НЕ 1.5.

СТРУКТУРА І ФОРМИ ПІЗНАВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

План

1.Поняття об`єкта і суб`єкта пізнання.

2.Детермінація процесу пізнання
3.Відображувальний і комунікативних характер процесу пізнання
4.Чуттєве і раціональне у пізнанні, їх єдність
5.Пізнання як творче відображення дійсності

Література

1.Відповідні теми з підручників та посібників філософії.

2.Касавин И.Т., Сокулер З.А. Рациональность в познании и практике. – М., 1989.
3.Коинин П.В. Гносеологические и логические основы науки. – М., 1974.
4.Крымский С.Б. Культурно-экзистенциальные измерения познавательного процесса // Вопросы
философии, 1998, №4.
5.Лекторский В.А. Субъект, объект, познание. – М., 1980.
6.Практика и познание. – М., 1973.
7.Тихонов А.А. Гносеологическое отношение: статус и структура // Философские науки. 1991, №1.
8.Степин В.С. Теоретическое знание. – М., 2000.
9.Хабермас Ю. Пізнання й інтерес // Зарубіжна філософія ХХ століття. – К., 1993.

1. ПОНЯТТЯ ОБ`ЄКТА І СУБ`ЄКТА ПІЗНАННЯ

Перше питання, що виникає при аналізі процесу пізнання – це що пізнається, хто пізнає і
якими засобами пізнання здійснюється – тобто, об`єкт, суб`єкт і методи пізнання.

Отже, що таке суб`єкт пізнання (S)?

У чітко вираженій формі пізнання притаманне лише людині, тобто, S пізнання є людина. Це
очевидно, як і те, що пізнає людина за допомогою свідомості і мислення. Але для розуміння суті S
пізнання цього недостатньо. Адже саму людину можна розуміти по-різному – як окремого
індивіда, члена суспільства, колективу, як істоту біологічну, соціальну, духовну (культурну). Роль
цих іпостасей людини в пізнавальному процесі різна і навіть прийнятвши ідею про взаємодію цих
якостей людини у пізнанні, усе ж залишається відкритим питання – що ж є вирішальним,
основним у пізнанні (до речі з лат. термін subjectus похідний від sub – під і jacio – кидаю, ставлю в
основу, тобто означає те, що знаходиться в основі – думка, яка вказує на активну роль суб `єкта
пізнання).
Вперше різке протиставлення S і О пізнання ми знаходимо у філософії Декарта (протяжна і
мисляча субстанції), що й відкрило шлях до усвідомлення передумов пізнавального процесу, де
центральне місце належить самосвідомості людини, її рефлексії щодо своїх пізнавальних
можливостей. Це вірно, що у пізнанні нас насамперед цікавить О, об`єктивна істина, але якщо ми
це не усвідомлюємо, не даємо звіт у цьому знанні і тому, що ми це знаємо, то весь процес
пізнання втрачає смисл. Згадаймо у зв`язку з цим Сократове “я знаю, що нічого не знаю…”, і, як не
парадоксально, але це веде до мудрості. Проте, якщо ми це положення абсолютизуємо, тобто,
зведемо S до свідомості і самосвідомості, то ми так чи інакше змушені будемо виводити з них і О
пізнання, і весь пізнавальний процес, а отже - суб`єктивізувати істину. Це і має місце в
суб`єктивному ідеалізмі, який дійсно не доходить до об`єктивно-істинного знання, а весь
пізнавальний процес замикає сферою свідомості.
Здавалося б, виходом з цієї ситуації було б:
а) зведення S до суспільної свідомості, що має місце у Гегеля. Але і тут ми ще не
виходимо до об`єктивної дійсності, просто вона тут ставиться в залежність від цієї свідомості. Так
у Гегеля суспільна свідомість=Бог=Абсолютна ідея є і S і О пізнання, а весь пізнавальний процес
зводиться до самоусвідомлення духом самого себе.
 2

б) зведення S до індивіда, конкретної людини, як це було в матеріалізмі 17-19 ст. Згідно

такого підходу, індивід від народження (по природі) має всі пізнавальні здатності, він і є
справжнім S пізнання. За всіх переваг, таке розуміння має і свої недоліки, бо, по суті, перетворює
процес пізнання на психологічне відображення дійсності, воно не забезпечує, не доводить
всезагально-необхідного характеру знання, його обгрунтованості, не дає відповіді на питання про
природу пізнавальних засобів.

