Конспект за темою: «Сучасна світова філософія»

План

1. Вступ. Основні напрямки сучасної світової філософії.

2. Філософія екзистенціалізму:
а) екзистенціальна філософія С. К’єркегора;
б) фундаментальна онтологія М. Хайдеггера;
в) релігійний екзистенціалізм К. Ясперса;
г) “екзистенція свободи” Ж..- П. Сартра ;
д) А.Камю: екзистенція перед лицем абсурду.
3. Філософія неопозитивізму:
а) “перший” і “другий” позитивізм;
б) проблема верифікації і фальсифікації в неопозитивізмі;
в) постпозитивізм ( історична школа філософії науки).

1. Серед безлічі напрямків і течій сучасної світової

філософії є кілька ліній, які найбільш яскраво характеризують
основні тенденції її розвитку. Це ірраціоналістично -
гуманістична (екзистенціальний напрямок та різноманітні варіанти фрейдизму і
неофрейдизму); позитивістська (класичний позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм );
релігійна (неотомізм, теярдиз – протестантська філософія) і, нарешті, сцієнтизм і анти –
сцієнтизм.

2. Екзистенціалі́зм або філософія існування — напрям у філософії XX століття, що

позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної
долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за
результат свого вибору.
Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст. Першими до екзистенціалізму
у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький
філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін
Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-
Поль Сартр) філософів та письменників.
Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування)
передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні
причини трагічної невлаштованості людського життя.
а) У філософії К'єркегора суттєва відмінність людини від тварини полягає в тому, що
окрема людська особина стоїть вище свого роду, позаяк створена за подобою Бога. У
духовному зростанні людина проходить три стадії: естетичну, етичну і релігійну. На
естетичній гонитва за особистими задоволеннями призводить до пересичення, внаслідок
чого настає сумнів і розчарування. На етичній прагнення до задоволень замінюється
почуттям обов'язку, добровільним підкоренням моральному закону і зрештою — втратою
індивідуальності. На релігійній стадії відбувається усвідомлення конфлікту загалу та
індивідуальності, що приносить страждання і відчай, людина відмовляється від розуму й
суспільних законів і звертається до віри, щоб досягнути індивідуального спілкування з
Богом задля вирішення своїх проблем. Проте це спілкування нероздільне зі страхом,
оскільки не передбачає наперед відомого результату, а лише волю Бога. Справжнє
християнство, за К'єркегором, пронизано ірраціональністю та абсурдом, трепетом перед
вищою силою. Разом з тим для Бога все можливо, тому віра відкриває і надію на диво.
Мислитель виділяє поняття «одиничний індивід» — людину, що не тільки піднялася над
загалом, а й увійшла до релігійної стадії життя і віднайшла особисте спілкування з Богом.
Хоча таких людей обмаль, «одиничним індивідом» може стати будь-хто, адже віра
доступна незалежно від інтелектуальних та фізичних можливостей.
б) Гайдеггер порушує питання про необхідність пізнання найфундаментальнішої основи
світу — буття як такого, буття самого по собі. Вся попередня філософія (за винятком хіба
що досократиків) була пізнанням лише сущого, оскільки була пізнанням метафізичним. У
чому ж полягає суть метафізичного пізнання, суть метафізики? «Метафізика, — роз'яснює
свою позицію Гайдеггер, — репрезентує суще у його бутті і таким чином мислить буття
сущого, не бачачи їх відмінності.
Філософія Гайдеггера є спробою якомога ближче наблизитися до самого буття, до речей
самих по собі. Для цього, вважає він, слід «відмислити все те, що говорила про речі вся
попередня філософія («метафізика»)». Але відмислити треба не саме мислення, яке
«виводить на очну ставку з речами». Для цього Гайдеггер широко використовує відкриту
Гуссерлем «здатність мислення говорити» («саморозкриватися»). Проте його цікавить не
саме по собі мислення, а його зв'язок зі світом, через який «говорить сам світ». Людське
існування, за Гайдеггером, «вбудоване» у світ, тому світ являє себе через людину. Тому
філософія повинна «повернутися до джерел».
Міркування Гайдеггера про розуміння і тлумачення як способів осягнення можливостей
самого буття, як корелята скерованого на нього інтенційного людського буття (Dasein)
дали істотний поштовх для розвитку герменевтичних досліджень одного з найвизначніших
представників сучасної філософської герменевтики Г.-Г. Гадамера (нар. 1900 p.).
в) Уже в одній із своїх ранніх праць («Психологія світоглядів») Ясперс відкидає думку про
психічні хвороби як хвороби мозку — їх корені «в індивідуальних глибинах особистості», у
її приватних можливостях. Діагноз хвороби «нашої доби» — панування «масового
існування» над особистістю. Ясперс формулює поняття необхідної форми
життєдіяльності, яка є чимось подібним раковині молюсків (Gehause). Вони бувають
чимось самоформованим, змінним, але бувають і жорстко-незмінними, які ми просто
приймаємо. Всі вони є раціональними формами, які протистоять «внутрішній» людині як
щось упорядковане, відповідне правилу, подібне рецепту, необхідне.

