Тема 1.

ФІЛОСОФІЯ, КОЛО ЇЇ ПРОБЛЕМ І РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ

1. Поняття світогляду, його походження, сутність та структура.
2. Історичні типи світогляду.
3. Філософія як форма суспільної свідомості. Предмет філософії, її структура та функції.
4. Проблема основного питання філософії, історичні форми його постановки і вирішення.
5. Проблема методу в філософії: діалектика і метафізика.
Одним із головних напрямків впливу філософії на людину, у який би сфері вона не працювала, є трансформація поглядів, що стихійно
склалися у людини, у ретельно продуманий, обґрунтований світогляд.
На додачу до професійних знань, навичок, ерудиції, людині важливо розуміти, що з нею відбувається, смисл і мету дій і самого життя.
Такого роду уявлення про світ і місце людини в ньому, якщо їх вдається усвідомити і навіть сформулювати, називають світоглядом. Головна
відмінність світоглядних знань від усіх інших полягає у тому, що вони відповідають на питання “навіщо, в ім’я чого здійснюється та чи інша
діяльність?”
Отже, основне питання світогляду – це питання про відношення людини до світу. Воно має декілька сторін або вимірів
1. Що первинне і що вторинне – людина чи світ? Індивід чи суспільство?
2. Чи здатна людина активно і цілеспрямовано перетворювати світ? Що, власне, включає в себе і питання, чи повинна людина це робити
(Кант)?
3. Чи здатна людина пізнавати і відображати світ? Одночасно це питання про те, чи побудований світ на основі певних принципів, законів,
які ми можемо, хоча б частково пізнати, чи у ньому панує певний таємний, ірраціональний початок.
4. Чи здатна людина задовольнити свою потребу у щасті, в осмисленому існуванні? Чи є смисл життя? Якщо є, то в чому він?
Отже, світогляд – це необхідна складова людської свідомості та пізнання. Це не просто один із елементів поряд із багатьма іншими, а їх
злагоджена взаємодія.
Світогляд – це система поглядів, настанов, оцінок, знань, переконань, уявлень, які визначають бачення, розуміння світу в цілому,
місця людини в ньому, а також життєві позиції та ціннісні орієнтації людей. Це спосіб суспільної самосвідомості людини і людства.
Структура світогляду. До неї відносять лише ті елементи психіки, які виконують світоглядну функцію: переконання, знання, цінності,
ідеали, світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння,
Світовідчуття – це чуттєве переживання, що супроводжує людську діяльність, обумовлену її переконаннями. Світовідчуття тісно
вплітаються в практичну сторону життя людини, а через практику тісно пов’язані зі світорозумінням. Характер світорозуміння впливає на
світовідчуття і навпаки.
Світосприйняття – це інтегральне ставлення людини до оточуючого світу, яке забезпечується світорозумінням, системою цінностей та
ідеалів, сукупністю переконань, світовідчуттям. Людина певним чином світ сприймає, вона приймає його як належне або заперечує як
небажане, зле, таке, що суперечить людській сутності.
Світорозуміння – це та частина знань людини, в істинності яких вона впевнена, ставиться до них з певною мірою довіри, вірить, що ці
знання істинні, й використовує їх, орієнтуючись у навколишньому середовищі при визначенні своєї поведінки в процесі активної діяльності.
У світогляді зливаються, доповнюючи один одного, емоційний досвід людей, який виявляється в їх світопереживанні, та інтелектуальний
досвід, що визначає їх світорозуміння. Світопереживання становить емоційно-психологічну сторону світогляду на рівні настроїв та почуттів.
Сюди відноситься також досвід формування пізнавальних образів світу з використанням наочних уявлень. Світорозуміння становить
пізнавльно-інтелектуальну сторону світогляду. Власне, можна говорити про два рівні світогляду - буденний (погляди, думки, смаки, уявлення
тощо, які формуються всіма людьми стихійно, неусвідомлено) і теоретичний (ідеї, концепції, теорії, які свідомо формуються теоретиками,
професіоналами)
Важливими складовими світогляду є також:
Переконання – інтегруючий елемент світогляду. Це чітке, достатньо вичерпне знання об’єкту, віра в істинність цих знань. Необхідною
умовою входження знань в переконання є вміння самостійно їх застосовувати до процесу подальшого пізнання оточуючого середовища та для
самостійної організації власної практичної діяльності. Важливою стороною переконання є така їх характерна риса як здатність особи
відстоювати свої переконання перед іншими, доводити їх істинність та справедливість. Стійкість переконань, як правило, спирається на
практичну діяльність особи, на практичний досвід. Чим переконання відрізняються від інших елементів світогляду? Переконання – це
принципи поведінки людини, в яких сплавлено воєдино і раціональну, і емоційно-ірраціональну сторону людської психіки. Переконання - це
не тільки знання, а й своєрідне емоційне переживання дійсності. Переконання індивіда – це його власна релігійність, це своєрідна “релігія”
особи.
Але основою світогляду як інтегрального утворення є знання. Знання – перевірений суспільно-історичною практикою і підтверджений
логікою результат процесу пізнання дійсності, адекватне її відображення у свідомості людини у вигляді понять, суджень, теорій. Вони можуть
бути повсякденно-практичними, професійними, науковими, істинними чи неістинними.
Цінність – категорія, що вказує на людське, соціальне і культурне значення певних явищ дійсності. По суті вся багатоманітність предметів
дійсності може оцінюватись у плані добра і зла, істини і неістини, краси і потворності, припустимого і забороненого, справедливого і
несправедливого тощо. Цінність - це не саме знання по собі і не сам об’єкт по собі. Для людини об’єкт виступає як цінність в сукупності зі
знаннями про нього. В результаті практичного та інтелектуального освоєння реальної дійсності в людській свідомості поступово складається
ціла система цінностей, які входять до світогляду.
Ідеал – це образ досконалості якогось явища, дії чи відношення, який уявляється людиною як належне, бажане. Він частіше всього
виступає у вигляді загальних уявлень, досить складно поєднуючи в собі риси різних образів, ці образи часто перекомпоновані логічним
аналізом, а інколи і фантазією. Як цінності, так і ідеали в свідомості формують систему. Ці дві системи активно впливають на визначення
людиною своєї поведінки
Віра – світоглядна позиція і одночасно психологічна установка?, що включає в себе прийняття певних тверджень і рішучість.
Дотримуватись їх всупереч сумнівам. Кант: віра – позиція розуму, що приймає те, що логічно не доказується, але є необхідним для
обґрунтування морального імперативу.
Віра – історично практично вироблена настанова (установка) людської свідомості на сприйняття уявної реальності як дійсності, вірогідно-
істинного знання як достовірного і переживання їх відповідним чином.
Історичні типи світогляду
1. Міфологічний світогляд виникає в епоху формування родового ладу, коли із природи виділяється не окрема людина, а рід, родова
самосвідомість людини. За сучасними уявленнями, міфологія (від давньогрецьк. «міф» — «переказ») — це низка фантастичних історій, в яких
зафіксовано уявлення, а не знання справжніх причин, первісних людей про світ.
Міфологія — система поглядів, заснована не на теоретичних доказах і міркуваннях, а на емоційно-художньому переживанні навколишнього
світу. Основні риси міфологічної свідомості:
1) Синкретичний характер: єдність світовідчуття і світорозуміння, знань, вірувань, художньої діяльності тощо.
2) Конкретно-чуттєвий характер, тісний зв'язок із природою, сприйняття її як живої, мислячої істоти. перенесення характеристик людського
роду на природу, людина емоційно відчувала світ як своєрідного людського двійника. Звідси – не причинне пояснення дійсності, а
доцільність.

1
3) Описовий та індивідуалізований підхід до подій, явищ процесів: замість того, щоб роздумувати про сутність явищ, пояснюючи і
узагальнюючи, первісна людина про них просто розповідала.
4) Ототожнення образа і предмета, слова і предмета, суб’єктивного і об’єктивного, внутрішнього і зовнішнього, частини і цілого та уявлення,
що “все у всьому”.
5) Між природою і людьми – (боги) духи. Але вони є не надприродними, а особливими природними істотами.
6) Уявлення про циклічність часу: ідеал – це минуле. Хоча є і уявлення про майбутнє, але воно ніби змикається із минулим.
Отже, смисл міфології – пояснити походження світу і його розвиток. Світ виникає не з порожнечі, а із реального початку – хаосу. В цьому
розумінні, міфологія не ідеалістичний, хоча і фантастичний світогляд.
Причини існування міфології. Міфологічна свідомість проіснувала тривалий час з двох основних причин:
- вона відповідала конкретно-чуттєвому характеру мислення первісної людини, здатної, подібно до маленької дитини, лише споглядати
навколишню дійсність, а не осмислювати її на теоретичному рівні за допомогою абстрактно-логічного мислення;
- вона органічно поєднувалася з особливостями функціонування первісного суспільства, архаїчної соціальної організації, заснованої на
замкненому колі табу, законів і звичаїв, такого ж незмінного, як схід і захід сонця, зміна часів року, які підлягають безумовному
виконанню і ніколи критично не осмислюються.
Історична доля міфології. З появою філософії міфологія почала відсуватися на задній план. Але у ХІХ-ХХ ст. має місце феномен
«відродження міфології» — у вигляді історичних, рекламних міфів і міфів засобів масової інформації. Головна відмінність сучасної міфології від
давньої—її усвідомлений характер.
2. Релігійний світогляд характеризується виділенням індивіда із суспільства і одночасним віддаленням його від природи. Зосередження
його на своєму внутрішньому світі. Особливості:
1) Віра у надприродне, в існування Вищої сили, що стоїть над законами матеріального світу і не підкоряється їм.
2) Остаточне розділення матерії і духу (бог – духовна сутність), панування духовного над тілесним (надприродне = духовне).
3) Ідея рівності всіх людей перед богом.
4) Ідея майбутнього (час розпрямляється): спасіння, царство боже.
5) Прилучення до колективних форм діяльності: страждання, терпіння як форма діяльності, а церква виступає у ролі посередника.
6) Неподільність віри і культу.
Отже, основне у релігійному світогляді – протиставлення матеріальної і духовної діяльності. Світ виникає завдяки фантастичному
духовному началу, а існуючий світ розглядається як дещо неповноцінне, “створене із нічого”.
3. Філософсько-науковий світогляд є новим історичним типом світогляду. Філософія замість міфологічної і релігійної картини світу
дає логічне науково-теоретичне пояснення дійсності і раціонально обґрунтовує систему духовних цінностей людини. Цей світогляд склався в
період між 800 і 200 роками до н.е. в пізніх центрах цивілізації – Китаї, Індії, Ірані, Палестині та Греції.
У філософії рано виявилися два основних комплекси проблем, що визначили напрямок філософських досліджень. Філософія
1) дає узагальнену картину світу, вивчає об’єктивне буття.
2) розробляє уявлення про людину, її призначення, про смисл життя та його цінності.
Таким чином,
- міфологічний світогляд дає фантастичну, виражену у символах картину світу,
- релігія наділяє людину вірою у надприродне і розкриває загальнолюдські моральні цінності,
- філософія (наука) озброює її точними знаннями, закріпленими у спеціальних поняттях, законах, теоріях.
Специфіка філософського знання в тому , що воно:
1) ширше будь-якого наукового експерименту. Філософське знання
- будується на гранично широкому узагальненні, джерелом якого у кінцевому рахунку є універсальний досвід людства;
- має справу з найбільш загальними категоріями і законами розвитку природи, суспільства і мислення, які діють на самому високому рівні
еволюції світу, в усіх науках і сферах діяльності людини.
2) має справу з питаннями вічними (Що таке світ? Чи може людина пізнати його? В чому сенс життя? Що таке свобода, щастя, любов тощо?)
Такі питання людство осмислює знову на кожному новому етапі і виносить нове рішення. Більше того, кожна людина, користуючись
філософським знанням, повинна самостійно розв’язувати ці проблеми, повертаючись до них неодноразово протягом життя.
3) має тенденцію до об’єктивації – втіленню в діяльності, вчинках людей, а отже таким чином і у речовому чи знаковому світі культури. При
цьому філософські ідеї можуть стати величезною не лише духовною, а й матеріальною силою, якщо будуть сприйняті людством як
переконання.
Філософія як форма суспільної свідомості.
Назва «філософія» походить від двох грецьких слів — «філос» і «софія», що у перекладі означає «любов до мудрості». Філософія — це
система теоретичних поглядів на світ у цілому і місце в ньому людини.
Предметом філософії с: 1) навколишній природний світ; 2) суспільство; 3) внутрішній світ людини. Головні ознаки будь-якої філософської
проблеми — це її абсолютність та людиновимірність. Тому іноді про філософію кажуть, що: філософія цікавиться усім. Однак філософія в
першу чергу цікавиться будь-якою проблемою тільки для того, щоб знайти відповідь на питання: «Що таке людина?»
Ознаки філософії:
1) Теоретичність — упорядкованість, системність філософського знання, використання філософією для викладу своїх поглядів особливої мови,
що складається зі спеціальних філософських понять і категорій (субстанція, буття, матерія), доказовість та аргументованість філософських
міркувань.
2) Загальність, тобто націленість на розв'язання проблем, що торкаються не окремих осіб, а всього людства, людини як представника людського
роду.
3) Вічність. Проблеми, що виявляються в центрі будь-якого філософського роздуму, актуальні, дійсні не в якийсь окремий історичний період, а
для всіх народів і у всі часи.
4) Граничність — інакше кажучи, виняткова широта і первинність філософських питань. Тільки відповівши на питання, що таке людина, можна
успішно вирішувати конкретні життєві проблеми здоров'я, сім'ї, освіти, матеріальних статків.
5) Універсалізм — прагнення до отримання знання про природу, суспільство та саму людину, виявлення найбільш загальних закономірностей,
визначення за різноманітністю і мінливістю речей і процесів в навколишньому світі єдиної, стійкої першооснови.
6) Критичність і рефлективність. Властива філософському мисленню вимога не приймати беззастережно жодної готової думки, жодної
традиції, здатність сумніватися передусім у тому, що на рівні здорового глузду видається чимось беззаперечним. Ця критичність -— не
самоціль філософії, не спосіб зруйнувати встановлений порядок речей, чи початковий момент рефлексії — вдумливого пошуку ясних і точних
підстав.
Структура філософського знання
Через всезагальність та всеохопність філософських проблем, з розвитком філософії виникла потреба у спеціалізації філософського
дослідження окремих сфер. Таким чином виникли окремі філософські дисципліни. Процес виділення філософських дисциплін розпочався ще за
античних часів завдяки давньогрецькому мислителю Аристотелю і триває до наших днів. Однак відбувається не просто поява нових галузей
філософського знання, а постійна видозміна його структури. Одні дисципліни висуваються на перший план, інші відсуваються за задній. В давнину

