Найдовша річа європи волга

Найбільше озеро росії байкал

Найбільша озеро європи ладоське
Капітал це спресований час і спресована власність
Є простір і влада жива праця була ціннішою
В росії генеологічний васалітет панував над політико правовим важливою
константою для росії це є влада у росії зявилося слово самодержава за часів
івана грозного і до сьогоднішнього часу володимира путіна
 СЕМІНАРСЬКІ РОБОТИ З ІСТОРІЇ РОСІЇ

Тема 1. Два шляхи розвитку російського суспільства у ХІV- ХV ст.

1. Суспільство Північно-Східної Русі у ХІV- ХV ст.

a) Бояри і слуги.
У обох списках соціальних груп, у тому числі складається суспільство,
очевидно одне важливе збіг: вищий шар суспільства позначається терміном
«боярин». У документах XIV-XV ст. так називався всякий землевласник,
який мав спадкову родову власність — вотчину. Таким чином, панівний шар
російського суспільства XIV-XV ст. за характером істотно відрізнявся від
панівного шару часів «Руської Правди». Дружинники, котрі живуть з
допомогою княжих доходів, перетворилися на бояр, які мали своїми
володіннями, якими повною мірою могли розпоряджатися — передавати у
спадок, продавати, обмінювати, давати вкладом у монастир. Та й при від'їзді
на службу до іншого князя боярин міг розраховувати збереження родових
вотчин землі колишнього государя.
Слуга на відміну боярина сидів не так на своїй землі, але в землі, наданої
князем, і володів нею лише до того часу, поки ніс відповідну службу. Він
також міг від'їхати на службу до іншого князя, але в цьому випадку втрачав
своє володіння. «Службові землі» становили частину державного земельного
фонду, та його відчуження набік було можливе лише з дозволу князя.
У угодах князів XIV в. неодноразово вказувалося: "А боярам і слугам
вільним воля". Це підтверджує те, що на «службових землях» сиділи й
невільні слуги — князівські холопи, які виконували важливі для князя
служби. Навіть у знатних осіб, близьких до наймогутнішого государя —
великого князя московського, земельні володіння за своїми розмірами не
були особливо великі. До того ж, ці володіння були розкидані на великій
території, не утворюючи компактного цілого. Так, у сподвижника Дмитра
Донського боярина Федора Свібла було 15 володінь, розташованих у 7
повітах.
Населення володінь соціальному відношенні було неоднорідним. Частину
його становили холопи — особисто залежні люди, що розглядалися як майно
пана нарівні з худобою, що належала йому. Одні холопи мешкали у центрі
володіння — на панському дворі, обслуговуючи пана, працюючи у його
господарстві. При цьому деякі з них отримували від нього утримання –
місяць, інші – наділи землі для самостійного господарювання. Проте холопи
становили порівняно невеликий прошарок у володінні боярина, а основна
маса була особисто вільними людьми — селяни, члени сільських громад.
у XIV-XV ст. пан був не лише власником землі, а й мав над селянами свого
володіння адміністративно-судовою владою, був для них свого роду
«государем». Такі відносини отримували санкцію із боку державної влади.
Особливим документом — платною грамотою імператор-князь надавав
цьому володінню податною та судовий імунітет, тобто. відмовлявся від своїх
прав на збір державних податків або їх частини (такі володіння вважалися
«білими» — звільненими) і від суду і управління селянами, що живуть у
ньому. Зазвичай державна влада залишала за собою суд лише з тяжких
кримінальних злочинів. У умовах оброки і повинності на користь
землевласника були водночас і платою за право користування землею, і
виконанням зобов'язань стосовно носію влади. Такий характер відносин
землевласника та селянина не був особливістю російського історичного
процесу. Він був притаманний й іншим країнам середньовічної Європи.
Пояснюється це тим, що в умовах, коли селяни вели самостійно своє
господарство за допомогою власних засобів виробництва і мали власну
організацію у вигляді громади, землевласник міг вилучати у них додатковий
продукт лише за допомогою позаекономічного примусу.
Таким чином, у Північно-Східній Русі XIV-XV ст. складалося характерне для
середньовічної Європи феодальне суспільство з його головними соціальними
типами - феодала-землевласника та протилежного йому залежного селянина.
b) «Чорні землі» і управління ними.
Із книжки:
Важлива особливість становища панівного шару у тому, що у XIV—XV ст.
володіння світських землевласників охоплювали порівняно невелику частину
земельного фонду. Землі, що під безпосереднім керівництвом князівської
влади, звані чорні, тобто. не мали будь-яких звільнень від податків і
повинностей, за своїми розмірами у ці століття явно перевищували
приватновласницький сектор. Цей земельний фонд перебував під жорстким
управлінням державної влади, що стежила за його збереженням і за тим, щоб
ці землі були достатньою забезпечені робочою силою. Відомо, що в середині
XV ст. великий князь московський Василь II неодноразово забороняв
духовним і світським землевласникам приймати до їхніх володінь
«данських» (зобов'язаних сплачувати данину) або «письмових» (внесених у
«лист» — податний опис) людей із «чорних земель». Княжої влади вдалося в
період феодальної роздробленості утримати в своїх руках і міста (окремі
«приватновласникські» міста, особливо на землях на південь від Оки, відомі і
в XVI-XVII ст., але скільки-небудь широких розмірів це явище не набуло).
Містами та «чорними» землями» князі керували традиційним чином,
віддаючи їх у годування верхньому шару своїх васалів, які у «Статуті
Ярослава» виступають як «великі бояри». На переданих ним тимчасово
містах і землях вони вершили суд і управління і водночас годувалися з
допомогою населення. Це була стара, традиційна система відносин, що
сягала часів Київської Русі, з тією різницею, що тепер представник
князівської влади іменувався не посадником, а намісником, якщо отримував
у годування «місто» з прилеглою округою, або володарем, якщо отримував у
годування волость . Водночас неодноразові виступи населення проти
свавілля та зловживань годувальників призвели до того, що князівська влада
вдалася до низки заходів, які якщо й не виключали, то принаймні
обмежували можливість таких конфліктів. Норми відносин між
годувальником і населенням тепер фіксувалися письмово в особливих
документах: «кормлену грамоту», яка передавала в управління годувальнику
ту чи іншу територію, та «прибутковий список» — перелік доходів, які мав
право збирати на цій території годувальник, а також у «статутній» грамоті» -
документі, що передавалися населенню і перераховували його права та
обов'язки у відносинах з годувальниками.
Точна фіксація у цих документах розмірів «кормів», які населення мало
надавати наміснику (чи волостелю) та її слугам, мала обмежити
годувальників у тому прагненні вимагати в населення дедалі нові побори.
Крім того, тепер наміснику заборонялося їздити територією для збору
«кормів» із населення, їх мали збирати та доставляти до міста представники
місцевого селянського самоврядування — сотські. Слуги намісника у
виконанні доручень мали укладатися у стислі терміни, у суді намісника мали
обов'язково брати участь «найкращі мужі» у складі місцевого населення, і
коли намісник залишав посаду, можна було звертатися зі скаргами нього у
княжий суд.
При великих розмірах державного земельного фонду доходи від годівель, які
надавала та розподіляла державна влада, грали у XIV-XV ст. часто більшу
роль, ніж доходи від порівняно невеликих володінь "великих бояр".
Характерно, що й у середині XVI в. розмір відшкодування за образу, завдану
особі такого рангу, визначався розміром доходу від годування. Збереження
системи годівель продовжувало, як і за часів Київської Русі, пов'язувати
князів і верхній шар їх васалів міцними взаємними інтересами,
підпорядковуючи цих васалів керівництву державної влади, що
розпоряджалася годівлями.

Інтернет:
Чорні землі — земельні наділи чорносошних селян й тяглого міського
населення у Московській державі (Московському князівстві й царстві) XIV—
XVII сторіч.
В історичних джерелах чорні землі протиставляються білим землям, що
перебували у володінні феодалів й церкви. Чорні землі обкладалися
податками на користь князя чи державної скарбниці (казни), тобто царя, на
відміну від білих земель, що податками не обкладалися. Смерди лише
користувалися чорними землями, й з початку XVIII сторіччя чорні землі
стали називатися казенними, оскільки власником їх після реформ Петра I
стала держава.
У Московській державі існувало управління земельними оброковими
статтями, тобто казенними землями — або у вигляді здачі в оренду —
короткострокову або довгострокову, або у вигляді господарського
управління. У Російській імперії 57 % загальної площі лісів належало казні.
c) Духівництво в давньоруському суспільстві.
Значні зміни до XIV-XV ст. відбулися й у становищі іншого прошарку
давньоруського суспільства — духовенства. Ці зміни найбільше стосувалися
єпископських кафедр і монастирів. Якщо у Давньоруській державі
єпископські кафедри існували головним чином за рахунок десятини від
князівських доходів, то до XIV ст. і митрополія, і єпископські кафедри
володіли цілими волостями, у яких налічувалися сотні селянських дворів.
Єпископ керував своїми володіннями з допомогою двору, що з військових
слуг, який повторював у мініатюрі влаштування княжого двору. На війну
світські васали такого церковного ієрарха ходили особливим полком на чолі з
воєводою. Володіння таких ієрархів становили часом справжнє «держава
державі». З договору митрополита Кіпріана з великим князем московським
Василем Дмитровичем видно, що обов'язки населення митрополитих
володінь перед державою обмежувалися сплатою «виходу» в Орду та участю
військових васалів митрополита у походах великокнязівського війська.
Великими землевласниками ставали і монастирі, володіння яких швидко
збільшувалися протягом XIV-XIV ст. за рахунок дарувань власників вотчин,
які розраховували на те, що благочестивий акт дарування землі і внаслідок
цього «вічна» заупокійна служба ченців за своїми благодійниками
забезпечить їм прихильність Бога в їхньому потойбічному житті. Такі умови
в ту епоху були досить популярними і земельні володіння духовенства
неухильно зростали. Троїце-Сергієв монастир, що не мав наприкінці XIV ст.
Ще жодних земель, наприкінці XV століття володів маєтками у багатьох
повітах Російської держави. Важливо відзначити, що монастирські маєтки
також користувалися значними податними та судовими привілеями. Так,
монастир Спаса в Ярославлі, патрональний обитель ярославських князів, був
звільнений від усіх податків і повинностей, замінених дворублевим оброком,
а настоятель отримав всю повноту судової влади над підданими, аж до права
суду за вбивство. Тверський монастир Отроч, патрональний обитель
тверських князів, був взагалі звільнений і від повинностей, і від внесків у
князівську скарбницю.
Сама чисельність духовенства значно зросла, країна була вкрита мережею
парафіяльних храмів, які жителі регулярно відвідували. Церква вже не
потребувала підтримки державної влади у боротьбі за звернення язичників у
християнство.
Церква вже тепер не була такою залежністю від князівської влади, як за
часів Київської Русі. Вона стала самостійною силою, здатною відстоювати
свої інтереси, що знайшло своє вираження у діяльності митрополитів
Кіпріана, а потім — Фотія. Вони домоглися від великого князя московського
укладання угод, що забезпечували права митрополичої кафедри, і
підтвердження текстів статутів Володимира і Ярослава зі змінами, що
відображали зміни в становищі і церкви і суспільства, що відбулися XII-XIV
ст.
Водночас низка факторів сприяла тому, що певна залежність духовенства від
світської влади та світських власників продовжувала зберігатися.
По-перше, слід враховувати, що великими землевласниками з власними
володіннями та доходами стали лише єпископські кафедри та відомі та
шановані монастирі. Навіть міські собори у XIV-XV ст. не мали власних
земельних володінь і жили за рахунок доходу від торгових та інших мит,
наданих князівською владою. Головний московський храм Успенський собор
у Кремлі перші земельні володіння придбав лише наприкінці XV ст.
По-друге, у XIV-XV ст. Ктитор (князь або боярин), який заснував на своїй
землі монастир або церкву і наділив їх майном, володів по відношенню до
них верховними правами власника. Він міг у разі потреби розпоряджатися
майном церковного установи на власний розсуд, брати цінності з його
скарбниці чи розпоряджатися його землями. Від нього залежало і хто буде
настоятелем монастиря чи священиком церкви. Одним із постійних
обов'язків настоятеля монастиря та братії було приймати ктитора зі свитою і
пригощати його стільки часу, скільки потрібно. Парафіяльний священик
також був залежним від будівельників храму, вотчинника або селянської
громади. Будівельники храму розпоряджалися церковним майном, виділяючи
із нього священикові ту частину, яку вважали за необхідне.
Таким чином, незважаючи на важливі зміни в їхньому становищі, ні світські
землевласники, ні церква у XIV-XIV ст. не могли стати самостійною
політичною силою, здатною диктувати державній владі свої умови,
обмежувати її компетенцію у своїх інтересах, як це мало місце у таких
країнах — західних сусідах Стародавньої Русі, як Польща, Чехія чи
Угорщина XIV—XV ст.
d) Міське населення. Холопи та руське селянство
Важливу частину суспільства Північно-Східної Русі становили
«муніципальні люди» — населення російських міст. Середина XIV-XV ст. -
час сильного пожвавлення міського життя у цьому регіоні. Не тільки
збільшилася чисельність міського населення у старих міських центрах, а й
стали містами багато поселень сільського типу. Однак і до XVI ст. мережа
міст залишалася досить рідкісною (на відміну країн Західної Європи, де на
той час відстань від міста до іншого становило 15—20 км).
Основну масу міського населення утворювала посадська громада. До її
складу входили торговці та ремісники, що жили на її території. На відміну
від міст країн Західної Європи, які володіли своїм самоврядуванням і
сплачували державі лише грошові суми певного розміру, посадська громада
російського міста підпорядковувалася адміністративно-судовій владі
княжого намісника і мала нести на собі багато податків і повинностей, що
накладалися на неї державною владою (посадське « тягло»). Мінімальний
обсяг додаткового продукту, що у сільському господарстві, був певним
гальмом інтенсивного відділення ремесла від сільського господарства і
поглиблення поділу праці. Цим викликалася і певна господарська слабкість
давньоруського міста, яке не могло виступати в ролі серйозної самостійної
політичної сили, здатної домогтися адміністративної автономії. У свою чергу
і держава в Росії була кровно зацікавлена в експлуатації міста (і фіскальної та
натуральної). На виконання своїх обов'язків перед державою населення
посада ділилося на сотні.
Сотенним розподілом форми організації посадського населення не
вичерпувалися. Більшість жителів посаду становили ремісники, які самі чи з
допомогою учнів виготовляли ті чи інші предмети і продавали їх у ринку.
Розвиток ремесла в ці століття знаходило свій вираз у збільшенні кількості
ремісничих спеціальностей, коли майстри починали займатися
виготовленням виробів одного певного типу (так, з числа ремісників, що
виготовляли одяг, виділилися терличники, сарафанники, свитники,
каптанники та ін.). Розвиток ремесла ще піднялося такого рівня, щоб різні
етапи виробничого процесу здійснювалися ремісниками різних
спеціальностей.

