Німецький класичний

ідеалізм
 Визначення німецького класичного
ідеалізму та його основні риси

Філософія І. Канта

План Абсолютний ідеалізм та закони

діалектичного мислення Ґ. Геґеля

Розвиток свідомості за Й. Фіхте

Значення німецького класичного

ідеалізму
 Німецький класичний ідеалізм - термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го -
першої половини 19-го століття. До визначних представників німецької класичної філософії заведено відносити
Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля.

Наприкінці Нового часу європейський світ енергійно і послідовно приймав форму індустріальної цивілізації.
Соціальні процеси інтенсивно прискорюються: революції, безперервні війни, реформи і кризи супроводжувались
не менш енергійними процесами їх філософського осмислення. Для природознавців і філософів у цей час не
існує заборонених тем. Усе підлягає аналізу і осмисленню – техніка, сфера мистецтва, природа і особистість
людини, всесвіт і суспільство. В пізнанні зникли всі заборони і застереження, зухвала зацікавленість і незалежна
думка перетворились із недоліків у необхідну умову плідної розумової діяльності.
Прогрес у промисловості вимагав усе нових і нових нововведень.

Філософи-представники німецького ідеалізму

Кант Фіхте Шеллінг Гегель

Класику німецького ідеалізму відрізняє низка спільних рис, а саме:

головні питання спрямовані на пошук сутності (есенції) людини, історії, природи, світу;

відродження гуманістичного ставлення до людини як абсолютної цінності у світі, принципово нове

розуміння її природи та сутнісних ознак (людина – причина і творець самої себе – мисляча, соціальна і
діяльна істота);

раціоналізм у найбільш широкому сенсі цього поняття, успадкований від філософів Нового часу та
Просвітництва;

критика просвітницького матеріалізму XVІІІ ст. за його надмірний механіцизм у трактуванні

природних та суспільних явищ, за натуралістичне тлумачення сутності людини;

прагнення перетворити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у вигляді цілісної
системи наукових дисциплін, концепцій, понять і категорій;

систематична розробка специфічної мови філософії – діалектики та діалектичного методу мислення;

намагання осмислити та пояснити історичний розвиток як єдиний процес.

 Імануїл Кант (1724–1804) засновник німецької класичної
філософії, послідовний прихильник просвітницьких ідей. Здійснив у
філософії «коперниканський переворот»: як Коперник «зрушив»
Землю, яку до нього уявляли нерухомим центром Всесвіту, так і
Кант «зрушив» людину, показавши її через створення
інтелектуальних засобів взаємодії людини зі світом як розумну,
активну і творчу особу

За Кантом вчення філософії «що таке людина?» поділяється на три питання:

1. Що я можу знати?

2. Що я повинен робити?

3. На що я можу сподіватися?
 Періоди філософської діяльності

Назва періоду Докритичний Критичний

Часові межі 50-60-ті роки XVIII ст 70-80-ті роки XVIII ст.

періоду

Праця: “Загальна природна історія і теорія Праці: “Критика чистого розуму”, “Критика
неба “ практичного розуму”, “Критика здатності
судження”

Напрямки Коли І. Кант виступає як стихійний Коли І. Кант займається «критикою розуму» -
діяльності та матеріаліст, який обґрунтовує ідею змінюються його погляди на можливості людського
основні праці саморозвитку природи. Пояснює пізнання. Дослідження здатності розуму.
“походження світів, виникнення небесних В цей час він будує свою систему агностицизму.
тіл та причини їх руху”. Крім гносеологічної проблематики розглядає
Питання про можливості людського пізнання проблеми релігії, етики, естетики.
Кант вирішує оптимістично.
• Що я можу знати?
Основні • Як існує світ? • Що я повинен робити?
питання • Чому існує світ? • На що я можу сподіватись?
Теорія пізнання І. Канта

Існують речі самі по собі;

Ці речі діють на органи почуттів людини, породжуючи

різноманітні хаотичні відчуття;

Відчуття впорядковуються апріорними формами чуттєвості

простором і часом. На основі цього формуються сприйняття;

Діяльність розуму на основі форм мислення надає цим

сприйняттям загального і необхідного характеру.
 Антиномія – іншими словами – це суперечність між протилежними твердженнями, кожне з
яких однаково переконливо логічно доводиться і кожне з яких однаковою мірою можна
обґрунтувати як істинне. Антиномії мають місце там, де за допомогою людського розсудку
намагаються робити висновки не про світ досвіду – «речі для нас» – а про світ «речей у собі».

Кантівські антиномії

Тезис Антитезис

1. Світ має початок (межу) в часі і 1. Світ в часі і просторі безмежний.

просторі.
2. Усе в світі складається з простого.
3. У світі існує не тільки природна причинність,
а й свобода.
4. Причиною світу є якась Абсолютна Істота.
2. Немає нічого простого, все складне.
3. Ніякої свободи немає, все здійснюється за природними
законами.
4. Немає Абсолютної Істоти ні в світі, ні поза світом, як
його причини.
 Йоган Готліб Фіхте (1762-1814). Головна праця «Основи
загального науковчення». Як і Кант, Фіхте вважав завданням
філософії бути фундаментом усіх наук. Своєрідність філософського
ідеалізму Фіхте полягає у субстанціалізації самосвідомості, Я, з якої
він виводить існування усього світу. Будь-яка конкретна дійсність є
продуктом діяльності Я.