2
більш за все цікавилися світом, у середні віки — Богом, у Новий час — природою, у XIX ст. переважають дослідження людського суспільства і
самої людини.
Основні філософські дисципліни:
Онтологія досліджує світ у цілому та його буття. На ранніх етапах існування філософії, коли не існувало достеменних наукових знань про світ,
онтологія уявлялась як метафізика — вчення про ідеальні, надчуттєві основи буття. З переходом до Нового часу набула поширення натурфілософія
— філософія природи.
Діалектика – вчення про розвиток.
Гносеологія (епістемологія) — розділ філософії, який вивчає шляхи, можливості, способи та результати процесу пізнання.
Етика — вчення про мораль.
Соціальна філософія та філософія історії — розділ філософії, який вивчає людське суспільство, його устрій, основні закони історичного
розвитку, місце і роль людини в суспільстві.
Естетика — вчення про красу.
Аксіологія — вчення про цінності.
Логіка — розділ філософії, який займається структурами і формами правильного мислення.
Філософська антропологія — розділ філософського знання, який вивчає людину.
Історія філософії намагається встановити основні тенденції виникнення, становлення та функціонування самої філософії.
Функції філософії.
Філософія —- це форма суспільної свідомості, різновид духовної діяльності, яка виконує вкрай важливі функції для людини та суспільства.
Основні функції філософії:
Світоглядна - полягає в її здатності створювати картину світу в цілому, об’єднувати данні наук, мистецтва, практики тощо.
Гносеологічна – вивчення сутності пізнавального процесу, його загальний механізм, можливості і межі пізнання.
Методологічна – визначення способів досягнення певної мети. Мова іде про такі методи, принципи дії, які мають фундаментальне, а не
вузьколокальне значення.
Гуманістична - реалізується у гранично уважному відношенні до людини. Філософія не обмежує себе науковим підходом, а поряд із ним
культивує естетичний та етичний підходи.
Практична - полягає перш за все в її моральності, піклуванні про благо людей.
В різні часи дослідники, філософи виділяли різні функції філософії. Незважаючи на всі відмінності в цій типологізації функцій філософії
вони всі мають право на існування, оскільки філософія – одне із найскладніших явищ у духовному житті суспільства, вона дійсно виконує
дуже багато функцій, впливаючи практично на всі сфери життя людства. До вищеназваних функцій можна також додати такі як онтологічна,
аксіологічна, абстрагуюча, систематизуюча, моделююча, евристична, культурна, виховна тощо.
Основне питання філософії
Основне питання філософії – це питання про відношення свідомості (мислення, духу) до буття (природи, матерії) торкається співвідношення
двох гранично широких реальностей: - зовнішнього світу, природи в цілому і
- свідомості, яка сприймає, відображає цей світ.
Це питання має дві сторони:
1. Онтологічну: визначити початкову природу сущого, з’ясувати як співвідносяться буття та свідомість — що є первинним? Тих, хто
відстоювали думку про первинність матеріального начала (Демокріт, Гольбах, Маркс) називали матеріалістами. Ті мислителі (Платон, Гегель),
які вважали первинним духовне Начало, свідомість, ідея отримали назву ідеалістів. Представники ідеалізму вважають, що в пізнанні первинним
є ідея (дух, образ, думка), яка може мати різний характер. Або вона належить людині, суб’єкту, що пізнає і який таким чином відкриває для
себе, створює світ. Такий підхід називають суб’єктивним ідеалізмом. Або ідея належить всезагальному ідеальному початку (світовому Духу,
Загальній ідеї). У такому випадку вона має об’єктивний характер, який не залежить ні від якої конкретної людини. Такий напрямок називається
об’єктивним ідеалізмом.
2. Гносеологічну: Чи є світ пізнаваним? Чи може свідомість пізнати світ? Одні мислителі вважали його пізнаваним, хоча б у загальних
принципах (гносеологічний оптимізм). Інші висували сумніви у можливості повного чи часткового достовірного пізнання світу таким, яким він
є насправді (гносеологічний песимізм). Їх називають агностики та скептики.
Об’єктивні ідеалісти стверджують, що, оскільки первинна загальна ідея, людина може пізнавати світ лише в тих межах, в яких ця ідея
відкриється їй, тобто пізнання світу обмежене самою об’єктивною ідеєю. Суб’єктивний ідеалізм, виходячи із того, що первинна ідея, думка
суб’єкта, вважає, що у кожного є свої ідеї, уявлення, тому об’єктивної істини не існує, знання людини приблизні, ілюзорні, а те, що вважають
істиною, має конвенціональний (договірний) характер.
Наведені погляди є моністичними: в них за основу береться один початок: матерія або дух (монізм). Існує також дуалістичне вирішення
проблеми первинності: є одночасно два початки – духовний і матеріальний (дуалізм). Але у розвитку своєї філософської концепції філософ-
дуаліст неминуче буде переходити або на позиції матеріалізму, або на позиції ідеалізму. Саме тому питання про відношення мислення до
буття називають основним питанням філософії.
Діалектика і метафізика.
Філософські вчення розрізняються також за своїм методом. Метод – основний підхід до вивчення предмету дослідження. У філософії
історично склалися два методи - метафізичний і діалектичний.
Термін “метафізика” вживається як для позначення теоретичної (спекулятивної) філософії, так і для позначення філософського методу,
протилежного діалектиці. З позиції метафізики і у природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об’єкти, процеси, явища існують відокремлено,
без взаємного органічного зв’язку, вони не розвиваються. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісного
нового – “немає нічого нового під місяцем”. Метафізичний метод мислення – один із основних методів наукового пізнання. Для філософії і
природничих наук він був характерним у той період, коли усвідомлення, осмислення фактів і явищ потребувало відповіді на питання “що є
що?”, тобто коли здійснювався переважно аналіз фактів. Але абсолютизація цього методу приводить до нагромадження формальних визначень
та ігнорування взаємозв’язку та взаємообумовленості явищ і процесів, що вивчалися. На етапі синтезування знань, розробки філософських і
наукових систем метафізичний підхід є недостатнім.
Діалектичний метод на противагу метафізиці визнає універсальний зв’язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів
дійсності та розвиток її. Головні принципи діалектики – всезагального зв’язку і розвитку.
ТЕМА 2. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
Історико-філософський процес: поняття, природа, типологія.
Історико-філософський процес — процес розвитку філософської думки від давнини до сучасності. Наявність історико-філософського
процесу означає, що поступ філософських знань відбувався не у вигляді відокремлених одна від одної у просторі та часі вчень великих
мислителів, він був результатом об'єднування певних тенденцій та закономірностей.
Основними ланками історико-філософського процесу є:
- вчення певного мислителя з тієї чи іншої проблеми;
- система певного мислителя, що виробляє однакові принципи, якими пояснюються і людина, і суспільство, і природа;
- школа, яка об'єднує філософів навколо певної філософської системи;

3
 - течія та напрям — схожі підходи до вирішення принципових філософських питань, які існували у різних мислителів на різних етапах
історико-філософського процесу.
Існують різні підходи до сутності історико-філософського процесу. Основний — класичний, викладений німецьким філософом XIX ст.
Г. Гегелем: - Уся історія філософії є послідовне наближення до пізнання Абсолюту, Вищої Першооснови всього існуючого.
- Кожна наступна філософська система (школа, течія, напрям) «знімає», тобто водночас зберігає окремі елементи минулих вчень
і додає до них щось нове.
- У кожний конкретний момент свого розвитку філософія орієнтована на розв'язання найбільш актуальних для свого часу сус-
пільних проблем.
Філософія як світоглядне явище з'являється в процесі такого поділу людської діяльності, коли виникає необхідність раціонального
освоєння дійсності на найзагальнішому рівні її бачення. Хронологічно цей процес відбувається у різних країнах неодночасно. Свідченням
цього є пам'ятки культури, які підтверджують, що філософія започаткувала себе в стародавніх Єгипті, Китаї, Індії, Вавілоні, а трохи пізніше в
країнах Європи, насамперед Греції і Римі. Передумови виникнення філософії були такі:
1) стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза;
2) поява товарно-грошових відносин;
3) виникнення держави;
4) зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних установок і уявлень;
5) розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу, необхідність його логічного і абстрактного осмислення.
Започатковується філософія з постановки питання про єдність речей, цілісність світу. Перші уявлення про єдине походження і єдину
першооснову всіх речей були пов'язані з використанням води в зрошувальному землеробстві. Виникли вони в Єгипті в III—II тисячоліттях до
н.е. Це ж спостерігається і в стародавній Вавілонії. Вавілоняни, як і єгиптяни, вважали, що всі речі походять із води, що вода лежить в основі
всього сущого. Діяльність людей на той час досягла такого розвитку, що вони піднялися до усвідомлення єдності всіх речей, до розуміння
того, що все живе, все, що рухається, що виникає і зникає, має єдину основу.
На такому ж приблизно рівні суспільної практики виникли і перші наївно-стихійні уявлення у стародавніх Індії, Китаї, Греції, Римі.
Світовий філософський процес характеризується кількома основними етапами свого розвитку:
Давня філософія (VII ст. до н. е. — V ст.), її репрезентують давньоіндійська, давньокитайська, давньогрецька філософія.
Середньовічна філософія та філософія Відродження (VI ст. — XVІ ст.).
Філософія Нового часу (XVIІ ст. — XVIІI ст.).
Німецька класична філософія.
Сучасна філософія (друга половина XIX — XX ст.). Її репрезентують такі філософські течії: позитивізм-неопозитивізм-постпозитивізм;
екзистенціалізм; філософія життя; філософська антропологія; неотомізм; феноменологія; герменевтика; структуралізм; прагматизм.
Отже, філософія відіграє важливу роль в духовній культурі людства. Вона виникає водночас із появою особи, яка покладається на розум
у спілкуванні зі світом. А розум за своєю природою націлений на пізнання першооснов у світі, в культурі, в самому пізнанні. Філософія —
закономірний продукт людського розуму, вища форма його вияву.
Філософія Стародавньої Індії
Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500—2000 рр. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди,
Брахмани і Упанішади.
Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "самхіти" — чотири збірники
віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.
Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.
Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-
філософського плану.
Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм;
3)буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як
свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.
Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіле, Патанджалі, Джайміні і Бадарайана вважаються засновниками цих світоглядних
систем. Вони залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування,
домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення
відповідно до потреб історичних умов.
Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від
міфологічно-релігійного світогляду до філософії.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах» (даршан — найбільш поширений термін староіндійської
філософії, адекватний старогрецькому терміну "філософія"). Існували даршани астиків і дашани настиків. Ці даршани проповідували різко
полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») — це збірник текстів на честь
богів. До складу даршан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя,
вайшешика, міманса. До складу даршани настиків, які не визнавали авторитет Вед (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків,
буддизму, джайнізму.
Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі й тіла, духовного і тілесного.
Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі й тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній
світ, що реалізується через безпосереднє бачення й переживання.
Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI - V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з
найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами.
Сіддхартха, він же Шак'я-Муні, майбутній Будда, народився у сім'ї вельможного князя Шуддходані. Він навчався у брахманських вчителів і у
віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:
1) Життя — це страждання. 2) Страждання має свою причину. 3) Корінь страждання — жадоба до життя. 4) Шлях виходу із страждання має 8
стадій або сходинок.
З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». На основі староіндійських уявлень про
переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду
певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм. Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і
добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення нірвани — повного завершення процесу перероджень
і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її
безперервне вдосконалення.
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.
Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки — частинки, або
елементи». За вченням буддистів, дхарми — це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища
психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху

4
і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і
перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене — сансара, і
буття невиявлене — нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов'язане з стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях
пізнання — восьмиступеневий шлях морального вдосконалення. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.
Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці.
Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.
Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм
цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії чарвака-локаята посідає виняткове місце, вона не визнає авторитету Вед, не вірить у життя
після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вирішуючи вічну філософську
проблему — смисл людського життя — чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має
добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити. Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За
основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар» — чотири, «вак» —
слово). В теорії пізнання істинним чарвака вважає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної
концепції, згідно з якою поняття добра і зла — ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чарваків, реальними є тільки страждання і
насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи,
чарваки утверджують єдину мету людського буття — одержання насолоди. Вони виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.
Загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя.
Шлях позбавлення від страждань — у правильному способі життя. Однак, головною особливістю є те, що у філософії Стародавньої Індії
сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно-діяльної сутності і людини, і світу.
Філософія Стародавнього Китаю
Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Становлення філософської думки у
Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "І-цзин" ("Книга перемін"), "Ші-
цзин" (Книга пісень"), "Шу-цзин" ("Книга історії") та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми:
- про єдність і різноманітність речей;
- про дію протилежних сил в єдиній субстанції;
- про природну закономірність;
- про природність людської душі і свідомості.
Даосизм. Особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (?VI ст. до н.е.). Центральною проблемою філософії Лао-цзи є
питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, - це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова.
Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" — це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі,
то "де" — це конкретний шлях окремої речі або групи речей.
Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей.
Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао". Філософські погляди Лао-
цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.
Конфуціанство. Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е. Конфуцій не
звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою
увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на ґрунті
релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція — це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу
цієї моралі покладені принципи: 1) людяність, гуманність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5)
довіра (сінь).
Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманним" — означає любити не
стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно
пожертвувати своїми інтересами.
Таким чином, філософія Конфуція — це яскраве відбиття тенденції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за
рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.
Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його
думку, — це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив
Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним, із головних
у соціальній філософії Конфуція.
ТЕМА 3. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Слово “античний” в перекладі з латинської означає "давній". Зауважимо, що поняття “антична філософія” ширше від поняття
“давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії.
Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.
1 етап — натурфілософський (фізичний), абo рання класика (VII— V ст. до н.е.)
2 етап — висока класика (V—ІV ст. до н.е.)

