Тема 3

Селянство і аграрні стосунки на українських землях у ХІV – першій половині ХVІІ ст.
План
1. Категорії селянства:
а) вільні селяни;
б) данні селяни (данники);
в) тяглові селяни
г) служебні селяни.
До найбезправнішого стану суспільства — селян — належали слуги — особисто вільні селяни,
які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи й звільнення від повинностей,
данники — особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували державі
данину (чинш) натурою або грішми, та тяглові — селяни, які не мали власної землі й вели
господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам. За користування
землею вони відпрацьовували повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто
вільні, так і прикріплені до своїх наділів тяглові селяни.
За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи:
 вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань;
 найчисленніша група залежних селян з правом виходу, але за певних умов: у визначений час,
після виплати феодалу встановленого викупу або надання «замісника» (селянина такого самого
ступеня залежності);
 покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.
а)ВІЛЬНІ СЕЛЯНИ
знайшла інформацію
Селяни поділялись «Похожі» («вільні») «Непохожі» («отчичі»)
Незначну категорію селянства тут у XVI – першій половині XVII ст. становили безземельні
селяни (підсусідки, комірники). Вони поселялися в заможних сусідів, де займалися ремеслом,
поденною роботою тощо. Натомість, заможні селяни називалися слугами і виконували час від
часу якесь урядове завдання. Найбільшу групу сільського населення краю становили селяни
данники («люди вільні», «люди данні», «люди господарські», «посполиті»), тобто ті, що за свою
землю давали державі данину або платили податок грішми та належали до вільних хліборобів.
Окрему групу становили тяглі селяни. Вони жили поблизу замків або великокнязівських і
королівських фільварків, були приписані до них і там «тяглую службу служили», хоча також
відносилися до категорії вільних селян. У перехідному становищі від державних до покріпачених
людей були похожі селяни, що тимчасово зберігали за собою права на вихід. Земля їх уже була
захоплена феодалом, але вони формально мали право не виконувати феодальних повинностей.
Ще у Бойка знайшла

1
По суті, бояри-слуги , це служебні селяни .

б) СЕЛЯНИ-ДАННИКИ — категорія феодально залежного населення у Великому князівстві

Литовському, яке сплачувало натуральну ренту (продуктами промислів — передусім бортництва,
мисливства, рибальства). Крім сплати медової, бобрової, куничної чи ін. данини, С.-д., як правило,
виконували дрібні роботи на користь свого господаря. Значне поширення архаїчного за своєю
природою данництва на теренах ВКЛ (гол. чин. у сх. регіонах) пояснювалося наявністю обширних
лісових масивів, багатих на дичину й мед, що зумовлювало переважання традиційних промислів у
структурі економічної діяльності місцевого населення.

З Історії України Руси

Якогось уставленого терміну в старій термінольоґії ця катеґорія не має. „Данниками”

звалися властиво тільки ті, що давали дань медову — дань в тодішньому значінню,
хоч „данею” звали також поплати грошеві і в різних натуралїях ). Маємо часом такі
випадки, де „данники” противставляються „тяглим”, отже ужито це слово в значінню
тої катеґорії, про яку тепер говоримо ); але з другого боку це слово уживалося іще в
ширшім значінню, противставлене „слугам”, в значінню селян обовязаних чи до робіт,
чи даней. Властиве ж значіннє, як я сказав, — селяне, обложені данею медовою. Ми ж
в своїм оглядї цим старим терміном будемо називати, з тими застереженнями, селян,
обложених датками, але вповнї або майже свобідних від панщини.
Опись київських державних земель, зроблена десь в 1470-х рр., дає нам перший
докладний образ різних катеґорій данного селянства 5).
„Данники” тут виступають під сим своїм іменем в околицї Житомира 6). Тут нпр. в
селї Грежанах сидить сїм данників. Підставою для оподатковання служить „земля
данна”; головні складові частини його — „дань” і „полюдє”, як бачимо — самі
староруські інститути. Взагалї ж датки з такої землї йдуть не однаково: одні платять
„дани тридцать грошей а ведро меду, а две купицы полюдья” — таких було четверо;
иньші цїлу дань давали медом: з одної землї „хоживало семъ ведеръ меду, а полюдья

2
ведро меду а две куници”; або навпаки — цїла „дань” платить ся в грошах: тивун з
своєї землї дає „дани копу грошей, а полюдья две куницы”. Так було в однім селї.
Під самим Житомиром і Чудновим стрічаємо в селах також данників, але тут уже
не відріжняєть ся дань і полюдє: дають сумарично тільки мід.
В Романові під Житомиром дають також і куницї, і овес, і т. зв. болкуновщину —
дань від худоби, від вола по три гроші
Крім назви данників данні селяне під ріжними иньшими назвами, чи й без назв,
виступають в ріжних селах сеї описи. Так в однім селї на Роси (Терпсеєві) стрічаємо
куничників: вони платили куницї, не сказано, — чи „шерстю”, себ то дїйсно шкірками
куни, чи грошима („куниця” по старій традиції на Українї стала означати й данини
переложені на гроші). Двоє дають по шість кун, третїй три, „а вси три голтаи” ). В
иньшім селї (Радостові) бачимо людей, що не несуть иньших обовязків окрім того що
дають „подимщину”. Подимщина ся одначе не та пізнїйша, польським правом
заведена — по два гроші від лана. Що таке була стара українська подимщина, дає
розуміти люстрація браславського замка 1545 р. — там давнїйше люде земянські
давали на замок таку подимщину: з диму по 12 грошей, по мірцї вівса, по хлїбу й
курцї. В тім родї мусимо собі представити й київську подимщину XV в. 10).

Іншіші датки — як „побор” і „прибор”, званий часом „новим”, „приписне” і

натуралїї як лагвиця (по 21 гр.) 27), баран і лис (баран цїнив ся на 12 гр., лис на 6 гр.)
приходять тільки по декуди, так само як і „урок”, заступав тільки частину податків.
Всї натуралїї переложені на гроші, тільки овес дають іще або натурою або грошима.
Панщини нема, але подекуди бачимо її грошевий еквівалєнт — це „пригон”, (в
меньших дворищах платили пригону 10 гр., в більших 20) і „повоз” інакше віз, завіз,
возу — як видко з цифр, все се одна й та сама оплата 28). „Пригон” — звістний в
білоруських землях термін для двірської роботи: очевидно тут давнїйше уживано
данних селян до двірського господарства, але потім це замінено на гроші 29), „Повіз”
— звістний уже нам староруський термін 30), що міг означати або обовязок відвозити
натуралїї до двору (він відпадав, коли натуралїї окупали ся грошима, але се не
перешкаджало, щоб сей обовязок також ще казати оплатити), або — ходити з
підводами (як то бачили ми в сусїдній Ветельській волости).