Хлопи:
Важливе місце у житті російського суспільства XIV—XV ст. продовжувала
займати і така соціальна група, що з'явилася вже в домонгольській Русі, як
холопи. Їхній юридичний статус порівняно з домонгольським часом не
змінився, у правових текстах XIV—XV ст. вони продовжували розглядатися
як частина майна пана, нарівні з його худобою. Понад те, у цей час коло осіб,
у яких поширювалися подібні відносини, значно розширилося. У
домонгольської Русі бідна людина, яка взяла у багатої людини позику і
погашала її своєю працею в панському господарстві («закуп»), ще зберігав у
своєму статусі ряд елементів первісної свободи. Його історичний наступник
— кабальний холоп (людина, яка стала холопом у результаті кабали —
боргової угоди) відрізнялася від «повного» холопа, що належав пану у
спадок, лише тим, що міг отримати свободу після виплати боргу. Рід занять
холопів зазнав певних змін із перетворенням холоповласників на бояр —
земельних власників. Якщо частина одних холопів, як і раніше, жила на дворі
пана, то інших стали залучати для обробки ріллі в власному господарстві, що
організувалося землевласниками («страдники» — від слова «страда», тобто
робота на ріллі). При цьому одним виділялися земельні наділи, за рахунок
урожаю з яких вони жили, інших поселяли на особливих «челядинних»
дворах, де вони отримували утримання – «місячину».
Склад цієї соціальної групи вже за часів Стародавньої Русі був
неоднорідним. Неоднорідним він був і в XIV-XV ст. Поряд із людьми, які
працювали на ріллі або в домашньому господарстві, у пана були холопи, які
допомагали йому в управлінні господарством (прикажчики та ключники),
ходили з паном на війну (військова свита), допомагали пану при виконанні
його адміністративних обов'язків (неодноразово бувало, що слуги-холопи
знатного пана вершили з його імені суд).

