Тема 3

Селянство і аграрні стосунки на українських землях у ХІV – першій половині ХVІІ ст.
План
1. Категорії селянства:
а) вільні селяни;
б) данні селяни (данники);
в) тяглові селяни
г) служебні селяни.
До найбезправнішого стану суспільства — селян — належали слуги — особисто вільні селяни,
які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи й звільнення від повинностей,
данники — особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували державі
данину (чинш) натурою або грішми, та тяглові — селяни, які не мали власної землі й вели
господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам. За користування
землею вони відпрацьовували повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто
вільні, так і прикріплені до своїх наділів тяглові селяни.
За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи:
 вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань;
 найчисленніша група залежних селян з правом виходу, але за певних умов: у визначений час,
після виплати феодалу встановленого викупу або надання «замісника» (селянина такого самого
ступеня залежності);
 покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.
а)ВІЛЬНІ СЕЛЯНИ
знайшла інформацію
Селяни поділялись «Похожі» («вільні») «Непохожі» («отчичі»)
Незначну категорію селянства тут у XVI – першій половині XVII ст. становили безземельні
селяни (підсусідки, комірники). Вони поселялися в заможних сусідів, де займалися ремеслом,
поденною роботою тощо. Натомість, заможні селяни називалися слугами і виконували час від
часу якесь урядове завдання. Найбільшу групу сільського населення краю становили селяни
данники («люди вільні», «люди данні», «люди господарські», «посполиті»), тобто ті, що за свою
землю давали державі данину або платили податок грішми та належали до вільних хліборобів.
Окрему групу становили тяглі селяни. Вони жили поблизу замків або великокнязівських і
королівських фільварків, були приписані до них і там «тяглую службу служили», хоча також
відносилися до категорії вільних селян. У перехідному становищі від державних до покріпачених
людей були похожі селяни, що тимчасово зберігали за собою права на вихід. Земля їх уже була
захоплена феодалом, але вони формально мали право не виконувати феодальних повинностей.
Ще у Бойка знайшла
По суті, бояри-слуги , це служебні селяни .

б) СЕЛЯНИ-ДАННИКИ — категорія феодально залежного населення у Великому князівстві

Литовському, яке сплачувало натуральну ренту (продуктами промислів — передусім бортництва,
мисливства, рибальства). Крім сплати медової, бобрової, куничної чи ін. данини, С.-д., як правило,
виконували дрібні роботи на користь свого господаря. Значне поширення архаїчного за своєю
природою данництва на теренах ВКЛ (гол. чин. у сх. регіонах) пояснювалося наявністю обширних
лісових масивів, багатих на дичину й мед, що зумовлювало переважання традиційних промислів у
структурі економічної діяльності місцевого населення.
З Історії України Руси

Якогось уставленого терміну в старій термінольоґії ця катеґорія не має. „Данниками”

звалися властиво тільки ті, що давали дань медову — дань в тодішньому значінню,
хоч „данею” звали також поплати грошеві і в різних натуралїях ). Маємо часом такі
випадки, де „данники” противставляються „тяглим”, отже ужито це слово в значінню
тої катеґорії, про яку тепер говоримо ); але з другого боку це слово уживалося іще в
ширшім значінню, противставлене „слугам”, в значінню селян обовязаних чи до робіт,
чи даней. Властиве ж значіннє, як я сказав, — селяне, обложені данею медовою. Ми ж
в своїм оглядї цим старим терміном будемо називати, з тими застереженнями, селян,
обложених датками, але вповнї або майже свобідних від панщини.
Опись київських державних земель, зроблена десь в 1470-х рр., дає нам перший
докладний образ різних катеґорій данного селянства 5).
„Данники” тут виступають під сим своїм іменем в околицї Житомира 6). Тут нпр. в
селї Грежанах сидить сїм данників. Підставою для оподатковання служить „земля
данна”; головні складові частини його — „дань” і „полюдє”, як бачимо — самі
староруські інститути. Взагалї ж датки з такої землї йдуть не однаково: одні платять
„дани тридцать грошей а ведро меду, а две купицы полюдья” — таких було четверо;
иньші цїлу дань давали медом: з одної землї „хоживало семъ ведеръ меду, а полюдья
ведро меду а две куници”; або навпаки — цїла „дань” платить ся в грошах: тивун з
своєї землї дає „дани копу грошей, а полюдья две куницы”. Так було в однім селї.
Під самим Житомиром і Чудновим стрічаємо в селах також данників, але тут уже
не відріжняєть ся дань і полюдє: дають сумарично тільки мід.
В Романові під Житомиром дають також і куницї, і овес, і т. зв. болкуновщину —
дань від худоби, від вола по три гроші
Крім назви данників данні селяне під ріжними иньшими назвами, чи й без назв,
виступають в ріжних селах сеї описи. Так в однім селї на Роси (Терпсеєві) стрічаємо
куничників: вони платили куницї, не сказано, — чи „шерстю”, себ то дїйсно шкірками
куни, чи грошима („куниця” по старій традиції на Українї стала означати й данини
переложені на гроші). Двоє дають по шість кун, третїй три, „а вси три голтаи” ). В
иньшім селї (Радостові) бачимо людей, що не несуть иньших обовязків окрім того що
дають „подимщину”. Подимщина ся одначе не та пізнїйша, польським правом
заведена — по два гроші від лана. Що таке була стара українська подимщина, дає
розуміти люстрація браславського замка 1545 р. — там давнїйше люде земянські
давали на замок таку подимщину: з диму по 12 грошей, по мірцї вівса, по хлїбу й
курцї. В тім родї мусимо собі представити й київську подимщину XV в. 10).