Не заперечуючи ролі свідомості у пізнанні, природних задатків індивідів пізнавати

предмети, усе ж в розумінні S пізнання потрібно виходити з більш широкого контексту, в якому
розкривається і формується пізнавальна діяльність людини. Йдеться насамперед про те, що
пізнавальна діяльність генетично і функціонально залежить від того, наскільки людина
виступає S практичної діяльності, включена в систему соціальних зв`язків, засвоїла в
процесі соціалізації різні способи діяльності, в т.ч. і пізнавальної, тобто оволоділа методами,
принципами, ідеалами, нормами пізнання, світоглядно-методологічним інструментарієм,
стилем мислення, мовою науки, мовою естетичних і моральних оцінок тощо. Людина як S
пізнання є практично-діюча, соціальна істота, яка реалізує свої пізнавальні можливості в наукових
колективах, суспільстві в цілому. Це дозволяє їй зберігати авторство на свої наукові відкриття. В
свою чергу S пізнання виступає і суспільство на конкретно-історичному етапі свого розвитку, яке
реалізує процес пізнання через діяльність наукових колективів і окремих вчених.
Тому S пізнання є діалектична єдність індивідуального (вчених), особливого (наукових
співтовариств) і загального (суспільства в даних історичних умовах). В тій чи тій пізнавальній
ситуації роль цих підсистем є різною.

В розуміння об`єкта пізнання (О) також існують крайнощі.

Поставити його у повну залежність від S пізнання, його свідомості, або ж абсолютно
протиставити його S як деяку натуральну даність, що лише гідна спогляданню як і вся об `єктивна
реальність?
Опосередкованість О суб`єктом (його свідомістю), звичайно, має місце – але важливо
правильно зрозуміти цю опосередкованість як предметно-практичну, при якій О існує сам по собі,
але пізнається суб`єктом лише будучи втягнутим у сферу практичної діяльності людини.
Ігнорування цього положення веде до т.зв. теорії принципової координації (Р.Авенаріуса),
основним принципом якої є “немає О без S”. Насправді будь-який предмет існує сам по собі, але
О пізнання він стає саме завдяки практичній, отже, пізнавальній взаємодії із S.
Не витримує критики також ототожнення О з об`єктивною реальністю: остання –
безмежна і безкінечна, О же має цілком конкретний характер. О – це лише той фрагмент
об`єктивної реальності, який практично перетворюється людиною і завдяки цьому пізнається. Тут
треба мати на увазі і таке: часто О ототожнюється з предметом. Це невірно. Поняття предмет
(скажімо, предмет науки) слугує для вираження специфіки предметності тієї чи іншої науки
в її відмінності від інших наук. ^ Предмет математики відрізняється від предмета біології чи
історії.
О пізнання – це те, що пізнається в предметі. Так, людина є предметом багатьох наук,
кожна з яких виокремлює в ньому свою об`єктну сферу. Так, звичайний камінь виступає О
пізнання по-різному для геолога і хіміка, фізика і етнографа, скульптора і будівельника. Той чи
інший предмет як О пізнання виступає для S не в чистому вигляді, не абстрактно, а
соціально-практично, у формах діяльності, мови і знань (зокрема, методів пізнання, логічних
категорій). О пізнання можуть бути явища, речі, процеси природи і суспільства, історії і культури,
зовнішнього і внутрішнього світу людини. ^ Електрон (поле) існував завжди, але О пізнання він
став лише у кінці 19 ст.

Сказане вище про різну (предметно-практичну і соціально-історичну) опосередкованість О

пізнання вимагає своєї конкретизації стосовно теоретичного пізнання, де така опосередкованість
не є очевидною і прямою. На цьому рівні пізнання вона має переважно логічний характер. Її суть в
тому - що на рівні теоретичного пізнання О має умовний, абстрактно-ідеалізований характер, він
набуває форми певних конструктів, ідеальних моделей, які, проте, не є витвором фантазій S: вони
створюються внаслідок абстрагування, ідеалізації, моделювання, формалізації, внаслідок чого
 3

об`єктивні властивості емпіричних об`єктів постають немов-би в чистому, рафінованому вигляді

сутнісних ознак цілого класу цих об`єктів (^ всі геометричні фігури, модель парової машини). Це
дозволяє пізнанню (мисленню) рухатися у сфері мисленних побудов, припущень, мисленних
експериментів з наступною емпіричною перевіркою одержаних знань. Оперування наукою такими
О є показником її зрілості і розвитку.
І нарешті, про О сучасної науки. Вони є дуже специфічні: це О мікросвіту, макросвіту і
мегасвіту; системні О, такі, ^ як комплекси “людина-техніка”, “людина-природа” тощо; це
дослідницькі системи (^ космічні), де людина є одночасно і S і О пізнання. Все це вимагає досить
складних інструментів пізнання сутності таких об`єктів.

