ТЕМА 3.

ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА

СУСПІЛЬСТВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В ПЕРІОД
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (V-ХV СТ.).

3.1. Характерні риси європейського господарства періоду середньовіччя.

3.2. Економічні погляди середньовіччя у Західній Європі.
3.3. Економічні погляди середньовікового Сходу.
3.4. Економічний розвиток Українських земель (V-XV ст. ).
3.5. Економічна думка України періоду середньовіччя.

3.1. Характерні риси європейського господарства періоду

середньовіччя

В історіографії феодальне господарство характеризується такими

загальними ознаками: протиріччя між дрібним селянським виробництвом і
великою власністю на землю; монополія феодалів на землю, що полягала в
принципі "немає землі без сеньйора"; умовний характер земельної власності,
пов'язаний з військовою службою, наявність васально-сеньйоріальної
системи; позаекономічний примус, особиста залежність селянина від
землевласника; наявність ренти (натуральна, відбіркова і грошова);
панування натурального господарства, при якому продукти праці
використовувалися для задоволення власних потреб виробника, другорядна
роль обміну. Основними господарськими формами були феодальний маєток,
ремісничий цех і торгова гільдія. Класичним зразком феодального
суспільства в літературі вважається французька модель. Але в кожній країні
процеси феодалізації, крім універсальних ознак, мали свої істотні риси,
відмінності.
Характерні риси еволюції феодального господарювання:
- Раннє середньовіччя (5 - 9 ст.):
1) формування крупної феодальної власності;
2) поступова втрата селянами-общинниками особистої свободи;
3) натуральний тип господарювання з переважанням ручної праці,
домінуюча роль аграрного сектору щодо торгівлі й ремесел;
4) феодальна роздробленість, міжусобні війни;
5) формуються основи майбутніх державних утворень.
- Високе середньовіччя (10 - 13 ст.):
1) розвиток сільського господарства, ремесел, торгівлі в містах;
2) формування крупних централізованих держав.
- Пізнє середньовіччя (14 - 15 ст.):
1) розпад феодальної економіки;
2) створення основ ринкового господарства;
3) формування колоніальної системи й всесвітнього ринку.
Загальні риси феодального господарювання:
1) низький, рутинний стан техніки;
 2) панування крупної земельної власності феодалів;
3) поєднання її з дрібним індивідуальним господарством селян;
4) селяни є не власниками, а користувачами землі;
5) позаекономічний примус селян до праці (особиста, поземельна
залежність);
6) аграрний «переворот», переважання агросектору над торгівлею,
ремеслом;
7) домінування натурального господарства.
8) форма господарювання – феодальна вотчина;
9) форми реалізації феодальної земельної власності – феодальна
земельна рента (відпрацьовочна /панщина/, продуктова /натуральний оброк/,
грошова /грошовий оброк/);

З 11 ст. в економічному житті Західної Європи почався період

урбанізації - відродження римських міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон,
Лондон, Бонн) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург),
посилення їх господарського значення. Головною причиною цього було
економічне піднесення, руйнування натурально-господарських форм
виробництва. У 13 ст. сформувалося феодальне міське «магдебурзьке
право», яке встановлювало порядок виборів і функції органів міського
самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання
торгівлі, опіки, успадкування тощо. У Західній Європі з'являються зародки
кредитних відносин. У північно-італійських містах, у провінції Ломбардія
виникають перші міняйли, які поступово перетворюються на банкірів, які
легко відрізняли справжні гроші від фальшивих та надавали різноманітні
послуги купцям. Найуспішніше розвинулася кредитно-лихварська система у
Флоренції. У 14 - 15 ст. її очолювали відомі банкіри з родів Альберті й
Медічі. У Німеччині лихварськими операціями керували банкіри Фуггери й
Вельзери. В їх конторах широко застосовувались безготівкові розрахунки.
Небувалого розвитку набула банківська справа і в Нідерландах - незабаром
представників цієї країни стали називати світовими банкірами.

У XII — XIII ст. у містах сформувалися ремісничі об'єднання — цехи.

Середньовічний цех співзвучний із сучасним тільки за назвою. У ті часи він
створювався за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравецький,
ювелірний та ін.). Цехи складалися з майстерень певного профілю. Кожний
цех мав свій статут — цей документ узаконював і регламентував не тільки
виробничий і духовний, а й моральний спосіб життя ремісничого колективу.
В них було записано, зокрема, таке: у майстернях дозволялося працювати
майстру, підмайстру, одному або двом учням. Як правило, вони жили,
харчувалися в невеличкому приміщенні майстра. Використовувалася тільки
ручна праця. Заборонялося майстрам та їх помічникам застосовувати будь-
які вдосконалення, винаходи. Такі суворі заходи вживалися для того, щоб не
збагачувались одні й не біднішали інші. Статути всіх цехів установлювали
зразкові вироби, шедеври, на які й орієнтувалися ремісники. Заборонялося
випускати товар гіршим або кращим від шедевра. Ніхто з членів цеху не мав
права укладати договори чи вступати в спілку на шкоду свого об'єднання.
Члени цеху були водночас і воїнами, захищаючи певну ділянку оборонного
муру або вежі.
Разом з купцями та іншими станами ремісники демократично управляли
містом. У містах склалась ієрархія на зразок сільської общини. Майстри
гнобили підмайстрів, ремісників. Щоб стати повноправним членом цеху
(майстром), необхідно було пройти стаж учнівства (3-7 років), скласти
складний іспит.
Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників
(партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути конкуренції за різних
умов. Наприклад, виготовляти вироби дозволялося тільки при денному
світлі; продукція мала бути певних параметрів.
Цехова регламентація була економічно раціональною у XIII - XV ст. і
відіграла прогресивну роль у розвитку міського ремесла. Вона сприяла
виробництву якісної продукції, але зусилля цехів зберегти дрібне
виробництво, поставити всіх у рівні умови загальмували розвиток
продуктивних сил. До винахідників застосовувалась смертна кара, що
призвело до застою науки і техніки.

