1. Духовні витоки і передумови Просвітництва в Європі XVIII ст.

Соціальні передумови і зміст Просвітництва.

2. Вплив просвітницьких ідеалів на художню культуру епохи. Основні
напрямки просвітницької літератури: а) просвітницький класицизм і його
різновиди; б) просвітницький реалізм; сентименталізм; рококо; література
передромантизму.
3. Соціально-політичні передумови та ідейно-теоретичні джерела
філософії французького Просвітництва. Філософська література французьких
просвітителів.
4. Розвиток салонного мистецтва у Франції XVIII ст. і просвітницька
естетика Д. Дідро.
5. Естетика німецького Просвітництва.

1..На межі ХVІІ-ХVIII ст. в Європі склалася нова ідейна течія

- Просвітництво. Його поява була підготовлена змінами в умовах життя, які
відбувалися під впливом розвитку капіталізму, природничо-наукового
перевороту й поширення раціоналізму - віри в безмежні можливості
людського розуму. Ідеали Просвітництва поширилися не лише в Європі, а й у
Новому Світі. Разом з тим у кожній країні Просвітництво мало свої
особливості.
У добу Просвітництва була, певною мірою, політична стабільність, зростала
економіка, покращувалия побутові умови. Ці позитивні зрушення дозволяли
сподіватися: життя людини можна змінити на краще. Мислителі тієї епохи -
просвітителі - вірили в «природне світло розуму». На їхню думку, людина, як
істота розумна, покликана перебудувати суспільство на розумних засадах,
варто лише використати закладені в кожному здібності. Для цього людей
необхідно виховувати і освічувати, а в суспільстві поширювати корисні
знання і наукові відкриття. На переконання просвітителів, тільки за
допомогою знань можна було досягти добробуту й процвітання.

2. Просвітницький класицизм — умовний період в історії світової

літератури, що охоплює XVIII століття (в окремих країнах кінець XVII або
початок XIX століття). Цей період позначений подальшим поглибленням
нерівномірності літературного процесу у світі. У Західній Європі це був
досить чітко окреслений літературний період, що позначений пов'язаними
між собою художніми та ідейними
напрямами Просвітництва і сентименталізму. У країнах Сходу література
продовжувала носити риси попередніх епох, що випливали ще
з середньовіччя.
Просвітницький класицизм має чіткі зв’язки з високим класицизмом 17 ст. Ці
традиції зазнали певних змін – трансформації:
- Змінено основний конфлікт : конфлікт тепер виходить назовні, між
людською особистістю і несправедливим суспільством, набирає соціально –
філософського характеру.
- Відкидається дистанція дії: знімається дистанція, порушуються актуальні
проблеми;
- Обов’язковою є тенденційність, антифеодальна. Класи цисти – просвіти
звертаються до сюжетів античності, але не до величних постатей
імператорського Риму, а республіканський Рим.
- Принцип, за яким персонажі не розділяються за ієрархією жанрів, а
переміщуються, дозволяється показувати всіх. Аристократи – в негативному
світлі, буржуа – позитивні.
- Просвітницький класицизм має декілька національних форм:
1)Перша форма спільна для всіх країн – ранньопросвітницький
класицизм(перша третина століття). Представники: Англія – О.Поуп,
Німеччина – Готшед, Франція –Вольтер(драматургія)
2) Друга форма – революційний класицизм: Р де Ліль (поет - пісняр),
Робесп’єр – Сенжуст.
3)Форма класицизму в Німеччині – веймарський класицизм (Веймар –
культурний центр) – поєднання естетики класицизму і бароко: Шиллер, Гете
(пізня творчість)
Україна:
Література українського Просвітництва протягом кількох десятиліть активно
взаємодіяла з романтизмом і реалізмом середини і другої половини ХІХ ст.
Це призвело до поєднання різних художніх напрямів і стилів у творчості
одного автора і навіть у межах одного твору (стильовий синкретизм).
Просвітницький класицизм в Україні в силу несприятливих історичних
обставин не зміг розвинутись як цілісна структурована система і проіснував
недовго. Поширення набули переважно "низькі" жанри-травестійна поема,
бурлескне оповідання, комедія, байка (І.Котляревський, Г.Квітка-
Основ'яненко, П.Гулак-Артемовський). Твори "високих" жанрів українські
класицисти писали переважно по-російськи ("Ода Сафо" І.Котляревського).

Просвітницький реалізм: У 18 ст. реалізм починає тільки утверджуватися.