Селяни:
Які ж були у XIV-XV ст. умови життя більшості населення регіону —
селянства під час формування світського і церковного землеволодіння?
Зовнішні умови, у яких довелося діяти селянинові, стали сприятливішими,
ніж раніше. З ослабленням, та був розпадом Золотої Орди зменшилася
небезпека ординських набігів. На середину XV в. на Оці було створено
кордон оборони, який закривав ординцям доступ у внутрішні райони країни.
Скорочувалися розміри ординського «виходу», та й він став виплачуватись
нерегулярно. Твердження політичної гегемонії Москви в регіоні сприяло
припиненню міжусобних воєн. У умовах намітилося у середині XIV в.
пожвавлення господарського життя тривало до середини XVI століття. Воно
знаходило своє вираження насамперед у освоєнні нових і раніше запустілих і
нерозораних земель. Державна влада сприяла розширенню ареалу орних
земель, надаючи освоєння нових територій, що взяли на себе, звільнення від
податків на тривалі терміни. Про значне зростання господарського освоєння
території Північно-Східної Русі до кінця
 XV ст. кажуть такі ознаки, як зникнення тут цінних порід хутрового звіра
та різке зростання земельних конфліктів. На середину XVI в. ареал орних
земель досяг розмірів, які були перевищені лише на рубежі XVII-XVIII ст.
Слід наголосити, що така велика площа ріллі створювалася в основному за
рахунок низької якості обробки землі: шляхом розпушування невеликого
верхнього шару ґрунту. Саме це, за низької врожайності, і вело до суттєвого
збільшення загального обсягу додаткового продукту, що виробляється у
сільському господарстві.
Незважаючи на те, що до XV ст. парова система землеробства з трипільним
сівозміною, мабуть, стала провідною на полях регулярної ріллі, несприятливі
природно-кліматичні фактори сприяли тому, що в умовах Росії ця система
землеробства, що панувала в російському селі аж до XX ст., Не дала таких
результатів, як в інших європейських країнах. Мала родючість ґрунтів,
неможливість для селянина ретельно обробити свій наділ за короткий період
землеробських робіт, відсутність або брак добрив — все це вело до того, що
навіть в умовах трипілля землі через деякий час виорювалися, і селянин
закидав свій наділ і розорював іншу ділянку землі. що не оброблявся
тривалий час. Там, де ґрунти були «худі», рілля закидалася швидко, і велика
площа земель була ріллею, що «відпочивала» багато років. На ній міг
вирости ліс завтовшки "в руку", а іноді і "в колоду". Класичного трипілля
(без виходу на "свіжі" землі) на Русі практично не було аж до кінця XVIII -
початку XIX ст. Ця особливість російського землеробства різко збільшувала
витрати, особливо тоді, коли з'явилися в лісах тимчасові розчистки на 1-2-3
роки. Поки була достатня кількість вільної землі, така практика була
можлива.
Всі ці фактори, а також несприятливі погодні умови сприяли тому, що
введення трипілля, на відміну від інших європейських країн, не призвело до
значного підвищення продуктивності сільського господарства. За загального
збільшення обсягу продукції з допомогою освоєння нових площ врожайність
сільськогосподарських культур продовжувала залишатися низькою: сам-2 —
сам-3 для жита, сам-2,5 для вівса.
У умовах процес колонізації не вів протягом багато часу до зростання
щільності населення, що створювало б сприятливі умови зростання поділу
праці та припливу людей місто. За різними підрахунками, щільність
населення до середини XVI в. коливалася в межах 3-5 осіб на 1 кв. км, для
Польщі того ж часу вона становила 21 особу на кв. км, для Франції – майже
30 осіб. Міграції багато в чому були пов'язані з тим, що населення, що
збільшувалося за чисельністю, не могло прогодуватися на традиційному
місці проживання.
2. Новгород і Псков у ХІV- ХV ст.
a) Протиріччя між верхами і низами новгородської міської общини.
Першим наслідком змін стало ускладнення структури Новгородської міської
громади. Якщо у XIII ст. вона ділилася на «найстаріших» (тобто. бояр) і
«менших» (інших новгородців), то XIV—XV ст. ця громада була поділена
вже на три шари - "бояр", "жити людей" і "чорних людей" - з різним
соціальним статусом. Відмінності були закріплені в нормах права, що
встановлювали для членів цих соціальних груп різні розміри штрафів за
однакові провини - за наїзд і грабіж з боярина стягували 50 руб., З «життя» -
20 руб. . При розгляді справ у вищій судовій інстанції — спільному суді
посадника та князівського намісника — брали участь по одному боярину та
«життю» від кожного «кінця», а представників чорних людей не було. Усе це
було свідченням станового станового неповноправності «чорних людей» —
торгово-ремісничого населення Новгорода.
Найважливішим наслідком змін стала поява в різних верств новгородської
міської громади як різних, а й протилежних інтересів. Якщо раніше вся
міська громада була зацікавлена у справному зборі з підвладного Новгороду
населення данини, яка потім ділилася між новгородцями, то тепер, коли це
підпорядковане Новгороду населення перетворилося на підданих «бояр» та
«житих», ці панівні верстви новгородського суспільства були зацікавлені в
щоб доходи з їх володінь надходили до них у скарбницю, а не в скарбницю
Новгорода. «Чорні люди» були зацікавлені у протилежному: у збереженні
колишнього порядку відносин, у якому частина збиралися Новгородом
доходів надходила їх користь і розподілялася з-поміж них.
Усе це свідчило про процес розкладання єдиної громади «міста-держави», що
далеко зайшов, — структури, характерної для ранньокласового суспільства,
на зміну якої приходило характерне для феодалізму станове суспільство.
Наростання напруженості у відносинах між верхами і низами
новгородського суспільства знайшло свій прояв у хвилюваннях, що
спалахнули в Новгороді в 1418 р. Хвилювання почалися з нападу простих
людей на свого "лиходія" - боярина Данила Божина, в нападі брали участь
навіть скривджені ним жінки. Побитого боярина скинули з мосту. Під час
заворушень їх учасники «багато розграбування дворів боярських», був
розграбований і монастир Св. Миколи на полі зі словами: «Тут житниці
боярські».
b) Встановлення боярської олігархії.
Саме наростання такого внутрішнього антагонізму спонукало новгородське
боярство у XIV-XV ст. вжити заходів щодо зміцнення своїх позицій в
органах управління Новгородською державою та її населенням. З 60-х років.
XIV Ст вищим органом влади в Новгородській державі став колективний
орган - збори посадників, в якому в певній пропорції були представлені
боярські клани, що стояли на чолі окремих новгородських кінців. Розміри
цього колективного органу постійно збільшувалися, отже наприкінці
існування Новгородської республіки все боярські сім'ї брали участь у
колективному управлінні цією державою. Конфлікти між окремими кінцями
у боротьбі влади над містом і державою припинилися. Так за умов
зростаючої напруженості у відносинах між верхами та низами населення
Новгорода відбулася консолідація новгородського боярства. Невипадково
одночасно зі створенням колективного посадництва сотенна організація
торгово-ремесленйого населення Новгорода була також підпорядкована
колективної колегії тисяцьких окремих кінців, які на відміну раннього часу
також призначалися у складі новгородських бояр. Тим самим було всі вищі
органи структурі державної влади Новгорода тепер повністю
контролювалися боярством. У таких умовах зацікавленість «чорних людей»,
усунених від впливу на органи влади та позбавлених своєї частки в
державних доходах, у збереженні особливого політичного устрою
Новгородської держави мала серйозно послабшати.
Зміни, що відбувалися, наклали свій відбиток на характер новгородського
війська XIV—XV ст. Воно складалося із двох різнорідних частин. Одну з
них, за традицією, утворювало міське ополчення, боєздатність якого
залишала бажати кращого. «Чорні люди», які входили до його складу, не
горіли бажанням воювати за інтереси бояр, та й не могли як слід спорядитись
на війну, не отримуючи грошової допомоги — «покрути» з боку держави.
«Аз — людина молоді, змучена конем і обладунком», — говорили такі рядові
новгородці напередодні зіткнення з військами Івана III. Інша частина війська
складалася з військових загонів, виведених війну великими світськими і
церковними землевласниками. Такі загони були добре озброєні, але кожен із
них звик слухати свого пана. Домогтися взаємодії з-поміж них і з міським
ополченням було важким завданням, і неузгодженість дій негативно
позначалася здатності новгородського війська вести війну.
 Тема 2. Культура Середньовічної Русі
1.Давньоруські літературні пам’ятки ХІІІ ХV ст. Героїчний епос. Військові
повісті. Агіографія.
Вже в середині – другій половині XI ст. у Стародавній Русі виникли освічені
духовні люди, здатні створювати власні твори, що у руслі християнської
традиції.
Найбільш раннім твором давньоруської християнської літератури, що
показує майстерне освоєння давньоруським книжником багатих традицій
візантійського богослов'я та мистецтва проповіді, є «Слово про Закон і
Благодать» Іларіона, прочитане автором у Софійському соборі Києва у
присутності Ярослава Мудрого та члена. Проголошуючи перевагу
християнського вчення — «Благодати» над застарілим юдейським Законом,
що йде з історичної сцени, автор одночасно протиставляє цей «Закон», який
зберігався тільки іудеями, християнському вченню, яке поширюється «на всі
краї земельні».
Традиції Іларіона отримали продовження у творчості письменників XII ст.:
Климента Смолятича, який жив у середині століття і займав у другій
половині XII ст. єпископську кафедру Кирила Туровського. Климент
Смолятич у посланні пресвітерові Хомі виступив як прихильник «вченого»,
алегоричного тлумачення Святого Письма, коли в тих чи інших конкретних
повідомленнях Старого чи Нового Завіту виявляється таємний зміст. Добре
знайомий з грецькою освіченістю свого часу, він прагнув слідувати
тлумаченням письменника XI ст. Микити Гераклійського на твори Григорія
Богослова. Климент відкидав звинувачення Фоми в тому, що він робить щось
погане, використовуючи у своїх символічних тлумаченнях, подібно до
Микити Гераклійського, образи античної міфології.
Блискуча ораторська майстерність Іларіона отримала продовження у
написаних Кирилом Туровським «похвальних словах» на головні
християнські свята. Користуючись всією різноманітністю прийомів,
вироблених античною, а потім візантійською риторикою, Кирило Туровський
створював яскраві емоційні образи тих подій євангельської історії, яким
присвячено відповідне свято, будував свої промови таким чином, щоб
викликати у слухачів радісний, святковий настрій. Його слова дуже рано
отримали високу оцінку, і їх стали включати до складу збірок разом із
творами Іоанна Златоуста та інших видатних грецьких проповідників.
Інший літературний жанр, у якому вже у другій половині ХІ ст. були створені
оригінальні твори, які ні в чому не поступаються візантійським зразкам, - це
агіографія, житія святих. Перші давньоруські житія святих були створені
видатним давньоруським книжником, ченцем Києво-Печерського монастиря
Нестором. Ним було написано житіє Феодосія Печерського — ігумена
Києво-Печерського монастиря у Києві. Воно стало зразком для житії святих
— подвижників, засновників монастирів і організаторів монастирського
життя, що створювалися в наступні століття. Використовуючи як зразок
житіє Сави Освяченого, одного із засновників палестинського чернецтва,
Нестор створює оригінальний образ людини, який спочатку всіма силами
прагне прийняти постриг, порвавши заради цього навіть із власною матір'ю, а
потім цілеспрямовано бореться з пороками не тільки чернечої братії, а й
оточення товариства. При цьому його не зупиняло й високе становище у
носіїв верховної влади. Як розповідається в житії, коли Святослав Ярославич
зігнав з київського столу свого старшого брата Ізяслава, Феодосій відмовився
поминати нового князя на службі та послав йому «велику єпистолію», в якій
порівнював його з Каїном-Братовбивцею.
Дуже далекі від візантійських зразків твори, присвячені першим російським
святим - Борису і Глібу, синам Володимира. Це «Читання про Бориса і Гліба»
Нестора, написане в 80-х роках. XII ст., і «Сказання про Бориса і Гліба»,
створене серед кліру присвяченій цим святим церкви у Вишгороді під
Києвом у зв'язку з перенесенням у 1072 р. їхніх останків у новий храм. І сама
проблема, яка перебуває у центрі уваги авторів творів — якими мають бути
справедливі відносини між членами княжого роду, та прославлення героїв
твору — князів за те, що вони не підняли зброї проти «брата найстаршого»,
що робив замах на їхньому житті, вважали за краще померти, але не вкинути
Руську землю у жахи міжусобної війни, - все це не має ні паралелей, ні
зразків у пам'ятниках візантійської агіографії.
Першими пам'ятниками давньоруської гімнографії стали «служби» Борису і
Глібу, в яких святі прославляються не лише як мученики, а й як чудові
захисники, покровителі Руської землі, що захищають її своїм чудовим
втручанням від зовнішніх ворогів та князівських усобиць.
2.Живопис та архітектура у ХІІІ ХV ст.
З хрещенням Русі на давньоруський ґрунт прийшла християнська архітектура
та християнське образотворче мистецтво. Одним із перших кам'яних
християнських храмів, збудованих ще наприкінці X ст., була
двадцятип'ятиголова церква Богородиці у Києві, так звана Десятинна церква,
яка впала після взяття міста татаро-монголами. Найбільш ранні християнські
храми, що збереглися, відносяться до середини XI ст. — храми Св. Софії у
Києві, Новгороді та Полоцьку (зберігся у сильно перебудованому вигляді) та
храм Св. Спаса у Чернігові.
Храми прикрашалися мозаїками та фресками. У соборі Св. Софії в Києві
знаходяться найраніші мозаїки, що збереглися, у вівтарній частині та фрески
(серед останніх — фрагменти композиції із зображенням Ярослава Мудрого
та його сім'ї). Особливістю перших давньоруських храмів було існування у
західній частині храму великих хорів, у яких був присутній під час
богослужіння князь зі свитою. У ряді випадків храм з'єднувався з
князівським палацом переходом, яким князь прямо з палацу йшов на хори.
На рубежі ХІ-ХІІ ст. почалося будівництво кам'яних храмів у різних областях
Русі. В даний час вчені мають відомості про дві сотні кам'яних будівель
домонгольської Русі, з яких переважна частина - це християнські храми. В
окремих землях стали формуватися свої архітектурні школи та свої напрями
образотворчого мистецтва. Такі школи склалися, зокрема, біля Новгородської
землі. Найбільш визначний пам'ятник новгородської архітектури початку XII
ст. - Собор Юр'єва монастиря в Новгороді (1119), побудований майстром
Петром і відтворює традиційний тип великого соборного храму з таким
лаконізмом та строгістю (характерні риси новгородської школи), що
потужний масив будівлі виступає перед глядачем як монолітне, закінчене
ціле.
Кінець XII-XIII ст. у давньоруській архітектурі відзначений спробами
переосмислити традиційну конструкцію хрестово-купольного храму. Завдяки
створенню нової конструкції верху будівлі з трилопатевим завершенням
фасадів, на зміну замкнутому в собі «кубічному» храму приходила
композиція, пройнята сильно вираженими мотивами вертикального руху. Ці
пошуки отримали розвиток у давньоруській архітектурі XIV–XV ст. Першим
пам'ятником нового напрямку Новгороді стала церква Параскеви П'ятниці на
торгу, побудована в 1207 р.
Риси новгородської школи живопису, з характерним для неї спрощенням
складних прийомів візантійського письма і сильно вираженою експресією
образів, знайшли найяскравіший вираз в ансамблі церкви Спаса на Нередиці,
побудованої в 1198 (більшість цих фресок загинула в роки Великої
Вітчизняної війни).
Своя архітектурна школа склалася і у Північно-Східній Русі. Її перший
пам'ятник, що зберігся, — Спаський собор у Переяславлі-Заліському,
збудований за Юрія Долгорукого, а найбільш значний твір — Успенський
собор у Володимирі (побудований у 1158–1167 рр. за Андрія Боголюбського
і перебудований за Всеволода), який став для російських майстрів
наступного часу взірцем великого соборного храму. Зі всіх храмів Північно-
Східної Русі домонгольського часу фресковий розпис другої половини XII ст.
збереглася лише у побудованому Всеволодом Юрійовичем Дмитрівському
соборі м. Володимира. Ці фрески виконані видатним грецьким художником.
На відміну від архітектури та живопису скульптура на давньоруському грунті
не набула самостійного розвитку.
Храми прикрашали не лише фрески та мозаїки, а й ікони. Збереглася лише
одна ікона, яка, на думку дослідників, може бути сучасною мозаїкам та
фрескам Софії Київської. Це зображення апостолів Петра та Павла із
Софійського собору в Новгороді. Зберігся навіть дорогоцінний срібний
оклад, що навіть прикрашав цю ікону. Загалом до нас дійшло близько трьох
десятків ікон, створених у домонгольській Русі. Найкращі з них ні в чому не
поступаються найвидатнішим зразкам візантійського мистецтва свого часу.
Серед них можна назвати «Богоматір Велику Панагію» із Спаського
Ярославського монастиря, ікону Георгія з Успенського собору Московського
Кремля, ікону «Спас Нерукотворний», написану для церкви Св. Образу на
Добриніній вулиці в Новгороді, ікону Дмитра Солунського з Успенського
собору. що зображає святого патрона великого князя Всеволода Юрійовича.
У історії Північно-Східної Русі особливу увагу зайняла ікона
Володимирської богоматері. Твір невідомого візантійського художника XII
ст., вона була відвезена з Вишгорода під Києвом до Володимира на Клязьмі,
коли Андрій, старший син Юрія Долгорукого, самовільно пішов на Північ, не
зважаючи на волю батька. Ікона стала потім найшанованішою святинею.
Пам'ятники архітектури та образотворчого мистецтва Стародавньої Русі
приносять додаткові свідчення її досить жвавих зв'язків із художнім світом
латинського Заходу. Прикладом можуть служити запозичений із сучасної
архітектури латинського світу тип храму-ротонди, такі храми Північно-
Східної Русі, як Дмитрівський собор у Володимирі або Георгіївський собор у
Юр'єві Польському, де візантійський хрестовокупольний храм прикрашений
зовсім не характерним для візантійської традиції «романським» знаходять
аналогії у пам'ятниках романського мистецтва Німеччини та західної
Франції. У розкопках було виявлено і багато пам'яток сакрального мистецтва
із країн Західної Європи. Більшість знайдених предметів датується першими
десятиліттями XIII в.стовської землі.
3.«Домострой» - пам’ятка культури міського населення.
«Домостро́ й» — пам'ятка російської літератури, літературний твір в жанрі
«повчань», збірка правил і порад. Найбільш відомий в редакції середини XVI
століття, ймовірно складеної протопопом Благовіщенського собору у Москві
— Сильвестром, духівником Івана Грозного. До складу «Домострою»
входять поради з релігійних, суспільних, родинних, господарських й інших
питань.
Складався з 64 глав, які являли собою зведення життєвих правил, об'єднаних
в єдину книгу. Домострой ділився на 3 частини: Про будову духовну (Як
вірувати), Про будову мирську (Як шанувати царя) і Про будову домівну (Як
жити з дружинами і з дітьми і з домочадцями). У тексті збереглося також
багато порад про щоденне життя московського суспільства, характерних для
середовища великих міст, якою була у 16 столітті Москва. У Домострої чітко
підкреслена ієрархія у відносинах між людьми, дотримання певних циклів в
організації життєвих процесів, зокрема, регламентація особистих стосунків
людини з близькими людьми та членами родини.
Найбільшу увагу привертали місця тексту, де описувалися рекомендації
жорстоких покарань членів родини: чоловік мусив «буті грозою для
дружини», також рекомендувалося суворо карати дітей і дружину за різні
провини, в тому числі «ламати непокірним ребра», «батогом стьобати з вини
дивлячись». Також присутні повчання перекладені та запозичені з інших,
ранішніх слов'янських джерел. Жорстокість опису покарань дружини стала
відомою, як зразок моралі Московії 16 століття, часто критикувалася та
цитувалася противниками царату, революціонерами та просвітителями Росії.
Наприклад, російський філософ Микола Бердяєв називав Домострой
«найбільшим збоченням християнства»[1]. Попри це, жінкам було відведене
почесне місце, московитки мусили бути справжніми «домодержицями»,
керувати заготівкою продуктів, приготуванням їжі, організовувати роботу
всіх членів сім'ї і прислуги. Всі члени домогосподарства, крім чоловіка-
господаря, повинні були допомагати «государині дому», цілком
підкоряючись їй.
Домострой є текстом декількох редакцій. Перша редакція ймовірно була
складена в Новгороді в кінці 15 століття. Друга редакція була опрацьована
вихідцем з Новгороду, протопопом Сильвестром, що додав особисте
звернення до сина Анфіми, яке також існувало в самостійних списках. Третя
редакція була комбінацією двох інших редакцій. Разом із «Стоглавом»,
«Домострой» є цікавим зразком російської літератури 16 століття, має
оригінальну виразність і образність мови, цікаві фольклорні елементи
(прислів'я, приказки).
4.Розвиток освіти.

