Питання з 54-81

1. ОНТОЛОГІЯ І ГНОСЕОЛОГІЯ. СУБ’ЄКТ І ОБ’ЄКТ ПІЗНАННЯ

-ОНТОЛОГІЯ — це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються
фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.
* Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність
буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність
та інше.
-ГНОСЕОЛОГІЯ була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки
розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження.
*Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає
людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає
як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи,
інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю,
робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.
*Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм. При осмисленні
наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не
свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями,
бажаннями та пристрастями.
-Пізнання- багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у ньому відіграє
розумова активність людини, що виявляється у конструюванні образів, моделей,понять, теорій,
за допомогою яких людини оптимізує свої взаємини зі світом та збільшує ступені своєї свободи.
-Суб'єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична
істота (колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності,
(мову, категорії та ін.).
* це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує
суспільно-вироблені форми, способи,методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні
(знаряддя праці, прилади,експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми
та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання);
*це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш
повного і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність.
*як процес діяльності суб'єкта, пізнання завжди має суб'єктивний характер. Його результатом є
знання, що існують у свідомості суб'єкта (індивідуальній, суспільній). Форми, в яких існує й
розвивається знання, за своєю суттю є суб'єктивними образами об'єктивної дійсності, тобто
ідеальним відображенням матеріального.
-Об'єктом пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не у формі
споглядання первозданної природи, а у формі практичної взаємодії з олюдненими й
олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини.
*Об'єктом пізнання може бути й сама людина та її суб'єктивний світ.
*ним є вся незалежна від свідомості існуюча дійсність — об'єктивна реальність. Сама ж людина з
усіма її гранями, сторонами та властивостями, включаючи психіку й свідомість, теж до нього
належать.
*безпосередній об'єкт пізнання — це не "абстрактна"природа, а природа, певною мірою
перетворена, "олюднена" ("світ людини"), межі й багатоманітність якого постійно розширюються.
*це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта.
* може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності
суб'єкта.
*це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна
діяльність суб'єкта.

1. Проблема предмету пізнання: реалізм і пізнавальний ідеалізм.

-РЕАЛІЗМ - філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують
незалежно від людського відчування і пізнання.
* Суперечка про реальність чи нереальність "зовнішнього світу" взагалі і об'єктів пізнання
зокрема, відомий як суперечка між представниками реалізму і його супротивниками і має дуже
солідну філософську традицію, займає також чільне місце в сучасній аналітичної філософії та
епістемології.
 -ІДЕАЛІЗМ - протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є
твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне,
духовне начало: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін.
*При вирішенні основного питання філософії - про відношення мислення до буття - ідеалізм
виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.
* Є дві форми ідеалізму:об'єктивний та суб'єктивний.
-Об'єктивний ідеалізм в основу всього існуючого кладе свідомість як таку, світовий дух,
абсолютну ідею.
- Суб'єктивний ідеалізм виходить з визнання, що первинним і реально існуючим є лише наші
відчуття, наше «я», а все те,що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших відчуттів.
*Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування
тільки свого «я».
* Розрізняють різноманітні форми ідеалізму в залежності від того, як розуміють духовний
першопочаток: як світовий розум ( панлогізм) або світову волю (волюнтаризм), як єдину духовну
субстанцію (ідеалістичний монізм) або безліч духовних першоелементів(плюралізм), як розумний,
логічний початок (ідеалістичний раціоналізм), що осягається як чуттєве розмаїття відчуттів (ідеалізм
і сенсуалізм, феноменалізм), як незакономірний,алогічний початок, що може бути об'єктом наукового
пізнання (ірраціоналізм).
*Найбільші представники об'єктивного ідеалізму: в античній філософії Платон, Греблі, Прокл; в
новий час Г. В. Лейбніц, Ф. В. Шеллінг , Г. В. Ф. Гегель.
*Суб'єктивний ідеалізм найбільш яскраво висловлений у вченнях Дж. Берклі, Д. Юма, раннього
І. Г. Фіхте (18 ст).

2. Проблема джерел пізнання: сенсуалізм і раціоналізм.

-СЕНСУАЛІЗМ (ПОЧУТТЯ) – напрямок в теорії пізнання, згідно якому чуттєвість є
головною формою вірогідного пізнання. У протилежність раціоналізму сенсуалізм прагне вивести
весь зміст пізнання з діяльності органів почуттів.
*Сенсуалізм близький до емпіризму(досвід), що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом
вірогідного знання.
* Виділяють два види сенсуалізму:
- 1) Матеріалістичний сенсуалізм вбачає у чуттєвій діяльності людини зв’язок її свідомості з
зовнішнім світом, а в показниках її органів почуттів – відображення цього світу. Класичне
формулювання сенсуалізму, розроблене ще у античності: “Нема нічого в розумі, чого спершу не було
у почуттях ”.
*Помітними представниками сенсуалізму у XVII ст. були Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, у XVIII
ст. Ламетрі, Гельвецій,Дідро, Гольбах.
- 2) Ідеалістичний сенсуалізм (Д.Берклі, Д.Юм) обмежує досвід сукупністю відчуттів або
уявлень, заперечуючи, що в основі досвіду полягає об’єктивний світ. Обмеженість сенсуалізму
виражається у перебільшені ролі чуттєвого пізнання, у недооцінці значення понять, абстракцій, у
запереченні діяльнісної ролі мислення.
-РАЦІОНАЛІЗМ (РОЗУМНИЙ) – напрямок, що визнає розум основою пізнання та поведінки
людей.
*Раціоналізм (Декарт, Спіноза, Лейбніц), обгрунтовував безумовну достовірність наукових
принципів математики та природознавства, намагався вирішити питання: як знання, отримане у
процесі пізнавальної діяльності людини, набуває об’єктивного,всезагального та необхідного
характеру.
* раціоналізм стверджує, що знання досягається за допомогою розуму, що є джерелом та
критерієм істинності. Лейбніц до тези сенсуалістів “ нема нічого в розумі, чого спершу не було у
почуттях ”, додав: “ крім самого розуму ” тобто спроможність осягати не тільки приватне,але й
всезагальне.
*Однобічність раціоналізму виражається у запереченні чуттєвого характеру знань, в існуванні
вроджених ідей (Декарт).В дійсності наукове пізнання містить єдність чуттєвого та раціонального,
інтуїтивного та логічного, а також практичну діяльність.
-Отож,
*Розвиток філософії, науки та інших форм духовної діяльності показує, що насправді будь-яке
знання є єдністю двох протилежних сторін - чуттєвого і раціонального.
*Органи відчуттів забезпечують розум відповідними даними, фактами. Розум їх узагальнює і
робить певні висновки. Без органів чуттів немає роботи розуму, а чуттєві дані завжди регулюються
розумом. Їх єдність є тією фактичною основою, на якій може бути, нарешті, здійснено теоретичний
синтез сенсуалізму (емпіризму) та раціоналізму.

3. Форми чуттєвого і раціонального пізнання.

-ЧУТТЄВЕ ПІЗНАННЯ -створюють чуттєві образи, отримані при безпосередньому впливі
предметів і явищ дійсності на органи чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак).
*Основні форми чуттєвого пізнання: - відчуття; - сприйняття; - уявлення.
*Відчуття — безпосереднє відображення будь-якої окремої властивості об'єкта (кольору,
звуку, запаху) за допомогою одного з органів відчуттів. Відчуття залежать як від властивостей
об'єкта, так і від будови органа, що сприймає. Тварини, в очах яких немає «колбочок», не розрізняють
кольори. Але ці органи сприйняття побудовані таким чином, щоб давати достовірну інформацію,
інакше життя власника органів стане неможливим.
*Сприйняття — відображення цілого, системи властивостей за допомогою кількох органів
чуття. Воно є функцією двох аргументів. З одного боку, відображення цілого залежить від
властивостей об'єкта, а, з іншого, від будови органів сприйняття (тому що складається з відчуттів),
попереднього досвіду і всієї психічної структури об'єкта. Кожна людина сприймає навколишнє через
структуру власної особистості, по-своєму.
*Уявлення — відтворення в психіці чуттєвого образу об'єкта на основі минулих відчуттів і
сприймань. Якщо відчуття і сприйняття виникають при безпосередній взаємодії органів чуття
людини з наявними предметами і явищами дійсності, то уявлення виникають тоді, коли цих
предметів немає. Фізіологічну основу уявлень становлять сліди збуджень, що зберігаються в корі
великих півкуль головного мозку від минулих подразнень органів чуття. Завдяки цьому ми можемо
відтворити чуттєвий образ предмета тоді, коли його вже немає в нашому безпосередньому досвіді.
Ми, наприклад, наочно можемо відтворити у своїй пам'яті своїх близьких і домашню обстановку,
перебуваючи далеко від дому.
Тому Уявлення — це перехідна форма від чуттєвого пізнання до пізнання логічного.
Уявлення містить у собі значний елемент узагальнення, тому що неможливо уявити собі предмет у
всій повноті його ознак, за якими ми його сприймали раніше. Частина їх обов'язково забувається. В
пам'яті зберігаються тільки ті властивості предмета, що мали для нас найбільше значення в момент
його сприйняття. Тому уявлення є, так би мовити, узагальненим відображенням предмета.
Уявлення існують у двох формах: у вигляді образів пам'яті та образів уяви. Образи пам'яті —
це образи об'єкта, що зберігаються в психіці та актуалізуються при згадуванні. Образи уяви не мають
прототипу в дійсності, вони сконструйовані в психіці та є основою фантазії.
-Характерні риси чуттєвого пізнання:
- безпосередність - між об'єктом і чуттєвим образом немає ніяких опосередкованих ланок;
- одиничність - відчуття, сприйняття та уявлення завжди мають відношення до певного об'єкта.;
- поверховість - відчуття і сприйняття відображають зовнішню сторону явищ, в той час як їх
сутність захована і не піддається чуттєвому пізнанню.
- конкретність - відображаються одиничні об'єкти з урахуванням їх специфіки в певних умовах;
- наочність - виражає порівняльну легкість їх мисленнєвого сприйняття, уявлення;
РАЦІОНАЛЬНЕ ПІЗНАННЯ — це активне, опосередковане й узагальнене пізнання за
допомогою знаків природної або штучної мови у формах суджень, висновків, понять.
-Судження — форма відображення в людській голові наявності або браку ознаки у предмета.
Судження здійснюється у формі ствердження або заперечення. Тому судження — це думка, яка
стверджує або заперечує що-небудь про будь-що.
Гносеологічне, пізнавальне значення судження полягає саме в тому, щоб за допомогою цієї
форми мислення здійснювати логічне відображення властивостей предметів і явищ дійсності.
Вивчаючи предмети і явища, ми висловлюємо про них багато суджень, кожне з яких — це знання про
яку-небудь властивість або відношення предмета.
Багато суджень висловлюється нами на основі чуттєвих вражень від предметів і явищ, з
якими ми стикаємося в безпосередньому досвіді. Всі судження науки, у формі яких даються
визначення предметам і явищам дійсності, сформульовані закони природи і суспільства, виражені
різноманітні загальні положення і принципи, є вивідними судженнями, тобто є результатами
висновків.
-Умовивід — це процес виведення нового судження із вже наявних.
*Те, що виведено у процесі умовиводу, називається висновком. Ті судження, з яких
виводиться висновок, називаються посиланням, або засновками. Він існує тільки тоді, коли
посилання пов'язані між собою якою-небудь ланкою, так званим середнім терміном. Якщо ми маємо,
наприклад, два судження «Всі інфекційні захворювання викликаються мікроорганізмами» і «Грип —
інфекційне захворювання», то з цих посилань можемо зробити висновок: «Грип викликається якимись
мікроорганізмами». В цьому умовиводі посилання пов'язані загальним для них терміном: «інфекційні
захворювання», що є необхідною логічною основою для висновку.
-Поняття — це відображення в психіці предметів і явищ дійсності за їх загальними і
сутнісними ознаками.
* характеризується такими рисами.
По-перше, тим, що відображає предмет за його загальними ознаками. Це означає, що поняття —
форма відображення не тільки одиничних предметів або явищ, але й не визначеної кількості
однорідних предметів і явищ і їх закономірних відносин.
По-друге, поняття — це знання про сутнісні властивості і відношення речей. Цю обставину
важливо мати на увазі, тому що різні предмети і явища можуть мати досить багато спільних
властивостей, однак їх знання ще не означає знання сутності. Наприклад, і людина, і курка, мають по
дві ноги. Проте загальна ознака «двонога істота» не буде виражати ні сутності людини, ні сутності
курки як птаха.
По-третє, поняття відображає єдність загальних і сутнісних ознак, кожна з яких необхідна, а
разом вони достатні для визначення предмета.
*Поняття як форма раціонального пізнання є результатом суджень і умовою їх виникнення,
воно як форма мислення є концентрованим вираженням тривалого історичного досвіду пізнання та
схованих від органів чуття, глибинних, головних властивостей і явищ дійсності.
*Характерні риси раціонального пізнання:
- опосередкованість - це перша його характерна риса, на противагу безпосередності чуттєвого
пізнання.; Раціональне пізнання, думка відображають дійсність не прямо, безпосередньо, а
опосередковано, через проміжну ланку, чуттєве пізнання, яке завжди опосередковує зв'язок об'єкта і
раціонального знання.
- узагальненість - друга риса раціонального пізнання, яка полягає в тому, що знаки мови, яка
застосовується в ньому, позначають (крім власних імен) певні сукупності явищ, що мають загальні
ознаки, а не одне конкретне явище.;
- абстрактність - Утворюється з виділення і відокремлення певних властивостей і відношень від їх
конкретних носіїв, позначення виділеного знаком (наприклад, словом природної мови) і потім
оперування цими знаками, що замінюють явища.;
- брак наочності - Оскільки раціональне пізнання є абстрактним та існує у знаковій формі, чуттєве
уявлення стає неможливим, тобто, говоримо про брак наочності;
- сутнісність - спроможність системи абстракцій, опосередковано пов'язаних з дійсністю,
проникати в сутність, виявляти головне.

4. Роль інтуїції в пізнанні.