З етап — пізня класика, або завершальний цикл античної філософії. До нього входять періоди:
• елліністична філософія (IV—І ст.до н.е.).
• олександрійська філософія (І ст. до н.е. — V—VІ ст.).
• римська філософія (І—VI ст. н.е.).

Розвиток ідей у натурфілософських (“фізичних”) школах Стародавньої Греції.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють
міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.
Космоцентризм античної філософії. Визначальною рисою античної філософії є її зверненість до природи. Для стародавніх греків
навколишня природа була їх природною колискою. Вона захищала їх, зігрівала, годувала. Тому вивчення природи як власного будинку було
природним для стародавніх греків. Є світ у вузькому розумінні — обжитий, олюднений (ойкумена). Є світ великий, незвіданий. Він виник з
первинного Хаосу як світовий закон, впорядкованість. Слово Космос означає прикраса, порядок (прикраса через впорядкованість). Цьому
єдиному порядку підпорядковано все: природа, боги, обжитий людиною мир і сама людина. Вона— мікрокосм, включений в єдиний закон
космосу, який виявляється в долі кожного. Людина може чинити опір цьому закону, діяти самостійно, але з рамок закону їй не вирватися.
"Слухняного доля веде, а неслухняного - тягне", — говорили стародавні греки.
Так в ученнях перших філософів на підставі вивчення природи робляться перші гранично широкі узагальнення про причини і начала

5
всього сущого, що є первинним .На місце ідеї породження приходить ідея загальної причини, яка розглядається як перехід однієї
протилежності в іншу в процесі боротьби.
Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640—
562 рр. до н.е.). Від нього до нас дійшло дві тези: “Усе з води” та “Усе має душу”. Він вважав, началом усіх речей конкретно-чуттєве,
безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. Якщо поміркувати над тезами Фалеса, то можна оцінити їх пізнавальне значення:
• вони зводили багатоманітність реального світу до одного початку (води), і тому “все” поставало єдиним, взаємопов'язаним;
• йдучи подумки за цим єдиним крок за кроком, ми можемо не просто сприймати дійсність, а й розуміти її, пояснювати, інтелектуально
моделювати.
Але виникають при цьому і запитання: що відбувається з водою, коли вона перетворюється на все? Адже багато речей не схожі на воду. То,
може, й першопочаток буття не схожий ні на що, але дає усьому початок?

Напевно, так міркував учень Фалеса - Анасимандр (610—546 рр. до н.е.), стверджуючи, що “архе” само по собі не схоже ні на що; це —
“апейрон”— невизначене та безмежне. Думка Анасимандра була прониклива, але вона не могла задовольнити людей того часу через
неможливість пересвідчитись у реальному існуванні “апейрона”. Внаслідок того третій представник мілетської школи Анаксимен (588—525
рр. до н.е.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя
і рухливий. На думку Анаксимена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.
Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен
бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості.
Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським (540—480 рр. до н.е.). Саме Геракліт вперше вводить у
філософську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом,
який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання - це пізнання логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення
вищої мудрості, бо ознака мудрості - це здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання
логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.
Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-
генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає.
Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще
і одноразове — "все тече". Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два
аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос.
До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що “все
подібне до числа або пропорції”. Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570—бл. 500 рр. до н.е.). Як
Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує? Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що “все” є
щось “одне”, то тоді світ (“все”) стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні,
усе можна виміряти числом. . Вважається, що Піфагор, як ніхто інший, відобразив складний, суперечливий процес народження філософської
думки. Як свідчать джерела, він першим вживає поняття "філософ", "філософія".

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натруфілософії слід звернути на чотири школи.
Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540—450 рр. до н.е.) та Зенон (490—430 рр. до н.е.).
Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: “Лише буття є, а небуття узагалі немає”. Бо
про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого
мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпнеПарменіда вважають одним із
зачинателів метафізики як стилю мислення.
Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригінальних задач-головоломок (“апорії Зенона”), які
доводили немислимість руху і змін.
Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до н.е.) Демокріт стверджують, що атоми — це
неподільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка
речовини. Оригінально пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт стверджує, що живе виникло із неживого за межами природи без
ніякого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми
помічниками руки, розум і гнучкість мислення. Душу атомісти вважають теж сукупністю атомів. Атомісти вчили і про смертність душі.
При вирішенні однієї з головних філософських проблем — проблеми щастя — Демокріт говорив, що щастя в душі. Душа має бути
поміркованою в насолоді, має перемагати у собі жагу, — а цього вчить філософія.
Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483—423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію
чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові
подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово
встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі
форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).
Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500—428 рр. до н.е.), на думку котрого все, що існує, складається
з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо багатоманітність
світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого.
На початку XX ст. Володимир Вернадський використає термін “ноон” для позначення ноосфери — тієї частини біосфери Землі, що
створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.
Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення
– від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від
неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії.

У період високої класики об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності. Першими повернення
проблематики від пізнання природи в напрямі людини та реалій її буття здійснили софісти — платні вчителі мудрості. . Нагромаджене у
філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. Їх
більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу,
людську доброчесність. Теза Протагора (481—411 рр. до н.е.) “людина є мірою усіх речей” вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та
релятивізму (принцип “все є відносним”) у позиції софістів.

6
 Саме проти цих принципів виступив Сократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на
надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але
саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. У центрі філософії Сократа
— людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Філософія
Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю. При філософському дослідженні
етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтикою. Ціль майевтики — всебічне обговорення будь-якого предмету,
визначення поняття. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог.

Платон (427—347 рр. до н.е.) — один із найвидатніших філософів в історії людства, Його погляди глибоко продумані. В цілому вони
складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; З) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення
про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.
Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і
часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також
метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.
Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але
і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра
виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду
ідей Платона.
Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої
істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі,
її рабом. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин:
розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується,
відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.
Аристотель — теж один із найвидатніших старогрецьких філософів (384—322 рр. до н.е.). Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять
років пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать
відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Як і Платон, Дітищем Аристотеля є логіка. Головною ж його філософською працею є
"Метафізика" — це те, що йде після фізики
Арістотель не прийняв його теорії ідей .Він проголосив, що ідея та річ — це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому
пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої
будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми.
Вчення Аристотеля про пізнання. За Аристотелем, розумна душа притаманна людині і Богові. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне.
Але реальне пізнання неможливе без чуттєвого пізнання. Предмет науки — загальне, те, що осягається розумом. Але загальне існує лише в
одиничному, яке чуттєво сприймається, і пізнається через нього. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не
просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб
перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум.
Філософія Аристотеля завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця
філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, справила значний вплив на
європейську філософію Нового часу і сучасну філософську культуру.

Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники

Еллінізм має свою, досить довгу (кінець IV ст. до н.е. — V ст. н.е.) історію. У філософії ця історія постає як втома і розчарування;
елліністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, її деградацію. Але це насамперед філософська систематизація
класичної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення.
В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і
неоплатонівська. Впливовою в цей період була школа Епікура (6л. 342—270 рр. до н.е.). Він був послідовником філософії Демокріта, але
підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій. Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи:
1) ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється;
2) всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись;
3) всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній
реалізується;
4) тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів;
5) всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових — як атомів, так і їх поєднань.
Тут Епікур фактично повторює Демокріта. Оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що для пояснення можливості
зіткнення атомів, які рухаються у пустоті з однаковою швидкістю, він вводить поняття спонтанного (тобто внутрішньо зумовленого)
"відхилення" атома від прямої лінії. У Демокріта атоми рухалися лише по прямій лінії. Цей рух встановлений раз і назавжди, і світ, таким
чином, за Демокрітом, є жорстко детермінованим: у ньому панує лише необхідність. Визнання можливим спонтанного "відхилення" руху
атома від прямої лінії робить можливою випадковість у світі і розкриває природу свободи людини.
В теорії пізнання Епікур — сенсуаліст. Відчуття самі по собі завжди істинні, тому що виходять із об'єктивної реальності; помилки
виникають внаслідок тлумачення відчуттів.
Від природи людина живе прагненням до щастя. Мета пізнання — звільнити людину від невігластва і забобонів, страху перед богами і
смертю, оскільки саме вони перешкоджають щастю людини. Боги у Епікура не втручаються у справи людей. В етиці Епікур обґрунтовує
розумну насолоду, в основі якої лежить уникнення страждань і досягнення спокійного і радісного стану духу. Найбільш розумним принципом
поведінки людини він вважав не активну діяльність, а спокій (атараксію), невтручання у суспільне життя.
Епікурейство заснував Епікур (342—271 рр. до н.е.) і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар (95—55 рр. до н.е.). Епікур ставив собі
завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини
(посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від
траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям.
Найбільше, чого може досягти людина в житті, — це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед
яких найбільша — уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і, безпристрасність (давньогрецькою мовою
— досягнення стану “атараксії”).
7
 Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360—270 рр. до н.е.), звертав увагу на те, що всі філософи
запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі
всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1. Якими є усі речі ? — Не більше такими, ніж будь-якими
іншими. 2. Що можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень. З. Що робити людині, яка перебуває у
стосунках з такими речами? — Зберігати самовладання (автаркію). Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях
пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвиткові наукового критичного мислення.
Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340—265 рр. до н.е.). У Римі його послідовниками були
Луцій Аней Сенека (4 р. до н.е.—65 р.), Епіктет (5—138) та Марк Аврелій Антонін (121 — 180). Стоїцизм також закликав людину до життєвої
мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком
вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже
змінити долю неможливо. (“Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає”). Стоїки пояснювали свою думку притчею про
карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху,
відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна.
Гідне для людини ставлення до будь-чого — спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації
філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.
Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання
(еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких
тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує
прагне повернутися до вищого — до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови,
бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування — прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму
— Плотін (205—270) та Прокл (412—485).
Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент
людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути
автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає
місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка
інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.

Основні риси філософії античності

При всій різноманітності філософських систем античності їм властиві деякі загальні риси, обумовлені приналежністю до єдиної культури.
1. Космологізм античної філософії. Всесвіт, Космос — це всеосяжний образ, головне поняття і центральний об'єкт світогляду
стародавніх греків. Навколишнє природне середовище, суспільство, людина вписані в Космос як його частини, що підкоряються його законам.
Філософія в цьому випадку — прагнення до мудрості, тобто до пізнання космосу, розуміння природи і світу в цілому.
2. Онтологізм. Теоретико-пізнавальна і етична проблематика в античній філософії не існують самі по собі, поза рамками онтологічної
системи, тобто загального вчення про буття.
3. Натурфілософічність. Для більшості вчень старогрецьких філософів характерний стихійно-матеріалістичний натуралізм, зверненість
до проблем побудови світу, пошуки першоречовини і природних причин всіх змін. Тільки з Сократа філософія стародавніх звертається до
людини, висуваючи на перший план проблеми етики.
4. Інтелектуалізм в осмисленні етичних проблем. Мудрець, що пізнає структуру буття, не може не поводитися гідно. Щастя і сенс життя
убачаються в задоволенні, насолоді, які розуміються як відсутність страждань, інтелектуальне споглядання або безтурботність духу.
5. Споглядальність. Пізнання, пізнавальна діяльність мислителя розглядається як пасивно-споглядальне збагнення реальності, яка
виступає як щось очевидно дане знаючому суб'єктові.
6. Фаталізм. Людська активність розуміється тільки як діяльність по деякому перегрупуванню природних речовин, без порушення
загального космічного порядку. Людина при цьому повністю підпорядкована долі, хоча по незнанню вона намагається діяти самостійно. Проте,
"Слухняного доля веде, а неслухняного — тягне".
Філософія античності — це перша самостійна форма універсальної теоретичної рефлексії, яка прийшла на зміну міфології і ритуалу.

ТЕМА 4. СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ ТА ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

1. Філософські джерела християнської апологетики

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового заповітів. Біблія озброює християн цілою
низкою вихідних догм. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа), але розгалужено
та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом огляду положень Святого Письма,
представники християнської патристики — так звані Отці Церкви (лат. "раtег" — батько).
На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (II—IV ст.): перші християнські мислителі зверталися до
римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" — захист). У таких
зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту
божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.

Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної)
мудрості: позитивний та негативний.
Прихильники позитивного ставлення — Юстин Мученик (бл. 100—165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150—215), Ориген
(185—254) — вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її тому, що вона ще не явила себе в особі
Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більше істинне, ніж
попереднє.
Юстин, якого прозвали філософом, сформулював у своїх апологіях п'ять аргументів щодо переваг християнства над попередньою
язичницькою мудрістю:
• аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й нові початки буття);
• аргумент універсальності (християнство відкрите й доступне всім, незалежно від статі, віку, походження);

8
• аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що зрозуміле для усіх і не потребує спеціальної освіти);
• аргумент авторитету (філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом через об'явлення);
• аргумент давнини (Юстин посилався на твердження Аристобула про те, що греки запозичили філософію у Мойсея, тобто зі Старого Заповіту).
Другий напрям апологетики – напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125—175),
Арнобія (260—327), Тертулліана (160—220), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що порівняно з божественним
об'явленням постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно, по-друге,
ведуть до розбещеності та гріха, по-третє, складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не
підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.
Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два напрями лежало питання про співвідношення віри та знання у людському
світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя.
У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так
званих "великих каппадокійців": Василія Великого (Кесарійського) (329—379), Григорія Богослова (330—389), Григорія Ниського (335—
394."Великі каппадокійці" проводили ідею про те, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина
є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль
людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.
Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць Діонісія Ареопагіта під загальною назвою "Ареопагітики" (уперше
оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про ієрархічну (суворо підпорядковану) будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру
причетності до божественного світла; про шляхи богопізнання: катафатичний шлях (позитивний) передбачав вивчення форм буття задля
сприйняття величі божественної мудрості, апофатичний шлях (негативний) був пов'язаний з відкиданням усього, що пізнане, як несумісного
з абсолютністю творця, і, отже, передбачав прилучення людини до невимовної таємниці сутності Бога.
2. Патристика: вчення Августина Блаженного.
Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у
філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський,
Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін. Вони проводили ідею про те, що у світі
присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина є найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним
провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та
вдосконалення світу.

Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого богослови нарекли ще
й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям — ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію,
Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина
в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" — в ієрархію християнського неба із Богом на чолі.
Вся історія для Августина — це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град. Божий" на землі, і прибічниками
сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. З часом все більшого поширення набуває "вічна світова держава",
втілена в католицькій церкві. Августин пропагує верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації
католицизму. Він намагається виправдати рабство і соціальну нерівність.
Аналізуючи співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі. Розум може помилятися, на той час як віра завжди вказує людині
шлях до істини (Бога). Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію та ідеологію.

3. Схоластика: реалізм, номіналізм.Філософія Фоми Аквінського, проблема віри і розуму.

Видатний представник середньовічної схоластики — Фома Аквінський (1225-1274). Народився поблизу Неаполя (Аквіно), отримав
ґрунтовну освіту. Якщо Августин у своїх філософських пошуках спирався на філософію Платона, то Фома звертається до філософії
Аристотеля. В основних працях "Сума теології" та "Сума проти язичників" Фома намагається підвести підсумки теолого-раціоналістичних
пошуків зрілої схоластики, поєднати віровчення із формами (істинами) здорового глузду, наблизити християнське вчення до людини.
Онтологія, гносеологія, етика, вчення про державу Аристотеля давали для цього Фомі надійні підстави.
Основний принцип філософії Фоми — гармонія віри і розуму. Фома проводить розмежування між філософією і релігією, між знанням і
вірою, доводить можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Він розрізняє істини розуму і одкровення.
Відповідно, філософія і теологія не заперечують одна одну.
Фома з повагою ставиться до людини. Особистість для нього — "саме благородне у всій розумній природі". Інтелект — це завжди
особистий інтелект, частина цілого. Людина мислить "за допомогою" (через) інтелекту. Фома віддає перевагу інтелекту у порівнянні з волею.
Фома каже, що розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.
Фома дає п’ять доказів існування Бога, в яких Бог — це першорушій, першопричина, найвища досконалість у світі й мета руху у світі.
Обґрунтування віри засобами розуму (що було характерним для більшості схоластів) призвело до постановки питання про природу
універсалій (загальних понять), точніше про співвідношення загального і одиничного. В залежності від способу вирішення цього питання
середньовічні філософи поділились на реалістів і номіналістів. Реалісти вважали, що загальні поняття (універсалії) існують реально поряд із
одиничними речами. Номіналісти стверджували «номінальну» природу загального, тобто вважали, що універсалії – це лише поняття, умовний
термін. На противагу реалістам номіналісти, вважали загальні поняття лише іменами властивостей, притаманних конкретним речам (лат.
потіпа — ім'я). Фома у пізнанні — поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього
реалізму, який вів до пантеїзму. Первинні щодо речей означає, що до речей поняття існували у Богові.
У трактаті "Про правління правителів" Фома поєднує уявлення про людину як суспільну істоту, про спільне благо як мету державної
влади, про моральне добро як середину між порочними крайнощами та із християнськими догматами і доктриною про верховний авторитет
римського папи. Фома із застереженнями визнає право народу повстати проти тирана, який систематично спотворює справедливість.
З другої половини XIX ст. вчення Фоми стає основою філософської течії "неотомізму".

Основні риси середньовічної філософії

I. Теоцентризм. Бог — центральне поняття філософських систем цього періоду. Причому мислиться він як єдиний початок всього сущого.
Бог — це абсолютний суб'єкт.
2. Принцип творіння (креаціонізм). Бог є "вседержителем, "творцем неба і землі, видимим же всім і невидимим". Творіння походить з
нічого, по слову Господа, відповідно до Його благої волі. Таким чином, світ виявляється розділеним на нетварний (нестворений) і тварний
(створений). Перший — це світ самого Господа в його трьох обличчях, де мешкають ангели, архангели і тощо — найближче оточення Господа,
туди допускаються святі і безгрішні (вибрані). Тварний світ — земний, природний, людський.
Згідно цьому принципу людина створена за образом і подобою Бога, тобто несе в собі вищий початок.
3. Принцип одкровення. Оскільки все "в руце Божий", плотське пізнання світу дає лише приблизне знання; понятійне, розумне пізнання,
повніше розкриваючи істину, не дає її в повному об'ємі. Тільки перед вибраними в рідкісні миті Бог своєю милістю відкриває істину, учить

9
одкровенням своїм.
4. Наука, філософія розглядаються як необхідні, такі види розумової діяльності, що дають людині знання . Проте вони стоять нижче за
теологію і повинні бути підпорядковані завданню її пояснення.
5. Принцип теодицеї (виправдання Бога). Бог є благо, добро, любов. Зло, яке існує в світі, йде від порушення волі Господа, бо він не
позбавив людини свободи волі. Зло є розплатою людини за гріхи або випробуванням його благочестя.
6. Принцип есхатологічний. Час як зміна, розвиток подій йде до кінця всього земного життя. В кінці відбудеться друге пришестя Христа,
і після Страшного Суду вічне життя знайдуть праведники в новому світі. У цій ідеї поміщений могутній оптимістичний початок, зміцнюючий
надію на справедливість, подяку і майбутнє щасливе життя, коли гідна людина буде винагороджена по заслугах.
7. Біблії, як і всьому християнському ученню, а значить, і філософії цього періоду властивий символізм, використання слів-знаків,
символів для передачі змісту висловлюваних думок. Символізм давав можливість зашифрувати і передати присвяченим набагато глибший
зміст, ніж це представлялося на перший погляд. Звідси виникнення нового методу пізнання, який зберіг своє значення до наших днів.
8. В середні віки складається християнська герменевтика (від гр. герменевтикос — що роз'яснює) — напрям у філософії, основним
завданням якого є розробка методології розуміння — спочатку Біблії, літературних пам'ятників, а потім і інших текстів. Для розуміння суб'єкт
повинен бути максимально включеним в предмет пізнання, в іншу суб'єктивність.
Філософія епохи Відродження

1.Антропоцентризм та гуманізм епохи Відродження.

XIV - поч. XVII ст. в історії Європи прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance - відродження). Цей термін
вживається на означення відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної
Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурних
надбань античності. В цілому філософія Відродження не є якимось повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від
неї. Нова філософія несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.
В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі його уваги була людина, тоді як
античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Саме
людина з її тілесністю вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як
вища цінність і онтологічна реальність.
Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником
певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе. У зв'язку з цим формується нова
самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється повага до особистої сили та таланту. Пріоритетним в ієрархії духовних
цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Однією з характерних рис епохи Відродження є гуманізм.
Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним
смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм
способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному
житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада.
Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами ,індивідуального
вдосконалення шляхом прилучення до культури.
Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463—1494) так розумів людину. Бог дав людині свободу волі, і таким
чином людина сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим
відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі.
Справжній світоглядний переворот в епоху Відродження зробили Микола Копернік (1473—1543) та Джордано Бруно (1548—1600).
Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце
людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж. Бруно, розвиваючи
геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму. Дж. Бруно сформував
основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується,
не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками
Всесвіту.
Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності. В цілому концепціям мислителів
Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її
складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну
причину руху.
Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському (І401 —1464) (принцип збіжності протилежностей),
Бернардіно Телезіо (1509—1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі
й мінімумі). Причину руху більшість філософів Відродження переносили в саму матерію, але вважали, що ця причина є невід'ємним від матерії
розумним началом.
Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший
план досвід, чуттєве сприйняття як найважливіший перший крок у процесі пізнання. Н.Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені:
чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання Дж.Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим,
ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях
проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання ("дух" — у Бруно, інтуїція
— у Кузанського).
В основному погляди на пізнання філософів епохи Відродження зводилися до таких положень:
1) визнається можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є;
2) джерело пізнання — дія зовнішнього світу на органи чуття, що сприймають і переробляють цю дію;
3) заперечується будь-яка нематеріальна субстанція, що керує процесом пізнання людини;
4) визнається сила розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.
Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява
нового класу - буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну
ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних
настанов.
Нікколо Макіавеллі (1469—1527) у своїй праці «Правитель» обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму.
Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада
світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного
об'єднання і створити нову державу.
В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478—1535)

10
"Утопія" і Томазо Кампанелли (1568—1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє
всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що
базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за
потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно
пов'язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується
надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла.
Основні риси філософії епохи Відродження
1. Антропоцентризм. На відміну від космоцентричної філософії античності і геоцентричної філософії середніх віків увага мислителів
епохи Відродження зосереджена на людині, її призначенні, сенсі її життя.
2. Гуманізм. Філософія Відродження створює систему ідей, згідно якої визнається цінність людини як особи, її право на свободу, щастя,
розвиток і прояв своїх здібностей, а її благо — критерієм оцінки стану суспільства.
3. Обґрунтування сакральності людського життя. Вона набуває священного сенсу, а сама людина стає богорівною в творчості. Творча
суть людини належить їй споконвічно, вона нікому не наслідує, творить "з себе".
4. Нове вчення про Всесвіт, про множинність світів, критичне переосмислення старої картини світу на основі природничонаукового
знання.
5. З'єднання гуманізму з ідеями освіти, національної самосвідомості і національної самоцінності у філософії українського Відродження.

ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ (XVII — XVIII СТ.)

Характеризуючи філософію XVII—XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей
час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот — історична ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм
стає основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, — буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVIII ст.
підготував Велику французьку буржуазну революцію.
У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.
Матеріалізм цього часу — це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих
наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини,
експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об'єктивно підвів до вивчення світу з
його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження
емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний
процес, розглядати його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм ХУП -
XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь діалектичні міркування,
то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не розвитку.
Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об'єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому
числі й філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому другою характерною ознакою розвитку
філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання —
емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм (грец. еmреігіа — досвід) — це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом
знання. Емпіризм XVII—XVIII ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об'єктивно
відображає навколишній світ. Пізніше з'являється суб'єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю
суб'єктивний досвід (Берклі, Юм).
Раціоналізм (лат. гаtіоnаlіs — розум) — філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм
протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти
(Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.
Ф. Бекон (1561 – 1626) — родоначальник нової форми англійського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки, його
вважають засновником всієї філософії Нового часу. Саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей.
Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу» і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон
вважав рівноправними властивостями матерії.
Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і
фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання і отримання загальних положень,
загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему «ідолів»,
тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).
У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм «Знання — сила» виражав ідею
високої ролі експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.
Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав
існування двох істин: божественної і земної.
Головною працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620), (написаної ніби на противагу основної праці Аристотеля «Органон»).
Р. Декарт (1596 - 1650) — видатний французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні праці Декарта — «Роздуми
про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.
В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську
систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ, — стверджував Декарт, — складається
з двох незалежних субстанцій — духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної — протяжність.
Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій.
Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції
незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію — Бога, який обумовлював їхню
єдність і є першопричиною руху.
Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-
принципів, які вічно і апріорно існують у розумі.
Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший — це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум
всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий — правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт
перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інформації про світ і цим
штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань. Декарт розробляє вчення, згідно з
яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глибині
інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно.
Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б. Спіноза (1632 - 1667). З точки зору Спінози, світ — це нескінченна природа,
матеріальна субстанція (від лат. — сутність, основа), яку він також називає Богом. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має
безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція.— це те, що не потребує для свого існування чогось іншого