Процес становлення феодального господарства яскраво простежується

на прикладі Франкського королівства (VI - X ст.). Франки, що являли
собою племінний союз - об'єднання кількох германських племен, поділялися
на дві групи: салічних франків, які жили на території нижнього Рейну, та
ринуарських франків, які жили південніше, на берегах Рейну й Маасу.
Фракське суспільство початку VI ст. вже не становило єдиного цілого, а
поділялося на кілька соціальних верств. Переважно його складали вільні
франкські селяни, які жили сусідськими общинами, зберігали численні
пережитки родового ладу і користувалися ще досить значними правами.
Разом з тим вже склався прошарок нової служилої знаті (найближчого
оточення короля), яка прийшла на зміну старій родовій еліті. Поступово нова
знать перетворилася на клас великих земельних власників, оскільки саме
вона отримувала захоплені землі на правах приватної власності. Третім
прошарком були напіввільні літи та вільновідпущені — колишні раби,
відпущені на волю. Вони були не власниками, а держателями невеликих
земельних наділів, і за своїм становищем наближалися до кріпаків.
Вже наприкінці VI ст. орна земля, що була в колективній власності
сусідської общини — марки, стала предметом повної і вільної відчуженої
власності - алодом. Власник алоду був зобов'язаний нести військову службу.
Поряд з цим франки зберегли земельну власність галло-римлян, швидко
утверджувалася приватна власність на землю франкського короля,
дружинників, службових осіб і придворних, церкви тощо.
Виникнення приватної власності на землю завершило трансформацію
родової общини в сусідську общину - марку, в якій колективна власність на
угіддя поєднувалася з приватною індивідуальною власністю.
 У VIII - IX ст. сталися істотні зміни у суспільному ладі франків, і
насамперед у земельних відносинах. Відбувалося швидке нагромадження
власності великих землевласників і розорення вільного франкського
селянства. Економічне зміцнення аристократії супроводжувалося
погіршенням становища вільних власників, що вело до посилення залежності
від великих землевласників, а іноді й до втрати алоду. Вже у VIII — IX ст.
набула поширення практика так званих прекаріїв (передач на прохання),
тобто надання великим землевласником безземельному селянинові ділянки
землі у тимчасове користування. Отже, прекарій вів до втрати вільним
франкським селянином його власності на землю і до зростання земельної
власності феодала. Водночас селяни втрачали й особисту свободу.
Серед землевласників почали складатися особливі відносини, пов'язані з
появою так званих бенефіціїв, або ленної системи. Суть її полягала в тому,
що певна особа, отримуючи землю чи обійстя, зобов'язувалася пану
(сеньйору), від якого вона отримувала бенефіцій, зберігати особисту вірність
і відданість. Головним мотивом пожалування і головним обов'язком того, хто
отримував землю, було виконання військової повинності. Військова
повинність набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для
повного досягнення мети пожалування необхідно було долучити до
бенефіційного зв'язку інший, особистий зв'язок. Ці відносини особистого
зв'язку називалися комендацією, або васалітетом (уаззиз - слуга), ставили
сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні
стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти
один одного. Цей новий зв'язок часом встановлювався і без пожалування
землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов'язанням в усіх
випадках було несення військової служби. За прикладом королів почали
роздавати бенефіції церковні сановники і світські вельможі. Вони роздавали
землі, що були їхньою власністю, а також ті, якими вони самі користувалися
як бенефіціями; особи, які отримували ці землі, ставали їхніми васалами.
З часом бенефіцій перетворився із тимчасового держання землі на
спадкове володіння — феод, що стало остаточним утвердженням земельної
власності панівного класу. На місце колишньої вільної селянської общини -
марки прийшла феодальна община, яка стала знаряддям закріпачення
селянина. Феодальна община складалася з панської землі, яка називалася
доменом, і землі, що перебувала у користуванні залежних селян. Феодально
залежне селянство поступово перетворилося на кріпосних селян, які
залежали від феодала особисто, сплачували йому феодальну ренту у вигляді
різних повинностей -відробітків, натурального чиншу.
Одночасно з перетворенням бенефіція на феод поширювалися так звані
імунітетні права феодалів різного гатунку. Головний зміст імунітету полягав
у тому, що територія того, хто отримував імунітетну грамоту, звільнялася
королем від юрисдикції урядових осіб, графів, сотників, яким заборонялося
вступати на цю територію. Виконання усіх судових, адміністративних,
поліцейських та інших функцій передавалося феодалу, який здійснював їх
своїм власним апаратом. Імунітет, таким чином, став засобом
позаекономічного примусу, який породжувався характером феодальної
земельної власності і сприяв посиленню політичної незалежності феодалів
від центральної влади, що надавало приватній владі імуніста державного
характеру, а його помістя перетворювало на своєрідну маленьку державу.
Така система створювала передумови для майбутнього політичного розпаду
Каролінгської імперії.
Процес феодалізації, який здебільшого завершився на час правління
Карла, різко змінив позицію земельної аристократії щодо центральної влади.
Поглиблення системи імунітету перетворило великих феодалів на майже
незалежних володарів, які прагнули політичного суверенітету. Політична
роздробленість була викликана розвитком феодальної системи, яка відводила
імператору місце лише голови цілої ієрархії незалежних володарів, що
прагнули повної суверенності. З IX ст. традиційна римська централізація, що
нею певний час послугувався Карл Великий, поступається місцем процесу,
який розподілив владу між монархом і аристократією.
Майже такий самий шлях розвитку феодальних відносин пройшли
Англія, частково Німеччина, Норвегія та інші європейські країни. Подібними
до алоду земельними інститутами були в Англії фолькленд, у Норвегії -
одаль. Фолькленд не міг бути відчужений на відміну від бокленду (бокленд -
земля, якою володіли на основі дарчої грамоти), що формально знаходився у
приватній власності. Фолькленд - наділ, яким володіли згідно з "природним
правом" і який не був об'єктом купівлі - продажу. Норвезький одаль, будучи
спадковим володінням протягом усього середньовіччя, не став приватною
власністю.
Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля по
Балтійському і Північному морях, по річках Ельбі, Шельді, Одеру, Темзі,
Західній Двіні, Рейну, Дунаю, Віслі, Німану, Роні, Сені. Якщо левантійська
торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках
східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості й продуктів
сільського господарства. Купці скуповували із вигодою і перепродували
льон, худобу, шкіри, хміль, хутро, сало, масло, хліб, сіль, віск, мед, металічні
ремісничі вироби, олово, ліс.
У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. Відомий шовковий
шлях від Китаю до Європи простягнувся на кільканадцять тисяч кілометрів.

У Західній Європі в середні віки у грошовому обігу була велика

кількість найрізноманітніших грошей. Із золотих найпопулярнішими були
північноіталійські дукати, їх почали випускати в 1140 році венеціанці, вага
монети становила 3-4 грами. Проте найпоширенішими були срібні гроші —
від маленької роздрібної монетки до солідного талера вагою ЗО грамів.
Монархи, ніби змагаючись між собою, нещадно їх фальсифікували:
зберігаючи вагу, систематично зменшували вміст срібла.
Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість
золотих, срібних чи мідних грошей. Важко було розібратися в їх
повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані міняйл
й, які легко відрізняли справжні гроші від фальшивих. Агенти міняйла
знаходилися там, де пролягали торгові шляхи. Купець за відповідну плату міг
отримати необхідну послугу чи пораду. Поступово міняйли перетворилися на
банкірів. Уперше вони з'явилися в північноіталійських містах, у провінції
Ломбардія. До сьогодення за спеціалізованими магазинами-салонами
збереглася назва "Ломбард".

Разом з появою банківської системи виник кредит. Оскільки банкіри

були монополістами, вони встановлювали великий процент на позичковий
капітал. Неодноразово банкірські асоціації розорялися, бо їх дебіторами були
королі, царі чи імператори. Вони часто не тільки не сплачували борги, а й
фізично розправлялися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася
кредитно-лихварська системи у Флоренції. У XIV - XV ст. її очолювали
відомі банкіри з родів Альберті й Медічі. У Німеччині кредитно-
лихварськими операціями керували банкіри Фуггери й Вельзери. В їх
конторах широко застосовувались безготівкові розрахунки. Небувалого
розвитку набула банківська справа і в Нідерландах - незабаром представників
цієї країни стали називати світовими банкірами.
У XIV — XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва —
мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані
робітничі майстерні. Хоч і там все виконувалося вручну, але у процесі
виробництва застосовувався розподіл праці. Якщо кустар сам виконував всі
операції, то у мануфактурі над цим же завданням працювали десятки
робітників. Поділ праці у виробництві значно збільшив випуск товарів,
поліпшив їх якість. Головною фігурою виробництва стає найманий робітник.
Перші текстильні мануфактури відомі в містах Північної Італії та
Нідерландів.

Таким чином, в епоху середньовіччя, яка в Європі тривала більш як

тисячу років, господарство пройшло в своєму розвитку складний шлях. На
зміну натуральному господарству і замкнутому цеховому виробництву
поступово приходить товарне виробництво з вільною конкуренцією.
Основною галуззю виробництва у тогочасному суспільстві було сільське
господарство. Володіння землею як основним засобом виробництва
визначало соціальний статус особи та її роль у політичному житті.
Відроджена торгівля стала основним каталізатором виробництва,
необхідною умовою розвитку господарства. Виникнення феодального міста
та його боротьба проти феодалів зумовила зміну способу життя людини,
умови для більш прогресивних форм господарювання. Порівняння рівня
розвитку господарських систем різних країн показало, що господарство,
навіть в умовах феодальної замкнутості, не могло розвиватися ізольовано, а
зазнавало різноманітних впливів ззовні.Саме в цей час закладаються основи
майбутньої ринкової економіки. Зароджується банківська справа,
вдосконалюється грошова система, без чого неможливий розвиток
виробництва і торгівлі.
 Наслідки феодального господарювання:
1) розвиток ремесла в межах феодального помістя, в об’єднаннях
ремісників – «цехах»;
2) корпоративний характер розвитку торгівлі в торгових об’єднаннях –
«гільдіях»;
3) розвиток товарно-грошових відносин призвів до виникнення перших
банків;
4) розпад общини й швидке зростання великих земельних володінь;
5) посилення державно-централізованих форм експлуатації селян,
загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-
сеньйоральні відносини;
6) урбанізація Західної Європи, переростання міст у центри
ремісництва й торгівлі.