-«ІНТУЇЦІЯ» - це здатність людини осягнути істину, передбачити істину, передбачити
ситуацію втручання. Це здатність суб’єкта робити в процесі пізнання висновок, що є науковим
відкриттям, не усвідомлюючи проміжних ланок аргументації.
* Інтуїтивне знання часто характеризується як безпосереднє знання, миттєве осяяння.
* філосфи багаторазово розглядали феномен інтуїції Платон, Р. Декарт, А. Бергсон, 3. Фрейд, Н.
Лоський, С. Франк;
*Деякі філософи визначають інтуїцію як чуттєву здатність, або інтуїтивне відчуття (А
Бергсон, Л. Фейєрбах).
* Інші, як, наприклад, Р Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, схиляються до того, що інтуїція є
раціональною здатністю, і називають її інтелектуальної інтуїцією.
*Інтуїтивне пізнання протікає таким чином, що людина усвідомлює тільки початок і кінець цього
процесу: формулювання проблеми та її готове рішення. Етап пошуку рішення прихований в області
підсвідомості, саме тому знання, досягнуте інтуїтивним шляхом, сприймається як миттєве осяяння, як
готовий результат, отриманий без роздумів
* інтуїцію часто порівнюють з дискурсивним мисленням. Якщо дискурсивне мислення протікає
як процес поетапного, раціонального просування від формулювання проблеми до її вирішення, то
інтуїція являє собою стрибок з початкового в кінцевий пункт пізнавального процесу.
-Етапи інтуїтивного пізнання (А. Пуанкаре):
1.Визначення проблеми;
2. пошуки рішення(підготовчий етап(відбувається на рівні свідомості)- формулюється проблема і
дається її докладний логічний аналіз;
 3. підсвідомий(незрозумілий нам, ми його пояснити не можемо); - підсвідомість не контролюється
свідомістю, на цьому рівні не діють нормативи і заборони, які регламентують нашу свідому
діяльність. У підсвідомості може з'єднатися непоєднуване, що. в кінцевому рахунку, забезпечує
несподівані нові рішення.
4.здобуття рішення(отримання знання) - це знання є раптовим, неусвідомленим, незрозумілим,
потребує перевірки.
*Багато великих вчені випробовували момент інтуітивного осяяння. Серед них А. Пуанкаре,
Н. Тесла, Ф Кекулс, А. Ейнштейн, Г Гельмгольц, Д Менделєєв, Л. де Бройль. Аналіз даних історії
науки дозволяє стверджувати, що інтуїція необхідна в науковому пізнанні. Вона нерідко
супроводжує появу нових наукових відкриттів і забезпечує тим самим якісний ріст наукового знання.
Таким чином, філософія науки розглядає інтуїцію як творчу здатність, що забезпечує появу
нового знання.

5. Поняття знання і його види.

-Знання — це знайомство, обізнаність чи розуміння когось або чогось,
наприклад, фактів, інформації, описів або навичок. Знання отримується
через досвід або освіту шляхом спостереження, дослідження чи навчання. Це фундаментальне
поняття, щодо якого не існує однозначного визначення. У різних науках та академічних
дисциплінах, які розглядають цей феномен (передовсім
у філософії, епістемології, психології, когнітивних науках, антропології, соціології), є власні
тлумачення.
-Для початку слід розглянути деякі аспекти вчення Канта про знання.
*Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і
через свідомість.
*Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового
значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним.
*Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок
між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних
суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на
досвіді.
*Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до
досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання.
*Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і
апріорними. Вони завжди дають нове знання.
*Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду
(апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей.
Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього.
Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в
метафізиці як теоретичній філософії.
-також знання може бути охарактеризоване з точки зору двох основних аспектів:
онтологічного та гносеологічного.
-В онтології знання поділяють на три види:
* Мереологічне знання трактує об’єкти через їхню предметність і класифікує їх за множинами,
які задані вказівкою на речі.
* Реляційне знання описує об’єкти шляхом введення змінних і здійснює перехід до виділення
“чистих” відношень через це виведення.
* Операційне знання подає об’єкти через завдання компонентів певних перетворень (операцій) і
характеризується використанням процедур перетворення, що визначають встановлення відповідності
між множиною вихідних елементів (операндів) і множиною похідних елементів (образів).
Розрізняють також такі види знань: *факти (декларативні знання); * правила (процедурні
знання); метазнання (знання про знання).
- Знання, які не можна описати точно – нечіткі знання, – розглядають у теорії нечітких
множин.
-ще розрізняють знання донаукові, житейські, художні (як специфічний спосіб естетичного
опанування дійсності) та наукові (емпіричні та теоретичні).
*Також визначають три види знань:
*практичне знання – виникає і функціонує в контексті різних виробничих і політичних практик,
його відрізняє повна замученість до відповідної діяльності;
 *духовно-практичне знання – з’являється не в пізнавальному контексті, це знання про
спілкування; культове, релятивне, художнє знання;
*теоретизоване знання – виростає з дослідницької діяльності, воно існує у формі ідеології,
філософії, теології і науки.
-Окрім того, у сучасній науці виокремлюють види знань за:
* рівнем пізнання –
-буденні (формується у процесі повсякденного досвіду, повсякденного життя людей,
безпосередньої практичної діяльності, результатом діяльності людей, котрі спеціально, професійно
цим займаються, На відміну від спеціалізованого знання, буденне не потребує для осмислення
оволодіння спеціальними пізнавальними засобами, які здобувають у процесі навчання);
-емпіричні (зв’язки процесів і явищ, природи і суспільства розкриваються шляхом аналізу
реальних даних, спостереження, опису й експерименту; відображає дійсність з позиції її зовнішніх
зв’язків і відношень. Воно продукується на початковому етапі пізнавального процесу під час
безпосереднього контакту дослідника з реальністю шляхом її прямого вивчення за допомогою
спостереження, констатацій, предметних описів, класифікацій, природних показників та
експериментів; виступає часто як система думок, точок зору, версій і первинних гіпотез, а зі
змістовного боку воно орієнтоване на класифікацію фактів, функціональні зв’язки);
-теоретичні (маючи загальний і необхідний характер, розкриває внутрішню сутність і зміст
процесів і явищ, що пізнаються; вляє собою систему абстракцій, здатне до розкриття свого
предметного змісту у категоріях, закономірних зв’язках, причинно-наслідкових схемах. Воно
орієнтоване на розгорнуте пояснення явищ; є сферою формування загальних понять, гіпотетичних
припущень, ідеалізованих конструкцій, здійснення реальних експериментів і передбачень);
* історичною стадійністю –
-донаукові (ґрунтуються на буденній свідомості, є важливою орієнтаційною підставою до
повсякденної поведінки людини. Ця форма знання розвивається і збагачується в процесі
вдосконалення наукового знання);
-наукові (це результат осягнення (пізнання) дійсності і когнітивна основа людської діяльності,
соціально зумовлене, має різний ступінь достовірності; Знання набуває статусу наукового, якщо воно
включене в складноопосередковану систему обґрунтувань. Наукові знання вбирають у себе досвід
життєвого пізнання. є узагальненням достовірних фактів, за випадковим знаходить необхідне і
закономірне, за одиничним і частковим – загальне; Рівнями наукового знання є теоретичне та
емпіричне знання);
-методологічні;
*приналежністю – особистісні (суб’єктивні), соціальні (об’єктивні);
*простором функціонування – суб’єктні, парадигмальні, транссуб’єктні;
*видом відображення – фактологічні, понятійні, рефлексивні;
* логічною формою – факт, емпіричне поняття (загальне уявлення), емпіричний закон, думка
(теоретичне поняття), модель, теоретичний закон, теорія.

6. Поняття істини і фальші.

-ІСТИНА —адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному стану
речей.
* Хегель вважав, що істина є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку.
*Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не
сприймають цієї концепції істини.
Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає
об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно.
Абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості
об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована
подальшим ходом розвитку науки і практики.
Приклад,
співвідношення відносної та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини.
У XVIII та, особливо, у XIX ст. в природознавстві була обґрунтована думка, що матерія складається
з найдрібніших неподільних частинок – атомів. Цей погляд був відносною істиною, тому що він
відображав дійсну будову матерії лише приблизно правильно. Зерно абсолютної істини полягало в
правильному уявленні, що матерія дійсно складається з атомів. Подальший розвиток знань про
будову речовини призвів у кінці XIX ст. до відкриття електрона – найдрібнішої складової атома. Це
відкриття додало до попередніх уявлень про атомну будову матерії нову зернину абсолютної істини,
розширивши і поглибивши людські знання про будову матерії
 *Істина – це категорія епістемології, яка позначає адекватне відтворення об’єкта в
науковому знанні і пізнанні.
*Істину не всі мають здатність добувати і розуміти. Вміння добувати істину, яка має значення
сутності потребує суб’єктивних зусиль.
- Істина – це єдність об’єкта і суб’єкта (Хегель). Вірність правді (істині), а також здатність
додержання істини(до пізнання) одні з основних прикмет особи.
*Істина добувається, вона не лежить на поверхні, а має статус сутності. Щоб пізнати істину,
людині треба довго спостерігати.
*Зміст істини визначається відповідністю знань дійсності.
*Намагаючись аналізувати ідеї ми розуміємо чи істинними вони є.
*Власна думка завжди суб’єктивна. Оскільки істина – це єдність об’єкта і суб’єкта, специфіка
повсякденного знання і пізнання в тому, що ми не маємо чіткого розрізнення на об’єкт і суб’єкт
пізнання. Ми часто змінюємо свою думку про ті чи інші речі, ми домислюємо.
-ФАЛЬШ (заблудження) – неадекватне відтворення об’єкта. Не можна зводити істину до її
корисності. Бо успіху ми можемо добиватись шляхом фальші, а не істини.
- Істина = правда + життєва позиція
-Правда = істина + життєва позиція = фальш

7. Класична і некласичні теорії істини. Критерії істини.

-Є 2 основні теорії істини :
*1) Класична – бере початок від Арістотеля
- Предмет пізнання знаходиться поза знанням про нього
- Знання не лише знаходиться поза предметом пізнання, але й відповідає цьому предметові.
-Принцип відповідності (кореспонденції)
-Знання вважаються істиними настільки, наскільки вони узгоджені з Абсолютним, апріорним у
ньому – Платон, Августін, Декарт, Кант.
-Знання вважаються істинними настільки, наскільки вони узгоджені з Абсолютом – середньовічні
філософи, Гегель.
*2) Некласична – теорія когерентності
– зміст істини полягає в узгодженні зі самим собою (фактичне із логічним).
- Принцип прагматизму – істиними є знання, які приносять практичну користь, є корисними.
*Розуміння істини в прагматизмі – інструментальні характеристики істини оскільки
визначаються лише можливими практичними наслідками ідей, понять, теорії.
-КРИТЕРІЙ ІСТИНИ — термін епістемології, який визначає стандарти, правила й
процедури, за якими можна було б судити про істинність тверджень. Критерії істини є
інструментами верифікації.
*Філософами пропонуються різні критерії істини, деякі з них очевидні, інші викликають
суперечки.
-Наведені нижче критерії належать до тих, які найчастіше використовуються філософами
або звичайними людьми в повсякденному житті.
*Авторитет - Думку досвідченого, кваліфікованого фахівця можна розглядати як своєрідний
доказ. Обізнаність із певною областю викликає пошану, й дозволяє назвати свідчення спеціаліста
одним із критеріїв істини.
*Систематичність - (когерентність)- означає таке пояснення, яке несуперечливо й послідовно
охоплює всі факти. Для того, щоб певне твердження було систематичним, усі факти, що його
стосуються, повинні бути класифіковані й упорядковані таким чином, щоб утворити ціле. Теорія, яка
дає найефективніше пояснення усім відомим фактам, може вважатися істинною. Системність, як
критерій істини, потенційно ефективна саме тому, що охоплює всі елементи. Основне обмеження
цього критерію в неспроможності людини отримати з досвіду всі факти. Вся інформація доступна
тільки абсолютно досконалому розуму. Вчений повинен приймати за істину найсистемніше
пояснення, яке охополює найбільшу множину фактів.
*Загальний консенсус - Деякі філософські напрямки вважають істинною думку, якої
притримуються всі люди — consensus gentium. Вважається, якщо всі люди у світі вірять у щось, то це
неодмінно є правдою. Цей критерій має цінність, якщо мова йде про базові істини, такі як закони
логіки та математики. Колись усі люди вважали, що Земля пласка, й Сонце обертається навколо неї.
*Несуперечливіть (проста) - При простій несуперечливості окремі твердження не суперечать
одне одному, але не обов'язково пов'язані між собою. Недоліком такого критерію є те, що окремі
факти розглядаються ізольовано, без узгодження. Однак вимога несуперечливості є необхідною
умовою будь-якого доказу істини в зв'язку із законом суперечності.
 *Несуперечливість (строга)- При строгій несуперечливості істинні твердження пов'язані таким
чином, що одне з них є наслідком іншого. Прикладами таких несуперечливих теорій є математична
логіка. Обмеження ланцюжків пов'язаних тверджень в тому, що вони опираються на певні
аксіоматичні апріорні положення.
*Відповідність - Проста вимога того, щоб твердження відповідало своєму об'єктові, розцінюється
багатьма філософами, як найправильніший критерій істини. Наприклад, твердження, що Мадрид
столиця Іспанії істинне тому, що Мадрид насправді є столицею Іспанії. Ідея, яка відповідає своєму
об'єктові, справді істинна, але проблема в тому, що визначення того, що така відповідність досконала,
вимагає застосування додаткових критеріїв істини. Це вказує на те, що відповідність є правильним
означенням істини, але сама по собі не є хорошим критерієм істини. Для встановлення ступеню
відповідності між твердженням та об'єктивною реальністю, необхідні інші критерії, що виходять за
межі означення.
Згідно з "натуралістичною" філософією (О.М.Костенко) критерієм істини є відповідність ідеї
законам Матері-Природи: усе, що відповідає цим законам є істинним, а що не відповідає їм -
неістинне.
*Звичай - Багато людей свідомо, або несвідомо, аналізують істинність чи хибність, виходячи зі
звичаїв. Вважається, що освячене звичаєм допоможе запобігти помилці. Особливо це стосується
питань моралі. Люди притримуються звичаїв, використовують в розмовах місцеві говірки,
одягаються так як інші тощо. Звичай не вважається серйозним чи строго правильним критерієм
істини. Звичні забобони часто не відповідають дійсності.
*Емоції - Люди часто довзволяють почуттям впливати свої судження, іноді навіть всупереч
свідченням на користь протилежного, а іноді навіть не намагаючись зібрати факти. В таких випадках
вони дозволяють емоціям виступати в якості критерія істини.
*Інтуїція - Інтуїція дає людині щось, що приймається за істину, хоча джерело інформації чи
знання невідоме. Це судження без раціонального вивчення фактів. Люди часто мають інтуїтивні ідеї,
істинність яких згодом підтверджується. Але інтуїція в найкращому разі може тільки постачати
правильні думки, не будучи критерієм їхньої правильності. Для підтвердження справедливості
інтуїтивних здогадок необхідно застосовувати інші критерії
*Практика - Прагматизм стверджує, що ідея істинна, якщо вона працює. Як наслідок, для
визначення істинності, необхідно провести аналіз результатів. Сенс та правильність ідеї визначається
при її застосуванні. Наприклад, ефективність дії пеніциліну можна визначити, ввівши його пацієнту.
Хоча практика вважається цінним критерієм, використовувати її потрібно з обережністю з огляду на
можливі випадкові підтвердження хибних ідей.
Однак практика цінний критерій істини, особливо у негативному формулюванні: «що не
працює, не може бути істинним». Вільям Гокінг назвав такий підхід негативним прагматизмом. Ідею
прагматиків про практику як критерій істини підтримав Ленін у «Матеріалізмі й емпіріокритицизмі»,
таким чином практика визнається головним критерієм істини вмарксизмі-ленінізмі.

