. Розумовського від 1752 р. та 20 квітня 1760 р.
Першим гетьман установив порядок заснування діяльності (статус) Новгород-Сіверського
магістрату, а другим заборонив переселення селян з одного місця на інше без дозволу
землевласника. Цим же універсалом установлювалося, що нерухоме майно селян, які
залишали свого пана, переставало бути їхньою законною власністю.

Видавалися також земельні гетьманські універсали. Вони стосувалися надання земель

козацькій старшині "на службу" або "за службу", або церквам і монастирям "на молитву";
ствердження права власності на землі, набуті у спосіб купівлі чи спадщини. Вирізнялися
також охоронні та імунітети і гетьманські універсали. Вони видавалися особам на охорону
їхнього майна чи виводили певних осіб з-під компетенції адміністративних і судових органів,
беручи їх під протекцію гетьмана. Окрему групу становили військові та службові гетьманські
універсали (призначення тих чи інших осіб на важливі військові посади, затвердження на
цивільні й духовні посади, виступи у похід, сторожову службу тощо).

Близькими до універсалів були гетьманські ордери та інструкції. За допомогою перших

вирішувалися конкретні питання суспільно-політичних відносин, наприклад, заборона
купцям провадити роз дрібну торгівлю, встановлення порядку розгляду апеляційних справ у
Генеральному суді, проведення ревізій полків. В інструкціях визначався порядок заснування
й діяльності адміністративно-політичних установ, зокрема судових органів, прав та
обов'язків чиновників, порядок здійснення рішень вищих органів влади. Прикладом можуть
бути інструкції судам гетьманів П. Полуботка (1722 р.), Д. Апостола (1730 р.), К.
Розумовського (1761-1763 рр.). Гетьманська інструкція К. Розумовського 1760 р. визначала
права та обов'язки генерального підскарбія, порядок, за яким відбувалися надходження й
витрачання коштів гетьманського уряду. Гетьманські листи, грамоти, декрети
використовувалися для того, щоби повідомляти про ухвалені найвищою владою
законодавчі акти і встановлювати порядок їх уведення в дію; наприклад, листи й декрети
про порядок судочинства, грамота К. Розумовського 1751 р. про кількість, розквартирування
й порядок утримання війська.

Генеральна військова канцелярія видавала свої акти у формі універсалів та указів. Це були
підзаконні акти, за допомогою яких запроваджувалися правові акти вищих органів влади і
проводилася виконавчо-розпорядча діяльність гетьманського уряду. Водночас окремими
актами Генеральної військової канцелярії затверджувались і нові загальнообов'язкові
відносини. Так, указом від 21 серпня 1738 р. встановлювалися ціни на порох і розмір
податку, що накладався на майстрів порохових справ, указ 1748 р. вводив контроль над
мірами ваги й покарання за порушення чинних правил. Універсалом 1746 р. Генеральна
військова канцелярія заборонила військовим урядникам утручатися в справи магістрального
суду м. Стародуба.

Що ж до рішень таких органів, як військова рада і рада генеральних старшин, то вони

практично вносили мало змін у джерела права. До того ж у XVIII ст. ці органи збиралися
дуже рідко і лише для виборів гетьмана та інших вищих чиновників або для вирішення
питань, що вимагали подальшого затвердження царською владою.

Російське царське законодавство:

Затвердження договірних статей установлювало верховенство царської влади над Україною.

Однак загальна система російського права на Лівобережну Україну не поширювалася.
Царські урядовці не втручались у справи української судової організації. Уводилися в дію
тільки ті нормативні акти царської влади, які спеціально видавалися для цієї території. На
початку XVIII ст. після "справи Мазепи" в умовах перетворення Росії в абсолютистську
монархію та обмеження прав гетьманської влади посилилося втручання імператорської
влади у внутрішні справи України. Це здійснювалося як через контроль з боку царських
урядовців за діяльністю автономних установ, так і через збільшення кількості нормативних
актів самодержавної влади, що видавалися спеціально для України. На територію України
поширювалися загальноімперські законодавчі акти: царські грамоти, укази, регламенти,
статути, установи й положення, зводи й накат, інструкції, маніфести. Зокрема, перші з них
надавали або підтверджували магдебурзьке право, дозволяли українцям судитися "по
прежним правам", визначали статус цехів, стосувалися національного фінансування й
орендування.