Іншіші датки — як „побор” і „прибор”, званий часом „новим”, „приписне” і

натуралїї як лагвиця (по 21 гр.) 27), баран і лис (баран цїнив ся на 12 гр., лис на 6 гр.)
приходять тільки по декуди, так само як і „урок”, заступав тільки частину податків.
Всї натуралїї переложені на гроші, тільки овес дають іще або натурою або грошима.
Панщини нема, але подекуди бачимо її грошевий еквівалєнт — це „пригон”, (в
меньших дворищах платили пригону 10 гр., в більших 20) і „повоз” інакше віз, завіз,
возу — як видко з цифр, все се одна й та сама оплата 28). „Пригон” — звістний в
білоруських землях термін для двірської роботи: очевидно тут давнїйше уживано
данних селян до двірського господарства, але потім це замінено на гроші 29), „Повіз”
— звістний уже нам староруський термін 30), що міг означати або обовязок відвозити
натуралїї до двору (він відпадав, коли натуралїї окупали ся грошима, але се не
перешкаджало, щоб сей обовязок також ще казати оплатити), або — ходити з
підводами (як то бачили ми в сусїдній Ветельській волости).

В) ТЯГЛІ СЕЛЯНИ, Вони жили поблизу замків або великокнязівських і королівських

фільварків, були приписані до них і там «тяглую службу служили», хоча також відносилися до
категорії вільних селян. У перехідному становищі від державних до покріпачених людей були
похожі селяни, що тимчасово зберігали за собою права на вихід. Земля їх уже була захоплена
феодалом, але вони формально мали право не виконувати феодальних повинностей.
З Історії України Руси
Катеґорія людей роботних, себто тяглих в тїснїйшім значінню, вповнї продуктом
XVI в. не була. В XV в. ми стрічаємо і цей термін, і таких людей (хоч термін „тяглий”
дуже часто уживається як раз в своїм ширшім значінню — про селян не-служебних,
обложених ріжними обовязками й данями (тільки не медовими), в противставленню
до „данників” в тїснїйшім значінню, себто медових, і слуг). В наданнях в. кн.
Казимира ми стрічаємо в одній записцї слуг поруч „ис тяглими людьми, што орють
да сено косять” — отже тут тяглі люде це люди роботні 1).
Але в звістній уже нам описи Київщини „тяглими” звуться люди, що зовсїм не
були роботними в нашім значінню, а ті, в яких можемо найскорше пізнати роботних,
не носять сеї назви 2).
Нас, розуміється, інтересує не термін, а саме явище. Я вище вже казав, що в цїй
верстві робочих людей мусимо шукати потомків так численних в давнїй Руси
невільників, закупів і ріжних безземельних робітників, осаджених на боярських і
інших ґрунтах. Тепер з притиском піднесу, що катеґорію роботних з XV в. і початків
XVI в. — перед переводом на роботу селян інших катеґорій, ми мусимо майже в
цїлости виводити від тих несвобідних чи півсвобідних верств давньої Руси.

----------------------- Тут як могли переходити в тяглих, тобто що вони походять від