8. Гносеологія і епістемологія. Наука як спеціалізована форма пізнання.

-Гносеологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його
можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання,
виявляються умови його достовірності та істинності.
-Епістемологія — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке,
його будова, структура, функціонування і розвиток.
За Джунем з лекції
-предмет гносеології це рефлексія над пізнавальною діяльністю;
*рефлексія пізнавальної діяльність - коли пізнання діяльності, предметом пізнавальної діяльності
робить пізнавальну діяльність; - коли ми на пізнавальну діяльність дивимось ніби з боку, з метою
його інтенсифікації(зазвичай використовуємо тоді коли шукаємо відповідь де ж ми схибили);
-в західній філософії вживається термін епістемологія, а не гносеологія;
-їх розрізнення:
*епістемологія виникає в результаті формування самосвідомості науки у 2 пол 19ст, це є
свідченням того, що епістемологія як теорія наукового пізнання на певному етапі історичного
розвитку відділяється від гносеології і стає усамостійненою;(епістемологія стає зважати на те як
здійснюється пізнавання в науці, дивиться нібито з боку);
*тобто коли наука досягає великого рівня розвитку, стає продуктивною силою суспільства -
ми починаєм говорити уже про епістемологію;
-зміст повсякденного знання і пізнання:
-завжди впливає на якість здійснення наукового пізнавання;
 - припущення існує і в повсякденному житті ( в науці гіпотеза), є фактуальність в науці і в
повсякденності але вони різні;
*1) в повсякденному житті немає чіткого розрізнення на об’єкт пізнавання та суб’єкт
пізнавання; таким чином і в епістемології і в гносеології предмет і об’єкт пізнання потрібно
розмежовувати, переважно знання, які є в нашій свідомості - це повсякденні знання, які так заплутані
що їх важко віднести до знання;
*2) в повсякденному пізнанні знання не розчленовуються на істотні та не істотні, на сутність і
явища, на глибину і поверхню речей, вони переплетені через те на рівні повсякденності ми можемо
дуже глибокодумно говорити про банальні речі та поверхово про глибинні речі; можемо сплутувати
явища їх глибину та поверхню; на повсякденності ми рідко задумаємось над тим що йде від явища є
тимчасовим, а що йде від сутності ж закономірним, істотним;
*3) специфіка здійснення повсякденного пізнавання - в повсякденному пізнанні (простими словами
хлопський розум) саме об’єкт активно діє на наші органи чуттів (наприклад йдемо по Львові когось не
хочемо бачити минаємо, хочемо скорочуємо дорогу); ми активність світу фіксуємо і використовуючи
своє чуття відповідно реагуємо; якщо спробувати її відразити: об’єкт пізнавання діючи на суб’єкт
пізнавання викликає чи породжує знання; Авінський - «речі стикаєть в наші органи пізнання» -
людство має дорости до якогось відкриття щоб його прийняти;
*4) в основі початку пізнавання лежить здоровий глузд - в.шинкарук - «глузд- це принцип оцінки
і систематизації фактів повсякденного досвіду, який забезпечує людині успішну орієнтацію в
буденних життєвих ситуаціях; здоровий глузд породжує наївно реалістичне сприйняття, здатний
забезпечувати успішну поведінку людини у межах сталих і стандартних ситуацій; засада на яку
спирається здоровий глузд це самоочевидність ( не вимагає доказу); всі теоретики пізнавальні
помилки матеріалістів та ідеалістів, породжувались ігноруванням здорового глузду ;
-ми можемо сплутувати сутність і явище, глибинність і по верхність речей - тому що на
перший план виходять життєві цілі та інтереси, а не істина;
-знання які ми отримує на повсякденності, поєднуються з певними науковими формами, які
ми прикладаємо до подальшого пізнавання;
-наука має свою специфіку свої переваги та недоліки, як і повсякденне життя - оскільки має
багато нашарувань, особливо міфологічних (бабці по селах сміюсь соняшник на схід до сонця на тій
підставі що горобці можуть побачити та повикльовувати);
-ВІДМІННОСТІ:
*наукове пізнавання відрізняється від повсякденного тим, що воно є методично зорганізованим,
серйозно промисленим;
*формою методичної організації є програма, на основі якої складається план і таке інше;
*епістемологія це розділ теорії пізнавання, де спеціально досліджуються умови, методи,
закономірності пізнавальної діяльності, як вони в науці відбувається та здійснюються; епістемологія
і є теорією наукового пізнання;
*особливість наукового пізнавання полягає у :
1.спеціально чітко виділяється і обґрунтовується предмет пізнання (предмет пізнання є шмат
реальності, який хочемо дослідити);
2.встановлюється і чітко формулюється мета пізнаваня (мета це те що хочемо вияснити);
3.у відповідності з предметом і метою підбираються чи розробляються засоби чи методи пізнання;
4.розробляються, опрацьовуються міжособові способи обґрунтування і перевірки знань;
-предмет пізнання це спеціально сфокусований фрагмент об’єкта пізнання; саме через це
наукове пізнавання позбавлене моментів суб’єктивності, воно не є особистим знанням, в науці немає
істини «моєї чи чиєїсь» вона від людини не залежить, вона об’єктивна;
-схема здійснення пізнавання в науці - суб’єкт пізнання діючи на об’єкт пізнання добуває
знання;
-означення науки як явища - це поняття, яка щось розкриває та позначує, сферу людської
діяльності функція якої є розробка і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність;
поняття науки включає в себе як діяльність по одержанню нового знання, так і результат тієї
діяльності ;
-мета науки: це опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності;
-коли ж виникає наука і наукове знання ?
*якщо говорити що наука складається з багатьох предметів чи дисциплін, то математика виникає в
давньому Єгипті та Індії; геометрі в Греції; але тут не можна говорити про науку як виокремлення
діяльність; про науку як особливість освоєння світу можна говори вже набагато пізніше;
філософія в античності - маса знань отримувалася наукою тогочасною в межах інших типів
світогляду (міфології, релігії), філософські ідеї були переплетенні; тривалий час наукові знання
розвивалися у лоні філософії ( наука наук) було так десь до 16 ст.; і вже як особовий вид
діяльності наука філософія виникає уже з 16 ст. -17ст.- філософія окрема сфера, з’являються
науковці;
-наука- це об’єктивоване знання і пізнавання;
-існує проблема розрізнення наукового і позанаукового знання, яка виникає разом з
виникненням науки; сприяли цьому два чинники:
*1. наука усамостійнюєтся у виникненні експериментального природознавства(тобто наука
набуває своєї цінності і значення через винаходи), наприклад, годинники на вежах міст;
*2. сприяє розмежуванню та розрізненню наукового та позанаукового пізнавання, це перетворення
експериментального природознавства, в домінуючу форму світобачення;саме наука починає
розумітись як вища культурна вартість, на яку починають орієнтуватися з огляду на її
запитуваність в такі позанаукові форми освоєння дійсності як: релігія у формі теології, і
натурфілософія у формі філософії; наукове знання стає еталоном та взірцем - свідчить епоха модерну;
- мета науки : отримання наукового знання і пізнавання - лише наука здатна пояснювати
світ яким він є посуті, філософія і теологія стати поза науковими;
-лише з 19 ст наука приходить до свого власного усвідомлення, до пізнання самої себе; і
головним об’єктом науки стає вже не теологія, а філософія; тому вийшло що наука стала
критикувати лоно з якого вона вийшла( тобто з філософії);
-позитивізм – намагалися розвести чи розмежувати науку і позанаукове знання; гасло « над
наукою не може бути ніяких вищих форм усвідомлення світу а ні у вигляді теології та філолософія,
наука сама собі філософія і здатна осмислювати себе і позбуватися власних хиб; наука є
позитивним і потрібним знанням, а філософія спекулятивним і негативним»;
*позитивізм окреслив риси наукового і позанаукового знання: за науковим - стали розумітися
знання, які можна підтвердити чи заперечити, перепровірити, тому все що не можна перепровірити
стало поза науковим;
-це все привело до сцієнтизму - що тільки наукове знання є еталонним, а поза наукові знання
відкидалися як непотрібні (філософські, релігійні, моральні, етичні);
-сьогодні ми маємо інше співвідношення наукового і позанаукового знання і пізнання:
мораль, філософія, релігія розглядаються як поза наукові але не менш цінні ніж наука;
*у своєму розвиткові позитивізм пройшов кілька форм, і прийшов до того що повністю
розмежувати науку і філософію не можливо; філософія є завжди захованою в науці і вигляді її
засад чи найважливіших принципів;
-отож, якщо не можна роз’єднати то варто шукати зв’язки порозуміння між наукою і
філософією; - особливо плідною була робота представників третього етапу позитивізм це 20-60 роки
20 ст.,: бертан расел, карнап, кум, кар попер, тощо;
-наукова раціональність виражає специфіку наукового знання, хоча і і теологія і філософія є
раціональними; тобто є різні види раціональностей і треба вміти їх розрізняти;

9. Прикмети наукової раціональності.

За Джунем змлекції
-схема розрізнення наукового та позанаукового знання на основі принципів раціональності
як прикмет такого розрізнення ( за а.коваленко):
* 1.принцип міровизначенності- наукове знання чітко бачить межі свого застосування, і є завжди
обмежене предметом; усі розмови якби виходять за межі предмета є без предметними ( розмови не по
суті); оскільки предмет філософії це світ в цілому чи світ як Універсум , звідси філософське знання
не є науковим;( лише марксисти називає філософію наукою);
*2.принцип впорядкованої послідовності - досліджуване явище завжди повинно бути послаблено
в логічно смисловий ряд,( щось передує дослідженню ->щось з нього виходить); в науці це принцип
причиновостей, з огляду на який знання в науці акумулюються, нагромаджуються; = наука
нагромаджується таким чином;
*3.принцип достатньої підстави - наукове знання завжди звертається до свої основ до вихідних
принципів; (наприклад в основі механіки лежить принцип інерції);
*4.принцип чіткості критеріїв бінарних опозицій - в науці завжди чітко розводяться і
розмежовуються об’єктивне і суб’єктивне, істина і фальш;
*5.принцип аналітичності (редукціонізму) - це розклад цілого на складові елементи і на основі
вивчення кожного з елементів синтез чи об’єднання знань про об’єкт ( наприклад різні рівні вивчення
людини , суспільства);
*6.принцип Сократичної іронії чи сумніву Декарта- Сократ сократична іронія- він іронічно
ставився до аргументів та постановники запитань граючи в людину, яка не відає та незнає, але
фактично він все знав, і це призводило до того що співрозмовник все ж таки визнавав що він щось не
точно знав і міг помилятися; сумніви Декарта - сумніви в науці - немає в науці таких положень яких
не можна було б переглянути, з огляду на що наукове знання є завжди відносним; -порівняно із
сумнівом наукові положення є потужними та сильними, неспростовними;
*7.принцип відтворюваності - дослід повинен повторюватися в 100% варіантів.
- під ці принципи підпадає природознавство, рідше гуманітарні науки(філософія, психологія);
-висновок-
*вся західна культура розуміє науку саме на основі цих 7 правил, тобто можна стверджити що
саме 7 принципів належать до класичного розуміння наукової раціональності;
*але є й інші тип и наукової раціональності- некласичні : 1.модерна раціональність; 2.
Посткласична наукова раціональність - відрізняється меншою жорсткістю, все більше стираючи межі
між наукою і філософією..

10. Рівні наукового пізнання і критерії їх розрізнення.

За Джунем з лекції
-два основні рівні пізнання оточуючи дійсності в науці : емпіричний і теоретичний;(не
путати з чуттєвим і раціональним як сторонами здійснення будь якого пізнавання );
-відділять лише два бо наукове пізнання роздвоює світ на глибину речей і поверхню речень ,
на сутність та явище поверхні речей;
*під сутність розуміють - вона позначає істотне, необхідне, повторюване що на загал
схвалюється поняттям закону ; те як той чи інший предмет постає перед нами, являє себе, це його
вигляд, зовнішнє;
-емпіричний і теоретичний рівні пізнання розрізняється тим яке знання ми одержуємо на
кожному з них;
-критерії їхнього розрізнення:
*1.Розрізнення за змістом - емпіричне пізнання це пізнання явищ, зовнішніх зв’язків і
залежностей, а теоретичне це пізнання суті, пізнання внутрішніх необхідних, сталих істотних
зв’язків речі( пізнання структури);
*2. Розрізнення за метою - мета емпіричного рівня це пізнання закону зв’язку явищ, зовнішніх
характеристик( заломлення променів як різного виду кольору неба) , теоретичного це пізнання чи
встановлення меж цього явища, встановлення зв’язків між законами, встановлення системи законів ;
*3.Розрізнення за методологічною спрямованістю - на емпіричному рівні застосовується
поняттєвий апарат науки до нових явищ і вивчання, а теоретичний рівень характеризується
розробкою поняттєвого апарату , вироблення нових понять (виникає тоді коли ти пояснюєш а воно
не пояснюється);
- емпіричний і теоретичний рівні є взаємопов’язані, але в історичному сенсі можна видіти
емпіричну і теоретичну стадію в розвитку науки: емпірична стадія це десь півтори-три сотні
років, коли накопичувався матеріал, описувався;

-наука спеціально під мету і предмет підбирає методи пізнання (не ототожнювати з методом
повсякденності);
- метод це не просто спосіб для науки, а систематизований спосіб досягнення теоретичного
або практичного результату на основі певних принципів; втілює шлях до істини; метод не
ототожнювати з методикою бо методика це технічна процедурна сторона методу вироблення
шляху пізнання істини, це операційна складова; а метод окрім методики включає в себе ще й
теоретичне усвідомлення, і принципи наукової раціональності;
-означення методології - це сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що
застосовуються в процесі наукового пізнання і практичної діяльності; це самоусвідомлення
науки, свої можливості ;

11. Поняття наукового методу. Методи емпіричного і теоретичного пізнання.