11
— Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової
філософії.
Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а
розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої
природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов'я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв
на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Розробляючи вчення про
необхідність і свободу Спіноза робить висновок про те, що свобода є пізнана необхідність.
Д. Локк (1632 - 1704). Вклад Локка в розвиток матеріалізму пов'язаний перш за все з подальшою розробкою і обґрунтуванням принципу
сенсуалізму, згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про «вроджені ідеї» і доводив, що
людський розум від народження є «tabulа rаsа», тобто «чиста дошка». Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат
виховання і освіти.
Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній — це джерело знань про внутрішній
світ людини; зовнішній — це джерело постачання інформації про об'єктивний світ.
Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві лише кількісні особливості. Він заперечував якісну
різноманітність матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, а й якісно. За Локком тіла відрізняються одне від одного
лише за розміром, за фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первинними. Такі якості, як колір, смак, запах, звуки — вторинні, вони
є суб'єктивними і непритаманними матеріальним тілам. Це свідчить про непослідовність філософських поглядів Локка.
До когорти англійських філософів Нового часу належить також Т. Гоббс (1588 -1679), представник матеріалізму і номіналізму. Він вважав,
що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття — це лише назви речей. Тому всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід
двох типів: один — це результат сприйняття, другий — це знання про назви речей. Джерелом другого досвіду виступає розум. Критикуючи
вчення Декарта про існування вроджених ідей, Гоббс у той же час заперечував існування субстанції, бо був номіналістом і не визнавав
реальності загальних понять. У нього на перший план висувається механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього
на абстрактну чуттєвість геометра, світ — це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина — це машина з природними властивостями.
Держава — це «Левіафан» — чудовисько, яке керує людськими долями. Свобода — це передусім відсутність опору, а не «сутнісна сила»
людини.
Змістовною і діалектичне спрямованою є філософія німецького філософа-ідеаліста Г. Лейбніца (1646 - 1716), великого математика і
логіка.
Якщо Ф. Бекон розробляв вчення про «одномірність» субстанції, Декарт — про «двомірність» (матеріальну і духовну), то Лейбніц
відстоював множинність субстанцій, які складаються з сукупності животворних атомів-монад. Всі монади рухомі і взаємопов'язані, підлягають
Богом встановленій гармонії. Як і багато інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей. Його
нездійсненною мрією було намагання створити всезагальну людську логіку, яка могла б звільнити світ від конфліктів та небажаних протиріч.
Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустрічали великий опір з боку ідеалізму та релігії. У цей період починає розвиватись і
посилюватись суб'єктивний ідеалізм. Найбільш відомими виразниками суб'єктивного ідеалізму цього часу були два англійські мислителі —
Берклі та Юм.
Дж. Берклі (1684 - 1753) виступив з обґрунтуванням суб'єктивного ідеалізму та ідеалістичного сенсуалізму. Він категорично відкидав
існування матерії, критикував матеріалістичний сенсуалізм Дж. Локка і стверджував, що речі існують остільки, оскільки вони сприймаються
відчуттями. Весь світ, згідно з Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас Богом.
Цю ж суб'єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д. Юм (1711 - 1776), але іншим шляхом. Він стверджував, що людина не може вийти
за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей — дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами
існує причинно-наслідковий зв'язок. Пізнання у Юма групується на основі пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та
інстинктів. Таким чином, філософія Юма є не тільки суб'єктивно-ідеалістичною, а й агностичною.
Філософія Просвітництва та метафізичний матеріалізм
Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше використаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку
людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних
тенденцій XIV — XV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти завдяки
діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і
відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики тощо. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах
Західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.
Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей Д. Локка, який створив вчення про державу,
владу і право. Локк власне і розробив концепцію так званого громадянського суспільства, згідно з якою люди створюють державу тому, що
природний стан людини ненадійний. Мета створення держави — збереження свободи і власності. Локк вперше висунув ідею про необхідність
розподілу державної влади.
Французьке Просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Ш. Монтеск'є
(1689 - 1755), зокрема його «Перські листи» та «Дух законів», де він методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом
Монтеск'є висував ідею величезного значення географічного фактора (територія, клімат, родючість землі і т. п.) у розвитку суспільства. Але
він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Монтеск'є проголосив ідею загального миру.
Ф. Вольтер (1694 - 1778) у своїх творах «Кандід», «Філософський словник» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва,
він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер — рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але
треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити
життя людей за рахунок так званого «освіченого монарха», тобто вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але на схилі свого
життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.
Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712 -1778) написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про
виховання» та інші, де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та
виховання. Критика ним існуючих порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить він, псує людину,
погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є
не тільки благом, а й злом, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У
вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді
людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних прав.
Французький матеріалізм XVIII ст.
Франіузький матеріалізм XVIII ст. має багато спільного з філософією Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насамперед його
відрізняє одностайна матеріалістична спрямованість в поглядах на природу. Матерія існує об'єктивно, пов'язана з рухом, вказував Ж. Ламетрі
(1709 - 1751). Природа являє собою сукупність різних форм руху матеріальних часточок. Згідно з Гольбахом (1723 - 1789) існує рух
матеріальних мас (атомів), а також енергетичний рух; матерія існує в просторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в
суто механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів). Разом з тим філософи заперечують будь-яку роль Бога в існуванні і
русі матерії.

12
 Французькі матеріалісти робили спробу розв'язати питання про походження свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості
матерії (гілозоїзму). Ж. Ламетрі намагався показати процес поступового переходу від тварин до людини, показати їх схожість і відмінність.
У трактаті «Людина-машина» Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна до годинникового механізму.
Людину відрізняє від тварин, вважав він, лише більша кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму.
П. Гольбах у своїй праці «Система природи» послідовно розвинув основні ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов'я,
виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні закони, що мають характер необхідності, отже, немає
нічого випадкового. Така позиція дістала назву механічного детермінізму, оскільки закони руху і сам рух ототожнюються тільки з однією його
формою — рухом механічним.
Отже, механіцизм неминуче призводить до метафізичних позицій, оскільки все багатство руху зводиться до переміщення часточок
речовини. Це — спрощена, вузька картина світу. Але серед французьких матеріалістів Д. Дідро (1713 - 1784) дещо виходить за межі
метафізичних позицій і стверджує елементи діалектики. У його поглядах помітна схильність розглядати все як таке, що розвивається. Світ
безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці.
Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства, зокрема підкреслили роль людських потреб як могутнього
джерела розвитку. Загальні інтереси обумовлюють зв'язки між людьми. К. Гельвецій (1715 - 1771) вказував на єдність особистих і громадських
інтересів. Людина — продукт, але разом з тим і суб'єкт суспільних відносин, який несе за них відповідальність.
Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Мислителі стверджували, що не існує такого способу
правління, який можна було б визнати ідеальним: концентрація влади веде до деспотії, безмежна свобода — до анархії, розподіл влади
послаблює її. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства, і особливо моралі, — просвітництво, виховання.
Основні риси філософії Нового часу і Просвітництва
1. Принцип автономної і розумної особи. Філософи цієї епохи підкреслювали, що сила людини в її розумі і можливості пізнання світу.
2. Пошук єдиного наукового методу пізнання: принципи методичного сумніву, раціонально-індуктивний і гіпотетико-дедуктивний методи
пізнання.
3. Концепція природжених ідей, завдяки яким людина відрізняється від всього тваринного світу.
4. Ідея суспільного прогресу як природної закономірності історії.
5. Критика релігії і церкви. Деїзм. Пантеїзм.
6. Нові правові ідеї: юридична рівність всіх людей, визнання природним однакового для всіх права на життя, свободу і власність.
7. Нове розуміння держави як історично необхідного органу управління, що обмежує суспільні суперечності.
8. Теорія суспільного договору.
9. Нові етичні погляди: теорія розумного егоїзму.
ТЕМА 6. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. бурхливий розвиток філософії відбувався в Німеччині.
Специфіка і суперечливість соціально-економічного та історичного розвитку Німеччини цього часу, знайшли свій вияв у німецькій
суспільній думці взагалі і в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах країни, де буржуазні перетворення запізнилися. Німецька
буржуазія, налякана першими європейськими буржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компроміс зі своїм феодальним
дворянством, а з іншого — об'єктивно була зацікавлена в швидкому розвитку капіталізму, продуктивних сил, виробництва. Якщо, наприклад,
у Франції революції передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважала ідеалістична філософія.
Німецька класична філософія представлена такими філософами: І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах.
Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта
Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724 - 1804). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди.
Перший період, «докритичний», закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед
яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він
стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії
Канта переважали матеріалістичні позиції.
З 70-х років починається другий, так званий «критичний» період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм.
Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму» (1781), «Пролегомени» (1783), «Критика практичного розуму» (1788).
У коло найперших питань філософії, за Кантом, входять такі: що я можу знати, що маю робити та на що можу сподіватись. Саме тому у
центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з
попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії
суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ,
вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.
Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі»
стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір-час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність,
реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом,
завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого
розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково
логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки,
де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.
У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми
споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та
ідеалізмом.
Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про
людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про
співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх
людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал
поведінки, тобто виведений на основі вимог розуму всезагальний закон людської моральної поведінки. Наявність такого імперативу надає
людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.
Об'єктивний ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принципи історизму.
Суперечність між методом та системою
Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770 - 1831). Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це
найвідоміший філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію
діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття.
Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. В
коло його інтересів входили всі сфери життя — природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.
Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді
руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно — ідеалістично. Гегель вважав, що об'єктивно,

13
незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи
розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» — природу, яка в свою чергу, розвиваючись,
породжує «суб'єктивний» Дух — людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу — філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку,
Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Гегель критикував
розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до
формули свободи як «пізнаної необхідності».
Основне протиріччя філософії Гегеля — протиріччя між діалектичним методом і метафізичною системою. Непослідовність його
діалектики полягає в тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь
установив абсолютні межі розвитку:
- в логіці такою межею є абсолютна істина;
- у природі — людський дух;
- у філософії права — конституційна монархія;
- в історії філософії— його власна філософська система.
Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Прусської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі.
Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики
марксизму назвали її «кінцем німецької класичної філософії».
Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л. Фейєрбаха
Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах (1804 - 1872), його сучасник, учень, який, однак, не став
послідовником свого вчителя.
З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є
причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав
релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній
матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах— матеріаліст, а в розумінні
історії людства — ідеаліст.
Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на
той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього,
матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії
Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоке, тільки як
частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід
розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.
Суб'єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Фіхте
Й. Фіхте (1762 - 1814). Спираючись на суб'єктивно-ідеалістичний принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху
тільки духу, Фіхте характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей, що знаходяться в єдності суб'єкта (Я) і об'єкта
(не-Я). Взаємодія цих протилежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу.
Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед суб'єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінною була ідея
про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей. Це був важливий крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.
«Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга
Суб'єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його
критичного осмислення стала так звана об'єктивно-ідеалістична філософія тотожності, основоположником якої був Ф. Шеялінг (1775 - 1854).
Цінним у філософії Шеллінга було те, що. виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя
«Я і середовище», показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і неживої природи. Намагаючись узагальнити
досягнення наукових знань свого часу, Шеллінг вирішував проблему знаходження вихідного начала, яке, на його думку, повинно бути вищим
від суб'єкта, природи і духу, з якого виводилось би як перше, так і друге. За таке першоначало Шеллінг приймає субстанцію, деякий абсолют,
що виступає у вигляді абсолютного розуму, існує одночасно як суб'єкт-об'єкт, як абсолютна єдність духовного і природного. Але він не
знаходить відповіді на питання про те, який саме механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Звичайно, Шеллінг висунув
плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоретичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, за
розв'язання яких узявся Гегель.
Основні риси німецької класичної філософії
1. Поставлена проблема можливостей людського пізнання та його відносності.
2. Досліджувалася природа пізнання, взаємозв'язок плотського і раціонального початків у цьому процесі і роль суб'єкта в пізнанні.
3. Розроблена теорія моралі —категоричний імператив Канта. Мораль сприймається як спроба підпорядкування сущого належному з
метою вирішення життєвих проблем.
4. На об'єктивно-ідеалістичній основі розроблена діалектика як наука про загальний зв'язок і розвиток.
5. На об'єктивно-ідеалістичній основі застосований принцип історизму до розвитку суспільства.
6. Зроблений значний крок в матеріалістичному розумінні природи людини, що послужило поштовхом до розвитку експериментальної
психології як науки.
7. З матеріалістичних позицій була вирішена проблема походження і суті релігії.
Марксизм.
Марксистська філософія, безумовно, важливий етап у розвитку світової філософії. Карл Маркс (1818 - 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 -
1895) дають уявлення про основні напрями творчої та суспільно-політичної діяльності засновників якісно нової філософії, нового способу
мислення. Маркс і Енгельс неодноразово зазначали, що їх світогляд формувався під величезним впливом Гегеля, згодом Фейєрбаха. Цей
фактор особливо важливий для розуміння процесу становлення проблематики ідей, що розробляли Маркс і Енгельс.
У 1932 р., майже через півстоліття після смерті Маркса, були вперше надруковані «Економічно-філософські рукописи 1844 р.». У цій
праці Маркса викладено принципово нові підходи до розуміння людини та суспільства. Базуючись на ідеях Фіхте та Гегеля щодо активної
діяльності суб'єкта, Маркс вперше висуває ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільної практики. Саме таким чином
розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку природи і суспільства, в основі якого лежить людська праця.
Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом, розкрита в його «Тезах про Фейєрбаха». Суть матеріалістичного
розуміння історії викладено в першому розділі «Німецької ідеології» Маркса і Енгельса. Воно спирається на визнання самого факту існування
простих, ясних, очевидних кожній людині передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створені попередніми поколіннями людей.
Таким чином, складається цілісна концепція суспільства, основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного життя, пов'язаних з
ним форм людського спілкування, породжених базисом політичної надбудови та різних форм суспільної свідомості.
Концепція практики як основи і головного змісту людського життя дає підставу Марксу для гострої критики всього попереднього
матеріалізму як метафізичного, споглядального, тобто такого, що розглядає людину поза соціальними умовами її життя. Принцип
революційно-перетворювальної практики потребував адекватного методу пізнання — діалектики. Підкреслюючи величезне значення
гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, що цю діалектику треба «поставити на ноги», тобто наповнити