Таким чином, в епоху середньовіччя, яка в Європі тривала більш як

тисячу років, господарство пройшло в своєму розвитку складний шлях. На
зміну натуральному господарству і замкнутому цеховому виробництву
поступово приходить товарне виробництво з вільною конкуренцією.
Основною галуззю виробництва у тогочасному суспільстві було сільське
господарство. Відроджена торгівля стала основним каталізатором
виробництва, необхідною умовою розвитку господарства. Виникнення
феодального міста та його боротьба проти феодалів зумовила зміну способу
життя людини, умови для більш прогресивних форм господарювання. Саме в
цей час закладаються основи майбутньої ринкової економіки. Зароджується
банківська справа, вдосконалюється грошова система, без чого неможливий
розвиток виробництва і торгівлі.
 3.2. Економічні погляди середньовіччя у Західній Європі

Історичні умови: 1) розвиток крупної феодальної земельної власності і

виникнення особливих форм поєднання її об'єктів з безпосередніми
виробниками; 2) зміна ідеології та суспільної свідомості під впливом
християнства; 3) розвиток міст, ремесла, торгівлі; 4) виникнення
централізованих держав.
Особливості економічних поглядів: 1) предметом досліджень є
становлення і розвиток феодального устрою; 2) метод дослідження являє
собою поєднання емпіризму з догматизмом релігійної етики і схоластикою;
3) головні твори раннього середньовіччя: "Салічеська правда" /4 ст./,
"Капітулярій про вілли" /поч. 9 ст./, "Руська правда" /11 ст./; В них
відображено: процеси розпаду общинного землеволодіння, закріпачення
селянства, організації ранньофеодальної вотчини; господарські можливості
натуральної форми господарства; різні права приватної власності.

Погляди раннього середньовіччя:

Августин Блаженний (354 — 430 рр.) - відомий християнський
теолог, який створив релігійно-християнське учення, засноване на
безальтернативних принципах релігійно-етичного підходу до економічних
проблем. Основні ідеї:
1) проповідував необхідність праці для всіх, говорив, що, створивши
світ, Бог звелів людині працювати, і посилався на слова апостола Павла: «Як
хтось не хоче працювати, хай і не їсть». Фізичну працю уважав такою ж
почесною, як і працю розумову. Понад усе поважав роботу на землі. Він
називав землеробство «найчистішим серед усіх мистецтв». До торгівлі та
лихварства ставився негативно, адже мета купця — «дешево купити і дорого
продати»;
2) негативно ставився до рабства, вказуючи на насильницький характер
рабовласницької держави, називаючи її «великою розбійницькою
організацією»;
3) засуджував егоїстичні прагнення до накопичення багатства та
спроби панувати над людьми.
«Салічеська правда» (Салічний закон) — записі давнього звичаєвого
права племені салічних франків. Запис було зроблено з розпорядження
короля Хлодвіга (481 — 511 рр.), а згодом доповнено й перероблено його
наступниками. У ньому було відбито економічний лад франків у період
розкладу родових відносин і виникнення майнової нерівності:
1) переважання спільної власності громади над правом володіння і
користування окремих домогосподарств;
2) «поступове виникнення індивідуально-родинної власності,
перетворення володіння на власність. Франки вже розмежовували поняття
рухомого та нерухомого майна;
3) рухоме майно можна було віддавати у заставу і передавати у спадок
найближчому з родичів. Крадіжки його каралися штрафами;
 4) раби вважалися майном пана, і тому за вбивство раба сторонньою
людиною треба було сплатити господарю відповідну компенсацію;
5) щодо нерухомого майна, то існували численні різновиди
індивідуальних прав на володіння різноманітними видами його, хоч
верховенство завжди визнавалося за правом громади на всі земельні угіддя.
«Капітулярій про вілли» Карла Великого (чи його сина — Людовіка
Благочестивого) початку 9 ст. дає уявлення про організацію й управління
вотчиною:
1) вся земля вотчини була у власності її володаря (вотчинника), а
більшість населення становили закріпачені селяни;
2) у маєтку мали також жити «добрі майстри», що виробляли якусь
ремісничу продукцію;
3) господарство мало натуральний характер, король приписував
продавати тільки надлишки, а купувати те, що не вироблялося у вотчині,
стягувати оброки натурою і створювати продуктові запаси.

Канонічні погляди:
Фома Аквінський (1226 - 1274 р.р.) – італійський монах, аристократ за
походженням, канонізований католицькою церквою в 1323 р.,
систематизатор релігійної філософії. Головний твір: «Сума теологи». Основні
ідеї:
1) власність є подвійним відношенням - управління і користування;
2) наявність власності є необхідністю підтримувати божественний
порядок на землі, адже верховним власником усіх речей є Бог;
3) віддає перевагу натуральним формам багатства, золото та срібло є
багатством штучним;
4) Теорія «справедливої ціни»: 1) основа обміну - рівність корисності
обмінюваних речей, яка вимірюється монетою; 2) для рівних за соціально-
економічним станом людей продавати річ дорожче або дешевше, ніж вона
коштує – несправедливо; 3) серед двох цін /дорожчої і дешевшої/
справедливою є та, що дає грошовий надлишок людині, яка більш значуща
для суспільного життя; 4) гроші є мірою матеріального життя, вони мають
внутрішню цінність, виступав проти псування монет; 5) функції грошей –
міра вартості й засіб обігу.
Розвиток економічної думки класичного середньовіччя, як і в
попередній період, відбувався під величезним впливом християнської
церкви. Найбільшим тогочасним авторитетом, який висловив багато
важливих економічних ідей, був Фома Аквінський (Аквінат) (1225/26 —
1274), якого вже 1323 р. було канонізовано, а його вчення 1879 р. було
проголошено єдино істинною філософією католицизму. Основними творами
Фоми Аквінського є «Сума проти язичників» та «Сума теології». У своїх
поглядах на політичний і соціальний устрій суспільства він виступав за
централізацію влади і визнавав соціальну ієрархію, оскільки поділ на стани
«походить від Бога». Природну підставу станової ієрархії Аквінат бачив у
поділі праці. За його словами, «одні повинні обробляти ріллю, інші —
зводити будинки, а частина людей, будучи вільною від людських клопотів,
має присвятити себе духовній праці заради спасіння решти». Хоч відповідно
до християнської доктрини Фома Аквінський уважав працю невід’ємним
обов’язком віруючого, суто фізична, тяжка праця, на його думку, була
«рабським заняттям». Приватну власність він розглядав як необхідний
інститут людського життя.
Будучи прихильником натурального господарства, яке могло
забезпечити всіх необхідними продуктами, Аквінат, проте, визнавав, що в
багатьох випадках просто неможливо обійтися без обміну. Тому він
висловив свої міркування з проблем обміну, ціни, торгівлі, торгового
прибутку, грошей та ін. Так, він дав своє тлумачення «справедливої ціни».
Обмін, на думку Фоми Аквінського, має відбуватися без обману і заради
спільної користі. Між продавцем та покупцем має бути «встановлено
домовленість що до рівності речей». Ціна товару є справедливою тоді, коли
враховується кількість праці, затраченої на його виробництво. «Продавати
дорожче чи купувати річ дешевше, ніж вона коштує, само по собі
недозволено і несправедливо». Але, з іншого боку, завищення ціни
виправдане, якщо така ціна не є звичайним обманом і якщо покупець теж
матиме користь. Тобто справедлива ціна, як уважав Аквінат, має
узгоджуватися не лише з річчю, що продається, а й зі збитком, якого міг би
зазнати продавець від продажу. У такому разі «дозволено по праву
продавати річ дорожче, ніж вона варта сама по собі, хоча вона не повинна
продаватися дорожче, ніж коштує її власникові». Поряд з цим поняття
«справедливої ціни» у Фоми Аквінського мало й соціальне забарвлення,
оскільки кожний повинен отримувати за свій продукт стільки, скільки
необхідно, щоб він міг жити відповідно до місця, яке посідає у становій
ієрархії.
У своїх поглядах на торгівлю та торговий прибуток Фома Аквінський
виправдовував торгівлю з метою одержання продавцем торгового прибутку
для забезпечення себе та своєї сім’ї засобами існування і використання його
для доброчинних справ. Правомірним уважався прибуток і як плата за працю,
коли продавець поліпшив якусь річ, і як відшкодування витрат на
транспортування товарів. Якщо ж прибуток був єдиною метою торговця і,
прагнучи його здобути, торговець не гребував будь-якими засобами, то така
торгівля проголошувалася заняттям ганебним.
Розмірковуючи про походження грошей, Фома Аквінський дотримувався
думки, що вони виникли внаслідок домовленості між людьми. Їх
призначення — полегшити справедливий обмін. При цьому поняття грошей
та монети він не розрізняв. Визнаючи необхідність грошей як засобу обігу,
він розглядав їх і як міру вартості. «Монета, — писав Аквінат, — найпевніша
міра для матеріального життя в торгівлі та обороті», а водночас і «мірило в
роботі». Фома Аквінський виділяв «внутрішню цінність» та «номінальну
цінність» грошей (монети). Він уважав, що останню може визначати держава
і припускав можливість її незначного відхилення від «внутрішньої цінності»,
виступаючи проти псування монети.
 Фома Аквінський засуджував лихварство. На його думку, стягувати
проценти, надаючи гроші в позичку, означало б продавати те, чого насправді
не існує. Тут немає рівності, а тому нема і справедливості. Оскільки гроші
винайдено для обміну, «перший і головний результат користування грошима
полягає в їх уживанні або витраті». Через це несправедливо, крім повернення
самих грошей, отримувати ще й плату за користування ними. Водночас
Аквінат погоджувався з тим, що процент можна розглядати як винагороду за
ризик утратити позичені гроші та як своєрідне відшкодування втрачених
доходів, котрі позичкодавець міг би мати, використавши позичені комусь
гроші у власних інтересах. Тим самим Фома Аквінський займав компромісну
позицію не тільки з питання торгового прибутку, а й процента.