В) ТЯГЛІ СЕЛЯНИ, Вони жили поблизу замків або великокнязівських і королівських

фільварків, були приписані до них і там «тяглую службу служили», хоча також відносилися до
категорії вільних селян. У перехідному становищі від державних до покріпачених людей були
похожі селяни, що тимчасово зберігали за собою права на вихід. Земля їх уже була захоплена
феодалом, але вони формально мали право не виконувати феодальних повинностей.
З Історії України Руси
Катеґорія людей роботних, себто тяглих в тїснїйшім значінню, вповнї продуктом
XVI в. не була. В XV в. ми стрічаємо і цей термін, і таких людей (хоч термін „тяглий”
дуже часто уживається як раз в своїм ширшім значінню — про селян не-служебних,
обложених ріжними обовязками й данями (тільки не медовими), в противставленню
до „данників” в тїснїйшім значінню, себто медових, і слуг). В наданнях в. кн.

3
Казимира ми стрічаємо в одній записцї слуг поруч „ис тяглими людьми, што орють
да сено косять” — отже тут тяглі люде це люди роботні 1).
Але в звістній уже нам описи Київщини „тяглими” звуться люди, що зовсїм не
були роботними в нашім значінню, а ті, в яких можемо найскорше пізнати роботних,
не носять сеї назви 2).
Нас, розуміється, інтересує не термін, а саме явище. Я вище вже казав, що в цїй
верстві робочих людей мусимо шукати потомків так численних в давнїй Руси
невільників, закупів і ріжних безземельних робітників, осаджених на боярських і
інших ґрунтах. Тепер з притиском піднесу, що катеґорію роботних з XV в. і початків
XVI в. — перед переводом на роботу селян інших катеґорій, ми мусимо майже в
цїлости виводити від тих несвобідних чи півсвобідних верств давньої Руси.

----------------------- Тут як могли переходити в тяглих, тобто що вони походять від

челяді, невільних верств Київської Русі
Якщо звернутися до пережитків невільництва, постараємося прослідкувати, куди
перейшли колишнї маси невільників і півсвобідних.
Постанова Литовського Статута 1588 р., що невільники від тепер мають бути
осаджені на ґрунтї й уважатися за селян-отчичів ), може служити нам вказівкою ex
post: дорогою осадження на ґрунтах, по всякій правдоподібности, невільники і перед
тим в великім числї переходили в катеґорію тяглих селян-отчичів, закріпощених,
„непохожих”. Челядь, що мала свої „приробки” й „присівки” і в части жила на
власнім хлїбі, була становищем переходовим до такого челядника осадженого на
тяглім ґрунтї. Як це осадженнє робилося, бачимо нпр. в цитованій уже не раз ревізії
Пинського князївства: в додатку до тих приробків які мала тут челядь, додавалися
нові, так щоб вистачило того на поменше селянське господарство — нормою було 9
морґів на господарство, себто 1/3 повного селянського ґрунту 22).
Служба таких переведених зветься або „службою невольною”, або „службою
тяглою”, але це була ріжниця тільки в вислові: їх трактовано всїх однаково як
„огородників”, себто малоземельних селян, і відповідно до того мали вони поносити
з трох морґів тижневу одноденну пішу панщину, так що з своїх 9-морґових ґрунтів
мали робити три днї на тиждень і окрім того сповняти інші повинности у дворі в разї
потреби 23). На разї вони числилися ще невільниками (z nywoly nye sza wipusczeny 24).
Але ріжниця між ними й іншими тяглими мусїла дуже скоро затератися.
Можемо се бачити з кілька лїт пізнїйшої описи пинських королївщин: де
траплялися свобідні ґрунти, там давнїйшим невільникам додавано ґрунту до повної
міри й вони переходили вповнї в катеґорію тяглих селян, несучи однакові з ними
обовязки 25). Звуться вони ще „паробками” часом, але память про їх невільництво —
більше історичного характеру, нїж якась реальна специфікація 26).
Цей перехід невільників в тягле селянство в 2-ій пол. XVI в. був може остатнїм
актом того рода, але очевидно не першим. Я думаю(Грушевський), що обтяженнє
панщиною й закріпощеннє колись свобідного й економічно-самостійного селянства
треба толкувати власне тим, що воно — позволю так висловитися, було затроєне
несвобідними елєментами, введеними в великім числї в його круги — обтяженими
„невільною службою” та обмеженнями особистої свободи.
------------------------------------------------------------------------------------------------

4
 Першу докладну характеристику роботних людей, під назвою тяглих,
знаходимо в уставі 1529 р. для великокняжих дворів воєводств виленського й
троцького. „Вси подданыи наши, которыи суть повинни службу
уставичнЂ служити, то єсть люди тяглыи, тыхъ зоставляємъ для роботъ нашихъ
дворовъ, яко пашни и подводъ, по старому обычаю: мають служити черезъ годъ
почавши отъ весны, коли на ярыну починають орати ажь до святого Симона Іюди; а
отъ св. Симона черезъ зиму; державцы дворовъ нашихъ, зоставивши людей на
дворныи потребы (тыхъ на што ся которыи двору потребують), остатокъ людей
тяглыхъ къ пожитку нашому осадити, то єсть або на бочц Ђ пшеницы, або вепра
будетъ повиненъ подданый нашъ кождый къ пожитку нашому дати” 4). Таким
чином ці тяглі люди були до тепер на обовязку постійної (уставичної) роботи в дворі
— коло рілї, підвод і т. и. Устава обмежала сю роботу їх у дворах на весну і лїто, а на
осїнь і зиму поручала непотрібних в дворі звільняти від роботи в заміну за певні
престації.
Вказівка устави 1529 р. про тяглих людей, що несли постійну панщину і нїяких
інших обовязків не мали, дуже цїнна з того погляду, що вона виразно показує, як
близько стояло таке тягле селянство, в найчистїйшій його формі, до челяди, і яка
велика ріжниця з початку була між становищем сього роботного селянства, з тою
„уставичною” панщиною, і між селянством данним, як ми його назвали, у котрого
кількоденна що найбільше, робота до року була тільки другорядним придатком до
головних його обовязків.

