3.1. Станове суспільство Київської Русі. Поняття «Русі» в ІХ – ХIV ст.

3.1.1 суспільні стани в Київській Русі

Бояри

Вони були як суспільним прошарком, так і владним органом. Інтелектуальна та військова еліта
держави з величезними статками. На етапі зародження феодальних відносин на Русі бояри
отримували від князя лише право збору данини з певних земельних наділів і лише з
послабленням князівської влади бояри отримали повні майнові права на свої наділи. Проте
деякі бояри віддавали перевагу проживанню у містах, а свої землі вони здавали селянам для
обробки за ренту.

Містяни

Люди, що проживали в містах, не були пов’язані із володінням землею чи діяльністю на ній.

Населення руських міст також можна поділити на категорії залежно від діяльності та достатку.
Знать складалася із найзаможніших торговців, що торгували із іншими державами. Вони у
масштабах міста були подібні до бояр у масштабах держави. Думка знаті на міському вічі мала
найбільшу вагу. Ремісники та дрібні торговці складали середній прошарок жителів міста і мали
досить обмежений вплив на суспільно-політичне життя міської громади. Чернь знаходилася на
дні соціальної піраміди міста, адже не мала ані статків, ані постійної зайнятості, тому
представники черні наймалися на «чорну» роботу, яка була найтяжчою та низькооплачуваною.

Селяни

Переважна більшість населення Русі проживала у сільській місцевості. Ті з них, хто мав
приватну власність, не мав боргів, називалися смердами. Смерди були вільними, проте доволі
безправними. Вони могли вільно розпоряджатися своєю власністю та мали справно платити
податки, а у разі війни – відбувати військову повинність. і ж селяни, власності яких не вистачало
для самостійного ведення господарства, укладали із феодалом (князем чи боярином) «ряд» –
договір, за яким зобов’язувалися віддавати феодалу частину врожаю в обмін на знаряддя
праці, шматок землі та ін. Таких селян називали рядовичами, і вони були уже не вільними, а
частково залежними. Також селяни, що мали фінансові негаразди, могли взяти у феодала
грошову позику. Називали таких закупами і були вони майже повністю залежними, адже, на
відміну від стовідсотково залежних, закупи зберігали частину своїх прав, проте через надвисокі
відсоткові ставки на позики, поширені на той час, вони не могли позбутися своєї залежності.
Наприклад, феодал не мав прав на власність закупа (проте ця власність часто віддавалася
задля погашення боргу), покарання за вбивство або безпричинне побиття закупа і смерда були
ідентичними, проте феодал міг фізично покарати закупа. Холопи та челядь були повністю
залежними від феодала, рабами, і прирівнювалися суспільством до матеріальних цінностей.
Рабами ставали полонені, закупи, що вчинили злочин, народжені від невільних батьків та ті,
хто не зміг виконати боргові зобов’язання. Також можна було втратити свободу добровільно,
продавши себе або вступивши у шлюб з невільним/невільною. Різниця між холопом та
челяддю розмита і несуттєва.

Окремими категоріями населення Русі були церковні служителі та ізгої. Із становленням

православ’я на Русі кількість священників, дияконів, інших священнослужителів та їх сімей
стабільно зростає, адже, на відміну від початкового періоду християнства на Русі, коли його
проповідували представники інших держав (Візантії, Болгарії), усе більше і більше русичів
вирішували присвятити своє життя релігії. Ізгої ж були вільними, проте не мали жодних статків,
адже втратили своє соціальне становище: торговці, що розорилися; князі, що втратили
володіння; звільнені холопи. Зважаючи на непевний соціальний стан ізгоїв, ними опікувалася
церква.

3.1.2

особа князя в Київській Русі: суспільний статус, повноваження,

відносини з іншими станами, образ доброго і поганого князя в
уявленнях тодішнього соціуму;
3.1.3

дружинники і бояри – еліта києво-руського суспільства: джерела

формування стану, обов’язки, права, характерні особливості
стану;

Основою класу феодалів Київської держави було боярство. Джерелами формування боярства
були місцева родоплемінна знать і князівські дружинники, що осідали на землях (умовне
володіння) і ставали великими землевласниками. Бояри поділялися на дві групи - "великих" та
"малих", і разом із князями становили правову еліту держави, землі. "Великі" бояри ставали
тисяцькими й воєводами, "малі" - займали нижчі шаблі князівського судово-адміністративного
апарату. Особливе місце серед боярства на Русі Х-ХІІ ст. належало огнищанину - головному
управителеві князівських маєтків. Зокрема, у віданні огнищанина був увесь адміністративний
апарат княжого господарства - збирач княжих прибутків, завідувач княжими стайнями і
табунами. До категорії "малих" бояр писемні джерела відносили урядових чиновників:
соцьких, десяцьких, тіунів (тивунів), дворецьких та ін. У виконанні своїх управлінських функцій
вони опиралися на вирників, митників, мечників, дітських, печатників, яких набирали із дворян
- слуг князівського двору.