Соціальні утопії пізнього середньовіччя:

Томас Мор (1478 – 1533 рр.) – видатний державний діяч, лорд-канцлер
короля Англії. Головний твір: «Золота книга, настільки корисна, як і забавна,
про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія». Головні ідеї:
1) критика феодального устрою Англії початку 16 ст., розкриття його
основних соціально-економічних суперечностей /нерівність, зубожіння
робітників; жадність багатіїв/, які породжуються приватною власністю;
2) запропонував суспільство майбутнього, у якому: не існує приватної
власності; наявна рівність і розподіл продуктів за «справедливими
потребами»; обов'язковість трудової діяльності протягом шестигодинного
робочого дня; відсутні гроші; контроль за виконанням робіт; свобода совісті,
демократичні вибори посадових осіб.
Вчення Т.Мора про ідеальну державу виникло в епоху, коли протиріччя
буржуазних суспільних відносин уже починали проявлятися, незважаючи на
збереження основ феодалізму, але питання про правильний устрій
суспільства ще не міг бути тоді вирішений у силу відсутності
капіталістичного виробництва і породжуваного ним промислового
пролетаріату.
Якщо чи не саму характерну, визначальну рису соціально-філософської
доктрини, що лежить в основі "Утопії", складає трактування громадського
життя, мислиме в ідеальній державі. Послідовний же антиіндивідуалізм із
необхідністю вимагає скасування приватної власності. Максимальна рівність
у розмірах власності і супутнього їм рівності в споживанні - часта вимога
народно-опозиційних рухів в епоху середньовіччя, що одержували звичайно
релігійне обґрунтування. Елементи його є й у Мора як активного
прихильника "християнського гуманізму", що звертався до первісного
християнства з його ідеалами вселюдської рівності. Європейському
суспільству XVI сторіччя, заснованому на соціальній нерівності, Т. Мор
протиставляв свій ідеал - глибоко продуману схему суспільного ладу, при
якому немає приватної власності. Усі матеріальні блага належать тут
більшості. Загальними в Утопії є не тільки природні багатства - земля і її
надра, але і вся продукція суспільного виробництва, що також надходить у
розпорядження всіх громадян. Держава в особі сенату робить облік і розподіл
продуктів споживання в інтересах усього суспільства. На відміну від деяких
древніх утопій, наприклад держави Платона, де головна увага приділялась
суспільному споживанню і спільності споживання, Т. Мор основне значення
додавав пошуку справедливої системи організації виробництва. В Утопії
достаток усіх матеріальних благ. Які його джерела? Насамперед, в Утопії
немає приватної власності, а продуктивна праця обов'язкова для усіх. Тут
немає вільних: крім землеробства, яким зайняті всі, кожний вивчає яке-
небудь ремесло як спеціальне, а іноді навіть і кілька ремесел. Таким чином, в
Утопії зовсім немає людей, які б вели паразитичний спосіб життя.
Оскільки в Утопії все населення зайняте суспільно корисною працею,
там достаток продуктів, необхідних "для життя і її зручностей", і діє
справедливий принцип розподілу всіх матеріальних благ - по потребах.
Велика увага Мор приділена організації праці в досконалому суспільстві,
спеціально розглядаючи проблему тривалості робочого дня. Останнє завжди
мало велике значення для дрібного селянського господарства. Особливу вагу
здобуває проблема робочого часу в період появи капіталістичної
мануфактури і фермерства. У XVI ст. це не менш важлива проблема і для
цехової промисловості. Майстри прагнули, якнайбільше збільшити робітник
день, примушуючи підмайстрів і учнів працювати від зорі до зорі.
Підприємці-мануфактуристи (наприклад, у сукняній промисловості)
доводили тривалість робочого часу до 12-15 годин на добу.
Не випадково, звертаючись до положення трудового люду в Англії
епохи первісного нагромадження капіталу, Т. Мор вказував на надзвичайно
жорстоку експлуатацію народу. Мор встановлює шестигодинний робочий
день. Посадові особи, що спостерігають, щоб "ніхто не сидів у ледарстві",
стежать також і за тим, щоб ніхто "не працював з раннього ранку до пізньої
ночі" і не стомлювався "подібно худобі". Весь вільний час дозволяється
кожному проводити за своїм розсудом.
Отже, проектуючи нову організацію праці, розглянутої як обов'язок
кожного громадянина, Мор стверджував, що така система трудової
повинності, як в Утопії, аж ніяк не перетворює працю в тяжкий тягар, яким
він був для трудящих усієї тодішньої Європи. Навпроти, підкреслював Мор,
"влада" в Утопії аж ніяк не хочуть примушувати громадян до зайвих праць.
Тому, коли немає потреби в шостигодинній роботі, а в Утопії це буває досить
часто, держава саме скорочує "кількість робочих годин". Система організації
праці як загальної трудової повинності переслідує "тільки одну мету:
наскільки дозволяють суспільні нестатки, позбажити усіх громадян від
тілесного рабства і дарувати їм якнайбільше часу для духовної волі й освіти.
Тому що в цьому полягає щастя життя".
У концепції Т. Мора технічний прогрес не є визначальним. Будучи
утопістом, Мор вірив, що достаток матеріальних благ може бути досягнуто
знищенням соціального паразитизму і системою загальної трудової
повинності. Однак низький рівень техніки, на якій ґрунтувалося все
господарське життя Утопії (де переважав ручну працю), не дозволив би
цілком задовольнити потреб навіть такого "ідеального суспільства", про яке
мріяв Т. Мор.
Проблему тяжких і неприємних робіт Мор вирішує, використовуючи
рабство чи апелюючи до релігії. Наприклад, при суспільних трапезах усе
найбільш брудні і трудомісткі роботи виконуються рабами. Раби, зайняті
такими видами праці, як забій і свіжування худоби, ремонт доріг, очищення
ровів, рубання дерев, перевезення дров і т.д. Але поряд з ними "рабську
працю" несуть і деякі вільні громадяни Утопії, що роблять це в силу своїх
релігійних переконань. У своїх теоріях Т. Мор виходив з рівня розвитку
виробничих сил і традицій своєї епохи.
Почасти цим вказується навмисна скромність і невибагливість утопійців
в задоволенні своїх повсякденних потреб. У той же час, підкреслюючи
простоту і скромність побуту утопійців, Мор виражав свідомий протест
проти соціальної нерівності в сучасному йому суспільстві, де вбогість
більшості вживалась з розкішшю визискувачів. Теорія Мора близька ідеям
примітивного зрівняльного комунізму середніх століть. За плечима Мора
вантаж середньовічних традицій християнської проповіді про необхідність
самообмеження, поваги до бідності й аскетизму. Однак головне пояснення
проблеми - у своєрідному гуманістичному відношенні до праці. Для
гуманістів XV-XVI ст. праця для забезпечення засобів існування - це "тілесне
