Тема 4. Структура естетичної свідомості.

1 Естетичне почуття.

2 Естетичний смак:  діалектика індивідуального і всезагального.

3 Проблема естетичного ідеалу.

4 Естетичні погляди та теорії

1 Естетична потреба виникає лише за наявності естетичного почуття •— під-

валини духовного ставлення до світу. Іншими словами: естетичне почуття є
тим духовним утворенням, що визначає ступінь соціалізації індивіда, рівень
піднесення його потреб до суто людських. Слід при цьому зауважити, що
людина не може вдовольнити якусь окрему потребу, не вдовольняючи»
цілком як особистість. Наприклад, у звичайних умовах людина не буде пити
з калюжі, навіть якщо її мучить спрага. Треба, щоб вона опинилася в таких
обставинах, коли відсутність не умов, а саме питної води поставила б її перед
вибором: пити з калюжі або вмертд від спраги. А от за звичайних умов (при
всій різноманітності їх) естетичне почуття людини, її ціннісна орієнтація зу-
мовлюють форму й характер задоволення поряд із практичними потребами
естетичних і є важливою соціальною характеристикою особистості.
Відповідна структура культурних і художніх цінностей певної епохи має
стосовно індивіда нормативний характер. Засвоєні ним у процесі соціальної
взаємодії і духовного виховання естетичні цінності, що є панівними в
суспільстві, — для нього орієнтир в естетичному ставленні до дійсності,
еталон формування особистого духовного світу, внутрішньої структури
особи.

Опосередкованість естетичного надбання попереднім, зафіксованим у

культурі досвідом людства, є однією з причин спільності естетичного
почуття людей. Щоправда, міра такої спільності різна. Характер сві-
тосприймання може бути загальним для цілої історичної епохи. Най-
виразніше це відчувається в мистецтві. Саме тому романтичне світо-
сприймання легко відрізнити від реалістичного або натуралістичного під час
спілкування з відповідними творами мистецтва. Не виключена можливість
також віднайти подібність естетичного почуття в національно-етнічній
спільноті. Це залежить передусім від соціально-культурного розмаїття
людської спільноти: що складніша соціальна, культурна, етнічна,
демографічна структура суспільства, то різноманітнішими є естетичні
почуття людей.

Форми естетичного світосприймання, що панують у суспільстві, виступають

щодо окремого індивіда не у вигляді норм, які нав'язують людині певне
ставлення до дійсності, — вони скоріше набувають значення моделей, на
підставі яких вона вибудовує власну систему світосприймання. Від того,
який комплекс соціокультурних чинників найбільше вплине на
індивідуальний розвиток особи, залежить якість індивідуального естетичного
почуття. Ступінь його розвитку також індивідуальний і великою мірою
залежить від зусиль самої особи, її здатності оволодіти багатством естетичної
культури. Ступінь розвиненості естетичного почуття є водночас і мірою
соціалізації особистості. Його низький рівень свідчить про низьку духовність
людини, про нездатність її піднятися до справді суспільної форми будь-якого
акту життєдіяльності. Бездуховність, ницість, грубий утилітаризм потреб і
бажань особистості свідчать про нерозвиненість естетичного почуття.

Певна річ, не можна не враховувати об'єктивні соціальні умови, що можуть

бути несприятливими для естетичного розвитку як окремої особи, так і
переважної більшості людства. Тому доступність багатств естетичної
культури, тобто рівні права всіх людей на освіту, на володіння інформацією,
на використання бібліотек, музеїв та інших закладів культури є важливою
умовою соціальної справедливості й рівності.

Ступінь розвиненості естетичного почуття справляє істотний вплив на

характер і якість суспільної діяльності людини. Найвиразніше це виявляється
в потязі до краси, довершеності, гармонії'. Саме як сутнісна характеристика
особи естетичне почуття накладає відбиток на будь-який прояв діяльності та
духовного переживання л*юдини. Воно не тільки забезпечує гармонізацію
зовнішнього світу через діяльність, а й збагачує, робить багатоманітними
внутрішній світ людини, її духовні устремління.