Особливу увагу царський уряд приділяв праву переходу з місця на місце, з одного стану до
іншого. Значний вплив на політику старшинської адміністрації зробили сенатські укази 1713 і
1715 pp., що вимагали висилати на попередні місця проживання збіглих приватних селян і
служивих людей на Лівобережжі й Слобожанщині. У 1738 р. Сенат видав указ про заборону
російським поміщикам переховувати у своїх будинках, посполитих і козаків, які переходили
зі Слобідської України. Прикладами інших, чинних в Україні нормативних актів російського
законодавства, можуть бути: укази 1714 р. про єдиноспадкування, табель про ранги 1722 р.,
указ 1783р. про остаточне закріпачення селянства, маніфест про скасування гетьманства
1764 p., царський указ Синоду й Сенату від 10 квітня 1786р. про зміну становища церкви,
"жалувана грамота дворянству" 1785 р. Почали застосовуватися генеральний регламент 1720
p., а також адміралтейський, духовний і монастирський регламенти, "устави" про
заснування губерній від 1755 р. тощо.

Від другої половини XVIII ст. після остаточної ліквідації гетьманства нормативні акти
місцевого походження поступилися місцем загальнодержавному російському
законодавству. Спостерігалося поступове, але неухильне підпорядкування національних
правових інституцій великодержавницьким. У 1840-1842 pp. на території всієї України, що
входила до складу Росії, було введено в дію Звід законів Російської імперії.

Нормативні акти церковного права:

Джерела церковного права не зазнали суттєвих змін. Царський уряд, зважаючи на ту

величезну роль, яку відігравала в суспільно-політичному житті українська православна
церква, надалі забезпечив їй особливі права й дозволив користуватися старими правовими
джерелами. Навіть після підпорядкування київського митрополита московському
патріархові царський уряд зберіг місцеві церковні суди. Грамотою від 15 грудня ] 686 р.
московському патріархові заборонялося втручатися в діяльність українських церковних судів
і приймати скарги на їх рішення. І лише у XVIII ст., зі зміною загального становища церкви в
державі та посиленням утручання самодержавства в діяльність судів Української
православної церкви, згідно з царським указом від 10 квітня 1786 р. перше місце серед
основних джерел права Української православної церкви посів російський Духовний
регламент.

Джерела права Української православної церкви того періоду умовно поділяють на дві
групи. До першої відносять ті, що регулювали загальне становище церкви в суспільстві й
державі. Сюди належали: Духовний та Монастирський регламенти; Статут про
чинонаступництво церковне; укази імператорської влади; постанови урядового Синоду;
постанови російського патріарха. До другої - джерела, в яких закріплювалися догми
християнської православної віри. Це - канони або "кормчі книги"; правила, прийняті
соборами Російської церкви; правила святих апостолів; нова заповідь Юстиніана; книги
Святого Письма.

Отже, у період після Хмельниччини в У країні-Гетьманщині склалася досить строката система

джерел права. Чинними залишались "давні права", під якими розумілися не якісь конкретні
правові акти, а вся колишня (часу Речі Посполитої) правова система. За походженням ці
джерела права у Козацько-гетьманській державі можна розділити на декілька видів. Чільне
місце серед них належало звичаєвому праву - козацькому і церковному, а також
законодавству попереднього польсько-литовського періоду, найголовнішим серед якого був
Литовський статут 1588 р. і численні збірки магдебурзького (хелмінського) права. Великого
значення у врегулюванні суспільних відносин набули акти автономної влади в Україні.
Поступово поширювалося в Україні (спершу в окремих регіонах, а згодом і по всій території)
російське царське законодавство. Нарешті, у правовій системі тогочасного українського
суспільства вагоме місце належало також джерелам церковного права.

