Тема 7. Мистецтво і суспільство.

1. Мистецтво в структурі людської життєдіяльності.

2.  Свобода і детермінізм в мистецтві. Проблема автономії естетичних
цінностей.
3. Історична динаміка соціальних функцій мистецтва.
4. Етнічне, національне, загальнолюдське в мистецтві.

Предметом мистецтва, як і предметом науки, є дійсність, реальний світ,

природа, суспільство, людина. Завдання полягає тільки в тому, щоб
встановити, у чому перебуває відмінність художнього пізнання від
наукового.
Однак на відміну від фізика і хіміка, біолога і геолога художник пізнає
природу в її співвіднесенні з людиною, у її ціннісному значенні.
Природа під пензлем художника розкривається такою, якою він бачить її,
емоційно сприймає і духовно осмислює живописець. Михайл Пришвін писав,
що природу він розумів як дзеркало душі людини: і звірю, і птиці, і траві, і
хмарині тільки людина дає свій спосіб і зміст. Звідси завдання художника -
шукати і відкривати в природі прекрасні сторони душі людини.
Таким чином, різниця в предметах пізнання мистецтва і науки потрібно
бачити не в тому, що пізнаються різні об'єкти, різниця тут у самій природі
пізнання. Наука беземоційна, і її беземоційність обумовлена абстрактно-
логічною, теоретичною свідомістю, що здатне вирішувати свої задачі лише за
умови відволікання від стихії емоційного життя людини.
Формою, у якій мистецтво відбиває дійсність, є художній спосіб.
Принципова відмінність художнього способу від способу-уявлення перебуває
в тому, "що художній спосіб є результатом пізнання того ціннісного аспекту
буття, що метафорично прийнято називати "олюдненням" світу, тоді як
спосіб уявлення є відбиток об'єкта як такого, звільнене від його ідейно-
емоційної інтепретації й оцінки".
Художнє пізнання отрієнтовано на пізнання духовного життя людини і
суспільства як на головну і кінцеву мету, тоді як пізнання матеріального
буття природи і людини є лише засобом для досягнення цієї мети.
Закономірно виникає питання: що цікавить художника в тому чий портрет
він пише? Зовнішність що зображується людини або його внутрішній світ,
фізичне його буття або його духовне життя? Ціллю портрета є пізнання
внутрішнього, духовного, психологічного, пізнання ж зовнішнього необхідно
мистецтву лише остільки, оскільки без цього мистецтво не відкриває нові
закони, не встановлює нові факти. Це завдання науки. Але якщо мистецтво і
відкриває факти наукового знання, то це не мета його, а побічний результат.
Бальзак для вчених зробив важливі спостереження, пов'язані із соціальною
природою людини. Письменник Стринберг у романі "Капітан Коль" висловив
думку про можливість одержання азоту з повітря. Живописець Ліотар у
картині "Шоколадниця" інтуїтивно розклалав світло за законами, що фізики
відкрили пізніше.
 Мистецтво дає інші знання. Однак інтерес до них обумовлюється не нашим
прагненням збагнути методику наукового експерименту або розширити
знання про конкретну область науки. Завдяки мистецтву ми розуміємо
моральну природу науки, різних по характері людей, що займаються нею.
Мистецтво відкриває нам внутрішній світ людини у всьому його багатстві і
відкриває в ньому нове, несподіване, не замічене нами.
Мистецтво дає знання про життя, про складні людські відношення. Воно
вчить розуміти інших людей і самого себе, учить жити, будить у людині
людське. Коротше говорячи, предметом мистецтва є людина. На це
неодноразово вказували ще росіяни революціонери-демократи. Так,
наприклад, Н.Г. Чернишевський говорив про відтворення дійсності в
мистецтві, "головний предмет якого - людина". Людське життя він називав
"єдиним корінним предметом, єдиним істотним змістом поезії". Аналогічні
висловлення є й у В.Г. Бєлінського, А.Н. Добролюбова, М.Е. Салтикова-
Щедріна. Відомо, що М. Горький говорив про літературу як про
людинознавство.
Однак твердження, що предметом мистецтва є людина, потребує деяких
додаткових роз'яснень. Справа в тому, що існують жанри і види мистецтва, у
котрих немає безпосереднього зображення людини. Музика, наприклад,
начисто позбавлена можливості зображення тілесного вигляду" людини, не
знаходимо ми такого зображення й у пейзажі, натюрморті, декоративно-
прикладних мистецтвах, архітектурі. Але це не заважає музиці відтворювати
глибинні процеси життя людського духу, у пейзажі передати визначений
настрій, хоча такого настрою немає ні в поля, ні в лугу, ні в річки. Воно
властиво тільки людині.

