Тема 3

Селянство і аграрні стосунки на українських землях у ХІV – першій

половині ХVІІ ст.

2. Устрій села у ХІV–ХVІ ст.:

У Галичині впродовж ХVІ ст. застосовувалися різні норми права (руського, волоського,
німецького, польського), що позначилося як на правовому, так і на економічному
становищі селянства, зрештою, визначало характер правовідносин у селі. Для кожної
норми права були притаманні свої особливості у визначенні селянських повинностей. Та
разом з тим, починаючи з XV ст. відбувався інтенсивний процес прикріплення селян до
землі за допомогою законодавчих актів. Радомський сейм 1505 р. постановив, що селянин
взагалі не може вийти з села без згоди свого пана. Коли ж пан добровільно хотів
відпустити селянина, то це можливо після виконання певних умов, а саме сплати панові
«гостинного». Проголошений Радомським сеймом принцип став визначальним на багато
років, регулюючи правовідносини в аграрній сфері Галичини та й всієї Польської Корони

а) села на руському праві;

Під руським правом розуміли норми давньоукраїнського права, яке застосовувалося
у Галичині, остаточно приєднаній 1387 р. до Польського королівства. Приватне право
діяло тут довше стосовно українського населення, тоді як публічне руське право було
усунене 1506 р. із запровадженням у краї польської системи судів. Села на руському праві
користувалися широким самоврядуванням, обирали своїх керівників. Навіть попри
поширення польського і німецького (тевтонського) права, окремі норми руського права
певний час зберігалися у формі звичаєвого права. Конкуренцію між різними «правами»
осадництва дещо послаблювала практика, за якою селянин мав право переходити до нової
осади тільки того ж самого права. До осадників німецького права застосовувалася
практика, яка існувала на польських землях. Вони могли вийти коли-небудь, тільки
осадивши на своє місце іншого відповідного осадника, продавши йому своє господарство
чи іншим способом погодивши заміну.
Села руського (українського) права переважали чисельно протягом тривалого часу.
Як зазначав український вчений І. Линниченко, навіть у XV ст. цим правом керувалась
переважна більшість галицьких сіл. Зокрема у 1650 р. у Сяноцькій землі не менше як 148
населених пунктів (у тому числі 16 міст) керувались магдебурзьким правом (а це 32,3%
від загальної кількості поселень), 158 сіл (34,5%) – волоським, а решта (33,2%) –
українським правом. У Львівській землі у цей період зі 121 поселення 46 сіл було на
магдебурзькому праві, 24 – на волоському і 51 на українському.
Збільшення чисельності сіл волоського та магдебурзького права було спричинено
політикою центральної влади Польського Королівства, яка свідомо надавала перевагу цим
правовим формам сільського самоврядування. Як зазначає (львівський історик права) І.
Бойко, процес зміни правового статусу українських сіл особливо активізувався після
затвердження Єдлненського привілею 1430 р. і впровадження польського права 1434 р.
Внаслідок прийняття цих нормативно-правових актів багато галицьких сіл переводились з
українського права на волоське або магдебурзьке право, які перебували у кращому
правовому становищі.
Села українського права зберігали основні риси сільського самоврядування, що були
характерні для права Галицько-Волинської держави. Їх очолювали посадові особи, які
зазвичай називались тіунами або отаманами. Рідше щодо них вживався термін десятник,
який здебільшого позначав посадових осіб громадських урядів, котрі виконували
допоміжні функції щодо охорони громадського порядку та збору податків. Інколи сільські
голови називались сотськими чи старостами.
Посада сільського голови у селах українського права була виборною, про що є
численні згадки у писемних джерелах. Про цей звичай, зокрема, згадує російський вчений
Б. Греков. (Він наводить приклад запису датованого 1456 р., який було внесено у
Львівські судові книги. Згідно з ним, кметі (селяни – голови родин) обрали тіуном Пашка
сина Загайки).
Влада сільського голови була обмежена та перебувала під контролем громади. Свої
адміністративні та судові повноваження він здійснював через посередництво присяжних,
які входили до громадського уряду. Громада була основним органом сільського
самоврядування в селах українського права. Вона вирішувала усі внутрішні питання на
сільських вічах (сходах).