5.Поява книгодрукування. Зародження публіцистики.

6.Образотворче мистецтво та архітектура у ХV-ХVІ ст. (будівництво Кремля
у Москві, Давньоруська шатрова архітектура).
7.Музика.
Тема 3. Розвиток православної церкви на Руських землях Х-ХІV ст.
1.Початок Руської митрополії.

2.Спроби римського католицизму утвердитися на Руських землях. Орден

меченосців.
3.Перші ієрархи на Русі.
4.Вчення і духовне просвітництво.
5.Перші храми на Русі і їх святині.
6.Монгольська навала і її вплив на утворення нового центру церковного
життя.
Тема 4. Політичний та соціально-економічний розвиток Росії у ХVІІ ст.

1.Криза землеволодіння і її довготривалий характер.

Події Смутного часу ще довгі десятиліття позначалися у різних сферах життя
суспільства та держави. Особливо тяжкі їх наслідки як у глибині і масштабу
прояви, і за темпами подолання були у господарську сферу. Результатом
руйнування країни стала глибока криза у землеробстві. Найбільше
постраждали території активних військових дій, повіти, що лежать на
південь, захід, північний захід від Москви, так звані заоцькі, рязанські,
українні міста та міста від «німецької україни». Запустіла рілля у всіх повітах
Росії склала не менше 2 млн десятин. У багатьох районах Замосковного
краю, історичного Центру держави, у 1614-1616 рр.
Порівняно з кінцем XVI ст., коли ще не були до кінця подолані наслідки
попереднього господарського запустіння, розмір ріллі зменшився більш ніж у
20 разів, а чисельність селян та бобилів більш ніж у 4 рази. У західних
Верейському, Ржевському, Можайському, Старицькому, Звенигородському,
Рузькому повітах оброблена земля становила від 0,05 до 4,8%. Вотчини
Йосифо-Волоколамського монастиря, розташовані в цих повітах, навіть через
багато років «всі вщент розорені і селянка з дружинами і дітьми посічені, а
достольні в повне повиведені, і монастир був за Литвою розорений зовсім... а
селянишков десятків 5—6 після литовського розорення поліпилися і ті ще з
розорення та хлібця собі не вміють завести».
Через 8 років у всіх вотчинах монастиря посіви жита були в 16 разів
меншими за посіви 1595 р. Створювані з метою обліку та податної оцінки
землі писцеві, дозорні книги кінця 10 - початку 20-х років містять чимало
прикладів повного запустіння та розорення цілих повітів. Нерідкі в них і такі
описи сіл.
Цитата:
«...а в тих пустках по книгах ріллі лісом поросло в кол і в жердину і в
колоду... у тому маєтку і в усій волості і біля тієї волості верст по двадцять і
по тридцять і по сороку і більше мешканців немає жодної людини і тим
маєтком нині не володіє ніхто, пусто, все лісом поросло».
Для цього періоду характерне багаторазове збільшення виплати за рахунок
скорочення орних угідь. Зафіксовано також різке зростання ріллі «на наїзд».
Цим терміном зазвичай позначали польові ріллі запустілих сіл або лагод.
Помічені в джерелах явища свідчили про архаїзацію системи землеробства в
районах, що зазнали найбільшого руйнування (наприклад, поля іноді навіть
не боронили), а також відображали зміну структури феодального
господарства. За загального скорочення населення спостерігалося також
зростання кількості бобильських дворів. У деяких районах до 75—80% селян
через господарське руйнування стали бобилями, оскільки вже не мали змоги
виконувати натуральні повинності та платити податки. Показником глибини
аграрної кризи цих років є і повільний вихід із нього. У ряді районів до 20-
40-х років. населеність була нижчою за рівень XVI ст., що перешкоджало
відновленню колишніх розмірів оброблюваної площі землі. Навіть у середині
століття «жорстока рілля» в Замосковному краї становила лише близько
половини всіх врахованих писцевими книгами земель.
Затяжний характер відновлювального процесу визначався зазначеними вище
об'єктивними умовами існування землеробського господарства на основний
хліборобної території країни. Більшість урожаю, як і раніше, вирощувалася
на бідних підзолистих ґрунтах центральних і Замосковних повітів,
урожайність яких не перевищувала сам-2 — сам-3. Це була зона
ризикованого землеробства, де природно-кліматичні умови не тільки
перешкоджали інтенсифікації землеробського господарства, прирікаючи його
на просте відтворення, але часто й зовсім зводили нанівець титанічні зусилля
селянина.

2.Фінансова система і податкова політика.

Спустошення країни, занепад землеробства, різке скорочення чисельності
селян, стихійний перерозподіл податного населення серйозно позначилися на
стані державного господарства. 1 Порожня скарбниця і засмучені фінанси -
ось з чим відразу ж зіткнувся новообраний цар Михайло Федорович В
одному з виступів на Земському соборі перших років царювання Михайла
намальована в ньому загальна картина виглядала гнітючою.
Цитата:
«... а в государеві скарбниці грошей і в житницях хліба немає, тому інших
міст посади і повіти та волості від полських і від литовських людей і від
російських злодіїв... розорені, і люди побиті, і грошових доходів у государеву
скарбницю взяти нема з кого...»
Тим часом на всі потрібні були гроші: на утихомирення не склали зброю
загонів козацької вольниці, на боротьбу з польським королевичем
Владиславом, що не бажав відмовлятися від Московського царства, платню
служивим людям, посилення кордонів держави, зміцнення центральної та
місцевої влади, на розшук посадських закладників, втікачів і багато іншого.
Спроби збору податків за старими писцових книгах для розорених
місцевостей оберталося непосильним тягарем, що, втім, розумів і уряд,
посилаючи в різні місця дозорщиків з метою з'ясування реальної картини
стану земельних угідь, їх оранки та платіжної спроможності населення.
Щоправда, у 10-ті роки. XVII ст. в умовах катастрофічного падіння
податкових надходжень до скарбниці центральні установи нерідко
ігнорували дані дозорних обстежень, вимагаючи плати податків із запустілих
земель. При існуючій тоді поземельній системі прямого податкового
оподаткування, в основі якого лежав так званий сошний лист, вирішальним
показником тяжкості був розмір діючої ріллі, або «ріллі паханної», «жилого».
Однак враховувався також і резерв ріллі, так званого порожнього, у вигляді
запущеної в перелог землі і ріллі, що поросла лісом. Зафіксовані в писцових
книгах площі господарських угідь потім оцінювалися в одиницях «сошного
листа» — соху, вити. «Соха» була фіскальною одиницею, що містить
кількість зерна, необхідного для засіву певної ділянки ріллі та вимірюваного
«чвертю бочки». Кількість «четвертей» у «сосі» залежала від якості землі та
категорії власників цієї землі. На помісно-вотчинних землях, що служили, з
другої половини XVI ст. «соха» містила у собі 800 чвертей (400 десятин)
доброї, чи 1000 чвертей середньої, чи 1200 чвертей худої землі. На церковних
та монастирських землях норма «сохи» становила 600 чвертей доброї землі,
700 середньої та 800 худої. На землях, заселених палацовими та
чорношосними (державними) селянами, у «сосі» було 500 чвертей доброї
землі, 600 середньої та 700 худої. Очевидно, що найвищий розмір податків
падав на палацові та «чорні» землі, а найменший припадав на дворянсько-
боярські володіння — для них кількість землі, покладена в «соху», була
найвищою.
У перше десятиліття після Смути всі прямі податки стягувалися із землі, т. е.
виходячи з «сошного листа». У тому числі були «дані та оброчні гроші», що
об'єднували різні збори, що сягають ще часів князівської данини і поборів,
які замінили XVI в. намісницькі корми. Старовинна ямська повинность, що
раніше відбувалася тільки в натуральному вигляді, тепер для володарських
селян і посадських людей була замінена грошовими зборами - ямськими
грошима. Населення палацових і «чорних» земель, як і раніше, несло ямську
гонитву в натурі. У 1618 р. оклад ямських грошей становив 800 руб. із сохи.
Продовжувалися стягуватися введені у XVI ст. на викуп полонених так звані
полоняницькі гроші.
У другому десятилітті XVII ст. до колишніх додалися нові податі та збори. У
1614 р. вперше було оголошено збір стрілецького хліба - податку, що йде на
платню служивим людям. Він брався з усіх категорій земель натурою чи
грошима. За загальної тенденції зростання всіх податків особливо
прогресувала стрілецька подати. З 1630 по 1663 стрілецька подати виросла в
10 разів. Це було пов'язано з збільшенням військових витрат держави і
постійним зростанням чисельності стрілецького війська.

3.Феодальне землеволодіння і господарство.