Реалізм прагне мотивувати зображуване, як писав Боккаччо, «людськими
причинами», життєвим досвідом і досвідним знанням. Письменники-реалісти
художньо узагальнюють досвід. Найяскравіше розквітнув просвітницький
реалізм в англійській літературі, сягнувши вершини у романі середини 18 ст.
В інших тогочасних літературах, зокрема, французької, німецької, він
здебільшого поєднувався і взаємодіяв з іншими художніми напрямами і
стилями доби — сентименталізмом, неокласицизмом, преромантизмом.
Сентименталізм: напрям виник у середині 18 ст. в Англії. Зародився
сентименталізм у середині третьостанової культури, як відповідь на запити
нової читацької аудиторії, яка чекала більшої життєвої конкретики,
«правдивості» і «щирості». У другій половині 18 ст. сентименталізмом
починають захоплюватися і в аристократичних колах. «Памела» Річардсона,
а особливо «Клариса», «Нова Елоїза» Руссо мали приголомшливий успіх,
ними зачитувалися в різних верствах суспільства. Дедалі більшої
популярності набувала й сентеминталізька поезія (Томпсон, Юнг, Купер).
Сентименталізм слушно визначають як першу реакцію на просвітницький
реалізм. Сентименталісти головним вважали не розум, а почуття, «серце» як
джерело почуттів. Вважалося, що серце пізнає істини, недоступні холодному
розумові. Література сентименталізму протиставляє природу і цивілізацію, в
ній звучать мотиви втечі до природи, в якій також знаходили джерело
духовного.
Художня система сентименталізму містила багато принципово нового, що
було розвинене у наступні епохи, передусім романтизмом. Це насамперед
зростання ролі автора у тексті твору, як у вираженні особистісного ставлення
до зображуваного й усього на світі, так і в організації твору як художні
цілісності його структури. У літературі сентименталізму автор здобуває
свободу, неможливу й незнану у рамках попередніх художніх напрямів. Це
не лише емоційні реакції автора на те, що відбувається, але й звернення до
читача як співрозмовника. Розповідь дедалі більше переймається емоційною
стихією, втрачає раціоналістичну впорядкованість, логічність та
послідовність викладу. Проте сентименталізм зберігає внутрішній зв'язок з
Просвітництвом, його засадами та настановами: емоційність поєднується з
розсудливістю, «культ серця» - з повчальністю.
Преромантизм: безперечно пре романтизм мав зв’язки з Просвітництвом.
Починався він з того, що в середині сторіччя в Англії, а згодом у Німеччині й
інших країнах спалахує інтерес до середньовічної літератури та народної
творчості. У 60-х рр. 18 ст. з’являється в англійській літературі «готичний
роман», який стає одним з найвизначніших і найхарактерніших явищ пре
романтизмі. Зацікавлення народною поезією, дедалі поглиблюючись,
переростає в збирання і публікацію її зразків, а потім у їх переробку й
наслідування. Поширюється екзотична тематика, розповіді по «щасливих
дикунів», які живуть на лоні природи, не знаючи лиха цивілізації. Але для
появи романтизму, цього потужного руху, що охопив різні сфери духовної
культури, замало було звернення до фольклору і «готичної традиції».
Необхідні були й глибоку світоглядні зрушення, нова концепція буття і
людини, нова система духовних і художніх цінностей. В Цьому плані
особливо важлива роль належить Руссо, його вченню про перевагу
природного стану над цивілізацією, новій концепції людини, зосередження
уваги на почуттях.
Рококо: це мистецтво склалося у Франції і свого найбільшого розквіту
набуло там. На відміну від просвітницької літератури рококо не ставила
перед собою викривальних, пізнавальних чи дидактичних завдань, прагнучи
передусім до приємної розважальності. Поезія рококо оспівує любов, вино та
інші чуттєві втіхи, а в прозі домінує еротика, що найповніше вираження
знайшло у творах маркіза де Сада.

3. Передумовами формування філософії Просвітництва є утвердження

буржуазного способу виробництва в Зах.Європі,наукова революція 16-17
ст.,становлення експериментального природознавства.Вона продовжувала
духовні надбання епохи Відродження.Особливістю філософії Нов.часу була
орієнтація на природознавство,тісний зв'язок з проблемами методології
наукового пізнання,в якому вона вбачала головний засіб морального і соц..
оновлення людства,утвердження людської гідності,свободи,щастя.