б) села на волоському праві;

Переважно у гірських селах Галичини, де домінувало скотарське господарство, до
XVIII ст. було поширене т.зв. волоське право – система правових звичаїв, які
регламентували правові відносини сільських громад у сфері сільського самоврядування,
судочинства, оподаткування та виконання повинностей. Оскільки на українських землях
села волоського права були заселені українським населенням, то саме це визначало
природу правових звичаїв і відносин, які становили зміст волоського права. Мешканці
українських сіл волоського права спочатку звільнялись від загальнодержавних податків і
платили податки, характерні для волоського права: десятину від овець та свиней, рогове,
“волоський сир” тощо. Однак, вже у XVI ст. селяни більшості сіл волоського права усіх
земель (королівських, шляхетських та духовних) сплачували загальнодержавні податки,
які встановлювались державним законодавством (кварта, ланове, подимне). Особливістю
сіл, заснованих на волоському праві, було звільнення їхніх жителів на тривалий час від
податків та повинностей. Таке звільнення могло надаватись на декілька десятків років.
Селяни виконували лише військову та сторожову повинності, що було пов’язано із
розташуванням таких сіл у гірських прикордонних районах та їхньою віддаленістю від
магнатських латифундій і фільварків. Однак, починаючи з XVI ст. тамтешні селяни теж
залучаються до виконання панщини і поступово втрачають свій привілейований характер.
Перші письмові згадки про носіїв етноніма “волохи” зафіксовано на Балканах. На
думку чеського дослідника К. Кадлеца, волохами було населення колишніх римських
провінцій. З часом вони частково асимілювались із слов’янами. Прибувши в ХІІІ ст. на
територію Семигороддя (Трансільванії), ці люди були вже цілком сформованим окремим
народом. К. Кадлец зазначає, що самі себе вони називали румунами, хоча сусідні народи
називали їх влохами, валахами або іншими подібними назвами. Згодом вони самі стали
себе так називати.
Перша згадка про волохів на території Семигороддя міститься в привілеї, виданому
угорським королем Андрієм ІІ у 1222 р. Згодом (в межах ХІІІ ст.) волохи неодноразово
згадуються в низці інших привілеїв та листів угорських королів (привілеї 1223, 1224, 1252
рр., листи короля Белли ІV від 1247 та 1260 рр. тощо), а також в листі папи Григорія ІХ
(1234).
При цьому М. Грушевський зазначає, що виразні згадки про волохів на північному
боці Дунаю трапляються вже у ХІІ ст.
Відносно періоду, з якого почало застосовуватись волоське право на території
етнічних українських (руських) земель, є різні погляди.
Зокрема, К. Кадлец вважає, що на руських (українських) землях волоське право
почало застосовуватись лише у другій половині ХІV ст. Професор Львівського
університету (ЛНУ ім. І. Франка) П. Домбковський вважав, що волоські поселення
з’явились на території руських (українських) земель вже у Х ст. Самі ж носії волоського
права походять частково з Волощини, а частково з Угорщини.
Перша згадка про волохів та волоське право на території Сяноцької землі датується
1340 р., а у Самбірській волості – 1377 р. Щодо колишнього Белзького воєводства, то тут
фігурує документ, виданий мазовецьким (польським) князем Земовитом ІV 1422 р., яким
надавалося на волоському праві князівство у Любичу. Водночас, волоське право отримало
значне поширення на території руських (українських) земель. Такі поселення були
переважно в підніжжях Карпат та на їхніх північних схилах, в основному в межах
Руського воєводства Польщі (згодом – Речі Посполитої) і рідше на низинах. Волоські
поселення були розміщені також, як зазначає П. Домбковський, “в землях Сяноцькій,
Самбірській, Перемишльській, Жидачівській, Львівській, Галицькій”, які входили до
складу Руського воєводства, і навіть в “повіті Луцькому воєводства Волинського”.
Наприклад, у Сяноцькій землі станом на 1650 р. нараховувалось 158 поселень,
заснованих на волоському праві. У Самбірській волості, яка у ХІV ст. входила до складу
Перемишльської землі, у цей період налічувалось близько 152 таких поселення. Подібна
ситуація, ймовірно, була на території інших руських (українських) земель карпатського
регіону.
Заснування поселень на волоському праві відбувалося шляхом осадництва (надання
права на заснування села у незаселених землях) та шляхом переведення вже існуючого
села на це право. Осадництво відбувалось у двох формах. До XVI ст. переважно
застосовували форму військового осадництва, метою якого було заселення обширних
пусток, на яких можна було заснувати декілька сіл (ця форма була розповсюджена по всій
Галицькій Русі).
Починаючи з XV по XVI ст., застосовували пізнішу форму осадництва, в якій на
першому місці стояв економічний інтерес; суб’єктом надання при цьому виступав “кнез”
(князь), об’єктом – окреме село, а також невелика земельна ділянка з пов’язаними із нею
привілеями. Відомі випадки, коли за надання грамоти про право заснування або про
переведення села на волоське право сплачували певну суму.
Окрім цього, В. Інкін умовно поділяв волоські князівства на непривілейовані та
привілейовані. Відмінність між такими князівствами вбачається у наявності різноманітних
привілеїв, які надавали засновникам сіл волоського права.
Непривілейовані князівства є більш ранньою формою волоської колонізації. Прості
