ТЕМА УРОКУ:

Українські землі у XV – першій половині XVI ст.

ЗНАТИ ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ДАТИ УРОКУ:

Друга половина XIV — початок XVI ст. — формування шляхти як
привілейованого стану.
1573 р. – офіційне юридичне закріплення кріпосного права на землях, належних
Королівству Польському.
1588 р. – юридичне закріплення кріпосного права Третім Литовським статутом
на землях, належних Великому князівству Литовському.
XIV ст. – поширення українськими землями німецького міського права на
самоуправління міс – Магдебурзького права.

ЗНАТИ ЗМІСТ І ЗНАЧЕННЯ ОСНОВНИХ ІСТОРИЧНИХ

ТЕРМІНІВ І ПОНЯТЬ УРОКУ:
Cтани (суспільні стани) – великі групи людей, що відрізнялися між собою
спадковим, закріпленим у законах становищем у суспільстві, певними правами,
привілеями та обов’язками. У пізньому Середньовіччі – на початку Нового часу стани
суспільства становили три великі групи – привілейовані, напівпривілейовані,
непривілейовані в залежності від обсягу прав, можливостей та привілеїв у державі та
суспільстві.
Шляхта — привілейований стан у Польщі, Угорщині, Литві, на українських і
білоруських землях, що в XIV — XVIII ст. входили до складу Польського королівства
й Великого князівства Литовського. Належність до шляхетського стану забезпечувала
людині широкі права й привілеї. Головними обов’язками шляхти були військова
служба власним коштом і сплата невеликого грошового збору. У Польщі всі панівні
стани суспільства називали шляхтою. У Великому князівстві Литовському панівний
стан був більш різноманітним. Тут поєднувалися елементи власне Литви, Русі та
Польщі. Шляхта була неоднорідна за своїм майновим становищем. Умовно її поділяли
на три основні групи — дрібна шляхта, середня шляхта й магнати.
Магнат — найбільш знатний представник шляхти, надвеликий землевласник.
Натуральне господарство — тип організації виробництва, за якого люди
виробляють продукти для задоволення власних потреб.
Оброк (натуральний оброк) — частка продуктів (зерно, худоба, птиця, сало,
мед), яку залежні селяни сплачували феодалу.
Панщина — безкоштовна праця залежних селян на феодала.
Латифундія — велике приватновласницьке земельне володіння з натуральним
характером господарювання, у якому застосовувалася праця залежного населення.
Фільварки — багатогалузеві господарські комплекси, які базувалися на
постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові
відносини, хоча й зберігали риси натурального господарства. Головна відмінність
фільварків від латифундій полягала в тому, що продукція фільварків повністю або у
переважній більшості була направлена на ринок, на продаж, а латифундій – на
внутрішнє споживання.
 Кріпацтво (кріпосне право) — залежність селян, яка полягала в їх
прикріпленні до землі, підпорядкуванні адміністративній та судовій владі великого
землевласника. Головними ознаками кріпацтва вважають: особисту залежність
селянина від поміщика (землевласника), право приватної власності на землю лише для
феодалів-землевласників, прикріплення селян до землі та обмеження їх права вільного
пересування територією країни.
Магдебурзьке право (німецьке міське право) — одна з найпоширеніших
систем міського самоврядування доби Середньовіччя в центральній Європі.
Магдебурзьке право походило від привілеїв 1188 р., які отримало німецьке місто
Магдебург. Спочатку воно поширилося в Чехії, Польщі, Литві. На українських землях
магдебурзьке право вперше ввели в XIV ст. в містах Галицько-Волинської держави.
Цехи — форма організації дрібних економічно самостійних виробників —
ремісників, населення міст доби середньовіччя, які здобули права автономії. Цех
складався з ремісників однієї або кількох споріднених спеціальностей. Повноправним
членом цеху був ремісник-майстер, який мав необхідні знаряддя праці, власну
майстерню, де працювали він сам, члени його родини і певна кількість учнів, а також
підмайстрів, яким, щоб стати майстрами, потрібно було через деякий час виготовити
товар — «шедевр» і сплатити вступний внесок. Кожний цех мав свою емблему,
печатку, касу, а також статут. Вироблялася чітка система нагляду за працею
ремісників, кількістю, способом виробництва та якістю товару, а також контролю за
діями конкурентів, розподілом ринків сировини та збуту продукції. У ремісничі цехи
об'єднувалися й інші верстви міського населення — дрібні торговці, представники
різних професій і спеціальностей.