Основні риси, що притаманні філософії Нового часу:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів

дослідження; 3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і
дедукції. 4. Раціоналізм(проголошує,що пізнання досягається наслідок
розумової діяльності) і емпіризм(наукове пізнання отримується з чуттєвого
досвіду) як визначальні напрямки філософії Нового часу; 5. Розробка вчення
про людину і її невід’ємні права; 6. Просвітництво; 7. Розробка договірної
теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

У часи просвітництва значне місце займала французька філософія, діяльності

таких видатних представників: Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.

Франсуа Вольтер:боровся проти засилля церкви, клерикалів, схоластики,

властей; закликав до непокори, до боротьби. Головним об’єктом його
досліджень – є природа, її походження, матерія, її властивості;людина, її
свобода, критика реакційної теології, клерикалізму (церковного),
французького судочинства, котре безпідставно переслідувало супротивників
існуючого режиму. Прагнув до свободи,завдяки великої кількості знань.
Спирався на матеріалістичні вчення англійських філософів – Бекона і Локка,
праці яких добре знав. Разом з тим Вольтер визнавав існування бога як
творця і упорядника Всесвіту. Бог його створив і більше не втручається у
його існування. Він вважав, що остаточне з’ясування походження природи не
можна пояснити з неї самої, тому необхідно визнати бога як її творця.
Вольтер стояв на позиціях деїзму. Деїзм– релігійно-філософське вчення, яке
визнає бога першопричиною світу, але заперечує втручання в його
подальший розвиток і функціонування. Основна суперечність філософського
вчення Вольтера – це невідповідність між його матеріалістичними поглядами
на природу, її реальне існування, критика теології - з одного боку, і його
спробами деїстичної аргументації божественного творіння світу, обожнення
природи - з іншого.
Жан Жак Руссо стає на захист низів суспільства. Він засуджує соціально-
політичне поневолення людини у сучасному йому суспільстві, її безправ’я і
гноблення. Філософ щиро вірив в те, що цього ганебного стану можна
позбутися, коли стати на шлях “просвіченого правління”. Він був
переконаний, що єдиний шлях подолання соціального поневолення – це
просвітництво. Філософ був впевнений, що “народи залишаться
зневажливими, розбещеними і нещасними” лише до тієї пори, “поки влада, з
одного боку, а просвіченість і мудрість – з іншого, не вступлять у союз”. В
цьому питанні Руссо стояв на позиціях “просвіченого правління”.Потім,
з’ясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і соціального
гноблення, Руссо приходить до висновку: джерелом такого стану у
суспільстві є виникнення приватної власності. Однак філософ, в принципі, не
заперечував сам інститут приватної власності. Він виступав лише проти її
розміру і нерівномірного розподілу. Значним вкладом Руссо в договірну
теорію держави було обґрунтування ним трьох фундаментальних тез: 1)
народ – суверен; 2) суверенітет народу невід’ємний і неподільний; 3)
законодавча влада належить тільки народу. Руссо вважав, що в законах, які
приймаються, повинна відображатись “загальна воля” народу.Руссо
дотримувався дуалістичних поглядів – визнавав існування двох першоначал:
і матерії, і духу.Заперечував християнство,але й атеїзм також.Був
прихильником теїзму(світогляду, в основі якого лежить розуміння бога,
котрий не лише створив світ, але й втручається в усі його події). Філософ
вважав, що Всесвітом управляє мудра і могутня сила, котра є благий бог.

Дені Дідро : за своїми філософськими переконаннями Дідро – матеріаліст.

Він був переконаний, що природа існує об’єктивно, реально, що “неможливо
передбачити чогось, що існує поза матеріальним світом”. Відчуття є
джерелом усіх наших знань. Наші судження про речі природи є вторинними
по відношенню до них. Ми лише реєструємо те, що отримуємо в процесі
досвіду. В теорії пізнання Дідро стояв на позиціях сенсуалізму. Дідро був
переконаним атеїстом, піддавав ніщивній критиці засилля церкви у
суспільному житті, теологію, релігійні догмати. Був дуже популярним у
Європі ,являвся прихильником монархії,його послугами користувалась сама
Єкатерина ІІ.

