1.Поняття «середні віки» й «феодалізм» в історичній науці.

Термін середні віки ( з латинської medium aevum – сердній вік ) вперше ввели італійські гуманісти у 15
ст. Є декілька версій хто впровадив термін середні віки.

Ф. Бйондо 1453 в “Історії від падіння Рима” назвав “середньовіччям” час, що відділяв його епоху від
античності, а Джовані Андреа в 1469 р. Гуманісти, порівнюючи рівень культурно – освітнього розвитку
Відродження з попереднім часом, називали середньовіччя періодом дикунства і варварства.
Німецький вчений Й. Келлер у 17 столітті провів поділ на 3 періоди: давня історія, тобто античність,
середньовіччя і новий час, тим самим остаточно закріпивши термін “середні віки”.

Середньовіччя ототожнювали з темними віками. Основною причиною негативного стану до

середньовіччя є те, що це дійсно доба, коли панували жорстокі традиції і суворість. Коли до всього
ставилися підозріло, коли нові ідеї часто засуджувалися церквою, яка нерідко вбачала в новаторствах
відхід від істини. Поступово, починаючи з 16 століття, вчені почали проявляти інтерес до цього
періоду в історії, при чому акцентувалися на різних ознаках середньовіччя: одні сприймали його як
добу страху, фанатизму, побожності, інші як час розквіту європейської культури: сонети Петрарки,
Данте Аліг’єрі. Деякі історики стали вважати середньовіччя закономірним містком між античністю і
новим часом.

В радянській історичній науці тривалий час середні віки ототожнювалися з поняттям “феодалізм”.
Радянські медієвісти наголошували, що суспільний лад, який утворився у середньовіччі був
феодальний, тобто існував поділ на суспільні формації, які запровадив ще Карл Маркс, а після
феодальної формації прийшла капіталістична. Поняття “феодалізм” з’явилося у вжитку пізніше, ніж
термін “середні віки”, у 18 столітті у Добу Просвітництва і впродовж наступних десятиліть воно набуло
поширення у французькій публіцистиці. Поняття “феодалізм” походить від юридичного терміну
“феод” – і саме цей термін в документах і джерелах, грамотах 11 –12 століття у Франції називався
спадковим землеволодінням, яке передавав сеньйор підлеглій особі, або як його називали “васал”. У
18 столітті в епоху просвітництва робився акцент на політичному житті середньовічної епохи, такі
визначні просвітники як Вольтер, Монтеск’є вважали, що характерною рисою феодалізму є система
феодальної ієрархії, друге це політична роздробленість держави. Так трактували феодальне
суспільство або феодалізм вчені доби просвітництва.

Водночас у 19 столітті французький історик Франсуа Гізо на основі аналізу середньовічної історії
Західної Європи виокремив уже 3 основні ознаки феодального суспільного устрою які є актуальні і до
сьогодні:

- Умовний характер земельної власності (тобто володіння землею є привілеєм осіб, які несли
військову службу або державну службу)

- Поєднання земельної власності з верховною владою (тобто той, кому належить земля має і
владу над землею, і наділяючи васала землею сеньор-феодал передає йому і владу)

- Землевласники- феодали не лише привілейований, але і ієрархічно – організований

соціальний стан.

В середині 19 ст. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс назвали феодалізм особливим етапом в історичному
розвитку. При чому наголосили якраз на соціально – економічній основі. Вони ввели у вжиток термін
“феодальні виробничі відносини”. Погляди Маркса та Енгельса дали поштовх і чимало вчених у другій
половині 19 століття звертали увагу на економічні складові феодальних відносин.
2. Періодизація й хронологія історії Середніх віків.

Будь-яка періодизація, зазвичай, залежить від предмета дослідження і від концепції, що була
запропонована чи прийнята дослідником. Тому доволі часто вона є суб’єктивною, а отже, неминуче
умовною і недосконалою, так само і з періодизацією Середньовіччя, оскільки вона не була
монолітною, а мала регіональні і часові відмінності. Створена вона для зручності на основі головних
спільних рис регонів Європи цієї епохи.