2. ДЕТЕРМІНАЦІЯ ПРОЦЕСУ ПІЗНАННЯ

Процес пізнання як взаємодія S і О з метою отримання достовірної інформації про О

опосередкований багатьма зовнішніми і внутрішніми чинниками, які умовно можна об`єднати в
клас практичних, соціокультурний і логіко-гносеологічних детермінантів пізнання. Вони по-
різному впливають на О і S, пізнавальне відношення між ними та істину.
В розумінні цього впливу в 30-х рр. ХХ ст. в епістемології сформувались й існують дотепер
2 протилежні концепції – екстерналізму та інтерналізму.
Представники естерналізму (Дж.Бернал, Дж.Холдейн, марксисти, а в сучасних умовах –
постпозитивісти) вважають, що пізнавальна діяльність детермінується переважно зовнішніми
умовами (“соціальним замовленням”, “економічними умовами”, “культурно-історичним
контекстом” та ін.), які визначають динаміку науки, структуру знання та їх перспективи. За такого
підходу епістемологія зближується із соціологією науки.
Інтерналісти (Койре, А.Р.Холл, П.Россі та ін.), навпаки, звертають основну увагу на
внутрішню логіку пізнавального процесу (виникнення наукових ідей, розв`язання проблем,
еволюція інтелектуальних традицій), а зовнішні фактори можуть (в залежності від умов) або
прискорювати, або ж гальмувати імманентний розвиток пізнання.
На наш погляд, ці 2 методологічні установки в дослідженні детермінації процесу
пізнання мають 2 різних об`єкта:
екстерналізм розглядає пізнання, науку в цілому, як соціальний інститут, що зазнає
впливу історичних, економічних, політичних, ідеологічних чинників, які селективно впливають на
логіку науки, актуалізуючи ті чи ті її проблеми;
інтерналізм же розглядає пізнання (науку) як спеціалізований вид діяльності (або ж
систему знання), в лоні якої відбувається постановка і розв`язання наукових проблем. Це більш
адекватний погляд на пізнання, ніж за першого підходу, адже пізнання, це насамперед,
інтелектуальна діяльність по осмисленню фактів, обгрунтуванню гіпотез, розв`язанню проблем,
формулюванню законів, побудові теорій і т.д., за якої зовнішні фактори так чи інакше повинні
переводитись у внутрішній план пізнання – цього вимагають принципи гомогенності
(однорідності) і замкнутості “поля” науки. Зовнішні фатори можуть так і залишатись зовнішніми
(як спонукальні причини) щодо пізнання, а можуть бути об`єктом пізнання і інтелектуально
“зніматись” у його логіко-гносеологічних процедурах. Так чи інакше ми повинні з`ясувати
детермінуючу роль як зовнішніх, так і внутрішніх факторів пізнання.

1. Предметно-практичні детермінанти (охоплюються категорією практика).

Найповніше це птання висвітлено у марксизмі, що й дозволило подолати споглядальний
характер попередньої епістемології і філософії в цілому. Марксизм виходить з того, що практика є
основою, рушійною силою, метою пізнання і критерієм істинності знань. Прагматизм же, який
також розробляє цю проблему, взагалі зводить все пізнання і знання до його практичної
ефективності. Згідно марксизму, практика у загально-світоглядному плані є характеристикою
власне людського способу буття у його відмінності, скажімо, від існування тварин. У цьому плані,
практика – це предметно-перетворююча, соціально-історична і свідома діяльність людей,
основним змістом якої є творче перетворення природи, суспільства і самої людини. Тут практика
виступає як інтегратор всіх форм (не лише пізнання) людської діяльності, ядром якої є праця,
матеріальне виробництво. Людське життя в усіх його проявах (сфері виробництва, політики,
управління, пізнання, етичних, естетичних та релігійних відносин) є по суті практичним.
 4

В контексті пізнання практика виступає не стільки у цьому широкому значенні, скільки у