Еволюція філософських поглядів Йогана Готліба Фіхте йшла у напрямі переосмислення

філософії Канта в систему суб'єктивного ідеалізму. У праці «Про поняття науковчення» (1794) він
доводив, що «річ у собі» є мислимою річчю, тобто поняттям. Думка про «річ у собі» і сама «річ у
собі» - тотожні. Фіхте стверджував, що ми помиляємося, коли думаємо, що зовнішні речі існують
поза нашою свідомістю. Поза нашою свідомістю нічого не існує. Видимі зовнішні речі - це лише
наші уявлення.
За Й. Фіхте, розвиток свідомості як її самодіяльність проходить три
етапи:
1) Етап тотожності самосвідомості
«Я» є «Я»)
2) Етап роздвоєння на протилежності
«Я» і «не-Я»
3) Етап усвідомлення єдності «Я» і «не-
Я», піднесення до чистої свідомості
«Абсолютне Я»
Першим актом діяльності людського «Я» Фіхте вважав акт
самоусвідомлення: «Я є Я», «Я» творить самого себе. Але
«Я» не може задовольнитися тільки цим, воно прагне до
самовизначення та самоусвідомлення
Акт протиставлення «Я» тому, що не є «Я» («не-Я»), Фіхте
тлумачив як акт творіння зовнішнього світу. Зовнішній
світ, видимі речі поза свідомістю (поза «Я») є продуктом
діяльності «Я», моментом його роздвоєння
«Я» має, зрештою, осягнути, пізнати продукти своєї
творчості. «Я» має усвідомити, що його протилежність
«не-Я» є продуктом його власної діяльності. Це
усвідомлення є вищим, збагаченим станом самосвідомості
- «Абсолютним Я».
 Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831), його філософія є
найбільшим досягненням класичної філософії, ідеям якої він надав
системно-завершеного вигляду. Разом з тим, його система була надмірно
абстрактною, логізованою, релігійно-містичною. Її притаманний
телеологізм, тобто розгляд історії як такої, що йде до завершення через
виконання призначеної їй мети

принцип тотожності

гегелівської філософії
мислення і буття

Базові принципи
принцип
Праці: «Феноменологія духу», «Наука логіки», всезагального зв’язку
«Філософія духу», «Філософія релігії», «Естетика»,
«Історія філософії», «Філософія природи», «Філософія
історії», «Філософія права» принцип розвитку
 Свою філософську систему Гегель назвав «абсолютним ідеалізмом». Ця назва пов'язується з його
прагненням охопити весь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям
гегелівської системи є «Абсолютна ідея».

Етапи
Визначенням «Абсолютної ідеї» є розум, мислення, розумне розвитку
мислення. Вона - субстанція, яка становить сутність і першооснову абсолютної
всіх речей. ідеї
Розум є субстанція і саме те, завдяки чому і
в чому вся дійсність існує як буття; розум є
безмежна могутність; він - безмежний зміст,
вся сутність і істина, і він є для себе тим Філософія Філософія
Логіка  природи духу
предметом, на обробку якого спрямовано його
діяльність.

Тут абсолютна ідея

Логічні форми не Природа є пробуджується,
тільки змістовні, але породженням звільняється від
і знаходяться у абсолютної ідеї, тому природних оков і
взаємному звязку і вони не можуть знаходить своє
розвитку. існувати окремо вираження в
абсолютному дусі.
 Гегель сформулював основні принципи діалектики:

Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні відображає ту особливість об’єктивної

дійсності, за якою всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію,
01 взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та
якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно від волі людей.
Цей закон розкривається такими категоріями як якість, кількість, міра, стрибок, властивість.

Закон єдності і боротьби протилежностей відображає ту особливість об’єктивної дійсності,

що всі предмети, явища, процеси мають суперечливі моменти, сторони, тенденції, які борються і
02 взаємодіють між собою.
Цей закон розкривають категорії тотожність, відмінність, суперечність, протилежність.

Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв'язок, спадкоємність

між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об’єктивно як
03 діалектичне заперечення старого і утвердження елементів нового, тобто в новому є старе, але в
перетвореній формі.
Основою діалектичного заперечення є суперечність.
 Значення німецького класичного ідеалізму

Німецька класична філософія є видатним досягненням світової філософської

думки. Дослідження форм загальності, розвиток ідеї розмежування
свідомості і розуму, і його суперечливості, ідеалу знання (І.Кант),
взаємозв’язку суб’єкта і об’єкта, свідомого і несвідомого, принципу
діяльності (Й.Фіхте), обґрунтування ідеї всесвітньої історії, закономірності
суспільного розвитку, історичного прогресу (Г.Гегель) та інші ідеї, теорії,
концепції німецьких філософів стали тією базою, на якій розвивається вся
наступна філософія, зберігається їх вплив і на сучасність.