+Без сумніву, особливий вплив на розвиток естетичного почуття справляє

мистецтво. Саме художньо-мистецькі надбання розвивають здібність чуттєво
сприймати світ по-людськи, тобто у формах культурно розвиненого
споглядання. В цьому і полягає спеціальна місія художника та його твору в
розвитку всієї' цивілізації. Мистецтво розвиває найвищі, рафіновані форми
людського споглядання та спеціально культивує здібність інтелектуального
уявлення, яка в нижчих формах свого розвитку виникає значно раніше і
незалежно від мистецтва, але потім стає тим підґрунтям, на якому постають
особлива, художня творчість, інтущія, фантазія, творче уявлення. Певною
мірою мистецтво є досвідом світосприймання, воно забезпечує збереження
не тільки культури почуттів, а й сфери їхнього розвитку і збагачення. За
допомогою мистецтва ми розвиваємо і збагачуємо особистий, індивідуальний
досвід світосприймання, вдосконалюємо вміння осягти внутрішній світ іншої
людини, бачити і відчувати світ очима іншого. Отже, ми розвиваємо в собі
здатність співчувати іншому, відчувати чужу радість.

Естетичні почуття, таким чином, є підвалиною естетичної свідомості, на якій

можуть формуватися складніші елементи ії структури, що забезпечують
естетичний розвиток і вдосконалення особи та суспільства. Йдеться про
естетичний смак, естетичний ідеал, естетичні погляди і теорії.

2. Термін «смак» в естетичному значенні вперше вжив іспанський мисли тель

XVII ст. Грасіан-і-Моралес для позначення здібності людського пізнання, яке
підноситься до пізнання прекрасного та оцінки творів мистецтва. Проблема
смаку набула надзвичайної популярності у французькій суспільній думці
XVII—XVIII ст. (Ларошфуко, Буало, Монтеск'є, Вольтер, Гельвецій та ін.). В
естетиці класицизму та Про світництва категорія смаку тлумачиться як
категорія пізнавальна, як певна здібність пізнання поряд із почуттям,
розсудливістю та розу мом. Для англійської естетики (Шефтсбері, Хатчесон,
Бйорк) харак терним є сенсуалістичне трактування смаку. Смак розуміють як
внут рішнє почуття, подібне до симпатії, почуття задоволення. За ним
культивуються та гармонізуються як здібності до пізнання, так і мо ральні
почуття людини. ;

Основну суперечність проблеми смаку як існування цілісної естетичної

культури за розмаїтості естетичних оцінок визначив англійський філософ Д.
Юм. Він вважав, що істинні судження смаку можливі лише за наявності
загальної його «норми», якою володіють лише деякі люди з витонченим
смаком. На суспільно-індувідуальному характері естетичного смаку
наголосив І. Кант, в естетиці якого він виступає як центральна категорія.
Кант визначив смак як «спроможність естетичної здібності судження робити
загальнозначущий вибір». Завдяки смаку суб'єкт робить оцінку або формує
судження, ставлячи себе на місце будь-кого іншого.

Головною думкою кантівського вчення про смак є так звані антиномії смаку.
З одного боку, судження смаку є настільки індивідуальним, що жодні
доведення не можуть їх заперечити, тобто: про смаки не сперечаються. З
іншого боку, смаки є не тільки суб'єктивними, між ними є дещо загальне, що
дає змогу обговорювати їх, отже: про смаки можна сперечатися. Тобто
суперечність між індивідуальним і суспільним смаком, як і будь-яка
антиномія, є принципово нерозв'язною. Окремі суперечливі судження смаку
можуть існувати разом і бути однаковою мірою справедливими.

І Кант, і його попередники вже зробили крок до переоцінки чуттєвого та

ірраціонального, що становило основу нового уявлення про людину. Вони
визначали смак як здатність інтуїтивно відчувати прекрасне як почуття,
вільне від будь-яких утилітарних міркувань та незалежне від суджень
розуму. Кант вважав, що важливим естетичним чинником смаку є почуття
задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного. Незацікавленість,
що властива цьому почуттю і відрізняє його від утилітарного та морального
почуттів, Кант визначає так само, як і його попередники. Почуття
прекрасного грунтується на смаку. Саме від нього залежить судження смаку.
Проте, якщо ці судження, незважаючи на індивідуальне джерело їх, містять у
собі принципи всезагальності, що надає їм безмежної достовірності, то цей
принцип всезагальності має бути притаманним самому естетичному почуттю,
тобто воно має загальний суспільний характер. Кант вважав, що почуття
задоволення викликається всезагальною доцільністю, що існує суб'єктивно
як форма апріорного принципу свідомості та об'єктивно як чиста форма
предмета. Таким чином, естетичне почуття, або почуття задоволення, є
усвідомленням доцільності предмета.