челяді, невільних верств Київської Русі
Якщо звернутися до пережитків невільництва, постараємося прослідкувати, куди
перейшли колишнї маси невільників і півсвобідних.
Постанова Литовського Статута 1588 р., що невільники від тепер мають бути
осаджені на ґрунтї й уважатися за селян-отчичів ), може служити нам вказівкою ex
post: дорогою осадження на ґрунтах, по всякій правдоподібности, невільники і перед
тим в великім числї переходили в катеґорію тяглих селян-отчичів, закріпощених,
„непохожих”. Челядь, що мала свої „приробки” й „присівки” і в части жила на
власнім хлїбі, була становищем переходовим до такого челядника осадженого на
тяглім ґрунтї. Як це осадженнє робилося, бачимо нпр. в цитованій уже не раз ревізії
Пинського князївства: в додатку до тих приробків які мала тут челядь, додавалися
нові, так щоб вистачило того на поменше селянське господарство — нормою було 9
морґів на господарство, себто 1/3 повного селянського ґрунту 22).
 Служба таких переведених зветься або „службою невольною”, або „службою
тяглою”, але це була ріжниця тільки в вислові: їх трактовано всїх однаково як
„огородників”, себто малоземельних селян, і відповідно до того мали вони поносити
з трох морґів тижневу одноденну пішу панщину, так що з своїх 9-морґових ґрунтів
мали робити три днї на тиждень і окрім того сповняти інші повинности у дворі в разї
потреби 23). На разї вони числилися ще невільниками (z nywoly nye sza wipusczeny 24).
Але ріжниця між ними й іншими тяглими мусїла дуже скоро затератися.
Можемо се бачити з кілька лїт пізнїйшої описи пинських королївщин: де
траплялися свобідні ґрунти, там давнїйшим невільникам додавано ґрунту до повної
міри й вони переходили вповнї в катеґорію тяглих селян, несучи однакові з ними
обовязки 25). Звуться вони ще „паробками” часом, але память про їх невільництво —
більше історичного характеру, нїж якась реальна специфікація 26).
Цей перехід невільників в тягле селянство в 2-ій пол. XVI в. був може остатнїм
актом того рода, але очевидно не першим. Я думаю(Грушевський), що обтяженнє
панщиною й закріпощеннє колись свобідного й економічно-самостійного селянства
треба толкувати власне тим, що воно — позволю так висловитися, було затроєне
несвобідними елєментами, введеними в великім числї в його круги — обтяженими
„невільною службою” та обмеженнями особистої свободи.
------------------------------------------------------------------------------------------------

Першу докладну характеристику роботних людей, під назвою тяглих,

знаходимо в уставі 1529 р. для великокняжих дворів воєводств виленського й
троцького. „Вси подданыи наши, которыи суть повинни службу
уставичнЂ служити, то єсть люди тяглыи, тыхъ зоставляємъ для роботъ нашихъ
дворовъ, яко пашни и подводъ, по старому обычаю: мають служити черезъ годъ
почавши отъ весны, коли на ярыну починають орати ажь до святого Симона Іюди; а
отъ св. Симона черезъ зиму; державцы дворовъ нашихъ, зоставивши людей на
дворныи потребы (тыхъ на што ся которыи двору потребують), остатокъ людей
тяглыхъ къ пожитку нашому осадити, то єсть або на бочц Ђ пшеницы, або вепра
будетъ повиненъ подданый нашъ кождый къ пожитку нашому дати” 4). Таким чином
ці тяглі люди були до тепер на обовязку постійної (уставичної) роботи в дворі — коло
рілї, підвод і т. и. Устава обмежала сю роботу їх у дворах на весну і лїто, а на осїнь і
зиму поручала непотрібних в дворі звільняти від роботи в заміну за певні престації.
Вказівка устави 1529 р. про тяглих людей, що несли постійну панщину і нїяких
інших обовязків не мали, дуже цїнна з того погляду, що вона виразно показує, як
близько стояло таке тягле селянство, в найчистїйшій його формі, до челяди, і яка
велика ріжниця з початку була між становищем сього роботного селянства, з тою
„уставичною” панщиною, і між селянством данним, як ми його назвали, у котрого
кількоденна що найбільше, робота до року була тільки другорядним придатком до
головних його обовязків.

Г)СЛУЖЕБНІ СЕЛЯНИ Найспроможніші селяни залучалися князем до військової служби, яку

вони відбували власним коштом. На час переведення селян на військову службу вони
звільнялися від усіх податків. Називалися такі селяни «слугами» і розподілялися за родами
військової служби — слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські. Найчисленніший прошарок
таких слуг був на Київщині та Поділлі. Спочатку слуги юридично вважалися особисто вільними
людьми. Більше того, деякі з них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян.
Пізніше, у 16 ст. в період остаточного закріпачення селян, більша частина слуг була перетворена
у тяглових селян, а менша - одержала шляхетські права й увійшла до лав панівного класу.

З Історії України Руси

Катеґорією селян служебних обіймаємо всї незвичайно різнородні й численні ґрупи й

титули людей, що замість даней або роботи рільної відбували особисто різні служби
або давали натомість різні продукти ремісничої своєї роботи.
В характері цих услуг і в становищу самих цих людей були великі різницї. Тим часом
як вищі верстви цеї катеґорії зближалися до боярства, людей привілєґіованих, нижчі
стояли дуже близько до двірської челяди, й вийшло, безперечно, богато цих
служебних катеґорій.