У світовій і українській історичній науці майже немає суперечностей щодо початку Середньовіччя. В
країнах Західної Європи біля його джерел стояло падіння Західної Римської імперії (476 р.), розпаду
якої посприяли і вторгнення варварських племен. Конфлікт і поєднання двох світів античного (греко-
римського) і варварського (германського, кельтського i і слов’янського) стали початком глибокої
трансформації, яка відкрила новий, середньовічний період в історії Західної Європи. Для історії
Візантії початком Середньовіччя вважають кінець IV ст. (395 р.), коли утворилася Східна Римська
імперія або ж 330 р. – дата перенесення столиці Римської імперії до Константинополя. Ця межа є теж
доволі умовною, адже Європа не в один момент стала «середньовічної», цей процес ішов поступово.
Тому часто цей рубіж для Західної Європи пересовують на кінець V – VI ст., а у Візантії аж до VII ст.

Ще складнішим є вирішення питання про рубіж між Середньовіччям i Новим часом. У радянській
історіографії таким вважали англійську революцію (1640 – 1660 рр.), що мала загальноєвропейське
значення і поклала початок новому, капіталістичному устрою в Західній Європі, а також закiнчення
Тридцятилітньої війни (1648 р.). Пострадянська медієвістика ще тривалий час зберігала попередні
традиції, називаючи ХVІ пер. Пол. ХVІІ ст. То Перехідним періодом від Середньовіччя до Нового часу,
то Раннім новим часом. І, нарешті, наприкінці ХХ ст. Українська медієвістика перейшла на західну
періодизацію, що виводить XVI першу половину ХVII ст. За хронологічні межі Середньовіччя, а кінець
Середніх віків датує або серединою XV ст. – завоюванням турками-османами Константинополя і
падінням Візантії (1453 р.) чи закінченням Столітньої війни (1453 р.), або кінцем ХV ст. – початком
Великих географічних відкриттів, особливо відкриттям Америки (1492 р.).

Проте окремi захiднi медієвісти продовжують Середньовіччя до початку XVIII ст., до середини ХVІІІ ст. І
навіть до кінця ХVІІІ ст. (Великої французької революції 1789 – 1794 рр.), мотивуючи це тим, що
менталітет основної маси населення – селянства помінявся лише після вказаних революційних
зрушень. Отже, проблема періодизації європейського Середньовiччя не вирiшена до кінця і на Заході.

Рiзнилася і різниться також внутрішня періодизація Середньовіччя. Радянська історіографія поділяла

його на три періоди: ранньофеодальний (раннє Середньовіччя) з кін. V до сер. ХІ ст.; розвиненого
феодалiзму – з сер. XI до кінця ХV ст.; пізнього Середньовіччя (розкладу феодалізму і зародження
капіталізму) – XVI – пер. Пол. ХVII ст.

У західній медієвістиці існує цілий ряд варіантів періодизації Середньовіччя. Зокрема, раннє
Середньовіччя датують V – серединою ХІІ ст. Або V – ХІІ ст. Зрiле Середньовіччя визначають ХІ – ХIII
або ХIII – сер. XIV ст., а пізне Середньовіччя – др. Пол. XIV – XV або XIV – ХV ст. Проте найбільш
поширеною, засвоєною й українською медієвістикою, є така періодизація:

1. Раннє Середньовіччя (кінець V – перша половина ХІ ст.) – перехідний період від античності й
варварства до феодалізму. Його характеризують:

- натуралізація господарського життя і слабкі торговельнi та культурнi зв’язки між областями і

регіонами;

- примітивна державність; масштабні військово-міграційні рухи,

- нова соціальна структура суспільства (духовенство, рицарство і селянство);

- низький рівень освіченості і засилля релігії в сфері культури; ---

- становлення католицького і православного християнського і мусульманського (ісламського)

світів, що ворогують між собою.