Г)СЛУЖЕБНІ СЕЛЯНИ Найспроможніші селяни залучалися князем до військової служби, яку

вони відбували власним коштом. На час переведення селян на військову службу вони
звільнялися від усіх податків. Називалися такі селяни «слугами» і розподілялися за родами
військової служби — слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські. Найчисленніший прошарок
таких слуг був на Київщині та Поділлі. Спочатку слуги юридично вважалися особисто вільними
людьми. Більше того, деякі з них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян.
Пізніше, у 16 ст. в період остаточного закріпачення селян, більша частина слуг була перетворена
у тяглових селян, а менша - одержала шляхетські права й увійшла до лав панівного класу.

З Історії України Руси

Катеґорією селян служебних обіймаємо всї незвичайно різнородні й численні ґрупи й

титули людей, що замість даней або роботи рільної відбували особисто різні служби
або давали натомість різні продукти ремісничої своєї роботи.
В характері цих услуг і в становищу самих цих людей були великі різницї. Тим часом
як вищі верстви цеї катеґорії зближалися до боярства, людей привілєґіованих, нижчі
стояли дуже близько до двірської челяди, й вийшло, безперечно, богато цих
служебних катеґорій.

На вершинї їх стояли слуги обовязані до воєнної служби (инодї звані „слугами

панцерними”), далї — слуги (давнїйше бояре) путні, дуже близькі до них „слуги
замкові” — деинде їх звали просто служками. Далї — „слуги ординські” — що як і

5
слуги замкові служили воєнну службу, а головним обовязком мали „при послах и
гонцах господарских їздити до орди”.
Нарештї дуже неясні що до свого первістного значіння „слуги поленицькі”,
звістні нам з київської описи XV ст. і потім в Овруччинї, де вони „на службу
господарскую (воєнну) єздятъ”, але попри те несуть і ріжні тяглі обовязки 10).
Далї йдуть ріжні ловецькі служби: „осочники”, що стерегли звірів і брали участь
в ловах, „ловцї”, стрільцї — призначеннє ясне, бобровники — що пильнували й
ловили бобрів, сокольники, риболови, і т. и. 11).
Третю ґрупу становили ті, що віддавали ріжні услуги коло двірського
господарства: Конюхи і конокормцї, що глядїли княжих стад. Лїсничі — що стерегли
лїсів. Подлазники — що мали „доглядати бортного дерева і пильнувати виберання
меду („підлазити” бортні дерева). Ріжні промисловцї: рудники — що давали залізо на
двірські потреби, гонтарі, бондарі, колїсники і т. и., що мали постачати дворови своїх
виробів за службу, теслї, з литовська звані також дойлїдами (doilyda — тесля), мулярі,
ковалї, платнїрі, що служили дворам своєю роботою 12).
Полуднево-східня Україна, київське Полїсє й степове пограниче були особливо
богаті слугами перших катеґорій. Небезпечне становище Київської землї на
степовім пограничу, мала численність панської й боярської верстви, що по нормі
устрою в. к. Литовського мала на собі нести оборону, були причиною, що тут треба
було формувати й підтримувати таку оборонну силу з слуг-селян.
Це почалося правдоподібно зараз же з прилученнєм Київа до в. кн. Литовського. В
описи Київщини XV в. в селах на полудень від Київа від Витовтових часів сидять самі
слуги, майже без виїмків — „а служба ихъ толко на войну ходить”. Далї на захід, в
околицях Чуднова й Житомира було більше селян данних і роботних, але попри них
также в великім (розмірно) числї сидїли й сї слуги. Опись київського замка з 1552 р.
згадує також про численні осади „слуг панцирних”, або просто слуг, на землях
державних і монастирських, що висилали кількасот „люду панъцерного на службу
господаръскую”. В тім часї сї села переважно вже були зовсїм пусті; коли спустїли,
опись не каже — чи ще в татарських спустошеннях XV в., чи пізнїйше (се, мабуть,
було б правдоподібнїйше).
Сї слуги по за обовязком ходити на війну „конми”, несли дуже мало якихось інших
тягарів. Опис каже, що за в. кн. Вітовта вони давали подимщину що третїй рік, і то в
такім лише разї, коли не ходили того року на війну, і в разї приїзду в. князя —
„болкуновщину”. Семен Олелькович почав притягати їх до двірських чи замкових
робіт — „сїно косити, на толоку ходити, став сипати”, але це було прийнято серед них
з сильним незадоволеннєм, і при списанню тої переписи на це скрізь були піднесені
скарги як на новину. Правдоподібно, ся „новина” таки була знесена, бодай опись 1552
р. не згадує про якісь роботи слуг окрім воєнного обовязку. Тільки ті монастирські
слуги, що сидїли в самім Київі, були обовязані „колоди, коли й каміннє мати на
городнях (замкових участках) своїх, воду ставити (від огню) й лїтом гору обкошувати
коло своїх городень” 13).

Київське Полїсє, судячи з описи житомирського й особливо овручського замків

1552 р., було богате іншими слугами першої катеґорії — путними, ординськими,
поленицькими, замковими. Окрім безпосереднїх їх обовязків, старости притягали їх до
інших престацій — нпр. ординські слуги мали давати підводи й стації, гатити греблю;
6
 міщане й селяне, що сидїли на поляницьких службах, мали три дня толоки й деякі
иньші роботи.
В кожному разі воєнна служба, відповідно тодїшнїм поглядам, дїйсно давала сим
слугам привілєґіоване в порівнянню з иньшим селянством становище, а і з
матеріального боку вони стояли лїпше, бо мусїли мати більші й дохіднїйші ґрунти в
порівнянню з иньшими: навіть устава на волоки, при всїй своїй нївеляцийній
тенденції, путним боярам і служкам (що відповідають слугам замковим і путним, —
иньших слуг устава не знає, бо вони були явищем провінціональним) признає ґрунти
подвійні — по дві волоки, і звільняє їх з усїх иньших обовязків, о скільки вони будуть
фактично сповняти свої служебні.