рабство", якому вони протиставляли духовну, інтелектуальну діяльність,
гідну заповнювати дозвілля людини (otium). У жодного гуманіста, у тому
числі і Мора, при всій його повазі до простих людей праці, ми не зустрінемо
праці, ми не зустрінемо апології праці як такого.
Основною господарською одиницею Утопії є родина. При найближчому
ж розгляді, однак, виявляється, що родина в утопійців незвичайна і
формується вона не тільки за принципом споріднення. Головна ознака
утопійської родини полягає в її професійній приналежності до визначеного
виду ремесла.
Т. Мор неодноразово підкреслює, що відносини в родині строго
патріархальні, "на чолі господарства стоїть найстарший. Дружини служать
чоловікам, діти - батькам і взагалі молодші - старшим". Крім того, в Утопії
поширене шанування предків. Т. Мор перелічує ремесла, якими займаються в
окремих сімействах: це звичайно "прядіння чи вовни обробка льону чи
ремесло мулярів".
Ремеслом займаються усі - і чоловіки, і жінки. Однак жінки мають більш
легке заняття, вони звичайно обробляють вовну і льон. Залучення жінок у
суспільне виробництво нарівні з чоловіками, безсумнівно, факт дуже
прогресивний, тому що саме тут закладаються основи рівноправності між
статями, що, незважаючи на патріархальний характер сімейного укладу, в
Утопії усе-таки в наявності.
Патріархальні відносини в родині дозволяють історику розглянути
реальний прототип сімейної громади утопійців - ідеалізовану ремісничу
громаду середніх століть. Ми говоримо "ідеалізовану", маючи на увазі ту
обставину, що до початку XVI ст., коли писав Мор, цехова організація
піддавалася дуже істотній еволюції. Криза цехового ладу зародження
капіталістичної мануфактури призвела до різкого загострення внутріцехових
відносин - між майстром, з одного боку, і підмайстом і учнем - з іншої.
Наприкінці середніх віків цехова організація здобувала усе більш замкнутий
характер, щоб цехи могли протистояти конкуренції зростаючої
капіталістичної мануфактури. Становище учнів і підмайстрів усе більш
наближалося до стану найманих робітників.
Створюючи свій господарський ідеал сімейної ремісничої громади,
Томас Мор, природно, змушений був відштовхуватися від сучасної йому
пануючої форми організації міського ремесла. Автор "Утопії" виразно
ідеалізував ремісничу організацію середніх віків з її системою поділу праці і
спеціалізації, а також рисами сімейно-патріархальної громади.
Головним виробничим осередком у сільському господарстві Утопії є
велика громада, що нараховує не менш 40 чоловік - чоловіків і жінок і ще
двох приписаних рабів. На чолі такого сільського "сімейства" стоять старші
розпорядник і розпорядниця.
Таким чином, штучно створений і підтримуваний в Утопії сімейно-
патріархальний колектив є, по думці Мора, найбільш прийнятною формою
організації праці, як у ремеслі, так і в землеробстві.
На відміну від традиційного порядку речей, коли місто виступало як
визискувача і конкурента стосовно сільської округи, Мор виходить з того, що
в Утопії жителі міста вважають себе стосовно сільської округи "скоріше
власниками, чим власниками цих земель".
Т. Мор майже не додає значення технічному прогресу для подолання
відсталості села і полегшення праці хлібороба. Проблема розвитку
продуктивних сил суспільства на основі технічного прогресу явно
недооцінювалася ним. Рішення проблеми протилежності між містом і селом і
створення достатку сільськогосподарських продуктів досягається не за
рахунок удосконалення техніки, але за рахунок більш справедливої, з
погляду утопіста, організації праці.
Відсутність приватної власності дозволяє Т. Мора будувати виробничі
відносини в Утопії по новому принципі: на основі співробітництва і взаємної
допомоги громадян, вільних від експлуатації, - у цьому його найбільша
заслуга.
Томас Мор ставить також і проблему подолання протилежності між
фізичною і розумовою працею. Крім того, що більшість утопійців усіх своїх
дозвіль приділяють наукам, що бажають цілком присвятити себе науці
зустрічають усіляку похвалу і підтримку всього суспільства як заняття, що
приносять користь державі. Люди, що виявили здібності до науки,
звільняються від повсякденної праці "для ґрунтовного проходження наук".
Якщо ж громадянин не виправдує покладених на нього надій, він
позбавляється цього привілею. Кожен громадянин Утопії має всі умови для
успішного оволодіння науками і духовним ростом. Найбільш важливе з цих
умов - відсутність експлуатації і забезпеченість більшості всім необхідним.
Отже, по думці Мора, Утопія являє собою безкласове суспільство, що
складається з вільних від експлуатації більшості. Однак, проектуючи
справедливе суспільство, Мор виявився недостатньо послідовним,
допустивши в Утопії існування рабів. Раби на острові - безправна категорія
населення, обтяжена важкою трудовою повинністю. Вони "заковані" у
ланцюги і "постійно" зайняті роботою. Наявність рабів в Утопії значною
мірою, очевидно, було обумовлено низьким рівнем сучасної для Мора
техніки виробництва. Раби потрібні утопійцям, щоб позбавити громадян від
найбільш важкої і брудної праці. У цьому, безсумнівно, проявилася слабка
сторона утопічної концепції Мора.
Існування рабів в ідеальній державі явно суперечить принципам
рівності, на основі яких Мор проектував зроблений суспільний лад Утопії.
Втім, питома вага рабів у суспільному виробництві Утопії незначна, тому що
основними виробниками все-таки є повноправні громадяни. Рабство в Утопії
має специфічний характер; крім того, що воно виконує економічну функцію,
воно є мірою покарання за злочини і засобом трудового перевиховання.
Головним джерелом рабства в Утопії був карний злочин, чинений ким-
небудь з її громадян.
Рабство - примусова праця як міра покарання, що заміняє страту, - Мор
протиставив жорстокому карному законодавству XVI ст. Мор виступав
рішучим супротивником страти за карні злочини, тому що, на його думку,
ніщо у світі по цінності не може зрівнятися з людським життям. Таким
чином, рабство в Утопії випливає конкретно історично, як заклик до
зм'якшення розповсюдженої в середньовічній Європі жорстокої системи
карних покарань і в цьому змісті як міру, для того часу більш гуманну. Доля
рабів в Утопії, мабуть, була набагато легшою, ніж становище більшості
задавлених нестатками і експлуатацією селян і ремісників у тюдоровській
Англії. Тому Мор, очевидно, мав усі підстави стверджувати, що деякі
"працьовиті" бідняки з іншого народу воліли піти в рабство до утопійцям
добровільно і що самі утопійці, приймаючи таких людей як рабів,
відносилися до них з повагою і зверталися з ними м'яко.