2. Високе Середньовіччя (друга половина ХІ – ХІІІ ст.) – період становлення і розквіту

феодального суспільства, що відзначався:

- появою міст, розвитком товарно-грошових відносин і формуванням бюргерства;

- цеховою організацією ремісничого виробництва;

- розквітом васально-ленної системи і масовим закріпаченням селян;

- феодальною роздробленістю і панівним становищем у суспільстві рицарства;

- посиленням папства і виникненням католицьких орденів;

- військово-міграційними походами на Схід;

- виникненням єретичних рухів;

- поширенням освіти і розвитком культури.

3. Пізнє Середньовіччя (XIV – ХV ст.) – період розкладу феодальних відносин, який вирізнявся:

- руйнацією васально-ленних зв’язків і звільненням селян від кріпосноï залежності;

- зародженням паростків буржуазних відносин;

- появою станово-представницьких монархiй;

- заміною універсальних держав національними;

- соціальними протестами і повстаннями;

- внутрішньоєвропейськими війнами;

- втратою папством своєї могутності;

- секуляризацією свідомості і поширенням світської освіти;

- утвердженням раціональних і емпіричних знань;

- появою перших паростків гуманізму і Відродження.

Десь так виглядає періодизація Середньовіччя, хоча і вона, звісно, що є умовною, оскільки не всі
європейські країни, навіть класичні (наприклад, Італія і Німеччина), не говорячи уже про Візантію чи
Скандинавію, абсолютно точно вiдповiдають їй. Але така періодизація міцно утвердилась в історичній
науці.

3.«Повстання» Одоакра й проблема падіння Західної Римської імперії.

У червні 474 року в Італію на чолі іллірійської армії рушив правитель Далмації Юлій Непот. Він
увійшов у практично незахищену Равенну — Гундобад на той час уже посідав престол Бургундії,
змусив Гліцерія зректися влади і вислав його до Салони.
Дипломатичними зусиллями Непот, вже як імператор і август Заходу, зумів домогтись повернення
лише кількох міст у Нарбоннській Галлії і спорядив проти вестготів та бургундів набрану з «варварів»
армію, на чолі якої поставив Ореста Флавія. Однак той рушив не в Галлію, а до Равенни й зажадав від
імператора зречення. Не маючи змоги утримати столицю, Непот вирішив за краще 28 серпня 475 року
відплисти у свою резиденцію в Салоні.

Попри те, що Непот так і не склав своїх повноважень, 31 жовтня Орест оголосив правителем Заходу
свого 15-літнього сина Ромула. Його гідність августа не визнав ні узурпатор східного престолу
Василіск, ні уснутий ним Зенон, але, зайняті взаємним поборюванням у Малій Азії, вони жодних
зусиль, щоб повернути до влади Непота, не доклали.

Тим часом Орест став карбувати золоті соліди з профілем свого сина. Але грошей розплатитись з
германськими найманцями забракло й після відмови надати їм італійські землі для розселення, вони
підняли повстання, на чолі якого став скір (чи гот) Одоакр, що починав службу ще в часи Ріцімера. 28
серпня 476 року повсталі розбили Ореста під Павією, полонили його і стратили. Проголошений
військами — федератами і частиною італійської римської армії — «королем Італії». Вбивати
малолітнього імператора він не став, однак примусив Ромула Августа 4 вересня 476 року зректись
влади, після чого призначив йому щедре пожиттєве утримання і вислав до його рідні в Кампанью.

Одоакр відіслав Зенону, що саме відновив свою владу в Константинополі, імперські інсігнії (діадему і
пурпурову мантію).

У міру зміцнення позицій Одоакра імператор Зенон все частіше розглядав його як суперника. У 488
році він зумів спрямувати в Італію готів-федератів на чолі з Теодоріхом, які кілька років спустошували
Балкани. Війна за контроль над Апеннінами тривала п’ять років і закінчилась угодою двох готських
вождів про їх спільне правління Італією. 15 березня 493 року під час пиру в Равенні на честь їх
примирення 62-річний Одоакр був власноруч убитий Теодоріхом.