Уряд першого Романова як сприйняв своїх попередників, а й значно
посилило двшеянский характер податкової політики. У разі господарського
запустіння держава, прагнучи підтримати господарство служивих людей, т. е.
дворян, поверстанних маєтками і що становили ядро військових сил
Московської держави, здійснює масову роздачу земель. Маєтки вимагалися
служивим людям з повітів, що відійшли до Польщі по Деулінському
перемир'ю, а також постраждалих під час військових дій. Масовими земельні
роздачі стають відразу після звільнення Москви від інтервентів.
Найактивніше вони йшли у 20-х, а у другій половині сторіччя – у 80-х роках.
Їх фондом були чорноносні, тобто державні землі, які на початок XVII ст. ще
залишалися в Замосковному краї, в Новгородській та Псковській землях,
панували в Помор'ї, у Вятському та Печорському краях, були у Заоцькому,
Тульському районах, Поволжі.
На середину XVII в. землеволодіння «чорних» волостей центральних повітів
поглинається феодалами. До рук дворян, особливо наближених до царського
будинку, надходять земельні фонди з палацового відомства. Показовими є,
наприклад, темпи зростання населених земельних володінь царського
«дядька» Бориса Івановича Морозова, який став главою уряду з царювання
Олексія Михайловича (1645— 1676). Якщо 1638 р. він володів 330
селянськими дворами, то 1647 р. їх кількість зросла до 6034, а початку 50-х
гг. значно перевищило 7 тис., а кількість селян досягла 34 тис. душ чоловічої
статі. Його землі та дворовласництво складалося завдяки щедрим
пожалуванням колишнього вихованця. Але до кінця століття Морозови
володіли лише трьома тисячами душ чоловічої статі.
Важливим моментом у географії феодального землеволодіння стало
проникнення дворянського землеволодіння до області Дикого поля,
освоюваного селянством і служивими людьми за приладом, тобто в
українські та польські міста. Однак до 70-80-х років XVII ст. у цих районах
був великого дворянського землеволодіння. Це як відсутністю тут
достатнього селянського населення, і політикою уряду. З метою захисту
землеволодіння служили «по приладу», грали значної ролі у обороні
південних кордонів держави, уряд припиняло проникнення великого
феодального землеволодіння у південні, прикордонні зі степом повіти.
Земельна політика царя Михайла Федоровича (1613 - 1645) ставила своїм
завданням обмежити вільне обіг земель між служивими людьми. Поки
основу збройних сил становило дворянське ополчення і була потреба у
збереженні городової корпорації служивих людей як основи організації
помісного війська, уряд видає укази, що забороняли московським чинам
набувати землі на південній околиці держави (1637) і перехід маєтків і
вотчин повітових служивих людей. та московських чинів (1639). У 40-х
роках. Держава навіть відписала всі помісні та вотчинні володіння столичних
людей і монастирів, розташовані в південних прикордонних повітах,
компенсувавши їхню втрату за рахунок землі в інших місцях.

4.Структура державної влади і система управління.

Протягом сімнадцятого сторіччя російська держава переживала досить
важливий період свого існування. Росія поступово виходила з середньовіччя,
зближувалася, хоча й дуже обережно, з більш розвинутою в економічному,
політичному, та й в усіх інших аспектах Європою. За формою правління
держава "третього Риму" була химерним поєднанням редуцентів княжої
доби, елементів станової та паростків міцної абсолютної монархії. Цар був
повноцінним господарем, що мав вищу законодавчу, виконавчу та судову
владу, керував державою з допомогою представницьких органів - приказів.
Проте формально (а деякою мірою й реально) його влада була обмеженою,
доки зберігався релікт міжусобних часів - Боярська дума. Значення цієї
дорадчо-обмежувальної установи протягом сторіччя неухильно
зменшувалося, і якщо за Смутних часів вона була здатна власноруч керувати
країною, то напередодні петровської доби стала декоративною прикрасою
Російської держави. Одним з перших реформаторських кроків Петра
Олексійовича було її знищення.
Найголовнішою ознакою станової монархії були земські собори - аналог
французьких Генеральних Штатів. Ними цар залучив до керування державою
дворянство (нижчу шляхту, вищою були бояри) та посадське населення.
Земські собори були необхідні монархові для підтримки великих заходів:
ведення війни, змін у податковій політиці тощо. Прогресивність соборів
проявляється перш за все у тому, що вони допомагали цареві ігнорувати у
найважливіші моменти Боярську Думу і таким чином нищити залишки
боярсько-олігархічної форми правління. Вони також допомагали російському
суспільству зменшувати силу ударів геополітичних та соціальних потрясінь.
Перший земський собор відбувся у 1549 р. після повстання населення
Москви й отримав назву "собор примирення". Найвідоміший та
наймасовіший собор (700-800 чол.) відбувся в 1613 році й мав на меті
обрання нового царя - Михайла Федоровича Романова. Зі стабілізацією
внутрішнього й зовнішнього положення Московії, зміцненням влади царя,
собори втрачають своє значення. У 1653 р. скликається останній земський
собор у повному складі. Після цього відбувалися тільки наради царя з
представниками окремого стану чи вузького кола суспільства. Таким чином,
на другу половину сімнадцятого сторіччя припала криза станової монархії і
саме в цей час склалися умови для побудови петровського абсолютизму.
Державним апаратом Московщини XVII сторіччя була дуже складна та
безладна приказна система управління. Склалася вона ще за Івана IV. Ця
система була певною сукупністю державних органів, які відповідали за
найрізноманітніші сфери життя російського суспільства і були позбавлені
чіткої пірамідальної структури, притаманної абсолютній монархії.
Другорядні прикази стояли, фактично, на одному щаблі з більш важливими. І
Посольський, і Сокольничий прикази (останній займався питаннями
соколиного полювання) мали рівне положення і підпорядковувались
безпосередньо царю.

Класифікація приказів (системи центрального управління)

1. Воєнно-адміністративні прикази. Московське військо на той час було

ополченським, нерегулярним, за винятком кількох регулярних полків
"іноземного строю" та стрільців (вогнепального війська, яке мешкало у
спеціальних "стрілецьких слободах" і крім військової служби,
займалися домашнім господарством). Справами останніх займався
Стрілецький приказ.

2. Територіальні прикази. Протягом XVI-XVIІ сторіч Московія, що вже

давно ліквідувала феодальну роздробленість, активно розширювала власні
кордони шляхом приєднання територій, які знаходились за межами
російського етнічного простору. Керували цими щойно приєднаними
іноземними територіями (вони ж бо ще не стали "ісконно руськими")
спеціальні територіальні прикази - Казанський, Сибірський, Малоросійський
тощо.

2. Палацові прикази. Вони займалися обслуговуванням особистих потреб

царя та його сімї. До таких органів відносилися: приказ Великого палацу
(керував палацовими землями), Стаєнний ("Конюшенний") приказ, який
слідкував за станом царських стаєн, Ловчий та Сокольничий прикази, що
займалися справами царського полювання, Постільний приказ тощо. Посади
керівників цих приказів вважалися особливо почесними та важливими, їх
займали найзнатніші бояри, що користувалися особливим довірям царя.

3.Судові прикази. Першим приказом цього типу став Чолобитний приказ,

який був створений ще Іваном Грізним. Він надав нижчій шляхті (дворянству
й боярським дітям) право звертатися до суду самого царя, зміцнюючи його
необмежену владу. Наприкінці сімнадцятого сторіччя створюється система
судових приказів (Московський, Володимирський, Дмитровський,
Казанський та ін.), які виконували функції вищих судових органів. Згодом
вони разом з Чолобитним приказом обєднуються в єдиний Судовий приказ,
що здійснює вищу судову владу і підпорядковується безпосередньо цареві.

4. Посольський приказ. Ця установа займалася зовнішньополітичними

питаннями і мала велике значення в діяльності Російської держави. Він став,
фактично, першим чітким центром посольських справ і своїм
підпорядкуванням цареві обмежив вплив Боярської Думи і на цю сферу
діяльності Московської держави. До того ж, обмежена кількість та
професіоналізм осіб, що займалися зовнішньою політикою сприяла
збереженню державних таємниць. Основною функцією керівника приказу
були переговори з представниками інших країн. Працівники приказу
створювали найважливіші документи, в яких обґрунтовувалася позиція
Російської держави по різним зовнішньополітичним питанням.

5. Інші прикази. Розбійний приказ - ембріон могутнього поліцейського

апарату імперії. Розробляв боротьбу з порушниками законів, здійснював
карне право, призначав відповідних посадових осіб. Холопський приказ -
займався реєстрацією кабальних записів, розглядав позови, справи про
збіглих холопів.
Місцеве управління.
Основними органами місцевого самоврядування були: губні, земські та
воєводські.

Губні органи (губи - судові округи) були створені ще в середині XVI ст.
Іваном IV, і базувалися вони на засадах самоврядування. Губного старосту,
який користувався досить широкою владою в регіоні, обирали дворяни та
боярські діти з подальшим затвердженням Розбійним приказом. Апарат
старости складали виборні посадови особи - цілувальники, які обиралися
посадськими та верхівкою селянства. Назва пішла від того, що вони цілували
хрест, давали присягу вірно служити на цій посаді. Задля того, щоб губні
органи, як установи станової монархії, нормально функціонували, ще в 1551
році "Стоглавий" собор ліквідував феодальний імунітет - привілеї, згідно з
якими феодал міг навіть не визнавати деякі загальнодержавні правові норми.
Таким чином, губні органи також зробили свій внесок у побудову
абсолютизму, навіть у руйнування феодального ладу.
Земські органи були своєрідною модифікацією губних. Вони також
базувалися та засадах самоврядування та були виборними. Земські органи
займалися дрібним судочинством, розглядали громадянські та дрібні карні
справи, збирали податки, остаточно знищивши інститут "кормлєнщиків" -
релікт XV cт. Спочатку місцеве населення викупало у царських намісників
("кормлєнщиків") право вирішувати регіональні проблеми власноруч, згодом
"кормлєніє" було ліквідоване царем. Земська судова система була більш
гнучкою, більш пристосованою до місцевих потреб і не вимагала великих
фінансових витрат на мито й хабарі, якими "кормилися" намісники.
5.Еволюція російської монархії до абсолютизму.

Абсолютизм у Росії сформувався наприкінці XVII - початку XVIII ст.

Абсолютизм у Росії опирався ще більшою мірою, ніж у країнах Західної
Європи, на дворянство, а також на бюрократію. В окремі періоди
Абсолютизм у Росії приймав форму так званого освіченого абсолютизму.
В 1660-1670-х рр. у Росії відбувається перехід від станово-представницької
монархії до необмеженої, котра завершується за правління Петра I. Нова
форма правління йменується двома термінами: абсолютизм і
самодержавство.
Довгий час вони розглядалися як слова синоніми, що позначають одне й теж
- необмежену монархію. Однак в 1960–1970-і рр. у радянській історіографії
вибухнула багаторічна дискусія про співвідношення цих понять. У центрі
уваги виявилося питання про ступінь застосовності марксистської концепції
абсолютизму до соціально-економічних і політичних реалій Російської
імперії XVIII–XIX ст.

Основні риси російського абсолютизму та його відмінність від

західноєвропейського
Що ж стосується питання про співвідношення понять "абсолютизм" і
"самодержавство", то воно вирішувалося з позицій їхньої рівнозначності.
При цьому вищезгадані вчені посилалися, насамперед, на роботи В. І. Леніна,
у яких самодержавство, абсолютизм і необмежена монархія розглядалися як
синоніми.
Російський абсолютизм мав ряд особливостей, які відрізняли його від
західноєвропейського абсолютизму:
 По-перше, у російського абсолютизму була інша соціальна база. Якщо
в Західній Європі абсолютизм виник на стадії рівноваги дворянства й
буржуазії, то в Росії абсолютистський режим опирався винятково на
дворянство, тому що буржуазії, у західному змісті цього слова, у Росії
XVII–XVIII ст. майже не існувало.
 По-друге, у Росії влада монарха в меншому ступені опиралася на закон,
і більшою мірою - на особисту сваволю, насильство, тобто на не
правові засоби. Хоча, починаючи з Петра I, співвідношення поступово
 міняється в протилежному напрямку і монархія як би "обростає"
правовими засобами здійснення свого панування.
При визначенні понять "абсолютизм" і "самодержавство" більше вірним є
формально-юридичний підхід. Відповідно до нього і абсолютизм, і
самодержавство є синонімами понять "необмежена монархія". У цьому змісті
російське самодержавство є різновидом необмеженої, тобто абсолютної
монархії. Отже, поняття "російський абсолютизм" (самодержавство) цілком
порівнянне з такими поняттями як "французький абсолютизм", "іспанський
абсолютизм" і т. д.