специфічно гносеологічному плані як основа, рушійна сила, мета пізнання і критерій істини. Тут
відношення практика-пізнання, практика-пізнавальні засоби, практика-теорія виступає у формі
“основа-обгрунтоване”, “головне-похідне”, “умова-обумовлене”, тобто, як єдність
протилежностей. При цьому пізнання генетично і функціонально зв`язане з практикою в тій мірі, в
якій сама практика, здійснюючись в руслі об`єктивних властивостей, зв`язків і законів світу,
вимагає для свого здійснення і підвищення ефективності пізнання і знання цих об`єктивних
реалій. В свою чергу, пізнання (знання) не може бути успішним, якщо воно не буде так чи інакше
спрямоване на практику, на її об`єктивність і потреби. Усе ж вирішальним в цій протилежності є
практика, а похідним – пізнання.
У гносеологічному аспекті практика є основою пізнання, оскільки вона сприяє формуванню
пізнавального відношення, становленню S, виділенню чогось в якості О, на основі практики
формуються пізнавальні здатності людини (її чуттєвість, розсудок, розум, пам`ять, воля, уява),
пізнавальні засоби (понятійно-категоріальний аппарат, логічні закони, методи пізнання,
парадигми, стиль мислення). Розвиток практики сприяє виникненню диференціації і розвитку
науки, а також кокнкретизації самої практики у формі експерименту, спостережень, досвіду, які
слугують безпосередньою основою пізнання, як і весь його технологічний базис.
Практика є рушійною силою пізнання через те, що пізнання виникає і розвивається під
впливом потреб практики, інтересів її S, про що, зокрема, свідчить виникнення геометрії,
астрономії, медицини, теорії управління. Як писав Ф.Енгельс, якщо у суспільстві виникає технічна
потреба, то вона рухає науку вперед більше, ніж десяток університетів.
Потреби оновлення суспільства викликали до життя різні суспільні теорії та концепції.
Рушійна сила практики щодо пізнання особливо проявляється в сучасних умовах НТР,
загострення глобальних проблем, альтернатив історичного розвитку. Справа в тому, що сучасна
практика досягла такого рівня, такої складності і проблематичності, що вона не може успішно і
гуманістично розвиватися без знання людини і світу. Тут осоливо проявляється роль практики як
мети пізнання. Пізнання (знання) може або безпосередньо “обслуговувати”ті чи інші види
практики, або ж опосередковано – шляхом створення відповідних рецептів, програм, моделей у
формі випереджаючих саму практику теорій. Без такого пізнання “на випередження”, що особливо
характерне для фундаментальних досліджень, не виникли б кібернетика, біотехнології,
мікроелектроніка, космонавтика та ін.

2. Розкриваючи вплив соціокультурних умов на пізнання, зауважимо, що культура

(матеріальна і духовна) є міра розвитку людини, її сутнісних сил, що розглядаються з т.зору
критеріїв гуманізму. Культура – це власне штучне вирощування, культивування людського у
людині, це міра гуманізму в людських стосунках і суспільстві в цілому. “Візитні картки” культури
дуже різні – знаряддя праці, сам зміст (механічний чи культуротворчий) праці, ціннісні норми,
традиції, звичаї, знакові системи тощо. Через те й визначення культури дуже різні.
Культура – це сукупність технологій (1), це творче в людській діяльності (2), це система
духовних цінностей (3), це певні семіотичні системи (4), культура – це належне в поведінці
людини та ін. Елементом культури є також пізнання, адже воно також як феномен культури є
мірою, масштабом, показчиком розвитку (інтелектуального) людини. Щоправда, іноді культуру і
пізнання (знання) протиставляють на тій підставі, що вони в деяких моментах різновекторні.
Культура більше спрямована на людську суб`єктивність, духовність, пізнання – на об`єктивне,
суще; культура заснована на оцінках, пізнання – на істині.
Соціокультурна детермінація пізнання дуже різна і неоднорідна. Високий пієтет перед
культурою ще не є підставою для висновку про суцільно позитивний вплив культури на пізнання.
Скажімо, культура на зламі рабовласництва і феодалізму з її орієнтацією на містичне аж ніяк не
впливала позитивно на розвиток пізнання (хоча у 2-3 ст. уже були логіко-гносеологічні передумови
виникнення сучасного типу науки). Подібним було відношення до наукового пізнання з боку
пануючої релігійної культури в епоху Середньовіччя. І лише з 17 ст. спостерігається позитивний
вплив культури на пізнання, який доходить в кінці 19 – поч. 20 ст. до різких суперечностей між
ними: вчені починають говорити про “дві культури” – сцієнтистську (технократичну) і
гуманітарну.
Якщо ж розглядати це питання в логічному плані, то вплив культури на пізнання
здійснюється через:
 5