кнезі нерідко мали земельну ділянку не більшу ніж звичайний кметь (селянин – голова
родини). Вони майже не відрізнялися від ватаманів та тивунів руського права і
виконували повноваження сільських старост та суддів і часто не мали документів, які б
підтверджували їхній статус.
Привілейовані князівства найбільше поширились протягом кінця XV–першої
половини ХVІ ст. на королівських землях (території, що належали королівському двору).
У королівських грамотах, якими князівство передавалось у спадкове володіння,
передбачався обов’язок військової служби, а крім землі, могли надаватись привілеї щодо
підношень та відробітків по кілька днів на рік у час польових робіт, що здійснювались
підпорядкованими селянами. Кнез також міг отримати право на заснування млина,
корчми, отримання третьої частини чиншів, данин і судових доходів.
Наявність “кнеза” (князя), як голови сільської адміністрації, була особливістю сіл
волоського права. Голову сільської адміністрації у церковних та шляхетських маєтках
пропонувала громада на загальних зборах. При цьому, пропонували відразу трьох
кандидатів, одного з яких власник чи орендатор села затверджував на відповідну посаду.
Голова адміністрації обирався громадою з членів привілейованого князівського клану.
Привілейований кнез міг одночасно називатись тивуном, ватаманом, урядом.
У XVI–XVIІІ ст. в Галичині з’являється загальне для позначення сільського голови
(старости) термін “війт”.
 Кнез у розгляді справ не виступає одноосібно, а лише спільно з громадою. Кнез і
громада розглядали питання опіки, сімейних поділів, примирення боржників, укладення
акта продажу землі та худоби.
На відміну від сіл “руського” права, у “волоських” селах, як і “німецьких”, судові
акти вписували до спеціальної книги, звідки можна було одержати “картку” (виписку) за
підписом та печаткою кнезя або крайника. Самі ж акти, зокрема різного роду майнові
угоди, здійснювалися виключно за участю громад. Якщо приватну угоду або майновий
акт укладали усно, то їх можна було згодом внести у замкові актові книги на підставі
свідоцького відтворення на папері, завіреного підписами та печаткою.
Окрім цього, голова сільської адміністрації виконував повноваження щодо нагляду
за виконанням селянами розпоряджень економії та крайників, розрахунками між
корчмарем та громадою, стежив, щоб село своєчасно виставляло міських та громадських
сторожів, а також зобов’язаний був знати, в кого які привілеї, які прибутки мають селяни
від поля, корчми, млинів, хто скільки позичає грошей, відповідав за явку громади на
зборові суди. Голова сільської адміністрації виконував також повноваження голови
сільського суду.
Кнезі повинні були особисто під присягою надати збирачеві податків так звану
“атестацію” щодо того, скільки є селян у селі, скільки в них землі та худоби.
До складу громадського управління, крім голови сільської адміністрації (кнезя),
входили також присяжники (присяжні) та десятники. Обов’язки присяжних мали
фіскальний характер (оцінювали різні шкоди, збирали повинності). (Колегія присяжних у
селах волоського права ніколи не перевищувала семи осіб).
За розпорядженням, десятник скликав село на “громаду” (загальні збори громади).
Окрім цього, десятник виконував поліцейські функції та функції судового виконавця.
(Кнез не мав права використовувати десятників для власних інтересів, оскільки десятник
був громадським слугою, а не кнезським).
Окрім цього, до сільської адміністрації могли входити карбівники (або шафари),
“лісничі”, мірочники, “виборці” (міг вживатись також термін “поборщики” або лемники),
землеміри, а в більших селах волоського права – писарі.
Лісничого, який виконував функції сторожа громадських лісів визначала громада.
Карбівник стежив за тим, щоб селяни не купували напоїв у корчмах інших сіл, щомісячно
або щоквартально доставляв так звані “карби” (реєстри) пропоїв до замку. Такий
карбівник був у кожному селі. Поборщики збирали різні збори. Їх могло бути декілька у
одному селі.
Окрім цього, в літературі згадується посада так званих “шалашників”, які були
зобов’язані надавати допомогу кнезю у здійсненні його повноважень. Кнез міг мати трьох
таких шалашників.
У гірських та підгірських регіонах групи сіл волоського права були об’єднані у
країни. На чолі кожної країни стояв крайник, якого в королівських маєтках призначав
староста, а у приватних – власник. Призначення здійснювалось терміном на один рік,
однак посада ця могла зберігатись пожиттєво. Крайник керував зборовим судом,
відповідав за виконання населенням (в тому числі кнезями) покладених на них обов’язків
та оплату повинностей, на нього було покладено відповідальність за захист території від
нападу ворога. Крайники та громади сіл волоського права здійснювали судочинство у
великих карних справах.
Досить широкі повноваження в селах волоського права мала громада. Вона
реалізовувала свої владні повноваження через так звані сільські сходки та зборові суди. У
сільських сходках брали участь усі повноправні члени відповідної сільської громади.
В пізніший період, суттєвий вплив на формування та діяльність окремих інститутів
волоського права мало також маґдебурзьке право.
 Цілком можливо, внаслідок діяльності польського уряду, в багатьох українських
селах термін “волоське право” став формальним прикриттям для норм руського
(українського) звичаєвого права.