Томмазо Кампанелла (1569 - 1639 рр.). Італійський революціонер,

виходець із селянської бідноти, очолив повстання проти іспанського
володарства. Головний твір: «Місто Сонця». Головні ідеї:
1) викриває суперечності феодального устрою, причиною яких є
приватна власність;
2) пропонує нове життя у державі, яка зветься «Містом Сонця»;
3) влада у Місті Сонця належить Метафізику-первосвященику і трьом
його заступникам – Пону /військові справи/, Сіну /духовна сфера, культура,
наука/, Мору /матеріальне виробництво і приріст населення/;
4) основа суспільства у Місті Сонця – суспільна власність і обов'язкова
трудова повинність;
5) немає індивідуальної сім'ї та індивідуального виробництва.
Кампанелла посилався на становище, що склалося в Калабрії, на гніт
податків і занепад селян, на розбрати в містах, на набіги турків і місцевих
бандитів. Вимагання багатих торговців і лихварів приведуть до голоду і
запустіння . «Голод, - писав Кампанелла в «Міркуваннях про збільшення
доходів Неаполітанського королівства», - походить від торгівлі, тому що
купці і могутні лихварі скуповують на корені весь хліб і тримають його, поки
не доведуть народ до голоду, а потім продають по потрійний ціні так що
країна стає безлюдною, тому що одні біжать з королівства, інші ж помирають
від такої мерзенної їжі....».
Головна ж причина всіх нещасть – соціальна нерівність, існування
багатства й убогості. Панування в суспільстві соціальної нерівності,
приватного інтересу породжує нічим не стримувана себелюбність,
індивідуалізм, зневага до інтересів інших людей, суспільства в цілому.
Розумний пристрій Сонячного Граду є не що інше, як вираження
розумності і відповідності природі того соціального ладу, що встановлений у
державі соляріїв: «у них усе загальне», у Місті Сонця скасована приватна
власність – основа соціальної нерівності: «Громада робить всіх одночасно і
багатими і разом з тим бідними: багатими – тому, що в них є всі, бідними –
тому, що в них немає ніякої власності; і тому не вони служать речам, а речі
служать їм».
Виводячи приватну власність з моногамної родини («власність
утвориться в нас і підтримується тим, що ми маємо кожний своє окреме
житло і власні дружини і дітей»), Кампанелла в спільності дружин бачив
єдино можливу передумову знищення приватної власності. Спільність
дружин служить не тільки підтримці спільності володінь, але і «науковому»
(«відповідно до правил філософії») державному контролю за
дітонародженням. Цей контроль здійснюється відповідно до біологічних і
астрологічних теорій Кампанелли. Саме цим прагненням додати «науковий»
характер відтворенню людського роду в ідеальному суспільстві, а не одними
запозиченнями з літературних джерел варто пояснювати введення спільності
дружин у його соціальну програму.
Тим же раціональним принципам лягло в Місті Сонця і виховання та
навчання дітей. Загальному неуцтву народу в сучасному йому суспільстві
Кампанелла протиставляє турботу держави про освіту. Вивчивши природні і
відвернені науки, «постійно і ретельно займаючись обговоренням і спорами»,
юнаки і дівчини «одержують посади в області тих наук і ремесел, у яких вони
процвітали більше всього».
Відношення до праці
Загальна участь у праці - найважливіша риса суспільного ладу Міста
Сонця. Солярії «того вважвють за достойнішого, хто вивчив найбільше
мистецтв і ремесел і хто вміє застосовувати їх з великим знанням справи».
Ніяка праця не є ганебною в суспільстві соляріїв, «ніхто не вважає для
себе принизливим прислужувати за столом чи на кухні, ходити за хворими і
т.д. Всяку службу називають вони навчанням... Тому кожен, на яку би
службу ні був він призначений, виконує її як найпочеснішу». «Найважчі
ремесла, наприклад, ковальське чи будівельне, вважаються в них і
найпохвальнішими, і ніхто не ухиляється від заняття ними, тим більше що
нахил до них виявляється від народження, а завдяки такому розпорядку робіт
всякий займається не шкідливою для нього працею, а, навпаки, що розвиває
його сили».
Праця реабілітується: вона перестає бути долею пригноблених. А участь
у праці усіх забезпечує можливість різко скоротити робітничий день і
позбавити працюючого від надмірної перенапруги. Використання ж людини
в суспільному виробництві «згідно з його природними нахилами» робить
працю привабливою. Люди знаходять радість праці.
Кампанелла ясно усвідомлював, що в умовах, коли ліквідована приватна
власність і споживання організоване на комуністичних початках, питання
про те, хто стане виконувати найнепривабливіші і брудні роботи, сам по собі
не зникне. Думка Мора про використання праці невільників не здавалася
йому доцільною. Втілення в життя принципу «кожний працює згідно зі
своєю природою» багато чого вирішувало, але не всі. Виховання
підростаючого покоління в дусі трудової дисципліни і покарання
недбайливих проблем теж не вирішувало. Опір - на моральні фактори.
Існує в соляріїв і поділ праці, насамперед зв'язаний з біологічними
особливостями людей. Хоча жінки виховуються і навчаються нарівні з
чоловіками, вони звільняються від особливо важких видів робіт.
У суспільстві, врятованому від експлуатації, вільна праця, що відповідає
природним нахилам людини, не тільки служить самовираженню особистості,
але і є оплотом збереження індивідуальності.
Організація виробництва
Участь усіх у суспільно корисній роботі трактується як найважливіша
економічна умова, що дозволяє суспільству позбутися від підневільної праці,
цілком забезпечити себе робочою силою.
Загальна праця – умова справжнього процвітання як держави, так і всіх її
громадян. Трудитися людині необхідно не тільки з економічних розумінь:
неробство губить людину і фізично, і морально. Кампанелла переконаний,
що деякі хвороби виникають «від недостатньої роботи».
Заняття сільським господарством – один з найперших обов'язків
громадян Міста Сонця. Обробкою полів, відходом за посівами і скотарством
займаються всі міські жителі. Але чи всі? Чи комусь робиться виключення?
Чи є підстава затверджувати, начебто еліта звільнена від участі в
сільськогосподарських роботах, обов'язкових для всіх інших? Мається на
увазі не поголовний і одночасний вихід усіх у поле – раціональна організація
господарства зовсім цього не вимагала, - і скільки сам принцип, у силу якого
визначені особи звільняються від сільської праці по своєму становищу.
Кампанелла відзначає, що в Державі Сонця панує достаток. І забезпечує
його не щедрість природи, а саме праця громадян.
Колективна праця на полях і в майстернях, врятований від тягарів
несправедливості й експлуатації, забезпечував, за Кампанеллою, загальний
статок і небачене досі скорочення робочого дня. Досягти цього було можна
шляхом усуспільнення виробництва, справедливого розподілу й ефективної
праці – більшої, як сказали б у даний час, її продуктивності.
Кампанелла говорить, що в Місті Сонця кожний виконує роботу «згідно
зі своєю природою», у праці в такий спосіб людина не губить власну
індивідуальність а зберігає її. Виробництво організується так, щоб людям
працювалося завжди «з радістю». Майстерні соляріїв – це суспільні
майстерні, де тріумфує новий спосіб виробництва, заснований на
усуспільненні власності, загальній колективній праці і справедливому
розподілі матеріальних благ.
Принципи розподілу
Капанелла підкреслював, що солярії трудяться на совість. Фраза про
магістрати, що стежать за тим, щоб ніхто не одержував більше інших, зовсім
не суперечить розповіді про заохочення юних соляріїв, що відрізнилися на
лекціях, у наукових диспутах і військових заняттях, і подробицям, зв'язаним з
вшановуванням героїв і героїнь.
Праця в Місті Сонця стала не тільки загальною – солярії прагнуть, щоб
його розподіляли нарівно. Але в соляріїв праця була колективною, тому якщо
в них і існувала в якомусь виді «визначена система», те завдання швидше за
все давалося не кожному окремо, а всім працюючим спільно – «п'ятірці»,
«десятці» і т.п. Розподіл праці «нарівно» не означала, обов'язку кожного
зробити рівно стільки, скільки зроблять інші. Тому що така рівність
оберталася б по суті несправедливістю: люди різних навичок і різної сили
виявлялися б у нерівних умовах. Тому «поділяти праці нарівно» – значило
