1. Вагомий внесок у формування ірраціоналістичного напряму зробили вчення М.

Монтеня і релігійно-філософські пошуки Б. Паскаля І навіть в епоху панування

раціоналізму філософські ідеї пізнього Ф. Шеллінга суттєво поглибили ірраціоналістичне
сприйняття дійсності.Важливою віхою на шляху формування ірраціоналістичного типу
пізнання і світовідношення був романтизм. Його народження пов'язується з діяльністю
так званого енського гуртка, ядро якого складали Фрідріх Шлегель , його брат Август
Вільгельм Шлегель , Фрідріх Тік , Фрідріх Новаліс , Фрідріх Шлейєрмахер

2. Ствердження філософського ірраціоналізму відбувається при розчаруванні інтелігенції

в тих ідеалах, якими оперував філософський раціоналізм. До середини XIX ст.
сформувалося переконання, що прогрес науки і техніки сам по собі не веде до реалізації
вікових прагнень людства. Люди перестали вбачати в світовому історичному процесі
виявлення і здійснення вищого Розуму. Через це втратила свою привабливість ідея
пріоритету соціально-історичної активності людини. В літературі, мистецтві, філософії
стверджується думка про безпідставність і марність усіх надій людини на те, що
об'єктивний рух світового процесу гарантує здійснення власне людських цілей, а пізнання
його закономірностей дасть людині надійну орієнтацію в дійсності. Зневіра в
конструктивно-творчих силах людини, соціальний та історичний песимізм - основні риси
світоглядних орієнтацій другої половини XIX - початку XX ст., які лягли в основу
ірраціоналізму як філософського напряму сучасної західноєвропейської філософії.

3. Ірраціоналізм (лат. irrationalis – несвідоме, нерозумне) – філософське вчення, яке

проголошує уявлення, уяву, волю, переживання, а також несвідомі елементи (інстинкти,
«осяяння», інтуїцію тощо) альтернативами розуму та основними формами людського
пізнання. Для ірраціоналізму об’єктом філософського дослідження стає внутрішнє життя
людини, через призму якого відбувається інтерпретація різних суспільних явищ:
культури, людини, влади, релігії, моралі тощо.

4. ІРРАЦІОНА́ЛЬНЕ (лат. irrationalis – безглуздий, алогічний; такий, що не має числової

міри) – несумірне і несумісне з розумом, безглузде й абсурдне. У цьому розумінні
ірраціонал. (несумір. з числом і несуміс. з розумом) була для греків величина діагоналі
квадрата при стороні, рівній одиниці. Такі матем. аналогії використовували філос. течії,
що не тільки вважали реальність несумір. з розумом, а й шукали способів безпосеред.
проникнення в таємниці буття, минаючи розум і логіку. В сучас. ірраціоналіст. літ-рі
йдеться взагалі про сенс буття і про абсурд або повну безсенсовність як осн. його
характеристику. У протистоянні раціональності ірраціоналізму йдеться про можливості
розуму саме в осягненні істини.
5. Проблемі пізнання належала одна з центральних позицій протягом усієї історії
філософії – від античності до наших днів. Найважливіше питання, на вивченні якого
зосереджена гносеологія, – це принципова можливість пізнання світу. Характер
розв’язання цієї проблеми служить критерієм для утворення таких філософських течій, як
агностицизм, скептицизм, соліпсизм і гносеологічний оптимізм. Дві полярні точки зору в
цьому разі передбачають, відповідно, абсолютну непізнаваність і цілковиту пізнаваність
світу. Гносеологія розглядає проблематику істини та сенсу, сутності, форми, принципів і
рівнів пізнання.

6. У XX ст. відповідно до нових досягнень таких наук, як психологія, культурологія,

соціологія тощо, зокрема у галузі дослідження підсвідомих та ірраціональних аспектів
життя людини і соціуму, сформувалася аналогічна ситуація з термінами «нація», на його
зміну прийшло поняття «ментальність».Наполягаючи на трактуванні філософського
мислення як умоглядного мистецтва, Платон, як і Сократ, зовсім не заперечував значення
людських почуттів і пристрастей і аж ніяк не вважав наявність «воску у вухах» умовою
істинного філософствування. У ряді своїх творів він говорить про природною і
необхідною гармонії чуттєвого і раціонального. Задоволення, що ігнорує розум, -
ірраціонально і згубно; розум, не приносить насолоди і пригнічує пристрасті, - ущербна.

7. При всій множинності філософських вчень, концепцій, теорій, напрямків ХХ ст.

(сцієнтичний, антропологічний, культурологічний, релігійний, історіософський та ін.) їх
можна розділити на два основних напрямки: 1) раціоналістичний, позитивістськи
орієнтований напрям (неопозитивізм, аналітична філософія, структуралізм та ін.); 2)
ірраціоналістичний, екзистенціально-антропологічний напрям («філософія життя»,
екзистенціалізм, психоаналіз, персоналізм, антропологія, герменевтика, феноменологія та
ін.).