З лекції Джуня
-у специфіці різні в наукового пізнавання віднаходиться ключ до виділення методів
пізнання, тобто кожному з різні в пізнання властиві свої методи, можуть бути спільні чи змішані
- методи емпіричного рівня пізнання: наукове спостереження, наукове вимірювання,
науковий опис, експеримент, дослід;
- методи теоретичного рівня пізнання : формалізація(застосування математичної логіки),
математизація, семіотичні методи(наука про знакові системи), аксіоматичний метод тощо;
 -у розвиненій науці теоретичний рівень є домінуючим;
-з однієї теорії вибудовується інша а вже під неї добувається емпіричний матеріал; таким
чином шлях пізнання є оберненим по відношенню до повсякденного;( математично добуваєте
результат а потім шукаєте що за ним стоїть обґрунтовуєте)
Інтернет
-Науковий метод— сукупність методів встановлення параметрів, структури, інших
характеристик досліджуваних об'єктів.
-У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.
*Емпіричний рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною
обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для
теоретичного рівня знання.
*Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.
- Методи емпіричного пізнання:
* спостереження (безпосереднє, опосередковане) - це планомірне і цілеспрямоване сприйняття
предметів і явищ, їх властивостей і зв'язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою
пізнання об'єкта, що досліджується;
*порівняння, вимірювання (пряме, непряме)- це певна система фіксації та реєстрації кількісних
характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та
апаратів;
*описання (як класифікація зібраних даних, як описування теоретичних положень)- це зазначення
ознак предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно
одиничних, індивідуальних об'єктів для більш повного ознайомлення з ними. Його метою є дати
найбільш повні відомості про об'єкт;
*експеремент (пошуковий, перевірочний, здійснюючий) - це дослідження будь-яких явищ
шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження,
або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку;
*моделювання – це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії
(моделі), яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості об'єкта, що
досліджується.
-Методи теоретичного рівня пізнання:
*Аналіз – це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношення)
з метою їх всебічного вивчення.
*Синтез – це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень)
предмета в єдине ціле.
*Абстрагування – це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й,
одночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового
дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища
до сутності.
*Узагальнення – це метод, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об'єктів,
здійснює перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш
загального.
*Індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться
висновок про загальне.
*Дедукція – це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних
положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме.
*Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти.
Історичний і логічний методи органічно поєднані. Історичний метод передбачає розгляд
об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це
певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та
конкретності.
*Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний
процес у його теоретичній формі, в системі понять.

12. Метод і методологія. Багаторівневість методологічного знання.

За лекцією Джуня
-наука спеціально під мету і предмет підбирає методи пізнання (не ототожнювати з методом
повсякденності);
- метод це не просто спосіб для науки, а систематизований спосіб досягнення теоретичного
або практичного результату на основі певних принципів; втілює шлях до істини; метод не
ототожнювати з методикою бо методика це технічна процедурна сторона методу вироблення
шляху пізнання істини, це операційна складова; а метод окрім методики включає в себе ще й
теоретичне усвідомлення, і принципи наукової раціональності;
-означення методології - це сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що
застосовуються в процесі наукового пізнання і практичної діяльності; це самоусвідомлення
науки, свої можливості ;
-у специфіці різні в наукового пізнавання віднаходиться ключ до виділення методів
пізнання, тобто кожному з різні в пізнання властиві свої методи, можуть бути спільні чи змішані
Інтернет
-МЕТОД- у широкому значенні слова — "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності
в будь-якій її формі, а не лише в пізнавальній. Метод не є щось безсуб'єктне, яке існує окремо й
поза суб'єктом. Інакше кажучи, "людина — центр всієї методології" (Фейербах). Будь-який метод є
засобом, прийомом забезпечення й досягнення мети, має інструментальний характер і є
системою регулятивів.
-У зв'язку з цим методи наукового пізнання за ступенем загальності й сферою діяльності
можна поділити на кілька основних груп:
*1.Філософські методи, серед яких найзагальнішими та історично першими є діалектичний і
метафізичний. До них належать також аналітичний (характерний для сучасної аналітичної
філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та інші.
*2.Загальнонаукові методи (підходи) дослідження, що отримали широкий розвиток і
застосування в науці XX ст. Вони виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та
фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових
найчастіше зараховують такі теоретичні конструкції, як інформація, модель, ізоморфізм,
структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо.
- МЕТОДОЛОГІЯ ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних
наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити
ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим принциповим для
методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність
змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик і множинність рівнів — від принципів
філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт.
-Методологія — це, по-перше — систематизована сукупність підходів, способів, методів,
прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для
досягнення наперед визначеної мети. По-друге — це галузь теоретичних знань, уявлень про сутність,
форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у
процесі наукового пізнання та практичної діяльності. Осмислюючи теоретичний і соціокультурний
досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів.
*Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування,
структура, взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та
відповідність характеру досліджуваного об'єкта і його зв'язок з пізнавальною метою чи цілями
практичної діяльності.
-Виділимо три рівні дослідження науки:
*перший рівень становить аналіз спеціальних методів, які забезпечують вирішення деякого класу
конкретних завдань в рамках тієї чи іншої науки.
*другий рівень утворює аналіз методологічних принципів і ідей, які мають більш широку сферу
застосування, ніж спеціальні методи. Вони часто набувають статусу загальнонаукових.
*третій рівень - Філософсько-методологічні основи, які виступають в ролі найбільш загальних
методологічних регуляторів наукового дослідження, на якому осмислюються загальні особливості
об'єктів, досліджуваних наукою, а також здійснюється перебудова таких ідеалів і норм, з тим, щоб
забезпечити освоєння нових об'єктів.

13. Особливості формування та основні етапи розвитку української філософії.

Загальні особливості української філософії та етапи розвитку.
-У силу своєрідних умов історичного розвитку нашого народу філософія як окрема форма
суспільної свідомості у межах його культури виділяється лише в ХVІІ ст. До цього часу, крім
пам’яток Київської Русі, лише несистематизовані філософські ідеї, що складають теоретичний
підтекст інших видів духовної творчості, утворюють філософську культуру в Україні.
*Особливостями вітчизняної філософії є те, що вона, по-перше, відтворює з певним часовим
зміщенням усі основні етапи розвитку європейської філософії; по-друге, аж до ХVІІ ст. вона
розвивається в різних жанрах писемності; по-третє, тривалий час була російськомовною.
Визначальними її рисами були: антеїзм (усвідомленість єдності людини з природою, черпання сил у
Землі, природи); екзистенціоналізм (заглибленість у внутрішнє буття людини); кордоцентризм або
“філософія серця” (серце – емоційно-вольова сутність людини
-Керуючись особливостями розвитку вітчизняної філософії та її характерними рисами,
правомірно визначити такі основні її етапи:
- докласичний період (філософська думка періоду Київської Русі; філософські ідеї на етапі
становлення української народності; ідеологія передбуржуазних рухів, формування гуманістично-
реформаційних ідей);
- класичний період (філософія Києво-Могилянської академії; філософія українського
Просвітництва; університетська філософія ХІХ ст.);
- некласичний період (філософські ідеї українського романтизму першої половини ХІХ ст.,
натуралістично-позитивістські ідеї другої половини ХІХ ст., новітня українська філософія).
-З самого початку свого зародження соціально-філософська думка нашого народу мала не
умоглядний характер, а переслідувала конкретні соціально-політичні цілі і завдання. Звідси
бере свій початок переважання у вітчизняній суспільній думці інтересу до проблем філософії
історії, до моральної проблематики, до питань, безпосередньо причетних до осмислення
суспільно-політичного буття (Ілларіон “Слово про закон і благодать”; літопис “Повість временних
літ”). З іншого боку, в найдавніший період нашої суспільно-філософської думки зароджується
якнайпильніша увага до людини, закладаються підвалини гуманістичної традиції (Володимир
Мономах “Повчання дітям”).
-У ХІV-ХV ст. формується інтерес до дослідження історичної самосвідомості, що знайшло
відображення в літописанні та житійних творах. Поряд з цим формуються основні засади
“народного світогляду”, що зводилися до уяви про совість, справедливість, любові працю. Людина
проголошується вільною у визначенні своєї долі й своєї поведінки.
-Протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. в Україні формуються гуманістичні і реформаційні
ідеї, які становлять ідеологію перед буржуазних рухів (Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна,
Станіслав Оріховський та ін.). Діяльність перших українських гуманістів сприяла виробленню
нового світогляду, пройнятого критицизмом, раціоналізмом, світськістю. Ідеї гуманізму, Реформації,
протесту проти католицької експансії та національного самоусвідомлення розвивались
протестантськими громадами, братствами, представниками Острозького літературно-освітнього
центру та діячами української полемічної літератури І. Вишенським, М. Смотрицьким, С. Зизанієм,
Х. Філалетом та ін.
-Зміна у структурі філософської проблематики пов’язана з діяльністю професорів Києво-
Могилянської академії. Духовно-практична форма освоєння світу тут відходить на задній план,
поступившись місцем світоглядно-методологічному, теоретичному відображенню – спочатку у
формі схоластики, а згодом зі значними елементами методології і практики науки Нового часу.
Відбувається чітке розмежування філософії і теології, спостерігається поглиблення критики
авторитаризму (властивого середньовічній схоластиці), (властивого середньовічній схоластиці),
наповнення логіки гносеологічним змістом, акцентується увага на ролі відчуттів, розуму і мови в
пізнанні, на значенні практичного використання знання у вченні про людину, її сутнісних сил (І.
Гізель, Й. Конович-Горбацький, С. Яворський, Й. Кроковський, Ф. Прокопович, Г. Кониський та ін.).
-На межі ХVІІІ і ХІХ ст. в Україні поширюється антифеодальна, буржуазна за своєю
спрямованістю і соціально-політичною сутністю просвітницька ідеологія (Я. П. Козельський, В.
В. Капніст, В. Н. Каразін, П. Д. Лодій та ін.). Найбільш яскравим представником етико-
гуманістичного крила українського Просвітництва був Г. С. Сковорода. Виступаючи проти всіх сил
соціального відчуження, він обґрунтовує глибоко людяну філософсько-етичну концепцію, згідно з
якою шлях до людського щастя лежить через моральне самовдосконалення, пізнання кожним свого
“природного” покликання й обов’язку. Ґрунтується ця концепція на вченні про три світи (макрокосм,
мікрокосм,“символічний світ”), дві натури (видима і невидима) та теорії “сродної праці”.
-Новими тенденціями і явищами збагачується філософська думка у період занепаду
феодалізму і формування капіталістичних відносин. Це була переважно доба університетської
філософії. Для неї характерні як ідеї розмаїтої релігійної філософії (Й. Шад, О. Новицький, С.
Гогоцький, П. Юркевич), так і ідеї природничо-наукового матеріалізму (М. П. Любовський, П. Д.
Лодій, М. І. Козлов, Д. Кавунник, М. О. Максимович та ін.) та перших революційних демократів (Ю.
К. Люблінський, П. Х. Вигодовський, Я. М. Андрієвич та ін.).
-Некласичний період у розвитку української філософської думки започатковують
представники українського романтизму (Кирило-Мефодіївське товариство). Відправні ідеї
представників правого крила кирило-мефодіївців (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш)
ґрунтувалися на визнанні релігії й ідеалізму, спорідненості з основними догмами християнської
ідеології. Захищаються ідеї провіденціалізму, месіанства і “християнського соціалізму”.
Представники лівого крила (Т. Г. Шевченко, М. Гулак, І. Поседа, О. Навроцький) керувалися ідеями
матеріалізму, антиклерикалізму, а у своїх соціологічних побудовах виходили із визнання вирішальної
ролі народних мас в історичному процесі, необхідності революційної боротьби трудящих, побудови
суспільства без експлуатації та гноблення.
-У другій половині ХІХ ст. спектр філософської проблематики ще більше розширився. З
одного боку, це ідеї соціал-демократичні, вільнодумні погляди нового покоління українських
революційних демократів (І. Франко, Л. Українка), а з іншого, – натуралістично-позитивістські
мотиви (О. О. Козлов, В. Лесевич, О. Потебня та ін.).
-У кінці ХІХ на початку ХХ ст. в Києві виникає група представників “нової релігійної
свідомості”, які генетично були пов’язані з “легальним марксизмом” (М.О.Бердяєв, С. М.
Булгаков, Л. Шестов). Вони започаткували екзистенційно-романтичну хвилю в українській
філософії (російськомовна філософська школа “київського гуманізму”).
*У цей час виокремлення в російському космізмі (З. Одоєвський, М. Федоров, М. Морозов, В.
Соловйов) глобально-екологічної проблеми привело до обґрунтування В. І. Вернадським вчення про
ноосферу і формування антропокосмічного світогляду (В.Вернадський, Д.Чижевський), який
розглядав людину як космічну подію.
-Посилення реакції, пов’язане з початком першої світової війни, призвело до занепаду
наукового життя в цілому і філософії зокрема. Ряд видатних вчених емігрують за кордон.
-І тільки на початку 20-х років ХХ ст. культурно-філософське життя в Україні певною мірою
почало відроджуватись. На цей період випадає дискусія “механістів” та “діалектиків” (С. Ю.
Семковський, В. О. Юринець). Робиться акцент на необхідності єднання філософії та
природознавства.
- наприкінці 20-х років – на початку 30-х відбувається поворот до філософії бюрократичного
централізму. Цей поворот зводився до її політизації, підпорядкування її змісту принципові
партійності. Філософія стала інтерпретатором, пропагандистом реальності в найбільш
спрощеному і спотвореному, але зате доступному для всіх вигляді.
-Лише в 60-ті роки перед філософією відкрилися нові перспективи на відродження творчого
духу (П. Копнін, В. Шинкарук, І. Бичко, М. Попович, С. Кримський та ін.), які повною мірою
розгортаються в кінці 80-х – на початку 90-х років.
-Українська філософія — це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух
українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх
у свободі.