працювати «справедливо»: кожному – у повну міру своїх можливостей.
Імовірно, про цьому і говорять слова: «праці розподіляють відповідно
придатності і силі».
Кампанелла набагато більше, ніж Мор, наблизився до ідеї «від кожного
по здібностях». Це зумовляюється не тим, що «рівень життя» соляріїв трохи
вище, ніж утопійців. Головне отут в іншому відношенні до праці: солярії
працюють «завжди з радістю». У праці, згідно з природною схильністю,
Кампанелла бачить умову «збереження» особистості. Не випадково його
солярії уважніші, ніж утопійці, відносяться до природних нахілів людини, їх
виявленню, пестуванню і навіть «програмуванню». Однак не можна сказати,
що в цій увазі переважають інтереси особистості – на першому місці як і
раніше стоять інтереси громади, прагнення знайти найбільше раціональне
застосування для кожного з її членів. Та й прояв здібностей усе ще
поставлено у тверді рамки давно визначених понять про «потрібне» і
«непотрібноме».
 3.3. Економічні погляди середньовікового Сходу
Відмітна риса економічної думки Сходу в середні віки полягала в тім, що
вона приділяла увагу власне тим самим проблемам, що і в давні часи,
насамперед питанням управління країною, організації сільського
господарства як головної галузі економіки, ремесла й торгівлі як
допоміжних. Великий вплив на розвиток економічної думки Близького Сходу
справив іслам. У творах мусульманських авторів, зокрема в працях Ібн
Хальдуна, визначного арабського мислителя середньовіччя, часто
висловлюються такі думки й міркування, що набагато випереджають свій
час.
Коран – священна книга мусульман, економічна пам'ятка арабського
світу. Автором вважається мекканський купець Мухаммед (бл. 570 – 632 рр.).
Основні ідеї:
1) сім'я та рід вважаються первинними соціальними та господарськими
інститутами, важливішими за окремих індивідів;
2) соціальна стратифікація людей є волею Аллаха;
3) стверджується принцип недоторканності приватної власності і
майна, що тимчасово ввірені Богом в управління сім'ї та общини;
4) непримиренність до лихварства та терпимість до торгівлі за умови
правильної системи мір та ваг й неухильного дотримання договірних
зобов'язань;
5) засудження надмірного збагачення, пристрасті до наживи,
ненаситного накопичення майна та грошей, а також марнотратства;
6) доброчинність розглядається як загальнорелігійне та
загальнодержавне зобов’язання;
7) жорстке регламентування процедури укладання угоди та запису
боргу.
Ібн - Хальдун (1332-1406 рр.). Арабський мислитель, активний
політичний і науковий діяч країн Магрибу. Головні ідеї:
1) опис проблем простого товарного виробництва і ціноутворення,
факторів формування ціни /маса товару, що винесена на ринок; податки і
побори, включені в ціну: «незаконні побори сприяють дороговизні»; характер
потреби в товарі: «із усіх товарів хліб є тим товаром, на який бажана низька
ціна, бо потреба в ньому загальна»/;
2) поняття вартості – в обміні прирівнюються рівновеликі витрати
праці: «Більшість того, що людина накопичує і з чого вилучає безпосередню
корисність – рівноцінно вартості людської праці»;
3) гроші - основа доходів, нагромаджень та скарбів, мірило вартості;
4) характеризуючи «вартість праці», тобто заробітну плату, твердив,
що її розмір залежить, по-перше, «від кількості праці людини», по-друге, від
«її місця серед інших «праць» і, по-третє, від «потреби людей в ній».
Прибуток промисловця чи землевласника пояснював тим, що багаті
«наймають кого-небудь», тому що ці люди «не отримують чого-небудь
рівноцінного своїй праці». До торговельного ж прибутку він підходив чисто
емпірично, вказуючи, що торговець «купляє по дешевій ціні, а продає по
дорогій»;
5) теорія суспільного прогресу, в основі якої лежать економічні
фактори. Виділяє епохи еволюції людства:
1) дикунство /люди не були людьми, займалися збиральництвом/,
2) примітивність /люди займаються землеробством і скотарством/,
3) цивілізація /до землеробства і скотарства додаються ремісництво,
наука, мистецтво/.
Перехід до цивілізації пов'язаний з виробництвом додаткового
продукту. Значна його частина привласнювалась правителем. Описує
феномен «мульк» /«влада – власність»/ – єдність економічної і політичної
влади.
У концепції Ібн-Хальдуна ("соціальна фізика") також не відкидається
богоугодність торгівлі і проголошене ісламом у Корані схвальне ставлення
до праці, засуджується скупість, марнотратство, підтверджується те, що
"аллах дав переваги одним людям перед іншими". її головним досягненням є
розкриття диференційованого характеру еволюції суспільства від
"примітивізму" до "цивілізації". Остання, на думку Ібн-Хальдуна, до
традиційних занять людей в землеробстві і скотарстві додала такі
прогресивні сфери економічної діяльності, як ремесло і торгівля. Загальне
багатство народу і можливість досягти такого рівня розквіту, коли розкіш
стане надбанням кожної людини, мислитель тісно пов´язував з успішним
розвитком усіх галузей економіки. При цьому багатство держави він вбачав у
наявності вироблених товарів. На його думку, в продуктах міститься "праця,
яка проявляється як вартість". Це дозволило йому зробити висновок про те,
що продукти праці здобуваються "шляхом рівноцінного (еквівалентного. —
Авт.) обміну". Як свого часу Каутілья, він відрізняє вартість від ринкової
ціни.
Перехід до цивілізації з її можливостями надлишкового виробництва
матеріальних благ, на думку вченого, означає, що настане загальна соціальна
і майнова рівність і відпаде потреба в поділі суспільства на стани ("верстви")
за майновою ознакою. Ібн-Хальдун показав розуміння того, що
забезпеченість більшості людей предметами першої необхідності
("необхідним") і предметами розкоші ("позбавлених необхідності") залежить
передусім від заселеності міста. І це символізує як його розквіт, так і занепад.
Тому, якщо місто росте, в ньому буде вдосталь і "необхідного", і
"позбавленого необхідності". Ціни на товари широкого вжитку, на думку
мислителя, знижуються завдяки розвитку землеробства і участі у ньому всіх
жителів, а на предмети розкоші — зростають через підвищення попиту на
них. І навпаки, занепад міста як результат нечисленності населення, яке там
проживає, зумовлює нестачу і дороговизну всіх без винятку матеріальних
благ. Реально розквіт будь-якого міста в цілому Ібн-Хальдун пов´язував з
рівнем податків (включаючи податки і збори урядовців на місцевих ринках).
«Найдійовіший спосіб досягнення розквіту суспільного життя — це
зменшення розміру податків",— підкреслював мислитель.
Гроші Ібн-Хальдун вважав найважливішим елементом господарського
життя, їх роль мають виконувати повноцінні монети з двох металів — золота
і срібла. Крім відображення кількісного вмісту людської праці "у всьому, що
купується", та цінності всякого рухомого майна, він вбачав у грошах і
"основу придбання, нагромадження і скарбу".
Характеризуючи "вартість праці", тобто заробітну плату, він твердив,
що її розмір залежить, по-перше, "від кількості праці людини", по-друге, від
"її місця серед інших "праць" і, по-третє, від "потреби людей в ній".
Прибуток промисловця чи землевласника Ібн-Хальдун пояснював тим, що
багаті "наймають кого-небудь", тому що ці люди "не отримують чого-небудь
рівноцінного своїй праці". До торговельного ж прибутку він підходив чисто
емпірично, вказуючи, що торговець "купляє по дешевій ціні, а продає по
дорогій".
 3.4. Економічний розвиток Українських земель (V-XV ст. )
Середнє Подніпров'я стало історичним центром східного слов'янства.
Господарство: землеробство /разом з перелоговою використовувалася
двопільна і трипільна система/, тваринництво, полювання і рибальство,
ремесла /залізодобувні й залізо обробні/, розвиток обміну й торгівлі.
Суспільний устрій: союзи племен /перші територіально-політичні
об'єднання 6 – 8 ст./, як зародки держави. Віче – верховний орган племінного
самоврядування слов'ян. Влада спочатку виборна, а пізніше за спадкова
княжа.
Місто Київ /засновано у кінці 5 ст./ був важливим політичним і
культурним цен
тром полян /5 – 6 ст./, який на рубежі 8 – 10 ст. перетворився на
значний політичний міжплемінний центр, що поступово об'єднав величезні
території між Балтійським і Чорним морями.