1. Систему оцінок, які можуть сприяти або гальмувати процес пізнання (пізнанню сутності
О може передувати його оцінка як значущого чи незначущого для людини чи суспільства);
2. Пануючі в тій чи тій культурі цінності (якщо в культурі відсутня цінність науки, то
наукове пізнання є проблематичним, про що, зокрема свідчить високий статус науки в Західній
цивілізації і відносно низька оцінка її в Східних цивілізаціях, де перевага віддавалась етиці і
естетиці);
3. Такі соціокультурно насичені позагносеологічні утворення як світогляд, картина світу,
ментальність, стиль мислення, ідеологія та ін.
В свою чергу розвиток пізнання суттєво впливає зворотньо на культуру, її сцієнтизує.
У цьому впливі є позитивні і негативні моменти, але це окреме питання.

3. Логіко-гносеологічні детермінації пізнання. Це вплив на пізнання його ж структурних

елементів і форм, тобто це внутрішня самодетермінація пізнавального процесу. Будь-які зовнішні
детермінації пізнання переломлює, “переплавляє у своєму горнилі”, внаслідок чого ці
детермінанти постають як емпіричні факти, наукові проблеми і гіпотези, і, зрештою, теорії.
Завжди існує внутрішня наступність, свого роду наукова традиція у постановці і розв `язанні
проблем, засобах пізнання (методах, поняттях, категоріях), парадигмах, методологічних
установках, стилях мислення, ідеалах і нормах пояснення тощо. Без цих традицій не було б
наукових співтовариств, наукових шкіл, і зрештою, приросту нового знання. Саме на таку
неперервну детермінацію пізнання звертають увагу представники кумулятивізму в науці, згідно
з яким розвиток знання відбувається як неперервне і поступове накопичення знання,
додаток до попереднього знання нового (нових емпіричних фактів, дедуктивних висновків і
теоретичних положень). За такого підходу ігнорується момент якісних стрибків в розвитку знання,
елімінація старого, хибного знання, поява нових методологічних принципів і стандартів
пояснення. Останнє отримало своє узагальнення у сучасному постпозитивізмі у вигляді тези
про неспівмірність теорій.

Загалом же, в розвитку пізнання має місце системна детермінація, в якій в тих чи тих умовах
і стадіях пізнання домінуючим є той чи інший детермінант (або їх сукупність), який позитивно чи
негативно впливає на процес пізнання.

3.ВІДОБРАЖУВАЛЬНИЙ І КОМУНІКАТИВНИЙ
ХАРАКТЕР ПРОЦЕСУ ПІЗНАННЯ

Процес пізнання реально здійснюється як відношення:

- S-О;
- S-S;
- відношення S до самого себе, усвідомлення ним своїх пізнавальних здатностей і
можливостей.
Цей процес опосередкований предметами-посередниками, які втілюють в собі особливості
соціально-практичних, культурних, і звичайно, пізнавальних умов пізнання.
Тобто, здійснюючи пізнавальну діяльність, S одночасно повинен виконувати функції:
-відображення властивостей О в тій мірі, в якій цей О проступає у формає діяльності і
наскільки це дозволяють пізнавальні засоби;
-освоєння S суспільно-вироблених предметів посередників (методів пізнання, способів
функціонування експериментальних установок, категоріального ладу мислення, мови науки,
ідеалів і норм пояснення), яке можливе лише за умови включення S в живий комунікативний
зв`язок з іншими людьми-сучасниками і попередніми поколіннями.
S відображає О не прямо, не дзеркально, не механічно, а творчо, активно – в залежності від
особливостей даності О в пізнавальному досвіді, від особливостей нервової системи S, від
особливостей предметів-посередників, від міри включення S в комунікативний зв`язок з іншими
людьми, насамперед, в наукове співтовариство.
І хоча кінцевою метою діяльності S є пізнання предметних властивостей О – досягнення
об`єктивно-істинного знання – досягти цього можна лише за умови свідомого засвоєння
суспільно-вироблених пізнавальних засобів-посередників і вміння свідомо ними користуватися.
(Хоча зрештою посередники виступають засобом, а не метою пізнання).
 6