Коли у 486 році Сіагрій у битві під Суасоном був розбитий салічними франками на чолі з Хлодвігом
(майбутнім королем салічних франків) і камбрейськими під проводом Рагнахара, Римська імперії
втратила своє останнє володіння на заході Європи. На думку деяких істориків саме ця подія знаменує
падіння Західної Римської імперії.

4. Римське суспільство і криза рабовласницького ладу у ІІІ – V ст.

Вже в III в. В Римській імперії виявляються серйозні ознаки глибокої кризи, пронизані абсолютно всі
сфери її буття.

Криза охопила аграрну сферу імперії. У III ст. Стає особливо ясним, що низька продуктивність рабської
праці не може забезпечити державі нормального економічного функціонування. До того ж,
починаючи з цього часу, припиняються колись переможні війни, не відбувається поповнення рабської
сили, і, отже, немає поповнення ринку праці. Пагони, змови і повстання рабів також не сприяли
зміцненню і розвитку рабовласницької економіки. Всі ці моменти робили економіку Римської імперії,
засновану на рабську працю, абсолютно нерентабельним, і в підсумку привели до повного застою
продуктивних сил і руйнування рабовласників-землевласників.

Влада Римської імперії почали шукати вихід з соціально-економічної кризи. Були пом’якшені умови
рабської праці, але це не призвело до ліквідації кризи в економіці. Почалися гарячкові пошуки нових
економічних форм, які могли б пожвавити економіку імперії. Серед цих нових форм була система
колоната. На початку Римської республіки і потім в імперії колонами називали вільних селян,
орендарів, які знімали в оренду ділянки землі в латифундіях (Великих маєтках рабовласників-
землевласників). Незалежне римське селянство, незважаючи на деяку підтримку з боку держави, не
було в стані систематично вести своє господарство в тих умовах, в які воно було поставлено. Тому
часто селянські землі переходили до землевласникам-рабовласникам. Але в зв’язку із загальною
кризою аграрної економіки власники латифундій теж не могли вести своє господарство рентабельно,
вичавлюючи з землі все, що тільки можна. Ні пом’якшення рабства, ні система колоната не
допомогли вивести сільське господарство з кризи, і знову починаються пошуки нових шляхів
оздоровлення економіки. Рабовласники-землевласники починають здавати свої землі в оренду
селянам, причому орендарями часто є ті ж самі обезземелені селяни. Але і така форма виведення
країни з аграрної кризи не мала належного ефекту.

Всі ці спроби не привели ні до чого, більш того: з плином часу система колоната все більше і більше
починає наближатися до форми кріпацтва. В результаті колон з вільного селянина перетворюється на
залежного. У 332 році імператор Костянтин I Великий (306-337) в інтересах великих землевласників
видає указ, який забороняв колонам залишати вілли (т. Е. Латифундії, маєтку) великих рабовласників-
землевласників. У цьому ж указі була стаття про обов’язкове повернення втікачів, колонів. У різних за
масштабом і багатством маєтках закріпачення (точніше, прикріплення) селян відбувалося не
одночасно. В першу чергу прикріплення селян до землі відбувалося в найбагатших латифундіях, які
належали імператорам і сенаторам-магнатам, і тільки потім процес спускається в більш дрібні маєтки.

Таким чином колон потрапив в двоїсте становище: з одного боку, згідно із законом, він не раб, а
громадянин Римської імперії, і як громадянин він платить державі податок. Але з іншого боку, за
указом імператора Костянтина I Великого він прикріплений до маєтку свого землевласника, т. Е. Вже
не вільний. Історики розглядають колона цього періоду як попередника майбутніх кріпаків
феодального ладу.