2. Устрій села у ХІV–ХVІ ст.:

У Галичині впродовж ХVІ ст. застосовувалися різні норми права (руського, волоського, німецького,
польського), що позначилося як на правовому, так і на економічному становищі селянства, зрештою,
визначало характер правовідносин у селі. Для кожної норми права були притаманні свої особливості
у визначенні селянських повинностей. Та разом з тим, починаючи з XV ст. відбувався інтенсивний
процес прикріплення селян до землі за допомогою законодавчих актів. Радомський сейм 1505 р.
постановив, що селянин взагалі не може вийти з села без згоди свого пана. Коли ж пан добровільно
хотів відпустити селянина, то це можливо після виконання певних умов, а саме сплати панові
«гостинного». Проголошений Радомським сеймом принцип став визначальним на багато років,
регулюючи правовідносини в аграрній сфері Галичини та й всієї Польської Корони

а) села на руському праві;

Під руським правом розуміли норми давньоукраїнського права, яке застосовувалося у Галичині,
остаточно приєднаній 1387 р. до Польського королівства. Приватне право діяло тут довше стосовно
українського населення, тоді як публічне руське право було усунене 1506 р. із запровадженням у краї
польської системи судів. Села на руському праві користувалися широким самоврядуванням, обирали
своїх керівників. Навіть попри поширення польського і німецького (тевтонського) права, окремі
норми руського права певний час зберігалися у формі звичаєвого права. Конкуренцію між різними
«правами» осадництва дещо послаблювала практика, за якою селянин мав право переходити до нової
осади тільки того ж самого права. До осадників німецького права застосовувалася практика, яка
існувала на польських землях. Вони могли вийти коли-небудь, тільки осадивши на своє місце іншого
відповідного осадника, продавши йому своє господарство чи іншим способом погодивши заміну.
Села руського (українського) права переважали чисельно протягом тривалого часу. Як зазначав
український вчений І. Линниченко, навіть у XV ст. цим правом керувалась переважна більшість
галицьких сіл. Зокрема у 1650 р. у Сяноцькій землі не менше як 148 населених пунктів (у тому числі
16 міст) керувались магдебурзьким правом (а це 32,3% від загальної кількості поселень), 158 сіл
(34,5%) – волоським, а решта (33,2%) – українським правом. У Львівській землі у цей період зі 121
поселення 46 сіл було на магдебурзькому праві, 24 – на волоському і 51 на українському.
Збільшення чисельності сіл волоського та магдебурзького права було спричинено політикою
центральної влади Польського Королівства, яка свідомо надавала перевагу цим правовим формам
сільського самоврядування. Як зазначає (львівський історик права) І. Бойко, процес зміни правового
7
статусу українських сіл особливо активізувався після затвердження Єдлненського привілею 1430 р. і
впровадження польського права 1434 р. Внаслідок прийняття цих нормативно-правових актів багато
галицьких сіл переводились з українського права на волоське або магдебурзьке право, які перебували
у кращому правовому становищі.
Села українського права зберігали основні риси сільського самоврядування, що були характерні
для права Галицько-Волинської держави. Їх очолювали посадові особи, які зазвичай називались
тіунами або отаманами. Рідше щодо них вживався термін десятник, який здебільшого позначав
посадових осіб громадських урядів, котрі виконували допоміжні функції щодо охорони громадського
порядку та збору податків. Інколи сільські голови називались сотськими чи старостами.
Посада сільського голови у селах українського права була виборною, про що є численні згадки
у писемних джерелах. Про цей звичай, зокрема, згадує російський вчений Б. Греков. (Він наводить
приклад запису датованого 1456 р., який було внесено у Львівські судові книги. Згідно з ним, кметі
(селяни – голови родин) обрали тіуном Пашка сина Загайки).
Влада сільського голови була обмежена та перебувала під контролем громади. Свої
адміністративні та судові повноваження він здійснював через посередництво присяжних, які входили
до громадського уряду. Громада була основним органом сільського самоврядування в селах
українського права. Вона вирішувала усі внутрішні питання на сільських вічах (сходах).

б) села на волоському праві;

Переважно у гірських селах Галичини, де домінувало скотарське господарство, до XVIII ст.
було поширене т.зв. волоське право – система правових звичаїв, які регламентували правові
відносини сільських громад у сфері сільського самоврядування, судочинства, оподаткування та
виконання повинностей. Оскільки на українських землях села волоського права були заселені
українським населенням, то саме це визначало природу правових звичаїв і відносин, які становили
зміст волоського права. Мешканці українських сіл волоського права спочатку звільнялись від
загальнодержавних податків і платили податки, характерні для волоського права: десятину від овець
та свиней, рогове, “волоський сир” тощо. Однак, вже у XVI ст. селяни більшості сіл волоського права
усіх земель (королівських, шляхетських та духовних) сплачували загальнодержавні податки, які
встановлювались державним законодавством (кварта, ланове, подимне). Особливістю сіл, заснованих
на волоському праві, було звільнення їхніх жителів на тривалий час від податків та повинностей.
Таке звільнення могло надаватись на декілька десятків років. Селяни виконували лише військову та
сторожову повинності, що було пов’язано із розташуванням таких сіл у гірських прикордонних
районах та їхньою віддаленістю від магнатських латифундій і фільварків. Однак, починаючи з XVI
ст. тамтешні селяни теж залучаються до виконання панщини і поступово втрачають свій
привілейований характер.
Перші письмові згадки про носіїв етноніма “волохи” зафіксовано на Балканах. На думку
чеського дослідника К. Кадлеца, волохами було населення колишніх римських провінцій. З часом
вони частково асимілювались із слов’янами. Прибувши в ХІІІ ст. на територію Семигороддя
(Трансільванії), ці люди були вже цілком сформованим окремим народом. К. Кадлец зазначає, що
самі себе вони називали румунами, хоча сусідні народи називали їх влохами, валахами або іншими
подібними назвами. Згодом вони самі стали себе так називати.
Перша згадка про волохів на території Семигороддя міститься в привілеї, виданому угорським
королем Андрієм ІІ у 1222 р. Згодом (в межах ХІІІ ст.) волохи неодноразово згадуються в низці
інших привілеїв та листів угорських королів (привілеї 1223, 1224, 1252 рр., листи короля Белли ІV від
1247 та 1260 рр. тощо), а також в листі папи Григорія ІХ (1234).