Після Канта категорія естетичного смаку втрачає своє універсальне значення

в естетичній теорії. Так, Гегель вважає, що культура смаку повинна
поступитися місцем судженню професійно підготовленого знавця мистецтва,
оскільки правильна оцінка художнього твору потребує ґрунтовних знань у
цій сфері. На думку Ф. Шлегеля, взагалі «критикувати поезію можливо лише
засобами поезії». Проблема смаку постає з новою силою під час кризи
класичного мистецтва з появою модернізму та масової культури. Нове
мистецтво орієнтоване або на еліту, яка володіє вишуканим смаком, або
проголошує відсутність будь-якої норми (Ортега-і-Гассет, «Дегуманізація
мистецтва»). Появу масової культури Ортега-і-Гассет пояснює загальним
«падінням смаків» людини-маси.

Однак остаточно це питання не розв'язане й понині. Всупереч відомому

латинському прислів'ю «Про смаки не сперечаються» зауважимо: спе-
речались і доволі жваво сперечаються.

3.Естетичний ідеал є однією із форм естетичного відображення дійсності,

відображення не пасивного, а творчого, активного, здатного відки нути випадкове,
неістотне і проникнути в сутність предмета. Тобто естетичний ідеал є
відображенням сутності предмета, явища, проце су, зокрема сутності найвищого
порядку, що містить у собі найвищу форму розвитку реальності. Такою формою є
суспільство, а носієм її — суспільна людина й сукупність усіх суспільних відносин.
Есте тичним ідеалом певного суспільства, тобто «чуттєвим ідеалом», і є вияв
через окрему людину головних, визначальних суспільних від носин. V

Отже, естетичний ідеал є діалектичною єдністю об'єктивної і суб'єктивної сторін

дійсності. Об'єктивна сторона — це дійсність, що реально існує, в якій
зароджуються і діють тенденції суспільного розвитку незалежно від того,
усвідомлюють їх люди чи не усвідомлюють. Вони виявляються в житгі з більшою
чи меншою повнотою, що залежить від конкретно-ісгоричних умов. Щодо
суб'єктивної сторони, то тут ідеали є не чим іншим, як сукупністю цілей, ідей,
носіями яких виступають передові суспільні сили. Справді, естетичний ідеал має
спочатку, г хоч у зародку, виникнути в самому житті, перш ніж буде потім усві-
домлений у формі різних естетичних уявлень і знайде відображення в мистецтві.

Суспільні та естетичні ідеали фіксують перспективу розвитку, відображають

інтереси й потреби прогресивного розвитку суспільства і людини. Дійсність не
«підтягується» до ідеалу, як нерідко стверджують, а розвивається в ідеал. Певна
річ, це не означає, що суспільство може згодом досягти ідеального стану. Адже
рух до досконалості породжує нові суперечності, що позбавляють можливості
зафіксувати у стані суспільства момент рівноваги. Інакше кажучи, суспільство, не
досягнувши попереднього ідеалу, вже створює суперечності, які вимагають пошуку
ідеалу нового.

Не випадково дослідники називають естетичний ідеал синтезом сьогодні

й завтра або наочним належним. Естетичний ідеал тісно пов'язаний із суспільним
і моральним. Як і вони, естетичний ідеал історично міняв свій зміст відповідно до
розвитку матеріального й культурного життя суспільства, розвитку естетичної
діяльності й мистецтва. Так, для античності естетичним ідеалом слугував образ
довершеної, ідеальної людини, в якій гармонійно поєднувалися прекрасний
внутрішній зміст і чудова зовнішність, гармонія душі й тіла. За доби середньовіччя
естетичний ідеал втратив зв'язок із дійсністю. Панування релігійного світогляду
призвело до того, що земну чуттєву сторону життя людини постійно зневажали та
знецінювали. За таких умов естетичним^ ідеалом стає божественна сутність, Бог
як носій чистої духовності. Його наділяють абсолютною довершеністю, тобто
всеблагістю, всемогутністю, премудрістю. Людина могла наблизитися до ідеалу
лише тою мірою, якою відмовлялася від мирських потреб та гріховних почуттів,
йшла у своїй діяльності до святості.