^ Не можна сучасному спеціалісту з фізики вивчати фізичні явища без засвоєння фізичних
понять, законів, теорій, вміння проводити експеримент, пдже саме в них (а також мові,
технологіях) опредметнені, об`єктивовані досягнуті на попередньому етапі пізнання смисли,
значення, норми та еталони пізнання. Це засвоєння здійснюється на ранніх етапах генези
інтелекту за допомогою сумісно-розділеної діяльності (разом із вчителем, наставником,
репетитором, вихователем), згодом – під час навчання в освітніх закладах, роботи в дослідних
лабораторіях тощо. І хоча на рівні високорозвиненого (теоретичного) інтелекту безпосередній
зв`язок між практичною діяльністю, пізнанням і комунікацією розривається, усе ж будь-яка
пізнавальна діяльність за своїм механізмом має соціально-опосередкований і комунікативний
характер.
Але головним в пізнавальній діяльності все ж виступає її відображувальний характер,
опосередкований зазначеними вище посередниками. Отже, основними моментами в
розумінні пізнання є:
1. Пізнання – це відображення об`єкта суб`єктом. Відображення – це відтворення
особливостей (структурних, функціональних) однієї системи в іншій в процесі їх взаємодії.
Відображення є атрибутом матерії, у природі воно має відносно пасивний, механічний,
матеріальний характер і проявляється у формі матеріальних образів, змін структури, поведінки
тварин. Підвищення рівня організації матеріальних систем супроводжується підвищенням
активності відображення і з виникненням вищої нервової діяльності воно набуває ідеально-
образного характеру.
2. Пізнання як відображення – це ідеальне відтворення предметних властивостей О у
свідомості S. Це відображення може мати будь-яку ідеально-образну форму – відчуття,
сприйняття, уявлення, емоції, пам`ять, воля, розсудок, розум, поняття, закони, теорії, концепції
(знання завжди є єдністю чуттєвого і раціонального). Всі вони мають предметну віднесеність,
тобто, свій праобраз (прототип).
3. Пізнання – це відображення активне, вибіркове і творче. Така суб`єктивна особливість
пізнання є не перешкодою, а навпаки, необхідною умовою адекватності відображення О.
4. Нейрофізіологічною основою пізнавального відношення є діяльність кори головного
мозку, різні ділянки якої “відповідають” за специфічні функції: ^ сприйняття просторових чи
часових характеристик О, слухові чи зорові відчуття, сприйняття і переробка інформації,
розробка плану дій. Однак і практична діяльність, і діяльність мозку є лише матеріальною основою
пізнавального відображення, яке завжди спрямоване на сам О, а не на цю основу. Знання – як
результат пізнання – завжди має ідеальну природу.
5. Пізнавальний образ – об`єктивний за змістом і суб`єктивний за формою. Головне в ньому
– та інформація, яка поступає від О. Цей образ змінюється в тій мірі, в якій змінюються умови
його конституювання. Він є результатом діяльності людини і одночасно активно зворотньо
впливає на неї, виконуючи відображувальну, оціночну, цілепокладаючу і регулятивну функції.
6. На високих теоретичних рівнях пізнання як відображення проникає в сутність предметів,
оперуючи абстрактними об`єктами, ідеалізованими моделями. На цьому рівні воно втрачає
безпосередній чуттєвий зв`язок з конкретними об`єктами і, випереджаючи практику, може
створювати її ідеальні моделі, які згодом втілюються в життя і нові технології. Створення таких
випереджаючих моделей – важлива функція сучасної науки.

4.ЧУТТЄВЕ І РАЦІОНАЛЬНЕ У ПІЗНАННІ, ЇХ ЄДНІСТЬ

Ці моменти (чи компоненти) структурують процес пізнання, забезпечують його змістовність

на шляху до істини.
Говорячи про чуттєве у пізнанні, зауважимо, що мова йде про суттєві моменти: а) S
пізнання; О пізнання; відошення між ними; б) генетичних і функціональних сторін пізнання, його,
так би мовити, початку і кінця. Чуттєвість характерна для S пізнання – індивідного, колективного
чи суспільно-історичного, бо ж так чи інакше пізнають тілесні, предметно-діючі люди, що
отримують первинну інформацію про світ завдяки своїй чуттєвості: органам зору, слуху, нюху,
дотику … Чуттєвість характерна також і для О пізнання, яким може бути будь-який предмет чи
явище дійсності. Навіть в тому випадку, коли йдеться про ідеалізовані об`єкти, вони часто
набувають вигляду матеріальних моделей чи певних графіків, схем тощо. Що стосується чуттєвих
моментів у відношенні S і О, то тут є 3 види чуттєвості:
-та, що йде від S
 7

-від О
-і, звичайно, сама практична діяльність.