2 Мистецтво завжди тяжіє до вільної естетичної самодостатності,

звільняється у своїй належності всьому людству від вузькокорисливих цілей,
водночас воно не може зректися того коріння, з якого виростає, і не може
уникнути суперечностей, земних турбот і повсякдення.
Саме по собі розуміння свободи в мистецтві потребує диференційованого
підходу, до того ж, не за мірою її вияву, бо свобода або є, або її немає, а за
змістовним з'ясуванням того, про що йдеться. В конкретності слід вбачати й
широку загальність, і сутнісний бік. Так, першою ознакою свободи як
категорії естетичної, що відображає художнє мистецтво, є його історико-
генетична заданість. Мистецтво вільне від самого свого народження, тому
що вступило в змагання і суперництво зі спонтанністю самопородження
явищ і предметів. З моменту його появи утворилося два світи буття — суворо
детермінований у своїй еволюційній космічній логіці і той, який може
позмагатися у вільному протистоянні як ідеалізована довершеність гармонії
форм і смислів.
Ще одна ознака свободи в мистецтві полягає в самій його сутності бути не
лише другою природою, утворенням духовної паралелі, а й вільно ставити
перед собою будь-які завдання, моделювати ймовірні і водночас неймовірні
ситуації, щоб загострити проблему, висвітлити в найяскравіших рисах
характери. Лише мистецтво здатне переносити події в часі, повертатися до
них у вигляді «присутності» і відтворення логіки взаємозалежних явищ. Усе,
що пов'язане з гіперболою, метафорами, згущенням фарб, «польотами уві сні
й наяву», для мистецтва доступне. Можна бути королем, принцесою, можна
жити в потойбічному світі, бути навіть якоюсь тінню вічності — мистецтво
ні в чому не обмежує себе, вторгаючись у найпотаємніші сфери. Воно вільне.
За всієї очевидної полярності понять свобода і детермінізм, різкої
відмінності властивостей, відображених ними, ми не повинні розглядати їх із
погляду взаємовиключення, абсолюту протистояння чи антагонізму.
Адже в кожному з них є ті грані і особливості, що становлять внут рішній,
у самому собі сущий антиномізм мистецького явища. Свобода
вмистецтві не абсолютна, а лише відносна і має певну зумовленість та
детермінанти необхідності.
Слід чітко розрізняти свободу уявну, ілюзорну і свободу духу в самому
собі. Свобода у вільному власному виборі є справжньою навіть за умов, що
вона продиктована обставинами. Ця категорія, здебільшого, є об'єктом
розгляду етичної науки і цілком виправдано, бо коли йдеться про свободу в
творчості митця, то й тут вона набуває моральних критеріїв, хоча охоплює
всю складну психологічну гаму суто естетичного порядку як, наприклад,
натхнення, прозірливість світлого розуму, осяяння в усвідомленні чистоти
творчих помислів, вільних від дріб'язковості й минущого.
3. Функція мистецтва багатогалузева за різновидами своєї дієвості в різних
сферах буття; вона історично змінювана в онтологічному значенні з огляду
на існуючі соціолого-мистецтвознавчі, філософські та естетичні її концепції.
Розгляд функцій мистецтва — це також один із можливих шляхів пізнання
його сутності.
Про те, що мистецтво має величезну силу впливу, люди знали здавна; що
воно може докорінно змінити внутрішній моральний і психічний стан,
говорилося з тих часів, коли з'явилися такі поняття, як «музичний етос»,
трагедійний «катарсис», повчальні байки Езопа, сатира Арістофана, Плавта,
Теренція. В поемі Гесіода «Роботи і дні» вміщено систему порад: «Слухайся
голосу правди та й думки не май про насильство»; «Як же хто, свідчачи, каже
неправду й клянеться брехливо, той справедливість порушив, самого себе
загубивши»; «Мисливши щастя тобі, я скажу, нерозсудливий Персе, навіть
громадою легко дійти до пороку легкого»1. У самому своему зародженні
мистецтво мало практичне призначення, навіть не як мистецтво, а як
найближчий і найпряміший засіб певного переконування вірити в істину,
моральну справедливість, досягнення спритності в діях.
Якщо перелічувати функціональні можливості мистецтва, то постане
багато питань щодо того, якою є природа функцій мистецтва, насамперед,
про сумірність цих функцій (більша — менша). Чому саме їх стільки, яким
чином змінюється їхня роль і значущість? Чи будуть вони завжди? Що є
системотворенням у синтезі цих функцій? Що є прямою, а що лише
опосередкованою функцією мистецтва?
Назвімо ті функції, які найчастіше ставали предметом аналізу: пізнавальна,
виховна, практично-утилітарна, евристична, прогностична, релаксаційна,
терапевтична, компенсаторна, культуротворча, знаково-комунікативна,
інформативна, гедоністична, розважальна та ігрова. Незважаючи на
умовність поділу і певні незгоди між теоретиками в тому, скільки взагалі має
бути функцій мистецтва та які в нього потенційні можливості, — усі названі
функціональні ознаки доповнюють одна одну, їх не можна ні спростувати як
неіснуючі взагалі, ні визнати якусь або кілька генералізованими, тобто
такими, що здатні перебирати на себе всю діяльнісну силу мистецтва.