8. У соціологічному й культурологічному відношенні ірраціоналістські погляди часто

настроєні проти соціальних і культурних інновацій, які сприймаються як поширення
влади науки й техніки та ствердження просвітительських духовних цінностей.
Прихильники ірраціоналізму вважають це ознакою занепаду справді творчого
культурного початку (як, наприклад, Шпенглер у роботі «Занепад Європи»). У Німеччині,
приміром, ірраціоналізм знайшов свої найреакційніші форми в області політичних теорій
у націонал-соціалізмі, що заперечували саморегуляцію соціальних спільнот за допомогою
суспільних законів.
9.
10. Вчення про волю А. Шопенгауера розкриває погляди філософа на світ і місце в ньому
людини з життєвої позиції, що головним чинником в людині головною причиною всіх її
дій і вчинків є воля. Головні пункти вчення Шопенгауера - визначення поняття Світової
волі,з'ясування того, як вона існує, як і де проявляються наслідки, яким вона є причиною;
його антропологічні, естетичні та етичні погляди.
11. Елементи волюнтаризму були вже у філософії Августина, бачившего у волі основу
всіх інших духовних процесів, і Іоана Дунса Скота, з його підкреслюванням першості волі
перед інтелектом (voluntas est superios intellectu - воля вища за мислення). Передумовою
новітнього волюнтаризму стало вчення Канта про першість практичного розуму; хоч
існування Свобідної волі неможна по Канту, теоретично не довести не заперечити,
практичний розум вимагає постулювати свободу волі, бо інакше моральний закон втратив
би усілякий зміст. Виходячи з цього, Фіхте бачив, основу особистості, а у волевій
діяльності "Я" - абстрактного, творчого принципу буття, джерелі духовного
самонародження світу.
12. Воля, як річ сама в собі, на думку Шопенгауера, повністю відрізняється від свого
проявлення і повністю свобідна від усіх його форм, в які вона входить тільки при
виникненні і котрі, отже, стосуються тільки її об'єктивації, а їй самій не властиві, навіть
сама загальна форма всякого виявлення об'єкта для суб'єкта її не стосуються; але існують
форми цій загальній формі, підпорядковані, знаходячи загальне вираження у законі
існування, до яких, як відомо, належить час і простір. А отже і єдино через них існуючу і
ставшу можливою їх численність.
13. Кантівську "річ у собі" Шопенгауер тлумачить як волю, що виявляється на різних
ступенях об'єктивації; свідомості інтелекту Шопенгауер відводить роль одного з
другорядних виявлень волі. У Шопенгауера, як у Є. Гармата, волюнтаризм тісно
пов'язаний з песимізмом, уявленням про беззмістовність світового процесу, що має
джерелом несвідому і сліпу волю. Волюнтаристичні ідеї Шопенгауера стали одним із
джерел філософії Ф. Ніцше.
14. Норми рабської моралі є зовнішніми стосовно людини як автономної особистості. Така
мораль в людині має відчужений характер, вона представлена репресивними функціями
розуму стосовно почуттів, інстинктів. А пізнання як раціональна діяльність не сприяє
підвищенню «волі до влади», оскільки перевага інтелекту паралізує її, підмінює реальну
активність розмірковуваннями та відповідними розмовами. До того ж рабська мораль
видається за самоцінну, адже винагородою за доброчесність проголошується сама
доброчесність
15. На думку Шопенгауера, естетичне споглядання виявляє, хоча і не повністю,
завершеність і цілісність світу і надприродної значимості людського життя. Перший
ступінь такого споглядання – прекрасне. Завдяки спогляданню прекрасного (мистецтва)
відбувається відмова людини від бесконечного потоку бажань, рабського служіння волі.
Найбільш виразно естетична, неутилітарна зацікавленість людини у світі і зв'язок з ним
виступають у феномені піднесеного. Піднесене – це непідвладні людині природні сили
стихії, неспівмірні з її фізичними здібностями і можливостями пізнання. Одночасно
піднесене – це особливий стан духу і почуття
16. Таким чином, відірваність, недоброзичливість і ворожа байдужість природи
обертається для людини не просто негативною від неї залежністю, а й прямо протилежним
ефектом – свободою. Ця свобода має своїм результатом бачення іншого, мимоволі
олюдненого світу; вона стає внутрішньою сутністю людського “Я”. Другий шлях
звільнення людини від “волі до життя” – моральний досвід. На відміну від мистецтва,
мораль має справу не з винятковістю художнього образу, а з фактами повсякденного
життя. А це життя безпосередньо відчувається і переживається як позбавлене будь-якої
перспективи, як нісенітниця.