Що собою являє чуттєва сторона пізнання і що вона в ньому забезпечує. Якщо коротко,
то:
1. Чуттєвість є початковим етапом процесу пізнання у онто-філогенезі;
2. Завдяки чуттєвості ми засвідчуємо саме об`єктивне існування предметів і явищ дійсності,
їх незалежність від свідомості, їх матеріальність, що проявляється, зокрема, у тому, що ми
відчуваємо опірність цих О, їх властивості, і ми змушені враховувати все це у своєму житті, в т.ч.,
й у пізнанні.
3. Чуттєвість створює фундамент процесу пізнання, вона постачає ту первинну інформацію,
яка є основою для різних форм мислення, методів пізнання і раціональних висновків, забезпечує
його предметність і прив`язаність до О знання.
Зауважимо, що чуттєве пізнання є моментом предметно-практичної взаємодії S і О. Воно
вплетене у цю взаємодію і передбачає активність органів чуття, нервової системи, мозку людини,
внаслідок чого ми отримуємо інформацію про О. Сучасними біологічними науками накопичено
великий матеріал про залежність адекватності чуттєвого відображення від стану нервової системи.
Так, з т.зору “інформаційної здатності” на першому місці знаходиться зір і тактильні відчуття,
потім – слух, смак, нюх. Розкрито центри у мозку, які “відповідають” за переробку чуттєвих
даних: у потилиці кори головного мозку – “центр” зорових відчуттів; в тім`ячку - тактильних
відчуттів, у скроневих – центр слуховних відчуттів, задня частина частина, в основному,
“переробляє” інформацію, передня – подає сигнал чи інструкцію діяти, лобні долі забезпечують
порівняння ефекту дії із задумом.
У людини чуттєвість опосередкована раціональністю, мисленням, теорією. Чуттєве
відображення є моментом еволюції природи, тому його можна інформаційно вивчати на ЕОМ.
Формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття, уявлення. Зауважимо, що:
- уже на рівні відчуття відбувається якісний стрибок від матеріального об`єкта до факту
свідомості – ідеального образу. Відчуття – це суб`єктивний образ об`єктивного світу;
- “суб`єктивний” тут означає належність образу суб`єкту, його залежність від нервової
системи, а також, що це суб`єктивно-ідеальна, образна форма відображення;
- водночас це відображення об`єктивно існуючих предметів, а не стану нервової системи;
- якщо чуття дають нам окремі властивості О, то сприйнятт їх синтезує в образ цілісного
О (у горизонті “життєвого світу”), тобто, відчуття є активне і творче.

Специфічною формою чуттєвого відображення є різні емоції (переживання, пристрасті,

стреси, гнів, страх, любов, ненависть, симпатія, антипатія, задоволення).
До “первинних” О можна віднести ^ фігуру, вагу, до вторинних – колір, запах тощо.
Сукупність різних форм чуттєво-образного відображення називають нерідко досвідом,
емпірією, які по-різному інтерпретують сенсуалізмом і емпіризмом.
Раціональне у пізнанні – це форма опосередкованого відображення дійсності, зв`язана з
абстрактним мисленням, його здатністю проникати у сутність речей і узагальнювати знання у
формі різних законів, теорій, концепцій. Формами (логічними) раціонального мислення є
поняття, судження і умовиводи. Це – вища форма відображення дійсності і саме вона є власне
людським пізнанням. S при цьому широко послуговується процедурами аналізу і синтезу, індукції
і дедукції, абстрагування, ідеалізації, формалізації, широко використовується поняттійно-
категоріальний аппарат, мова символів і т.д. І хоч тут спостерігається відхід від О, але насправді
відбувається заглиблення у його сутність, і S постійно утримує у своїй свідомості його типові,
сутнісні, необхідні зв`язки.
Знання виростає з чуттєвого досвіду, воно апостеріорне, а не апріорне. Воно біологічно не
наслідується, а продукується в соціальному, предметно-практичному досвіді (еволюційна
епістемологія). Засвоюючи цей досвід, S разом з мовою, поннятійно-категоріальним апаратом
засвоює знання. У цьому плані знання є єдністю безпосереднього, чуттєвого і опосередкованого
(соціального). Не існує абсолютно безпосереднього знання, оскільки навіть прості відчуття
опосередковані практикою, нервовою системою, експериментом, умовами. “Безпосередність” тут
означає те, що ми маємо спораву з О, даним у відчуттях. Але знання є синтезом чуттєвості з
логічною формою мислення, отже, воно є опосередкованою формою відображення. На жаль, в
нашій літературі іноді спотворено уявляють єдність чуттєвого і раціонального, говорячи про
 8