ТЛУМАЧИТИ ОСНОВНИЙ ЗМІСТ УРОКУ:

Соціальний устрій на українських землях:
Суспільний (соціальний) устрій на українських землях XV – першій половині
XVI ст. сформувався під тиском тих держав, до складу яких входили ці землі – в
першу чергу Литви та Польщі.
Соціальна структура складалась із трьох великих груп станів – привілейованих,
напівпривілейованих, непривілейованих. До привілейованих станів належали князі,
пани, зем’яни, бояри, духовенство. До напівпривілейованих — різноманітні групи
міщан (патриціат, бюргерство, плебс). Непривілейованими були різноманітні групи
селян (слуги, данники, тяглові). У XV — XVІ ст. соціальна структура суспільства
спростилася. Різні групи землевласників сформували єдиний привілейований стан —
шляхту. Міщани незалежно від майнового стану отримали єдині права. Те саме
відбулося з різними групами селян.
У другій половині XIV — на початку XVI ст. відбувалося формування єдиного
панівного стану із загальними правами, привілеями та обов’язками, що теж отримав
назву «шляхта», в середині якої за кількістю землі та заможності стали виділяти
дрібну, середню та велику шляхту – магнатів.

Розвиток відносин на селі. Українські селяни

Упродовж XIV — XV ст. у господарському житті населення українських земель
продовжувало переважати сільське господарство, що мало натуральний характер, а
80% населення на українських землях становили селяни.
 За правовим становищем селяни поділялися на дві основні групи: «похожих»
(вільних), які мали право відходити від феодала, і «непохожих» («отчичів»),
позбавлених такого права. У XIV ст. більшість селян на українських землях були
вільними й лише сплачували данину за користування землею, проте вже у першій
половині XVI ст. частка «непохожих» селян почала домінувати, а згодом саме з цієї
категорії селян будуть формуватися кріпосні (кріпаки).
У XV ст. поряд з вільними селянами були так звані «непохожі», тобто
прикріплені до панського маєтку. Відповідно до ступеня залежності селянство
поділялося на категорії: слуги, селяни-данники, тяглі, челядь. Значна частина слуг
несла військову службу або прислужували у панських маєтках. Селяни-данники не
знали панщини, вони сплачували данину натурою (частину врожаю та їншими
продуктами). Тяглі відбували повинності у вигляді панщини. Челядь цілком залежала
від свого власника і становила основну робочу силу панського господарства.
Феодали невпинно збільшували панщину. Селяни виходили на панщину зі
своєю робочою худобою, сільськогосподарським реманентом.

Початок закріпачення селян.

Протягом XV - першої половини XVI ст. в житті українських селян відбулись
суттєві зміни, які полягали в обмеженнях особистої волі, поступовому закріпаченні.
Саме на це час припадає розвиток магнатського землеволодіння, яке було зумовлене
збільшенням експорту зерна у Західну Європу. Шляхта Галичини та Волині активно
включається в процес фільваркового господарства, суть якого полягала у праці
залежних селян, таке господарство було багатогалузевим та зорієнтованим на ринок.
Першим відомим документом, який започаткував закріпачення селян, вважають
рішення шляхти Галичини 1435 р. За ним селянин мав право піти від землевласника
лише на Різдво, сплативши йому великий викуп. На українських землях у складі ВКЛ
селян почали закріпачувати з 1447 р. згідно з привілеєм Казимира IV, згодом
положення про обмеження особистих прав селян були закрпілені у Литовських
статутах 1529 р., 1566 р., 1588 р.

Розвиток міст.
Міста поділялися на великокнязівські (вільні, державні) і
приватновласницькі залежно від того, на чиїй землі вони стояли. Населення
сплачувало податки, виконувало різні повинності. Міщани намагалися позбутися
залежності від урядовців і феодалів.
Держава також була зацікавлена в поширенні ремесла і торгівлі. З цією метою
уряд видавав окремим містам грамоти на так зване магдебурзьке право (зразком була
грамота німецького міста Магдебург). Населення цих міст звільнялося від управління
та суду королівських або великокнязівських намісників, діставши право на
самоврядування. Управління містом переходило до виборного магістрату, який
об'єднував раду і лаву. На чолі лави стояв війт. Раду очолював бурмістр. Місто
вносило до державної скарбниці податки. Самоврядування за магдебурзьким правом
дістали Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та інші
міста. Загалом до XVIII ст. 228 українських міст користувались місцевим
самоврядуванням згідно отриманого магдебурзького права.
 Ремесла зосереджувалися переважно в містах. Зросло число ремісничих
спеціальностей. Ремісники об'єднувалися в цехи. Тих ремісників, що залишались поза
цехами, називали партачами.
Розвиток сільського господарства й ремесла сприяв розширенню торгівлі. У
містечках і селах щотижня відбувалися торги, де продавали сільськогосподарські
продукти й ремісничі вироби. У великих містах раз на рік проводили великі ярмарки,
куди з'їжджалося купецтво з України й закордону. Купці для захисту власних торгових
інтересів об’єднувались у спеціальні організації – купецькі гільдії.