Була ще одна спроба підняти економіку Римської імперії: рабовласники-землевласники почали

відпускати своїх рабів, і з’явився досить значний шар вільновідпущеників. Рабовласники також
починають наділяти своїх рабів землею, господарством, інвентарем, худобою і т. Д. Цей новий
соціальний шар вільновідпущеників отримав назву «раби с хатинами ». Умови їх існування були
надзвичайно близькі до положення кріпаків майбутнього феодального ладу. Раби з хатинами повинні
були нести певні оброки на користь свого пана. Як правило, це був поземельний оброк (панщина).

5. Римський світ і християнство в IV – V ст.

Після кривавих розправ і терору проти християн Діоклетіан фактично визнав свою поразку. Його
наступники взагалі відмовилися від репресій. У 313 р. Згідно з Міланським едиктом імператорів
Константина І та Ліцинія (співправителя у східній частині Імперії у 312-324 pp.) християнство отримало
легальний статус в межах Імперії. Едикт легалізовував християнську церковну ієрархію, надавав
християнам право відкрито здійснювати об- ряди свого культу і володіти майном, оголошував про
повернення конфіскованого раніше майна і забороняв примушувати християн до участі в публічних
язичницьких обрядах. Християнська церква була звільнена від податку на нерухомість, хоча цей закон
не стосувався церковних земель. Церкві було надане право відпускати рабів на волю, а також судову
владу стосовно цивільних справ. Християнські громади отримали для своїх церковних споруд право
притулку, яким віддавна володіли язичницькі храми.

У травні 325 р. В Нікеї у Малій Азії імператор скликав Перший Вселенський собор на якому було
прийнято офіційний символ віри («Вірую...»). Християнство стало державною релігією Римської
імперії. Крім остаточної легалізації християнства Константин І добивався зняття з догматів церкви усіх
суперечливих питань.

Собор встановив 20 канонів (правил) поведінки кліриків і мирян, а також єдиний день святкування
Пасхи для всіх християн. Рішенням собору Константин І надав державну санкцію.
Розпорядженням імператора збір із певної частини оподаткованої землі кожного міста Імперії
віддавався місцевим церквам. Поряд з цим сам імператор Константин І усе життя формально
залишався язичником і прийняв хрещення лише перед смертю. За час свого правління він не зробив
нічого, що могло б принизити язичництво.

Фактично Константин І сформував політичну доктрину цезарепапізму – підпорядкування церковних

інституцій державі.

Імператор Констанцій II (337-361), який вступив на престол як християнин, першим розпочав репресії
проти тих, хто продовжував сповідувати язичництво. У 356 р. Було оголошено про закриття усіх
язичницьких храмів і заборону під страхом смертної кари здійснення публічних

Жертвоприношень язичницьким богам Але ці акції не були схожими на гонінь проти християн в часи
Діоклетіана. Так, 357 р. Під час відвідин Риму імператор християнин висловлював своє захоплення
красою язичницьких храмів і навіть провів традиційні обряди верховного понтифіка. Однак,
Констанцій наказав винести з сенатської курії вівтар Перемоги – давній символ перемог Риму над
своїми ворогами і прихильності до міста язичницьких богів.

Почалася гостра політична боротьба між церковними ієрархами.

Племінник Констанція II і його наступн ник Юліан (361-363), прозваний пізнє ше Відступником
(Apostata), зробив перл шу і останню спробу відновити язичницьку релігію. Він не проводив репресій
сто совно християн, але заборонив християна бути вчителями і державними службовцями, скасував
усі фінансові привілеї християнських храмів, позбавив їх державних субсидій. Він також повернув із
вигнана прихильників усіх єресей, щоби послаби ти християнську церкву внутрішніми чварами.