8
 При цьому М. Грушевський зазначає, що виразні згадки про волохів на північному боці Дунаю
трапляються вже у ХІІ ст.
Відносно періоду, з якого почало застосовуватись волоське право на території етнічних
українських (руських) земель, є різні погляди.
Зокрема, К. Кадлец вважає, що на руських (українських) землях волоське право почало
застосовуватись лише у другій половині ХІV ст. Професор Львівського університету (ЛНУ ім. І.
Франка) П. Домбковський вважав, що волоські поселення з’явились на території руських
(українських) земель вже у Х ст. Самі ж носії волоського права походять частково з Волощини, а
частково з Угорщини.
Перша згадка про волохів та волоське право на території Сяноцької землі датується 1340 р., а у
Самбірській волості – 1377 р. Щодо колишнього Белзького воєводства, то тут фігурує документ,
виданий мазовецьким (польським) князем Земовитом ІV 1422 р., яким надавалося на волоському
праві князівство у Любичу. Водночас, волоське право отримало значне поширення на території
руських (українських) земель. Такі поселення були переважно в підніжжях Карпат та на їхніх
північних схилах, в основному в межах Руського воєводства Польщі (згодом – Речі Посполитої) і
рідше на низинах. Волоські поселення були розміщені також, як зазначає П. Домбковський, “в
землях Сяноцькій, Самбірській, Перемишльській, Жидачівській, Львівській, Галицькій”, які входили
до складу Руського воєводства, і навіть в “повіті Луцькому воєводства Волинського”.
Наприклад, у Сяноцькій землі станом на 1650 р. нараховувалось 158 поселень, заснованих на
волоському праві. У Самбірській волості, яка у ХІV ст. входила до складу Перемишльської землі, у
цей період налічувалось близько 152 таких поселення. Подібна ситуація, ймовірно, була на території
інших руських (українських) земель карпатського регіону.
Заснування поселень на волоському праві відбувалося шляхом осадництва (надання права на
заснування села у незаселених землях) та шляхом переведення вже існуючого села на це право.
Осадництво відбувалось у двох формах. До XVI ст. переважно застосовували форму військового
осадництва, метою якого було заселення обширних пусток, на яких можна було заснувати декілька
сіл (ця форма була розповсюджена по всій Галицькій Русі).
Починаючи з XV по XVI ст., застосовували пізнішу форму осадництва, в якій на першому місці
стояв економічний інтерес; суб’єктом надання при цьому виступав “кнез” (князь), об’єктом – окреме
село, а також невелика земельна ділянка з пов’язаними із нею привілеями. Відомі випадки, коли за
надання грамоти про право заснування або про переведення села на волоське право сплачували певну
суму.
Окрім цього, В. Інкін умовно поділяв волоські князівства на непривілейовані та привілейовані.
Відмінність між такими князівствами вбачається у наявності різноманітних привілеїв, які надавали
засновникам сіл волоського права.
Непривілейовані князівства є більш ранньою формою волоської колонізації. Прості кнезі
нерідко мали земельну ділянку не більшу ніж звичайний кметь (селянин – голова родини). Вони
майже не відрізнялися від ватаманів та тивунів руського права і виконували повноваження сільських
старост та суддів і часто не мали документів, які б підтверджували їхній статус.
Привілейовані князівства найбільше поширились протягом кінця XV–першої половини ХVІ ст.
на королівських землях (території, що належали королівському двору). У королівських грамотах,
якими князівство передавалось у спадкове володіння, передбачався обов’язок військової служби, а
крім землі, могли надаватись привілеї щодо підношень та відробітків по кілька днів на рік у час
польових робіт, що здійснювались підпорядкованими селянами. Кнез також міг отримати право на
заснування млина, корчми, отримання третьої частини чиншів, данин і судових доходів.

9
 Наявність “кнеза” (князя), як голови сільської адміністрації, була особливістю сіл волоського
права. Голову сільської адміністрації у церковних та шляхетських маєтках пропонувала громада на
загальних зборах. При цьому, пропонували відразу трьох кандидатів, одного з яких власник чи
орендатор села затверджував на відповідну посаду. Голова адміністрації обирався громадою з членів
привілейованого князівського клану. Привілейований кнез міг одночасно називатись тивуном,
ватаманом, урядом.
У XVI–XVIІІ ст. в Галичині з’являється загальне для позначення сільського голови (старости)
термін “війт”.
Кнез у розгляді справ не виступає одноосібно, а лише спільно з громадою. Кнез і громада
розглядали питання опіки, сімейних поділів, примирення боржників, укладення акта продажу землі
та худоби.
На відміну від сіл “руського” права, у “волоських” селах, як і “німецьких”, судові акти
вписували до спеціальної книги, звідки можна було одержати “картку” (виписку) за підписом та
печаткою кнезя або крайника. Самі ж акти, зокрема різного роду майнові угоди, здійснювалися
виключно за участю громад. Якщо приватну угоду або майновий акт укладали усно, то їх можна було
згодом внести у замкові актові книги на підставі свідоцького відтворення на папері, завіреного
підписами та печаткою.
Окрім цього, голова сільської адміністрації виконував повноваження щодо нагляду за
виконанням селянами розпоряджень економії та крайників, розрахунками між корчмарем та
громадою, стежив, щоб село своєчасно виставляло міських та громадських сторожів, а також
зобов’язаний був знати, в кого які привілеї, які прибутки мають селяни від поля, корчми, млинів, хто
скільки позичає грошей, відповідав за явку громади на зборові суди. Голова сільської адміністрації
виконував також повноваження голови сільського суду.
Кнезі повинні були особисто під присягою надати збирачеві податків так звану “атестацію”
щодо того, скільки є селян у селі, скільки в них землі та худоби.
До складу громадського управління, крім голови сільської адміністрації (кнезя), входили також
присяжники (присяжні) та десятники. Обов’язки присяжних мали фіскальний характер (оцінювали
різні шкоди, збирали повинності). (Колегія присяжних у селах волоського права ніколи не
перевищувала семи осіб).
За розпорядженням, десятник скликав село на “громаду” (загальні збори громади). Окрім цього,
десятник виконував поліцейські функції та функції судового виконавця. (Кнез не мав права
використовувати десятників для власних інтересів, оскільки десятник був громадським слугою, а не
кнезським).
Окрім цього, до сільської адміністрації могли входити карбівники (або шафари), “лісничі”,
мірочники, “виборці” (міг вживатись також термін “поборщики” або лемники), землеміри, а в
більших селах волоського права – писарі.
Лісничого, який виконував функції сторожа громадських лісів визначала громада. Карбівник
стежив за тим, щоб селяни не купували напоїв у корчмах інших сіл, щомісячно або щоквартально
доставляв так звані “карби” (реєстри) пропоїв до замку. Такий карбівник був у кожному селі.
Поборщики збирали різні збори. Їх могло бути декілька у одному селі.
Окрім цього, в літературі згадується посада так званих “шалашників”, які були зобов’язані
надавати допомогу кнезю у здійсненні його повноважень. Кнез міг мати трьох таких шалашників.
У гірських та підгірських регіонах групи сіл волоського права були об’єднані у країни. На чолі
кожної країни стояв крайник, якого в королівських маєтках призначав староста, а у приватних –
власник. Призначення здійснювалось терміном на один рік, однак посада ця могла зберігатись

