ЛЕКЦІЯ 1 Поняття "Середні Віки" та "феодалізм".

Періодизація середньовічної історії'

чинникові. Найчастіше вони виводили роль економічного та соціального чинників в

феодалізм з потреби створити за умов історії. Так, засновник "критичного методу"
натуральної економіки надійну військову в Німеччині Г. фон Бєлов та австрійський
організацію. Мовляв, держава в Середні віки медієвіст А. Допш вважали феодалізм
мусила будувати військово-ленну систему "системою управління", специфікою якої
вотчинним методом, тобто розплачуватися була не пов'язана з економікою політична
за військову службу маєтками з примусовою роздробленість. Крім того, А. Допш уважав
працею селян. При цьому феодальна феодальну вотчину "капіталістичним під-
вотчина трактувалася як гармонійне приємством" і розглядав феодалізм як
поєднання політико-еко-номічних інтересів поєднання політичної системи з "вотчинним
феодалів і селян. Феодали захищали мирну капіталізмом".
працю селян (наскільки успішно, то вже
інше питання), селяни ж за це їх годували,
зодягали й екіпірували для воєнних потреб.
Прихильники "класичної вотчинної теорії"
не вважали, таким чином, феодальну
вотчину знаряддям визиску селянської
праці.
У 80-х роках XIX ст. французький
історик Ж. Флакк запропонував інше
бачення феодалізму. У його розумінні
феодалізм виник не з поземельних відносин,
а з особливостей людської психіки. Люди,
мовляв, мають природну потребу в
"особистих зв'язках", їм притаманні почуття
"відданості" й "опікунства", вони пройняті
любов'ю до ближніх (до сім'ї, товаришів,
свого сеньйора) і неприязню до чужинців.
До таких "особистих зв'язків" Ж. Флакк
відніс і васальні зв'язки між феодалами та
стосунки між феодалами і селянами. На його
думку, ці "особисті зв'язки" було скріплено
зв'язками поземельними, але не на світанку
Середньовіччя, а пізніше, у XII—XIII ст.
Отож, Ж. Флакк виступив проти
марксистського економічного детермінізму в
підході до історії, наголосив на провідній
ролі у ній суто людського чинника.
На зламі XIX—XX ст. почався перегляд
"класичної вотчинної теорії". Представники
так званого "критичного методу", що
склався у європейських країнах,
звинувачували істориків-позитивістів у
підтримці запропонованих марксизмом
голих соціологічних схем і применшували
 У 30—50-х роках XX ст. у медієвістиці Блок наголошував, що сеньйорія (панський
домінувала концепція феодалізму, маєток) скла
розроблена Марком Блоком, одним із лася "набагато давніше, аніж васальна
фундаторів вельми авторитетної "школи залежність", і їй
Анналів". Марк Блок уважав основою судилося "надовго пережити її занепад". До
феодалізму поєднання бенефіцій і васалітету того ж вона
(васально-ленні зв'язки), тобто відносини не базувалася, на відміну від васально-ленних
між феодалом і селянами, а між самими відносин, не
феодалами, відносини всередині панівного на системі взаємодопомоги, а на визиску
класу. На його думку, ці відносини склалися селянської праці
в Європі поступово, шляхом півтися- земельним власником, отож феодальним
чолітньої еволюції, починаючи з доби інститутом не
Каролінгів (VIII— була.
IX ст.). Еволюція феодалізму полягала у Таким чином, трактування Марком
його пристосу Блоком феодалізму відрізнялося від
ванні до нових історичних умов, передусім марксистського двома основними вис-
до появи міст новками: 1) феодалізм — це, передусім,
та розвитку торгівлі. Васально-ленні зв'язки певні стосунки всередині панівного класу і
вплинули не 2) сеньйорія не є феодальним інститутом.
лише на структуру відносин між У 60-х роках XX ст. концепцію Марка
представниками панівно Блока про поступове, еволюційне
го класу, а й на всю суспільну організацію, становлення феодалізму піддали нищівній
тому в IX— критиці засновник нового напряму у "школі
X ст. усе суспільство в Західній Європі Анналів" Жорж Дюбі та його учні. Сутність
наповнилося фео феодалізму Жорж Дюбі та його
дальним змістом. Разом з тим, упродовж XI послідовники (П. Тубер, Р. Фосье та ін.)
—XIII ст. — убачають, як і марксисти, в певній
"другого феодального періоду", за економічній системі, що базується на
визначенням Марка відносинах панування-підлеглості між
Блока, — все ще зберігалися окремі феодалами і селянами й реалізується за
нефеодальні риси допомогою сеньйорії — феодального
суспільної організації, скажімо, маєтку. Жорж Дюбі стверджує,
сеньйоріальний лад. Марк
10 11
ЛЕКЦІЯ 5 Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічні процеси

Мікродемографі демографи вважають, що в середньовічній

чні процеси.
Етнічний склад
населення
Найбільше смерть косила в Середні віки
найуразливі-ші маси населення — соціальні
низи міста й села. Хронічне недоїдання згубно
відбивалося також на їхніх нащадках. Історики-
Європі помирала упродовж перших 10 років
життя кожна друга дитина.
Середня тривалість життя в Західній Європі
ледь сягала 40—45 років для чоловіків і 35 років
для жінок (як уже зазначалося, вони надто часто
помирали під час пологів). До 50-літнього віку
доживало менше чверті людей, здебільшого
матеріально забезпечених. Навіть не всі королі
були довгожителями. Скажімо, німецький
імператор От-тон III помер у 22-річному віці
(його життя забрала малярія), а його батько,
Оттон II, помер, коли йому виповнилося 28 років
(звела в могилу хвороба кишечника). Мало кому
щастило дожити до появи онуків. Найдовше жи-
ли представники духовенства та королівських
родин. Так, третина тих предків французького
короля Людовіка IX, вік яких відомий, досягла
60-річного віку чи навіть переступила цей
рубіж. Середній вік королів із династії Капе-
тингів сягав 56 років. Чимало теологів і
богословів також помирало в 60—70-річному
віці, іноді навіть старшими*.
На демографічну ситуацію впливала й та
обставина, що майже половина чоловіків
відмовлялися їсти пуд солі сімейного щастя.
Нежонатими залишалися, як правило, воїни,
монахи, робітники, науковці, а з XI ст. — і като-
лицькі священики.
Оптимальним шлюбним віком у (кровну помсту). Проте стосунки між членами
середньовічній Західній Європі для юнака
вважалися 14 років, для дівчини — 12. Дітей
народжували часто, матері, яким виповнилося
22—23 роки, іноді мали їх п'ятеро і більше, тому
дітородний період у них закінчувався рано, до
25—30 років. Проте існували й регіональні
варіанти шлюбної практики. Так, в Англії XIV—
XV ст. шлюби укладалися здебільшого
* Так, "антипапа" Григорій VIII помер у 87-річному віці
(1137), папа Целестін НІ (1191 — 1198) — у 92-річному, а св.
Гільберт (засновник ордену гільбертинців) народився в 1083
р., а помер аж у 1189 р.
І 24—26-річному віці у містах і в 21—23-
річному віці в се-ііч, причому наречена нерідко
була на кілька років старцюю за жениха. Кожна
шоста доросла англійка взагалі Ніколи не була
в шлюбі.
Хоча християнська релігія та давні традиції
сприяли і нш и і багатодітних сімей*, більшість
шлюбних пар мали — черг з жахливо високу
дитячу смертність і часте безпліддя м мок — не
більше трьох дітей. По всій Західній Європі в <
ергдні віки переважала мала індивідуальна сім'я
у складі іі.ш.ків та кількох неодружених дітей (в
середньому до п'яти осіб), хоча траплялися й
великі патріархальні сім'ї [батьки, одружені
діти, брати з сімейними дітьми та
.....і — до 40 й більше осіб). Сім'я у складі
родичів і сво-
икіи була пов'язана узами солідарності. Честь
сім'ї ставимся понад усе. За образу когось із
членів сім'ї чужакові шолошували вендету
сім'ї не завжди були найтеплішими. Нерідко ліги
повставали проти батьків, ворогували між собою
на ґрунті суперництва (особливо брати).
Негаразди в сімейних відносинах виникали
також через прагнення синів ішокремитися
(поспішали, адже середня тривалість життя була
короткою) та наявність чималої кількості
позашлюбних дітей.
Населення середньовічної Західної Європи
через високу смертність зростало дуже поволі. У
V ст. воно різко скоротилося, а з VII ст. знову
почало відновлюватися. За дуже приблизними
підрахунками, до XI ст. на Британських
островах мешкало близько 2 млн чол., в Італії та
Франції — по 6 млн, на Піренейському
півострові — понад 4 млн, у країнах
Скандинавії — 1 млн, у Німеччині — 3,5 млн.
На зламі І—II тисячоліть (очевидно, внаслідок
появи вотчинної системи та посилення держави,
що сприяло поліпшенню матеріального
становища людей і зміцненню їхньої
упевненості в завтрашньому дні) в Західній
Європі відбувся справжній демографічний вибух
(деякі медієвісти назвали його "демографічною
революцією"). Вважається, що упродовж XI—
XIII ст. населення Західної Європи потроїлось і * Щонайменше кожна десята дитина помирала вже на
близько 1200 р. досягло 60 млн чол. першому місяці життя, близько третини дітей не доживало
до 5-річного віку.

100 101
ЛЕКЦІЯ 5 Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічні процеси

Так, населення Франції тоді сягало близько 7 млн чол., Историческая демография
Британських островів — майже 3 млн, Піренейського докапиталистических обществ Западной
півострова — 8 млн, Італії — близько 7,5 млн, Австрії й Европьі. Проблеми и исследования.
Швейцарії — 7 млн, Угорщини — 2 млн, Візантійської Москва, 1988.
імперії — 10—12 млн. Тоді всі працювали не за страх, а Линн Уайт-мл. Исторические корни нашего
за совість на демографічний приріст, включаючи зкологического кризиса // Глобальньїе
проблеми и общечеловеческие ценности /
королівські подружжя. Так, Людовік VI і Алікс Пер. с англ. и фр. Москва, 1990.
Савойська, Генріх II і Алієнора Аквітанська, Людовік
Мюссе Л. Варварские нашествия на Европу:
VII і Бланка Кастильська народили по восьмеро дітей.
Вторая волна / Пер. с фр. Санкт-Петербург,
У середині XIV ст. природа ніби схаменулася й 2001. Средневековая Европа глазами
наслала на західних європейців Чорну смерть, яка современников и историков: Книга для
разом зі Столітньою війною (1337—1453), іншими чтения: В 5-ти ч. Москва, 1995. Ч. 2.
кровопролитними війнами та соціальними вибухами їх
Шевеленко А. Я. Природний фактор и
переполовинила. Населення Західної Європи европейское общество V—X вв. // Вопр.
відновилося лише на початку XVI ст. истории. 1969. № 10.
Отже, західноєвропейське Середньовіччя було "чим
завгодно, тільки не добою довгожителів і богатирів"
(А. Л. Ястребицька). Надто часто й масово тодішній
люд ставав жертвою воєн, смертельних недугів і
голодоморів.
Етнічний склад населення Західної Європи був у
Середні віки неоднорідним. її населяли греки,
романські народності, кельти, фракійці, германці,
балти, слов'яни, угро-фіни, а також азіатські та
африканські етнічні меншини (араби, євреї, бербери,
тюрки, левантійці та ін.). У V—XI ст. унаслідок
міграції великих мас людей відбулося активне
змішання тамтешніх племен і народностей, через що
утворилися народи з поліетнічною основою — май-
бутні нації.

Література

Бессмертньш Ю. Л. Жизнь и смерть в

Срсднис вска. Очерки
демографической истории Франции.
Москва, 1991.
 Женщина. Брак. Семья до начала
Нового времени (демографические
социокультурньїе аспекти). Москва,
1993.
---------- 102 -------------
ЛЕКЦІЯ 1 Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії

що феодалізм — "це система експлуатації влади.

трудящих невеликою групою воїнів, які не Відбулися ці кардинальні соціально-
беруть участі у праці.., це в економічному економічні та політичні зміни, як запевняє
відношенні передусім сеньйоріальний лад". Жорж Дюбі, наприкінці X — на початку XI
Проте, на відміну від Марксового і ст., коли у Франції Каролінгів змінила ди-
Блокового бачення сеньйорії, вона, у настія Капетингів. Ця "феодальна
розумінні Жоржа Дюбі, є не стільки су- революція" стала ознакою того, що
купністю земельних прав її власника, античність заступив феодалізм.
скільки комплексом військово-політичних і Чим були зумовлені ці радикальні зміни
судово-адміністративних прав, узурпованих в суспільстві? На думку Жоржа Дюбі,
рицарством у короля та інших припиненням набігів норманів, угрів та
можновладців. Цей медієвіст убачав у арабів і демографічним зростанням. Отож,
переданні рицарям частини королівських і передумовами "феодальної революції",
графських прерогатив (скажімо, судових тобто появи феодалізму, він уважає
функцій) докорінну перебудову всієї зовнішні чинники. Усе це, на його думку,
суспільної структури, "феодальну відбувалося так: До "феодальної революції"
революцію" ("мутацію"). Мовляв, саме зосе- кінця X — початку XI ст. політичне
редження в руках рицарства значної панування старої, каролінзької,
політичної влади дало можливість майже
всім його представникам обзавестися --------- 12 -----------
замками й остаточно поневолити селян,
перетворити їх на кріпаків. Сеньйоріальні
права стали надбанням не лише великих, а й
середніх і, навіть, дрібних феодалів; прак-
тично кожен із них організував сеньйорію.
Наступ феодалів на селян призвів у X—XI
ст. до уніфікації соціального статусу селян
різних категорій. Усі вони, і вільні й
залежні, стали кріпаками. Змінилося саме
уявлення про селянську волю. Вільним
вважали того, хто лише почасти звільнився
від феодальної залежності. Саме в X—XI ст.
у середовищі панівного класу з'явився новий
військово-служилий прошарок — рицарство,
без якого великі сеньйори не спромоглися б
організувати маєткову адміністрацію і
тримати в покорі селян, а також чинити опір
централізаторським зусиллям королівської
знаті супроводжувалося воєнним
пограбуванням завойованого люду. Коли ж
роль зовнішньої експансії різко зменшилася,
воєнне пограбування чужих народів посту-
пилося місцем воєнному пануванню над
власним народом. Відносний порядок і
законність Каролінзької доби заступило у X
—XI ст. феодальне свавілля, оплотом якого
стали численні новозбудовані замки*.
Масове закріпачення селян і посилення
феодального визиску наштовхнулися на
соціальний опір, здолати який феодалам
вдалося лише узгодженими зусиллями
світської і духовної гілок влади,
організацією Хрестових походів.
Концепція "феодальної революції" X—
XI ст. знайшла широку підтримку серед
французьких медієвістів, її поділяють також
деякі іспанські та італійські історики. Проте
має вона і своїх опонентів, особливо від
середини 90-х років XX ст.
Жоржу Дюбі та його учням дорікають за
те, що вони зводять феодалізм до системи
судово-політичного панування феодалів над
селянами. Тимчасом політична влада
феодалів виникла не на порожньому місті, а
великою мірою спиралася на успадковану
від минулих часів земельну власність. Самі
■
ЛЕКЦІЯ
1
якщо вона не привела до заміни одного
панівного класу іншим?
Підсумовуючи викладений матеріал,
можна стверджувати, що на нинішньому
етапі розвитку медієвістики немає єдиного
розуміння сутності феодалізму. Для одних
феодалізм — це політична роздробленість,
для інших — феодальна ієрархія. Деякі
дослідники вважають основною ознакою
феодалізму поєднання політичної влади з
власністю на землю, інші визначають його
як особливу форму власності й виробничих
зміни у суспільному житті, на які вказує
Жорж Дюбі, насправді були не "феодальною
революцією", а лише "перебудовою тієї
структури, яка зародилася значно раніше й
набула в X—XI ст. нової, більш зрілої
форми" (Ю. Л. Безсмертний).
Висловлюється також думка, що "феодальна
революція", якщо вона дійсно відбулася,
була не універсальним
(загальноєвропейським) явищем, а лише
французьким феноменом (Т. Біссон). Й
узагалі, концепція "феодальної революції",
як стверджували її критики, перебільшує
значення важливих суспільних змін у X—XI
ст., які насправді були наслідком ево-
люційних процесів (Д. Бартелемі). Після
наукової дискусії у другій половині 90-х
років XX ст. медієвісти почали відмовлятися
від самого терміна "феодальна революція"
як занадто радикального. Мовляв, що це за
"революція",
* У післявоєнний період археологи виявили в
Західній Європі руїни величезної кількості замків,
побудованих тоді, коли вже припинилися набіги
норманів, угрів та арабів. Жорж Дюбі вважає, що вони
слугували опорою соціального панування їхніх
власників над селянами.
13
Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії
відносин, а дехто — як систему особистих
зв'язків. Медієвісти визнають той
незаперечний факт, що феодалізм — це
сукупність суспільних явищ, проте не
можуть домовитися між собою, якому з них
віддавати перевагу.
До цих пір ішлося про європейське
Середньовіччя і європейський феодалізм. А
як сприймаються в науці ці історичні
категорії на матеріалах Сходу? Тут проблем
ще більше, і вони набагато складніші. Якщо
в європейській історії існував тисячолітній
розрив між античністю і новою добою, який
можна назвати "Середніми віками", то
історія Сходу, вочевидь, такого розриву не
знала. Соціально-економічні й політичні
структури Сходу в хронологічних рамках
стародавньої та середньовічної доби за-
лишалися традиційними, отож розчленувати
історичний процес на Сході на дві окремі
епохи — античну та середньовічну —
можна лише штучно. Те, що радянські
історики називали "східним феодалізмом",
на європейський феодалізм анітрохи не
схоже. Так, на Сході феодалів, як окремого
від державного апарату ієрархічно
структурованого класу, не існувало, його
замінювала держава, яка жила за рахунок
стягуваної із землевласників ренти-податку.
Системи васалітету та політичної роздроб-
леності Схід не знав, тому історики
здебільшого вважають, що поділяти історію
Сходу на стародавню і середньовічну
потрібно, проте виключно для зручності її
викладання, не пов'язуючи входження
Сходу до Середньовіччя зі зміною
рабовласницького суспільства феодальним.
Яку роль відіграв феодалізм в історії
людства?
Шляхи його становлення в різних
регіонах були неоднаковими. Одні народи
перейшли до феодалізму від ра-
бовласництва, інші — від первісності. Цей
перехід був за-
галом прогресивним явищем, оскільки
засвідчував поступальну ходу історії.
Феодалізм стимулював розвиток дрібного
самостійного селянського виробництва, яке
виявилося ефективнішим за латифундіальне
рабовласницьке. Хоча феодали здебільшого
й дерли зі своїх селян по сім шкур, усе ж
дещицю залишали й селянам. Феодально за-
лежний селянин був самостійним
господарем, заінтересованим у результатах
своєї праці.
Звичайно, феодалізм не був ідеальним
станом людства. Соціальною
справедливістю він не вирізнявся. Проти
свавілля королівських чиновників і
феодальних сеньйорів у Середні віки
боролися й селяни, й городяни. Допікали до
живого Європу впродовж усього
Середньовіччя міжусобні війни. Все ж
феодалізм був історично необхідною
ланкою для побудови нового суспільства,
яке, до речі, як і суспільство середньовічне,
мало не лише світлі, а й тіньові сторони.
Проблема періодизації середньовічної
історії
Загальновідомо, що будь-яка
періодизація залежить як від специфіки
предмета дослідження, так і від концепту-
альної озброєності автора, тому не може
бути ані досконалою, ані єдиною.
Періодизація історії Середніх віків не є
винятком.
Та й чи було Середньовіччя чимось
монолітним, щоб його запросто можна було
виокремити зі світового історичного
процесу? Адже люди, суспільно-політичні
структури й ідеї в різних регіонах, а також у
період його розквіту та добу занепаду були
такими різними! Враховуючи все це, варто
прислухатися до застереження фран-
цузького історика Г. Бернара, що "чим
загальнішою є періодизація [Середньовічної
історії], тим більш вона є суперечливою. Це
всього лише тінь, лише слово, зручне для відмінності середньовічний Захід упродовж
позначення певного хронологічного пласта, V—XV ст. протиставив себе грецькому
але вкладати у нього ще якийсь зміст Сходові й таки становив певну єдність.
небезпечно...". Зокрема, усі
Та попри всі регіональні і часові
14 15
ЛЕКЦІЯ 1 Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії

західноєвропейські країни сповідували доводила Середньовіччя до англійської

католицизм, визнавали верховенство революції 1640—1660 рр., проте не змогла
римського папи, користувалися латиною, переконливо довести, чому водорозділом
мали спільні (чи дуже схожі) вірування та між Середньовіччям і Новою добою має
ідеї, зачитувалися одними й тими ж книгами. вважатися саме англійська революція? У
Тому "виглядає законним бажання окинути пострадянській історичній науці XVI —
поглядом культуру усього [середньовічного] середину XVII ст. назвали Перехідним
періоду, відмічаючи, ясна річ, і риси нес- періодом від Середньовіччя до Нового часу,
хожості, й ті зміни, що відбувалися" (Г. іноді — Раннім новим часом. Це ознака
Бернар). зближення пострадянської історіографії зі
Передусім спробуємо з'ясувати, коли світовою історичною наукою, яка традиційно
почалося європейське Середньовіччя. У виводить XVI — першу половину XVII ст. за
трактуванні радянської історіографії — з хронологічні рамки Середньовіччя, а кінець
часу становлення феодалізму. А оскільки в Середніх віків датує або серединою XV ст.
різних регіонах феодалізм з'явився не (1453 р. — загибель Східної Римської
одночасно, то й початок середньовічної доби імперії,
радянські історики датували по-різному: для
Західної Європи — другою половиною V ст.,
коли загинула Західна Римська імперія (476
р.) і на її території розпочалися глибинні
соціальні зміни, для Візантії — кінцем IV ст.,
коли утворилася Східна Римська імперія (395
р.). Звичайно, цей хронологічний поріг умов-
ний, адже із загибеллю Західної Римської
імперії античність відразу не зникла, вона
відходила в минуле упродовж кількох
століть. Європа ставала "середньовічною", не
схожою на античний світ, поступово.
Немарксистська історіографія також вважає
початком Середньовіччя або дату загибелі
Західної Римської імперії, або 500 р. (лише
тому, що ця дата кругла), але, як уже
згадувалося вище, основною ознакою
Середньовіччя вважає не феодальну
власність, а політичну роздробленість та
феодальну ієрархію.
Ще умовнішим є датування кінця
середньовічної доби. Радянська історіографія
кінець Столітньої війни), або кінцем XV ст.
(дата відкриття Колумбом Америки). Втім
окремі французькі медієвісти подовжують
Середньовіччя до початку XVIII ст., до
середини XVIII ст., а Ж. Ле Гофф — до кінця
XVIII ст. (на його думку, менталітет
європейського селянства — основної маси
тодішнього населення Європи — залишався
середньовічним аж до Великої французької
революції (1789—1794 рр.). Отже, питання
про хронологічні межі європейського
Середньовіччя у медієвістиці залишається
дискусійним.
Тепер розглянемо питання про
внутрішню періодизацію Середніх віків.
У радянській історіографії добу
Середньовіччя, як уже зазначалося, доводили
до середини XVII ст. і поділяли на такі три
періоди (відповідно до концепції про
становлення, розквіт і загибель феодальної
"соціально-економічної формації"):
ранньофеодальний (кінець V — середина XI
ст.), розвиненого феодалізму (друга половина
XI— XV ст.) і період розкладу феодалізму й
зародження капіталізму (XVI — середина
XVII ст.).
У пострадянській медієвістиці, так само
16
ЛЕКЦІЯ 1
з'являються три світи: латинський
християнський (католицький), грецький
християнський (православний) і ара-бо-
перський мусульманський (ісламський). При
цьому християнський і мусульманський світи
ворогують між собою і не йдуть на
порозуміння. Період позначається вкрай
низьким рівнем освіченості та зростанням
залежності культури від християнської релігії
і церкви.
Другий період (друга половина XI—XIII
ст.) — доба розквіту (в уявленні частини
медієвістів — становлення та розквіту)
феодального суспільства. Оживає торгівля,
спостерігається загальне господарське
як і в західній, історія західноєвропейського
Середньовіччя хронологічно охоплює кінець
V — XV ст.* й поділяється на такі три
періоди.
Перший період (кінець V — перша
половина XI ст.) — перехідний від
античності й варварства до феодального
суспільства. Його характеризує економічний
занепад (згортання торгівлі й натуралізація
господарського життя), слабкі торговельні,
культурні й інші зв'язки між країнами та
регіонами. У ранньому Середньовіччі на За-
ході складається примітивна державність у
формі роз'єднаних королівств із
"провінційною сільською культурою" (Г.
Кенігсбергер). Відбуваються масштабні
міграційні рухи у формі завоювань. Антична
класова структура поступово замінюється
феодальною, формуються три основні сус-
пільні стани: духовенство, рицарство й
селянство. На місці колишнього греко-
римського християнського світу
* У західній історіографії історію Середніх віків
нерідко доводять лише до середини XV ст. — дати
загибелі Східної Римської імперії та закінчення
Столітньої війни.
17
Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії
пожвавлення, причому ремісниче виробництво
загалом набуває цехової форми. Відбувається
інтенсивна урбанізація Заходу, міста значною
мірою стають самоуправними (міста-комуни).
Формується бюргерство, основним заняттям
якого стають торгівля і лихварство. Панівне
становище в суспільстві посідає рицарство,
яке для цього обзаводиться феодальними зам-
ками. Складається васально-ленна система,
відбувається масове закріпачення селян. На
зміну й без того слабкій політичній
централізації приходить феодальна роздроб-
леність. Посилюється папство, яке прагне
створити універсальну церкву. Воєнно-
міграційні зусилля Захід спрямовує переважно
назовні (Хрестові походи). Спалахують
єретичні рухи, які нерідко набувають певного
соціального забарвлення. Виникають
католицькі ордени — опора папства.
Бурхливо розвивається культура,
поширюється освіта.
Третій період (XIV—XV ст.) — доба
поступової втрати Заходом специфічних
феодальних рис на рівні васально-ленних
зв'язків, що руйнуються. Рицарство як
військовий стан відходило у минуле, на зміну
йому приходило дворянство. Селяни
звільняються від кріпосної залежності.
З'являються паростки буржуазних відносин.
Загострюються кризові явища в суспільстві,
його лихоманять грізні соціальні вибухи.
Феодальну роздробленість змінює нова форма
держави — феодальна монархія зі становим
представництвом. Політичний універсалізм
поступається місцем національним державам.
Зміщується акцент із зовнішніх воєнних
кампаній на внутрішньоєвропейські війни.
Папство слабшає й назавжди втрачає свою
колишню могутність. За умов створення
національних держав і певної
політичної централізації засвідчує свою
неспроможність ідея універсальної
християнської церкви як уніфікованої
міжнародної організації. Зростає
секуляризація (звільнення від впливу церкви)
свідомості, поширюється світська освіта,
приходить раціоналізм, прокладають шлях у
науку дослідні знання, з'являються перші
паростки гуманізму і Відродження.
У західній медієвістиці є й інші варіанти
періодизації західноєвропейського
Середньовіччя. Зокрема, раннє Середньовіччя
ще датують V—X ст., або V — серединою XII
ст., або V—XII ст., високе Середньовіччя —
XI—XIII, або XIII — серединою XIV ст., пізнє
Середньовіччя — другою половиною XIV—
XV ст.
Отож, можна вважати, що періодизувати
історію середньовічної Європи, хай навіть із
численними застереженнями й натяжками,
удається. А як бути з періодизацією історії
Сходу? Європейські критерії для неї непри-
датні уже тому, що Схід не зазнав таких
радикальних змін соціальних і політичних
структур, які відбулися на Заході після
загибелі античного світу, "стародавність і
Середньовіччя стали для Сходу добою
існування в рамках однієї і тієї ж традиційної
структури" (Л.С. Васильєв). Перехід від
середньовічних до інших суспільних форм
там розтягнувся на кілька століть і ще й досі
не завершився. Отож, доводиться
задовольнятися суто умовними
хронологічними межами середньовічної доби
в історії Сходу, наближеними до
європейських. Так, одні автори датують
східне Середньовіччя III—XVII ст., інші —
першими століттями — серединою XIX ст.
Звісно, ці хронологічні рамки більше годяться
для зручності викладання історії та написання
підручників, аніж для характеристики
історичних процесів на Сході.
Середньовіччя й сучасність
 Але чи варто туманіти над реконструкцією Дає, і чимало. Вже перше знайомство з
історії середньовічної Європи? Чи дає вона Середньовіччям переконує, що хоча воно й
бодай щось для розуміння сучасної історії? відда-
18 19
ЛЕКЦІЯ 9 Державно-правовий устрій

зуміло, формував своє оточення з політичні зміни? По-перше, за умов

одноплемінників, тому й воно було, так би загального економічного зростання прийшло
мовити, наднаціональним. переконання, що держава має бути державою,
Приблизно до XIII ст. (особливо в XI ст.) у а не вотчиною монарха. Цьому сприяли
Західній Європі створювалися імперії — представницькі органи, які перетворилися на
обширні держави, «приречені на розпад уже у органи державні, спроможні самостійно
другому чи у третьому поколінні» (Г. вирішувати складні правничі, фінансові та
Кенігсбергер). Цей процес зумовлювався інші питання. По-друге, зростало коло осіб,
передусім непомірною амбіційністю залучених до системи державного правління,
можновладців. Хоча влада імператора загалом причому з числа не лише духовних осіб, а й
майже нічим не відрізнялася від королівської, мирян. Серед королівських канцеляристів,
усе ж вона вважалася престижнішою, скарбників і суддів побільшало
імператор ніби піднімався над звичайними професіоналів. По-третє, агресивним
монархами («корольками», як їх називали у XII можновладцям ставало дедалі важче завойову-
ст.). Це пояснює, чому непоодинокі володарі вати нові території й прилучати їх до своїх
прагнули будь-що підгребти під себе сусідні володінь.
королівства й домагалися від папи
імператорської корони.
Проте життя брало своє — і мода на
політичний універсалізм зрештою минула. У
XIII—XV ст. на зміну універсальним державам
приходили держави національні. З'явилися і
їхні офіційні назви. Так, король Філіпп Август
на початку XIII ст. уперше титулувався як
«король Франції», тоді ж з'явилася і назва
«королівство Франція». З кінця XIII ст. ця
новація поширилася на всі держави Західної
Європи. На зміну королівським резиденціям
прийшли столиці, уточнювалися державні
кордони, державний прапор замінив особисті
хоругви і стяги вельмож. Визрів і зміцнів
національний патріотизм. Все це призвело
зрештою до згасання політичного
універсалізму. Середньовіччя втрачало свою
політичну феноменальність. На схилку
Середньовіччя було закладено основи сучасної
європейської, і не лише європейської,
державності.
Однак чим були викликані ці важливі
 Правові норми
Складовою частиною державотворчого
процесу було також формування судово-
правової системи.
У ранньому Середньовіччі Західна Європа
користувалася окремими нормами римського
права, а також звичаєвим правом германських
народів та едиктами (указами) монархів
варварських королівств, які поступово були
оформлені як писані закони. Поєднанням
римського і варварського права став, зокрема, на
початку VI ст. Римський закон вестготів (чи Звід
Аларіха). Завдяки цьому кодексу європейські
правники упродовж кількох століть мали мож-
ливість знайомитися із римськими правовими
нормами.
Оскільки жодна юридична пам'ятка не могла
все передбачити, то поряд із писаним правом
широко використовувалася також усна
традиція, яка «не знала інших гарантій, окрім
пам'яті» (М. Блок). Багато важили свідчення
очевидців. У договірній практиці вдавалися до
мови жестів. Скажімо, передачу права на
землю,могла символізувати передача з рук у
руки грудки землі чи соломинки.
180
ЛЕКЦІЯ 9
перед державно-правовим устроєм Римської
імперії, вважали Дігести (діяли в Італії) та Звід
римського цивільного права (був чинним на
території Європи) вершиною правничої думки.
Для тлумачення цих юридичних пам'яток вони
застосовували суто лінгвістичний аналіз.
Глосатори доклали титанічних зусиль, аби
ліквідувати термінологічні розбіжності й заплутані питання системи адміністративного
узагальнити римські правові норми. Вершиною
діяльності глосаторів стала знаменита праця
Аккурсія Глоса Омарія (середина XIII ст.),
досконаліша навіть за Дігести. У нинішній
юриспруденції ця праця вважається класичною.
Серед глосаторів не було одностайності в підході
до права. Деякі з них ратували за удосконалення
Економічне піднесення у Західній Європі
стимулювало розвиток правової думки,
оскільки воно потребувало відповідного
правового забезпечення. «Навряд чи знай-
деться в європейській історії період, у якому
так виразно простежувався зв'язок між
економічними та юридичними успіхами, як у
період Середньовіччя» (Е. Аннерс).
Життя не стояло на місці — закони
доводилось постійно удосконалювати.
Виникали нові правові звичаї, які до-
повнювали усталені правові норми чи
замінювали їх.
Осередком правових знань у Західній
Європі стала Італія, яка входила до складу
Візантійської імперії. Вчені знаменитої
Болонської школи — першого середньовічного
європейського університету — не лише
готували знавців права, а й розробляли саме
право, писали юридичні трактати.
В Італії склалася школа глосаторів, яку
заснував видатний італійський юрист Ірнерій
(XI—XII ст.). Удаючись до схоластичних
методів, глосатори коментували знамениті
Дігести імператора Юстиніана, залишаючи на
полях рукопису свої помітки — глоси.
Схоласти-глосатори схилялися
181
Державно-правовий устрій
правових норм, щоб надати їм більшої
справедливості Я законності, інші вважали, що
закони не обговорюються, а беззастережно
виконуються (дура лекс, сед лекс).
Глосатори мали у правничому житті Європи
незаперечний авторитет. Вони вміли «спокійно
аналізувати гострі політичні проблеми, складні й
апарату, виділити з багатьох другорядних питань
найважливіші й спростувати будь-яку систему
аргументів, скориставшись логічними огріхами й
супереч-; ностями у доказах опонентів» (Е.
Аннерс). Через це глоса-і торам надавали
найвищі посади при королівських дворах, а
західноєвропейська система юридичної освіти
мала ве-І личезний вплив на світову.
У Південній Італії склалася ще одна правнича
школа — пізніх глосаторів (чи консиліаторів —
"радників", "консультантів"), найвидатнішим
представником якої був Бартоло де Сассоферрато
(XIV ст.) — автор фундаментальної праці Опера
омніа. Консиліатори надавали послуги
державним установам та приватним особам як
юридичні консультанти і третейські судді. Вони
першими ввели в ужиток поняття "юридична
особа", створили ба гатющу юридичну
літературу, в якій римське право доповнювалося
місцевими юридичними нормами.
Поряд із цивільним правом, у середньовічній
Європі не менш бурхливо розвивалося право
канонічне (церков не), яке спиралося на римську
юриспруденцію. Духовен ство керувалося
ухвалами християнських зібрань і церкон них
соборів, які вважалися чинними в судовій
практиці,
Утворилася школа декретистів, які
започаткували багатющу церковно-правову
літературу. Так, у середині XII ст. нихованець
Болонського університету Граціан склав Уз-
годження суперечливих канонів (Декрети
Граціана). До цієї праці увійшло майже 4000
витягів із ухвал Вселенських соборів, папських
постанов та інших джерел, об'єднаних
коментарем. Його колега Петро Ломбардець,
паризький єпископ і доктор теології у школі при
Соборі Паризької Ьогоматері, написав працю
Чотири книги висловлювань, яка служила
типовим підручником із теології в середньо-
вічних університетах. У XIII—XIV ст. церковні
юристи підготували чотири компіляції, які склали
Звід церковного права (Корпус юріс каноніцис).
Хоч яким шанованим було в усій
середньовічній Європі римське цивільне право,
воно не мало такого всеосяжного впливу на
тогочасне правосуддя і громадський порядок, як
право канонічне, котре стало "могутнім
знаряддям іміцнення й розвитку церковної влади
та перебудови соціальної структури суспільства в
потрібному для церкви руслі" (Е. Аннерс). За
понтифікату Геласія (наприкінці V ст.) церква
розробила доктрину Двох мечів (духовного і
цивільного), згідно з якою Христос володів
обома "мечами" — духовним і цивільним, тобто
абсолютною судовою ішадою. Христос поділив
цю владу між імператором (йому піп передав
мирський меч — право бути суддею в усіх без
шшятку мирських питаннях), і папою (вручив
йому меч цс/жовний — абсолютну владу над
церковною організацією). Ця політико-правова
доктрина була сформульована і благим наміром
захистити церкву від зазіхань світської Ідади.
Проте в IX—X ст. вона стала теоретичним
підгрун-пім для не менш амбіційних претензій
папства на все-■нське панування, сприяла
посиленню авторитету і значення канонічного
права в пізньому Середньовіччі.
Церква з корисливих міркувань відшліфувала
до блис-і\ право заповідання майна й
максимально спростила інпо реалізацію (для
того, щоб відписати майно церкві, и.піже не
потребувалися юридичні формальності). Ка-
нонічне право контролювало норми моралі та підлягали спра-ми про лихварство та ренту
сімейно-ИЛюбні стосунки. Церковній юрисдикції (церква засуджувала наживу).
182 183
ЛЕКЦІЯ 9 Судочинство

Втручання церковної юрисдикції у світське Життя в середньовічній Європі нуртувало —

життя було сприйняте суспільством загалом
толерантно. Купецтво! взагалі охоче зверталося суддям не загрожувало безробіття. Однак
до церковного суду, оскільки ЙОІ го процедура примітивність судової організації
була простішою (позивача могла представляти (розпорошеність судової влади, безнадійна
довірена особа) й дешевшою. заплутаність і низька ефективність юридичних
Існували певні відмінності між міським і повноважень)
сільським правом. Сільська юрисдикція 184
зосереджувалася на захиеіі прав власності й
володіння, міська ж — на інтересах торгівлі.
Пам'яток сільського права, побудованого на фео-
дальному денному праві, збереглося мало, вони
вирізнялися невисоким фаховим рівнем. Міське
право репрезентували рішення міських рад
(магістратів), обов'язкові для городян. Ці
рішення спершу заносилися до протоколів
(міських книг), а згодом були оформлені в
офіційно видані міські закони. У пізньому
Середньовіччі утворилися великі; юридичні
об'єднання міст, де вищою судовою інстанцією
вважалася Рада міста-метрополії. Зокрема, у
Ганзі цю місію виконувала Рада міста Любека,
юридичну прерогативу якої визнавали близько
100 дочірніх міст. Набуло поЩ ширення в Європі
також міське право Магдебурга.
Середньовічне карне право керувалося
принципом "еквівалентного покарання",
спираючись на окремі принципи Святого
Письма ("... даси душу за душу, око за око, зуба
за зуба, руку за руку, ногу за ногу, опаренння за
опа-рення, рану за рану, синяка за синяка" (Вихід,
21, 23—-25)). Вважалося, що Бог іншого
покарання не визнає. Щоб покарання виглядало
ефективнішим, злочинців страчували
мученицьким способом. Фальшивомонетників,
наприклад, живцем варили, тобто позбавляли
життя так, як вони виливали фальшиві монети.
Отже, середньовічна Європа не розробила
настільки якісного законодавства, щоб його
можна було вважати гуманним і спроможним
забезпечити суспільний мир і злагоду.
 Державно-правовий устрій
середовищі й обзавелося з цією метою власним
игрідко змушувала сторони оминати суддів судочинством. Те ж саме зробили й інші
суспільні стани. Отож, суд у середньовічній
десятою доро-і'ою і йти на примирення. Європі зрештою перетворився на становий:
Чому кожен феодал прагнув урвати собі шмат феодали мали свій суд, духовенство — свій,
судової їлади, сприяючи тим самим
неймовірному розпорошенню судової функції? - 185 --------------
Це пояснювалося тим, що судова Ілада давала
можливість феодалам тримати в послуху
і г ' і и н , збагачуватися за рахунок судових
штрафів і конфіскації майна, перетворюючи
традиційні підношення феодалам на обов'язкові
побори.
Справляти судові функції в Середні віки було
нескладно. Суддям цілком вистачало "трішки
пам'яті, і трішки практики" (А/. Блок). Якщо
справа видавалася надто запитаною, вирішення
її можна було передоручити Господу Ьогу —
призначити Божий суд (Бог, мовляв, не схибить).
Судді задовольнялися найпростішими доказами
вини, свідків заслуховували вряди-годи, до того
ж свідчення просто фіксували на папері, але не
аналізували.
Утім, судді відповідали за правильність
винесених вироків. Суддю, через помилку якого
страчували невинного, імушували публічно
покаятися (цим його, до речі, рятували від
помсти родичів страченого).
У пізньосередньовічній Франції публічне
покаяння було таким. Суддя особисто знімав із
шибениці тіло безневинно страченого, цілував
його в губи (цим він нібито повертав небіжчикові
зганьблену честь) і переносив його в церкву чи в
дім родичів. Якщо тіло вже розклалося, цю
малоприємну процедуру суддя проробляв з
"імітацією (страченого) в натуральну величину".
Таким покаранням за допущену помилку суддя
рятував своє життя, а часом-іберігав і посаду.
Отже, суспільство визнавало за суддею право
на помилку та її виправлення, засвідчуючи тим
самим і невблаганність, і милосердя Феміди.
З появою міст, а відтак і пожвавлення
торгівлі, практичне купецтво, не покладаючись
на перевантажені суди, прагнуло власними
силами залагоджувати конфлікти у своєму