Імператор Йовіан (363-364) скасу- ював антихристиянські розпорядження свого попередника, і

відновив усі раніше на- и дані привілеї. За імператора Феодосія І а Флавія (379-395) едиктом 380 р.
Було зобов’язано всі народи Імперії перейти на християнську віру з нікейським символом віри. У 381
р. Феодосій І скликав у Константинополі Другий вселенський собор. На соборі було підтверджено
нікейський символ віри і з’ясовано переважну більшість теологічних суперечок про трактування
божественності Святого Духа. Аріанам на соборі було виголошено анафему і цим поставлено поза
законом. У 383 р. Феодосій І скликав «Собор всіх єресей», де примусив чільних представників
єретичних сект надати йому у письмовій формі основні положення їхніх вчень. Прийнявши від
кожного такий текст, Феодосій І схвалив тільки ортодоксальний, відповідний до прийнятого Нікео-
Константинопольського символу віри, а решту демонстративно порвав.

У 388 р. Феодосій І заборонив аріанські зібрання, відправи і дискусії про віру, а в 392 р. Заборонив
аріанам призначати єпископів.

Християнство остаточно перемогло і церква стала перетворюватися на самостійну і впливову

політичну силу. Церковна політика стала важливою частиною держави. Імператори стали опиратися
на церкву, намагаючись з її допомогою консолідувати різноетнічне населення Імперії.

6. Основні види господарської діяльності стародавніх германців у I ст. До Р.Хр. – IV ст. Після Р.Хр.

У І ст. До н.е. спробам германців закріпитися в Галлії перешкодив знаменитий римський полководець,
намісник цієї провінції у 58-50 рр., Гай Юлій Цезар (100- 44 до н.е.). Йому належить перший опис
германців і їх країни.

З писемних джерел про ранніх германців в першу чергу слід згадати IV і VI книги «Записок про
Галльську війну» Гая Юлія Цезаря, написаних у 52-51 р. До н. Е. Як літературна обробка регулярних
донесень римському сенатові від намісника Галлії. Головну увагу автор приділив військовій справі
германців, не полишивши поза увагою інші сторони життя цих народів, їх побут та суспільний лад.

Окремі цінні відомості про германців містить «Природнича історія» у 37 книгах Гая Плінія Старшого
(24-79 рр.), написана близько 77 р. Н.е., в якій містяться відомості про агротехніку, зернові, одяг та
деякі звичаї, ареал розселення германців.

У 98 р. Н.е. Публій Корнелій Таціт (55-120 рр. Н.е.). написав змістовний і всеохопний твір «Про
походження та місце перебування германців”.

Домінуючою галуззю господарства було скотарство. Худоба (воли, бики, коні, вівці та кози) була
мірилом усіх цінностей і складала головне багатство германців у часи Таціта: «...германці люблять,
щоби худоби було багато, і в цьому єдиний і най- - приємніший для них вид багатства». Тваринництво
давало основну частину продуктів харчування: сир, молоко, м’ясо. Худобою виплачували вергельд –
відшкодування за вбивство, що його отримували родичі вбитого від родичів убивці. Рядові
общинники дарували худобу старійшинам.

Хліба споживали значно менше. З напоїв найбільш поширеним було пиво. У племен морського
узбережжя переважало рибальство і збиральництво бурштину цінного експортного продукту.

Рейнські і дунайські германці активно торгували з Римською імперією. Вони продавали рабів, шкіри,
бурштин. Ці товари обмінювалися на вино, бронзові посудини, - різноманітні прикраси, зброю тощо.

7.Суспільний лад і система управління в германських племен у I ст. До Р.Хр. – IV ст. Після Р.Хр.

У І ст. До н.е. германці жили родовими общинами. За часів Цезаря у них була кровноспоріднена
община з колективним виробництвом й спільною власністю на землю. Періодичний перерозподіл
землі здійснювався під контролем старійшин. Плем’я поділялося на сотні (роди), які заселяли окремі
села. При збільшенні кількості населення села рід розселявся і розділявся на два роди – два села.
Суспільна земельна власність села (в середньому 150 км. Кв.) називалася гау (волость). Очолював гау
старійшина роду гунно. Від гау виставлялося “сотня воїнів», якою командував гунно.