Привілейоване становище у суспільстві посідала князівська дружина. Вона брала участь у

воєнних кампаніях, придушенні соціальних конфліктів та в управлінні державою. Дружина
поділялася на дві групи: старшу й молодшу. Старша дружина, або "княжі мужі", була
найближчим оточенням князя, брала участь в обговоренні адміністративних, військових та
господарських справ. Перебуваючи у васальних стосунках із князем, старші дружинники
нерідко мали своє військо - дружини. Молодша дружина ("гридь") була ядром княжого
війська, і в разі потреби ставала на чолі народного ополчення. Молодші дружинники
виконували також різні судово-адміністративні та господарські доручення князя. Отже,
дружина князя об'єднувала військово-службову знать, воїнів-професіоналів і представників
князівської адміністрації.

3.1.4

походження термінів «Русь» та «Україна».

З процесом становлення державності у слов'ян середнього Подніпров'я тісно пов'язаний
термін "русь". У давньоруських писемних пам'ятках має чотири значення: етнічне-народ,
плем'я; соціально-суспільний прошарок або стан; географічно як територія, земля; політичне-
держава. Існує багато концепцій походження слова "русь": скандинавська (від місцевості зі
схожою назвою), наддніпрянська (від назв річок із коренем "рос" у басейні Дніпра), фінська
(від слова "ruotsi", яким фіни називали варягів) та ін. Достеменно відомо, що "руссю" називали
спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово
дружини князів з роду Рюрика розбавлялися слов'янами і втрачали своє скандинавське
походження, а назва продовжувала залишатись. Згодом назва "русь" поширилася на слов'ян,
далі на народ, зокрема полян, а згодом на державу, що була створена східними слов'янами, —
Київську Русь.

Назва "Україна" щодо українських земель вперше зустрічається в Київському літописі під 1187
р. Того року в битві з половцями загинув переяславський князь Володимир Глібович ("І плакали
по ньому всі переяславці. За ним же Україна багато потужила"). За тих часів назва Україна
поширювалась на Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Під 1189 р. у тому ж літописі вжито
назву "Україна Галицька" стосовно Галицького князівства.

Про походження назви "Україна" існує кілька припущень. Згідно з одним, її виводять від слова
край ("кінець") зі значенням "погранична територія". Деякі дослідники пов'язують походження
назви "Україна" зі словом край — країна у

Ранньомодерний соціум українських земель в XIV-XVII ст.: еволюція та

історична доля значень термінів "Русь" і "Україна". Питання
«давньоруської спадщини».
3.2.1

Протягом ХІV–ХV ст. відбулося формування нового панівного привілейованого суспільного

стану – шляхти, представниками якої були вихідці з різних соціальних груп та яким надавалися
широкі політичні, майнові права та свободи. Основним обов’язком шляхти було здійснення
військової служби, за рахунок чого й надавалися привілеї. Представники шляхти засідали в
сеймі, на якому визначалися основні вектори державної політики. Шляхтичів забезпечували
винятковими політичними та особистими правами і свободами, оскільки вони підлягали
окремому шляхетському суду, мали ряд привілеїв у торгівлі, землеволодінні тощо. Однак, із
часом почали накладатися й певні обмеження щодо отримання статусу "шляхтича". Зокрема,
усе частіше уточнювали та перевіряли шляхетські списки: для підтвердження власної
родовитості слід було надавати відповідні документи тощо.

Шляхта поділялася на певні прошарки:

князі (титулована знать): становили єдиний замкнутий стан, тому ні за багатство, ні за гроші,
вплив чи владу не можна було стати князем, оскільки цей статус міг набути тільки син князя (за
кровним спадковим принципом);

пани (заможна шляхта): вирізнялися родовитістю та спадковим землеволодінням;

найзаможніші пани разом із князями утворювали групу магнатів, які були найбільшими
землевласниками;

зем’яни (середня шляхта): нащадки слуг, які здійснювали військову службу й завдяки цьому
отримували спадкове землеволодіння та певні шляхетські привілеї; були залежними від панів
та князів;
бояри (дрібна шляхта): виконували різного роду доручення, та особисто несли військову
службу; у своїх володіннях мали певні земельні наділи, за рахунок виконання своїх обов’язків
перед королем чи князем.

3.2.2

https://history.ed-era.com/poltichnii_ustri/suspilstvo_rus

https://pidru4niki.com/1594102445416/pravo/suspilniy_lad

https://uahistory.co/book/ukrzno/8.html

https://geomap.com.ua/uk-uh7/975.html

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD
%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%88%D0%BB%D1%8F%D1%85%D1%82%D0%B0