Передумови і особливості розвитку абсолютизму і Росії

Час виникнення абсолютної монархії на території Росії – друга половина XVI
століття, а остаточне її оформлення – перша чверть XVIII століття.
Історично-правнича література не дає однозначного розуміння абсолютизму.
До таких спірних питань необхідно віднести наступне: класова сутність
абсолютизму, його соціальна база, причини утворення абсолютизму,
співвідношення понять абсолютизму й самодержавства, час виникнення
абсолютизму і етапи його розвитку, історична роль абсолютизму в Росії.
Епоха XVI - XVII століть була переломним етапом не тільки для Європи, але
і для Росії. У межах цих двох сторіч, коли йшла підготовка абсолютизму,
можна виділити два етапи: XVI століття – поч. XVII століття – початок
нового періоду російської історії. Обидва етапи відзначені селянськими
війнами – перша затримала розвиток абсолютизму, а друга була чинником
його створення.
Середина XVII століття – це період початку формування буржуазного
суспільства, період абсолютизму. Важливою причиною виникнення
абсолютизму в Росії був економічний розвиток країни в XVI- XVII століттях.
У цей період екстенсифікується сільське господарство через розширення
посівних площ і посилення кріпосного гніта; відбувається спеціалізація
районів на виробництві певних сільськогосподарських продуктів. Помісна
форма землеволодіння сприяє розкладанню натурального господарства –
замість продаваних на ринках продуктів сільського господарства поміщики
купували вироби західноєвропейських мануфактур і предмети розкоші.
Однак, такого роду ринковими зв'язками були охоплені далеко не всі
вотчини: лише великі землевласники мали можливість створювати
багатогалузеве господарство, організовувати промисли й збувати товарні
надлишки не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Тобто, у
Росії починається процес первісного нагромадження капіталу, хоча, на
відміну від Англії, він протікав у феодальній формі - багатства
накопичувалися у великих землевласників.
днією з важливих передумов формування абсолютизму виявилася соціальна
сфера. Властиво економічні зміни в житті суспільства не визначають
розвитку форм державності, економічним змінам відповідають зміни в
соціальній структурі суспільства, і насамперед у вигляді панівного класу -
класу феодалів. Затвердження в XV-XVI століттях помісної форми
землеволодіння висунуло дворянство, а в XVII столітті зміцнилися позиції
купецтва. Із середини XVII століття перетерпіли зміни права феодалів на
землю: Укладення 1649 року закріпило зближення маєтків з вотчинами в
частині прав по обміну маєтків; в 1674-1676 роках за відставними служивими
людьми, спадкоємцями поміщиків був визнаний продаж маєтків. На тлі
економічних змін відбувався процес станової консолідації феодалів (боярства
і помісного дворянства). Всі категорії приватновласницьких селян зливалися
в основну масу кріпосного залежного селянства.
Переломним моментом, який привів до перемоги абсолютистської тенденції,
стало, встановлення в Росії кріпосного права, яке завершилося в 1649 р.
Основний наслідок цього вкладався в тому, що після остаточного
юридичного оформлення кріпосного права, дворянство виявилося в повній
залежності від центральної влади в особі монарха, яка тільки одна і могла
забезпечити панування дворян над селянами й утримувати їх у покорі. По
суті, це був один з переломних моментів в історії Росії. Адже кріпосне право
було встановлено державою під прямим натиском дворянства (особливо
середнього й дрібного) заради забезпечення їм мінімального рівня доходів.
Але в обмін дворянству довелося відмовитися від претензій на пряму участь
у справах управління державою і визнати себе в якості не більш ніж слуг
монарха. Така виявилася плата за "зроблені послуги" з боку монархічної
влади.
Дворяни одержали владу над селянами й постійний рівень матеріальних
доходів в обмін на відмову від домагань на участь у державному управлінні
"на рівних" (або "майже на рівних") з государем. Недарма, майже відразу за
юридичним оформленням кріпосного права (1649 р.) пішло припинення
скликань Земських Соборів (останній з них у повному складі був скликаний в
1653 р.).
Отже, вибір був зроблений, і заради своїх економічних інтересів російські
дворяни пожертвували інтересами політичними. Абсолютистська тенденція
перемогла. При цьому введення кріпосного права привело і до ще одного
наслідку, а саме: через відсутність нормальних умов для розвитку (зник,
наприклад, ринок вільної робочої сили) різко загальмувалося формування
буржуазних відносин. Тому і буржуазія в Росії довгий час не складалася в
окремий клас суспільства зі своєю соціальною психологією, вимогами й т. д.
Їй просто нівідкіля було узятися. Тому й соціальна опора в російської
абсолютної монархії, яка формувалася, на відміну від країн Заходу, могла
бути тільки однією - дворянською. Як вона, цілком закономірно, і стала.
 Тема 5. Соціальні рухи в Росії у ХVІІ ст.
1. Міські повстання 40-х рр. ХVІІ ст. Соборне уложення 1649.
XVII століття увійшло історію як «бунташний вік». більшість хвилювань,
бунтів і рухів, хоч як це здасться парадоксальним, відбувалося роки
царювання Олексія Михайловича, прозваного Тишайшим. Саме в його
правління масовий характер прийняли міські повстання, при цьому два
особливо потужні з них, у 1648 та 1662 rr. розгорнулися безпосередньо у
столиці. Міські повстання середини XVII ст. були найсильнішим проявом
внутрішнього невдоволення та соціальної напруги, що постійно існувало в
масі міського населення.
У 30-х р. іноземні дипломати неодноразово відзначали вибухонебезпечність
обстановки у Москві, можливість нових смут і заколотів. Посилення
податкового гніту під час Смоленської війни та запровадження нових
податкових зборів на час укладання Поляновского світу створювали
сприятливий грунт для хвилювань. У березні 1636 р. сильний пожежа в
Китайгороді Москви супроводжувався масовими заворушеннями. Незаможні
жителі столиці, серед яких були холопи, посадські люди та стрільці, не лише
громили лавки та грабували окремі двори, а й випускали з в'язниць
колодників, розбивали шинки і навіть озброювалися. І все-таки ці
заворушення не йдуть ні в яке порівняння з тими подіями, які почалися в
Москві на початку червня 1648 р. і, як вважають деякі дослідники, тривали,
хоча і з різними ступенем напруження і складом учасників, аж до прийняття
в кінці січня 1649 р. Соборного уложення.
Особливість московського повстання 1648 полягала не тільки в тому, що дії
повсталих були спрямовані проти всієї урядової верхівки, що надавало їм
особливий політичний сенс, а й у тому, що в ньому з'єдналися устремління
різних соціальних сил та верств жителів Москви та провінції: посадських
людей, стрільців та дворян. Повітові корпоративно-служиві об'єднання
дворян та дітей боярських, так звані міста, і в минулі часи (у 1637 та 1641 рр.)
через своїх представників, що посилалися до столиці з чолобитними,
намагалися привернути увагу царя до своїх потреб. Ареною гострих
соціальних зіткнень став Земський собор 1642 р., під час якого провінційні
дворяни та діти боярські виступили проти бояр, ближніх і церковних
землевласників. Предметом занепокоєння рядових дворян стало несення
служби не відповідно до реального господарського стану, яке, на їхню думку,
слід вимірювати не лише кількістю землі, а й числом селян, що сидять на ній.
У зв'язку з цим було запропоновано стягувати різні податі і верстати в
службу не за писцових книг, а залежно від того, скільки в кого селян, і,
більше того, визначити, з якого числа селян слід було нести государеву
службу без грошової платні. Дісталося також дякам і подьячим, які крім
государевої платні розбагатіли «багатьом багатством і неправедним своїм
хабарництвом», накупили вотчини і побудували кам'яні палати, «такі, що
незручно-сказані». Спільним рефреном речей, що звучали на соборі, і
поданих «казок» була скарга на розорення «пуще турських і кримських
бусурманів московською тяганину і від неправд і від неправедних судів». У
цілому нині цей виступ повітового дворянства відбивало загальну убогість
його господарського становища.
З царювання Олексія Михайловича в 1645 р. на чолі уряду став його
вихователь, владолюбний і розумний боярин Б. І. Морозов. Він користувався
безмежною довірою юного царя, який повністю покладався на свого
«дядька» у державних справах. Заохочуючи захоплення свого вихованця
полюванням і нескінченними походами по ближніх і далеких святих місцях,
Морозов дедалі більше зміцнював своє становище при владі. Одним із
перевірених способів цього було віддалення від Двору на почесні воєводства
впливових осіб колишнього царювання. Першим втратив значення Ф. І.
Шереметєв, а більшість підвідомчих йому наказів відбила до Бориса
Івановича. В результаті, очоливши накази Великої скарбниці та Нової чверті,
він став на чолі фінансової системи країни, а як глава Аптекарського та
Стрелецького наказів відповідав за царське здоров'я та охорону особи
государя, так і за забезпечення порядку в столиці. У 1646 р. Б. І. Морозов
очолив важливий у військовому відношенні Іноземський наказ. На місце
колишньої політичної еліти, що відтискується, насаджувалися люди, нерідко
з пологів другорядних, але старанні і віддані новому правителю. Таким був
наданий думні дяки і поставлений на чолі Посольського наказу і
Новгородської четі Назарій Чистий, що походив із роду ярославських
торгових людей.
Головним напрямом зусиль уряду був пошук коштів, яких не вистачало.
Урядова економія торкнулася й виплати платні містовому дворянству. Хоча й
раніше грошова платня дворянству, забезпеченому маєтками і вотчинами,
видавалося нерегулярно, але введені Морозовим обмеження припали на
період збільшеної загрози нових набігів кримських татар і зміцнення в їх
очікуванні засічної межі, а отже, необхідності несення служивими людьми
важкої. Ця обставина не могла не позначитися на популярності урядового
курсу в їхньому середовищі. У пошуках нових поповнень скарбниці держава
вдалася також до перегляду та ліквідації різноманітних привілеїв
(проїжджих, торгових), раніше отриманих монастирями та іноземними
купцями. Останній напрямок фінансових пошуків уряду збігалося з
неодноразовими скаргами російських купців на конкурентів-іноземців,
особливо на «англійських німців».
Не отримавши бажаного фінансового результату, уряд 10 грудня 1647
скасував соляний податок. Але з його скасуванням, ревізуючи власне
законодавство, воно наказало стягнути стрілецькі та ямські гроші за колишні
роки. В результаті в 1648 слід, крім недоїмок, зібрати прямі податки за три
роки, що неминуче означало посилення насильства по відношенню до
тяглецов. Це важке наслідок соляної реформи було однією з безпосередніх
причин повстання у Москві 1648 р., нерідко званого дослідницької
літератури Соляним бунтом. А загалом фінансово-податкові маніпуляції
уряду, викликані напруженим пошуком можливостей збільшення державних
доходів, та його мізерна результативність відбивали глибину і масштаб
господарського руйнування країни у роки Смути, загальмованість
відновлювальних процесів у аграрній сфері економіки до середини XVII
століття. Це виявлялося і в повільних темпах відновлення чисельності
селянського населення і розмірів оброблюваної площі землі, і без умов для
інтенсифікації землеробського господарства, і, як наслідок, у незмінно
низькій тяжкості населення.
 2. Повстання у Пскові та Новгороді у 1650 р.
Пройшло трохи більше року після закінчення повстання в Москві та інших
містах (1648-1649), як у двох найбільших містах північного заходу Росії, у
Пскові та Новгороді, майже одночасно почалися соціальні виступи. Їх
особливість у порівнянні з іншими міськими хвилюваннями полягала в тому,
що в обох містах воєводська влада була не просто паралізована або на якийсь
час зміщена, але замінена земськими виборними структурами, а між містами
була встановлена зв'язок. Поширення руху на передмістя Пскова, і навіть
масові заворушення кріпаків по всій Псковської землі і сусідніх із нею
областям змусили уряд придушення руху використовувати як військову силу,
а й авторитет Земського собору, пославши його делегацію для переговорів із
повсталими псковичами.
Повстання у Пскові почалося наприкінці лютого 1650 р. Безпосереднім
поштовхом щодо нього послужила спроба уряду розрахуватися зі Швецією за
перебіжчиків із областей, захоплених нею в Росії, хлібом, скупленим на
псковському ринку. В умовах нестачі хліба велика закупівля жита, здійснена
за указом уряду гостем Федором Омеляновим, призвела до різкого зростання
ціни на хліб. Це викликало масове невдоволення та протест псковських
городян. Вони зажадали, щоб псковський воєвода М. С. Собакін затримав
вивіз хліба, захопили і допитали шведського агента Логіна Нумменса,
розгромили двір Федора Ємельянова, а також двори деяких «кращих»
посадських людей, дворян та духовенства.
Виступ у Пскові і повстання, що розпочалося в середині березня, в Новгороді