10
пожиттєво. Крайник керував зборовим судом, відповідав за виконання населенням (в тому числі
кнезями) покладених на них обов’язків та оплату повинностей, на нього було покладено
відповідальність за захист території від нападу ворога. Крайники та громади сіл волоського права
здійснювали судочинство у великих карних справах.
Досить широкі повноваження в селах волоського права мала громада. Вона реалізовувала свої
владні повноваження через так звані сільські сходки та зборові суди. У сільських сходках брали
участь усі повноправні члени відповідної сільської громади.
В пізніший період, суттєвий вплив на формування та діяльність окремих інститутів волоського
права мало також маґдебурзьке право.
Цілком можливо, внаслідок діяльності польського уряду, в багатьох українських селах термін
“волоське право” став формальним прикриттям для норм руського (українського) звичаєвого права.

в) села на німецькому праві.

Інтенсивний розвиток панщини у Галичині почався з другої половини XVI ст. У той час навіть
у селах на руському і німецькому праві спостерігалось поширення панщини, або як писав Михайло
Грушевський «зрадливу формулу» – «роблять [селяни], коли скажуть». До XVI ст. практично зникає
відмінність між поселеннями на німецькому і руському праві й постає такий собі середній варіант, за
формою узагалі ближчий до польського права (зокрема поділ землі на лани).
Осадничі привілеї у поселеннях німецького і волоського права до певної міри стримували
процес збільшення селянських зобов’язань. Натомість в осадах на руському праві, де все базувалося
на «старині» і неписаних практиках, польські нововведення проникали найбільше. Панщинні
обов’язки селянина не завжди були докладно сформульовані і містилися в таких означеннях як
«роблять, коли скажуть» або «роблять, що треба». Якщо спочатку це означало незначну допомогу у
двірських роботах, то коли на фільваркову продукцію став зростати попит, селянські зобов’язання
стали стрімко зростати. З XV ст. у джерельних документах зустрічаємо згадки про панщину без
чіткого означення її величини. Проте вже у другій половині XVI ст. селяни Руського та Белзького
воєводств працювали на пана по 3-4 дні від ланового наділу, а подекуди і від півланового (на
панщину виходив один чоловік від двору), а в першій половині XVII ст. вони працювали, як правило,
вже 6 днів від ланового і 4-6 днів від півланового наділу. Досить часто відробіток панщини від
кількості ґрунту переносився на ціле господарство. Незалежної від шляхти земельної власності в
Галичині майже не існувало, за винятком невеликої кількості землі в руках дрібної шляхти і церкви.
(Правда, крім шляхти землею володіли деякі великі міста. Наприклад, Львову належало близько 13
тис. морґів землі, дарованої королівськими грамотами. На цій землі містилася низка сіл, у яких теж
проживало безправне населення, з тією лише відмінністю, що воно було менше обтяжене різними
повинностями. Повинності підданих складали головну підставу рентабельності абсолютної більшості
польських господарств.)
Тогочасне польське право не визнавало за підданими селами права власності на їхні наділи, але
воно передбачало володіння і розпорядження селянами надільною землею (принцип «Ми панські, а
земля наша»). У Галичині в складі Речі Посполитої не знали не тільки вільної селянської власності,
але й підлеглого володіння селянами землею. Шляхтич мав право перевести селянина з однієї
ділянки землі на іншу, зовсім позбавити його права користування землею. Селянин користувався
наділеною йому землею тільки доти, доки виконував повинності перед двором. Діти померлого
селянина одержували не право користуватися землею батьків, а тільки повинності, від старанного
виконання яких залежало дальше користування всією землею чи частиною землі. Крім такої панівної