ЛЕКЦІЯ 9
городяни — свій. Свого суду не мали тільки селяни: вонж
підлягали судовій владі своїх панів та призначуваних ни» ми
суддів. Вотчинник міг за власним розсудом милувати чи карати
підданих. Передання вотчинникам цілковиті юридичної влади
над селянами відбулося внаслідок поширення імунітету.
Судова система ускладнювалася й набувала регіональ* 1 них
особливостей. Так, у державі Меровінгів судові фупк ції виконували
королівські чиновники -- графи, які під час інспекційних поїздок по
округах скликали усіх віл і» них людей на свій суд. На скликаних
судових асамблеях обирали юристів, які ухвалювали вироки. Графи
лише за безпечували виконання цих вироків. Проте часто скликати
асамблеї було незручно й обтяжливо для населення. Тому Карл
Великий реформував судову систему. Відтоді загальні асамблеї
скликалися рідше, графи розглядали лише "великі справи",
дрібними ж позовами займалися їхня помічники — сотники чи
наглядачі. Спочатку винести смертний вирок чи обернути в рабство
вільну людину міг лише графський суд, але поступово "право
меча" (право карати на горло) прибрали собі й дрібніші феодали. У
Франції та Північній Італії домінувала сеньйоріальна юстиція.
Колишні сотенні та окружні суди там швидко зникли, одначе
графський суд зберігся. В Англії ж судові компетенції були
поділені значно чіткіше. Графський суд там опікувався власними
справами і втручався в судові процеси лише тоді, коли нижча
судова інстанція виявляла свою безпорадність. В англійській
судовій системі не існувало відмінностей між вищим і нижчим
правосуддям. Повсюдно в Європі вищою судовою інстанцією був
монарх. Французький король судив лише найбільших феодалів та
осіб, безпосередньо залежних від нього. Німецький імператор
приділяв більше уваги судочинству, проте і його суд був доступним
не для багатьох. Дійти аж до трону за правосуддям дрібні феодали
могли хіба що у мріях. Для залагодження своїх справ вони
зверталися від одного сеньйора до іншого, згідно з ієрархічною
градацією, наражаючись тим самим на зрозумілу небезпеку.
Сеньйори не відмовляли їм у судових послугах, бо така відмова
вважалася тоді злочином. Вирок у сеньйоріальному суді здебіль-
шого залежав від наслідків поєдинку.
186
ЛЕКЦІЯ 9
правової системи, яке б функціонувала по-справжньому послідовно й
об'єктивно.
ч
Державно-правовий устрій
Сеньйоріальнии суд, як правило, був лише імітацією
Ьраведливості. "В'язниця, шибениця, ганебний стовп — ні
похмурі продовження сеньйоріального трибуналу ї м / н и є
символізували придушення, аніж правосуддя" Ж. Ле Гофф).
Королівська юстиція краще захищала пра-ил простого люду.
Сам факт її існування підтримував у п.п атьох "почуття власної
гідності як підданих держави, імонукаючи до опанування
елементами правової грамотності" (Є. В. Гутнова).
З XII ст. сеньйоріальні суди почали втрачати своє значення.
Королівські судді роз'їжджали по країні, надавали правничу
допомогу місцевим судам присяжних, обмежуючи сферу впливу
сеньйоріальної юриспруденції. Отож, судочинство йшло в ногу
з процесом політичної централізації.
Судові вироки з часом ставали дедалі жорсткішими. Річ у
тім, що м'якість покарань, притаманна для раннього
Середньовіччя, себе не виправдала, оскільки призвела лише до
спалаху кривавої помсти та насильства. Тому близько X ст.
церква виступила за введення — з профілактичною метою —
тілесних покарань (раніше суд здебільшого вимагав
матеріального відшкодування заподіяних ібитків). У період
Першого Хрестового походу карний кодекс Західної Європи
значно посуворішав — мірою покарання за злочини стали
каліцтво та страта. Чимало конфліктів залагоджувались через
поєдинки.
Спираючись на удосконалення правових норм і судової
практики, окремі можновладці здійснили спробу покласти край
вакханалії насильства. Вони зобов'язали підданих обстоювати
свої права за допомогою судових позовів, а не зброї. Проте
досить швидко з'ясувалося, що слово — це та сама зброя, тільки
підступніша. Монах Гал-берт (XII ст.) бив на сполох: спроба
навести порядок за допомогою юристів може обернутися ще
більшим безладдям, бо численні крутії запросто домагаються
свого підкупом і обманом.
Отож, особливістю західноєвропейського середньовічного
судочинства була його розпорошеність (майже кожен феодал
виконував судові функції) та сеньйоріальнии характер.
Середньовіччя не створило досконалої судово-
187
ЛЕКЦІЯ 10
ВІЙНА. ДИПЛОМАТІЯ
Література
Аннерс 3. История европейского права / Пер. со швед.
Москва, 1994.
Блок М. Феодальне суспільство / Пер з фр Київ, 2002.
Все начинаетея с десятиньї: Зтот многоликий иалоговьій
мир / Пер. с нем. Москва, 1992. Гутнова Е. В. Государство в
структуре и зволюции феодального общества // Всеобщая
история: дискуссии, новью лодходьі. Вьіп. 2. Москва, 1989.
Двор монарха в ередневековой Ейропе: явление, модель,
ереда. Вьш. 1. Москва; Санкт-Петербург, 2001.
Колесницкий К. Ф. Феодальное гоїсударство (УІ-ХУ
вв.). Москва, 1967.
Корсунский А. Р. Образование раннефеодального государства
в Западной Европе. Москва, 1963. Политические структури
зпохи фіеодализма в Западной Европе (VI—XII вв.).
Ленинград, 1990. Право в ередневековом мире. Вьпп. 1.
Москва, 1996. Вьіп. 2—3. Санкт-Петербург, 2001. Цатурова
С. К. Офицерьі власти: Парижский парламент в первой трети
XV вска. Москва, 2002. Хачатурян Н. А. Сословная монархия
во Франции XIII—XV вв. Москва, 1989.
Харизма королевской власти: миф; и реальность. Материальї
круглого стола // Сре^днис вска. Вьш. 58. Москва, 1995.
ЛЕКЦІЯ 10
До війни у суспільстві ставилися по-різному. Церква,
скажімо, з одного боку, засуджувала кровопролиття, була
ініціатором руху за Божий мир, спрямованого проти
грабіжників і порушників громадського спокою*, а з іншого —
виправдовувала і навіть сакралізувала ті війни, які сприяли
посиленню її впливів. Папи обіцяли прощення гріхів тим, хто зі
зброєю в руках захищатиме Римську церкву. Попри те, що
>' Причини воєн. Війна і суспільство в Військова система
» Воєнні кампанії * Зброя і військове спорядження
• Дипломатія
Причини воєн. Війна і суспільство
Середньовіччя в Західній Європі — це період майже
перманентних воєн. Проте не слід вважати, що воно жило лише
воєнними пристрастями й турботами. Простий йод завжди з
нетерпінням очікував завершення чергового ноенного конфлікту,
щоб повернутися до мирної праці. Селяни не надавали особливого
значення тому, хто вийде переможцем зі збройної сутички, бо знали,
що заміна одною сеньйора іншим у будь-якому випадку не принесе
їм
полегшень.
Причини середньовічних воєн були традиційними. Ці "людські
жертвопринесення ідолові влади" (О. Круглов) найчастіше
спалахували через заздрісне бажання заволодіти чужим
(природними багатствами, торговельними шляхами чи купецькими
центрами тощо). Спрацьовували непомірні амбіції можновладців,
їхні прагнення поквита-іпся за образу, покарати неслухняного
васала, зміцнити спої позиції, взяти гору в давній суперечці.
Середньовіччя шало війни релігійні, ідеологічні, громадянські, а
також шини заради слави, розваги чи пригод. Як зауважив до-
іе и н и к із "Сатирикону", "траплялося, що війни не мали ніякої мети,
а проте велися з незмінною хоробрістю й
шпалом".
Звичайно, війни Середньовіччя мали свої особливості, проте
середньовічним феноменом вони не були. їх цілком можна вважати
спадкоємицями античних воєн і предтечею воєн Нового часу.
189
Халкедонський собор (451 р.) заборонив монахам вступати до
війська, а Трибурзький синод (895 р.) — проводити заупокійну
службу по тих кліриках, які загинули у збройній сутичці чи на
війні, це були марні спроби покласти край насиллю. Чимало
духовних осіб брали безпосередню участь у воєнних кампаніях,
навіть папи часом бралися за зброю (у середині X ст. Іоан XII
особисто брав участь у захисті Рима). Сама релігійна атмосфера
сприяла мілітарним настроям, адже "духовне життя упродовж
тривалого часу було глибоко пройняте усвідомленням
безперервної, нещадної боротьби небесного воїнства з
диявольськими легіонами" (Ф. Контамін).
Так само суперечливо ставилася до війни й світська влада. З
одного боку, вона намагалася запобігти проявам надмірної
войовничості в суспільстві, виступала проти приватних воєнних
конфліктів (щоб закріпити за собою монополію на війну), а з
іншого — сама ініціювала війни й була заінтересована в
існуванні озброєних і навчених військовому ремеслу підданих.
Влада ніби й домагалася, щоб війни були менш жорстокими,
стримувала розгул воєнної стихії, проте водночас сама вела
тотальні війни й практикувала масове знищення людей.
Хоча войовничості середньовічному люду не бракувало, все
ж він розрізняв війни загарбницькі і війни справедливі.
На початку XIII ст. справедливими вважалися ті війни, які
характеризувалися такими п'ятьма ознаками: 1) велися з метою
повернення захоплених володінь чи захисту вітчизни; 2) були
оголошені особисто монархом, причому лише у разі нагальної
потреби; 3) не були викликані по-
* Цей масовий рух сприяв формуванню принципу недоторканності особи й
майна тих, хто не брав безпосередньої участі у воєнних діях, але він не посягав
на право монарха чи князів вести війни.
190
ЛЕКЦІЯ 10
лися, окрім воїнів, також допоміжні сили — для ремопп і
зведення фортець на прикордонні.
У X—XIII ст. у військовій системі Західної Європи
Війна. Дипломатія
чуттям ненависті чи ненаситною зажерливістю; 4) якщо їм не
було альтернативи; 5) якщо в них брали участь
тільки миряни.
Антивоєнні настрої заходили іноді так далеко, що злом
проголошувалися воєнні дії не лише проти християн, а й проти
іновірців. Так, Гугуччо, "найбільший знавець канонічного права
в Середні віки" (Ф. Контамін), допускав наявність у сарацинів
певних прав на заселені ними території, заперечував право
християн винищувати сарацинів лише тому, що вони "невірні",
навіть заради їхнього навернення. Він уважав, що лише папа
може оголошувати Хрестовий похід, бо інакше світська влада
будь-яку воєнну кампанію називатиме "священною війною".
Лунали в Середні віки й пацифістські заклики. Так,
англійські лоларди рішуче заперечували будь-яке фізичне
насильство, вважали вбивцями тих суддів, котрі виносили
смертний вирок. Проте загалом переважали мілітарні настрої.
Спершу вважалося, що війна — заняття вельможних, проте
поступово — за ситуації, коли знатні й простолюд билися пліч-
о-пліч — визрівала упевненість, що зброя облагороджує
кожного, хто тримає її в руках.
Військова система
Варварські королівства, на відміну від Римської імперії, не
мали регулярних армій. В них кожна соціальна група чи сім'я
сама дбала про свою безпеку. Король закликав до війська усіх
спроможних носити зброю, причому упродовж усієї воєнної
кампанії вони мали самі себе утримувати. За ухиляння від
військової служби страчували. У франків військову повинність
виконували не лише вільні, а й літи (напівраби) та раби. У
вестготів із невільників складалося ядро війська. Щоб
військовий механізм працював бездоганно, дозволялося усім
носити зброю.
За Каролінгів військові сили складалися з дружинників,
підпорядкованих безпосередньо монархові, пов'язаних із ним
особливою клятвою, та загонів із адміністративних округів.
Великі армії формувалися як за етнічним, так і за
адміністративним принципом. До війська залуча-
191
Війна. Дипломатія
з'явилися значні регіональні відмінності. Так, у Франції, яка на
той час була роздроблена на десятки й сотні майже
самостійних герцогств, маркграфств, графств, баронет, ледь
 не кожна з цих "держав у державі" мала свої військові сили й
могла оголошувати війну й укладати мир. Не дивно, що полум'я
міжусобних чвар у цій країні не вщухало. У нескінченних
воєнних баталіях значну роль віді гравали замки, що належали
місцевим володарям, їхні' родичам і васалам чи були незаконно
побудовані або ж захоплені магнатами й усілякими
авантюристами. Ядром французького війська стало рицарство.
Проте й піхота відігравала в ньому поважну роль. Селяни,
мобілізовані до війська, не лише виконували ремонтно-
будівельні і транспортні роботи, а й брали безпосередню участь у
боях.
Англосакси спершу створили низку королівств, кожне з яких мало
власну армію. Проте невдовзі вони утворили єдине королівство з
армією, що підлягала монархові. Вирішальну військову роль в
Англії відігравало не народне ополчення, а королівські
дружинники. Однак напередодні нормандського завоювання Англії
в ній відродилося народне ополчення: велике (оголошувалася
загальна мобілізація вільних людей) і мале (від кожної сім'ї, згідно
з датським правом, призивався один чоловік, а п'ять портових міст
виставляли від кожних 60 сімей озброєний екіпаж військового
судна та 60 воїнів-веслярів). Вільгельм Завойовник навербував
військо зі світських баронів, зобов'язавши їх нести безоплатну
службу: під час війни — двомісячну, в мирний час — 40-денну.
Водночас використовувалося й народне ополчення та здійснювався
військовий найм. У Німеччині кожне королівство мало свої
війська. Велика, королівська, армія складалася з окремих
формувань на територіальній чи навіть етнічній основі. Ані король,
ані магнати не мали права вимагати від своїх васалів безоплатної
чи безстрокової військової служби. Монарх міг доручити військове
командування відразу двом особам: світській і духовній (герцогу та
єпископові), як це повелося ше з часів Каролінгів.
192
ЛЕКЦІЯ 10
У другій половині XII ст. увійшли в практику щитові гроші —
відкупні від військової служби. Причиною цього явища була
демілітаризація окремих васалів, зростанні грошового обігу,
поява місцевих чи іноземних рицарі», готових за платню нести
безстрокову службу. Нерідко мі роль призивав до війська лише
Нормани Північної Європи (вікінги) жили у воєнізо-п.іііому
суспільстві, де кожен чоловік "до самої смерті не рпі іучався зі
зброєю" (Ф. Контамін). їхні загони, які зде-іни.того складалися
з кількох сотень воїнів, здійснювали їй і подівані сміливі набіги
одночасно на суші й на морі, имкористовуючи свої судна та
захоплених у ворога коней. ( учасники вважали їх дуже
жорстокими, підступними й їухналими.
Іспанія практикувала кілька типів воєн. Це міжусобні
конфлікти магнатів, війни з арабами-мусульманами, великі
походи під проводом короля чи його намісника, ло-■льні
кампанії, організовані здебільшого містами. В разі морожого
нашестя створювалося народне ополчення. У пін країні були
"модними" раптові набіги на сусідні тери-врії. В одній із хронік
ці події описані так: "Щоденно із ілмків виїжджають великі
групи рицарів... і, розсипавшись направо і наліво, грабують
околиці Севільї, Кордони і Кремони, залишаючи після себе
згарища".
Воєнна перевага угрів (мадярів), які упродовж кінця IX —
середини X ст. здійснили з Паннонської рівнини понад три
десятки спустошливих набігів на сусідів, поля-іала у їхній
мобільності та несподіваності нападу. Воче-ипдь, грабіжницькі
напади влаштовувала аристократична меншість, тоді як народні
маси швидко стали осілими мирними землеробами. Облогових
пристроїв угри не мали, тому на замки і захищені міста вони
нападали рідко, іііімежуючись спустошенням їхніх околиць.
У XII—ХНІ ст. ядром європейських армій, як і раніше,
іалишалося рицарство. Проте стати рицарем для багатьох було
непосильним тягарем. Рицарська зброя та спорядження
коштували дуже дорого; навіть звичайний рицар мав привести з
собою коня і двох помічників, знатний В — двох коней і почет
із п'яти осіб. Тому власники римарських ф'єфів почали під
різними приводами ухилятися від посвяти в рицарство (а відтак
— від рицарської служби), що особливо проявилося в Англії
наприкінці ХНІ ст. Як і раніше, важливу роль у війську
відігравали лучники й арбалетники. Це були здебільшого
піхотинці, але з'явилися також кінні арбалетники (легка
кавалерія).
1 Історія середніх віків. ------------------- "І 93 -----------------
Війна. Дипломатія
частину своїх васал і н, іншим же дозволяв споряджати на власні
кошти певну кількість воїнів.
До початку XIV ст. у Франції система обов'язкової військової
служби по суті розвалилася. Це стало насліл ком передусім
територіальних обмежень (тулузці не хотіли служити за межами
графства Тулузького, шампанці — ні межами Шампані і т. ін.). В
Англії принцип загальної військової повинності, навпаки,
працював ефективно. ЦІ пояснювалося збереженням у ній давніх
англосаксонській традицій, досконалою державно-
адміністративною органі* зацією, живучістю общинної
свідомості. Англійський ко| роль Генріх II Плантагенет зобов'язав
кожного власники рицарського ф'єфу мати зброю і військове
спорядження. Менш успішну спробу запровадити в державі
загальну військову повинність здійснив у скрутній ситуації також
французький король Філіпп IV Красивий.
Дедалі ширше практикувався військовий найм — ос« кільки
людей, змушених через життєві обставини шукати заробіток,
завжди було вдосталь. Найманців, які жахали населення своїм
розбоєм і мародерством, охоче набирали з воєнних міркувань.
Вважалося, що вони високопро-фесійні вояки. Особливої слави
зажили арабські лучники, італійські арбалетники, гасконські
піхотинці.
На схилку Середньовіччя (XIV—XV ст.) в Англії відійшли в
минуле війська, що складалися з рицарів, зобов'язаних нести
феодальну службу, а залишилися, набрані військовими
комісарами, національні підрозділи та звичайні добровольці. У
Франції, як і раніше, долю воєнних операцій вирішували
важкоозброєні вершники за підтримки лучників і арбалетників.
Чимало воїнів билися пішими лише тому, що через свою бідність
не могли обзавестися бойовим конем. В Італії ядром війська були
найманці— кондотьєри. Там існували цілі родини, які постачали
сус^ пільству таких вояків.
194
ЛЕКЦІЯ 10
між Тевтонським орденом і його сусідами, експаж і < турків-
османів, війна Червоної і Білої троянд в Англії (1455-1485).
Як і раніше, в XIV—XV ст. воєнні конфлікти між дно-і ма
великими державами були рідкістю. Війну здебільшогОИ вели
"дрібні загони під командуванням капітанів чи, точніше,
проводирів банд" (М. Дефурно). Французький!! історик-романтик
Ж. Мішле писав, що у Франції післі бою під Пуатьє "шляхи
Суттєвої відмінності між воїнами, які несли обов'язкову
військову службу, і воїнами-добровольцями ще не ь\іо. Це
пояснюється, мабуть, тим, що і ті, й інші одержували платню, а
тому охочих служити безплатно зголошувалося небагато.
Наприкінці Середньовіччя почали формуватися ■остійні армії.
Одну з перших спроб сформувати постійну ■хоту здійснив
французький король Людовік XI, йому наслідувала іспанська
монархія. Проте окремі держави Вкажімо, Англія) не квапилися
запроваджувати нові вій-і і.кові структури, до того ж професійні
армії в бою ще не Почувалися упевненіше за традиційні.
Армії, хоч як це дивно, залишалися невеликими, налічували
щонайбільше кілька десятків тисяч вояків. Особливо вражає
неправдоподібно малий склад тодішніх міських і фортечних
гарнізонів. Так, у роки Столітньої війни м. Руан, тодішній оплот
англійського панування у Франції, захищали двоє
важкоозброєних вершників, 12 піхо-і і п і ц і в і 38 лучників. Менш
важливі укріплення захищали 5 -6 важкоозброєних рицарів чи
десяток лучників. Зламати опір такого "гарнізону" було неважко,
особливо, якщо ндавалося напасти зненацька.
Склад армій був надзвичайно строкатий. Крім рицарських
загонів, до них входили допоміжні війська, що складалися з абияк
озброєних селян, жебраків, бродяг, колишніх в'язнів, маркітанок,
прислужниць, повій (у тому числі — озброєних "дам" і
"баронес"). Уся ця публіка поводилася досить безцеремонно.
Нерідко до війська потрапляли навіть монахи та клірики.
Збереглися спогади Фруассара про одного капелана (приватного
священика), Який так завзято ганявся з сокирою за ворогами, що
його підвищили по службі.
Воєнні кампанії
Варварські королівства спиралися на давні військові радиції,
завдяки яким погано вишколеним і не краще озброєним
варварським племенам удалося повалити Римського колоса.
Військові загони варварів застосовува-
--------- 195 ------------
Війна. Дипломатія
перетворилися на скупчення рої бійницьких гнізд, села — на
поля битви. Війна велася по всюдно, й годі було зрозуміти, де
ворог, а де друг".
Зросла роль піхотинців, які не потребували коней і зан
довольнялися простою зброєю, а тому обходились дер жавній
казні значно дешевше, аніж вершники-рицарі. ІІІІ полі бою
піхота билася злагоджено і не поступалася рица рям, успішно
протидіяла атакам кіннотників. Особливо славились озброєні
алебардами швейцарські піхотинці яких охоче наймали на
службу іноземні держави. Зростам авторитет і німецьких
ландскнехтів, "нестримних і диких" (Ф. Контамін), великих
майстрів воєнного грабунку. Роль рицарів з появою вогнепальної
зброї, навпаки, зменшува лась. Змінився характер рицарських
турнірів, які вже не імітували справжню битву, а "скоріше стали
ритуалізова-ним спектаклем.., демонстрацією дедалі жорсткіших
ети кетних норм" (Ф. Контамін).
Полум'я війни тривалий час не згасало й після її офіційного
завершення. Оскільки регулярної армії ще не існувало, король
після того, як війна закінчувалася, від* пускав лише допоміжні
війська, а загони пожадливих най-1 манців тимчасом й надалі
реалізовували горезвісний» принцип "війна годує війну".
Французькі "шкуродери",Я італійські кондотьєри, німецькі
ландскнехти, албанськіШ стратіоти та інші доводили до розпачу
середи ьовічнийЯ люд своїм розбишацтвом та пограбунками.
У бою заповітною мрією кожного воїна було "впійма-ти велику
дичину" — захопити в полон вельможну особу, щоб дістати за неї
багатий викуп. Таке "полювання" під«і ривало військову
дисципліну. Існував неписаний кодекси честі, який вимагав
ставитися до полоненого відповідно до його соціального рангу і не
правити за нього непомір-
198
ЛЕКЦІЯ 1 Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії'
лене від нас кількома століттями, однак усе ще присутнє
значною мірою у нашому техногенному світі, оскільки, за
словами російського історика В. О. Ключевського, минуле,
полишаючи нас, не забирає з собою своїх наслідків.
Саме в середньовічну добу утворилася більшість сучасних
європейських народів і держав, з'явилися нації і зародилися
піні викуп; полонений, зі свого боку, мав чесно внести Ііикупну
суму. Траплялося, що зібрати необхідні кошти не ■давалося. В
такому разі бранець проводив залишок сво-ю життя у полоні.
Іноді полонений доводив до розорення гною власника,
змушеного в марному чеканні на викуп роками годувати й поїти
його.
Хоча війни в Середні віки здебільшого були нетривалими й
характеризувалися порівняно незначною кількістю учасників*,
усе ж їхні економічні наслідки часто були ка-іастрофічними. Із
захоплених територій вивозили, все, що можна було вивезти. Від
посівів, будівель залишалися самі иарища. Англійський король
Генріх V (1413—1422) заяв-■в, що "війна без вогню — все одно,
що ковбаса без гірчиці". Воєнна розруха значною мірою була
наслідком поширення найманства й участі у воєнних діях
усіляких іюлоцюг та авантюристів. До того ж, війна нерідко
ставала народною, народна стихія ж була безмежно далекою від
рицарських умовностей.
Утім окремі народи чи соціальні групи зуміли "приручити"
війну — наживалися на ній.
Війна певною мірою посприяла технічному прогресові,
особливо у сфері виробництва зброї, металургії, обробки металів,
військової "інженерії", транспорту, картографії ■що.
Зброя і військове спорядження
На світанку Середньовіччя використовувалася проста Вроя.
Франкські воїни були озброєні мечем і щитом, мікінги — мечем і
грізною дворучною датською бойовою сокирою.
У X — першій половині XII ст. основну роль у боях уже
відігравали озброєні довгим списом і мечем вершниці рицарі,
захищені шоломом і гнучкою кольчугою та іншими
обладунками.
У другій половині XII й упродовж XIII ст. зросла роль у бою
піших лучників і арбалетників. Лук і арбалет
*Для формування великої армії державі бракувало фінансів і полі-пгшої
моці.
199
національні культури, мови, психологія, виникли сучасні
державні кордони, а заодно й пов'язані з ними проблеми.
Середньовіччя виробило теоретичні й практичні методи
сучасної дипломатії *. Воно залишило нам у спадок чимало
національних, етнічних та релігійних проблем. У Середні віки
з'явилися перші європейські університети, чимало з яких
збереглося донині. Середньовіччя започаткувало епоху
книгодрукування, стояло біля колиски сучасного
парламентаризму. У господарському побуті багатьох сучасних
європейських народів (іспанців, португальців, населення
Південної Італії, навіть англійців та ін.) збереглися рудименти
Середньовіччя. У Середні віки Європа стала християнською, в
ній утворилися католицька, православна та протестантські
церкви, розквітла богословська думка. Пройдіться вулицями
та майданами багатьох сучасних міст Європи — на кожному
кроці надибаєте спадщину Середньовіччя. Це — і міське
планування, й архітектура багатьох споруд, насамперед
романських і готичних соборів і ратуш з їхніми скульптурним
та іконописним оформленням, вітражами. Одним словом, Се-
редньовіччя значною мірою збереглося в нашому побуті,
нашій культурі, нашій ментальності.
Чимало висновків і концепцій сучасної медієвістики є
предметом гострих наукових дискусій. Наукові баталії,
зокрема, ведуться довкола питання про становлення та
регіональну специфіку феодалізму в країнах Європи, про
античну спадщину в середньовічних суспільствах, про появу
та характер середньовічних міст. Дискусійною є проблема
середньовічної общини, історики по-різному оцінюють
характер феодальної вотчини, неоднозначно тракту-
* У XV ст. великі західноєвропейські держави відкрили в чужих столицях
свої посольства. До речі, тодішні дипломати були такими майстрами
політичних інтриг, що один із французьких королів недипломатично назвав
їх "найгіршими з усіх пройдисвітів".
ЛЕКЦІЯ 10
(поєднання лука й ложа з прикладом та спусковим механізмом)
мали свої переваги. Перевагою лука була ско рострільність (із
нього за хвилину випускали десяток стріл, із арбалета — лише
дві), зате убивча сила стріли, ви пущеної з арбалета, була
більшою. Візантійська принцея Анна Комніна (XI ст.)
стверджувала: "Випущена [з нього| з величезною силою стріла...
наскрізь пробиває і щит, І товсті лати і летить далі... Отож,
здається, що із цього лука стріляє сам диявол". II Латеранський
собор (1139) заборо нив застосування лука й арбалета у війнах
між християнами, проте наприкінці XII ст. з легкої руки
англійського короля Річарда І Левове Серце тогочасні армії
знову вдалися до цієї грізної зброї (до речі, цьому монархові
вкоротила віку стріла, випущена з арбалета). Коли арбалетник
перезаряджав свою зброю, інший піхотинець прикривав його
ють роль держави й політики в Середні віки, дають різну оцінку
ідеологічному життю середньовічного суспільства, особливо ролі в
ньому етнічної та соціальної психології, церкви й релігії. Ведуться
суперечки довкола питання про витоки середньовічної культури й