з самого початку демонстрували глибоке розмежування між верхами і низами
міського населення. Соціальною базою руху в обох випадках були рядові,
«молодші», посадські люди та приладові чини — малозабезпечені стрільці,
козаки, пушкарі та коміри. У Новгороді, як і у Пскові, у перший же день
повстання його учасники розграбували двори «кращих» посадських людей,
заарештували, обшукали та допитали датського посланця Іверта Краббе.
Новгородський воєвода князь Ф. А. Хілков, рятуючись від людей, що
увірвалися до нього на подвір'я, ховався у митрополита Никона. У Пскові
колишній воєвода Собакін і присланий його місце князь В. П. Львів
утримувалися під вартою. Заарештований також був відправлений із Москви
щодо розшуку у Пскові князь Ф. Ф. Волконський.
Зі скасуванням воєводської влади центром управління у Пскові та Новгороді
стали земські («всегородні») хати у складі земських старост і «виборних
людей». Серед «виборних» переважали «молодші» та «середні» посадські
люди, переважно ремісники, та стрільці, хоча були й представники дворян та
духовенства. У Новгороді виборна влада проявити себе не встигла, оскільки
вже у середині квітня місто зайнято урядовими військами під командуванням
князя І. М. Хованського. Показово, що у складі делегації, яка била
Хованському чолом про прощення, були стрілецькі начальники та верхи
посада, але не було «молодших» посадських людей. Вступивши в місто,
Хованський почав розслідування, заарештувавши багатьох новгородців.
Пізніше частина їх була відпущена на поруки. Цьому сприяло поглиблення
повстання у Пскові, що змусило уряд на поступки.
Двоє земських старост, які очолювали псковську «всегородну» хату,
зберігали у себе ключі від міста і від комор, видавали накази і пам'яті за
печатками земської хати, розпоряджалися государевими військовими
запасами (порохом, свинцем). Було конфісковано майно деяких дворян та
заможних посадських людей, та якщо з боярських житниць лунав хліб.
Особливим авторитетом у Пскові користувався земський староста Гаврило
Демидов. У найважливіших випадках на площі перед земською хатою по
дзвону «сполошного» дзвона збирався мирський сход. Цей пристрій
повсталого Пскова, як зазначив ще М. Н. Тихомиров, зовні сильно нагадував
псковські порядки епохи його самостійності. Мабуть, на це звернув увагу і
уряд, коли після повстання надіслав «злодійські» печатки земських старост і
дзвон до Москви. Отримавши звістку про здачу Новгорода, псковичі
розпочали роботи зі зміцнення міста, навідріз відмовившись впустити загін
Хованського, який змушений був обмежитися блокадою Пскова. Вона
затягнулася майже три місяці (червень — серпень 1650 р.). Про вимоги
повсталих відомо з єдиної колективної чолобитної государю, що
збереглася, складеної в земській хаті від імені «всього світу». У ході
подальшого розслідування, щоправда, з'ясувалося, що рукоприкладства
дворян та дітей боярських були отримані під примусом і «весь де завод і
злодійський намір» був від старости, від стрільців і від посадських «дрібних
людей, а добрі ніхто до них не чіпляються».
У чолобитній викладалися численні конкретні вимоги, зібрані як «казок» і
узагальнені у колективному тексті. Чимало їх ми були цілком традиційні,
наприклад про видачу служивим людям платні вчасно і непосилання
місцевих служивих людей у Москві і замосковні міста, або про припинення
свавілля воєвод, дяків та інших наказних служителів. Знову, як і в 20-ті рр..,
Актуальним для тяглого населення було підняте в чолобитній питання про
стягнення податків за дозорним, а не по писцових книгах. Чолобитники
вимагали заборонити викликати в Москву жителів Пскова для суду, крім
«татьби та розбою на місці злочину», і включити до складу суду земських
старост і виборних. У відповідь на псковську чолобитну царську грамоту,
адресовану «всяким жилецьким людом», чітко звучали ідеї самодержавства,
які у принципі не допускали самовільні, без государевого указу, будь-які дії
підданих. «...А ми, великий государ, з Божою допомогою знаємо, як нам,
великому государю, державу свою оберігати і правити»; «І нам, великому,
государю, вказувати не довелося, холопи наші та сироти нам, великим
государем, ніколи не вказували».
Царська грамота не заспокоїла бунтівників. Вже в травні рух охопило
псковські передмістя Гдов, Ізборськ, Острів. Їхні воєводи були заарештовані.
Хвилювання торкнулося і Печерський монастир, де влада захопили
монастирські служки, а архімандрит був затриманий земськими старостами у
Пскові. По всій Псковській землі розгорнулося селянське рух. Селяни разом з
псковськими стрільцями та козаками нападали на урядові загони, спалювали
та розоряли дворянські садиби. У умовах царський уряд, засудивши дії
бунтівних псковичів, вважало за краще зайняти примирливу позицію
стосовно них. Цьому сприяли не тільки новини, що приходять про все
розширюється масштаб руху, але і тривожні відомості про якісь зносини
Пскова з Річчю Посполитою. Пізніше псковичі рішуче відкидали
звинувачення у зраді. У самому місті загострилася внутрішня боротьба між
«кращими» та «молодшими» людьми. Дворяни та стрілецькі начальники
таємно зносилися з урядовими військами. Викриті в цих зносинах 10 дворян
були страчені.
Особливі протести викликала стаття у хрестоцілювальному записі на вірність
цареві, в якій псковичі звинувачувалися в бажанні перейти на бік польського
короля. Припинити хвилювання у Пскові, привівши його жителів до присяги,
«виборні» з Москви змогли лише після того, як їм вдалося встановити союз із
«виборними» псковської земської хати, у складі яких на той час вже
переважали ставленики «кращих» людей. Саме вони першими пішли до
присяги, і до 24 серпня 3 тис. людей було приведено до хресного цілування.
Тоді ж воєводи та дворяни, які сиділи в ув'язненні, були випущені на волю.
Звістка про закінчення повстання в Пскові було повідомлено в Москві на
третьому засіданні Земського собору (3 жовтня), чим була поставлена точка в
одному з найгостріших рухів XVII ст. Щоправда, незважаючи на обіцянку
повної амністії, у Пскові все ж таки було проведено розшук, а керівники
повстання на чолі з Гаврилою Демидовим були заарештовані та відіслані в
Новгород. І все ж таки дії уряду, зорієнтовані на посередницьку участь
Земського собору в переговорах з бунтівним Псковом, в цілому мали мирний
характер. Як і у випадку з московським повстанням 1648 р., це був
вимушений захід.
 3. Повстання у Москві 1662р.
Економіка Росії та можливості податної частини населення, які насилу
забезпечували фінансові потреби держави у мирний час, не справлялися з
різко зростаючою потребою в грошах під час воєн. До того ж утримання
армії, частково переведеної на державне забезпечення у зв'язку зі створенням
полків «нового ладу», обходилося значно дорожче, ніж раніше. За Олексія
Михайловича військові витрати порівняно з початком XVII ст. зросли втричі.
Російсько-польська (1654—1667 рр.) та російсько-шведська (1656— 1661 рр.)
війни, що стали наслідком возз'єднання України з Росією, зажадали нових
витрат і призвели до крайнього виснаження платіжних сил населення.
Зважаючи на співвідношення джерел доходів у бюджеті країни, слід визнати,
що вибір у уряду був невеликий і в цілому зводився до збільшення тяжкості
прямих і непрямих податків для більшості населення. Однак цей шлях не
завжди давав реальний результат і до того ж був пов'язаний із загрозою
соціальних потрясінь.
Був ще один спосіб отримання фінансової вигоди - експлуатація монетної
регалії, тобто маніпуляція з карбуванням монет, що знаходилася в монополії
скарбниці. Цей шлях також не був бездоганним, оскільки в перспективі
призводив до знецінення грошей, до розладу господарства країни та
зростання цін, зубожіння населення і, зрештою, знову до серйозних
соціальних ускладнень. Проте затиснуте в лещата обмежених матеріальних
можливостей і як наслідок цього постійного фінансового голоду,
московський уряд знову звертався до традиційних джерел поповнення
державної скарбниці — податків і монетної регалії.
Тим часом платня служивим людям виплачувалася мідною монетою. Укази
про примусове обмін нових срібних грошей на мідні остаточно підірвали
довіру населення до мідних грошей. Їхній курс почав стрімко падати, а
срібло, вилучене в скарбницю або заховане в закопаних у землю
скарбничках, майже зникло з обігу. Наслідком стало зростання цін головним
чином предмети першої необхідності і розлад внутрішнього торгового
обороту. У цих умовах уряд ще більше посилив фіскальний гніт, вибиваючи
«немірним правежем» недоїмки за минулі роки і ввівши в 1662 р. збір п'ятої
гроші.
Як і в 1648 р., і цього разу московський бідний люд, доведений до відчаю
голодом, дорожнечею, знеціненням грошей, бачив причину своїх нещасть у
«зрадниках» боярах і сподівався прямою апеляцією до государя домогтися
правди та справедливості. Приводом для такого звернення стали «злодійські
листи», виявлені вранці 25 липня на воротах та стінах будинків та церков у
різних місцях міста. Вони містилося звинувачення найвпливовіших осіб зі
складу уряду у зраді — «буть ті бояри посилаються листами з польським
королем, хоча Московська держава занапастити і піддати польському
королю». В умовах війни це був найбільш тяжкий і очевидний в очах всього
суспільства злочин. У листах називалися імена тестя та дядька царя І. Д.
Милославського та С. Л. Стрешнєва, начальника Наказу Великого палацу Ф.
М. Ртищева та багатого московського гостя Василя Шоріна, яких вважали
ініціаторами випуску мідних грошей. Згадувалися також начальник
Збройової палати Б. М. Хитрово, начальники Челобитного та Ямського
наказів І. М. та І. А. Милославські.
Великий натовп у чотири-п'ять тисяч чоловік, що складався з посадських
людей, стрільців і солдатів різних московських полків, рушив у село
Коломенське, де був цар. Поява їх у царському селі була повною
несподіванкою. Нечисленні стрільці, що охороняли заміську царську
резиденцію, не могли завадити діям повсталих, так що Олексію
Михайловичу, як і 14 років тому, довелося вмовляти натовп «тихим
звичаєм». «Гільовщики», що обступили царя, вимагали полегшення податків
і видачі бояр «на вбивство». Ті, чиїй крові жадав натовп, у цей час за наказом
царя ховалися на жіночій половині палацу. Все царське сімейство і ближні
люди, за словами Г. К. Котошихіна, «сиділи в хоромах у великому страху та
боязні». Московський посадський чоловік Лука Рідкою вручив цареві як
чолобитну одне з піднятих у Москві листів. Нижчегородець Мартьян
Жедрінський, що знаходився тут же, наполягав, щоб государ відразу відняв її
«перед світом» і велів привести «зрадників». Ті, що говорили з царем,
тримали його за гудзики сукні і питали: «чому де вірити?». Олексій
Михайлович клятвенно обіцяв, повернувшись до Москви, «вчинити розшук і
указ» і в тому «дав їм на своєму слові руку», і один із тих, хто говорив, навіть
бив із царем по руках. Словом, чолобиття, за визначенням тогочасного
діловодства, вийшло «з великим невіглаством». І все ж цареві вдалося
заспокоїти натовп і вивести його з села. В результаті було виграно час для
того, щоб підняті за наказом стрілецькі полки та іноземці Німецької слободи
змогли прийти до Коломенського.
Їхня поява відбулася вже після того, як повсталі, які брали участь у
переговорах з царем, зустрівшись із новою, що йде зі столиці збудженим
натовпом, повернули назад. Цього разу перед государем постало близько 9
тис. чоловік, рішуче налаштованих домогтися видачі бояр і готових «за своїм
звичаєм» використати для етигр сш (ош. OCR - fb2). У цей скрутний для
Олексія Михайловича момент впущені, через задні ворота стрільці полків
Артамона Матвєєва і Семена Полтева разом із придворними за сигналом царя
накинулися на численний, але беззбройний натовп і взялися «тих людей бити
і рубати до смерті та живих ловів». На відміну від подій 1648 р. московські
стрільці без вагання виконали наказ царя, не підтримавши виступ посада.
Урок 14-річної давності для Олексія Михайловича не пройшов безвісти. Він
зрозумів, що за московськими стрільцями як за головною охороною государя
та порядку в столиці треба старанно доглядати. Ця царська турбота
виявлялася у щедрих нагородах та пожалуваннях «корми», у регулярній
виплаті платні, в обмеженні служби у степових та українських містах.
Результатом стала жорстока розправа з московським чорним людом. За
відомостями Котошихіна, пересічено і переловлено було понад 7 тис. осіб і
більше 100 осіб потонуло у Москві-ріці. Розшук над учасниками повстання
1662 р. здійснювався кількома розшуковими комісіями. Вони діяли в
Коломенському, Москві, Угреському монастирі, у ряді наказів. По
завершенні розшуку, що супроводжувався тортурами, як покарання
«відсікали руки і ноги, і в рук і в ніг пальці, а інших, бив батогом, і клали на
обличчі на правій стороні» розпеченим залізом на вічну пам'ять про заколот
«буки» - « б», що означало «бунтівник». Під час придушення повстання та в
розшуку, за деякими даними, загинуло близько тисячі людей. На «вічне
життя» в Астрахань та Сибір із дружинами та дітьми було заслано 1200 осіб.