в) села на німецькому праві.

Інтенсивний розвиток панщини у Галичині почався з другої половини XVI ст. У той
час навіть у селах на руському і німецькому праві спостерігалось поширення панщини,
або як писав Михайло Грушевський «зрадливу формулу» – «роблять [селяни], коли
скажуть». До XVI ст. практично зникає відмінність між поселеннями на німецькому і
руському праві й постає такий собі середній варіант, за формою узагалі ближчий до
польського права (зокрема поділ землі на лани).
Осадничі привілеї у поселеннях німецького і волоського права до певної міри
стримували процес збільшення селянських зобов’язань. Натомість в осадах на руському
праві, де все базувалося на «старині» і неписаних практиках, польські нововведення
проникали найбільше. Панщинні обов’язки селянина не завжди були докладно
сформульовані і містилися в таких означеннях як «роблять, коли скажуть» або «роблять,
що треба». Якщо спочатку це означало незначну допомогу у двірських роботах, то коли на
фільваркову продукцію став зростати попит, селянські зобов’язання стали стрімко
зростати. З XV ст. у джерельних документах зустрічаємо згадки про панщину без чіткого
означення її величини. Проте вже у другій половині XVI ст. селяни Руського та Белзького
воєводств працювали на пана по 3-4 дні від ланового наділу, а подекуди і від півланового
(на панщину виходив один чоловік від двору), а в першій половині XVII ст. вони
працювали, як правило, вже 6 днів від ланового і 4-6 днів від півланового наділу. Досить
часто відробіток панщини від кількості ґрунту переносився на ціле господарство.
Незалежної від шляхти земельної власності в Галичині майже не існувало, за винятком
невеликої кількості землі в руках дрібної шляхти і церкви. (Правда, крім шляхти землею
володіли деякі великі міста. Наприклад, Львову належало близько 13 тис. морґів землі,
дарованої королівськими грамотами. На цій землі містилася низка сіл, у яких теж
проживало безправне населення, з тією лише відмінністю, що воно було менше обтяжене
різними повинностями. Повинності підданих складали головну підставу рентабельності
абсолютної більшості польських господарств.)
Тогочасне польське право не визнавало за підданими селами права власності на їхні
наділи, але воно передбачало володіння і розпорядження селянами надільною землею
(принцип «Ми панські, а земля наша»). У Галичині в складі Речі Посполитої не знали не
тільки вільної селянської власності, але й підлеглого володіння селянами землею.
Шляхтич мав право перевести селянина з однієї ділянки землі на іншу, зовсім позбавити
його права користування землею. Селянин користувався наділеною йому землею тільки
доти, доки виконував повинності перед двором. Діти померлого селянина одержували не
право користуватися землею батьків, а тільки повинності, від старанного виконання яких
залежало дальше користування всією землею чи частиною землі. Крім такої панівної
форми землеволодіння, як посілість, у Галичині зустрічалося і закупне землекористування
(Тарнув, Жешув, гірські райони). Таке землекористування вважалося формою підлеглої
власності. Закупне землеволодіння не означало свободи володіння, а лише обмежувало
сваволю землевласника щодо підданого, не звільняючи останнього від кріпосних
повинностей. Землевласник визначав як межі майнового стану, так і майнової
правоздатності своїх підданих. Підданий не міг продати своєї худоби без дозволу пана,
адже це могло бути йому економічно невигідно; підданий був зобов’язаний виходити на
панщину з реманентом, з яким накаже пан (при потребі пан забезпечував реманентом
своїх підданих); підданий міг продати продукти своєї праці зі своєї ділянки тільки за
вказівкою пана. Що ширшими ставали права шляхти, то відповідно звужувалися
можливості і права простих селян.
 Магдебурзьке право найчастіше надавалось уже існуючим сільським поселенням.
Перші села магдебурзького права в Галичині засновували німецькі колоністи. Від початку
XV ст. магдебурзьке право отримували села, в яких більшість становило українське
населення. Документальні відомості про надання магдебурзького права українським селам