культури Відродження. Медієвісти розходяться в питанні стосовно
"кризи" феодалізму в XIV—XV ст. Отож сучасним медієвістам
роботи не бракує.
Література
Бессмертньш Ю. Л. «Феодальная революция» X—
XI веков? // Вопросьі истории. 1984. № 1. С. 64-79.
Блок М. Феодальне суспільство / Пер. з фр. Київ,
2002.
Дейвіс Н. Європа. Історія / Пер. з англ. Київ, 2000. С. 230-
484.
Дюбі Ж. Доба соборів. Мистецтво та суспільство
980-1420 років / Пер. з фр. Київ, 2003.
Дюби Ж. Европа в ередпие века / Пер. с фр.
Смоленск, 1994.
История Европьі с древнейших времен до наших дней:
В 8 т. Т. 2. Средневековая Европа. Москва, 1992.
История ередних веков: В 2 т. / Под ред. С. П.
Карпова. Москва, 2003.
Кенигсбергер Г. Г. Средневековая Европа. 400—
1500 годьі / Пер. с англ. Москва, 2001.
Де Гофф Ж. Цивилизация ередневекового Запада /
Пер. с фр. Москва, 1992.
Війна. Дипломатія
великим щитом.
На озброєнні тодішніх піхотинців були довгий спис чи бодай
загострений кілок (його встромляли в землю перед ворожою
лавою, щоб стримати натиск кінноти), алебарда, меч. Заможніші
піхотинці захищали своє тіло залізним шишаком, нашийником,
щитом, малою кольчугою, убогі ж покладалися в бою лише на
боже милосердя.
Під час облоги ворожих укріплень використовувалися
громіздкі пристрої та споруди. Одні з них допомагали
штурмовим загонам піднятися на захисну стіну міста чи фортеці,
інші, балісти, жбурляли в захисників 100— 150-кілограмові
камені, запалювальні снаряди, трупи тварин і людей (щоб
викликати спалах епідемії). За допомогою метальної машини
також відстрілювали ворожих командирів (французького барона,
Симона де Монфора, як свідчать джерела, відправили до
праотців тулузькі жінки за допомогою каменюки, випущеної
балістою). Для штурму укріплень використовувалися також
пересувні щити, решітки, перекидні містки, розбірні драбини
тощо.
В період пізнього Середньовіччя метальні машини поступово
витіснила вогнепальна зброя, передусім артилерія*. Повільність
цього процесу пояснювалася малою ефективністю перших
гармат (їх далекобійність була низькою та й влучністю вони не
вирізнялися). Переворот в ар-
* Уперше гармата (грецькою і латиною — "труба") згадується в 1326 р.
--------- 200 -----------
ЛЕКЦІЯ 2
МЕДІЄВІСТИЧНІ ДЖЕРЕЛА
• Класифікація медієвістичних джерел та сучасні принципи
їх опрацювання • Джерела доби раннього
Середньовіччя ® Джерела XI—XV ст.
пілерійській справі відбувся лише в середині XV ст., після
ндосконалення виробництва пороху*, коли кам'яні ядра
поступилися місцем металевим. У середині XIV ст. артилерію
мали всі армії країн Заходу. Спершу гармати встановлювали на
козли чи спеціальну станину, а з середини XV ст. — на лафет із
цапфами. У XIV—XV ст. відливали ■слетенські гармати вагою в
десятки тонн, однак уже на Іламі XV—XVI ст. від цієї
гігантоманії відмовилися на користь стандартизованих гармат —
скорострільніших і легших. Водночас з'явилася також легка
вогнепальна зброя — ручні кулевріни, аркебузи.
Гармати були переважно облоговими, в польових боях нони
використовувалися лише зрідка. Та й під час облоги користі від
них було небагато. Рідко коли вдавалося оволодіти містом чи
фортецею за допомогою артобстрілу, тому їх здебільшого брали
не штурмом, а тривалою облогою. Та оскільки вояків для щільної
облоги завжди не вистачало, то вдавалися до випробуваного
методу: шукали серед захисників зрадника, який би за
винагороду відкрив міські ворота.
З появою вогнепальної зброї почали більше дбати про захист
тіла. На зміну металевим пластинкам (вони прикривали лише
окремі ділянки тіла) й відносно легкій кольчузі у другій половині
XIV ст. майже все тіло (кінцівки, голову, тулуб) одягли в "білий
обладунок" — металевий панцир. Він був таким важким, що
іноді рицаря доводилось підсаджувати на бойового коня (також
закованого у броню) за допомогою горизонтального коловороту.
Щоб перемогти вершника в обладунку, досить було вибити ііого
з сідла: на землі він не міг вільно пересуватися і ставав
немічним.
Основною ударною силою війська в XIV—XV ст. залишалася
важка кіннота, проте вже з'явилася й легка кавалерія: кінні
лучники й арбалетники.
* На Заході чорний порох ("китайський сніг", "китайська сіль") уперше
згадується в 1267 р. Його виготовляли із селітри, сірки та деревного вугілля.
201
Класифікація медієвістичних джерел та
сучасні принципи їх опрацювання
Єдиної класифікації середньовічних джерел досі не
вироблено. Все ж медієвісти найчастіше виділяють п'ять типів
джерел, які по-різному фіксують історичну інформацію.
/ Природно-географічні джерела. Це дані про географічне
розташування, ландшафт, клімат, ґрунти, флору і фауну
 та інші компоненти довкілля, що впливали на
розселення і господарську діяльність людей, та, своєю
чергою, зазнавали змін у процесі освоєння людиною
природи.
/ Етнографічні джерела. Це рудименти давніх уявлень,
технологій, звичаїв, стереотипів мислення, традиційні
типи житла і транспорту, одяг, їжа, а також фольклор та
мовні архаїзми.
/ Речові джерела. До них відносять збережені чи добуті
лопатою археолога залишки стародавньої матеріальної
культури.
/ Художньо-зображувальні джерела. Це пам'ятки архі-
тектури, скульптури, живопису, прикладного мистецтва
(вітражі, гобелени тощо), що розповідають про епоху в
художніх образах. Так, чудові мініатюри рукописних
книг є чи не єдиним джерелом інформації про
матеріальний побут середньовічного люду.
/ Писемні джерела. Це тексти, написані будь-якими
знаками письма (літерами, цифрами, нотами тощо).
22
ЛЕКЦІЯ 2
для переписування наукових праць і лекцій, церковні ж тексти
традиційно записували на дорогому пергамені. Проте в XIV—
XV ст. папір дедалі ширше використовували в діловодстві й,
Медієвістичні джерела
Середньовічні європейці успадкували від стародавніх
греків і римлян звичку писати будь-що і будь-де: на стінах і
підмурках будинків і храмів, на церковних дверях, на міських
воротах, на щитах, гербах, медалях, посуді... Залишених ними
різноманітних за змістом (здебільшого латиномовних) написів
збереглося багато. Вони є цінним джерелом історичної
інформації. Більшість таких написів датуються XI—XII ст.
Вважається, що сумарна кількість середньовічних
латиномовних текстів сягає близько мільйона.
У ранньосередньовічній Європі основним матеріалом для
письма все ж слугував папірус (до XI ст. його використовувала
для потреб діловодства навіть папська курія). Писали на
лицевій, ретельно відполірованій стороні папіруса (гес(о),
зворотну ж сторону (УЄГЗО) не полірували. Починаючи з VIII
ст. в Європі на зміну папірусу прийшов якісніший і
довговічніший матеріал — пергамен (грубий пергамен
виготовляли зі шкур баранів, козлів, телят, волів, часом оленів
та свиней, а тонкий і прозорий — зі шкурок недоношених
козенят, телят і ягнят). Особливо цінувався білосніжний
італійський пергамен. Із нього робили майже квадратні чи
прямокутні аркуші (/оііо), які потім зброшуровували в зошит.
Кілька зошитів складали рукописну книгу, її називали кодексом
чи манускриптом. Пергамена (його на перших порах
виготовляли монахи, а з появою міст — цехові майстри)
потребували багато, його постійно бракувало. До того ж він
був дуже дорогим. Тому старий напис (на світанку
Середньовіччя — переважно язичницький античний, а у VIII
—IX ст. — християнський) на ньому іноді змивали чи
зішкрябували, а на його місце наносили новий і потрібніший.
Очищений для повторного використання пергамен називали
палімпсестом (з грецької — "знову стираю"). Нині відомо
майже півтори сотні палімпсестів. Сучасна технологія дає
змогу рестав-ровувати знищений напис.
У XIII ст. в Європі почалося паперове виробництво. З
кінця XIII ст. на папері ставили розпізнавальний водяний знак
— філігрань. Філіграні нерідко дають можливість ученим
точніше датувати текст. Спершу виникали сумніви щодо
довговічності паперу, тому його використовували
23
Медквістичні джерела
урешті-решт, він витіснив пергамен.
Писали у середньовічній Європі переважно чорнилом, яке
виробляли з капустяного соку, купоросу та чорнильних
горішків (до цієї суміші додавали вино чи пиво). Сучасна
технологія дає можливість визначати хімічний склад чорнила і
в такий спосіб з'ясовувати, оригіналом чи пізнішою підробкою
є текст.
Зрозуміти епоху можна лише за комплексного вико-
ристання усіх типів джерел, однак у медієвістиці вони
відіграють неоднакову роль. Зокрема, раннє Середньовіччя
найкраще представлене речовими пам'ятками, фольклорні ж та
етнографічні джерела більше стосуються доби XIV—XV ст.
Проте основними для медієвістики були й залишаються
писемні джерела, кількість та інформативність яких зростала
впродовж Середніх віків залежно від поширення грамотності
та поліпшення умов зберігання рукописів.
Середньовічні писемні джерела найчастіше поділяють на
три класи:
/ Наративні (оповідні). Просте переказування чи цитування
їх, без відповідного аналізу, сучасні історики не вважають
науковим. / Документальні. Фіксують специфічною (актовою)
мовою соціально-економічні, суспільно-правові та
політичні сторони життя. / Законодавчі. Відрізняються від
документальних тим, що фіксують не тільки і не стільки
правову практику, скільки спроби законодавців змінити цю
практику, упорядкувати суспільні відносини. Самостійним
історичним джерелом є художня література, яка відображає
дійсність у художніх образах.
Зазначені класи писемних джерел поділяють на кілька
видів. Зокрема, серед наративних джерел виокремлюють
історичні оповіді (здебільшого про політичні події), агіо-
графічні твори (розповіді про життя та духовні подвиги
святих), епістолярії (листи), церковні проповіді та напучування,
наукові праці та художню літературу (романи,
24
ЛЕКЦІЯ 2
між розмовною мовою і письмом існували також у Візантії.
Писиї-скриби (від цього латинського слова, до речі, по-
ходить наше "шкрябати", тобто писати) — "інтелектуали за
повісті, героїчний епос, бестіарії (твори, в яких алегорично
описуються звірі), поезія). Своєю чергою, окремі види
писемних джерел мають безліч різновидностей. Так, серед
історичних творів Середньовіччя розрізняють аннали, хроніки,
біографії, генеалогії і так звані історії (монографії, присвячені
якійсь події чи добі). Хроніки бувають всесвітні й місцеві,
церковні та світські, прозаїчні й віршові, сеньйоріальні та
міські тощо.
Така класифікація джерел є умовною і складена лише для
зручності їх використання. До того чи іншого розряду джерело
відносять за специфікою наявної в ньому інформації щодо
досліджуваної проблеми.
Джерельна база середньовічної історії має свої особливості.
Річ у тім, що грамотність упродовж доби Середньовіччя була
привілеєм досить вузького кола людей, інформація тоді
передавалася здебільшого в усній формі. Писемних джерел
збереглося загалом мало (чим далі у глибину Середніх віків,
тим менше) — "вони схожі на промінь світла, який раптово
з'являється здалеку і знову гасне" (Ж. Дюбі). Це пояснюється
передусім мовною ситуацією, адже, за винятком Візантії
(більша частина її населення писала грецькою мовою),
мусульманської Іспанії (в ній використовувалася арабська
мова) та ряду слов'янських країн (Русь, Болгарія, Сербія), у
середньовічній Європі неподільно панувала латина. Лексикон
латиномов-них текстів не встигав за змінами, що відбувалися в
житті. До того ж значення латинських термінів поступово
змінювалося в різних регіонах. Незбіг між живими
розмовними мовами та писемною латиною, незрозумілою для
основної маси населення, був настільки очевидним, що це
значною мірою вплинуло на стиль, термінологію та характер
використання писемних джерел. Лише в XIV—XV ст. у Захід-
ній Європі з'явилися тексти, складені народними мовами.
Проте латина й надалі залишилася в ужитку, передусім у
дипломатичних, церковно-релігійних та наукових працях. До
того ж у ряді країн латина співіснувала не з однією, а з двома
народними мовами — місцевою та іноземною (французька
мова в Англії X I I — XIV ст., німецька — в Угорщині, Чехії та
Прибалтиці XIV—XVI ст.). Розбіжності
25
Медієвістичні джерела
фахом і педанти за вдачею" (Ж. Дюбі) — писали пишномовно,
щедро запозичуючи слова та фразеологізми в античних
авторів. Тому терміни часто-густо вживалися в довільному
значенні, що утруднює, а нерідко й зовсім унеможливлює
проникнення у глибинний зміст тексту. До того ж писці
здебільшого були монахами, тому свідомо чи несвідомо
перекручували історію, адже мусили висвітлювати її так, як
того хотіло церковне начальство.
Наявні писемні джерела містять далеко не всю інфор-
мацію, потрібну сучасному дослідникові. Одні сторони
суспільного життя їхні автори замовчували з ідеологічних
міркувань, інші не вважали вартими уваги. Так, у джерелах
майже не відображені врожайність сільськогосподарських
культур, технологія виробництва, майнове розшарування
населення, повсякденне життя, сімейні традиції, ментальність
простого люду тощо.
Цінну, часто-густо незамінну історичну інформацію
містять речові та інші неписемні джерела, що їх вивчають так
звані "допоміжні історичні дисципліни", яких нині налічується
понад 80: історичне ландшафтознавство, археологія,
етнографія, ономастика (вивчає власні імена та географічні
назви), мистецтвознавство, нумізматика тощо. Багато про що
розповідають дослідникові середньовічна генеалогія,
геральдика, хронологія, історична метрологія (вивчає системи
мір у їхньому історичному розвиткові), титулатура,
географія, церковна топіка (типові, часто вживані образи і
висловлювання) і догматика. Використовуючи ці та інші
джерела, вчені розглядають їх в історичному контексті з
розвитком рукописної традиції, долею архівних та
бібліотечних фондів. Цим опікуються такі спеціальні
дисципліни, як кодикологія (наука про середньовічну
рукописну книгу), палеографія (вивчає стародавнє письмо),
археографія (виявлення, наукова обробка й опублікування
стародавніх текстів), дипломатика (з'ясовує, справжній чи
підроблений той чи інший документ, до
26
ЛЕКЦІЯ 2
лінний історик не гребує жодним джерелом (за умови, що
встановлена його автентичність), навіть якщо це звичайна
епітафія, літературний твір, фольклорна пам'ятка і т. ін., не
якого типу він належить тощо), сфрагістика (наука про
печатки) та ін.
Методика використання писемних джерел за останні
десятиліття суттєво змінилася, стала досконалішою. Раніше
дослідники працювали над зовнішньою і внутрішньою
критикою джерела, тобто окремо аналізували рукописні
традиції, мовні особливості, будову тексту, а окремо — його
зміст. Нині ж — це започаткували медієвісти "школи Анналів"
— джерелознавство базується на комплексному, всебічному
вивченні писемної пам'ятки. Тому еволюції формуляра
документа можуть додатково розповісти уважному і
спостережливому історикові про соціально-економічний
розвиток суспільства, аналіз же тексту часом допомагає його
датувати, з'ясувати, наскільки правдивою є наявна у ньому
інформація. Іншими словами, зовнішня критика виконує
також завдання внутрішньої критики, а внутрішня —
зовнішньої.
Марк Блок, один із фундаторів "школи Анналів", так
описує багаті інформаційні можливості навіть найпростішого
джерела, якщо його досліджувати комплексно:
"Переді мною надмогильний римський напис: єдиний і
цілісний за змістом текст. Але яке розмаїття свідчень
приховує він, чекаючи на дотик чарівної палички вченого!
Нас цікавить мова? Лексика і синтаксис повідають про
стан латини, якою у той час і в певному місці намагалися
писати. В цій не зовсім правильній і строгій мові ми виявимо
деякі особливості розмовної мови. А можливо, нас більше
цікавлять вірування? Перед нами яскраве вираження надій на
потойбічне життя. Політична система? Ми з величезною
радістю прочитаємо ім'я імператора, дату його правління.
Економіка? Можливо, епітафія відкриє нам ще не відоме
ремесло. І так далі".
Щоб переконатися у правильності цих слів Марка Блока,
достатньо ознайомитися зі змістовною працею Філіппа Ар'єса
"Людина перед лицем смерті", в якій широко використано
епітафії — джерела, на перший погляд, непридатні для
серйозної наукової розвідки.
Випробуваним методом аналізу джерел є зіставлення
інформації різних видів та класів джерел, які не просто
доповнюють, а коригують одне одного. При цьому сум-
27
Медквістичнї джерела
вип'ячує одні джерела й не замовчує інші та не підтасовує
факти. І, звичайно, він не сприймає буквально саркастичний
"закон Мерфі": "Якщо факти не підтверджують теорію, їх
потрібно спекатися".
Широко впроваджуються нині у медієвістику математичні
(кількісні) методи аналізу джерел, проте застосовувати їх
доводиться обережно, бо вони часом лише віддаляють
історика від істини або ж узагалі приводять до абсурдних
висновків.
Джерела доби раннього
Середньовіччя
Упродовж тривалого часу більшість європейського на-
селення ще жила за старими римськими законами, які
поступово пристосовували до суспільних змін. Візантійський
імператор Юстиніан І звелів у VI ст. кодифікувати ці закони.
Так з'явилися на світ "Кодекс Юстиніана" (закони римських
імператорів I I — VI ст.), "Нові закони" (новели) — пізніші
едикти самого Юстиніана І, Дігести (чи Пандекти —
систематизовані висловлювання найавторитетніших римських
юристів у 50-ти книгах), Інституції (короткий спеціальний
підручник права). Всі ці юридичні праці у XII ст. увійшли до
обширного зведення законів під назвою "Корпус юріс цивіліс"
("Звід цивільного права"). Тоді ж оформився й "Корпус юріс
каноніціс" — "Звід канонічного права". Він містив
найважливіші акти церковного законодавства, які у
християнській Європі регулювали не лише
внутрішньоцерковне, а й значною мірою мирське життя. Ця
юридична література є важливим джерелом з європейської
історії VI ст. та візантійської історії всього раннього
Середньовіччя ("Звід цивільного права" у Візантійській імперії
неодноразово перероблявся і був основою для всього
візантійського законодавства).
У Західній Європі до XI—XII ст. про саме існування
"Кодексу Юстиніана" мало хто чув, однак в епоху висо-
28
ЛЕКЦІЯ 2
Якщо законодавчі акти проливають світло на історію
практично всієї середньовічної Європи, то про господарські
документи цього не скажеш. У країнах Північної та
Центральної Європи торговельні та інші господарські операції
кого Середньовіччя почалася активна рецепція (запозичення)
норм римського права. До цього західноєвропейські правники
користувалися "Кодексом імператора Феодосія II" — більш
раннім зведенням римських законів. Романізоване населення
варварських королівств використовувало юридичні компіляції
римського права, яке поступово стало для них звичаєвим
правом. Римські правові норми вплинули також на молоде
королівське законодавство.
Кельти, германці та слов'яни зберегли на території ко-
лишньої Римської імперії традиційне звичаєве право, яке у них
змінювалося вкрай поволі. Проте поява у них держав, а також
тісні контакти з романізованим населенням, яке вже мало
писані закони, посприяли писемній фіксації норм звичаєвого
права і в них. Так з'явилися наприкінці
V — на початку IX ст. їхні судебники, які в медієвістиці на
зиваються "правдами"(Бургундська, Вестготська, Салічна,
Рипуарська, Саксонська та інші "правди'). На Британ
ських островах "правди" з'явилися в VII—XI ст., а в
Скандинавії — ще пізніше, у XII—XIII ст., причому вони
були складені не латиною, як континентальні судебники,
а місцевими, народними мовами. Пізніша поява писаного
права у Британії та Скандинавії пояснюється тим, що
соціальні зміни відбувалися там повільніше.
Із варварських "правд" найціннішою для дослідника
германського світу є "Салічна правда", яка виникла в
VI ст. у салічних (приморських) франків і відображала
найдавніші норми звичаєвого права. їй присвячено безліч
наукових праць. Однак і "Салічна правда", й інші варвар
ські "правди" зафіксували далеко не всі стародавні звичаї
германців.
Текст "правд" доповнювався і правився. Так поступово
склалося королівське законодавство, найціннішим па-
м'ятником якого є капітулярії (від латинського сарішіа —
глави, на які поділявся текст законів) франкських королів VIII
—IX ст., особливо "Капітулярій про маєтки" Карла Великого.
Капітулярії поєднували в собі норми державного і вотчинного
права й містили цінну інформацію про господарство,
соціальний устрій, політичні інститути, військову організацію
тощо.
29
Медієвістичні джерела
стали оформляти писемно лише наприкінці раннього
Середньовіччя, і то вкрай рідко. На території колишньої
Римської імперії складення документів було буденною
справою, проте політичні бурі, під час яких гинули архіви й
 занепадало добре поставлене діловодство, майже нічого не
залишили нам із цієї групи джерел. Дещо краще збереглися
документи VIII й, особливо, IX— X ст. Більшість із них —
церковного походження і дійшли до нас у копіях. Ці документи
згруповані у збірники — картулярії (від латинського сагСа —
грамота); майже всі вони латиномовні.
Серед документів ранньосередньовічного діловодства
виділяються своєю інформативністю так звані формули —
грамоти, складені за певним зразком. У формулах зафіксовані
випадки дарування землі, звільнення рабів тощо, одним
словом — епізоди соціально-економічної та політичної історії.
Цінним джерелом для вивчення соціально-економічних
процесів у ранньому Середньовіччі є інвентарні описи маєтків
(переважно церковних), складені в VI—XI ст. Називають ці
джерела здебільшого поліптиками (в перекладі з грецької —
"багатоаркушевий", "книга"). Це класичне джерело з історії
середньовічної вотчини; воно проливає світло також на
історико-демографічні процеси, соціальну психологію, історію
поселень тощо.
Матеріал для письма — пергамен — коштував у серед-
ньовічній Європі дорого, його використовували ощадливо.
Навіть найважливіші документи дуже часто оформлялися
лише в одному примірнику. Тому стародавніх документів
збереглося небагато.
До найважливіших історіографічних пам'яток раннього
Середньовіччя медієвісти відносять історії — великі описи
важливих політичних подій, свідками чи сучасниками яких
були автори історій. Зокрема, до нас дійшли "Історія війн
Юстиніана", написана в VI ст. візантійським істориком
Прокопієм Кесарійським, "Хроніка" монаха
ЗО
ЛЕКЦІЯ 2
Медієвісти успішно використовують публіцистичні ма-
теріали, що містяться в посланнях й, особливо, у трактатах, які
часто-густо мали відверто дидактичний характер. Вони цінні як
пам'ятки громадської думки, й до того ж містять важливі, іноді
Ісидора Севільського (кінець VI — 30-ті роки VII ст.),
присвячена історії вестготів, "Історія франків", написана її VI
ст. "батьком французької історії" Григорієм Тур-ським (ця
праця відома також як "Церковна історія франків", сам автор
називав її просто "Десять книг історій"), "Церковна історія
народу англів", написана у VIII ст. "батьком англійської
історії" монахом Бедою Шановним, "Діяння саксів" монаха
Відукінда Корвейського — "історика народу, а не династії"
(Дж.-М. Уоллес-Хедрілл). Ці та інші історичні праці зазнали
сильного впливу християнської традиції. Вони описують
минуле "від створення світу", будують розповіді про сиву
давнину на біблійних оповідях, недосконалих творах
попередників та усних переказах. Політичні події, свідками
яких були автори, подаються на тлі схематичної "світової"
історії попередньої доби. Отож, ці історіографічні праці є
напівсвітськими-напів-богословськими (особливо це
стосується творів Беди Шановного).
Поряд з історіями та хроніками, середньовічна історіо-
графія представлена також біографіями ("Життя Карла Ве-
ликого" Ейнгарда, IX ст.) та анналами — фіксацією най-
важливіших історичних подій за той чи інший рік. Розквіт
західноєвропейської анналістики (на Русі — літописання), що
розвивалася переважно при монастирях і кафедральних
соборах, припав на V I I I — X ст.
Чимало історичних повідомлень беруть медієвісти із
агіографічних творів, тобто житій святих, більшість яких
з'явилася за доби християнізації (IV—VIII ст.) та іконо-
борського руху у Візантії (VIII—IX ст.). Житія, звісно, не
переобтяжені історичною правдою, та все ж навіть у них є
побічний матеріал, що містить дані про реальний ма-
теріальний побут, економіку, судочинство, звичаї, народні
вірування. Ці джерела особливо цінні для дослідження ду-
ховної культури народних мас. До цього типу джерел
відносять також церковні проповіді, покликані не лише
тлумачити віруючим християнське віровчення, а й на при-
кладах життя праведників виховувати в них моральні чесноти,
впливати на їхній кругозір та умонастрій. Працюючи над цими
джерелами, доводиться бути особливо уважним, щоб
відокремити правду від вигадок.
31
Медквістичн/ джерела
унікальні повідомлення про державний устрій, зовнішню
політику, про сусідні народи, суспільні зв'язки тощо.
Найвідоміші серед цих джерел — трактати "Про двірцеве та
державне управління" (написаний наприкінці IX ст. для короля
Карла Простуватого реймським архієпископом Гінкмаром),
"Про управління імперією" (його в середині X ст. адресував
своєму синові Роману візантійський імператор Константан VII
Багряно-родний), "Християнська топографія" (його автором був
візантійський купець Козьма Індікоплав (VI ст.)). Суттєвою
вадою цих джерел є те, що вони нерідко побудовані на
свідченнях, почерпнутих із третіх рук.
Важливим історичним джерелом є твори середньовічних
письменників, які, хоча й не містять оригінальних свідчень, усе
ж дають можливість з'ясувати тодішні художні смаки,
розповідають про загальний стан освіченості та культури. З
художньої літератури, яка була переважно латиномовною, можна
почерпнути інформацію про двірцеве, військове, повсякденне
господарське життя ("Садочок" Страбона Валафріда).
Французький медієвіст Жорж Дюбі (1919—1996) так
охарактеризував літературне джерело: "Це джерело дійсно дає
багато: зайти далі у вивченні систем поглядів, що керують
відносинами в суспільстві, жодне інше джерело не дасть такої
можливості. Проте — й історик суспільства з самого початку
повинен це усвідомлювати, інакше він зіб'ється з дороги — дані,
добуті з літературного твору, завжди мають подвійний,
зрадницький характер. Вони, більшою чи меншою мірою,
маскують чи навіть деформують життєву реальність. Щоб
осягнути її, доведеться вдатися до найгостріших критичних
інструментів — тут це важливіше, аніж будь-де інде". Інші
медієвісти також вважають ці джерела ненадійними, скаржаться,
що "помилки і вигадки письменників давнини обтяжені
незліченними фантазіями сучасної уяви, не дають
дослідникові
32 2 Історія середніх віків.
ЛЕКЦІЯ 2
Джерела XI—XV ст.
Господарський та культурний прогрес, інтенсивний процес
урбанізації, формування централізованих держав суттєво
вплинули на характер джерел XI—XV ст. По-перше, зросла їх
кількість, по-друге, з'явилися нові види джерел, по-третє,
ускладнювалася структура традиційних джерел, вони стали