Головними ознаками «вільної» людини у германців у цей час були: право на носіння зброї; право на
участь у народних зборах; право на рівну частку військової здобичі (за жеребом); право на рівний з
іншими суд за звичаями предків. Народні збори тінг були вищим органом влади у германців. У цих
зборах брали участь всі дорослі чоловіки, що мали право носити зброю. Постійної влади вождя (dux)
ще не було, його обирали лише на час походу. Коли будь-хто з перших осіб в племені заявляв на
народних зборах про свій намір очолити похід і закликав охочих приєднатись, зголошувалися,
насамперед, ті, хто схвалював і задум і особу вождя, обіцяючи йому свою допомогу. Ті ж, хто
пообіцяв, але не пішов за вождем, вважалися втікачами і зрадниками, втрачали згодом суспільну
довіру. Вождь у поході отримував право «розпоряджатися життям і смертю» членів племені. Родові
старійшини виконували головним чином судові функції – розглядали дрібні побутові справи. За часів
Юлія Цезаря рабів у германців ще не було.

Германцям були знайомі поняття «злочину» й «відповідальності», бо за різні про- вини по різному
карали. Зрадників і дезертирів вішали, а боягузів і тих, за ким помічали збочення («тілесні мерзоти»),
кидали в болото, загороджуючи «місце поховання» бар’єром.

За півтора століття, що відділяють «германців Цезаря» від «германців Таціта», відбулися суттєві
суспільно-господарські зміни. Насамперед германці міцно осіли на землі.

До часів Таціта у германців кровноспоріднену общину замінила землеробська. Власність на землю

залишалася спільною, але землю вже обробляли великі сім’ї (три й більше поколінь родичів), які
отримували наділи «за гідністю».
В племінному середовищі стали виділятися знатні сім’ї, з яких обиралися військові вожді-конунги,
влада котрих початково була обмеженою. Військова здобич дозволила їм виділятися від оточення
одягом та зброєю, більшою кількістю худоби та наявністю рабів. Але така «знатність» майже завжди
здобувалася на полі бою.

8. Вірування стародавніх германців.

За часів Юлія Цезаря германці покло- нялися сонцю, вогню і місяцю. З богів біль- ше всього шанували
Водана (Вотана, Одина) – бога всього сущого, який сидить в небесних сферах на золотому престолі,
творця людей і бога військової перемоги, якого римляни вважали тотожним Меркурію. Це творча
сила, яка дає форму природі і людині, створює всі блага на землі і під нею. Йому приносили людські
жертви. У нього були дві дружини Фрея (Фрігг) покровителька шлюбу і сім’ї та Нерта богиня землі,
миру і плодючості, яка подорожувала на золотій колісниці в надземному просторі], які сиділи біля
його трону праворуч і ліворуч і не конфліктували між собою. Від шлюбу з Нертою народився
рудобородий Донар – бог грому, землеробства і плодючості, який володів молотом. Його брат Тіу
(Тау, Ціу) – навпаки ж був озброєний мечем і вважався богом війни (римських автори називали його
Юпітером і Марсом). Третій із братів Фро (Фреер) – бог сонця і радості, лікував хвороби, він їздив по
небу і землі на золотому кабані, нагороджуючи усіх світлом і радістю. Розумний і красномовний
Бальдер, наймолодший, дав людям закон і правосуддя, за що був убитий злим богом Локі.
Найпрекрасніша із богинь – Хольда жила під водою. Зла Хель – цариця підземного світу, оберігала
пекло.

Замість храмів германці використовували священні гаї або гірські вершини, де проводилися ритуальні
жертвоприношення плоди, тварин і рідко людей. Вони також поклонялися численним добрим і злим
духам, що жили під землею як карлики (ельфи, гноми) або люті велетні, що цілий час боролися зі
світлими божествами.

Незважаючи на пожвавлені контакти 3 романським світом, християнство про- никало до германців

повільно. Його приймали у формі аріанства тільки племена, що поселилися на території Римської
імперії – готи, вандали, бургунди і інші.