2. Акти нормативно-правового характеру гетьманської влади

Найпоширенішим джерелом права Української гетьманської держави були
нормативно-правові акти гетьманської влади. До них належали:

- Універсали – це офіційні документи, що видавалися гетьманом або генеральною

канцелярією від його імені. Вони поділялися на акти загального характеру, в яких
містилися звернення до всього народу, окремого стану чи суспільної верстви, та
універсали персонального значення, адресовані юридичнім і фізичним особам на
право володіння земельною власністю, майном чи на право зайняття певних
військових і державних посад;

За змістом і призначенням універсали поділялися на загальні (стосувались усього

населення держави), спеціальні (належали до окремих установ, станів чи груп
населення). Видавалися також земельні гетьманські універсали. Вони стосувалися
надання земель козацькій старшині "на службу" або "за службу", або церквам і
монастирям "на молитву"; ствердження права власності на землі, набуті у спосіб
купівлі чи спадщини. Окрему групу становили військові та службові гетьманські
універсали (призначення тих чи інших осіб на важливі військові посади,
затвердження на цивільні й духовні посади, виступи у похід, сторожову службу
тощо).

- Ордери – це акти гетьманської влади, спрямовані на вирішення конкретних

суспільних, економічних, політичних питань. У них, зокрема, містилися положення
про організацію торгівлі у Війську Запорізькому, про порядок подання апеляцій до
Генерального військового суду;

- Інструкціями визначалися повноваження, права і обов’язки службовців, порядок

діяльності судових органів, порядок виконання рішень вищих органів державної
влади;

- Декретами, грамотами, листами гетьман інформував населення про ухвалення

законів, їхній зміст і порядок набуття ними чинності.

3.Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького

1710р.,їх зміст та значення.
Процес українського конституціоналізму, започаткований Зборівським і
Білоцерківським договорами, гетьманськими статтями другої половини ХVІІ ст.,
продовжили “Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького”
(поширеною є назва “Конституція Пилипа Орлика” — за ім’ям основного автора
цього документа; також вживається назва “Бендерська конституція” — за місцем її
укладання). “Пакти й конституції...” були ухвалені емігрантською козацькою радою у
м. Бендери (тепер республіка Молдова) у квітні 1710 р. під час обрання нового
гетьмана П. Орлика після смерті І. Мазепи За формою то був договір між гетьманом
П. Орликом, який присягнув на “незмінне виконання цих пактів і конституцій”, і
старшиною, полковниками, а також Військом Запорозьким. На противагу посиленню
деспотичних тенденцій правління попередніх гетьманів у такий демократичний
спосіб, обмеживши владу новообраного гетьмана рамками пактів і конституцій,
старшина і полковники “уклали угоду”, щоб раз і назавжди припинити спроби
узурпувати владу, порушувати колишні права і вольності запорозькі. Договір
складається з преамбули та 16 статей, проте не всі з них мають конституційний
характер. У верховенстві влади козацької 197 демократії, виборності старшини,
полковників, підзвітності гетьмана він продовжує звичаєву політичну практику
Запорозької Січі. Важливе значення мають положення про обмеження влади
гетьмана “публічною радою” (Генеральними Радами, які мали збиратися у
Гетьманській резиденції тричі на рік: на Різдво, Великдень та Покрову). До складу
цього козацького парламенту мали входити “ не лише полковники зі своїми
урядниками і сотниками, не тільки Генеральні Радники від усіх полків, але й посли
від Низового Війська Запорозького для слухання й обговорення справ”. Виконавчу
владу уособлював гетьман разом з Радою генеральної старшини. Проте його
позбавляли права самостійно здійснювати зовнішні зносини, розпоряджатися
державною скарбницею та землями. Передбачалося створення відокремленого від
гетьманської влади Генерального суду, який повинен був виносити рішення не
поблажливі й лицемірні, а такі, яким “кожен мусить підкорятися як переможений
законом”. Написана майже за 80 років до конституції США Конституція Пилипа
Орлика увібрала в себе надбання європейської державноправової думки, була
кроком до поділу влад на законодавчу, виконавчу й судову. Вона мала й такі
демократичні основи, як приватна власність, загальне виборче право (щоправда,
виключно для чоловіків), обмеження свавілля у податках. Політико-правове
значення Конституції Пилипа Орлика полягає в тому, що вона визначала основні
засади державного устрою в Україні, який мав бути встановлений після війни коаліції
держав проти Росії. Водночас Конституція П. Орлика містила характерні для свого
часу положення про святість і недоторканність привілеїв козацької верхівки,
недопустимість поширення у державі неправославних віросповідань. Замість
прагнення до справжньої незалежності України зафіксовано мету віддати її під
черговий чужоземний протекторат. Як “наймилостивішого Володаря, опікуна,
захисника і протектора” “Пакти й конституції…” визначають короля Швеції Карла ХІІ,
який і підтвердив ці пакти. Бендерська конституція не була втілена на практиці, але
за своїм змістом — це видатна пам’ятка українського права.