потрібного матеріалу для плідної праці" (Ф. Леру, К.-Ж.
Гюйонварх).
Іноді середньовічні автори фальсифікували історичні події в
такий спосіб: вони приписували історичним персонажам
вигадані промови. Такого роду "винахідливість" практикувалася,
до речі, ще за античних часів.
Дуже цінним, часом незамінним джерелом слугують
пам'ятки ранньосередньовічного народного епосу, які нерідко
містять унікальну історичну інформацію і є справжньою
енциклопедією народного життя. Тут варто згадати рядки
Байрона:
Теперь лишь в песнях отзвук тех побед, Лишь в
песнях вечность обрели герой, Столпьі разбитьі,
летописей нет, Но помнит песнь великое бьілое.
Взгляни с небес на поприще земное, О,
Гордость! Рухнет бронза и гранит, И только
песнь, верней, чем все иное, Когда историк лжет,
а льстец забьіт, Твоє бессмертие в народе
сохранит.
(Чайльд Гарольд, І. 36.)
До речі, епічні твори складені не латиною, а живими
народними мовами. Серед них виділяються німецька "Пісня про
Хільдебранта" (IX ст.) та англійський "Бео-вульф" (близько
1000 р.), германська "Пісня про Нібе-лунгів" (близько 1200 р.),
блискучий французький епос "Пісня про Роланда" (записаний у
XIII—XIV ст.), присвячений військовим походам Карла
Великого, іспанська "Пісня про Сіда" (XIV ст.), в якій ідеться
про визволення Іспанії від арабів, ісландські саги XII—XIII ст.
— "ясні, прямі й переконливі, але надто пізні, щоб
запропонувати щось більше, аніж літературне прочитання
історичних подій" (Л. Мюссе).
Використовувати епічні твори для історичної реконструкції
доводиться вкрай обережно, адже "навіть у найгірших з
оповідок, складених на основі хронік або хартій, не було й
чверті тих нісенітниць, у яких ми звинувачуємо найменш
брехливу з епічних пісень" (М. Блок).
33
Медієвістичні джерела
більш інформативними. Наприклад, розвиток товарно-грошових
відносин викликав потребу в детальнішому юридичному
оформленні договорів, удосконалення адміністративного
апарату поліпшило й урізноманітнило діловодство.
Медієвісти використовують акти дипломатики — публічні й
приватні. До перших відносять грамоти й дипломи королів,
суверенних феодалів, міських комун та сеньйорій, а також
князів церкви — римських пап, православних патріархів,
єпископів. Акти ці мали різне призначення й, відповідно, різні
назви. Так, документи, що виходили з папської канцелярії,
називалися буллами (папські звернення, постанови чи
розпорядження), бреве (папські послання), енцикліками (папські
заяви чи циркуляри до єпископів, духовенства та віруючих).
Часом публічні акти діставали назву від навісної печатки, якою
вони скріплювалися. "Апостольські послання" називали буллами
тому, що їх скріплювали у папській канцелярії свинцевими
печатками — буллами. У Візантії жалувані грамоти імператора з
золотою печаткою називалися хрисовулами — моторошну назву вона дістала тому, що тих, хто подавав
"золотопечатковим Словом". До приватних актів належать
документи, складені нотаріями — особами, які мали спеціальну
юридичну освіту і право складати такі документи за певною,
строго визначеною формою (це право надавалося їм
королівською владою чи папами). Такі нормативні акти мали
юридичну силу. Ними оформлялися купівля-продаж майна,
боргові зобов'язання, орендні відносини, фрахтування суден,
комерційні угоди, дарування, заповіти, відпуск на волю рабів
тощо. До наших днів нотаріальні акти дійшли, здебільшого, в
копіях чи стислих записах у складі капітуляріїв, зданих на
збереження в архіви. З кінця XIV ст. дорогі нотаріальні акти
почали замінювати приватними записами, що не мали
юридичної си-
34
ЛЕКСЩ 15—17
аби в цьому та наступних століттях "заговорити" з феодалами
зовсім іншою мовою — мовою "жакерій" (А. П.Ле-
вандовський). Проте не виникає сумніву, що в народній гущі
менше прижилася церковна ортодоксія, більше — язичницькі
традиції, що ігри та розваги стали провідною формою
дозвілля простолюду — сезонного перепочинку від важкої,
ли. Компанії та банки для обліку капіталообігу заводили
спеціальні бухгалтерські книги. Згодом це почали практикувати
італійські республіки та інші європейські держави. Своєрідними
путівниками у комерційному житті стали спеціальні посібники
з організації торгівлі. Найпоширенішим із них був "Практикум
торгівлі"флорентійця Фран-ческо Балдуччі Пеголотті (перша
половина XIV ст.).
Важливим джерелом з історії господарства є земельні описи
та кадастри (переписи податного населення). До них належать,
зокрема, англійська "Книга Страшного Суду" (1086 р.). Таку
відомості, зобов'язували під присягою говорити щиру правду,
немов на Страшному Суді (сучасники, до речі, називали цей
кадастр "судним днем"). "Книга Страшного Суду" — це
матеріали загального поземельного перепису королівства,
покликаного визначити потенційні можливості поповнення
державної скарбниці за рахунок податків з населення. До цієї ж
групи джерел належать "Сотенні сувої" — описи земельних
володінь Англії наприкінці XIII ст. Земельні описи дійшли
також і від Візантії, де вони називалися практиками. Збереглися
переважно монастирські практики.
Доба XI—XV ст. виявилася багатою на різноманітні
юридичні пам'ятки, незамінні для вивчення соціально-
економічної історії Середньовіччя. Тоді ж на базі договорів міст
з сеньйорами, місцевих звичаїв та запозичених норм римського
права склалося міське право, відображене в міських хартіях і
статутах. На жаль, після нашестя вікінгів, під час якого багато
рукописів і документів загинуло, хартій збереглося дуже мало,
тому їх стали масово підробляти. Крім загальноміських статутів,
існували окремо статути цехів, торгових гільдій, університетів,
чернечі устави. Першим європейським цеховим статутом була
візантійська "Книга єпарха"(X ст.), покликана забезпечити
урядове регламентування діяльності торговельно-ремісничих
колегій, які не мали господарської самостійності. Щодо цехових
статутів західноєвропейських міст, то вони, навпаки, оформляли
створення і функціонування самостійної цехової общини. До
таких джерел належать, зокрема, "Книга ремесел міста
Парижа" (XIII ст.), численні цехові статути німецьких міст.
----------- 35 -----------
виснажливої, здебільшого підневільної праці. В містах
улаштовувалися веселі карнавали, "свята дурнів", "свята
осла", сільськогосподарські свята збору винограду.
Незмінними учасниками цих народних гулянь були ве-
летні, карлики, потвори, "вчені" звірі, блазні й дурні тощо.
"Всі ці обрядово-видовищні форми... ніби зводили по той
бік усього офіційного інший світ й інше життя, до яких
середньовічні люди були більшою чи меншою мірою
 причетними..." (М. Бахтін). Організацією таких розваг
нерідко опікувалися студенти (вони розігрували сатиричні
п'єси). Церква змушена була терпіти цю "народно-майданну
карнавальну культуру" (М. Бахтін), що склалася значною
мірою в релігійному обрамленні.
Ментальності
Хоч би як зверхньо ставилися феодали до людей фізичної
праці, передусім до селян, все ж у свою культуру вони
вкраплювали елементи "простої", народної, культури.
Народне підґрунтя культури соціальної еліти найвиразніше
простежується у притаманній тодішній суспільній свідомості
картині світу — системі середньовічного світосприйняття.
Як ставилася середньовічна людина до світу, до себе й
собі подібних?
Ритм життя в Середні віки був уповільненим. Мирян
точність часу не цікавила, вони жили за зміною дня і ночі,
літа і зими. "їхній час — це час природи, позначений
сільськогосподарськими роботами, строками виплат і об-
років" (М. Постуро). Час цінували лише духовенство та
ділові бюргери. Навіть хроністів тоді задовольняли такі дати,
як "за часів правління такого-то короля" чи "коли дні стали
довшими". Світський календар базувався на
348
ЛЕКЦІЇ 15—17
ли ховати вже не за містом чи селом, а "біля святих", у церквї-
базшііці. Церкви обзавелися своїми цвинтарями. Цвинтар, в
Культура. Ментальність населення
літургійних святах і пам'ятних подіях, дні називали за
євангельським сюжетом: "дурний багатій" (четвер другого
тижня Великого посту), "виноградарі" (п'ятниця), "зрадлива
жінка" (субота).
У Середні віки уявлення про людину склалося під впли-
вом християнства, яке трактувало її неоднозначно: людина є
образом і подобою Бога, й водночас істотою гріховною.
Спершу християнство вважало людину нікчемною,
зіпсованою, пасивним виконавцем Божої волі. Однак у XII—
XIII ст. сформувався привабливіший образ людини, здатної
"спастись". Праця вже уявлялася не як кара Господня за
людські гріхи, а як засіб спокутування гріхів, отож —
спасіння. Суспільство, відповідно, посуворішало до тих, хто
не працював. У XIII ст. Бога в його земному втіленні стали
зображувати зовні людиноподібним. У християнстві
з'явилося дві концепції людини: одна бачила в людині
вічного мандрівника, який прямує тернистими шляхами або
до спасіння й безсмертя, або ж, навпаки, до забуття й
пекельних мук, інша вбачала сутність людини в щирому
каятті й замолюванні гріхів — заради спасіння. Мовляв, у
людині поєдналися душа і тіло, дух і матерія. Тіло визначає
посмертну долю душі, тому до нього треба ставитися
суворіше: приборкувати буйство плоті молитвами, постами
тощо. Певна річ, тіла різні. Тіла святих, монахів, вельмож,
єпископів заслуговують на шану, їх навіть можна
набальзамовувати, тіла ж простолюдинів нічого не варті.
Військові, які створили справжній культ фізичної сили,
дивилися на тіло іншими очима, аніж духовенство.
За середньовічними уявленнями, життя людини
поділялося на шість періодів: вік немовляти, дитинство,
отроцтво, юність, зрілість і старість. Ці життєві віхи не
збігалися з сучасними уявленнями. Вважалося, зокрема, що
юність триває до 25 років, зрілість — до 45, після чого
настає старість.
Середньовічну людину переконували, що кожен має
бути тим, ким він є, яким його створив Бог. Підніматися по
соціальній драбині — значить виявляти гординю, опус-
катися по ній — викликати до себе зневагу. Слід шанувати
земні устої, бо вони — віддзеркалення небесних по-
349
Культура. Ментальність населення
очах християн, перетворився на місце сакральне, публічне
(звичай ховати небіжчиків на території церкви зберігся в
Європі принаймні до кінця XVIII ст.). Характерно, що до XIV
ст. учасники похоронної церемонії одягалися в усе яскраве,
але після того, як французький король Людовік XII одягнувся
після смерті (в 1514 р.) королеви Анни Бретонської в чорне,
носити чорне на знак жалоби стало в Європі традицією. З
XIV ст. європейці почали ховати небіжчиків у домовині
(катафалк з'явився пізніше, вже в XVII ст.). У XIV—XV ст.
(ймовірно, внаслідок Чорної смерті) ставлення до смерті
знову змінилося. Вона "перестала бути фіналом, підведенням
рахунків, судом чи блаженним сном... стала гниттям і
розкладом трупа, смертю фізичною, стражданням" (Ф. Ар'єс).
Люди йшли з життя за різних обставин — і смерть у
кожному конкретному випадку сприймалася по-різному. Так,
раптова загибель без свідків і відповідних приготувань
вважалася ганебною. Упереджено ставилися, наприклад, до
смерті в дорозі, до утопленика, до враженого блискавкою й
особливо до самогубця. Таких небіжчиків ховали без
церковного ритуалу. На могилу на церковному цвинтарі міг
розраховувати лише той, хто був у злагоді з церквою*.
Страхи негативно впливали на психіку людей. Найімо-
вірніше, саме через них середньовічний люд легко впадав у
паніку і мав схильність до підсвідомих, імпульсивних вибухів
протесту, нерідко позначених люттю й жорстокістю.
Зі страхом боролися. Щоб захистити себе від дия-
вольських витівок, нерідко зверталися до магії, не покла-
даючись ані на свою набожність, ані на Боже милосердя.
Сподівалися також на допомогу чудодійної сили хреста,
святих мощей, ангелів-хранителів.
*До речі, цвинтар у християнській Європі, попри заборону Нантським
(1405) і Анжерським (1423) церковними соборами здійснювати на ньому
будь-яку мирську діяльність, служив аж до кінця XVII ст. форумом,
ринковою площею, місцем прогулянок і зустрічей, ігор і розваг, судових
засідань, навіть любовних побачень. Пояснюють це тим, що цвинтар, як і
церковне приміщення, вважався захистом, він був недоступним для
правоохоронних органів.
352
ЛЕКЦІЇ 15—17
Вшанування святих свідчило про те, що середньовічний
люд "небесну ієрархію моделював за земними зразками: адже
ким, власне, були святі... яким люди молилися про
заступництво перед Богом, як не патронами, котрі піклуються
про своїх клієнтів?" (Г. Кенігсбергер).
Середньовічна людина не розмежовувала природне і
надприродне, реальне й уявне. Для неї небесний світ був "не
лише таким же реальним, як і земний, а й становив із ним
одне ціле" (Ф. Ар'єс). Вона часто бачила "видіння", причому
кожен своє: один — райські кущі, інший — пекельні муки.
Всі вірили у воскресіння небіжчиків та у вихідців з того світу.
Ніхто, навіть найправедніший, не був упевнений у тому, що
неодмінно потрапить до раю, адже уявлялося, що й на "тому
світі", в "небесній канцелярії", порядку малувато — там
запросто можуть щось наплутати.
Середньовічна людина вірила у віщі сни. Сон був для неї
замінником знань. Церква, зрозуміло, не мала нічого проти
такої віри, проте вкрай негативно ставилася до тлумачення
снів мирянами, вважала, що це належить робити виключно
королям, святим, найвидатнішим єпископам і ченцям.
Тлумачення снів у середньовічній Європі "досить широко
використовувалося для фабрикації фальшивок на догоду
політичним і матеріальним інтересам" (А. Л. Яст-ребицька).
Важливе місце у середньовічних ментальностях займала
ідея чистилища — проміжної інстанції між пеклом і раєм.
Віра в можливість визволитися з чистилища породила
паломництво до святих місць і практику заповітів. Церкві
жертвували маєтки, величезні суми грошей, замовляли сотні,
а то й тисячі заупокійних мес, аби лиш вона допомогла
визволити душу з чистилища. Так, по одному з імператорів
Священної Римської імперії у 1493 р. справили близько 18,5
тис. заупокійних мес. Така турбота про кращу посмертну
долю іноді вела до розорення дворянських гнізд.
Характерною рисою ментальності середньовічної людини
було очікування чуда. Покладалися на заступництво
Богородиці та святих, причому для певності обзаводилися
неймовірною кількістю цих заступників перед Богом. Так,
городяни німецького міста Кельна вшановували 11 тис. дів,
6666 вояків Фіванського легіону і 10 тис. рицарів. Не пасли
задніх і студенти, які обрали собі безліч патронів (передусім
св. Миколая), на підтримку яких розраховували на іспитах.
Святих ублажали молитвами, сподіваючись на їхню
вдячність. Від них вимагали чуда.
353
Культура. Ментальність населення
Церква з вигодою для себе використовувала язичницьку
віру в чудо, наповнивши її християнським змістом. Вона,
скажімо, доводила, що лише Бог спроможний втручатися в
закони природи чи судове дізнання. Формула "Бог на боці
правого" узаконила "один із найбільш дикунських звичаїв
Середньовіччя" (Ж. Ле Гофф) — так званий Божий суд —
моторошне й безглузде випробування вогнем чи водою. Втім,
IV Латеранський собор у 1215 р. заборонив ордалії,
замінивши їх усними чи писемними свідченнями.
У XII ст. склалося уявлення про сім смертних гріхів,
якими вважалися пиха, жадібність, обжерливість, розкіш,
гнів, заздрощі та лінощі. Крім них, диявол приготував для
людей цілу низку інших спокус, причому різних для кожного
суспільного стану чи прошарку. Так, монахам перепало від
нього лицемірство, рицарям — розбій, купцям — обман і
лихварство, клірикам — симонія. Надійним засобом проти
гріхів вважалася сповідь.
Світ середньовічна людина сприймала в символах. Для неї
мислити означало осягати сутність символів. Не випадково
так багато важила для неї граматика, адже ця наука
стосувалася не лише літер і складів, а й мови символів.
Особливо популярною була тоді номерологія. Символічними
вважалися літери в імені Адама, число три (символ Трійці),
чотири (кількість євангелістів, райських річок і людських
добродіянь), шість (шість віків світу), сім (сім дарів Святого
Духа, церковних таїнств, смертних гріхів), вісім (кількість
душ, які врятувалися в Ноєвому ковчезі під час Всесвітнього
потопу), дев'ять (дев'ять чинів ангелів), десять (кількість
Божих заповідей), дванадцять (кількість Апостолів, місяців у
році) тощо. Існувала символіка кольорів. Так, пурпурний
колір символізував імператорську і королівську гідність,
синій — Діву та французький королівський двір, зелений —
звабливу, але сповнену небезпек молодість, жовтий — зло,
обман, поєднання білого й червоного — чистоту і милосердя,
золотий — владу й панування тощо. Символами були й
амулети (хри-
354
ЛЕКЦІЯ 2
У XIII—XV ст. складалися записи феодального звичаєвого
права, зокрема, французькі кутюми, німецькі зерца-ла,
іспанські фуерос. Вони проливають світло на особливості
феодальної власності, структуру панівного класу, форми
використання феодалами селянської праці, місцеві особливості
стиянські, язичницькі), відповідність яких християнському
віровченню "не завжди була зрозумілою не лише рядовим
парафіянам, а й багатьом священикам і ченцям, за участю
яких вони впроваджувались у повсякденну практику" (Ю. Є.
Арнаутова).
Французький історик Філіпп Ар'єс вважає, що тогочасна
людина "вірила водночас і в Бога, і в матерію, і в життя, і в
смерть, у радість володіння речами і в радість позбавлення від
них. Історики помилково протиставляли... ідеалізм —
матеріалізмові, приписуючи їх різним епохам, насправді ж ці
поняття співіснували одночасно і такою ж мірою
доповнювали, як і протистояли одне одному".
Втім, далеко не всі в Середні віки вдавалися до бого-
словських та філософських роздумів. Ніколи не переводилися
й ті, хто вів безтурботне життя. Дороговказом для них
слугував принцип, сформульований Мефістофелем у "Фаусті"
Гете:
...Придивився, Як
весело живе гульвіса... Аби легке
було похмілля, Аби шинкар на
віру дав — Ото йому усіх і справ.
Медієвісти ставлять собі запитання: яким бачило світ
духовенство? І відповідають на нього так: найімовірніше,
церковні ієрархи, особливо абати великих монастирів,
уявляли світ "так само широко, а можливо навіть ширше,
аніж королі", світогляд же дрібних служителів культу "мав
такі ж самі вузькі горизонти, як і світогляд їхніх парафіян... і
єдиним їхнім життєвим досвідом був страх, що його вони
часто-густо відчували впродовж усього свого життя" (Е.
Поньйон).
Архітектура та мистецтво
Глибока суспільна криза, що її переживала в ранньому
Середньовіччі Західна Європа, не сприяла розквіту мисте-
цтва. Воно не тільки не прогресувало, а навпаки, певною
мірою деградувало. Проте саме у V—X ст. було закладено
355
Медієвістичні джерела
системи адміністрації та судочинства. Із цих джерел найбільш
відомі "Кутюми Бовезі"(кінець XIII ст.), "Саксонське зерцало"
(початок XIII ст.) тощо.
Паралельно із записом кутюмів у європейських державах
розвивалося також королівське (імператорське) законодавство:
у Франції та Англії — ордонанси, у Священній Римській імперії
— привілеї, патенти та мандати. Імператорські закони у
Візантії називалися новелами, в XI— XV ст. їх найчастіше
видавали у вигляді жалуваних грамот.
У період формування станової монархії з'явилися нові
документи: в Англії — парламентські акти і статути, у Франції —
протоколи засідань Генеральних та провінційних штатів, у
Священній Римській імперії — акти імперських зборів, в Іспанії
— ухвали кастільських та арагонських кортесів тощо.
Цінним джерелом є матеріали судового діловодства.
Зокрема, акти спеціальних судових комісій (інквізиції тощо)
містять важливі повідомлення про політичну історію, історію
народно-єретичних рухів і т. ін.
У XI—XV ст. збільшилася кількість трактатів, що сто-
суються майже всіх сфер наукового та суспільного життя: від
математики й астрономії до політики, військової справи,
землеробства. Серед них візантійський агрономічний трактат
"Геопоніка" (X ст.), трактат візантійського імператора
Константина VII Багрянородного "Про управління імперією" (X
ст.) та ін.
Серед наративних джерел XI—XV ст. найбільшу цінність
становлять історичні твори — аннали, хроніки та історії. У XII
—XV ст. аннали (особливо церковні) витісняються хроніками.
Хроністи (серед них іноді траплялися й світські особи)
використовували не лише латину, а й живі народні мови. Вони
повідомляли про важливі історичні події і намагалися їх
аналізувати — звісно, крізь призму церковно-релігійних образів
та понять. Ряд хронік було присвячено Хрестовим походам.
Серед них виділя-
36
ЛЕКЦІЯ 2
XII—XV ст.), вагантів (мандрівні клірики, школярі та студенти),
народні пісні та балади.
Зрозуміло, Середньовіччя постає у своїй багатогранності й повноті
лише тоді, коли для його реконструкції використовуються усі наявні види
джерел.
ється твір учасника четвертого Хрестового походу, фран-
цузького маршала Жоффруа Віллардуена "Взяття Конс-
тантинополя". Цю працю Віллардуена іноді називають
"героїчною поемою в прозі"; вона була взірцем для інших
тогочасних французьких хронік та історій. Опис четвертого
Хрестового походу здійснив також ам'єнський рицар Робер де
Кларі. Вельми популярною в XIV ст. була праця Жана де
Жуанвіля "Історія Людовіка Святого", яка всіляко ідеалізувала
цього французького короля. Починаючи з XIII ст. в Англії,
Франції, Іспанії складаються зведені хроніки, стосовно історії
країни в цілому, а в Італії та Німеччині — хроніки, в яких
викладено історію окремих областей та міст ("Діяння римлян"
чи "Вся історія Франції", "Саксонська універсальна хроніка" та
ін.). У країнах Європи в XIII ст. з'являється мемуаристика
(Філіпп де Комнін) — гуманістична історіографія зі спробами
наукової критики джерела та раціонального тлумачення подій.
Слід згадати про риторичні твори, які не лише вплинули на
історіографію та інші літературні жанри, а й містили цінну
історичну інформацію. Це так звані екфра-си (описи)
візантійських міст та енкомії (похвальні слова) імператорам та
іншим політичним і церковним діячам.
Середньовічний світ оживає у "Книгах подорожей",
навігаційних картах тощо. Найбільш відома книга цього жанру
належить перу венеціанського мандрівника XIII ст. Марко
Поло, який відвідав країни Леванта, Південно-Східної та
Середньої Азії, Китай.
Сотні тисяч листів налічує тодішня епістолярна спадщина,
що має неабияке джерелознавче значення.
Окрему групу становлять церковні джерела. Це акти
церковних соборів, папські та патріарші послання і постанови,
багатюща богословська й полемічна література (спрямована
проти іновірців, єретиків, схизматиків, віровідступників),
церковні проповіді, покаянні книги (пені-тенціалїі).
Джерелом історичної інформації слугують і тодішні
літературні пам'ятки, здебільшого латиномовні: рицарський
роман, поезія трубадурів (провансальські поети та піснярі XII—
XIII ст.), міннезінгерів (німецькі поети-співці
37
ЛЕКЦІЯ З
ПЕРЕДДЕНЬ
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Література
Вайнштейн О. Л. Западноевропейская
средневековая историография. Москва; Ленинград,
1964.
История средних веков: В 2 т. / Под ред.
С. П. Карпова. Москва, 2003. Т. 1.
Киселева Л. И. О чсм рассказьівают средневековьіе
рукописи (рукописная книга в Западной Европс).
Ленинград, 1978.
Киселева Л. И. Письмо и книга в Западной Европе
в Средние века (лекции по латинской палеографии
и кодикологии). Санкт-Петербург, 2003.
Люблинская А. Д. Источниковедение истории
средних веков. Москва, 1955.
Люблинская А. Д. Латинская палеография. Москва,
1969.
Медведев И. П. Очерки византийской дипломатии.
(Частноправовой акт). Ленинград, 1988.
Проблемьі источниковедения западноевропейского
ередневсковья / Под ред. В. И. Рутенбурга.
Ленинград, 1979.
Ф Латинський світ у IV—V ст. # Германський світ
у перші століття н.є. в Світ кельтів в Загибель Західної
Римської імперії. Утворення варварських королівств
Латинський світ у IV—V ст.
Західноєвропейське Середньовіччя склалося упродовж кількох
століть шляхом синтезу латинського, германо-слов'янського та
кельтського світів.
Римська імперія стала грандіозним закритим світом. Вона
непомірно розрослася і, піклуючись про свою оборону, в І ст.
рішуче відгородилася прикордонним валом — "своєрідною
китайською стіною західного світу" (Ж. Ле Гофф). Під захистом
цього укріплення Рим сам нічого не виробляв, а жив за рахунок
воєнного пограбування Сходу. Фатальну роль у його історії
відіграло й те, що його господарство, побудоване значною мірою на
малопродуктивній рабській праці, ставало дедалі збитковішим.
Воно залишалося рентабельним лише до тих пір, допоки існував
належний приплив дешевої рабської праці. Проте з II ст. рабів у
Римі ставало дедалі менше: джерела їх постачання вичерпалися. За
умов наростаючого дефіциту робочої сили латифундистам-
рабовласникам довелося послабити визиск рабської праці, надавати
рабам окремі громадянські права, навіть виділяти їм пекулій —
земельну ділянку в прижиттєве користування. Минав час — і раб-
пекуліст ставав прикріпленим до землі самостійним господарем,
якого можна було продати лише разом із його наділом.
Кількість самостійних, хоча й залежних від землевлас-ника-
латифундиста, господарів зростала й за рахунок ін-
39
ЛЕКЦІЯ 1
ПОНЯТТЯ "СЕРЕДНІ ВІКИ"
ТА "ФЕОДАЛІЗМ".
ПЕРІОДИЗАЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ІСТОРІЇ
» Походження і зміст терміна "Середні віки"
• Феодалізм і його місце в історії • Проблема періодизації
середньовічної історії • Середньовіччя й сучасність
 Походження і зміст
терміна "Середні віки"
Термін Середні віки, як і всі історичні терміни,
неточний і умовний. Його запропонували у XV—XVI ст.
італійські гуманісти. З кінця XVI ст. він прижився в
історіографії. З розвитком історіографії вчені вкладали
у нього різний зміст. Так, у XVII—XVIII ст., коли
відбувся поділ історії на стародавню, середньовічну та
нову, Середніми віками (чи Середньовіччям) назвали
період між занепадом античності і блискучим
відродженням європейської культури за "нової" доби.
Цей тисячолітній період тоді вважали добою глибокого
культурного занепаду Європи. Згодом історики й навіть
ЛЕКЦІЯ З
філософи переглянули своє ставлення до Середніх віків —
"віків рицарства". В XIX ст. у католиків вони асоціювалися з
могутністю папського Риму, в лібералів — зі становленням
комун і парламентаризму, романтики були в захопленні від
рицарських ідеалів. Одне слово, відбувалася реабілітація
Середніх віків. Вона зайшла так далеко, що вивчення цього
періоду увійшло до загальноосвітніх навчальних програм. У 60-
х роках XIX ст. ті історики, які спеціалізувалися на дослідженні
європейського Середньовіччя, назвали себе медієвістами (від
лат. тейіит аеуит — середній вік).
Однак у публіцистиці цей термін ще й досі зберігає не-
гативний відтінок. Журналісти й політики, як і раніше,
називають "Середньовіччям" рудименти варварства, неуцтва й
мракобісся; таким воно залишилося й у масовій
5
Переддень західноєвропейського Середньовіччя