4. Етнічне, національне та загальнолюдське у мистецтві Мистецтво як

феномен людської свідомості єдине у своїй всезагальності. Етнічне,
національне і загальнолюдське становлять його сутнісну основу, відбивають
історію та характер зв’язку спільності людей і типи їх художньої
самосвідомості.

Етнічне (від грец. ethnikos) – це те, що пов'язане з належністю до певного

народу. Поняття етнос у найбільш усталеному значенні перекладається як
«народ», хоч в процесі еволюційного розвитку ще з гомерівських часів в
нього вкладався різний зміст. У нинішній час увага до етносу, до етнічних
ознак в народонаселенні планети надзвичайно велика, оскільки нових форм
набуває рівень міжетнічних відносин. Конфліктні ситуації і спалахи
суперечностей, що час від часу виникають на міжетнічній основі, змушують
людство спільними зусиллями шукати шляхи взаємоприйнятних рішень як
локальних, так і глобальних проблем, аби зберегти наявне і створити умови
для подальшого примноження цінностей загальнолюдської культури.

Отже, в епіцентрі уваги до етносу, що є фундаментальною клітиною в

аналізі таких спільностей, як плем'я, народність, нація, виявився не лише
самий зміст цього поняття, а й діалектичність переходу до більш загальних
категорій – міжетнічних, міжнаціональних зв'язків у загальнолюдській
єдності. Двом взаємозалежним полюсам – етнічному і вселюдському можна
надати животворної сили, динамічності розквіту, а можна за необережності
звести справу до згубних наслідків у взаємному антагоністичному
протистоянні.

Кожний етнос і кожна нація в загальносвітовому людському потоці

творення життя у притаманних їм формах і особливостях мають своє
призначення. Тому й не послаблюється загальний інтерес до етносу,
зумовленого мовними, природженими особливостями, набутим нормативним
досвідом і психологією звичаїв, традицій, а також породженим у їхньому
лоні естетичним та художнім світовідношенням.

Вчені відзначають здатність етносу не лише до консолідації сил, набуття

глибинного енергетичного потенціалу у самовизначенні себе як певного
народу, а й до утворення пограниччя людських спільностей, їх
диференційованості. З одного боку, в етносі як замкненій в собі одиничності
вбачається цілісність, з іншого – у ньому наявний типологізм та
взаємовідмінності. Серед багатьох властивостей, притаманних різним
людським спільностям, слід назвати передусім відмінні, що
характеризуються стійкістю. Саме вона, стійкість, а також тенденція до
витривалості за будь-яких несприятливих умов, асимілятивних впливів,
нищівних бур і війн є сутнісною основою етносу. До того ж стійкість не
лише у розумінні протиставлення утискам, вироблення своєрідного етнічного
«інстинкту» самозбереження природних родових ознак, мови, традицій,
народних джерел художнього світосприйняття, моральних звичаїв, любові до
рідної землі. А стійкість (що є чи не найголовнішим) у розумінні здатності
етносу вбирати в себе і перетворювати в неповторну цінність органічний
сплав естетичного досвіду своїх поколінь й інших племен, націй, народів. У
збереженні автохтонності, самовідповідності зі своєю основою неабияку
роль, окрім природних чинників, відіграє етнокультура.

Мистецтву притаманна неодмінна якість – нести в собі конкретне

вираження