4. Причини укладення, джерела і структура Кодексу 1743 р., його

основоположні ідеї.
«Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. мали чітку структуру і
складалися з 30 глав, які поділялися на 532 артикули і 1607 пунктів. Кодекс містив
норми адміністративного, цивільного, торгового, кримінального і процесуального
права. За високою юридичною технікою «Права…» є однією з найцінніших пам'яток
української правової культури XVIII ст. Хоч Кодекс і не набув офіційної чинності,
п'ятнадцятирічна праця українських правників мала позитивний вплив на
подальший розвиток українського правознавства. Повнотою та чіткістю викладу
норм закону й абстрактних правових дефініцій, досконалою юридичною
термінологією Кодекс був досконаліший від існуючих тоді правних книг. По ньому
вивчали українське право і використовували його як авторитетний юридичний
підручник — коментар до Статуту Великого князівства Литовського і магдебурзького
права цілі покоління українських правників.

Джерелами «Прав» були Литовські Статути, «Хелминське право», «Саксонське

зерцало», а також українське звичаєве право й судова практика, російське
законодавство. Кодифікатори додали й ряд нових норм. Проєкт цієї збірки у 1744 р.
було подано до сенату, звідти через 12 років його повернули комісії для перегляду.

Роботу над проєктом не було завершено у зв'язку з тим, що в другій половині XVIII
століття, після скасування залишків автономії України, на неї було поширено
загальноросійське законодавство.

Складений проєкт Кодексу не отримав офіційного затвердження в Сенаті. Основною

причиною не затвердження «Прав» було те, що вони відображали деяку відмінність
українського законодавства і суперечили політиці російського уряду.

«Права» вперше опубліковано 1879 під редакцією Олександра Федоровича

Кістяківського за копією, оригінал виявив литовський радянський історик В.
Рауделюнас

Причини. Збірку складено з метою кодифікації правових норм різного походження,

що діяли на Лівобережній Україні після її приєднання до Росії і нерідко суперечили
одна одній.

Кодифікація законодавства мало наблизити ці норми до російських правових норм.

За царським указом від 28 серпня (9 вересня) 1728 р. було утворено спеціальну
кодифікаційну комісію з місцеперебуванням у Глухові. Її очолювали генеральний
суддя Іван Владиславович Бороздна (? - 1740). А з 1740 року - генеральний обозний
Яків Юхимович Лизогуб (1675-1749). [1]

Комісія, що працювала над «Правами», спочатку налічувала 12, а пізніше - 18

чоловік. Її склад протягом багаторічної праці не раз змінювався. У 1734–1735 роках
члени комісії працювали у Москві, у 1736–1738 роках — у Глухові. До комісії входили
українські правознавці — представники української шляхти, верхівки козацької
старшини, вищого духівництва, що працювали над «Правами» до 1766 р. Серед них
— Василь Стефанович, генеральний осавул Валькевич Петро Васильович (бл. 1687-
1758), Яків Величківський та інші.