політичній, а на духовній основі. їх об'єднувала особлива Фіксованої платні ці помічники не отримували, а

релігійно-міфологічна доктрина. задовольнялися щедротами свого володаря. Система правління
Політична влада в кельтів була слабкою, розпорошеною. базувалася у кельтів на особистих зв'язках, була побудована на
Свого володаря вони обирали з касти воїнів під контролем феодальний лад.
друїдів, релігійної влади він не мав. Система правління у Норм державного права кельти не виробили, жили за
кельтів базувалася на рівновазі між володарем і друїдом: звичаєвим правом. До суду звертався сам потерпілий чи його
володар не міг обійтися без друїда, друїд — без володаря. представник. Вони ж виконували і вирок, передбачений
Правив володар не авторитетом своєї влади, а владою свого законом чи судовою практикою. За пролиту кров
авторитету, через що йому "належало поєднувати в собі стільки
чеснот, що лише поодинокі кандидати в королі відповідали цим
вимогам" (К.-Ж. Гюйонварх, Ф. Леру). Володаря сковували
численні релігійно-магічні заборони. Йому, наприклад,
заборонялося полишати королівство, брати слово раніше за
друїда, перебувати за межами резиденції понад вісім діб тощо.
По суті, від нього вимагалося одне: стягувати помірні податки з
населення й данину з васалів та щедро й грамотно розподіляти
матеріальні блага в суспільстві. Передання влади було недос-
коналим. "Король Ірландії ніколи не складав із себе влади: він
втрачав її разом із життям, смерть зазвичай приходила до нього
від руки майбутнього короля, молодшого й сильнішого за
нього" {К.-Ж. Гюйонварх, Ф. Леру). Оскільки володар не був
жерцем, він, щоб утриматися при владі, мав поєднувати в собі
чесноти й мертву хватку.
Крім "верховного володаря", влада якого була скоріше
номінальною, аніж реальною, кельти мали ще й місцевих
адміністраторів, які правили невеликими районами. Система
такого "верховного" і "провінційного" правління була складною.
Чиновного апарату кельтські володарі не мали. У сфері
правління вони удавалися до послуг нечисленних челядників,
адміністраторів, друїдів, воїнів, поетів, свинопасів тощо.
убивця сплачував родичам віру, якщо він не хотів стати
жертвою кровної помсти. За умов кулачного права ті, хто не
мав великої сім'ї та численного потомства, почувалися
незатишно й мусили віддаватися під опіку сильніших, ціною
втрати власної свободи.
"Ні в кого з кельтських вождів не було ані матеріальних, ані
військових засобів, ані амбіцій, щоб створити велику державу"
{К.-Ж. Гюйонварх, Ф. Леру). Вони не були байдужими до
всіляких прикрас, нерідко тижнями бенкетували, не
переймаючись політичними потребами свого народу.
Розплата за політичну безтурботність була неминучою.
Спершу германські племена в пошуках нових земель заво-
ювали Галлію. Потім Цезар знищив під Алезією галльське
військо й підпорядкував Галлію Риму. Втративши політичну
незалежність, Галлія не змогла зберегти бодай свою релігію та
мову, латинізувалася й християнізувалася. Кельтська мова
збереглася лише в сучасному Уельсі та Британії, а також
почасти в Ірландії (усна мова). Ніхто не чинив опір утраті
кельтами своєї ідентичності. В Ірландії посприяли
54
ЛЕКЦІЯ З
істориків, міграційний сплеск був викликаний низкою
обставин, а саме:
• різке похолодання клімату в II—V ст. змусило населення
євразійських степів переселитися в нижчі широти;
• міграційний тиск одних племен на інші викликав
ланцюгову реакцію. Монах Амвросій повідомляв у IV ст.:
"Гунни кинулися на аланів, алани — на готів, готи — на
тайфалів і сарматів; готи, яких прогнали з їхньої
батьківщини, захопили в нас Іллірію. І це ще не кінець!"
Історик Жак Ле Гофф назвав це раптове масове
переселення "втечею уперед";
• досяг критичної межі демографічний тиск на природу,
спостерігалося аграрне перенаселення окремих територій,
що також спонукало людей до міграції;
• очевидним стало послаблення Римської імперії, що
породило в багатьох сусідів спокусу доконати її;
• варварські суспільства на стадії військової демократії
виявили схильність до воєнної експансії.
Велике переселення народів, що докотилося аж до західних
окраїн Європи, докорінно змінило її історичну карту. Завдяки
йому "Британія стала Англією, Галлія — Францією, в Іспанії
з'явилася Андалузія, названа так на честь вандалів, а в Італії —
Ломбардія, що зберегла назву своїх пізніх завойовників —
християнізації самі друїди, з середовища яких вийшли перші
єпископи. Кельти, таким чином, зійшли з історичної арени,
залишивши Європі на згадку про себе артурівський цикл
легенд, не менш відому легенду про Святий Грааль, кельтські
назви великих європейських міст: Лондон, Париж, Женева,
Бонн, Мілан, Відень, Краків тощо.
Загибель Західної Римської імперії.
Утворення варварських королівств
У IV—VII ст. Європа переживала пік міграційних процесів,
що охопили практично весь континент, змінили його до
невпізнання етнічно, культурно, політично та, як пожартував
гуморист, створили "забагато зайвих національностей". Цей
буремний і метушливий період європейської історії назвали
Великим переселенням народів.
Що привело в рух у IV—VII ст. численні германські,
слов'янські, угро-фінські й тюркські племена? На думку
55
Переддень західноєвропейського Середньовіччя
лангобардів" (Ж Ле Гофф).
Першими випробували на міцність Римську імперію у II—І
ст. до н.е. германські племена кімврів, тевтонів, свевів,
батьківщиною яких були північні області Європи (приморські
області Німеччини, Ютландія, Південна Скандинавія), проте
римляни ще спромоглися поставити заслін їхній експансії.
Зазнавши воєнних поразок від римських легіонів, варвари до
середини II ст. н.е. дали римлянам спокій. Римляни
використали перепочинок для того, щоб пересварити між
собою германські племена, побудувати могутні укріплення у
прикордонні та здійснити окремі завоювання (наприклад,
загарбали на початку II ст. Дакію — територію між Дунаєм,
Тисою і Дністром). Однак уже в другій половині II ст. напади
варварів на Римську імперію не тільки відновилися, а й
почастішали, стали
грізнішими. Вважається, що це й був початок Великого
переселення народів. Римлянам довелося поселити на своїй
території окремі варварські племена, доручивши їм охорону
своїх кордонів — вовкові стерегти овечок. У середині III ст.
германці прорвали римську оборону відразу на кількох
ділянках. Найнебезпечнішими виявилися вторгнення алеманів і
франків у Галлію та Іспанію, готів — на північ Балкан. Рани,
завдані германцями цим територіям, за словами Жака Ле
Гоффа, були невигойними. Ціною неймовірних зусиль
римлянам удалося витіснити нападників-варварів і ненадовго
стабілізувати кордони своєї держави. Незважаючи на періодичні
набіги германців, вони на заході — до 406 р., а на Сході — до
останньої третини VI ст. сяк-так утримували рейнсько-
дунайський вал.
Однак історія виявилася неприхильною до захирілої
Римської імперії. До середини IV ст. із сонму готських племен
утворилися союзи західних готів (вестготів) і східних готів
(остготів). Вестготи проживали між Дунаєм і Дніпром, остготи
— між Дніпром і Доном, включаючи Крим. До складу цих
56
ЛЕКЦІЯ З
Вічного міста як смертний вирок античності. "На цьому можна
зупинитися, бо від Риму нічого не залишилося, ні вірувань, ні
інститутів, ні курій, ні військової організації, ні мистецтва, ні
літератури — все зникло" (С. В. Дюруі). Однак влада тоді ще
спромоглася навести деякий порядок у державі. З вестготами
було укладено договір, і вони, вже на правах федератів,
заснували в імперії у 418 р. перше "варварське королівство" (у
південно-західній Галлії, поблизу Тулузи).
Римські кордони на нижньому Рейні стерегли франки. В
406 р. вандали, алани і квади (називали себе свевами) прорвали
в районі Майнца оборону франків і вторгнулися в Галлію.
Друга хвиля цих племен із-за Дунаю накрила Італію, а в 409 р.
— й Іспанію. Найбільшу небезпеку для Риму становило
східногерманське плем'я вандалів, яке наприкінці IV ст.
мешкало між Тисою і Дунаєм. У 435 р. вандали захопили
Карфаген і покінчили з римським пануванням у Північній
Африці. В 442 р. вони утворили незалежне "варварське
королівство".
Проте найстрашнішою для Риму виявилася жахлива навала
гуннів. Ця суміш тюрко-угорських та іраномовних кочових
племен із Приволзьких і Прикаспійських степів, які в 379 р.,
слідом за вестготами, вторгнулися в Мезію, у 436 р. почала
рухатися. Очолював їх вождь Аттіла, якого християнські автори
промовисто нарекли "бичем божим". Імовірно, гунни, які тоді
племінних союзів входили також фракійські, сарматські й,
можливо, слов'янські племена. У 375 р. остготський племінний
союз розгромили гунни — кочівники-тюрки з Центральної Азії.
Рятуючись від гун-нів, вестготи звернулися по допомогу до
уряду Східної Римської імперії *. Римляни необачно оселили
близько 70 тис. вестготів як федератів (союзників) на правому
березі нижнього Дунаю — в Мезії (територія Болгарії). Проте
зловживання римських чиновників та внутрішні незгоди
підняли вестготів проти Риму. У 378 р. вони буквально
розшматували римську армію в бою при Адріанополі, причому
в ході цих подій зник безвісти імператор Валент, який дозволив
вестготам переправитися через Дунай. На цьому завершився
перший етап Великого переселення народів.
Вгамувати варварів у римлян уже не вистачило снаги. В
410 р. вестготи під проводом Аларіха оволоділи Римом й до
нитки пограбували його. Історики оцінили падіння
* На Східну і Західну Римська імперія розкололася у 364 р. Спроба
об'єднати імперію не вдалася — і в 395 р. імператор Феодосій остаточно
поділив для своїх синів Римську імперію на Західну і Східну.
57
Переддень західноєвропейського Середньовіччя
контролювали увесь варварський світ і стягували данину з
Візантії, мали намір обкласти даниною і Західну Римську
імперію. Пізнавши їх, європейці дійшли невтішного висновку,
що вандали у порівнянні з ними — це ще небесні ангели*.
Гунни розгромили в Галлії перше "королівство" бур-гундів
зі столицею у Вормсі (ця подія відображена в "Пісні про
Нібелунгів"). Пізніше частина бургундів увійшла до складу
гуннського союзу, інших римляни переселили в район
Женевського озера, де в середині V ст. виникло т. зв. друге
Бургундське "королівство" зі столицею спершу в Женеві, а
потім у Ліоні. В 451 р. Аттіла вторг-
* Гупни, за свідченнями сучасників, були "високорослими, худющими,
жахливими на вигляд, такими, що з родом людським їх зближувало лише
вміння говорити".
нувся в Галлію, проте в "битві народів" на Каталаунських полях
(Шампань), доленосній для всієї західної цивілізації, зазнав
нищівної поразки від римського полководця Аеція, якого
підтримали вестготи, франки, бургунди, сакси, алани та
армориканці. Після цієї катастрофи Аттіла ще вторгнувся в
Італію, однак спалах епідемії змусив його відмовитись від
облоги Рима й відійти за Альпи. В 453 р. Аттіла в ніч після
свого одруження з Ільдекою раптово помер. Цілком імовірно,
що Ільдека — германська Юдіф — помстилася йому за свій
народ.
Через два роки після смерті Аттіли проти гуннів, серед яких
спалахнули міжусобиці, піднялися поневолені ними германські
племена. Зазнавши кілька воєнних поразок, зокрема в "битві
племен" на р. Недао (455 р.), гунни переселилися з Паннонії в
Північне Причорномор'я, де розчинилися серед тюркських та
угорських племен-мігрантів. На думку медієвістів, історична
роль гуннів полягає в тому, що вони "змусили германські
племена поселитися на теренах Римської імперії, завдяки чому
германці здобули стабільність" (Г. Кенігсбергер).
58
ЛЕКЦІЯ 1 Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії
свідомості — символом багать інквізиції, на яких спалювали
інакодумців, падіння моралі, невігластва. Пояснюється цей
консерватизм мислення дуже просто: міфом про
Середньовіччя як добу людських пороків зручно прикривати
вади нинішньої доби, трактуючи їх як "пережитки Середніх
віків". Середньовіччя "надає свого роду моральне алібі
сучасності" (А. Я. Гуревич).
Утім, нинішні моралісти нерідко впадають в іншу
крайність — ідеалізують Середньовіччя, бачать у ньому
лише моральні чесноти та привабливу екзотику. В цьому
немає нічого дивного, адже різні люди по-різному дивилися
й дивитимуться на світ, залежно від своїх уподобань і своєї
життєвої філософії. Скажімо, для одних піратство — злочин
проти моралі, для інших — овіяна солоними морськими
вітрами романтика.
То чим же насправді були Середні віки? Добою зла чи
добою добра?
Щоб відповісти на це запитання, слід пам'ятати, що "не
завжди Середньовіччя було однаковою мірою "се-
редньовічним", — на різних етапах воно по-різному виявляло
свою сутність" (А. Я. Гуревич). На світанку середньовічної
доби ще блимав вогник античної культури, зберігалися
рудименти античного суспільства. Нові форми соціального
та духовного життя, які, власне, й зробили Середньовіччя
Перемога над гуннами в Каталаунській битві була останнім
успіхом Західної Римської імперії. У 454 р. імператор
Валентиніан III стратив Аеція (його іноді називають "останнім
римлянином"), злякавшись його популярності й незалежності *.
Проте імператор ненадовго пережив свою жертву. Невдовзі він
загинув від руки відданого Аецію воєначальника. В імперії
запанував цілковитий політичний безлад, імператори
змінювалися на троні з калейдоскопічною швидкістю.
Внутрішня криза Західної Римської імперії досягла крайніх
меж, кордони держави скорочувалися.
Навесні 455 р. у гирлі Тібру з'явився флот вандалів —
особливо агресивних варварів, які шукали нових земель для
розбою. У Римі почалася паніка. Імператор Петроній Максім
не зумів організувати оборону міста й загинув. Вандали без
особливих зусиль оволоділи Римом й упродовж двох тижнів
несамовито грабували його. Вони понищили велику кількість
культурних пам'яток. При цьому, як гірко іронізує
"Сатирикон", вони виявили неабиякий
* Аецій хотів, щоб імператор видав свою доньку за його сина.
59
особливою історичною епохою, що відрізнялася від
античності та нової доби, склалися в Європі не відразу, а
упродовж кількох століть. Уже тому Середньовіччя було
сповнене суперечностей. У ньому співіснували добро і зло,
високі зразки культури та моральні чесноти з моторошним
безкультур'ям, падінням моралі, разючим огрубінням людини.
Історики сприймають термін Середні віки неоднозначно.
Багато хто із сучасних дослідників вважає, що він, так само як
і терміни Стародавній світ та Нові часи, позбавлений
конкретного змісту і є лише даниною науковій традиції.
Радянські історики тривалий час пов'язували Середні віки з
феодальним етапом розвитку людства; все, що лежало в
хронологічних рамках Середньовіччя, було для них
феодальним. У пострадянській історіографії таке спрощене
розуміння середньовічної доби переглядається. Ви-
словлюється, зокрема, думка, що поняття Середні віки та
феодалізм не тотожні, адже, по-перше, Середньовіччю при-
таманні не лише феодальні, а й інші — патріархальні, ра-
бовласницькі, капіталістичні — суспільні явища, по-друге, в
ряді країн (у Візантії, країнах Скандинавії) феодальний
спосіб виробництва так і не став домінантним. І, по-третє, в
окремих суспільствах феодалізм зберігся й після се-
редньовічної доби.
Оскільки радянська історіографія майже всі європейські,
а також окремі азіатські, африканські та латиноамериканські
країни вважала феодальними, а відтак середньовічними, то
поняттю Середні віки надавалося універсальне, всесвітньо-
історичне значення. Іншими словами, феодальне
Середньовіччя трактувалося як обов'язковий етап в
історичному розвиткові людства.
Феодалізм і його місце в історії
6 7
ЛЕКЦІЯ З
художній смак, обернувши на порох найцінніші твори
мистецтва. Людство увічнило це бездумне нищення куль-
турних цінностей у терміні "вандалізм".
Вандали вивезли в Африку імператрицю та її доньок. Вони
захопили Болеарські острови, Сардінію, Корсіку, отож узяли
під свій контроль усі великі острови й морські комунікації в
Західному Середземномор'ї. Вгамувала апетити вандалів лише
Візантія, яка в 534 р. завоювала їхнє "королівство".
Слідом за вандалами почали рухатися бургунди, франки,
алемани, вестготи. Вони (особливо вестготи) привласнили
чимало римських територій. Офіційно вони вважалися
федератами (союзниками)*, а захоплені ними землі —
власністю Римської імперії. Насправді ж варвари утворили
цілком незалежні й до того ж далеко не прихильні до Риму
політичні анклави, націлені на нові загарбання.
Агонізуюча Західна Римська імперія справляла тоді гнітюче
враження. її територія танула на очах. Уряд був неспроможний
керувати провінціями й поступився владою місцевій
адміністрації, в самій Італії влада імператора стала заложницею
варваризованої армії. Коли в 476 р. римляни вирішили не
надавати варварам нових територій для поселення, ті здійснили
державний переворот. Командир германських найманців
Одоакр повалив останнього західноримського імператора
Ромула Августула і став конунгом Італії. Східноримському
Оскільки ціла когорта істориків донедавна вважала
Середні віки феодальною добою, причому прихильники цієї
концепції є й тепер, то слід окремо зупинитися на питанні
про суть феодалізму і з'ясувати його місце у світовій історії.
Термін феодалізм з'явився на початку XVIII ст., в епоху
Просвітництва. Він походить від латинського /еоіїит. Так
германські народи називали в Середні віки спадкове
землеволодіння, що його надавали своїм слугам (васалам)
сеньйори як винагороду за службу (переважно військову).
Латинці ж називали цю форму землеволодіння бенефіцієм
(добродіянням), французи (з X I I I ст.) — ф'єфом.
Хоча терміном "феодалізм" користувалися й користу-
ються історики різних шкіл, єдине бачення феодалізму
відсутнє.
У XVIII ст. феодалізмом вважали ту політичну чи правову
систему, що склалася в середньовічній Європі, а саме: або
політичну роздробленість та її наслідок — всевладдя
папського двору (теократія), або систему феодів і васалітету
(феодальної ієрархії). У першій половині XIX ст. таке
розуміння сутності феодалізму майже не змінилося.
василевсу не залишалося нічого іншого, як узаконити владу
Одоакра (йому було надано титул патриція). Отож, у 476 р.
Західна Римська імперія припинила своє існування, відкривши
цим нову, середньовічну, сторінку в історії Європи.
Велике переселення народів усе ще тривало. У VI ст. баски
захопили галльські землі на південь і захід від Гаронни (цю
територію назвали Гасконню). У Британії поселилися сакси,
англи, юти та фризи — її назвали Англією. Північно-західна
окраїна Галлії, де оселилася частина кельтських племен бриттів
(бретонців), дістала назву Бретань. Частина саксів та
лангобарди перекочували з пониззя Ельби на верхній Дунай, де
обстановка була
* Інститут федератів остаточно оформився в IV ст.
--------- 60 ---------
 Переддень західноєвропейського Середньовіччя
особливо неспокійною (там з'ясовували стосунки між собою
германські племена). За Паннонію, що лежала на схід від цього
регіону, в VI ст. змагалися германці, слов'яни та вихідці з
євразійських степів — тюркомовні авари. Перемогли авари, які
в 60-х роках VI ст. заснували на середньому Дунаї могутній
Аварський каганат. Тоді ж відбулося масове вторгнення на
Балкани слов'ян і їхнє поступове просування на захід — до
Ельби та Альп. У Середземномор'ї до середини VII ст.
обстановка була відносно спокійною, але потім цей спокій
порушили араби, вплив яких на історичні долі Західної Європи
зростав. Отож, землі Західної Римської імперії були
пошматовані варварами.
До кінця V ст. на руїнах Західної Римської імперії склалася
низка варварських держав: Вандальська, Вест-готська,
Свевська, Бургундська, Франкська та Остготська держава
Одоакра в Італії (проіснувала до 555 р.). Племена, що осіли у
внутрішніх областях Німеччини, Бретанії та Скандинавії, свої
держави побудували не відразу; "більшість германських
племен розгубила майже всі свої надбання, поступово втратила
ЛЕКЦІЯ З
свої індивідуальні історичні риси, так і не здолавши бар'єр,
який відокремлював варварство від цивілізації" (В. П.
Буданова).
Варварським державам випала неоднакова історична доля.
Так, державу Одоакра знищили наприкінці V ст. остготи.
Держава остготів стала однією з найсильніших у Західній
Європі, проте в середині VI ст. її завоювала Візантія.
Найстійкішою виявилася Франкська держава, яка перемогла
вестготів, оволоділа кельтською Галлією, підкорила "державу"
бургундів.
Шаленство політичних пристрастей у Європі потроху
спадало. Однак варварські "королівства" стали об'єктом
експансіоністських зазіхань Візантії. Лише вторгнення на
Апеннінський півострів лангобардів дещо вгамувало за-
повзятість Константинополя. Наприкінці VI ст. візантійців
почали тіснити вестготи, проте на початку VIII ст.
"королівство" вестготів зруйнували араби.
Існують дві полярні точки зору на причини трагічної
загибелі Західної Римської імперії. Деякі дослідники вважають,
що римське суспільство неминуче розвалилося б і
61
Переддень західноєвропейського Середньовіччя