14. Форми наукового пізнання.

За лекцією Джуння
- ФОРМИ НАУКОВОГО ПІЗНАВАННЯ:
*1.науковий факт - це не предмет і не об’єкт, це перша форма нашого знання , це судження
яке фіксує емпіричне знання про об’єкт, це констатація (приклад зошит спостережень за
погодою: ясність, тиск, вітер, опади, і це занесене судження);
*2.наукова проблема - формується на основі фактів, те що я маю знати але поки що не знаю;
Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що виникають на практиці; вони не
вкладаються в існуючу систему знань і тому потребують для свого пояснення нових ідей. Своєрідною
формою вирішення проблеми може бути доведення її нерозв'язуваності, що стимулює перегляд засад,
у межах яких проблема була поставлена.
*3.наукова гіпотеза - це якісь припущення, одна з форм розв’язку проблеми, може бути
багато але вони мають бути протилежні(більше ніж2), її треба перевірити;
У яких же випадках використовується гіпотеза в процесі розвитку наукового знання?
♦ По-перше, тоді, коли відомі факти недостатні для пояснення причинної залежності явищ і є
потреба, щоб їх пояснити.
♦ По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принести користь як обособлення знань в даний
момент, як перший крок до пояснення їх.
♦ По-третє, тоді, коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути
вивчені. Важливою вимогою наукової гіпотези є також можливість практичної перевірки.
Як форма наукового пізнання гіпотеза в своєму розвитку проходить чотири стадії:
♦ накопичення фактичного матеріалу, його опис і вивчення;
♦ формування гіпотези про причинні зв'язки явищ;
♦ перевірка одержаних висновків на практиці;
 ♦ перетворення гіпотези у вірогідну теорію або заперечення раніше висунутої гіпотези і висування
нової гіпотези.
*4. наукова теорія - це форма вирогідного знання, яка дає цілісне уявлення про закони та
істотні характеристики об’єктів, найрозвинутіші форма знання ;
наукова теорія як система знання характеризується деякими ознаками:
♦ Першою ознакою наукової теорії є предметність, бо вся сукупність понять і тверджень
відноситься до однієї і тієї ж предметної області, повинна відображувати одні і ті ж об'єкти
дослідження. Правда, ця ознака не включає того, що для пояснення одних і тих же об'єктів можуть
існувати декілька теорій.
♦ Друга ознака - адекватність і повнота відображення об'єктивної реальності. Це значить, що
знання, які дає теорія, відповідали б тому оригіналу, який вона описує, тобто вона повинна бути
вірогідною, мати характер об'єктивної істини.
♦ Ознака перевірочності характеризує теорію з точки зору змістовної істинності і здатності її до
розвитку і вдосконалення. Перевірочність виступає як встановлення відповідності змісту
твердженням теорії, властивостям, відношенням реальних об'єктів. Вирішальним засобом такого
встановлення є науковий експеримент, практика в її широкому розумінні. Відповідно з цим повинна
виконуватись вимога внутрішньої несуперечливості теорії і відповідності її дослідним даним. У
протилежному випадку теорія повинна бути удосконалена або навіть заперечена.
♦ Ознака істинності та вірогідності полягає в тому, що істинність основних тверджень наукової
теорії вірогідно встановлена. У цьому відношенні наукова теорія відрізняється від наукової гіпотези,
де істина встановлюється тільки з тим або іншим ступенем вірогідності.
У розвитку теорії виділяють два відносно самостійні етапи:
♦ еволюційний, коли теорія зберігає свою якісну визначеність;
♦ революційний, коли здійснюється злам її основних вихідних засад, компонентів, математичного
апарату, методології. Врешті-решт такий стрибок у розвитку теорії є створенням нової теорії. Дійсна,
зріла теорія являє собою не просто суму пов'язаних між собою знань, але й містить певний механізм
побудови знання, внутрішнього розгортання теоретичного змісту, втілює деяку програму
дослідження. Усе це створює цілісність теорії як єдиної системи знання
*5.наукова ідея як форма синтезу знання - є заключна, коли на базі тієї чи іншої теорії
формуються способи практичного застосування теорій і на практиці; у науці ідеї виконують
різну роль. Вони не тільки підсумовують досвід попереднього розвитку знання в тій або іншій галузі,
а є підґрунтям, на якому знання синтезуються в деяку цілісну систему. Під ідеєю розуміється також
форма розвитку наукового знання, коли у вигляді ідей формуються якісь узагальнення, теоретичні
знання, пояснюючи сутність, закон явищ. Наприклад, ідея про матеріальність світу, про
корпускулярно-хвильовий характер світла, речовину і поле тощо.

15. Істина в науці і філософії.

-ІСТИНА - це мета, до якої спрямовано пізнання, бо, як писав Ф. Бекон, знання - сила, але
лише за неодмінної умови, що воно правдиве.
-Істина є знання.
*Але всяке чи знання є істина? Знання про світ і навіть про окремі його фрагментах в силу
ряду причин може включати в себе помилки, а часом і свідоме перекручування істини, хоча
ядро знань і становить, як уже зазначалося вище, адекватне відображення дійсності в свідомості
людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій.
*Але що таке істина, істинне знання? Протягом усього розвитку філософії пропонується
цілий ряд варіантів відповіді на це найважливіше питання теорії пізнання. Ще Аристотель
запропонував його рішення, в основі якого лежить принцип кореспонденції: істина це
відповідність знання об'єкту, дійсності.
-Д. Берклі, а пізніше Мах і Авенаріус розглядали істину як результат збігу сприйнять
більшості.
*Нарешті, окремими гносеології як істинне розглядається знання, яке вписується в ту чи
іншу систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладено принцип когерентності,
тобто зводиться положень або до певних логічним установок, або до даних досвіду.
- Існує ряд форм істини:
* буденна або життєва,
*наукова істина – спрямована на розкриття сутності на відміну від буденного істини; ізняє
системність, упорядкованість знання в її рамках і обгрунтованість, доказовість знання; відрізняє
повторюваність і загальнозначущої, інтерсуб'єктивність;
*художня правда,
 * істина моральна.
У цілому ж форм істини майже стільки, скільки видів занять.
.
-Істини здобуваються важкою працею вчених, а окрема наукова істина може бути важливою
для однієї науки і не мати жодного значення для іншої. Саме тому недоцільно без ретельного
дослідження переносити "цілком пристойні" істини з однієї науки в іншу. Наприклад, нещодавно у
науковому середовищі велике роздратування викликала спроба дисертанта-докторанта у сфері
гуманітарних наук увести в обіг термін "квантова культурологія". Відомості про кванти, що
містяться в роботі, можна охарактеризувати, якщо залишатися поблажливим та політично
коректним, як такі, що не перевищують рівень шкільних знань про зародження квантової механіки в
першій третині ХХ ст. Що ж до культурології, то після вилучення недоречних фізичних термінів
вона розсипається на порох.
-Істинність системи наукового знання підтверджується заздалегідь накопиченим досвідом
науки та прямими досвідами щодо перевірки результатів, отриманих на час твердження про
предмет. Тому справжні системи наукового знання автоматично оцінюються науковою спільнотою
як істинні. Сказати про систему наукового знання, що вона істинна, схожа на твердження, що масло -
масляне.
*істинність є атрибутом (невід'ємною ознакою) конкретної системи наукового знання. Традиційне
перенесення дихотомії істинно-помилкове з окремих наукових тверджень на всю систему наукового
знання ґрунтується на підсвідомому та дуже поширеному її ототожненні із сукупністю таких
тверджень. Але реальні системи наукового знання, які, поза сумнівом, включають системи тверджень
як підсистеми, до них зовсім не зводяться. Наявність складної структури систем знання забезпечує
правильність відповідної науки та можливість її розвитку у напрямі подальшого накопичення та
удосконалення знань.
*Слід підкреслити, що помилкове твердження, яке цілком можливе у процесі наукового
пізнання, докорінно відрізняється від псевдонаукової безпідставної балаканини. Відмінність
полягає в тому, що помилковість наукового твердження є наслідком помилки (від якої не
застрахований жоден дослідник, навіть геніальний), а псевдовчений неправий за визначенням,
оскільки його діяльність лежить поза системою знань, не спрямовується науковим методом, не має
підґрунтя, створеного тисячами попередників.
*Звичайно, системи наукового знання завжди є неточними та неповними, а спроба їх
удосконалювати саме і забезпечує безперервний процес пізнання. Таким чином, природничі та
суспільствознавчі науки існують і репрезентуються як сукупність істинних систем знання різного
штибу. Мета науки - здобуття нових знань, а це означає побудова конкретних систем наукового
знання.
Єдиним шляхом здобуття наукових знань є пізнавальна дослідницька діяльність вчених, що
охоплює необхідну емпіричну або спостережну частину та теоретичну обробку отриманої інформації.
-Натурфілософський підхід до висування теоретичних концепцій вичерпав себе багато
століть тому, тому спроба повернутися в наш час до методології Аристотеля - безплідна і означає
повну псевдонауковість, хоча за часів відомого давньогрецького філософа натурфілософська
діяльність відповідала вимогам тогочасної науки.
-пошуком істин у кожному конкретної галузі знань займаються відповідні науки. Структура
систем знання цих наук дуже схожа, що має дивувати, оскільки науковий метод пізнання -
універсальний. Він остаточно утвердився після величних праць англійця Ісаака Ньютона, який
працював здебільшого у тій сфері, яку згодом назвали фізикою, але "не гребував" та іншими науками.
Дослідженням структури та методів роботи конкретних наук займається філософія науки,
що є підрозділом розгалуженої науки загального вжитку – філософії. На відміну від т.зв.
філософії марксизму-ленінізму (а майже всі філософи сучасної України старшого віку були виховані
на догмах та забобонах цієї штучної безплідної схеми), сучасна філософія науки не претендує на
верховенство щодо конкретних наук. Водночас вона збирає та аналізує інформацію про зміст,
функціонування та досягнення наук та узагальнює цей дорогоцінний досвід.
*Вивчення систем наукового знання, яким так чи інакше займаються багато вчених, важливо і з
урахуванням того, що на відміну від природного знання, де емпіричні дослідження завжди
проводяться в межах окремих конкретних наук, у суспільно-гуманітарній сфері такого завдання
перед собою навіть не ставлять. . Наприклад, соціальні філософи, чиїм предметом дослідження є
суспільні явища, процеси та тенденції, майже ніколи не спираються на конкретний соціологічний,
правовий та економічний аналіз суспільства. Немає даних і про відчутний зворотний філософський
вплив на такий аналіз. До речі, зазначених ґрунтовних, всебічних конкретних досліджень теж
очевидно не вистачає, що вітчизняні філософи намагаються компенсувати численними
запозиченнями та тлумаченнями термінології західних колег. Це, звичайно, недоречно, оскільки
зарубіжні філософи осмислюють історичні, ментальні, соціальні, правові, економічні, культурні та
релігійні реалії, які істотно відрізняються від українських.
-Філософія науки потрібна і для того, щоб не помилитись і зберігати об'єктивність науки.
Марні спроби протягнути в науку "всемогутнього" суб'єкта-деміурга, без якого об'єкта досліджень
нібито не існує. Ця тенденція найкраще характеризується питанням, яке приписують великому
Ейнштейну: "Чи існує Місяць, коли на нього не дивляться?". Якщо читачеві це питання здається
надуманим, а відповідь на нього однозначним: "Так!", то він глибоко помиляється. Після смерті
видатного фізика Віталія Гінзбурга у відомому оглядовому журналі Російської академії наук "Успіхи
фізичних наук", редактором якого він був протягом багатьох років, з'явилася стаття під назвою
"Місяць Ейнштейна", де давалася негативна відповідь. Отже, відповідно до думки більшості
редколегії та автора статті, світу не існує без людини-спостерігача, або розумним спостерігачем слід
вважати, скажімо, трилобіту. Щоправда, не більше цієї, хибної філософії до появи життя нашій
планеті Землі і Космосу немає було, тобто. все, що відбувалося до цього (згідно з уявленнями
сучасної науки), насправді є вигадкою вчених. Але тоді летить шкереберть вся концепція еволюції
Всесвіту і життя на нашій планеті, що явно неправильне, оскільки існує маса доведених свідчень
еволюційних процесів у минулому та в наш час.
-Таким чином, філософія науки не є сферою конкретних наук, але, спираючись на їх
досягнення, вона допомагає уникнути помилок у кожній конкретній науці, прискорити
розвиток наук та вберегти суспільство від втрати світоглядних орієнтирів. Підкреслимо також,
що, як і кожна справжня наука, філософія має помітні естетичні та етичні аспекти. Вона така ж
цікава, як і інші науки, дозволяє популяризацію та дарує величезну насолоду тим, хто нею
цікавиться..

16. Онтологія і аксіологія. Поняття вартості.