14
матеріалістичним змістом. Основні положення діалектичного методу розкриті Енгельсом у його працях «Діалектика природи» та «Анти-
Дюрінг».
Марксизм як певна філософія і суспільно-політична доктрина швидко набув послідовників і популяризаторів в Європі, Америці. В
Німеччині — це Й. Діцген (1828 - 1888) та Ф. Меринг (1845 -1919), у франції — П. Лафарг (1842 - 1911), в Італії — А. Лабріола (1843 - 1904),
у Росії— Г. В. Плеханов (1856-1918), в Україні — М. І. Зібер (1844 - 1888).
Велику роль у розвитку марксизму відіграв В. І. Ленін (1870 -1924), видатний російський політичний діяч, революціонер, філософ. Основні
філософські твори — «Матеріалізм і емпіріокритицизм», «Філософські зошити», «Про значення войовничого матеріалізму», «Держава і
революція», «Три джерела і три складові частини марксизму» та ін. Розглядав питання про матерію, рух, простір і час, обґрунтував відмінність,
між філософським і природничим розумінням матерії. Значну увагу приділив проблемі істини, її об'єктивності, абсолютності і відносності,
конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню діалектичного методу, закону єдності і боротьби протилежностей. У праці
«До питання про діалектику» розглянув сутність діалектики як всебічної теорії розвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика,
наголошував Ленін, це і є теорія пізнання, оскільки пізнання суперечливий, складний процес, а тому свідоме використання діалектики
надзвичайно важливе в пізнанні істини.
З виникненням СРСР і перетворенням марксизму на панівну ідеологію поглибився і процес перетворення теорії марксизму на догматичну
схему. Після смерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових частин марксизму, в тому числі його філософської частини —
діалектичного та історичного матеріалізму. Цьому сприяв вихід у світ так званого «Краткого курса истории ВКП(б)», який особисто редагував
Й. Сталін. Розділ про діалектичний і історичний матеріалізм був оголошений «неперевершеним зразком творчого марксизму» і покладений в
основу викладання суспільних наук. Утвердилася надзвичайно спрощена схема марксистської філософії, відхилення від якої було дуже
небезпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом партії.
Основні риси марксистської філософії
1. Створення матеріалістичної діалектики — філософській концепції загального розвитку, побудованій на матеріалістичному рішенні
питання про відношення свідомості до буття.
2. Створення матеріалістичного розуміння історії як природно-історичного процесу, основою якого є матеріальне виробництво, на базі
якого надбудовується решта всіх сфер суспільного життя і відповідних відносин людей.
3. Розробка теорії відчуження.
4. Розробка теорії соціалістичної революції і диктатури пролетаріату як ідеологічної основи подолання відчуження.
5. Розвиток ідей марксизму стосовно нових умов класової боротьби і спроба реалізувати ідею пролетарської революції.
6. Філософська розробка поняття матерії і проблеми єдності світу з позицій діалектичного матеріалізму.
7. Розробка проблеми пізнання як віддзеркалення об'єктивної реальності в свідомості людини.
ТЕМА 7. СУЧАСНАЇ СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ
Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно — індійській, китайській і античній, пройшовши довгий і складний шлях
свого розвитку. Певним результатом її розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, у якій майже всі філософські проблеми
минулого досягли досконалості — найвищого рівня розвитку. Після її занепаду в Західній філософії з'явилось багато шкіл і напрямів, які
ставили і вирішували ті чи інші проблеми. В еволюції Західної філософії (після класичної німецької") виділяють такі періоди її становлення:
І період: з 40-х по 60-ті роки XIX ст. В цей період відбувається розпад класичних форм ідеалізму. Значного поширення набувають
ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний та історичний матеріалізм.
II період: з 70-х років XIX ст. по 1914 р. До зазначених напрямів приєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм — емпіріокритицизм,
конвенціоналізм, іманентна школа, філософія життя.
ІІІ період: з 1917 р. У 20-ті роки виникають неопозитивізм, неореалізм, герменевтика, а згодом — структуралізм, філософська
антропологія. Не слід думати, що нові напрями виникли із нічого, на порожньому місці. Нові школи і напрями розвивали певні сторони
попередніх напрямів.
Позитивізм і неопозитивізм
Історія позитивізму має три періоди розвитку.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму
зводилася до таких засад:
— пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
— вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
— у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення
були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».
Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус,
французький математик Ж. А. Пуанкаре.
Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної
картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії
пізнання, відірваної від світу.
Третя форма позитивізму — неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку
логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного
позитивізму — це розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені
недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін.

Філософія життя
Філософія життя, представниками якої є Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер та ін., — це філософський напрям, який розглядає
все суще як форму прояву життя, як деяку реальність, що не є тотожною ні духу, ні матерії, яку можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії
життя головним є поняття життя. Залежно від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя:
а) Життя береться у його біологічно-натуралістичному значенні, як буття живого організму на відміну від штучного. Цьому напряму
властива чітко визначена опозиція «розуму», який розглядається як хвороба.
б) Другий варіант філософії життя пов'язаний з космологічно-метафізичним тлумаченням життя. Життя тут треба розуміти як деяку
космічну життєдайну силу, яка безперервно відтворює себе. Біологічна форма є однією із життєвих форм. Пізнати її можна тільки інтуїтивно,
а не розумом.
Філософська антропологія
Філософська антропологія — напрям у філософії, який претендує на теоретичне обґрунтування сучасного знання про людину. Проблема
людини була поставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв'язання її далеке від завершення. Відправним ідейним пунктом
для філософської антропології є філософія життя. Існує дві гілки в сучасній антропології.
1. Біологічна (Гелен, Лоренц);
2. Функціональна (Зіммель, Кассірер).
Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина — це біологічно недосконала тварина, непристосована до

15
існування в сьогоденні, і тому виникає соціальне напруження.
Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену здібність — інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити
через працю як істинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо один від одного. Адже немає діяльності
незалежної від певної біологічної організації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.
Герменевтика
Герменевтикою (фундатор — В. Дільтей) називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці —
розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків:
семантичного; логічного; психологічного; гносеологічного; соціологічного; математичної теорії прийняття рішень тощо.
На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних
і суб'єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння.
Напрям, мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб'єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо
для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб'єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних
методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.
Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є «об'єктивною самостійністю» по відношенню до будь-якого суб'єкта,
включаючи автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.
Структуралізм
Структуралізм як напрям виник в зв'язку з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу
дослідження: моделювання, формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання структуралістів зводиться до такого:
1) Виділення певної множини об'єктів (масиву), «корпусу» текстів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.
2) Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення зв'язують однорідні пари елементів.
3) Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання.
4) Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.
Представники К.Леві-Строс, М.Фуко, Р.Барт.
Екзистенціалізм
Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед
інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С. К'єркегор (1813 - 1855), а серед російських філософів — М. О. Бердяєв (1884 - 1948) Основною
категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини, оголошується
первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла,
пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині
суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.
Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких
екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають
ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
Релігійна філософія
У XX ст. посилився вплив релігійних напрямків у філософії. До них відноситься: філософія католицької церкви - неотомізм, філософія
православ'я, філософія ісламу, різні східні релігійні вчення - буддизм, даосизм, філософія йоги та ін. Головне, що залучає людину до моделі
релігійного мислення - це проблема богопізнання. її значення визначається тим, що це не тільки спроба філософського осягнення Бога, але й
предмет індивідуальної повсякденної свідомості.
Найбільш впливовим напрямом релігійної філософської думки є неотомізм (лат. пеоs - новий + Тhотаs — Хома) Відроджуючи і
пристосовуючи до сучасних умов вчення середньовічного схоласта Хоми Аквінського, неотомісти проповідують ідею «гармонії віри і розуму»,
вважаючи, що наука і релігія доповнюють одна одну, що метою науки є доказ існування Бога.
Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф.
Аквінського, поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера, Ясперса.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні
продуктом творчої діяльності Бога та об'єктом його управління.
Неотомістична концепція буття дуалістична; абсолютне, надприродне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття — Бог. Він створив
усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум
перебувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела
одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом.
Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому
єдиним критерієм істинності. Раціональне знання — це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.
У повсякденній свідомості українців так само спостерігається процес формування теологічної моделі мислення. Це виражається в пошуках
(насамперед, частиною молоді) божественної реальності, у спробах уявити її ставлення до світу і людини. Звідси інтерес не тільки до
православ'я, католицизму, протестантизму, іудаїзму, але й до східних теорій: буддизму, йоги, конфуціанству.
Сьогодні у суспільстві існує інтерес і до філософсько-релігійних концепцій В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Булгакова, М. Федорова,
П. Флоренського, Ф. Достоєвського, М. Лоського, тому що, в творах цих філософів і письменників звучать ідеї людського буття, пошуку
людиною сенсу життя через Бога в добрі і пізнанні.

Ірраціоналізм
Ірраціоналізм — філософське вчення, яке відстоює обмеженість раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт,
волю як основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись з раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг
— одкровення, Шопенгауер — волю, К'єркегор — екзистенцію тощо.
Особливої шкоди ірраціоналізм завдає суспільствознавству, твердячи, що суспільство через свою складність, неорганізованість
непізнаване. Замість принципу детермінізму в пізнанні суспільства вони вводять принцип індетермінізму, тобто безпричинності.
Фрейдизм та неофрейдизм
Картина розвитку сучасної філософії буде неповною, якщо ми не назвемо і такий напрям, як фрейдизм та неофрейдизм, що розглядають
людину з точки зору психоаналізу, розробленого в основному на біологізаторській основі. Основоположниками цього напряму є 3. Фрейд та
Е. Фромм (неофрейдизм).
Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і передусім енергію сексуальних потягів (лібідо), яка виливається в неврози, сни,
комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів. Е. Фромм аналізує факт соціальної напруженості через інші, більш
широкі причини, ніж сексуальні.
Структура психіки особи за Фрейдом складається з 3-х елементів. «Воно» (Id) - архаїчна безособова частина психіки, «Над-Я» - (Super
Ego) - установка суспільства і «Я» (Ego). Свідоме «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «Над-Я», яке витісняє егоїстичні імпульси зі
сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх у сферу підсвідомого. Існують кілька похідних від фрейдизму вчень, об'єднаних назвою
неофрейдизму, зокрема це біологізаторські теорії, пов'язані з урахуванням зовнішніх факторів, та культурно-соціологічні. Наприклад, у