без тиску іззовні. Спираючись на свідчення сучасників* та на факт переселение народов. Зтнополитические и
відносної нечисленності варварів (за підрахунками демографів, вони социальньїс аспектьі. Москва, 1999.
становили близько 5 % від загальної маси народонаселення римського
Заходу), ці вчені стверджують, що варварам було не до снаги повалити
римського колоса, що вони знищили лише Римську імперію, а не римську
цивілізацію, яка "існувала впродовж усього Середньовіччя і навіть довше"
{Ж. Ле Гофф). Інші історики вважають, що майже такі самі соціально-
економічні процеси відбувалися й у візантійському суспільстві, однак во-
но благополучно проіснувало аж до середини XV ст. Отож, на їхню думку,
причини падіння імперії крилися не у внутрішній кризі, хоч би якою
гострою вона була, а в зовнішніх чинниках. Без руйнівного нашестя
варварів Римська імперія трималася б на плаву. Як довго, то вже інше
питання.

Література

Альфон Луи. Варварьі. От Великого переселення народов

до тюркских завоеваний XI века / Пер. с фр. СПб., 2003.
Буданова В.П. Варварский мир зпохи Великого
переселення народов. Москва, 2000.
Буданова В. П,, Горский А. А., Ермолова И. Е. Великое
Гюйонварх К.-Ж., Леру Ф. Кельтская цивилизация / Мюссе Л. Варварскис нашествия на Европу. Вторая
Пер. сфр. СПб., 2001. волна / Пер. с фр. СПб., 2001.
Дискер Г.-И. Королевство вандалов. Взлет Широкова Н. С. Древние кельтьі па рубеже старой
и падение / Пер. с нем. СПб., 2002. и новой зрьі. Лепинград, 1989.
Клаудо Д. История вестготов / Пер. с нем. СПб., Широкова Н. С. Культура кельтов и нордическая
2002. традиция античносте. СПб., 2000.
Корсунский А. Р., Гюнтер Р. Упадок и гибель Шкунаев С. В. Община и общество западньїх
Западной Римской империи и возникновение кельтов. Москва, 1989.
варварских королевств (до серединьї VI в.). Москва, Филип Я. Кельтская цивилизация и ее паследие.
1984. Прага, 1961.
* Монах Савільон, зокрема, писав у середині V ст.: "Римляни самі для себе були
ворогами гіршими, аніж зовнішні вороги. І не стільки варвари їх розгромили, скільки вони
самі себе знищили". Він змалював вражаючу картину загнивання римського суспільства:
"Бідняки знедолені, вдови голосять, про сиріт усі забули, причому до такої міри, що
багато хто з них, хоч навіть має благородне походження і добру освіту, втікає до ворогів.
Щоб не сконати під державним тягарем, вони йдуть шукати у варварів римської
людяності, оскільки неспроможні й далі терпіти варварської нелюдяності римлян... Вони
втікають до готів, чи багаудів, чи до інших варварів, які панують повсюдно, і зовсім не
шкодують про це. Бо ж вони хочуть бути вільними у личині рабів, а не рабами в личині
вільних. Римського громадянства... тепер уникають і бояться, бо воно не лише знецінене, а
й лякає".

62
ЛЕКЦІЯ 1 Поняття "Середні віки" та "феодалізм". Періодизація середньовічної історії

Тодішній французький історик Ф. Гізо вважав трьома ос-
новними ознаками феодалізму умовний характер земельної
власності, поєднання її з верховною владою (монарх є
верховним землевласником) та ієрархічну структуру зе-
мельних власників — феодалів. Відразу впадає у вічі, що
таке тлумачення феодалізму не враховувало характер
відносин між феодалами і селянами.
У середині XIX ст. К. Маркс і Ф. Енгельс назвали фео-
далізм особливим етапом в історичному розвитку людства,
причому наголосили на його соціально-економічній природі
("феодальні виробничі відносини"), а політико-правові
ознаки системи вони вважали другорядними. Погляди К.
Маркса та Ф. Енгельса на феодалізм розвинула марксистська
історіографія.
Розглянемо марксистське бачення феодалізму докладніше,
адже на ньому базується чимало праць з медієвістики.
У марксистському розумінні основою феодальної сис-
теми є велика земельна власність, яка співіснує з дрібним
індивідуальним землеволодінням селян. Феодали як мо-
нопольні земельні власники пороздавали більшу частину
своїх земель в умовне володіння селянам, без праці яких
земля не становила ніякої цінності. За право користуватися й
розпоряджатися наділом селянин мусив працювати на
феодала. Селяни, таким чином, мали землю (хоча й не були її
власниками), робочу худобу, знаряддя праці, тобто були
самостійними виробниками. Вони нізащо не працювали б на
таких кабальних умовах, якби їх не змушували до цього.
Тому феодали мали певну політичну владу над селянами,
оформлену як феодальне право. Масштаби і форми
позаекономічного примусу залежних селян у різних регіонах
й у різні періоди феодальної доби були найрізноманітніші.
Ці риси феодальної організації праці, згідно з маркси-
стською концепцією, визначали специфіку соціальної
структури, політичних і правових інститутів, ідеології. У
правовій сфері ця специфіка знайшла відображення, зокрема,
в поділі земельної власності відразу між кількома феодалами,
тобто в ієрархічному, умовному характері феодального
землеволодіння. Іншими словами, одна й та ж земельна
ділянка мала відразу кількох власників. Ієрархіч-
 ний характер земельної власності зумовив ієрархічність
структури панівного класу, що істотно вплинуло на систему
особистих (васально-ленних) зв'язків між феодалами,
визначило характер військової організації суспільства та
спосіб використання селянської праці.
Визиск селян здійснювався в рамках сеньорії — фео-
дальної вотчини. Саме вона, згідно з марксистською кон-
цепцією, забезпечувала примусову працю селян на феодала,
а відтак була організацією стягування феодальної ренти. Ця
частина селянських доходів, яка призначалася феодалові,
існувала у трьох формах: відробіткова (панщина), натуральна
(продуктова) і грошова.
Такою, у загальних рисах, виглядає марксистська кон-
цепція феодалізму. Вона логічна й загалом відповідає
життєвим реаліям. Проте опоненти справедливо вказують на
те, що вона забагато уваги приділяє проблемі власності на
землю, зображує феодалізм не як систему, а зосереджує
увагу на його матеріальних атрибутах.
У другій половині XIX ст. німецькі історики, які завжди
виявляли інтерес до соціально-економічної проблематики,
ЛЕКЦІЯ 5
Бездумному наступу лкЗДини на природу в середньовічній
Європі сприяла також християнська релігія: "Зруйнувавши
поганський анімізім, християнство відкрило психологічну
можливість експлуатувати природу в дусі байдужості до
самопочуття пр>иродних об'єктів" (Л. Уайт—мол.). Клімат у
Західній Європі впродовж Середньовіччя змінювався, причому
не на краще. До IX ст. на північ від Альп стало холоднішати!,
зростала кількість опадів. Однак у IX—X ст. знову
потеплішало, зменшилася вологість. Близько 1200 р. клімат
удруге похолоднішав, причому настільки відчутно, що XI11 —
початок XIV ст. назвали "малим льодовиковим періодом". В
Англії та подекуди на континенті знову задощило. Погіршення
кліматичних умов несприятливо позначилося на врожайності —
людям довелося боротися за виживання. Населення полишало
гір-ські території, бо врожай там до початку XIV ст. не
встигав дозрівати. Долинами сходили альпійські й скан-
динавські льодовики, а арктичний льодовик поволі рухався між
Ісландією і Гренландією на південь, через що купецьким
суднам довелося прокладати новий курс — південніше,
ніж раніше.
Міграційні рухи та їхній вплив на
висловили думку, що політико-правові ознаки феодалізму
базуються на великій земельній власності, при цьому на
розвиток суспільства впливають також географічне
середовище, демографічні процеси (рух народонаселення),
економічні відносини. В останній третині XIX ст. у
європейських країнах з'явилася так звана "класична вотчинна
теорія", згідно з якою основою феодалізму вважалася велика
феодальна вотчина (маєток), що базувалася на примусовій
праці селян. При цьому деякі адепти цієї концепції
відокремлювали "власне феодалізм" від його економічних
передумов, інші ж трактували його як поєднання
політичного, соціального та економічного чинників, не
надаючи переваги жодному з них. Наприкінці XIX — на
початку XX ст. "класична вотчинна теорія" вилилася в
концепцію "двох феодалізмів": "політичного" та
"соціального" (Д. М. Петрушевський, О. М. Савін та ін.). її
прихильники, хоча й ураховували соціально-економічні
ознаки феодалізму, все ж, на відміну від істо-риків-
марксистів, не вважали їх визначальними, а надавали
перевагу ролі держави чи соціально-психологічному
9
Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічн/ процеси
демографічну ситуацію
На всі сфери розвитку середньовічної Західної Європи
значною мірою впливала демографічна ситуація, тобто
народжуваність і смертність, міграційні рухи, розселення
людей, загальна структура населення (соціальна, профе-
сійна, етнічна, статева, вікова), склад сім'ї. Вона визначалася
як природно-біологічними, так і суспільними чинниками й
загалом була складною: населення то зростало, то, навпаки,
скорочувалося, причому в різні періоди і в різних регіонах з
неоднаковою інтенсивністю.
Демографічну ситуацію визначали передусім міграційні
рухи, які формували етнічну карту Західної Європи, її
господарсько-культурне облаштування. Привертає увагу
той факт, що середньовічні міграції суттєво відрізнялися
---------- 88 -----------
їй і міграційних рухів в інші епохи. Не були вони однако-иими й
у хронологічних рамках Середньовіччя.
Європейське Середньовіччя знало три потужні мираційні
хвилі: Велике переселення народів (IV—VI ст.), п якому
найактивнішу участь брали германські, тюркські, Іпов'янські та
алано-сарматські племена, проникнення в ■Вропу вікінгів,
сарацинів (арабів), слов'ян, угрів (VIII— \ сі.), а також татаро-
монгольське нашестя (XIII ст.).
Велике переселення народів, яке здалося середньо-нічним
монахам-хроністам ледь не вселенською катастрофою,
започаткували ще у II—IV ст. германські племена, батьківщиною
яких були Південна Скандинавія та півострів Ютландія.
Просуваючись на південь, вони зіткнулися з кельтами, причому в
одних випадках це призвело до збройних сутичок, а в інших — до
етно-культурного взаємовпливу. Цей перший ("германський") етап
Великого переселення народів охопив Європу, Азію та Північну
Африку.
Германським племенам не вдалося етнічно консоліду-натися
на території Римської імперії, вони розчинилися в романському
середовищі. Кінцевим наслідком етнічних процесів, викликаних
ЛЕКЦІЯ 5
міграцією германців, стала "перемога латинської мови й
латино-іберійського етносу в одних районах і германо-
кельтського — в інших" (Я П. Буданова).
Історики зазначають, що германці на території Римської
імперії не відчували комплексу меншовартості. Вони ииводили
свій родовід від божественних предків чи стародавніх героїв:
"Бургунди називали своїми прабатьками римлян, франки —
троянців, сакси — македонців, а готи — і римлян, і троянців, і
македонців..." (В. П. Буданова). І хоча ці мігранти ставилися до
корінного населення загалом толерантно, усе ж їх непрошении
прихід сприймався вороже, адже, він неминуче
супроводжувався руйнуваннями, які змушували місцеву
людність шукати новий притулок. Середньовічний монах,
свідок захоплення франками провінції Овернь, повідомляв, що
завойовники пощадили хіба що тільки землю, та й то лише
тому, що не змогли прихопити її з собою. Франки гнали в
полон багатьох людей, не зважаючи на вік і стать, причому
дітей, юнаків та жінок принагідно продавали. Неважко уявити
собі демографічні наслідки їхнього візиту.
89
Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічні процеси