5.Суд і розправа в правах малоросійських 1750-1758 років,основні

положення і оцінка
«Суд і розправа в правах малоросійських» - пам'ятка середньовічного права України
18 ст. Складена внаслідок приватної кодифікації, проведеної помічником писаря
Генерального суду Ф. Чуйкевичем у 1750-58(Присвячена К.Розумовському).Джерела
права:польсько-литовське законодавство,збірники магдебурзького
права,законодавчі акти гетьманської влади та власне бачення Чуйкевича.
Повна назва збірника - “Суд і розправа в правах Малоросійських широко на різних
місцях показана, а тут в єдиний короткий і ясний ексцерпт для припинення гіркої в
судах тяганини зібрана, для корисного застосування малоросіянам списана”. Уній
систематизовано правові норми, які закріплювали право власності на землю, маєтки
та покріпачених селян, а також було обґрунтовано необхідність відновити у
Гетьманщині станові шляхетські суди. Складалася з таких розділів:
1) Про докази;

2) Про роки і рочки;

3) Про процес;
4) Про апеляції;
5) Про виконання рішення суду;

6) Про посаг, віно і привінок.

Згодом Ф.Чуйкевич доповнив збірник наступними розділами: Про апеляції з Статуту
(1754); Про давність земську (1755); Про суд польовий, підкоморський і
комісарський, тобто межовий (1758). Хоча “С. і р.” не мала офіційного характеру,
однак нею користувалися і посилалися як на джерело права під час розгляду судових
справ.
Остаточне рішення у судовій справі, на думку Ф. Чуйкевича, мало належати
виключно генеральній старшині. "Суд і розправа в правах малоросійських" (1750) не
був офіційно виданий хоча їх норми все ж застосовувалися на практиці. На базі праці
Ф. Чуйкевича у 1760 р. Гетьманом Кирилом Разумовським було проведено судову
реформу. Замість сотенних та полкових судів було введено нові. Україну було
поділено на 20 повітів, у кожному повіті створювався земський суд з цивільних
справ, підкоморський суд з земельних справ та гродський суд, який розглядав
кримінальні справи та існував у кожному полковому місті. Суддів обирала місцева
старшина. Вищою судовою апеляційною інстанцією був Генеральний військовий суд.
Він діяв і після ліквідації Гетьманщини і припинив своє існування у 1786 р. Таким
чином, реформа поновлювала в Україні стару статутну систему судів та відокремила
судову владу від адміністративної.

6. Судова реформа в Україні 1760-1763 років: причини і наслідки.

Причини:
Ці реформи були здійснені для вдосконалення системи козацьких судів. Полягали
вони в реорганізації судових установ в Україні на зразок системи, передбаченої
Статутами Великого князівства Литовського, з метою відділити судову владу від
адміністративної, спростити систему апеляційних інстанцій, розділити судочинство
на розгляд цивільних справ і розгляд кримінальних справ.

Судові реформи:
У середині 18 століття з’їзд козацької старшини у Глухові підтримав вимоги на
проведення судової реформи, яка була здійснена у 1760 році. Гетьманщину було
поділено на 20 судових повітів. У кожному повіті створили земський суд для
цивільних справ, підкоморський суд для земельних справ. Для розгляду
кримінальних справ було відновлено 10 гродських судів у кожному полковому місті.
Діяли Гродські суди до 1782. Членів земського суду обирали з представників
козацької старшини. До їхнього складу входили суддя, писар і підсудок. Вступаючи
на посаду,члени земського суду складали присягу. В цих судах розглядали
суперечки про власність , спадкові справи(тобто,займалися вони розгялодом
справ,які стосувалися цивільного права). Земські суди були ліквідовані у 1831р.
До складу підкоморського суду входили підкомірний та комірник. За правовим
становищем під комірний вважався першим після полковника.
Підкоморські суди розглядали земельні спори. Були ліквідовані у 1840р.
У гродські суди було перетворено полкові суди(ці суди розглядали найбільшу
кількість справ у Гетьманщині, суди 2 інст. стосовно сотенних судів).
До їхнього складу входили: полковник, міський суддя,представник полкової
старшини, писар. У компетенцію гродський судів входили виключно кримінальні
справи. Діяли до 1782року.
Найвищою судовою інстанцією у Гетьманщині залишався Генеральний суд, до
складу якого входили 2 генеральні судді і 10 виборних депутатів від полків.