На вершинї їх стояли слуги обовязані до воєнної служби (инодї звані „слугами

панцерними”), далї — слуги (давнїйше бояре) путні, дуже близькі до них „слуги
замкові” — деинде їх звали просто служками. Далї — „слуги ординські” — що як і
слуги замкові служили воєнну службу, а головним обовязком мали „при послах и
гонцах господарских їздити до орди”.
Нарештї дуже неясні що до свого первістного значіння „слуги поленицькі”,
звістні нам з київської описи XV ст. і потім в Овруччинї, де вони „на службу
господарскую (воєнну) єздятъ”, але попри те несуть і ріжні тяглі обовязки 10).
Далї йдуть ріжні ловецькі служби: „осочники”, що стерегли звірів і брали участь
в ловах, „ловцї”, стрільцї — призначеннє ясне, бобровники — що пильнували й
ловили бобрів, сокольники, риболови, і т. и. 11).
Третю ґрупу становили ті, що віддавали ріжні услуги коло двірського
господарства: Конюхи і конокормцї, що глядїли княжих стад. Лїсничі — що стерегли
лїсів. Подлазники — що мали „доглядати бортного дерева і пильнувати виберання
меду („підлазити” бортні дерева). Ріжні промисловцї: рудники — що давали залізо на
двірські потреби, гонтарі, бондарі, колїсники і т. и., що мали постачати дворови своїх
виробів за службу, теслї, з литовська звані також дойлїдами (doilyda — тесля), мулярі,
ковалї, платнїрі, що служили дворам своєю роботою 12).
Полуднево-східня Україна, київське Полїсє й степове пограниче були особливо
богаті слугами перших катеґорій. Небезпечне становище Київської землї на
степовім пограничу, мала численність панської й боярської верстви, що по нормі
устрою в. к. Литовського мала на собі нести оборону, були причиною, що тут треба
було формувати й підтримувати таку оборонну силу з слуг-селян.
Це почалося правдоподібно зараз же з прилученнєм Київа до в. кн. Литовського. В
описи Київщини XV в. в селах на полудень від Київа від Витовтових часів сидять самі
слуги, майже без виїмків — „а служба ихъ толко на войну ходить”. Далї на захід, в
околицях Чуднова й Житомира було більше селян данних і роботних, але попри них
также в великім (розмірно) числї сидїли й сї слуги. Опись київського замка з 1552 р.
згадує також про численні осади „слуг панцирних”, або просто слуг, на землях
державних і монастирських, що висилали кількасот „люду панъцерного на службу
господаръскую”. В тім часї сї села переважно вже були зовсїм пусті; коли спустїли,
опись не каже — чи ще в татарських спустошеннях XV в., чи пізнїйше (се, мабуть,
було б правдоподібнїйше).
Сї слуги по за обовязком ходити на війну „конми”, несли дуже мало якихось інших
тягарів. Опис каже, що за в. кн. Вітовта вони давали подимщину що третїй рік, і то в
такім лише разї, коли не ходили того року на війну, і в разї приїзду в. князя —
„болкуновщину”. Семен Олелькович почав притягати їх до двірських чи замкових
робіт — „сїно косити, на толоку ходити, став сипати”, але це було прийнято серед них
з сильним незадоволеннєм, і при списанню тої переписи на це скрізь були піднесені
скарги як на новину. Правдоподібно, ся „новина” таки була знесена, бодай опись 1552
р. не згадує про якісь роботи слуг окрім воєнного обовязку. Тільки ті монастирські
слуги, що сидїли в самім Київі, були обовязані „колоди, коли й каміннє мати на
городнях (замкових участках) своїх, воду ставити (від огню) й лїтом гору обкошувати
коло своїх городень” 13).

Київське Полїсє, судячи з описи житомирського й особливо овручського замків

1552 р., було богате іншими слугами першої катеґорії — путними, ординськими,
поленицькими, замковими. Окрім безпосереднїх їх обовязків, старости притягали їх до
інших престацій — нпр. ординські слуги мали давати підводи й стації, гатити греблю;
міщане й селяне, що сидїли на поляницьких службах, мали три дня толоки й деякі
иньші роботи.
В кожному разі воєнна служба, відповідно тодїшнїм поглядам, дїйсно давала сим
слугам привілєґіоване в порівнянню з иньшим селянством становище, а і з
матеріального боку вони стояли лїпше, бо мусїли мати більші й дохіднїйші ґрунти в
порівнянню з иньшими: навіть устава на волоки, при всїй своїй нївеляцийній
тенденції, путним боярам і служкам (що відповідають слугам замковим і путним, —
иньших слуг устава не знає, бо вони були явищем провінціональним) признає ґрунти
подвійні — по дві волоки, і звільняє їх з усїх иньших обовязків, о скільки вони будуть
фактично сповняти свої служебні.