11
форми землеволодіння, як посілість, у Галичині зустрічалося і закупне землекористування (Тарнув,
Жешув, гірські райони). Таке землекористування вважалося формою підлеглої власності. Закупне
землеволодіння не означало свободи володіння, а лише обмежувало сваволю землевласника щодо
підданого, не звільняючи останнього від кріпосних повинностей. Землевласник визначав як межі
майнового стану, так і майнової правоздатності своїх підданих. Підданий не міг продати своєї худоби
без дозволу пана, адже це могло бути йому економічно невигідно; підданий був зобов’язаний
виходити на панщину з реманентом, з яким накаже пан (при потребі пан забезпечував реманентом
своїх підданих); підданий міг продати продукти своєї праці зі своєї ділянки тільки за вказівкою пана.
Що ширшими ставали права шляхти, то відповідно звужувалися можливості і права простих селян.
Магдебурзьке право найчастіше надавалось уже існуючим сільським поселенням. Перші села
магдебурзького права в Галичині засновували німецькі колоністи. Від початку XV ст. магдебурзьке
право отримували села, в яких більшість становило українське населення. Документальні відомості
про надання магдебурзького права українським селам у період Галицько-Волинської держави не
збереглись. Існуючі привілеї належать до часу входження Галичини до складу Польського
королівства та Речі Посполитої. Привілей на заснування села магдебурзького права (чи переведення
на це право вже існуючого села) зазвичай надавався осаднику (війту чи солтису). Солтис внаслідок
одержання привілею не ставав власником заснованого чи переведеного на магдебурзьке право села.
Однак солтиство переходило у його власність і він міг розпоряджатись ним на власний розсуд та
передавати у спадок.
Магдебурзьке право надавало селянам привілейований статус порівняно з правом українським.
Це проявлялось, насамперед, у відносній самостійності мешканців села в сфері самоврядування та
судочинства. Однак, однією з найважливіших особливостей сіл магдебурзького права, що сприяло
їхньому значному поширенню у Галичині, була особиста свобода селян. За магдебурзьким правом
селяни були вільні від кріпосного права та володіли землею на праві спадкового користування. За
користування землею вони сплачували чинш та могли передати її у спадок або продати. Такий
пріоритет магдебурзького права зберігався до другої половини XV ст., коли у цих селах
запроваджено 12-14 днів панщини на рік – значно менше, ніж у селах українського права.
До компетенції солтисів належали адміністративні й судові повноваження. Він організовував
розподіл земельних ділянок і заселення вільних земель селянами, забезпечував правопорядок,
організовував охорону села, стягував податки та орендну плату (чинш). За стягнення орендної плати
на користь власника села, солтис отримував право залишати собі частину одержаних коштів. (Так,
згідно з грамотою про продаж солтиства в с. Дешня, покупець Костянтин Хлодзінський отримав
право на шостий динарій від зібраного ним чиншу).
Головна особливість, яка відрізняла села на німецькому праві від сіл на руському чи
волоському праві (за І. Линниченком) полягала в тому, що в німецьких селах повинності накладалися
не на всю громаду, яка сама розкладала суму платежів між своїми членами, відповідно до їхньої
майнової спроможності, а окремо на кожного господаря. Селянин виконував визначену кількість
повинностей відповідно до величини оброблюваної ним землі.
На чолі села на німецькому праві також стояв осадник - війт (солтис), який підпорядковувався
тільки своєму панові. Ця обставина свідчить про значно більшу владу солтиса в селі німецького
права порівняно з князем у волоському селі.
Повинності селян на німецькому праві складалися з кількох частин: грошового чиншу на
користь пана, церковної десятини, натуральних повинностей і панщини. Окрім повинностей на
користь пана, на селянах також лежали державні й суспільні повинності (сплата подимщини, ремонт
замків, доріг, мостів тощо).

12
 Волоські князівства і німецькі солтиства або продавалися панами князям (солтисам), або
давалися їм безоплатно за різні послуги, зазвичай у спадкову власність. Від XVI ст. уряди князя й
солтиса почали скуповуватися шляхтичами, які посилювали залежність селянина від себе через
запровадження феодально-кріпосницьких відносин (польське право). Витручення селянського
самоврядування (руського права) у XV - на початку XVI ст. сприяло також створенню фільварків і
надання цілих сіл і волостей у володіння чи власність окремим феодалам.
Дискримінаційна політика польського уряду щодо місцевого українського населення полягала в
тому, що єдиним місцевим правом у польських землях вважалось польське право. Таким чином,
українське звичаєве право перебувало в значно гірших умовах, ніж волоське чи магдебурзьке, яке
вважалось іноземним і було в привілейованому становищі. Цю тенденцію можна помітити й в
правовому статусі кнезів та солтисів порівняно з тіунами українського права, і в різному обсязі
особистої та економічної свободи простих мешканців зазначених сіл. Відповідно, українське
населення було зацікавлене в переведенні села на волоське чи магдебурзьке право (принаймні
формально), під назвою якого часом зберігалися руські (українські) звичаї.

4) особлвості організації панщино-фільваркового господарства

Cередина XVI ст. поклала основи нового аграрного феномену – фільварковим господарствам,
які зберігали свою значущість протягом практично чотирьох(!) століть. Чи варто говорити, яку роль
ця система відіграла у соціально-політичному житті українських селян?

Основу економічного розвитку тогочасних українських земель становило сільське

господарство. Втягуючися в торгівлю із Західною Європою, шляхта проявляла щодалі більшу
зацікавленість у багатих українських землях, тому фільваркові господарства насамперед
впроваджуються у володіннях середньої та заможної шляхти Великого князівства Литовського. Ця
система фільваркового господарства започатковується після ухвалення польським королем
Зиґмундом ІІ Августом аграрної реформи, яка була санкціонована «Уставою на волоки», прийнятою
сеймом 1 квітня 1557 р. Головною причиною, що змушувала великого князя приступити до аграрної
реформи, стала необхідність наповнення державної скарбниці, оскільки вона була спустошена через
постійні війни з Московією та Кримським ханством. Прагнення до збільшення прибутків
відображено в інструкції Зиґмунда ІІ Августа: «Кгды заложен будет (фольварок), тогды не малый
пожиток скарбу нашему чинити может».

В українській та польській історіографії є багато дискусійних питань, які сформульовані

опираючись переважно на розвиток цих господарств у певних регіонах та за певних умов. В мої
свідомості виникає питання, яке базується на загальних даних, проте через призму тих дискусійних
проблем, які дають змогу найбільш тверезо оцінити цю аграрну систему. Отож, це питання: «Чим
було панщинно-фільваркове господарство: кріпацтвом селян у повному сенсі цього слова чи
взаємовигідним співіснуванням на одній території шляхти та сільського населення?»

Щоб глибше зрозуміти суть панщинно-фільваркового господарства та дати відповідь на дане

питання, потрібно зануритись у особливості його організації.

Насамперед, слід згадати що у XVI- XVII ст. фільваркові господарства поступово

об`єднюються з так званою «панщиною» - відробітковою земельною рентою, коли землевласник дає
13
землю в обмін на працю. У широкому значенні панщина бере свій початок від прийняття у 1520 році
у «Торунського статуту про впровадження панщини», який робив панщину обов`язковою для всіх.
Після прийняття «Устави на волоки» господарства набули найбільш яскравих рис панщинно-
фільваркових.

Отож, всіх працівників фільварку можна поділити на три групи:

 наймані працівники на невизначений термін;

 тимчасові наймані працівники;
 кріпосні.