-ОНТОЛОГІЯ — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються
фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття
«онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне,
змістовне, багатогранне.
-Існує, принаймні, три значення цього поняття:
*По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні
принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької
мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це
вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.
*По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності
явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні
закони тощо).
*По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи
буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана
«трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна
онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються
лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і
об'єкта.
- поняття «онтологія» складають основи, витоки, першоначала всього існуючого,
найзагальніші принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті «онтологія» знаходить
відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об'єктивно, тобто
незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як «онтологія».
-Що означає поняття «буття»? Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона дає
найбільш узагальнене знання про те, що існує. Тож і філософське усвідомлення світу ґрунтується на
узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється
з допомогою найзагальніших понять, категорій. Найзагальнішою категорією філософії (при тому
будь-якої за напрямком) є найдавніше поняття «буття».
-АКСІОЛОГІЯ — наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних
та інших цінностей, їх зв'язку між собою, із соціальними, культурними чинниками та
особистістю людини; розділ філософії.
З лекції Джуня
-аксіологія- філософське вчення про природу вартостей, їх місце в реальності, структуру
вартісного світу ;
 -в істочному контексті: проблематику вартостей ми можемо знайти дуже у Біблії ( в законах
Мойсей, де говориться про світ і його характеристики); і в античній і в середньовічній філософії ми
зустрічаємо цікаве явище, що вартості тобто етико-естетичні і релігійні характеристики включалися у
саме поняття реальності істинного буття( тобто вважалося що буття вартощами задаються);
-від платона до хегеля - вартощі і буття не були розрізненні, вважалося, що вартісні
характеристики вписані і вплетенні в буття;
-аксіологія як самостійна область філософського дослідження виникає лише тоді, коли
понять буття розчленовуються на два елементи: реальність буття та вартість як об’єкт
різнорідних людських бажань і прагнень;
-головне питання аксіології : показати як можлива вартість в загальній структурі буття, яке її
відношення до фактів реальності;
-філосософ софіст протагор- висловлювався, що міра всіх речей людина,людина як індивід, а не
родова істота; підкреслював відносність будь якого знання, вартостей, законів і звичаїв; зважав що на
рівні інсталяції домінування якихось звичаї та законів і приписів моральних в спільноті не гарантує їх
домінування в поведінці окремої особи; там чинові він чи не перший звернув увагу на суб’єктивну
сторону вартостей;
-в повсякденності то в буденній мові поняття вартощей дуже часто позначають сам предмет
чи уявлення про нього, тому часто вартощі ототожнюють з його носієм, із позитивним
значенням речей предметів і так далі;
-сам термін вартощі виникає в 19 ст.,; до цього часу у філософії і суспільних науках вартощі і
властивості речей позначалися вимогою поняття добро і зло, корисність - шкідливість, краса-
потворність
-вартіст - поняття, чи категорія аксіології, яка позначує чи характеризує позитивне чи
негативне згасання речей, людей, духовних витворів,як в життідіяльності окремої людини так
соціальної групи ; це термін що широко вживається у філософській і соціологічній літературі,
для вказання на людське соціальне і культурне значення певних як з дійсності;
-всю багатоманітність предметів людської діяльності можна позначити як : предметні
вартощі - є власне об’єкти вартісного відношення коли оцінюємо аспекти добра і зла, прекрасного і
потворного; суб’єктні вартощі - способи і критерії на основі яких здійснюється процедура
оцінювання: настанови і оцінки, правила і заборони, цілі і проекти як нормативні уявлення про щось;
-Кульчицький- «людське буття це неперервне прямування до здійснення цілей, що стають
такими лише як означені людиною вартощі; це важли на надавання переваги одному над іншим,
позитивне чи негативне до чогось відношення, вибір між тим чи іншим; якщо властивість
людського буття ж усівідослення осмислення змісту життя, то змістом усвідомленого життя і
постають людські оцінки і цінності життя»;

17. Основні теорії вартості.

- сьогодні можна знайти 5 теорій вартостей:
1.натуралістично-психологічна - представники цього погляду можна знайти в прагматизмі
філософії американського способу життя - Льюіс, Дьюї; джерело вартостей для них в біопсихічно
витлумачуваних потребах людини (вони вартості виявляють в реальних предметах), а самі вартості
можуть бути емпірично зафіксовані з їхнтої точки зору як специфічні факти спостережуваної
реальності;в результаті це приводить до зведення вартості з предметною реальністю;
2.трансцедентальна- відносять послідовників німецького філософа Канта- Віндельбант та
Ріккерд; звертають увагу на ідеальне буття вартощів, це для них ідеальне буття та буття норми; зо
співідноситься із чистою реальністю ( приклад про справедливість: звідки людина може знати
відчуття спараведливості якшо вона його в очі не бачила, звідси що ідея справедливості є вроджена);
для вартощі це як ідеальні предмети( героїзм,звитяга); ці ідеальні ідеї не залежать від людських
потреб і бажань, це чисті норми;
3.персоналістично-онтологічна- М.шеллер; реальність вартісного світу кожного з нас
гарантовано світовим законом, чи богом; і структура вартощів яку кожен з нас має є недосконалим
виявом того голос; тип особи визначається властивою ієрархією вартощів, і ця ієрархія утворює
онтологічну основу особи;
-спільне в цих трьох теоріях те, що всі вони ввжають що можна створити єдину теорію
вартощів для всіх часі і народів;
4.культурно-історично-релятивістська- освальд шпельнер, тоінві; властива ідея вартісного
плюралізму, множинності рівноправних вартісних систем; за допомогою цього методу можна
розкрити вартощі різних цивілізації;
 5.соціологічна- макс вебер, парсонс; для вих вартість це норми, чаро обом буття якої є згасання
для суб’єкта,ця вартість є засобом вияву соціальних зв’язків; звертають увагу на соціальну сторону
вартощів; вартість це спосіб вияву соціал з зв’язків функціонально соціальних інституцій;

18. Структура вартостей. Єрархія вартостей.

З лекції Джуня
- вартість і те, що дається для задоволення людських потреб, оскільки потреби поділяються
на : вітальні (фізичні)- втамування голоду, збереження розповсюдженні піднесення життя; духовні-
релігійні, естетичні, пізнавальні тощо;
-вартість завжди розкривається стосовно когось, це завжди вартість для когось, це
властивість предмета якому вона належить, і яка виявляється через визнання;
-соціологи кажуть що окремий індивід ще не є мірою вартощів, а лише людина як родова
істота, і лише в такому розумінні суб’єкт;
-Суб’єкт лише означує вартість речей для себе та інших;(демократична держава або
олігархічна держава);і така вартість є чимось загальним, що в думці є лише ідеї вартощів (ідея
справедливості);
-не маючи конкретного матеральнооо існування духовні вартощі мають об’єктивні і загальні
риси ідеально буття;
-духовні вартості є над суб’єктивними (в тому сенсі що наприклад вартість звитяги має
цінність не лише для суб’єкта чи спільноти ,а во ім’я країни, народу);
-тобто не лише наша індивідуальна свідомість включає шось у вартість, а цінність звитяги у
суспільному сприйнятті теж має значення;
-вартість для кожного з нас як суб’єкта виявляються через оцінювання; (оцінювати себе
наприклад перед дзеркалом); оцінка є категорією теорії вартості, позначає сам процес оцінювання
і логічно виявляє себе в оцінювальному судженні, в якому маємо наслідок оцінювання
позитивного чи негативного чого не будь;
-вартості мають кількісні і вартісні характеристики, які залежать від внутрішніх
властивостей їх носія так і від потреб і прагнень людини самої; збільшення і наростання якісної
ріщноманітності людських потреб в процесі історичного розвитку суспільства поява нових засобів їх
задоволення в наслідок нового технічного поступу, спричинюють глибокі зрушення у сфері людських
вартощів;
- крім основного поділу на позитивні і негативні, розрізняють ще вартості як тілесні і
духовні, абсолютні і вільносні, реальні і потенційні, соціально політичні і моральні, естетичні
наукові релігійні;
-в залежності від рівня організації адресата вартощів їх поділяють на загальнолюдські,
християнські, ісламські, національні, групові, особові;
-особи як творці культури часто бувають одержимі певними вартощами, які вони хочуть
ствердити чи втілити в історичному розвитку; виявляється така їх властивість як
спонукальність;
-вартощі перебувають між собою не лише в полярному (позитивні- героїзм є вищою за
звичайну людську порядність; добро вищим за красу; та негативні) але й в ієрархічному відношенні;
-вартощі можуть переходити в дійсність коли предмети чи стани речей стають носіями
вартощей;( тоді можна говорити про міру доброти в людині);
-говорячи про здійснення вартощей в суспільному житті варто наголосити на явності
трагічних моментів, над втіленням вартощей завжди вісить загроза закостення в системі
звичок, які стають незмінною традицією і можуть вбивати бух поступу і подальшої еволюції
зміни вартощей;
-умови реалізації вартості, що характерні для нашої епохи: Анджей Гдегорчик
*1. спостеріг загальний і досить однорідний обсяг освіти і загальне знання про світ, та
усвідомлення власної ситуації;
*2. зауважив загальний ріст пізнання деяких загальнолюдських вартостей, поширення смаку
свободи, прагнення різного роду рівності, незалежності; знайомство з правами людини;
*3. високий рівень технічного знання та технологічного опанування середовища , технічної
творчості;
*4. збільшення зовнішніх міжлюдських контактів, світовий масштаб діянь;
*5. криза сомоідентифікації і прагнення до ідентифікації; говорить про сеператиські та
націоналістичні прагнення як реакція на втрати цінностей свого індивідуального існування;
*6. зростання почуття невизначеності, через послаблення традиційних авторитетів, звичаїв і
розвиток непогамованих обмеженнями вимог і зростання злочинності;
 *7. зростання вимог, домагань і претензій через повільне усвідомлення знань про труднощі
реалізації вищого життя, через полегшенні уявлення про власну ситуацію;
*8. великий розвиток суспліьної творчості, і загальної доступності творчості у сфері колективного
життя є суттю демократії та громадянських свобод сьогодні;
*9. зростання людських популяцій шляхом демографічного розвитку, і все менше засобів для
життя припадають на окрему людину.

19. Праця як вартість. Онтологічні і аксіологічні функції праці.

То явно не тешо треба, але нічого толкового поцьому питанню я не знайшла від слова взагалі
-Основними категоріями соціології праці є характер праці, її зміст та умови, а також
мотивація, адаптація, соціально-психологічний клімат тощо.
- виділяють такі види праці: суспільна і приватна, вільна і підневільна, «на себе» і «на когось»,
добровільна і примусова.
-За змістом розрізняють такі види праці:
-проста - виконання простих трудових операцій, для яких достатньо виробничого інструктажу і
немає потреби в спеціальному навчанні;
-складна - кваліфікована праця, пов'язана із додатковими витратами на навчання робітника;
-творча - передбачає постійний неповторний пошук нових рішень, нового ставлення до наявних
проблем, активного розвитку самостійності та ініціативності;
- репродуктивна - значна частина функцій повторюється, тобто її особливістю є повторюваність
засобів досягнення результатів;
-фізична - характеризує безпосередня взаємодія людини із засобами праці, її залучення до
технологічного процессу;
-розумова - характеризується інформаційними, логічними, творчими елементами і відсутністю
прямої взаємодії працівника із засобами праці;
-ручна - не потребує техніки, інструментів, приладів;
-механізована.
- Також існує
- Необхідна праця — праця, що створює необхідний продукт, тобто сукупність життєвих засобів,
які потрібні для відтворення робочої сили безпосередніх виробників на рівні їхніх потреб, що
сформувалися у суспільстві.
-Додаткова праця — праця, що створює додатковий продукт, тобто продукт, що перевищує
усталені потреби безпосередніх виробників.
-Сутність праці як соціального явища виявляється в її функціях:
* створення матеріально-культурних благ, забезпечення суспільства предметами та послугами, які
задовольняють потреби людини.
*забезпечення матеріального добробуту працівника і його сім'ї, адже сама по собі людина не може
забезпечити себе всіма необхідними предметами та послугами.

20. Г.Сковорода про “сродну працю” як самоствердження особи.

- Григорій Савович Сковорода (1722–1794).
-У його філософії особливого статусу набувають символи, де мікро космом виступає сама
людина, макрокосмом є Всесвіт, а з’єднувальним символом виступає світ Біблії. У найбільш
закінченому вигляді концепція «трьох світів» викладена в діалозі «Потоп зміїний».
*Макрокосм — це природний світ відчутних, видимих речей і явищ. У людині, як і в усьому
існуючому, є тілесне і духовне, тлінне і вічне, але істинним у ній є невидиме, а тілесне є лише
«тінню» цього невидимого.
-Самопізнання (Богопізнання) для Сковороди — ключ до розкриття всіх таємниць, серце —
основа всього, ключ до розв’язання таємниць, а без серця людина перетворюється на «опудало». Уся
моральність людини повинна теж бути звернена на «серце».
- Григорій Савович Сковорода (1722–1794).
- «Щаслива людина», «сродна праця» — основні поняття філософії і творчості Г. Сковороди.
-Головними роздумами Г. Сковороди як творчої особистості були роздуми про щастя людини й
шляхи його досягнення. Досягти щастя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу,
вислухати себе, тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки те
приносить щастя, що передбачене тобі «блаженною натурою». Все, що потрібно людині, сили, які
тримають її на світі протистоять злу, вона має в собі від природи. Треба лиш все те пізнати, відкрити
в собі й використати на благо.
 - Основою щастя, як вважав Г. Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має
природний нахил, здібності. Представляючи світогляд українців як трудово-хліборобського роду,
він, природно, почерпнув з народної мудрості і народної етнопедагогіки здоровий народний огляд на
працю як на джерело життя. Від народу перейняв Г. Сковорода і думку про те, що виховання мусить
здійснюватися за принципом «вродженості», доречності для тієї чи іншої людини якогось виду
діяльності в силу ї «природи».
-Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить неважким, а важке —
непотрібним», бо ж з людиною Бог, а, як нагадує Сковорода, «премудрая ходит в Малороссіи
пословица: «Без Бога ни до порога, а с ним хоть за море» («Собака и Кобыла»).
*Під покровом «блаженної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід
лише пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбіем утверждается», а
«сложившему крила трудно летать и самому орлу».
-Вчення Г. Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч і приваблювало своєю
самобутньою мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому про природну, а не суспільну
людину. Людина ж поза громадою, поза суспільством, яке часто диктує свої умови,— немислима.
Однак те, що цінував філософ-просвітитель Сковорода, не втратило свого значення й принади і
нині. Воно спонукає до роздумів: чи має право на існування таке суспільство, яке не цінує в людині
вроджених здібностей, не дає їй змоги розкрити ці здібності на повну силу, а значить — реалізувати
себе сповна.
-Підходячи з цих позицій до оцінки філософії Сковороди, необхідно визнати, що в розв'язанні
основного питання філософії, як уже відзначалося, він стоїть на позиціях об'єктивного
ідеалізму, тобто визнає первинним дух, свідомість.
*Але його ідеалізм пов'язаний з пантеїзмом, який розчиняє бога в природі, де останній виступає
як сутність і внутрішня причина. І пізнати сутність речей означає пізнати бога, який тотожний з
істиною.
*Розглядаючи проблему співвідношення духовного і матеріального в онтологічному,
гносеологічному та морально-етичному аспектах, Сковорода надавав найважливішого значення
першому. Внутрішню субстанційну сутність природи він оголошував богом. Поняття бога не
пов'язане з уявленням про всемогутню надприродну особу, що стоїть над світом. Бог у його
розумінні є закон, внутрішня визначеність всього сущого, богом є сама природа (натура). Однак
вона ще не має субстанціональних ознак, не є причиною самої себе.
*В пантеїзмі Сковороди ще визнається первинність внутрішньої, духовної природи, але разом
з тим утверджується ідея вічності, безконечності матеріального світу, його субстаціональна
єдність. Історична своєрідність цього пантеїзму полягає в тому, що він містить у собі тенденцію
переходу від теїзму через об'єктивний ідеалізм до матеріалізму.
* Вчення Сковороди по-своєму відбиває багатовікову боротьбу між опошленим теологами і
схоластизованим арістотелізмом і платонізмом, який у цій боротьбі нерідко поєднувався з
пантеїзмом. Невипадково, очевидно, обидва рази, формулюючи положення про «вічність матерії»
materia aeterna, Сковорода згадує про Платона, хоча при цьому має на увазі не так його, як учення
неоплатоників.