В історії людства естетичний ідеал нерідко був звернений у минуле. Це

відбувалося, коли певні суспільні групи, неспроможні розв'язати життєві проблеми,
починали звеличувати минуле. Так, античні письменники вбачали «золотий вік
людства» в доісторичному часі. Європейські просвітителі орієнтувалися у своєму
уявленні суспільної досконалості на Римську республіку.

4. Виникнення загальної естетичної теорії зумовлює інші форми та інший

рівень взаємодії зі світом мистецтва й естетичною діяльністю взагалі. По-
перше, вона відкрила можливості для принципової зміни процесу
професійної підготовки художника: переведення навчання зі сфери
ремісничої підготовки (навчання дії з певним матеріалом і відповідно до
певних норм і зразків) у сферу поєднання теоретичної й практичної
підготовки. Це відразу створило умови для розвитку і вияву індивідуальних
особливостей художників, а отже, стало поштовхом до появи різноманітних
індивідуальних стилів і художніх методів у мистецтві. Адже художній метод
утворюється в результаті засвоєння загальних закономірностей художнього
виробництва, що формуються в теорії і створюють у художника певне
уявлення про мистецтво, його природу і суспільні функції. При цьому йому
не задаються ані канонічні, ані нормативні, ані стилістичні параметри
творчості, навпаки, художник вільно добирає їх сам.

Отже, на основі загальноестетичної теорії" формується художній метод, що

позначає історично зумовлений спосіб створення взірців мистец тва, який
грунтується на певній усвідомленій і раціонально визначе ній системі
принципів і прийомів добору, узагальнення й художньо го перетворення
життєвого матеріалу. Поняття художній метод і твор чий метод нерідко
ототожнюються. Підставою для такого ототож нення є усвідомлення їх
художниками і раціональна обгрунтованість. Якщо творчий метод є
характеристикою індивідуального творчого процесу, який може мати певні
особливості й не зводитися до певно- :Го художнього методу, то художній
метод є характеристикою кон кретно-історичних особливостей художнього
процесу і його слід розглядати в одному ряду з поняттями художня епоха,
художній на прям, художня течія, художній стиль, що характеризують
художній процес загалом.

У новоєвропейській філософії проблему методу вперше порушив Р. Де-карт,

який у філософському трактаті «Міркування про метод» виклав принципи
раціоналізму — необхідність визначення принципів або першооснов як
вихідного пункту наукового пізнання. Ці загальні принципи пізнання, що
спираються на пріоритет розуму, застосовує і Н. Буало для обґрунтування
теорії класицизму.

Поява поняття художній метод великою мірою зумовлена розвитком тео-

ретичної рефлексії щодо художнього і творчого процесу, ототожненням
мистецтва з наукою на підставі розуміння мистецтва як однієї з форм
пізнання дійсності й створенням цілісної естетичної теорії Ге-гелем. Ця
свідома установка на дослідження людини й суспільства засобами мистецтва
зі сфери естетичної теорії змушує художника так , само свідомо ставитися до
тих специфічних прийомів творчості, які раніше формувались інтуїтивно.

Термін «метод» стосовно мистецтва вперше вжив Й. В. Гете, однак активно

його починають використовувати щодо «реалізму» як певного художнього
напряму, що виник у європейському мистецтві в ЗО—40-х роках XIX ст.
Саме для художників, які репрезентували цей напрям, був характерним
усвідомлений підхід до творчого процесу, значною мірою пов'язаний із
впливом наукового знання про суспільство й людину. Формування
історичного погляду на людину й суспільство істотно позначається на
розумінні самої людини, сутність, поведінка, психологія якої визначається
конкретно-історичними обставинами життя. Отже, реалізм як художній
метод передбачав свідому орієнтацію на вивчення і відтворення соціальної
дійсності засобами мистецтва.