+Серед французьких просвітників-енциклопедистів ХVІІІ століття чільні

місця займали видатні філософи-матеріалісти К.Гельвецій і П.Гольбах.
Основними проблемами їх філософського вчення були проблеми природи,
людини і суспільства:природа існує об’єктивно, незалежно від людини. Вона
вічна. Ніким не створена. Є, була і завжди буде. Людина здатна пізнати
природу, її предмети і явища з допомогою відчуттів. Особливу увагу
Гельвецій приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес
соціального середовища.вважав,що люди народжуються не лише без ідей, а і
“без характеру і байдужі до морального добра і зла.І чим ми станемо в житті
залишить від виховання.
5. Німецьке Просвітництво, в тому числі в сфері естетики, було широким
духовним рухом, що найґрунтовніше теоретично проаналізував сутність
естетичного як особливого типу духовного досвіду. Видатними його
представниками, виразниками демократичного ідеалу були: Олександр
Баумгартен (1714—1762), Георг Фрідріх Мейєр (1718—1777), Мойсей
Мендельсон (1729— 1786), Іоганн Іоахім Вінкельман (1717—1768), Готхольд
Ефраїм Лессінг (1729—1781), Йоганн Георг Гаман (1730—1788), Йоганн
Готфрід Гердер (1744—1803), Йоганн Георг Адам Форстер (1754—1794).

Естетична теорія формувалася на загально філософських засадах, які на

ґрунті Німеччини укладалися в два основні напрями: лейбніцівсько-
вольфіанського просвітницького ідеалізму, що дотримувався теорії
"безпосереднього знання" (ірраціоналістична філософія) та пантеїстичної
традиції з ідеями філософії Б. Спінози, яка набула популярності в Німеччині
XVII—XVIII ст. Важливе значення для естетичної теорії мало вчення Г.
Ляйбніца про два види пізнання: темне (неясне) та ясне (чітке), або інакше —
перцепція й алерцепція. Уявлення про естетичне сприймання як вид неясного
пізнання, а також вчення про безконечно малі перцепції як первинні
елементи чуттєвого сприймання впливали на естетичні погляди Г. Мейєра,
М. Мендельсона, О. Баумгартен а.

Особливе значення для теорії естетики мали праці О. Баумгартена. У трактаті

"Філософські роздуми" (1735) він уперше висуває ідею естетики як особливої
філософської науки. Згодом ідеї праці були розгорнуті в трактаті
"Метафізика" й "Естетика" (1750) О. Баумгартен не лише розмежовує логічне
й чуттєве пізнання, а розкриває цінність чуттєвого для здобуття істини в
науці, нетотожність естетики іншим видам духовного досвіду, де задіяна
чуттєва сфера, багатство можливостей застосування чуттєвого пізнання для
розкриття механізму пізнавальних можливостей людини загалом. Філософ
наводить десять аргументів для доведення цінності естетики, будуючи їх у
формі полеміки з можливими опонентами, відкриваючи все проникливий
характер естетичного знання й універсальність естетичного досвіду. В усіх
випадках, за умови узгодженості з якостями предмета, воно буде свобідним.
У ньому гармонійно поєднуються предмет небайдужості, спосіб переживання
його якостей і засоби вираження судження про них. Мета естетики, як її
вбачає філософ, — удосконалення чуттєвого пізнання. Останнє вимагає
розрізняти красу речей і думок, з одного боку, та красу пізнання, що є
першою і головною його частиною, — з іншого. Адже "потворні предмети як
такі можна мислити прекрасно, а прекрасні — потворно", — зауважує О.
Баумгартен.

Аналізу естетики як науки про красу мислення й обґрунтуванню підстав

краси мислення філософ приділяє особливу увагу. Йдеться про
систематичність вправ, що відкривають істину в явищах і дають усякому
пізнанню досконалість; про прекрасну ерудицію, що робить пізнання
кращим, даючи змогу мислити про предмети прекрасно. Тобто, ерудиція
відкриває розуміння своєрідності пізнаваних явищ, а отже, — дозволяє
розгортатися пізнавальним здібностям з можливою повнотою, щоби відкрити
їх справжні якості: мислити про речі красиво. Так відкривається в явищах і
думках "їх багатство і сяйво, і правди жива повнота".

У трактаті досліджено зв'язок чуттєвого та логічного пізнання; обґрунтовано

поняття "естетичної істини", її зміст в Онтологічному та гносеологічному
аспектах. Філософ наголошує, що естетико-логічна істина буває істиною
універсального і понять або істиною одиничного та ідей. Причому естетика
загального (істина універсального) завжди загальніша, ніж істина
одиничного. Тому естетик надає перевагу "істинам визначенішим, менш
загальним, менш абстрактним перед істинами загальними". Конкретно-
чуттєва даність предмета у багатстві його життєвості народжує багатство
прекрасних думок стосовно нього, даючи істину (красу пізнання) родового в
індивідуальному його виявленні.