21. Істина, добро, краса як вартості.

-Цінності відмінні між собою за своїм статусом і за рівнем свого функціювання в людському
бутті.
- є ситуаційні та універсальні цінності.
* До універсальних належать такі цінності, які є фунтом і загальною умовою розгортання такого
світу, що установлюється понад конкретними ситуаціями, пропускає "крізь себе" конкретні смисли й
визначає якийсь загальний вимір людського буття. Такою універсальною цінністю є, наприклад,
краса, яка надає певний - естетичний - смисл цілому світу людських почуттів і переживань, що, у
свою чергу, стає підґрунтям розгалуженого світу мистецтва. Незалежно від того, в чому вбачають
красу ті чи ті народи, соціальні верстви, генерації, всі вони обов'язково мають бути прилученими до
світу краси як такого.
-Ще більш необхідною вважаємо ми прилученість людини до світу моральності, який
грунтується на такій універсальній цінності, як добро. Знов-таки можна не погоджуватися щодо
змісту наших уявлень про добро, але необхідність добра як універсального морального регулятива, як
певної точки відліку для моральних оцінок і суджень ніким не заперечується. Добро сягає скрізь, і
навіть краса потрапляє в поле моральної оцінки.
 -Умовою здійснення істини як універсальної людської цінності є вільний,
неперешкоджуваний пошук того узагальненого та універсального смислу, що він сприймається
людиною як істина.
-Теорія культури має тривалу історію, що постає як усталена в історії філософії та постійно
відтворювана на різних етапах історії традиція формулювання й розв'язання основних
теоретичних проблем культури.
*Започатковується ще в античні часи, формуючись у лоні філософії із залученням даних з
історії, етнології тощо. Перший ледь помітний вияв культурно-теоретичної думки спостерігаємо вже
у Гесіода (VIII ст. до н. є.), який, спираючись на міфологічну традицію (образ Прометея), прагнув
виявити і прояснити визначальні засади людського існування.
* Однак більшість дослідників пов'язує виникнення філософської теорії культури з творчістю
софістів (знавець, майстер, художник, мудрець), які розглядали культуру як щось другорядне
порівняно з природою. Зокрема, Гіпій вважав культуру чинником (звичаї, закони, традиції), що
змушував людину діяти всупереч своєму природному єству (філософія кініків). Тому культура як
щось довільне, мінливе протиставлялася природі як чомусь певному, постійному, формуючи відому
антитезу «природа — закон», де культура виступала своєрідною «другою натурою» (Демокріт).
*Антична культурфілософія сформувала ідею космополітизму як культурної установки,
спрямованої на осмислення єдності світу, універсалізму. Космополітизм — вчення, в основу якого
покладено заклик відмовитися від національного суверенітету, національних традицій і культури
задля абстрактного поняття вселюдської культури і традицій. Таким чином, у період античності
поняття «культура» було багатозначним. Крім головного значення «обробіток, догляд землі»,
воно означало і виховання, навчання, певну сферу людської діяльності.
*Натуралістичний фундамент язичницької філософської культури почав помітно
руйнуватися, втрачати силу й відходити значною мірою у небуття. Філософія культури за своєю
суттю постала в іпостасі «теології» культури з такими основними проблемами, як сутність духовного
начала, зміст поняття «християнство», його зв'язки з культурою та історією. Культура живе вірою
людини у своє високе призначення, а віра людини тим і сильна, що спирається не на зовнішнє
оточення, яке може і суперечити їй, а на відчуття причетності людини до найвищих цінностей буття.
*Загалом у генезі культури середньовіччя (особливо раннього) простежувалися дві тенденції:
трансформація античної мудрості у християнську традицію (Августин, Кассіодор та ін.); збереження
античного спадку включенням його в наступний науково-філософський процес (Боецій та ін.).
*Наприкінці XIX — на початку XX ст. культура вже розглядалась як багатоаспектне явище: —
фундаментальна структура історичного буття людства (єгипетська, антична, китайська, арабська
культура тощо); внутрішньо структурований масив суспільного життя (матеріальна і духовна
культура з їхніми складовими);певна якісна характеристика людського буття.

22. Культура як здійснення вартостей. Основні теорії культури.

-Поняття культури є складним і неоднозначним.
- Культура в різних її проявах є об'єктом і предметом вивчення безлічі конкретних наук. Це
археологія, етнографія, історія та соціологія. Кожна з цих наук створює своє певне уявлення про
культуру.
-Сам термін культура має походження від латинського слова "culture" - що в перекладі
означає "обробіток землі, догляд". Цей термін як не можна більш точно виражає сутність поняття
культури, під яким розуміють філософи всі види перетворювальної діяльності суспільства і
людини разом з її результатами. В даний час слово "культура" часто вживається як міра рівня
освіченості та освіченості і вихованості людини. Е. С. Маркаряна. Він звучить так: "Культура є
спосіб внебіологіческой адаптації людиною навколишньої дійсності".
- Первісне поняття культури, що існувала в стародавніх цивілізаціях Китаю (поняття "жень") і
Індії (поняття "дхарма") означало насамперед цілеспрямований вплив людини на навколишнє його
природу. Включало воно також і виховання та навчання самої людини. Філософи стародавньої Греції
бачили в "пайдейе", тобто "вихованості", яку вони вважали синонімом культури, головне свою
відмінність від "некультурних" варварів.
-Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності
суб'єктів, одним із факторів розгортання політичної історії.
-Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання
поведінки членів даного соціуму.
-Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності — осередком духовного життя
суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що — антицінність. Люди, що поділяють
однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі,
спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність,
цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Виконуючи важливу роль
інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують
духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості і організованості його членів.
-Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду
людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні
форми поведніки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу
життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються,
схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них
кодуються еталони суспільне схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці
транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти,
виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. Підсумком і метою тривалого
прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя
членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.
-Суб'єкт-об'єктна природа цінностей. Існування культурних цінностей характеризує саме
людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння
зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби
охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини — працю, ритуальні танці, навчання,
поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішання, жарти, релігійні і
магічні дійства.
Основні теоретичні концепції або парадигми:
1. циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);- Дж. Віко (1668-1740). Кожний
народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або
бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування
держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються
совістю та усвідомленням свого обов'язку.
2. еволюціоністська;- Л. Моргана (1818-1881) і Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. що
висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних
народів у формуванні культури. Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного
прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.
3. антропологічна;- Б.К.Малиновського (1884-1942), К.Леві — Строса (1908-1991), А.Кребера
(1876-1960) та інших. виникнення і розвиток культури пов'язується з потребами людства.
Б.К.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та
інтегративні
4. філософська;
5. революційно-демократична. К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Вона ґрунтується
на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально - перетворююча
суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також
на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності.

23. Негативні стереотипи сприйняття української культури і шляхи їх подолання.

-Існує припущення, що чим ближчі народи за походженням, мовою, історією, тим легше їм
формувати свої взаємини і тим менше непорозумінь між ними є. Насправді, це не завжди так.
Найбільш гострі й непримиренні конфлікти часто трапляються якраз між «своїми», між тими, хто
ближче, хто пережив більше спільних подій, які, проте, тлумачаться по-різному. Між такими
етносами накопичується багато взаємних і невзаємних образ і кривд, неприємних спогадів та
історичних порахунків. Психологічно полякові легше пробачити англійцю чи іспанцю те, що не буде
пробачено українцеві. І навпаки. Взаємини давніх сусідів, між якими немає надвисокого мовного і
культурного бар’єру, завжди опосередковуються надмірними пристрастями, приматом емоційного
над логіко-дискурсивним. Однією з найбільших пристрастей можна назвати дух суперництва, що
змушує постійно порівнювати своє становище, своє минуле, свої успіхи і негаразди.
-У цьому сенсі найбільш проблемними для українців є відносини з росіянами.
-За часів імперії деякі етноси могли відгородитися від асиміляторів мовою (як, наприклад,
естонці), чи релігією (як, скажімо, татари). Чим могли відгородитися українці, аби не зникнути як
народ, не залишивши сліду, як описані київським літописцем авари – «погибоша аки обри»?
-Ця вкрай болюча проблема сьогодні не менш актуальна, ніж у минулому.
-Асиміляторському тискові росіян на українців сприяють і усталені стереотипи російської
свідомості щодо українців. Ці стереотипи масової свідомості, стереотипи побутові, вуличні
закріплюються професійною культурою (красне письменство, театр, живопис, історіографія,
журналістика тощо) і вона, вже своєю чергою, починає справляти зворотний вплив на масову
свідомість. Такі стереотипи щодо українців побутують не лише серед плебсу, але й серед
високочолої російської інтелігенції.
-По-перше, йдеться про переконання, що усі відмінні риси (мовні, культурні, традиційні,
ментальні) українців є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського
походження, котрі повинні зникати геть в умовах міського життя, і якщо цього не відбувається, то це
свідчить лише про вперте небажання диваків чи фанатів долучитися до надбань прогресу, котрий
може здійснюватися виключно в російських етнокультурних формах.
Другий – стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності, орієнтації на минуле.
За російськими уявленнями, надбання української культури можуть бути більш чи менш цікавими,
але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія.
З цього стереотипу архаїчності випливає і наступний стереотип, який стверджує, що
українська культура є феноменом однозначно фольклорним. Через загальне невігластво щодо
цієї культури росіянам (особливо громадянам Росії) важко уявити собі її професійну складову, тим
більше, що за радянських часів репрезентація українських культурних досягнень відбувалася
здебільшого у вигляді фольклорних заходів.
У російській культурі вкорінилося поблажливо-іронічне ставлення до українців, як до
людей простих, елементарних до примітивності, дещо хитруватих, з цілком одномірним,
лінійним мисленням, таких собі «пейзан» без жодних психологічних проблем і особливостей. На
початку ХХ ст. це було продовженням «українофільських захоплень» російського суспільства ще
початку ХІХ ст., коли у російській свідомості побутував екзотичний образ «поющей и пляшущей»
Малоросії, коли такої великої популярності зажили «Малоросійскіє повєсті» Гоголя. Але реальна,
драматична, складна і часто-густо психологічно вельми заплутана і неоднозначна, історія України
залишалася поза полем зору російської громадськості. Ця історія розглядалася як екзотичний прояв,
місцевий варіант, додаток до російської.
-Українці не сприймалися як щось самостійне, самодостатнє і самоцінне. І подібні погляди
зберігаються в російському середовищі й дотепер. Росіянам дуже важко повірити, що українці є
самодостатнім народом, що цілком здатний існувати без покровительства російської держави.
-Ну, а як виглядав і виглядає українець у російському красному письменстві? «Завжди і скрізь
«хохол» – трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний і часом
добродушний.
-Російська свідомість живиться щодо України кількома міфами, що «компенсують» брак
реальних знань і справжнього розуміння. Міф перший: «не було, немає й бути не може», Україна
то є вигадка закордонних та місцевих росієненависників. Міф другий: українці – регіональна група
росіян із суто обласними особливостями. Міф третій: ніякої української проблематики поза
російським контекстом бути не може. Міф четвертий: існування України поза Росією і окремо від
неї – абсурд, нонсенс, щось протиприродне. Міф п’ятий: будь-яка боротьба українців за
самостійність є не суверенною справою народу, а наслідком іноземної політичної інтриги.
-Але хоч би скільки ображав українців цей абсолютно принизливий і неприйнятний імідж у
російській свідомості, будь-які скарги і демонстрації обурення будуть цілком марні. Етнічні
стереотипи змінюються лише під тиском реалій. Успішною розбудовою власної держави, нації,
культури і економіки наші співвітчизники змусять російську свідомість створити зовсім іншій,
шанований і престижний образ українця. Згадаймо, що аж до початку ХХ ст. у Росії дуже зневажливо
ставилися до фінів, яких уважали нерозвинутим, провінційним народом, називали «чухной»,
«чухонцями». Навіть Пушкін писав: «приют убого чухонца». Але сьогодні Фінляндія є однією з
найбільш цивілізованих і розвинутих країн Європи, тому росіянам не спадає на думку вправлятися в
сумнівних дотепах на адресу фінів, що далеко їх випередили в економічній і соціальній сфері. Проте
визнаймо чесно, що поки що Україна дає чимало підстав, насамперед, її політична і бізнесова «еліта»,
для не дуже шанобливого ставлення до себе, часто-густо демонструючи вражаючу самонеповагу.

24. Структура культури. Повнота культури.

-Оскільки до сфери культури належать результати людської діяльності (тобто певні
матеріальні цінності, надзвичайно різноманітні за своєю матеріальною формою) та способи,
засоби, методи самої людської діяльності, також дуже різноманітні, проте вже такі, що мають не
матеріальну, а духовну форму, то розрізняють культуру матеріальну і культуру духовну.
-Матеріальна культура охоплює різноманітне коло речей, у середовищі яких, власне, й протікає
все життя як кожної окремої людини, так і суспільства в цілому.
 * Під матеріальною культурою розуміють сукупність будь-яких матеріальних цінностей,
створених людством протягом історії, що збереглися донині.
*До матеріальної культури відносять: знаряддя і засоби виробництва, техніку, технологію;
культуру праці й виробництва; матеріальний бік побуту; матеріальний бік навколишнього
середовища.
-До духовної культури належить сфера виробництва, розподілу і вжитку найрізноманітніших
духовних цінностей.
* Галузь духовної культури включає всі результати духовної діяльності людства: науку,
філософію, мистецтво, мораль, політику, право, освіту, релігію, сферу керівництва суспільством і
управління ним.
*До духовної культури разом з цим належать також і відповідні установи, організації, заклади
(як-от: наукові інститути, вузи, школи, театри, музеї, бібліотеки, концертні зали тощо), які у своїй
сукупності забезпечують функціонування духовної культури.
-Поділ культури на духовну і матеріальну є відносним.
- Існує певна типологія культур. Так, зокрема, виокремлюють культуру: національну
(українську, російську, французьку тощо); регіональну (слов'янську, американську, африканську і т.
д.); культуру певних соціальних суб'єктів.
-Вирізняють також певні культурні епохи: культура античної епохи, культура Середньовіччя,
культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна,
екологічна, етнічна, фізична, моральна і т. ін. культури. У літературі називають також такі
специфічні культурні пласти і культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура
тощо, а також офіційна культура.