4. Повстання козаків і селян під проводом С.Т.Разіна.

Наприкінці XVII ст. у Росії вибухнуло найбільше козацько-селянське
повстання. Причини того, що люди взялися за зброю і стали проти влади,
були різні для кожного шару - у селян, стрільців та козаків на те були свої
підстави. Повстання під проводом Степана Разіна складалося з двох етапів -
походу на Каспій, що мало грабіжницький характер, і походу на Волгу, що
відбувався вже за участю селян. С.Т. Разін був сильною, розумною і хитрою
людиною, що й дозволило йому підкорити собі козаків і зібрати велике
військодля своїх походів.
Що стосується причин повстання під проводом Степана Разіна, то вони були
комплексними та досить складними. За кожним фактором повстання стояв
певний соціальний тип повсталих людей. По-перше, це були козаки (мал. 2).
Коли в 1642 р. козаки відмовилися від завоювання фортеці Азова, то вони не
змогли більше ходити в грабіжницькі походи до Причорномор'я та Приазов'я:
їм заступав шлях Азов, турецька фортеця. Тому розмір воєнного видобутку
козаків значно зменшився. У зв'язку з тяжким становищем Росії ( російсько-
польська війна) і закріпачення селян кількість втікачів на південь країни
збільшувалося. Населення зростало, а джерел існування все менше. Таким
чином, на Дону виникла напруга, що пояснює участь козаків у повстанні
Степана Разіна.
По-друге, у повстанні взяли участь стрільці (рис. 3), які становили основну
частину гарнізонів на півдні Росії. Тобто основна військова силакраїни
перейшла на бік повсталих. Фінансові проблеми не дозволяли виплачувати
служивим людям платню у повному обсязі, що не сподобалося стрільцям. Це
і спричинило їх приєднання до повстання.
По-третє, селянське рух було обійтися без безпосередньо селян Формальне
закріпачення селян по Соборному уложенню 1649 ще не означало
встановлення повного кріпосницького режиму, але все ж таки дуже сильно
обмежувало селян у правах. Це спричинило їхню участь у повстанні Степана
Разіна.
Таким чином, у кожного соціального типу була своя причина для
невдоволення урядом Росії.
Козаки були рушійною силоюповстання під проводом Степана Разіна.До
серединиXVIIв. серед козацтва виділилася верхівка - господарські
козаки.Якщо основна частина козацтва - це були бідні люди, колишні селяни
і холопи, то господарські козаки - це були багаті люди з особистим майном.
Таким чином, козацтво було неоднорідне, і під час повстання це виявилося.

Що стосується особи Степана Тимофійовича Разіна (бл. 1631-1670), то це

була дивовижна людина з великим життєвим досвідом. Декілька разів козаки
обирали його своїм отаманом. Разін знав татарський та турецька мови,
оскільки на Дону ватажку козаків було необхідно знати мови своїх
супротивників. Двічі Степан Разін перетинав Московську державу – їздив на
Соловки у Білому морі. С.Т. Разін був освіченою людиною з широким
світоглядом. Також він мав сильний вольовий характер, і він тримав усіх
козаків у послуху.
Напередодні повстання Степана Разіна стався соціальний вибух – провісник
грізного виступу.Кілька сотень козаків під проводом Василя Уса рушили до
Москви. Вони хотіли, щоб їх визнали служивими людьми та виплачували їм
платню. Проте під Тулою їх зупинили та змусили повернути назад.
Весною 1667 р. Степан Разін вирішив йти разом із козаками в грабіжницький
похід на Каспійське море.Пропливши Волгою, військо Разіна наблизилося до
Астрахані. Тут царський воєвода спробував затримати «злодійське військо»,
але розинці зуміли проскочити по одному з рукавів у дельті Волги (рис. 5) і
вийшли у Каспійське море. Далі вони рушили вгору, потім Схід по р. Яїк. На
цій річці знаходилася царська фортеця Яїцьке містечко з яєцькими козаками,
що проживають там. Степан Разін зі своїми козаками застосував хитрість:
вони переодяглися у простий одяг і, проникнувши в місто, вночі перебили
охорону та впустили своє військо до міста. Все начальство Яїцького містечка
було страчено козаками Разіна. Більшість людей у цій фортеці перейшло на
бік повсталих людей. Тоді все військо Степана брало участь у дувані –
розподілі награбованого майна між козаками порівну. Після вступу у військо
Разіна та дувана стрільці ставали повноправними козаками.
У 1669 р. разинські козаки пограбували східне туркменське узбережжя
Каспійського моря.Нарешті перський шах вислав проти козаків свій флот.
Тоді Разін кинувся на хитрість. Застосувавши знову ж таки хитрість,
разинський флот удавано біг, а потім, повертаючи поступово свої кораблі,
розбив по одному перські кораблі.
Обтяжені здобиччю, розінці 1669 р. рушили додому. Цього разу повз
Астрахани військо Разіна проскочити непомітно не могло, тому Степан Разін
приніс винну астраханському князю Прозоровському. В Астрахані (рис. 6)
розінці зупинилися на якийсь час. Козаки Степана Разіна йшли в похід «за
зипунами» звичайними людьми, неодноразово одягненими і небагатими, а
повернулися з грошима, в дорогому одязі з чудовою зброєю, представ так
перед астраханцями, у тому числі перед служивими людьми. Тоді в голови до
служивих царських людей закрався сумнів: чи варто служити цареві далі чи
піти у військо до Разіна.
Нарешті, розінці відпливли з Астрахані.Перед від'їздом Степан подарував
дорогу губу Прозоровському. Коли козаки відплили з Астрахані, Степан
Разін викинув, за однією версією, перську князівну, за іншою – дочку
впливового кабардинського князя за борт свого корабля, бо на нього вдома
чекала законна дружина. Цей сюжет було покладено основою народної пісні
«Через острова на стрежень». Цей епізод показує суть грабіжницького
походу Степана Разіна на Каспій. Пройшовши волоком між Волгою та
Доном, розінці повернулися додому. Але Разін не став розпускати своє
військо.
Весною 1670 р. на Дон у Черкас прибув царський гонець. Сюди зі своїм
військом прибув Степан Разін. Відбулося загальне козаче коло (рис. 7). Разін
довів своїм козакам, що гонець прибув немає від царя, як від зрадників бояр,
і його втопили у річці. Таким чином, мости були спалені, і Степан вирішив
йти зі своїм козацьким військом на Волгу.
Напередодні походу на Волгу Степан Разін розіслав людям чарівні листи
(рис. 8) – агітацію до свого війська.У цих листах Разін закликав «мирських
кровопивців виводити», тобто знищувати всі привілейовані стани в Росії, які,
на його думку, заважають жити простим людям. Тобто С.Т. Разін виступав
проти царя, а проти недоліків існуючого тоді ладу.
Після взяття Астрахані військо Степана Разіна рушило вгору Волгою. Один
за одним міста захоплювалися військами Разіна, стрілецькі гарнізони
переходили на бік повсталих. Нарешті, проти разинського війська було
вислано найкращу московську піхоту - столичні стрільці (рис. 9). Разінці
захопили поволзьке місто Саратов, а московські стрільці про це ще не знали.
Тоді С.Т. Разін вкотре кинувся на хитрість. Частина разинських військ
імітувала штурм фортеці, а частина - засіли у місті. Щойно московські
стрільці висадилися біля Саратова, всі розінці напали на них, і тоді царські
війська склали зброю. Більшість московських стрільців влилося в разинське
військо, але розінці не дуже довіряли їм і посадили їх на весла.
Далі разинський військо досягло міста Симбірська (рис. 10). Фортеця
встояла, а до неї підійшла урядова армія. Проте Разін узяв гору і змусив
урядові війська відступити. Біля Симбірська більшою мірою проявився
селянський характер повстання. У цьому вся районі селяни масово
приєднувалися до повсталих. Але вони діяли в межах своєї області, де жили:
вбивали поміщиків, брали штурмом фортеці та монастирі, а далі поверталися
до своїх господарств.
У вересні 1670 р. до Симбірська підійшли знову сформовані та навчені
урядові полки, які цього разу завдали війську Степана Разіна поразку. Він
був поранений і з кількома козаками біг униз Волгою і на Дон. На Дону
господарські козаки видали Разіна владі, бо рятували свої життя.
Степана Тимофійовича Разіна та його брата Фрола доставили до Москви.
Разін виніс всі тортури і влітку 1671 був страчений четвертуванням. Брата
Разіна, Фрола, стратили через кілька років, оскільки спочатку він сказав, що
знає, де сховані скарби разінців, але це виявилося не так.
Після страти Степана Разіна було розгромлено ядро повстанського війська -
козаки, але повстання одразу не припинилося. У деяких місцях ще виступали
зі зброєю селяни. Але селянський рух невдовзі також був придушений.
Боярин Юрій Долгорукий повісив 11 000 селян під час каральних походів.
Теоретично у разі перемоги війська Разіна лад Московської держави не
змінився б, оскільки воно не могло бути влаштоване за образом козачого
кола, структура його була складнішою. Якби розинці перемогли, то захотіли
б узяти собі маєтки з селянами та осісти. Таким чином, державний ладне
було б змінено - рух був безперспективним.

5. Наслідки та історичне значення повстань.