Таким чином, судова реформа 1760 року поновлювала суди, які існували за
польсько-литовського панування. У1763 році цю судову реформу затвердили
Генеральні збори, що репрезентували все українське козацтво. На Генеральних
зборах було сказано: "Ми маємо найліпші закони, які тільки може мати най
шляхетніший народ у світі".

Наслідки:
Реформа 1760—1763 років мала позитивне значення, бо вона відокремила судову
владу від адміністративної. З іншого боку, вона повертала судову систему на 150
років назад і передбачала дію Статуту 1588 року. Своєрідна судова система
залишилася на Запорізькій Січі. Суд тут очолював військовий суддя, який був другою
особою після кошового отамана. До складу цього суду входили представники
козацької старшини. У своїй організації та діяльності суд Запорізької Січі
користувався нормами звичаєвого права. Всі, хто проживав на території Запорізької
Січі, підлягали юрисдикції тільки козацького суду.

7. Екстракт малоросійських прав 1767 р. і його переробка 1786

"ЕКСТРАКТ МАЛОРОСІЙСЬКИХ ПРАВ" 1767 – збірник систематизованих
витягів із правових норм, які діяли в Гетьманщині.
Збірник уклав правитель Канцелярії генерал-губернатора Лівобережної України
О.Безбородько за безпосереднім розпорядженням президента 2-ї Малоросійської
колегії П.Румянцева.
Він складається із вступу і 16 розділів, до частини яких прикладені копії найважливіших
законодавчих актів.
„Екстракт Малоросійських прав" - пам'ятка середньовічного права. Це підтверджено
змістом правових норм, зібраних у ньому, а також досить тенденційним їх підбором та
особистим тлумаченням О. Безбородька тих актів, які визначали право власності на
землю, кріпосний стан селянства та взаємовідносини між станами.
Вступ до збірника невеликий за обсягом. У ньому наводиться зміст імператорського
указу про утворення кодифікаційної комісії (14 грудня 1766 р.), сенаторського указу
стосовно виборів депутата кодифікаційної комісії від Малоросійської колегії (19 лютого
1767 р.) та розпорядження П. Румянцева (9 квітня 1767 р.) і Малоросійської колегії (5
травня 1767 р.) про складання Екстракту.
Перший розділ „Про головне правління в Малій Росії" визначав правове становище
центральних органів управління і, частково, судову організацію. Тут наводились акти
про відновлення і ліквідацію гетьманства та правове становище Генерального суду,
канцелярії скарбу Малоросійського і генеральної лічильної комісії. Акти і тлумачення
О. Безбородька обґрунтовували необхідність збереження окремих інститутів місцевого
самоуправління у Гетьманщині.
В другому розділі „Про суди" акти підібрані дуже особливо. Автор прагнув виправдати
судові реформи 1760 - 1763 рр. і відновлення станових шляхетських судів.
Посилаючись на привілей 1569 р., Конституцію 1600 р., Статті 1654 р. та поточне
законодавство, О. Безбородько в третьому розділі „Про права" відстоював „попередню
силу малоросійських прав" і збереження автономії права Гетьманщини [1, с. 59].
У четвертому розділі „Про порядок ведення справ" О. Безбородько характеризував
судовий процес, використовуючи з цією метою чинні нормативні акти та матеріали
судової й адміністративної практики.
З особливою старанністю О. Безбородько систематизував акти, норми яких регулювали
майнові відносини і правове становище окремих станів. У розділі п'ятому - „Про маєтки
державні", шостому - „Про прибутки державні", сьомому - „Про ревізію" і восьмому -
„Про комісаріат" на підставі різного юридичного матеріалу визначалися види державної,
головно земельної власності та порядок розпорядження і користування нею. В