Ясперс заперечує старе, догматичне уявлення про науковість як загальнозначущість і

пропонує прийняти нове — багатозначне — про можливість різноманітних тлумачень, а не
єдине загальнообов'язкове пояснення. На противагу науці Ясперс висуває ідеї
«філософської віри», «прояснення екзистенції» і «трансцендування».

Філософія, за Ясперсом, пізнає те, що «ніколи не може стати предметом». Навіть

комунікація як взаємодія двох свідомостей є інтуїтивною. Філософську віру, проте, все ж
не можна тлумачити як ірраціональну. Філософія взагалі завжди користувалася поняттями
й категоріями як свого роду знаками, мета яких «привести в рух мислительну діяльність».
Але в жодному разі не можна абсолютизувати роль таких «знаків», що часто робилося в
останні століття.

г) У своїх довоєнних працях філософсько-психологічного спрямування (написаних під

сильним впливом феноменології Гуссерля) Сартр висловлює думку про необхідність
виявлення специфічно людської сфери життєдіяльності людини.
Програмною працею Сартра с книга «Буття і ніщо» (художньо-суб'єктивну рецепцію
філософського змісту цієї книги знаходимо в романі «Нудота»). Як і всі екзистенціалісти,
ядро своєї філософії Сартр знаходить у феноменології Гуссерля. Тож міркування свої
Сартр починає з буття феномена, інтенційної активності свідомості, корелятивного
характеру пізнавальної даності буття свідомості та ін.
Неантизуюча (заперечно-визначувальна) діяльність людини діалектична. В цьому
коріниться людська свобода, що є ядром специфічно людського (pour-soi) буття-
екзистенції. Людина, за Сартром, постійно долає власну ситуацію, заперечуючи наявне
(суще) і створюючи нове. Тому свобода реалізується у постійному подоланні ситуації.
Людина завжди свобідна. Вона не є спочатку тим, щоб потому бути свободною — «немає
відмінності між буттям людини і свободним буттям».
д) У формулювання своїх думок Камю завжди віддає перевагу логіці перед поетикою.
Саме тому його філософія базується на чітко визначених поняттях, що вступають у
взаємодію, поєднуються і народжують відношення. Показним прикладом є стрижневе
поняття для Камю – «абсурд». У визначенні «абсурду» саме як «відношення» є велика
необхідність. Камю розкриває це поняття через дві опозиції: «світ» та «індивідуальність»,
їхнє взаємопроникнення. 
Цікаво й те, що Камю, на противагу своїм колегам – екзистенціалістам, трактує абсурд
цілком позитивно. Філософ прагне внести у світовідчуття людини сенс, зміст, вирвати
індивід з кола буденності і каталізатором цього процесу постає абсурд – поняття скоріше
життєстверджуюче, ніж фатальне. Людський розум має сміливо входити в абсурд,
приймати його і примирятись з невідповідністю світу власним очікуванням. Абсурдний
герой не чинить самогубство, він бунтує проти трагічної долі, продовжує жити. І, як не
дивно, жити щасливо. Людина з абсурдним світовідчуттям не очікує на те, що буде потім.