чуттєвий і раціональний ступені пізнання. Це не ступені, а взаємозв`язані моменти, сторони

цілісного процесу пізнання. Відчуття і сприйняття набувають форми знання лише тоді, коли
приймають логічну, раціональну форму. ^ Це дерево зелене є судженням наявного буття або
певного споглядання, яке передбачає підведення відчуття кольору під категорію якості, поняття
дерева. Про це писав ще Кант. Ототожнення знання з відчуттями веде до визнання вродженості
знання, наявності його у тварин і т.д. Чуттєве так само навантажене раціональним, як раціональне
чуттєвим. Сьогодні людські чуття стали теоретиками. ^ Як говорив Фауст, “теория, мой друг,
суха, но вечно зеленеет древо жизни».
Сенсуалізм виводить все знання з відчуттів або сприйнять. Сенсуалізм поділяється на
ідеалістичний та матеріалістичний, що не вирішує проблеми – а що ж стоїть за відчуттями – О чи
суб`єктивні дані?
Односторонній сенсуалізм – це емпіризм (вичерпує весь зміст знання чуттєвим досвідом),
що неодооуінює роль теорії, мислення. Їх прояв – це антисхоластика у 17-18 ст., а з 19 ст. він
починає гальмувати наука, виступає проти світоглядно-методологічної ролі філософії.
Раціоналізм (розум, мислення) – абсолютизує роль абстрактного мислення, його активність в
ущерб досвіду, який раціоналісти зводили до “поштовху” або “прикладу” – інтуїтивізм, апріоризм,
ірраціоналізм. Ці напрямки є абсолютизацією окремих моментів пізнання. Але знання є єдністю і
чуттєвості, і розуму.
Реально процес пізнання здійснюється генетично: від споглядання до раціональних
висновків; функціонально: від абстрактного до конкретного (чуттєвого і як єдності різноманітного
на рівні сутності). Сказане, проте, не означає, що у пізнанні відсутні якісні ступені чи рівні
пізнання, якими є емпіричний і теоретичний рівні.

5. ПІЗНАННЯ ЯК ТВОРЧЕ ВІДОБРАЖЕННЯ ДІЙСНОСТІ

Пізнання не виконувало б своїх функцій, якби лише механічно копіювало дійсність (старий
матеріалізм), воно завжди є відображенням реальності як діалектичної єдності дійсності і
можливості (її виду), тобто, відображенням загального.
Згадаймо полеміку в середньовічній філософії між реалістами та номіналістами, де ті, іті
мали рацію, і водночас помилялися. Номіналісти стверджували, що загальне – це лише ім`я
одиничних існувань (предметів), а реалісти стверджували, що загальне (^ дерево взагалі) існує
подібно до одиничного, тобто реально.
Лише та свідомість, яка відображає дійсність у формах практики, отже виявляє чуттєво
існуюче і його повторюваність у минулому, теперішньому і майбутньому, здатна відобразити
загальне. Але як ми це схоплюємо? – У мові, яка є матеріальною дійсністю думки. У мові у
згорнуто-ідеальному вигляді існує безліч можливостей, безліч значень і смислів, і вчений (S
пізнання) має справу не з самими можливостями, а з їх мовно-ідеальним вираженням, програючи їх
(це ідея герменевтики, Гайдеггера, постструктуралізму і взагалі філософії ХХ ст.).
Дійсно, як ми можемо пізнати минуле, як не через мову, текст (мовний, культурні
пам`ятки), але все це треба вірно витлумачити, інтерпретувати, зрозуміти, надати смислу (^події
минулого батьки і діти тлумачать по-різному) – а оновлення смислів - це і є суть герменевтики.

Творчість відображається у міфі (антропоморфізм), у науковій картині світу (^ механіцизм,

гуманістична картина світу сучасності), в діалектиці істини (абсолютного і відносного, створення
картин минулого і майбутнього (віртуального світу, схем практики).
Творчість пізнання проявляється у генетичному, змістовному і функціональному плані.