«Русь», або «Київська Русь» – нова держава з центром в Києві /9 ст./.

Соціальний устрій: середньовікова імперія, конфедерація. Економічні
відносини: власниками землі були князі, бояри, церква. Умовне
землеволодіння і васально-сеньоральні відносини – у межах
великий князь – князі - намісники /9 – середина 12 ст./, пануюча форма
власності – вотчина /формально визнана на з'їзді князів в Любечі, 1097 р./.
Господарювання: сільське господарство, високорозвинені ремесла, торгівля,
формування грошової системи.
У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як князівське
(доменіальне), боярське, церковне. У 11 — 12 ст. формувалися васальні
відносини. Великий київський князь надавав князям - намісникам землі -
волості з правом стягування податків для прожиття, що надходили раніше
йому як верховному правителеві. Поряд з князівським складався боярський
васалітет. Князі дарували боярам міста і села як своєрідну плату за участь в
управлінні суспільством. Ці дарування, як і в князівському васалітеті, не
мали земельного характеру. Дарувалася не територія, а право стягування
податків з населення. Важливою ознакою формування феодального
господарства було утворення різних категорій феодальне залежного
селянства з рабів вільних членів громади.
У документах Київської держави для визначення рабства
застосовувалися терміни «челядь» і «холопи». Раби були в спадково-
особистій залежності від свого власника, об'єктом купівлі - продажу.
Більшість челяді становили полонені. Джерелами холопства були
самопродаж, одруження на рабині без умовленості з її власником, посада
тіуна (управителя без угоди), розтрата чужого майна, неспроможність
повернути борги. Холопам, на відміну від челяді, дозволялося укладати різні
торгові та кредитові угоди, але відповідав за них його власник. Сільське і
міське населення в Київській Русі мало назву «люди». З розвитком
феодалізму в 9 — 11 ст. цей термін набув значення «феодально залежне
селянство», яке експлуатувалося державою або приватними феодалами.
 У 11 ст. з'явилося поняття «смерди». Так називали все давньоруське
селянство, яке було вільним і економічно самостійним. Водночас так
називали селян, які поступово потрапляли у залежність від князя -
вотчинника, платили данину, виконували примуси на його користь, підлягали
його судові. Одним із способів перетворення вільного населення на
феодальне залежне було його закабалення. Існувала категорія напіввільних
людей — закупів і рядовичів, поява яких була пов'язана насамперед з
розвитком приватно-феодального землеволодіння.
Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з феодалом,
визнаючи свою залежність від нього. Люди, які потрапили у боргову
залежність на умовах позики грошей чи хліба, наймання, при відпусканні
холопа на волю, називалися закупами. Відома і така категорія селян, як ізгої.
Ними вважали людей, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої
належали, але не ввійшли до іншої (звільнені з рабства, збанкрутілі купці,
князі без землі, селяни, які втратили землю, неосвічені сини священиків).
Найдавнішою формою залежності селян була данина — примус, що
сплачувався грішми, продуктами сільського господарства та промислів. Вона
стягувалася на користь князя та держави з селян підлеглих територій. До
державних доходів входили також торгове і судове мита. З формуванням
феодальної земельної власності та залежних селян, утворенням держави
данина набувала характеру централізованої феодальної ренти. Дарування
князем окремим феодалам права стягувати данину для прожиття було етапом
на шляху формування рентних відносин у приватних володіннях.
Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відносини.
Однак економічне життя давньоруського суспільства засновувалося на
власності вільних селян — членів громади. Не було масового обезземелення
селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла наявність
значної кількості незаселеної, неосвоєної землі, що сповільнювало
феодалізацію.
Занепад Київської Русі /кінець 11 ст./ був економічним і політичним.
Причини: зростання крупного землеволодіння, особливо його
вотчинної форми, що посилило феодальну роздробленість та нашестя
монголо-татарів /13 ст./.
Наслідки:
1) зміна форми державного устрою /самостійні князі-намісники/;
2) перетворення Київської Русі на федерацію /союз/ феодальних земель
– князівств /середина 12 ст./;
3) Волинське і Галицьке князівства об'єдналися в єдину Галицько-
Волинську державу і в умовах розпаду Київської Русі стали наступниками
державності;
4) князівства Південно-Східної Русі потрапили в залежність від
монгольської держави на довгий час;
5) українські землі з середини 14 ст. потрапили під владу польських,
литовських і угорських загарбників.
У 14 – 15 ст. на українських землях формується магнатське і
шляхетське землеволодіння, що призвело до внутрішньої перебудови
вотчини, змін соціально-економічного становища і юридичного статусу
селянства, аграрних відносин. Розвивається фільваркова система,
починається закріпачення селян /посилення земельної, судово-
адміністративної, особистої залежності селян від феодала/. В ремеслі зростає
чисельність ремісників різних спеціальностей, формуються цехи.
Розвивається ринок сільськогосподарської продукції, нові форми
господарювання. Зростає чисельність міст, що ставали центрами, промислів,
торгівлі, політичного життя. Частина міст належала державі, частина –
церквам і магнатам. Деякі міста – Львів, Луцьк, Житомир, Київ – отримували
грамоти на Магдебурзьке право, відповідно до якого городяни обирали
міське самоврядування й суд.
 4.5. Економічна думка України періоду середньовіччя

Видатною пам'яткою соціально-економічної та політичної думки

Київської Русі є «Руська правда», перша частина якої – «Правда Ярослава»
з’явилася в 30-х роках 11 ст., а другу – «Правду Ярославичів» – прийнято на
з'їзді Ярославичів у Києві в 1072 р. В 1113 р. був написаний «Устав» князя
Володимира Мономаха, що являв собою наступний етап у розвитку
феодального права та суспільно-економічної думки пануючого класу. У
тексті «Руської правди» зустрічаються такі економічні поняття, як
лихварський капітал («істот»), позичковий процент («рез» у грошовій формі,
«просоп» у формі жита, «настав» у формі меду), товар, ринок («торг»),
зовнішня торгівля («гостьба») тощо.
«Руська правда» відобразила реалії Київської Русі 11 – 12 ст.:
1) господарство базувалося на землеробстві та тваринництві;
2) високий рівень розвитку сільськогосподарської культури порівняно з
сусідніми країнами;
3) феодальне землеволодіння.
«Правда Ярослава»:
1) проголошувала недоторканність власності (як і особи) феодалів.
«Челядин» розглядається як власність хазяїна нарівні з худобою та речами.
Підкреслювалося виключне і спадкове право князів та бояр на землю, яке не
міг відібрати навіть великий князь;
2) юридично закріпила розшарування суспільства. Основну масу
населення та продуктивну силу господарства складали селяни - холопи,
смерди, закупи /закупи – розорені селяни, що зверталися за «купою»
/позичкою/ - хлібом, грошима тощо до князя. Боржник /закуп/ мусив
працювати у господарстві кредитора доти, доки не сплачував «купу» з
процентами. Виникає позаекономічний примус: кредиторові надавалося
право карати закупа, а у разі спроби втекти закуп ставав довічним рабом
кредитора/.
«Правда Ярославичів»:
1) містить багатий матеріал про організацію господарства князів у
формі вотчини. Ряд статей присвячено охороні земельної власності,
визначена відповідальність за порушення польових меж та боронних знаків.
Є свідоцтвом посилення феодальної залежності: смерди оголошувалися
залежними від князя людьми і обслуговували його вотчину разом із
холопами-рабами;
2) виявляє ряд ознак досить розвинутого ринкового господарства,
зокрема містить положення про охорону та порядок забезпечення майнових
інтересів кредитора, умови, за яких вимога про повернення позички має
юридичну силу, порядок стягнення боргів тощо. Позички «борги» могли
надаватися в грошовій формі під процент («реза»). Особливо поширеними
були позички в натуральній формі - продуктами з умовою повернення їх з
надбавкою. Позичковий процент був дуже високим;
3) відображає процеси феодалізації: у зв'язку з дедалі більшим
захоплєнням землі князями та боярами і перетворенням вільного смерда на
залежного вотчинника виникли і утвердилися відробіткова рента та рента
продуктами. Обидві ці форми існували паралельно. За панування
відробіткової ренти виробник працював під прямим наглядом власника або
його представника. В період, коли переважала рента продуктами, виробник
мав можливість розпоряджатися своїм робочим часом;
4) поряд з охороною інтересів панівного класу передбачено жорстокі
заходи щодо приборкання експлуатованих, придушення протесту.
Наприклад, спеціальна стаття «О татьбе» (про грабіж) передбачала право
вбити людину, спійману на крадіжці.
«Устав» (ст.53):
1) дає досить точне уявлення про систему грошових одиниць. Основою
цієї системи була гривня, яка виявляла тенденцію стати загальним мірилом
вартості і відігравала провідну роль у штрафній шкалі. Аналізуються спроби
карбування великими князями власної монети, спроби створення єдиної
грошової системи країни;
2) визначає умови перетворення закупів у холопів та навпаки.
Регламентує їх відносини з феодалами. Іноді цю частину «Правди»
називають «Устав про закупи та холопів» /статті 110 - 119/.
«Повчання дітям» Володимира Мономаха містить важливі
спостереження та узагальнення стосовно економічного ладу Київської Русі:
1) обґрунтовує норми і правила управління державою, спрямовані на
зміцнення централізованої влади та упорядкування суспільного життя на
основі моральних принципів;
2) засуджує гонитву за багатством, надмірне нагромадження грошей,
експлуатацію селян феодалами, закликаючи дотримуватись норм
християнської моралі;
3) закликає правлячі верстви піклуватись про свої землі та підданих;
4) вважає розвиток землеробства, скотарства, ремесла і торгівлі
запорукою зміцнення могутності держави.
«Повість временних літ» — монументальний історіографічний і
літературний документ початку 12 ст., що належить перу ченця Печерського
монастиря Нестора. Хоча центральними у творі є питання політичної історії
Русі, економічним і соціальним процесам та явищам надається важливого
значення для пояснення історичних подій. Основні ідеї:
1) розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з
господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове мито), торговельне
мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима.
Виплата данини грошима сприяла розвиткові товарного виробництва й
товарно-грошових відносин;
2) описуються активні зовнішньоторговельні зв’язки Київської Русі з
іншими державами;
3) підтверджується наявність суспільного поділу праці: повне
відокремлення ремісництва від землеробства й розвиток різних ремесел. І
розумова, і фізична праця вважаються однаково важливими для суспільства,
для забезпечення його багатства й добробуту.
Галицько-Волинський літопис 13 ст. розповідає про економічну
політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток
ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ремісників, торгових
людей.
Отже, усі писемні джерела цього періоду проникнуті ідеєю державності
та народної єдності, тривогою за долю народу і рідної землі, яка потерпала
від князівських чвар.