17.
18. «Бог помер», або «Бог мертвий» — висловлювання Ніцше. З'явилося в книзі «Весела
наука» написаній в 1881–1882 роках. З висловлюванням пов'язана метафора
постмодерністської філософії — смерть бога. Зазвичай пов'язують із руйнуванням
уявлень про наявність якогось гаранта існування людства, який перебуває за межами
безпосереднього емпіричного життя, який містить в собі план історії, що додає сенс
існуванню світу. Ідея про відсутність такого гаранта виникла як наслідок дискусії про
виправдання Бога і є однією з основних передумов сучасної європейської філософії.
19. Ніцше переконаний, що основним законом світобудови є невичерпна воля до впливу і
панування. Він діє і в рослинному, і в тваринному світах. Воля до влади – це мов „душа"
світу, вкорінена в його глибинних надрах. Світ являє собою арену боротьби за владу, за
перевагу над іншими.
20. Аполлонíчне (аполлóнівське) і діонісíйське — категорії естетики, запропоновані Ф.
Ніцше для означення двох первнів культуротворчості — світлого, інтелектуального,
раціонального і темного, пристрасного, екстатично-ірраціонального (названі за іменами
давньогрецьких богів — Аполлона та Діоніса).
21. Якщо будь-яка певна істина в світі поставлена під сумнів і ніякої намісник істини не є
вона сама, то повинна бути можлива така формулювання, яка заперечує будь-яку істину
взагалі. Ця теза, часто повторюваний у Ніцше, сам по собі незрозумілий. Взятий сам по
собі, він представляє собою вираження досконалої необов'язковості і запрошення до
сваволі, софістиці і злочинним діянням. Але у Ніцше він означає спосіб вивільнення
найбільш глибоких і тому найбільш істинних імпульсів, без жодних обмежень з боку
будь-яких застиглих форм «істини», яка в такій своїй якості виявляється на ділі
неістинними. Пристрасть до істини як радикальне і невпинне сумнів усуває будь-яку
визначеність, властиву явищу. Якщо істина як трансценденція, як сама абсолютно
невизначена і невизначуване істина не може брехати, то всяка істина в світі при всьому
при цьому брехати здатна. Справжньою тоді є лише конкретна історичність що не
підлягає сумніву присутності, а також і неусвідомлюваної боку екзистенції. Не в чомусь
істинному, не в ідеї істинності як такої, істини самої по собі, але саме в цій екзистенції
знаходить свої межі сумнів.
22. Ф.Ніцше протиставляє силі життя культурні норми й цінності, вважаючи, що саме
людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних
засобів виживання. Мораль — це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не
підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою
вона повинна бути, — це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно
повинно бути"
23. Ф.-В. Ніцше мало переймався проблемами узгодження моралі як особистісного
феномену з інтересами суспільства та людства загалом, можливістю набуття мораллю
всезагального характеру. Весь пафос його праць спрямований на розвінчання сучасної
йому моралі, яку він називав мораллю рабів. Мораль рабів, на думку мислителя,
сформувалася під впливом античної філософи та християнської релігії і втілилась у
численних аскетичних церковно-доброчинних, соціалістичних та інших концепціях
людської солідарності. В Європі, за його переконаннями, панує мораль рабів, яку
вважають єдино можливою мораллю, мораллю загалом.
24. З цим гаслом пов'язаний і ніцшеанський ідеал людини – надлюдина. Цей ідеал, за
задумом Ніцше, може бути реалізованим лише при умові, що людство повернеться до
витоків своєї історії, коли балом життя будуть правити люди вищої раси – люди, що
являють собою досконалість перш за все у біологічному відношенні. По Ніцше, воля до
влади – це не просте прагнення до панування сильного над слабким, але і прагнення
зробити слабкого сильним.
25. Альтруїзм, справедливість, істина, на думку Ніцше, постають у вигляді хиб, що
маскують своє прагматичне походження. Ба навіть свідомість, яка віддавна вважається
важливим елементом суб’єктивності, своїм корінням сягає біологічних засад життя. Для
Ніцше суб’єкт є однією зі складових грандіозної системи ілюзій. Недарма він каже, що ми
невідомі для самих себе. Навіть прагнення до знання важить не так багато, адже суттєві
питання й надалі залишаються без відповіді.
26. Розуміння Ф. Ніцше методу пошуку істини ґрунтується на філософії мистецтва і
своїми витоками має давньогрецьку міфологію. На думку філософа, саме ця міфологія
якнайдотичніша до творення фундаментальних засад європейської культури. Позиція
Ніцше напрочуд антиінтелектуальна і водночас ірраціоналістична. Він не просто
заперечує раціоналізм, як це робили його попередники - романтики, а намагається
аргументовано довести його неспроможність відшукати істину. Вважаючи пізнання істини
центральною проблемою науки, Ніцше в парадоксальний спосіб доводить, що ця
проблема не може знайти свого задовільного вирішення на науковому ґрунті. Ця ідея
постала як фундаментальна для сучасного постмодернізму.
27. Він піддав різкій критиці релігію, культуру і мораль свого часу і розробив власну
етичну теорію. Ніцше був швидше літературним, ніж академічним філософом, і його
твори носять афористичний характер. Філософія Ніцше справила великий вплив на
формування екзистенціалізму і постмодернізму і також стала дуже популярна в
літературних і артистичних колах. Інтерпретація його праць досить різноманітна і
викликає багато суперечок.