3. Позитивізм (від positivus - позитивний) - філософський напрямок, заснований на

принципі, що позитивна свідомість досягається лише конкретними науками, а філософія
як наука не має права на існування.
Неопозитивізм - сучасна форма позитивізму, у якій в свою чергу виділяються три основні
форми або щаблі еволюції.

а) Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон

Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Еміль Літтре, П'єр Лаффітт, І. Тен, Ернест Ренан та
інші, склався в 19 ст. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток
науки: математики, фізики, хімії, біології. Теоретичним джерелом позитивізму
виступало Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також
суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

· пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

· вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками
(кожна наука сама собі філософія);
· у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між
матеріалізмом та ідеалізмом.
· вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими
методами.
  Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом у роботі «Курс позитивної
філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст
Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками

були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький
математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності)
наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності,
а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших
знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

б) Очищенню філософії, на думку неопозитивістів, сприяє розроблена ними

процедура верифікації. Суть принципу полягає в тому, що кожне твердження необхідно
зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення
якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим сенсу
"псевдотвердженням" і від нього слід звільнитися. Таким чином, функція філософії
полягає в поясненні діяльності людини в мовному світі.

Отже, принцип верифікації передусім був спрямований проти світоглядних принципів

філософії. Однак вилучення світоглядних питань із філософії і наукового знання не
виправдало надій. Класичні метафізичні проблеми були значними не лише для
осмислення людської життєдіяльності, природи людини, а й для аналізу гносеологічних
питань. Крім цього, виявилося неможливим формалізувати мову науки до кінця. Адже у
структурі наукових теорій існують метафізичні висловлювання, які не можна перевірити за
допомогою принципу верифікації. Все це спричинило крах принципу „верифікації".
Принцип фальсифікації – це визнання відсутності фактів чуттєвого досвіду, які б
спростовували дане твердження, за виправдання даного твердження, тобто,
„звільнення  його як від істинності, так і від хибності. Відсутність даних того чи іншого
чуттєвого  досвіду ще не є ні доказом, ні спростуванням твердження, виразу, теорії;
Заключним висновком „принципу фальсифікації”, який надає право твердженню бути
тільки „виправданим", є вказівка на можливість появи фактів чуттєвого досвіду, які
зможуть це твердження або підтвердити, або спростувати – надати статус істинного або
хибного. „Виправдане" твердження - як „виконуюче обов'язки істинного" — може бути
науковим терміном, але тільки тимчасово, до появи факту, який зможе „підняти" його на
вищий (до істини) або “опустити” на нижчий (до хиби) рівень.

в) Постпозитивізм - це загальна назва, яка використовується у філософії науки для

позначення множини методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, котрі були
прихильні до методології логічного позитивізму або неопозитивізму. Постпозитивізм не
являє собою особливий філософський напрям, течію або школу. Постпозитивізм - це етап
у розвитку філософії наук, етап у осмисленні філософських проблем, що виникають у
зв'язку з розвитком наукового знання.

Формування постпозитивізму, його поява пов'язані з виданням у 1959 р. англійського

варіанту методологічної праці Карла Поппе-ра "Логіка наукового відкриття", а також у 1963
р. книги Томаса Куна "Структура наукових революцій". Постпозитивізм - це
фальсифікаціонізм К. Поппера, концепція наукових революцій Т. Куна, методологія
науково-дослідницьких програм Лакатоса, концепція неявного знання Полані, а також
концепції Тул-міна, Агассі, Селларса і багатьох інших філософів.