у період Галицько-Волинської держави не збереглись. Існуючі привілеї належать до часу
входження Галичини до складу Польського королівства та Речі Посполитої. Привілей на
заснування села магдебурзького права (чи переведення на це право вже існуючого села)
зазвичай надавався осаднику (війту чи солтису). Солтис внаслідок одержання привілею не
ставав власником заснованого чи переведеного на магдебурзьке право села. Однак
солтиство переходило у його власність і він міг розпоряджатись ним на власний розсуд та
передавати у спадок.
Магдебурзьке право надавало селянам привілейований статус порівняно з правом
українським. Це проявлялось, насамперед, у відносній самостійності мешканців села в
сфері самоврядування та судочинства. Однак, однією з найважливіших особливостей сіл
магдебурзького права, що сприяло їхньому значному поширенню у Галичині, була
особиста свобода селян. За магдебурзьким правом селяни були вільні від кріпосного права
та володіли землею на праві спадкового користування. За користування землею вони
сплачували чинш та могли передати її у спадок або продати. Такий пріоритет
магдебурзького права зберігався до другої половини XV ст., коли у цих селах
запроваджено 12-14 днів панщини на рік – значно менше, ніж у селах українського права.
До компетенції солтисів належали адміністративні й судові повноваження. Він
організовував розподіл земельних ділянок і заселення вільних земель селянами,
забезпечував правопорядок, організовував охорону села, стягував податки та орендну
плату (чинш). За стягнення орендної плати на користь власника села, солтис отримував
право залишати собі частину одержаних коштів. (Так, згідно з грамотою про продаж
солтиства в с. Дешня, покупець Костянтин Хлодзінський отримав право на шостий
динарій від зібраного ним чиншу).
Головна особливість, яка відрізняла села на німецькому праві від сіл на руському чи
волоському праві (за І. Линниченком) полягала в тому, що в німецьких селах повинності
накладалися не на всю громаду, яка сама розкладала суму платежів між своїми членами,
відповідно до їхньої майнової спроможності, а окремо на кожного господаря. Селянин
виконував визначену кількість повинностей відповідно до величини оброблюваної ним
землі.
На чолі села на німецькому праві також стояв осадник - війт (солтис), який
підпорядковувався тільки своєму панові. Ця обставина свідчить про значно більшу владу
солтиса в селі німецького права порівняно з князем у волоському селі.
Повинності селян на німецькому праві складалися з кількох частин: грошового
чиншу на користь пана, церковної десятини, натуральних повинностей і панщини. Окрім
повинностей на користь пана, на селянах також лежали державні й суспільні повинності
(сплата подимщини, ремонт замків, доріг, мостів тощо).
Волоські князівства і німецькі солтиства або продавалися панами князям (солтисам),
або давалися їм безоплатно за різні послуги, зазвичай у спадкову власність. Від XVI ст.
уряди князя й солтиса почали скуповуватися шляхтичами, які посилювали залежність
селянина від себе через запровадження феодально-кріпосницьких відносин (польське
право). Витручення селянського самоврядування (руського права) у XV - на початку XVI
ст. сприяло також створенню фільварків і надання цілих сіл і волостей у володіння чи
власність окремим феодалам.
Дискримінаційна політика польського уряду щодо місцевого українського населення
полягала в тому, що єдиним місцевим правом у польських землях вважалось польське
право. Таким чином, українське звичаєве право перебувало в значно гірших умовах, ніж
волоське чи магдебурзьке, яке вважалось іноземним і було в привілейованому становищі.
Цю тенденцію можна помітити й в правовому статусі кнезів та солтисів порівняно з
тіунами українського права, і в різному обсязі особистої та економічної свободи простих
мешканців зазначених сіл. Відповідно, українське населення було зацікавлене в
переведенні села на волоське чи магдебурзьке право (принаймні формально), під назвою
якого часом зберігалися руські (українські) звичаї.