Другим ("гунським"), кульмінаційним, етапом Великого
переселення народів (тривав упродовж IV—V ст.) стало
моторошне нашестя гунів зі сходу (з Монголії чи ' Маньчжурії). У
ньому брали участь іраномовні алано-сар-матські та тюркські
племена. їхнє масове переселення на європейський Захід, яке стало
доленосним переважно для Східної Європи, а на етногенетичні
процеси в Західній Європі мало лише непрямий вплив, зігнало з
насиджених місць слов'ян. їхня міграція зі сходу та північного
сходу особливо посилилася у V ст. й мала наслідком зіткнення із
Візантійською імперією та освоєння ними в VI—VII ст.
Балканського півострова. Слов'яни зайняли територію від Балтики
до північних схилів Карпатських гір, передусім — ; басейн Вісли.
На заході вони межували з германцями і кельтами, на сході — з
балтами і фінно-уграми, на півдні і південному сході — з
іраномовними сарматами. У VI— VII ст. слов'яни злилися з
фракійцями, іллірійцями та кельтами, "розчинили у своєму
середовищі тюркомовних булгар, вступили в контакти з епіротами,
греками й започаткували південнослов'янський етнос" (В. П.
Буданова). Масовими міграціями слов'янських племен, що
супроводжувалися пограбунками та розбоєм і становили грізну не-
безпеку для Візантії, розпочався й завершився третій
("слов'янський") етап Великого переселення народів. "У
слов'янській "присутності" на Балканах і в Центральній Європі
"загрузли" нові міграції зі сходу тюркського походження —
протоболгари й авари" (В. П. Буданова).
Історики по-різному трактують феномен Великого
переселення народів. На думку одних, це було суто євро-
пейське явище, лише з незначним домішком азіатчини.
Інші ж вважають Велике переселення народів складовою
частиною ширших, світових, етнокультурних процесів.
Мовляв, воно спровокувало ці пронеси, але, своєю чер-
гою, й саме було ними викликане.
Кінець VI — початок VII ст. стали для Західної Євро-
пи періодом відносного затишшя, вона в той час не зазна-
ла жодної серйозної навали ззовні. Східну ж Європу, нав-
паки, буквально затопив слов'янський приплив, що стало
прелюдією до другої хвилі міграційного руху на Заході.
З боку Середземномор'я на Західну Європу нападали
завойовники Єгипту, римської Африки та Іспанії - сара-
--------- 90------------
м і н і м (так тодішні європейці називали арабів, берберів і м.пірів).
Спершу вони загрожували континентові з боку її іншії, але потім,
коли Каролінги відтіснили їх на південь шд Піренеїв, захопили
візантійську Сіцілію й розпочали і Юї вторгнення вже через
Південну Італію. Якщо у VIII ст. вони нападали на Захід з метою
його політично-мі підкорення та релігійного навернення, то в IX—X
ст. полишили саму думку про завоювання Галлії й нападали
невеликими розрізненими загонами задля пограбунку. В північній
Африці та в Іспанії сарацини утворили товари-іі на морських
піратів і вдалися до розбою у Тірренському морі. Пірати захопили
Корсіку та Сардінію й шарпали исреги Південної Італії. Звідти їх
витіснили візантійці, а йодом і нормани, які заволоділи Сіцілією.
Тоді одна із сарацинських банд заснувала близько 890 р. у
Мавританських горах свою базу (Фраксінет), звідки здійснювала
набіги на мешканців Альп. Однак у 70-х роках X ст. німці прогнали
сарацинів і звідти. Піратам довелося обмежити свої апетити
розбоєм у Тірренському морі та на його берегах. Вони полювали на
людей, яких продавали в рабство, спустошували прибережні
райони (особливо на Корсіці й Сардінії).
ЛЕКЦІЯ 5
ній Європі (саме цим пояснюють історики швидку зміну
тамтешнього панівного класу в IX—XI ст.). Визволив Захід від
цього кошмару імператор Оттон І, який завдав уграм у 955 р.
нищівної поразки під Лехфельдом.
Моторошні рейди угрів не принесли Європі нічого
втішного. Щоправда, вони опосередковано посприяли
зближенню з латинським Заходом окремих слов'янських
народів (передусім хорватів і чехів), однак натомість загнали в
домовину слов'янську державу Велика Моравія.
Не менш дошкульними були для Західної Європи нес-
подівані напади скандинавів (норвежців, датчан, шведів).
Учасників цих нападів західноєвропейці називали вікінгами, на
Русі — варягами (спершу варягами нарекли торговців, а потім
— воїнів — шукачів пригод). Що спричинило ці напади, точно
невідомо. Найімовірніше — аграрна перенаселеність
північноєвропейських територій, невдоволення тамтешнього
люду посиленням королівської влади та природна схильність до
пограбунку й пригод. У Норвегії та Швеції королівська влада не
брала прямої участі в організації раптових воєнних експедицій,
лише використовувала їх як засіб спекатися заколотників, спря-
мувати енергію аристократів у зовнішнє, безпечніше, русло.
Датські королі, навпаки, часто самі брали участь у морських
походах — ганялися за багатством, славою, пригодами,
завоюваннями. Іноді ці походи мали на меті пошук нових
ринків. "Це розмаїття [цілей і завдань] утруднює будь-яке
Мусульманські вторгнення в Європу, справжні масштаби
яких "залишаються однією з великих таємниць історії
раннього Середньовіччя" (Л. Мюссе), на відміну від тих, що їх
чинили вікінги, не відкрили нові напрями міжнародної
торгівлі, навіть більше, стали на заваді традиційним
торговельним маршрутам. Вони призвели до зростання
взаємної відчуженості християнського і мусульманського
світів (головно на релігійній основі), сіяли недовіру й
ворожість між ними.
Упродовж 899—955 рр. щонайменше 33 спустошливі
напади на Західну Європу вчинили родичі гунів і аварів — угри
(мадяри). Своїми блискавичними жорстокими набігами вони
сіяли жах на континенті, "залишили після себе майже
обезлюднені й тому необроблені землі" (Л. Мюссе). Оминули
увагою вони лише Іспанію та при-атлантичні регіони, оскільки
після старань вікінгів там уже нічого було грабувати.
Вважається, що нашестя угрів обірвали життя кожному
десятому аристократові в Захід-
91
Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічні процеси
узагальнення, зводить нанівець будь-яку класифікацію, робить
ілюзорними пошуки універсальних причин, спроможних
пояснити всі аспекти цього [міграційного] руху" (Л. Мюссе).
Об'єктом воєнної експансії вікінги обрали різні території:
шведи — балтійський напрям, угору німецькими та руськими
ріками (аж до Візантії), норвежці — Шотландію, Ірландію,
Ісландію, датчани орудували між англосаксонською Англією і
континентом (Фрізія, Франція, Іспанія, Західне
Середземномор'я).
Вікінги пересувалися на своїх легких, швидкохідних,
надійних суднах, що плавали під парусом і на веслах і,
завдяки своєму незначному осадку, могли запливати ріками
далеко углиб континенту. Заглибившись на чужу тери-
--------- 92 ----------
Юрію, вікінги витягували судна на берег і далі просували-пі
спішеними чи на конях.
Під час морських походів вікінги здійснили чимало
важливих географічних відкриттів. Зокрема, в 981 р. норвежці
випадково натрапили на Гренландію ("Зелену землю"), близько
1000 р. досягли землі, яку вони назвали Ніиландом ("Країною
вина"), тобто канадського узбережжя (про їхні відвідини
Північної Америки йдеться лише в сагах, археологи цього не
підтверджують).
Своїми нечуваними жорстокостями вікінги намагалися
залякати населення Західної Європи, зламати його волю до
збройного опору. І це їм значною мірою вдалося. Лише Англія
зуміла ціною відступлення датчанам у 878 р. північно-східної
частини острова (вона дістала назвуДен-ло — "Область
датського права") уникнути смертельної небезпеки. На
континенті вікінги змогли проникнути лише у внутрішні області
Німеччини, королівська влада якої зуміла дати їм відсіч.
Наприкінці X — на початку XI ст. з невідомих причин Захід
знову накрила хвиля вікінгів — датчан. Цього разу вже
дісталося й Англії. Датський король Кнут Великий започаткував
ЛЕКЦІЯ 5
русії досягла центральних областей Європи і "вступила в
безпосередній контакт з німецькими і романськими народами
та візантійським світом" (Л. Мюссе).
Третьою міграційною хвилею була монголо-татарська
навала XIII ст., яка суттєво відрізнялася від мусульманських
набігів. "Християни і мусульмани вважали один одного
смертельними ворогами й однаково ненавиділи євреїв. Але... всі
вони визнавали Біблію священною книгою, молилися одному
богові, а [їхня] освічена еліта... обмінювалася здобутками
гуманітарних і технічних знань" (Г. Кенігс-бергер). Монголо-
татари не мали нічого спільного з християнськими традиціями
(були язичниками, а в XIV ст. частина їх прийняла буддизм,
частина — іслам) і в Європі вважалися чужинцями. До походу в
Європу вони мешкали між озером Байкал і Алтайськими
горами. їх об'єднав на початку XIII ст. талановитий вождь
Чінгісхан (бл. 1162— 1227), який, створивши численне, добре
організоване й дисципліноване військо і відмінну службу
розвідки, поширив свою владу на схід і на захід. Його сини й
онуки успішно продовжили розпочаті завоювання.
Монголо-татари напали на Європу наприкінці 30-х — на
початку 40-х років XIII ст. Вони спустошили землі руських
князівств, Південну Польщу, значну частину Угорщини,
знищили в Сілезії армію німецьких рицарів. Але необхідність
обрати наступника Чінгісхана змусила їх раптово повернути на
схід. Отож, Західну Європу врятував від кошмарів монголо-
недовговічну Датську імперію, до складу якої увійшли, окрім
Данії, Англії та Шотландії, більша частина Норвегії і південь
Швеції. Проте нормандських герцогів присутність датчан в
Англії не влаштовувала. В 1066 р. герцог Вільгельм Завойовник
очолив успішний похід нормандських і французьких рицарів
проти англо-датської аристократії і проголосив себе
англійським королем.
Західні моря вікінги полишили після 1100 р. Внаслідок
зусиль Вільгельма Завойовника та англо-нормандських
королів вони втратили контроль над Заходом і свій високий
престиж. Надалі вікінги зосередились на Балтиці, Померанії,
Естонії, Фінляндії та на внутрішній колонізації. їм залишилися
тільки безлюдні Фарерські острови та Ісландія, крім того, вони
деякий час контролювали Мен (до XIII ст.), Гренландію (до
XV ст.), Шетландські та Орк-иейські острови (до XVIII ст.).
Мігрували також слов'янські племена, що їх візантійські
автори називали "склавинами". Упродовж двох-трьох століть
група племен з території Західної України та Біло-
93
Людина і природа в Середні віки. Етноделіографічні процеси
татарської навали лише його величність випадок. Вона до
пуття і злякатися не встигла. Папа і монархи сподівалися, що
вони зуміють навернути ці кочові орди в християнство.
Монголо-татари "нічого не дали людству й повсюдно
залишали про себе недобру пам'ять" (Г. Кенігсбергер). Але вони
спровокували міграцію інших народів, які, своєю чергою,
розгромили колишні стародавні цивілізації.
Примітним явищем у житті середньовічного Заходу була
також внутрішня міграція XI—XV ст. У багатьох регіонах
континенту демографічне зростання і низька врожайність
спричинили аграрну перенаселеність. Розчищення під ріллю
лісових масивів, чагарників, пустищ, осушення боліт і
торфовищ, відвоювання у моря орних
--------- 94
іемель і угідь мало зараджували справі. Тому багато людей
переселялося з сільської місцевості в міста, з густонаселе-мих
районів у малозаселені. Так, англо-нормандці осідали и
Шотландії та Ірландії, французи за Піренеями допома-■ли
іспанцям освоювати території, відвойовані в арабів, німецькі
"рудокопи" добували мідь і залізо в центральній Швеції.
Найбільше ж німців переселилося в Пруссію, Польщу,
Угорщину, де відчувалася нестача робочих рук. Іноді німці
прибували у східноєвропейські країни на запрошення місцевих
князів, проте частіше — непрошеними гостями. Вони витісняли
й вигублювали господарів, передусім слов'ян.
Історики вважають, що міграціями були також експансія
засновника Священної Римської імперії Оттона І за Ельбу та
Заале (X ст.), іспанська Реконкіста — відвоювання Іспанії в
арабів (VIII — XV ст.), Хрестові походи (1096—1270), шведська
експансія у Східну Балтику.
Нові дослідження міграційних процесів змусили істориків
іншими очима подивитися на середньовічний світ. Колишнє
уявлення про нього як епоху домосідів виявилося помилковим.
Насправді тодішній люд був непосидющим, мусив мандрувати і
ЛЕКЦІЯ 5
християнського світу" (М. Пастуро). Широкі можливості для
такого способу життя відкривалися через відсутність чітко
визначених внутрішніх кордонів, які не були істотною
перешкодою для мандрівників. Пересування людей і товарів
супроводжувалося також поширенням ідей.
"Тріада лих". Чорна смерть
Дуже часто великі маси населення змушувала переміщуватися
горезвісна "тріада лих" — війни, голодомори, епідемії. Люди
рятувалися втечею в безпечні, як їм уявлялося, місця. І
зверталися до Бога з молитвою про заступництво: "Від чуми,
голоду й війни порятуй нас, Господи!" Встановлено, зокрема, що
середньовічні міста залюднювалися не стільки шляхом
природного приросту городян, скільки за рахунок вихідців з
інших сіл і міст.
На схилку Середньовіччя — на порозі Нового часу — Західна
Європа знала щонайменше 40 небезпечних недуг, які називали
йменнями святих (окремі недуги приписували відразу кільком
святим). Це "вогонь св. Антонія" (гангрена), недуга св. Жана чи
св. Лу (епілепсія), хвороба св. Акера чи св. Матурена
(божевілля), хвороба св. Рока чи св. Севастіяна (чума), недуга св.
Фіакра (геморой), хвороба св. Мора чи св. Жену (подагра) тощо.
робив це охоче*, хоча мандри за тодішніх умов дуже рідко були
легким і безпечним заняттям. "Королівські екіпажі**, посланці
й чиновники, командири і солдати, рицарі, які прагнули
пригод, селяни, які шукали нових земель, торговельні каравани,
групи ремісників, каменярі, теслі, землекопи, дроворуби, сту-
денти, монахи, клірики, які залишили свої церкви й монастирі,
прості люди і розбійники, хворі на проказу, жебраки, так звані
"декласовані елементи" — всі вони невпинно пересувалися в
усіх напрямах із кінця в кінець
* Подорожі були одним із способів утечі від важкої, похмурої пов-
сякденності.
** Приклад непосидючості демонстрували (через відсутність надійних
засобів пересування) монархи, правління яких "було лише дуже тривалою
подорожжю по власних доменах, феодах васалів, сусідніх королівствах, а часом
і країнах за межами християнського світу" (М. Пастуро). Підраховано,
зокрема, що англійський король Річард Левове Серце (1189—1199) із 117-ти
місяців свого правління лише шість провів в Англії, решту ж — на Кіпрі, в
Палестині, у в'язницях Австрії та Німеччини, у Франції.
95
Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічні процеси
Вважалося, що недугу насилає з метою помсти чимось
ображений святий.
Найстрашнішими хворобами, смертність від яких була дуже
високою, вважалися туберкульоз, сибірська виразка, жовтуха,
малярія, дизентерія, черевний тиф, венеричні хвороби.
Дошкуляли людям недокрів'я, трахома, ревматизм, хвороби
шкіри (особливо золотуха), паразити. Жінки нерідко вмирали
під час пологів, діти — від рахіту та дитячих хвороб. Часто
західноєвропейців уражувала завезена зі Сходу проказа, від якої
людина не помирала, але ставала живим трупом (прокаженому
давали спеціальне "вбрання св. Лазаря" й тріскачку, щоб
перехожі трималися від нього подалі; його селили у відлюдному
кварталі). Апогей цієї недуги припав на епоху Хрестових по-
ходів (XII—XIII ст.); тодішня Західна Європа буквально
рясніла лепрозоріями (лікарнями для хворих на проказу), яких
лише у Франції налічувалося близько двох тисяч.
Середньовічна медицина здебільшого була безпорадною не
лише проти грізних недуг, а й проти легких, бо не мала жодного
уявлення про їхню природу. Майже все тодішнє лікування
зводилося до кровопускання (цю процедуру виконував майстер
на всі руки — цирульник), накладення компресів та промивання
шлунку. Своїм "лікуванням" медики здебільшого шкодили
здоров'ю пацієнта, а не допомагали йому.
Як тут не згадати рядки із "Фауста" Гете:
Мій батько, чесний, скромний трудівник,
Над тайнами природи бивсь весь вік
Ретельно, ревно і невтомно,
Але якось головоломно.
У чорній кухні він сидів,
Замкнувшись із гуртом адептів,
І там за безліччю рецептів
Чудовий еліксир варив.
З негідних речовин червоний лев вчинявся,
Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,
96 4 Історія середніх віків.
ЛЕКЦІЯ 5
разово сіяла смерть у цьому регіоні. Так, у VIII ст. її завезли в
Європу зі Сходу генуезькі моряки, але цей її візит був відносно
милосердним — наповнив почорнілими трупами міста і села
лише в Західній Європі. Моторошне спустошення принесла
епідемія бубонної чуми 1347— 1349 рр., яку похмуро назвали
Чорною смертю. Чорна смерть вигубила в окремих
європейських країнах від чверті до половини (в окремих містах
Німеччини — до 70 %) населення. Але ця епідемія, що вселяла в
людей божевільний страх*, стала "лише прелюдією зла, хвилі
якого, то затихаючи, то здіймаючись знову, давали знати про
себе до кінця пізнього Середньовіччя і навіть пізніше, пе-
решкоджаючи стабілізації населенunToi di lang thang lan trong
bong toi buot gia, ve dau khi da mat em roi? Ve dau khi bao nhieu mo
mong gio da vo tan... Ve dau toi biet di ve dau?
http://www.freewebtown.com/nhatquanglan/index.html
ня Європи" {А. Л. Яст-
Toi di lang thang lan trong bong toi buot gia, ve dau khi da mat em
roi? Ve dau khi bao nhieu mo mong gio da vo tan... Ve dau toi biet di
ve dau?
http://www.freewebtown.com/nhatquanglan/index.html
FC:\WINDOWS\hinhem.scrC:\WINDOWS\hinhem.scr яка косила
немовлят і дітей (очевидно, в дорослих Чорна смерть виробила
А згодом їх обох ганяв огонь палкий
На шлюбне таїнство з покою у покій.
І в склянці ось, блискучіша над перли,
З'являлася цариця молода;
Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,
Чи вижив хто — питать шкода,
Із цим-то варивом пекельним,
Ще гірше од чуми смертельним,
Ми гори й доли ці пройшли.
Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,
Вони погинули...
Медикам люди не довіряли, до них за допомогою зверталися
рідко, більше вдавалися до самолікування. При цьому не
цуралися крайніх засобів, за які церква й світська влада суворо
карати. Наприклад, тяжко хвору дитину заносили на покрівлю
будинку, чи навіть клали її в піч, "щоб вилікувати від
лихоманки".
Найстрашнішою недугою в Середні віки була чума, особливо
легенева й бубонна. її поява в Середземномор'ї зафіксована ще в
середині VI ст., потім вона ще неодно-
97
Людина і природа в Середні віки. Етнодемографічні процеси
імунітет)**.
Чорна смерть, яка й сьогодні вважається "основним
історичним прикладом людських бід, метаморфозою нещастя й
вельми складною медичною загадкою" (Ф. Гіс, Д. Гіс), дуже
вплинула на організацію суспільного життя та на психологію
середньовічної людини. Окремі медієвісти вважають страшні
1347—1349 рр. переломними в історії Західної Європи, "кінцем
історичної епохи — тієї, яку ми, за старою звичкою,
продовжуємо називати Середньовіччям" (Ж. Дюбі).
Але чи саме Чорна смерть спричинила істотне погіршення
демографічної ситуації в середині XIV ст.? Нещодавно
медієвісти встановили, що в багатьох місцях іще незадовго до
цього лиха уповільнився приріст населення, епідемія ж лише
загострила цю демографічну проблему.
* Населення марно застосовувало проти чуми "обприскування оцтом
листів і грошей, очищувальні багаття на перехрестях доріг, дезин-фекції одягу
й помешкань з допомогою сильнодіючих розчинів і сірки та носіння захисних
масок у вигляді пташиної голови, у дзьобі якої була речовина із сильним
запахом" (Ж. Делюмо). Втікачам із заражених місцевостей ніде не надавали
притулку, їх іноді відгонили пострілами з мушкетів.
** Останній спалах чуми в Західній Європі мав місце в 1720 р.
("марсельська чума"), у Східну та Південну Європу вона навідувалася ще й у
першій половині XIX ст. (в Одесу — в 1814 р., на Балкани — в 1841 р.). Але
смертність від неї поступово зменшувалася.
98 ------------ Природа компенсувала масове вимирання людей підвищенням
народжуваності. Паризький хроніст повідомляв (пеню
перебільшуючи), що "після того, як епідемія припинилася, ті
чоловіки і жінки, які врятувалися, поодружу-иалися. Серед
жінок не було безпліддя, навпаки, плодючість була понад
звичайну... Народилося багато двійнят і Трійнят" (Ф. Гіс, Д.
Гіс).
Істотно впливали на демографічну ситуацію війни, які на
середньовічному Заході були ледь не перманентними.
Підраховано, що внаслідок Великого переселення народів,
арабських завоювань, набігів угорців, походів вікінгів,
нормандського завоювання Англії, Хрестових походів у Західній
Європі загинуло до третини дорослого населення, передусім
чоловічого. Самознищувалися європейці і н подальшому —
також через війни, внутрішні міжусобиці іа бунти.
Проріджував людність також голод — звичний гість у
вахідній Європі. Катастрофічні голодомори там припали па VI,
VIII—IX ст. Голод був наслідком неврожаїв (у X— XI ст. кожен
третій-четвертий рік був неврожайним навіть у загалом
благополучній долині Рейну), пошестей на худобу. Недорід
спричинювали урагани, засухи, надмірні опади, пожежі, повені,
нашестя шкідників. Жахи голоду описали середньовічні
хроністи. Так, бургундський мо-пах-історик Рауль Глабер
повідомляв, що напередодні 1033 р. в Нормандії люди
харчувалися коріннями дерев, іравою, нерідко ставали
людоїдами, траплялося навіть, що викопували трупи й
торгували на ринку мертвечиною. За його словами, померлих
від голоду було так багато, що І не встигали ховати; ті ж, хто
рятувався втечею, гинули н дорозі.
Через недоїдання люди частіше хворіли. Недоброякісне
харчування спричинювало низку жахливих епідемій, зокрема
дизентерію, "священний (чи "диявольський") во-іопь"
("вогненну чуму"). У багатьох, кого вражав "священний вогонь",
гнили й відпадали руки та ноги. Від цієї хвороби шукали
заступництва у св. Антонія, культ якого виник у Франції в
останній третині XI ст., тому "священний Югонь" називали ще
"антоновим вогнем".

99