нормативних актах обстоювалось право козацької старшини та інших чиновників
апарату місцевого управління на одержання землі за умовою служби „на ранг" та право
передавати її у спадщину. Систематизуючи нормативні акти про державні прибутки,
порядок їх надходження і витрат, права і обов'язки комісарів та взаємовідносини різних
установ у зв'язку з розпорядженням державним майном, О. Безбородько тлумачив їх так,
щоб визначити, обґрунтувати і закріпити особливі переваги української шляхти та
верхівки міського населення [3, с. 243].
Прикладена до розділу сьомого інструкція про проведення ревізії в Гадяцькому полку
та копія опису власності в Прилуцькому полку розкривали соціальну структуру
українського суспільства. У визначенні порядку розпорядження і користування
державним майном мали значення прикладені до розділу „Про комісаріат" Інструкція
генеральному підскарбію, Інструкція комісару та низка імператорських указів XVIII ст.
Більшість розділів (6 - 16) визначала правове становище української шляхти, козацької
старшини, духовенства, чиновників військово-адміністративного апарату, кріпосних і
слобідських селян, іновірців. Юридичні акти, що закріплюють види права й особисті
переваги пануючих станів, О. Безбородько підібрав з особливою послідовністю. У
розділі десятому „Про шляхту, перевагах і маєтках його", крім актів, що стосувалися
становища окремих станів, були документи, які закріплювали переваги й особисті
інтереси шляхетських родин. Як один із представників свого стану, О. Безбородько
найдетальніше тлумачив норми, що стосувалися шляхти і підтверджували її панівне
становище. В такому ж напрямі викладені матеріали розділу одинадцятого „Про
духовенство, перевагах і маєтках його". Повна власність на землю і неповна власність
на кріпосних селян, право обіймати посади у військово-адміністративному апараті, а
також переваги в обов'язках перед державою - така ідея цих розділів.
У розділі дванадцятому „Про козаків, вольності маєтки їх", тринадцятому „Про
чиновників Малоросійських", чотирнадцятому „Про артилерію" розкрито фактичну і
юридичну нерівноправність козацтва. Весь стан козацької старшини, на думку О.
Безбородька, повинен користуватися правами нарівні з російським офіцерським
складом.
Прикладена до збірника Інструкція про суди дає змогу визначити судову організацію і
риси судового процесу першої половини XVIII ст. Вона ніби доповнювала другий розділ
- „Про суди" і четвертий - „Про порядок судочинства".
Завершувався „Екстракт Малоросійських прав" відомостями про чини. У них
визначалось правове становище генеральної військової канцелярії, її чиновників,
канцелярії генеральної артилерії, полкового і сотенного управління, а також
перелічувалися всі чини з визначенням їх звання, посади, службових обов'язків, прав і
матеріального забезпечення. Детальний опис чиновницького апарату розкривав штатну
структуру, адміністративно-політичну і військову організацію Гетьманщини до
ліквідації самоуправління.
Кодифікаційна комісія 1767 р. припинила роботу, так і не приступивши до створення
нового Уложення. Збірник О. Безбородька спіткала така ж доля, як й інших
підготовлених матеріалів, що надходили в розпорядження комісії. „Екстракт
Малоросійських прав" був переданий в архів Сенату і про нього не згадували майже 20
років.
1786 «Е. м. п.» було перероблено чиновниками Сенату з вилученням окремих розділів,
доповненням матеріалу про кодифікацію прав в Україні й включенням законів,
ухвалених упродовж 1767—86. Однак збірник не було санкціоновано, його передали
до архіву Сенату.