Управління фільварком здійснював призначений паном “урядник”, який наглядав за

дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу
ведення. Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділили їх на так звані
«волоки»(складались з приблизно 30-33моргів(0,52 га)), ділянки землі, що становили близько 16,8-
23,5 га. Представниками судової гілки були лавники- засідателі суду. Під фільварок відводилися
кращі землі й в одному місці. Часто декілька сіл об`єднювались в волості - адміністративні одиниці,
які не мали ніяких прав на приватні маєтки, дворища і села. Однак на Київщині, де густота населення
була низькою волость становила маєткову одиницю. Магнати відводили селянам три смуги на
різних полях, передбачалося ведення трипільної системи господарювання. Власник волоки зазвичай
мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів,
давати данину продуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишалися також “мостова”,
“візницька”, “сторожова” та інші повинності.Звичайно все залежало і від регіону, адже в Галичині
панщина за століття зросла вшестеро, а на Волині з двох днів до шести. Також багато що залежало
яким був селянин: повнонадільним чи половинонадільним, адже перший мав відробити чотири дні на
тиждень, а другий – 2. Крім цього панщина була двох видів:

 погодинною( кількістю часу, який селяни мали відпрацювати на феодала: спершу це були
дні чи тижні на рік, пізніше кількість днів на тиждень);
 поурочною( кількістю роботи, яку мав виконати селянин, наприклад, зорати певну площу
ріллі).

Важливе значення мав так званий «Волочний перемір», що спирався на «Уставу на волоки».
Його метою було зрівняти в розмірах земельні ділянки селян і виділити землю під фільварок.
Внаслідок проведення волочного переміру селянин втрачав право власності на володіння землею.
Найперше волочний перемір було проведено у Білій Русі, Поліссі і на Волині – під кінець ХVІ cт., а
на Київщині – ще пізніше. На цьому перемірові хотілось би зупинитись детальніше. На мою думку,
це був вкрай несправедливий акт щодо селян. У них забирали землю та переділювали її на свій лад,
при цьому ж позбавляючи права власності. Земля тоді була основною годувальницею селянства,
тому по ньому це дуже сильно вдарило. Чи можна назвати цей перемір одним із пунктів до
закріпачення селян? Безумовно. Адже, вони позбавлялись найголовнішого – права власності на
СВОЮ землю. Я вважаю, що фільваркові господарства насамперед базувались на перерозподілі
земель селян, і меншою мірою на розорюванні дібров, пасовищ і тд. Часто селяни не витримували
такого гніту і ставали утікачами, а їх місця проживання і земля ставали власністю панів.

Велику роль відігравали зовнішній та внутрішній ринок праць. Це питання є доволі

дискусійним, адже немає єдиної думки який ринок мав більший попит і вплив. Так, М. Грушевський
14
висвітлив і процес становлення фільваркової системи, головною причиною виникнення якої вважав
експорт сировинних продуктів місцевого господарства за кордон. Цю думку обстоювали також А.
Козій, Л. Разумовська. Б. Греков, навпаки, головну роль надавав внутрішньому ринку, оскільки, на
його думку, завдяки збільшенню населення та інтенсивному урбанізаційному процесу саме міста
ставали основними споживачами хліба.

Я ж схиляюсь до думки, що підвести лінію під цим питанням можна лише знаючи точні дані
експорту закордон та вживання збіжжя всередині держави. Нажаль через брак матеріалу це
неможливо тому, ми не можемо впевнено стверджувати який ринок переважав. Проте, безперечно що
вони обоє відігравали величезну роль в економіці. Своє твердження я вбачаю у поглядах Ю.
Гроссмана на дану проблему. В нього ці дві тези поєднуються. З одного боку, вчений підкреслював
роль внутрішнього ринку, оскільки дрібні шляхетські господарства постачали в міста хліб та іншу
сільськогосподарську продукцію. З другого – дослідник розглядав великі товарні господарства
магнатерії як постачальників продукції на експорт.

Не слід забувати і про географічну розташованість, адже Великопольщі було легше вести
зовнішню торгівлю і вести стосунки з зовнішнім ринком , в той час як в Малопольщі був бурхливий
урбанізаційних процес, тому вона опиралась більше на внутрішній ринок.

Іншою супутною проблемою нашого питання є закріпачення селян. Під цим потрібно розуміти
юридичне оформлення позбавлення селянина права участі у вирішенні питань врядування села,
обмеження або позбавлення права власності (тобто права володіти, вільно користуватись і
розпоряджатись) на землю, обмеження особистої свободи. Неможна сказати, що кріпацтво це суто
наслідок панщинно-фільваркової системи, адже кріпацтво певною мірою було ще з часів Київської
Русі. Проте саме в період запровадження цієї системи кріпацтво селян набуло такого масштабу. В
кріпацтво попадали за борги, за втечу від пана і тд. Іноді селян закріпачували просто так, за
допомогою королівських указів, наприклад 2 травня 1447 року великий князь Казимир видав
привілей, що поширив покріпачення на значну частину селян Литви й руських земель.
М. Грушевський теж підкреслював, що за рахунок збільшення кріпацтва шляхта могла виробляти
більше товарної продукції. Л. Розумовська в свою чергу простежує посилення наступу магнатів і
шляхти на сільське населення, що дає можливість більше використовувати «дармову» працю для
збільшення фільваркових врожаїв та власного збагачення.

Отже, проаналізувавши таке явище, як панщинно-фільваркове господарство та його

особливості організації, можна зробити певні висновки на рахунок мого питання і не тільки. Я надаю
перевагу думці, що ця система, це було безумовне закріпачення селян, адже як стало відомо, вони
позбавлялись після Волочного переміру права власності на власні землі, обмежувалась їх свобода
через борги і тд., а взамін вони отримували цілу низку зобов`язань та «крихти» своєї землі для
великої родини, яка була поширена на той час. Так, ці два стани(шляхта і селяни) разом
співіснували, проте далеко не на умовах взаємовигоди, а тому що цього вимагали тогочасні умови,
які були обтяжливими і селяни ставали утікачами. Щодо організації, то панщина була різних видів,
термінів праці. Фільварки мали своє населення, яке ділилось на категорії, декілька сіл могли ставати
волостями. Крім цього землі фільварку ділились на волоки, які з`явились після «Уставу…» у 1557
році. До цієї теми зверталось багато дослідників української, польської та російської історіографії,
що зробили вагомий внесок в розвиток даної теми.

15
16