Культура і нація. Проблема малоросійства в культурі: Є. Маланюк.

-Самобутні культури здатні об'єднувати людей у спільноти — колективи, сформовані на
основі історично витвореного культурно-психічного підтексту. Вони відрізняються від
договірних спілок чи «суспільств» (М. Вебер).
-Спільнотами є сім'ї, етноси, нації, релігійні общини тощо.
-Етнос — спільнота, у яку люди об'єднані культурними чинниками різної природи (міфи,
вірування, звичаї, мова), здатними породжувати почуття солідарності. Цим словом позначають, як
правило, донаціональні культурні спільноти — общини і племена.
-Деякі етнологи (наприклад, М. Гумільов) називають етносами і нації. За такого підходу
необхідно наголосити, що етнічні нації є особливими утвореннями, які суттєво відрізняються від
первісних етносів.
-Слово «нація» двозначне, на що звернув увагу німецький історик і філософ Ф. Майнекке (1862—
1954) («Космополітизм і національна держава»). Ним позначають такі поняття: а) спільноти
людей, об'єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично («культурна нація», у
сучасному слововживанні — «етнічна нація», нація-етнос); б) єдність (солідарність) громадян у
межах певної держави («державна нація», держава-нація, у сучасному слововживанні — «політична
нація»).
-Етнічні нації є продуктом етногенези: вони з'явилися внаслідок творення нового типу
культури — національної культури, зрозуміти природу якої найпростіше через пізнання її
виникнення. Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних
елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів
тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісністватися, долаючи наслідки свого
перебування в колишніх багатонаціональних державах, особливо в російській, а потім комуністичній
імперіях.
-Поняття «нація» не можна визначати індуктивно — через знаходження суттєвих ознак, які
характеризують будь-яку націю. Іноді їх об'єднує лише одна ознака — національна свідомість —
усвідомлення людьми своєї належності до однієї суспільно-культурної цілісності.
* Усі ознаки поділяють на об'єктивні (зовнішні, які можна спостерігати) і суб'єктивні
(недоступні для спостереження — почуття солідарності і національної свідомості). Національна
культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і
реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від
того, на якій регіональній основі вони виникли.
*Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що
об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить
у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості.
 -Євген Маланюк усе життя був войовничо налаштований проти фальшивого декоративно
етнографічного, шароварно-гопкового вияву українськості, вважаючи його “отрутою
хохлаччини”. Водночас він зазначав, що “саме родина, рамки національного /не етнографічного!/
стилю, магія національного обряду, атмосфера національної етики і національної естетики” є
одним із найважливіших чинників плекання національного інстинкту. Маланюку належить думка,
яка має стати керівництвом до дії сучасного українця у сфері самопізнання, усвідомлення своєї
особовості: “Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде:
пізнати себе”. Справедливі його зауваження щодо страшної хвороби нашого народу, і, що
найстрашніше, хвороби інтелігенції, бо ж саме вона “мала виконувати ролю мозкового центру нації, -
малоросійства. Маланюк називає його “національним гермафродитизмом”, тобто національною
неповноцінністю, зламаністю, скаліченістю.
*Ця моральна й ідейна деградація національної особистості, породжена механічною сумішшю
народів і культур, затиснених у рамки російської імперії, яка не визнавала жодної особистості:
ні особистої, ні суспільної, ні національної чи територіальної. “Анатомуючи ментальні вади
земляків, Маланюк писав: “ Саме усвідомлення комплексу малоросійства – було б уже значним
кроком вперед, так само, як поставлення діагнозу є початком лікування”. Це намагання будь що
поставити діагноз, вскрити рану, порушити сонний спокій українців деякі дослідники виводять з
феномену національної самокритики, яка “для Маланюка – засіб очищення як від українофільських,
так і москвофільських міфів, рішучого заперечення хуторянства й утвердження ідеї державної,
правної, духовної суверенності України”, - констатує Юрій Барабаш.
*Малорос як людина спустошеної душі, з паралізованим творчим інстинктом у мистецтві
прямує до декораційності, до пустого шукання форми, відділеної від змісту, до теоретизування,
від якого далеко до справжніх творів мистецтва, глибше і глибше спускаючись у сферу механізованої
творчості, де на перший план виступає осамітнений інтелект”.
*Маланюк з болем констатував: “Малоросійство – наша історична хвороба, многовікова, отже,
хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба буде довгі-довгі
десятиліття ізживати”. Недаремно дослідник вважав, що одним із найбільш яскравих
прикладів вияву цієї хвороби є сучасна йому радянська історіографія, яку він називав
“лабораторією малоросіянства”: “Малоросійство... одночасно плекається також систематичним
впорскуванням комплексу меншовартості... насмішкуватого відношення до національних вартостей
і святощів”. Як наслідок, «єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства є Держава».

25. Культура і цивілізація. І. Мірчук про критерії розрізнення культури і цивілізації.

-Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок.
-Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією
необхідно розрізняти.
* підкреслював це І. Кант. Цивілізована людина – ще людина, яка не зробить неприємного іншій
людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж
Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді
філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої
людини, її совість.
*Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб
освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його
специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури.
-Ознаки цивілізації
*Перша– рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та
філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення
культури і цивілізації.
*Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і
вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія
людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація. Звернемось до такого
прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння –
різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування
через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій. в
Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і конфуціанство зробили значний
вплив на регламентацію всієї людської діяльності.
-Для того, щоб зрозуміти значення філософії та її функцій, потрібно розглянути структуру
відношення людини до світу в цілому.
- Можна виділити такі форми освоєння світу людиною:
 * а)практична діяльність - полягає в безпосередньому перетворенні предметів матеріального
світу, внаслідок чого створюється навколишнє середовище придатне для життя людини, прикладом
чого може служити сучасна цивілізація;
*б)практично-духовна діяльність полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини,
внаслідок якого створюється суб’єктивне бачення світу, світу для людини;
*в)теоретична діяльність полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини,
внаслідок якого створюється об’єктивне бачення світу, світу незалежно від людини.
-Світогляд - це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини
до світу, та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цінності, ідеали, організовані в
єдину систему, центром якої завжди виступають уявлення людини про себе.
*Одним з варіантів класифікації їх є історичні типи світогляду. Це - міф, релігія та
філософія. Всі вони є формами фіксації досвіду духовно-практичного освоєння світу.
*Міф - найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є домінування
в ньому першого рівня світогляду - світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент, пері-од
існування міфу називають дитинством людства. Проявом домінування в міфі світовідчуття є
відсутність в ньому в загальнозначущій теоретичній формі відповідей на головні проблеми світо-
гляду. Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції як: - забезпечення
духовного зв'язку поколінь; - фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей; - спонукання до
певних норм поведінки, традицій та звичок.
*Релігія- другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень світогляду.
Тут спостерігається формування певної картини світу. Спільним з міфом моментом є елементи віри.
Відмінність же полягає в руйнації тієї безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На
перший план в релігії виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання
всезагального одухотворення природи. Подвоєння світу як специфічна риса релігії проявляється в
тому, що буття виступає в двох формах: як світ природи, де людина - частина природи; як світ
надприродній - світ безсмертного життя душі, тобто чисто духовний світ. На відміну від міфу, де світ
природи е самодостатнім, в релігії природа є похідною від духовного начала як самодостатнього.
*Філософія - найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання питань:
Що є людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись ставлення людини до світу? Істотна
відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна
здатність людини постає здатність самоусвідомлення (рефлексія). В зв'язку з цим специфічну рису
філософії справедливо вбачають в тому, що вона - теоретична форма розв'язання світоглядних
проблем.
-Додаткові: Науковий світогляд є теоретичною формою відношення до світу, в ньому світ
розглядається об’єктивно, таким, яким він є незалежно від людини. Людина розглядається в ньому
тільки як частина світу - природи чи суспільства. Теоретичне відношення до світу дозволило людині
поставити закони природи собі на службу і створити комфортний світ цивілізації. Мистецтво є
практично-духовною діяльністю. Мистецький світогляд дає суб’єктивний образ світу, в якому
художник досягає гармонії зі світом, тому навіть сучасне художнє бачення світу близьке до
міфологічного.
І. Мірчук про критерії розрізнення культури і цивілізації
-у сьогоденні дуже часто зміщуються поняття культури і цивілізації, які в дійсності дуже
одне від одного різняться в засаді;
-суть і значення цивілізації:
*змагання до опанування природи – це сигнум до кожної цивілізації;
*її початок – це стан роздвоєння між суб’єктом і об’єктом, між людино і навколишнім світом;
*сила цивілізації проявляється не лише в технічній практиці (визначити силу водяної пари і
електрики), а й в теоретичних дослідах для означення перших, найелементарніших підстав, явищ
природи;
*характерна риса кожної цивілізації – це звернення до природи; відношення людини до
навколишнього світу завжди йде в парі ворожнеча (може переходити у боротьбу життя і смерть);
людина не лише намагається стати незалежною від природи, а навпаки, хоче собі їх підпорядкувати;
*техніка і науковий досвід, ще не означає найвищого ступеня людської творчості;вона рішуче
відрізняєть від культури – найвищої стадії розвою людського духу; хоч наукові досліди невпинно
йдуть в перед, цивілізацію досі не в силі повність задовільнити людські душі;
- Значення культури:
*полягає в тому, що вона звільняє людину від її відокремлення та підносить до нової злуки із
всесвітом;
*здобутків цивілізації вона не випускає з рук, але водночас не дається їм цілковито опанувати;
 *культура почуває себе набагато повязанішою зі світом, в ній постає глибоке розуміння природи,
єдності з нею;
-цивілізація виключає весь світ почувань, всякий емоційний елемент, ідею любові; любов полягає
у взаємності: коли хтось любить пророду, він не буде міряти на ній своїх сил; людина з культкрою
ставиться д оприроди, як свого друга;
*почуття любові , з часом переноситься на все буття;
-в політиці, усе відбувається відповідно до цивілізації: цивілізація цде шляхом внутрішнього і
зовнішнього насильства до опанування природи, так само ц політика, прямує до тієї самої мети у
відношенні до власного оточення; головне у них – знайти відповідні щляхи і засоби, які дали їхній
державі, партії чи групі якнайбільше влади;
-надто сильний розвиток цивілізації приводить до гігантської механізаці: що негативно
впливає на навколишнє середовище та нас (ріхні засухи, потопи, землетруси); (І. Мірчук називає
розвитор техніки «демонізацією»)

26. Філософія і культура.

-Філософські категорії характеризуються поєднанням в собі універсальності і світоглядної
значущості. Універсальність полягає у відображенні таких властивостей, що виявляють сутність
відносин людини і світу, світоглядне значення - філософські категорії послуговують осмисленню і
формулюванню вирішення основного питання світогляду (відносин між людиною і світом).
-Багатозначущість поняття "культура", на перший погляд, перешкоджає її визначенню як
філософської категорії. Але спробувавши цілісно розглянути феномен культури з філософської
точки зору можна дещо узагальнити визначення культури.
-Якщо розглядати культуру не просто додатком до життя розбіжних явищ, а як систему,
органічне ціле, подібно до вчення Ернеста Кассіера, за яким мова, міф, наука і мистецтво є
специфічними "символічними формами"; філософія культури тотожна філософії символічних
форм, культурознавство ж тлумачить ці символи, то ширина розуміння поняття "культура"
дещо звузиться. Цікавою є культурологічна концепція Макса Вебера, де поняття культури
розглядається як ціннісне; історичний процес представлено як надбудову типів культур, що мають
свою власну сутність, форми, ритм розвитку. Макс Шелер розглядав культуру як сферу ідеальних
(формуються мистецтвом, релігією, філософією) та реальних, матеріальних (економіка, держава,
родина) потреб, які містяться у структурі духу людини.
-Отож, поняття культури тісно пов'язане з сутністю людини, людською діяльністю. Більше
того, культура без людини просто не можлива. Не зважаючи на різноаспектність визначення
культури з філософської точки зору (природовідповідність, духовність, матеріальність,
універсальність, індивідуальність, соціальність, історичність) можна виділити об'єднуючу їх
особливість. Через перелічені аспекти культура висвітлюється як вираження суті людини у ставленні
її до навколишнього світу. Це вираження сутності людини опредмечується в системі засобів
культури. Таким чином культура є світом людини, в якому навколишня дійсність олюднюється, щоб
бути зрозумілішою, а внутрішній світ людини трансформується в природу.
-Як філософська категорія "культура" є універсальною з тієї причини, що в понятті
культури як діяльнісної сфери відносин людини і світу відображається зміст основного питання
філософії, а також через культуру людина має можливість осмислити та вирішити його.
-Вивчаючи такі далекі від повсякденно-практичного життя речі, філософія на перший
погляд, видається не потрібною у повсякденному житті. Адже, в основному, побутує думка, що
для забезпечення умов нормального життя потрібне, насамперед, задоволення базових потреб у їжі,
помешканні, безпеці, спілкуванні тощо. Однак, крім базових потреб, людина має і ряд інших -
потреби у самоздійсненні, самоутвердженні, творчості, у реалізації свого потенціалу.
-Яке ж місце в процесі становлення світоглядних ідеалів, пошуку сенсу життя займає культура?
*Філософія вчить людину, який ідеал вона має для себе створити і яким шляхом його досягнути.
*Культура ж, будучи діяльнісним способом освоєння світу, пристосування до нього, є особливим
шляхом до втілення світоглядного ідеалу в життя людини.
*Філософія - сфера діяльності людського духу, унікальна мова, оволодівши якою людина може
порозумітися з світом, пізнати закономірності світобудови і власне свого існування.
*Культура ж, в такому порівнянні, слугуватиме своєрідним мовним апаратом. Вивчаючи
філософію людина вивчає мову світу, а через культуру вона спілкується з ним.
 -Перебуваючи в тісному діалектичному взаємозв'язку з філософією, культура діяльнісно
спричинаяється до пошуку сенсу життя. Проаналізувавши еволюційно-історичний культурний
розвиток людства, можна прослідкувати процеси становлення світоглядних ідеалів, їх кризи (в
процесі глибшого пізнання світу людиною змінюються і її (людини) вимоги до нього) та становлення
нових ідеалів. Світоглядний ідеал, сенс життя знаходить своє втілення у формах суспільно-
історичних типів культури.