16
Е.Фромма замість «лібідо» критерієм поведінки людини виступає всезагальна любов, соціально-культурні фактори замість сексуальних, як у
3.Фрейда.
Основні риси західної некласичної філософії
1. Відбувся поворот філософського інтересу від буття як такого до світу людини, до її реального життя, інтересів і почуттів.
2. Однією з центральних стає проблема сенсу життя і проблема свободи, яка розглядається як атрибутивна якість людини, що проявляється
нею в здійсненні вибору і в творчій діяльності.
3. Філософія активно виступає як форма критики сучасного суспільства, моралі, мистецтва і науки і в той же час як пошук шляхів до
досконалого суспільства.
4. Відкриття в структурі особи сфери несвідомого і його ролі в життєдіяльності людини стало одним з досягнень сучасної філософії і
психології.
5. У пошуках шляхів і способів пізнання життя, відмінних від природничонаукових методів пізнання природи, філософи звертаються до
інтуїтивного, вольового початку, до розуміння, при якому "Я" спрямоване на самопізнання і через нього —- на відкриття, розуміння "Ти"
іншого.
6. Новий імпульс розвитку отримує філософія науки, вивчаючи роль мови в пізнанні світу і спілкуванні людей.
7. Еволюція неопозитивізму від аналізу мови науки до аналізу буденної мови і від заперечення філософії до використання аналітичного
методу в розробці власне філософських проблем показала неможливість філософствування поза світоглядними проблемами.
8. Пошук шляхів виходу з сучасного стану суспільства, яке оцінюється як кризове, приводить до активізації релігійних філософських учень.
Персоналізм і неотомізм, пропонуючи шлях звернення до Бога, виступають одночасно за відмову від насильства, крайнощів тоталітаризму і
колективізму, повертаючи людину до її атрибутивних якостей: свободи, самосвідомості, творчості.
9. Вимога філософії мислити ясно, розумно, раціонально, максимально аргументовано і доказово, до якої приходить сучасна аналітична
філософія, набуває в ідейній різноманітності сучасного миру особливої актуальності.
ТЕМА 8. УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ
Філософська думка Київської Русі
Наприкінці IX ст. завершилось об'єднання східних слов'ян у державних кордонах Київської Русі, що зумовило формування розрізнених
племен у руський (український) народ. Утворення Руської держави та введення християнства (988 р.) знаменували початок нової епохи в
політичному, економічному та культурному житті Русі. Розквіт культури знайшов своє відображення в поширенні писемності, створенні
навчальних закладів, розвитку архітектури, живопису, скульптури та прикладного мистецтва. Християнська релігія, що стала визначальним
джерелом філософсько-світоглядних ідей, докорінно перетворила світобачення руського народу, змінила стиль його мислення, напрями
духовних прагнень. Розповсюджені християнської літератури орієнтувало руських мислителів на вивчення Святого письма, учення Отців
церкви – Василя Великого, Григорія Богослова, Григорія Назіанзина, представників каппадокійської школи, що існувала на території Візантії
в IV–V ст.
Усі пам'ятки нашої давньої філософії можна поділити на дві групи: перша – це тексти, що виникли на території Київської Русі (оригінальна
література), друга – переклади текстів, що різними шляхами надходили з інших країн. Найавторитетнішими представниками перекладів були
Василь Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Богослов, Григорій Нисський. Античну філософію презентували Аристотель, Платон, Демокріт та
ін.
Багатий філософський зміст мають твори вітчизняних мислителів: “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Успенський збірник”, “Молін-
ня” Данила Заточника, “Слово” Кирила Туровського, “Повчання” Володимира Мономаха, “Житія” Бориса і Гліба, “Ходіння” Данила Па-
ломника, “Повість временних літ”, “Печерський Патерик” та ін.
Давньоруська філософія розвивалася в лоні духовно-практичного осмислення світу, що зумовило її орієнтацію на людяність, конкретне,
земне та дохідливе православно-християнське навчання життю широких верств населення. Вона намагалася дати відповідь на основне пи-
тання будь-якої філософії: як людині жити в цьому світі?
Синтезуючи західну та східну думку, вітчизняна філософія набувала самобутнього та оригінального характеру. Вона мала статус мудрості,
забарвлювалася мудрістю, розумілася як мудрість. “Ізборник 1073 р.” кваліфікує мудрість як знання божеських та людських речей. Мудрість
будь-якої людини походить передусім від Бога, її можна набути через книжне знання та спілкування з розумними людьми. Філософ, або
мудрець, – це особлива людина, що є носієм християнського знання, його духу, вчителем життя, теоретиком і практиком, здатним вирішувати
всі проблеми людського буття.
У філософії цього періоду здійснюються спроби пізнавальної діяльності. Передусім вона спрямовується до Бога, а вже потім до світу і
людини, які створені, живуть і мислять завдяки провидінню Бога Високий статус надавався розумові, раціональному осмисленню буття.
Важлива роль відводилася істині та правді. Істину створив Бог, а оскільки він один, єдина й істина, яка не існує поза християнством. Світ
існує в істині, живе за її законами, і збагнути її можна лише за посередництвом Бога. Усе, що йде від Бога, є істиною. Тобто істина розуміється
як онтологічна, об'єктивно існуюча релігія, як сама дійсність, в якій сукупною й абсолютною істиною є Бог як найвища духовна цінність.
Поняття істини певною мірою ототожнювалося з поняттям правди, справедливості, віри та виступало вже як аксіологічна, етична й естетична
детермінанта і критерій, що повинно було впливати на стосунки Бога, людини і світу. Людина того часу намагалася не просто осягнути істину,
а насамперед втілити її в життя, у свої справи, прагнула перебувати і жити в істині
Важливе місце в пізнанні посідало серце. Саме в ньому коренилася думка, віра, воля, перебувала любов, завдяки якій можна було пізнати
Бога і людину. Бог промовляв не до розуму, а до серця людини. Серце вважалося осередком чуттів і перебувало в інтимному наближенні до
Бога. Ця кордоцентрична традиція і надалі зберігається в українській філософії.
Специфічною рисою філософського світогляду того часу було не пряме, а символічне тлумачення дійсності. Наприклад, розуміння світу
через притчу, яка образно і наочно подавала те, що необхідно було зрозуміти. Своєрідною рисою мислення було бачення дійсності через наочні
образи, за допомогою яких пояснювалися складні для розуміння ідеї, догмати та явища.
Онтологічну позицію визначав догмат про створення світу Богом, а звідси випливало, що всі природні процеси перебувають у залежному
від Бога стані. Він – джерело доцільності та впорядкованості природи. Світ природний, земний залежить від надприродного, надчуттєвого,
тому сенс буття полягав не в осмисленні світу, а в тому, як урятуватися в ньому. Натурфілософські уявлення базувалися на християнській
картині світу.
Добро і Зло уявлялись як реальні космічні фактори, що визначають життя Всесвіту, ними пройнято всі матеріальні та духовні явища.
Добро розглядалось як сукупність факторів, що сприятливо впливають на окремого індивіда або спільноту. Базовою виступала ідея добра,
іманентно притаманна Богу, і зла, протилежного «сущим» добру і благу. Джерело зла вбачалося у відпаданні від істин сущого Бога, у волі до
гріха, біблійному гріхопадінні людини. Кінцева мета людства й окремої людини подолання зла, спокута первородного гріха, порятунок себе й
інших.
У поглядах на людину вітчизняні мислителі сходяться, розуміючи ЇЇ як істоту багатомірну, як «храм», де присутній Бог, призначення
людини вбачають у служінні Богові. Людина – це богоподібний посередник між Богом і світом. Здатність мислити єднає її з Богом, а наявність
тіла – з матерією. Кожна людина може обрати два шляхи – життя і смерті. Шлях життя – це шлях вивільнення від смерті, покори Богу,
виконання всіх настанов віросповідання, він адекватний спасінню людини. Шлях смерті – це шлях гріха, гордощів, непокори, що веде до
довічних страждань. У цілому антропологічне вчення Русі несе в собі величезний заряд людяності, пропонує цілий спектр стилів життя.

17
 Моральні уявлення базувалися на християнському вченні, а також зазнали впливів східного та азіатського народних світоглядів, античних
етичних вчень. Абсолютним ідеалом етичної думки поставав Ісус Христос. Християнська ідея милосердя переросла у принцип моралі, який
не тільки декларував необхідність бути милостивим до ближніх, а й проголошував милостиню як універсальну й абсолютну умову
впорядкування всіх сфер і рівнів суспільних відносин. Цей принцип передбачав загальну взаємну любов і повагу громадян, їхню
взаємодопомогу. На практиці це означало пожертвування на користь бідних, створення притулків, обмеження сваволі боярської та княжої
влади.
Моральні настанови засуджували гордість, заздрість, злобу, лицемірство, пияцтво, жадобу, обмову та ін. Пропагувались не тільки
християнські заповіді, а й такі форми загальнолюдського спілкування, як дружба, шанування старших і батьків, правда і щирість. Домінування
цих категорій створило духовний стрижень, який пронизує Вітчизняний менталітет і сьогодні. В цілому київськоруська моральна
традиція орієнтувалася на людинознавство, людинолюбність, людяність, що формувало нову людину – духовно досконалу, чисту в помислах
і вчинках, спрямовану до Бога.
Філософська думка Київської Русі як живе історичне явище мала свій образ, свій духовний досвід, відтворювала дух своєї епохи. І хоча
вона мало досліджена, в ній можна виділити такі принципи, ідеї й особливості: загальна спрямованість на вирішення актуальних питань
суспільного буття; обґрунтування духовно-практичної форми освоєння віту; увага до проблем людини, пізнання, смисложиттєвої
проблематики; вірність і дотримання канонів і традицій православної віри; сфері соціальних і моральних стосунків переважання загальнолю-
дських ідеалів добра і краси, мужності, вірності, чесності, щирості, простоти.
У пізнавальній діяльності домінувала енциклопедичність, просвітництво, висока книжна культура, повага до розуму і таланту. Велике
значення надавалося набуванню мудрості як сплаву знання та його практичного втілення в життя, пошукам правди, істини, бажанню осягнути
культуру свого та інших народів, передати ці знання сучасникам і нащадкам. Усі ці ідеї ввійшли в духовну культуру українського народу.
РОЗВИТОК ФІЛОСОФІЇ В ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНИ ХІV–ХVІІ СТ.
Після татаро-монгольської навали життя в Київській державі не припинялося. Не варто вдаватися в складні соціально-політичні, історичні
події, які відбувалися в Україні в XIV–XVII ст., оскільки нас цікавлять передусім духовно-світоглядні процеси. До них слід віднести єретичні
вчення та вільнодумство, зумовлені особливостями соціальної дійсності того часу. Джерелом розвитку єретичних ідей в Україні була
апокрифічна література, а серед рухів – богомильство. Богомили раціоналістично підходили до інтерпретації деяких християнських догматів,
не сповідували Старого Заповіту, поклоніння Христу, святим та їх мощам, не визнавали церковної ієрархії, виступали проти церковних
володінь і багатства, не вбачали необхідності в існуванні духовенства, оскільки вважали, що духовним учителем і проповідником може стати
кожний, хто знає Святе письмо.
У народній свідомості відбувається творення дум, герої яких захищають рідну землю від ворогів, але, на відміну від билинних героїв, –
це звичайні, реальні люди. Ця ситуація має моральний, філософський аспект, виникає постать “героя духу” (козак Голота, козак Мамай). У
XIV-XV ст. поширюється так звана агіографічна література (від гр. “hagios” – святий) – “житія святих”. Створюються збірники “житій” –
патерики. Набувають поширення літературні видання морально-етичного змісту, повісті-притчі (“Ізмарагд”, “Четья”, “Бчола” та ін).
Головний герой “житія” – святий, який бореться з дияволом, і ця боротьба є способом досягнення святості, наповнення силами добра і
недоступності силам зла. Навчати своїм життям, а не словом – головне правило “святого житія”. Основа діянь героя “житія” – вибір добра
будь-якою ціною. Для досягнення святості необхідно обрати Бога, а не світ, і вона є найвищим рівнем одухотвореності. Моральною
протилежністю святості постає гріх.
Внаслідок специфічних соціально-економічних умов у XVI ст. в Україні почали поширюватись ідеї гуманізму, в розвитку якого можна
виділити три періоди. Перший (приблизно до середини XVI ст.) – типологічно схожий із раннім італійським, у центрі його знаходяться
соціально-політична тематика, питання етики й естетики. У другому (з другої половини XVI до початку XVII ст.) – активно формується
історична самосвідомість українського народу, розвивається ідеал гуманістичного патріотизму. У третьому (друга третина XVII – початок
XVIII ст.) – розробляється комплекс гуманістичних ідей у переплетенні з реформаційними. Причиною поширення ідей гуманізму в першій
половині XVI ст. став соціально-економічний прогрес, зумовлений початком розвитку простого товарного виробництва, зростання кількості
міст, в яких розквітали культура й освіта.
Фундаторами гуманістичної культури в Україні XV–XVI ст. були Ю. Дрогобич, П. Русин із Кросна, С. Оріховський-Роксолан. Майже всі
вони після здобуття освіти в Західній Європі діяли на українській території в так званому Руському воєводстві Польщі.
Для гуманізму цього часу характерним є трактування людини не лише як природної частки космосу, а й як “вінця” природи, її господаря.
Як найвища цінність людина вважалася творцем себе самої через причетність до божества. Ставилась також проблема співвідношення Бога та
людини, наближення Бога до людини (боговтілення), ототожнення Бога та людини (пантеїзм), визнання її досконалим за своєю природою
творінням, а також обожнення людини (Л. Зизаній). С. Оріховський-Роксолан вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, від неї
самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на огидну та нікчемну тварину.
Поширенню філософської та духовної культури сприяла творчість українських полемістів XVI–XVII ст., тісно пов'язана з діяльністю
братств, які виникають у цей час у багатьох містах України (Львівське братство, створене у 80-ті роки XVI ст., Київське – 1615 р., Луцьке –
1617 р., а також Острозьке, Галицьке, Рогатинське, Кам'янець-Подільське, Вінницьке та ін.). Братства та братські школи при них були
головними осередками опору культурно-релігійній агресії Польщі. Виникає військово-політична організація опору економіко-політичній
агресії Польщі в Україні – українське козацтво, якому не були чужі і функції культурно-духовного захисту. Про це свідчить факт вступу всього
Запорозького війська на чолі з Петром Сагайдачним до Київського братства в 1618 р.
Саме з братствами та братськими школами пов'язується діяльність полемістів, які захищали позиції українського православ'я.
Одним з перших полемічних творів був «Ключ царства небесного» (1587 р.) Г. Смотрицького, “Казання св. Кирила” (1596 р.) С. Зизанія,
“Тренос” (1610 р.) М, Смотрщького, “Книга про віру єдину” (1619-1621 рр.) та “Книга про правдиву єдність православних християн” (1623
р.) 3. Копистенського, “Катехізис” (1627 р.) А. Зизанія та ін. Найбільш відомий серед полемістів – Іван Вишенський (бл. 1550 – бл. 1620 рр.).
У центрі його уваги – людина, але людина “духовна”, адже лише через дух можливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Але
раціоналістичне осягнення божественного буття розумом неможливе (розум здатний охопити лише негативні визначення Бога – те, чим Бог
не є). Справжня визначеність Бога охоплюється лише містичним, ірраціональним осяянням душі. Якщо розум не виявляє претензій на роль
єдиного засобу пізнання, то може бути натхненним «євангельським розумом», щоб стати «підготовчим щаблем» на шляху до істини. Завдяки
самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям.
Велику роль у діяльності полемістів відіграв Острозький культурно-освітній центр, заснований у м. Острозі в 1576 р. князем К.
Острозьким. Важливе місце в цьому центрі займала греко-слов'янська школа, в якій викладалися грецька, латинська, слов'янські мови, а також
“вільні науки” (граматика, арифметика, риторика, логіка та ін.). Першим ректором був Г. Смотрицький. До центру входили гурток науковців-
гуманітаріїв і друкарня, створена російським першодрукарем Іваном Федоровим, який перебрався з Москви в Україну, рятуючись від
фанатизму церковної та світської влади.
Острозький культурно-освітній центр сприяв розвиткові гуманістичної атмосфери. Діячі центру усвідомлювали значення рідної
мови як запоруки чистоти православної віри та самозбереження українського народу від покатоличення та колонізації. Зокрема, М.
Смотрицький видає в 1618 р. “Граматику славенскую”, яка ще майже два століття після того була єдиним підручником у східнослов'янському
світі (за нею вчився М. Ломоносов).
Острозький культурно-освітній центр був єдиний у своєму роді. В ньому сфокусувався цілісний процес розвитку духовності в Україні.
Крім обґрунтування православного вчення, утвердження філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання

18
з Богом, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї. Тут було засновано бібліотеку з багатим зібранням богословської та
наукової світської літератури, вперше зроблено спробу створення школи вищого типу в Україні і набуто цінний досвід, що допоміг Петру
Могилі та іншим діячам Києво-Могилянської академії обрати потрібний шлях розвитку української освіти та культури.
На базі Київського братства, яке почало відігравати роль у братському русі, в 1631 р. виникає Києво-Могилянський колегіум, а згодом (з
1701 р.) – Києво-Могилянська академія, яка стала першим вищим навчальним закладом на східному, слов'янському терені. Навчальна
програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися “сімвільних наук” –
тривіум (граматика, поетика, риторика) та квадріум (арифметика, геометрія, філософія, музика). Перших чотири роки приділялися на
загальноосвітню підготовку, один рік – на риторику та поетику, наступних два роки - на філософію, останніх чотири – на теологію.
Програма з філософії передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, західної патристики,
схоластики, ідеями Відродження, Реформації, Раннього Просвітництва та ін. У Київському колегіумі діяли видатні українські мислителі Іов
Борецький, Касіян Сакович, Єлисей Плетенецький, Петро Могила – організатор колегіуму. Серед професорів Києво-Могилянського
колегіуму були такі відомі вчені, філософи та письменники, як Феофан Прокопович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, який
реорганізував греко-латинську школу в Москві на Слов'яно-греко-латинську академію, Георгій Кониський.
Потреби в розвитку філософської думки, вимоги конфесійної та національної боротьби привели братчиків та професорів Києво-
Могилянського колегіуму до усвідомлення необхідності оволодіння світовою науковою культурою, вивчення, переосмислення, засвоєння
здобутків західноєвропейських мислителів і вчених. Це завдання змогла виконати створена в 1701 р. Києво-Могилянська академія.
Засновник академії П. Могила був сином молдавського господаря, професором, ченцем, митрополитом, учнем єзуїтів і творцем
православного “Требника”, борцем з католицизмом і протестантизмом і водночас із православною ортодоксією, автором ідеї християнського
екуменізму в межах України. Феофан Прокопович, син київського міщанина, був студентом Київського колегіуму, продовжував освіту в Римі,
задля чого перейшов у католицизм і згодом, розширивши зв'язки з католицькою церквою, повернувся до православної віри, став професором
теології, філософії та математики Києво-Могилянської академії, автором багатьох підручників і наукових праць, найвпливовішою особою у
“вченій дружині” російського імператора Петра І. Інокентій Гізель закінчив Києво-Могилянську академію, удосконалював свою освіту в
західних університетах, згодом став професором, архімандритом Києво-Печерської лаври, філософом, сприяв виданню “Києво-Печерського
патерика” (1661 р.) і створенню першого підручника історії під назвою “Синопсис” (1674 р.). Саме вони та їхні численні колеги й учні привели
до глибоких внутрішніх змін українську церкву, підняли рівень православного богослов'я, забезпечили розвиток професійної філософії,
мистецтва, мовознавства, інших галузей знання, сприяли докорінним зрушенням у мисленні тогочасного українського духовенства та світської
інтелігенції.
У Києво-Могилянській академії вивчалися твори Аристотеля, Платона, Плутарха, Сенеки, Ціцерона, Діогена Лаертського, Боеція, Філона.
Ідеї платонізму та неоплатонізму сприймалися в академії переважно через патристичну літературу, зокрема через творчість Августина,
Орігена, Климента Александрійського, Василя Великого, Григорія Нисського та ін. Було введено у вжиток ідейні надбання схоластичної філо-
софії – твори Альберта Великого, Ансельма Кентерберійського, Томи Аквінського, П'єра Абеляра, Дунса Скота, Авіценни, Аверроеса та ін. 3
представників новітньої філософії в академії вивчали твори Макіавеллі, Галілея, Коперника, Бекона, Декарта, Лейбніца, Вольфа, Спінози,
Гассенді. У межах барокової схоластики, що була панівною в Україні протягом XVII ст., спостерігається тяжіння до мислителів, які у своїх
теоріях поряд з натурфілософськими питаннями чільне місце відводили з'ясуванню проблем метафізики, проблем загальних основ буття.
У XVIII ст. схоластику бароко витісняє вольфіанська школа, простежується орієнтація на тих західних філософів, які утверджували
перевагу умосяжного освоєння світу над чуттєвим, інтелектуального пізнання над розсудковим (дискурсивним) і тим більше чуттєвим,
акцентували увагу на самосвідомості.
Філософія Києво-Могилянської академії була по суті першим етапом у розвитку професійної філософії в Україні. Вона
підпорядковувалася примату теології, розглядалася переважно як помічник у справах віри. Проте не слід недооцінювати її значення у створенні
власного інформаційного поля, необхідного для майбутнього розвитку філософського мислення. Філософія в академії розумілася як система
дисциплін (або всіх наук), покликаних віднайти істину, причини існування речей, даних людині Богом, а також як умова дослідження життя
та формування доброчинності. Істина ототожнювалася з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали спінозівським терміном
“натура натуранс” (“творяща природа”). Переконані в раціональності світу, вчені академії шукали істину шляхом дослідження
наслідків Божої діяльності “натура натурата” “створеної природи”).
Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль у розвитку духовної, в тому числі і філософської культури східних та
південнослов'янських народів. У її стінах здобували освіту росіяни, білоруси, серби, молдавани, греки, словени та ін. Європейський рівень
навчання, активна наукова та освітня діяльність в Україні й за її межами, постійне розширення зв'язків із західними університетами зміцнювали
авторитет академії, сприяли її становленню як провідного інтелектуального осередку в православному слов’янському світі. Києво-
Могилянська академія була духовним осередком, у кому українська нація не лише відшліфовувала свій інтелект, але завдяки своєму
потужному впливові сприяла культурному зростанню інших слов’янських народів.
Філософія Григорія Сковороди
Григорій Савич Сковорода (1722–1794) є одним із найвидатніших представників історії української філософії. Мандрівний поет і вчитель
мудрості, шукач особистого шляху осягнення божества, істинного сенсу буття людини – все це створює образ оригінального мислителя, який
посідає видатне місце в історії української і світової духовної культури. Народився Г. С. Сковорода 3 грудня 1722 р. у простій козацькій сім'ї
в с. Чорнухи на Полтавщині. Зважаючи на те, що він з дитинства виявив “нахил до богопочитання” та “охоту до науки”, дванадцятирічного
Григорія було віддано у навчання до Києво-Могилянської академії. Там він з перервами провчився до 1753 р., але так і не закінчив повного
курсу, залишившись на все життя “студентом” (як він сам себе любив називати). Його вчителями були славетний філолог Симон Тодорський,
ритор і поет Сильвестпр Ляскоронський, філософи і богослови Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський.
Здобувши в академії добре знання мов, античної та світової культури, Сковорода обрав свій напрям і спосіб філософствування, які не
перебували у руслі науки про зовнішній світ і суспільну діяльність, а мали на меті моральне удосконалення та духовний поступ людської
особистості, її власний вільний вибір, виховання волі. Тому формою викладу етико-антропософського вчення Сковороди був не академічний
трактат, а байки, вірші, притчі, діалоги.
За неабиякі музичні здібності Сковороду було запрошено до придворної капели імператриці Єлизавети в Санкт-Петербург (1742–1744). З
1750 по 1753 рр. перебував у складі Токайської дипломатичної комісії в Угорщині. Деякий час Сковорода вчителював у Переяславському та
Харківському колегіумах, а також був домашнім вихователем у маєтках поміщиків.
Де б не був Сковорода, він завжди привертав до себе увагу оригінальним складом думок і способом життя. Сковорода, поет і музикант,
знавець латинської, грецької, давньоєврейської та кількох сучасних мов, “любитель Святої Біблії”, одягався просто, спав не більше чотирьох
годин, вставав до світанку, ходив пішки за місто, був завжди веселий, бадьорий, шанобливий, з усього виводив мораль, друзів обирав по серцю
їх, мав “побожність без марновірства, вченість без чванливості”. Після 1768 р. до смерті був мандрівним філософом. Помер Сковорода в маєтку
одного з своїх друзів у с Іванівці (нині Сковородинівка) поблизу Харкова 9 листопада 1794 р., залишивши після себе, крім рукописів, легенди
та перекази. Розповідали, що нібито він пішки пройшов усю Європу, нібито втік з власного вінчання, нібито мав дар пророцтва та ін. На могилі
філософа викарбувало: “Світ ловив мене, та не спіймав”.
Визначаючи предмет філософії, Сковорода вважає, що вона – саме життя. Філософствувати – значить “перебувати на самоті з собою”, на
самопізнання слід спрямувати людське життя. Як власну матір можна знайти вдома, так і своє щастя людина здобуває всередині себе. Мета
людського життя – це “внутрішній світ”, “радість серця”, “міцність душі”, “веселість серця”. Саме вони є завершенням усього добра та

19
найвищим благом і для філософів, тобто головною якістю людини є не стільки “теоретичні” пізнавальні здібності, скільки емоційно-
вольове єство її духу, серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і почування.
Подібно до Сократа, Сковорода дотримується тверджень: “пізнай себе”, “поглянь у себе”. Близьким до традиційних античних поглядів є
висування у філософії ідеалу “евдемонії” (щастя, блаженство – найвища мета людського життя), проповіді “автаркії” (самодостатності,
незалежності від зовнішнього світу), “аскези” (стриманості, відмови від життєвих благ).
Причина людських страждань – у “неправдивому розумінні” суті речей. Зовнішній світ – “швидкоплинна річка”, тому гонитва за його
благами – безглуздя. Любов до зовнішності робить з людини раба, оскільки видимість засліплює, веде в темряву помилок. А істинне пізнання
проникає в незмінну сутність речей, тому воно може стати основою справжнього щастя, тобто Сковорода йде за сократівським принципом
тотожності щастя та істини.
Для людини є два способи життя: “світський” – згубний та “божий” – спасенний, праведний. Останній є умовою знаходження “правиль-
ного” погляду, подолання гріха, зречення злої волі. Це не шлях розуму та розуміння, а шлях віри і любові до Бога. Найвища мудрість для
Сковороди – “філософствувати у Христі”, оскільки Христос та істина – тотожні. Жити в істині означає жити у Христі. Кожна людина прагне
до самопізнання, бо найкоротший шлях до Бога – через власне “серце”, через відкриття в ньому “образу божого”. Здобуваючи собі “нове
серце”, людина сама стає “сином божим”, “обожнюється”, “преображається”. А звідси виводиться мета всілякого людського буття і, зрештою,
філософії. “Філософія, чи любомудрість, скеровує все коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість
думкам, як голові усього”.
Премудрість єдина для всіх: для “поган і юдеїв, богословів і філософів”. У цьому відношенні філософствувати повинні всі. Отже,
справжній центр ваги філософії Сковороди як “мистецтва життя” – у відкритті в собі “сина божого”, “внутрішньої”, “духовної” людини, що є
основою “миру душевного” та істинного “блаженного життя”. Головна мета вчення Сковороди полягає у проповіді набуття людиною
містичного стану “обожнення” через внутрішнє “перетворення” її “серця”. В цьому процесі людині допомагає розкриття символів Святого
письма.
Реальність Сковорода розуміє не як моністичне (ідеальне чи матеріальне) буття, а як гармонійну взаємодію трьох світів: макрокосмосу,
мікрокосмосу, символічного світу або Біблії. Божественне життя “пронизує” кожен з трьох світів, воно становить собою їх творчу основу,
справжню “натуру”. Макрокосмос – великий світ, у якому “живе все порожнє”. Мікрокосмос – світ людини, “світик, світочок”, але глибиною
він не поступається великому світові, а в певному розумінні навіть його охоплює. Кожен з трьох світів є єдність двох “натур”: “видимої”,
“зовнішньої”, “тіньової” та “невидимої”, “внутрішньої”, “світлої”.
У своїй “видимій” іпостасі макрокосмос – це природний світ відчутих речей і явищ (як матерія), але насправді – “пуста видимість”, “місце”,
“нікчемність”, “тінь” справжньої, але невидимої його “натури” – Бога. Проте Бог – не сама природа, а її “джерело”, “світло”, “сонце”. Існування
матерії є “корелятом” існування Бога, і в цьому сенс її вічності, але ця вічність – функція вічності божественного буття, “тінню” якого є буття
матеріальне.
Мікрокосмос (людина) – це також єдність двох “натур”: “емпіричної” (тілесної) та “внутрішньої” (справжньої, “істинної”) людини. Ем-
пірична людина, як і матерія, є “тінню”, “темрявою”, “тлінням”. Проте мікрокосмос не просто співіснує з макрокосмосом, пасивно відтворює
його структуру, а є активним моментом у гармонійній взаємодії з великим світом (макрокосмосом), оскільки єством «внутрішньої» людини є
Бог. Тому сократівський заклик Сковороди “пізнай себе” означає пізнати Бога.
Однією з центральних ідей Сковороди є твердження про “нерозривність” і водночас “незлитність” природи та людини, єством якої є Бог.
Таким чином, “внутрішня” людина – це божественне в людині. Ідеальна форма людського єства, яку можна знайти в “тайниках” свого серця,
є образ Божий, який існує вічно. Всі особисті форми окремих людських істот містяться в єдності досконалої та єдиної людини – Ісуса Христа.
Цю людину вже не створено Богом, – вона народжена ним і є його Сином Єдинородним.
Гармонія великого світу (макрокосмосу) і людини (мікрокосмосу) не встановлюється сама собою, автоматично; вона має своїм ґрунтом
творчу життєву ініціативу людини. Можливих (і різних) способів гармонізації людини зі світом багато, і кожен має віднайти відповідний
(“сродний”) своїй неповторності й унікальності спосіб життя у світі. Але ці способи репрезентовано людині символічно. Тобто між
макрокосмосом і мікрокосмосом існує посередник, третій світ, світ символів – Біблія. Тут також вирізняються дві “натури” – “видима”
(предметна образність символу) і “невидима” (смисл, розшифрування “сенсу символу”). Біблія як третій світ є справжнім, реальним
Словом Божим і втіленням Бога. Сама Біблія стає істотою божого порядку. Сковорода вказує, що Біблія є Бог.
“Розшифрування” символіки третього світу має метою знайти відповідний (“сродний”) спосіб діяльності. “Сродна” або “споріднена”
праця є однією з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації справді людського способу життєдіяльності,
самоствердження особи. Праця за покликанням, яка відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам і вродженим схильностям людини, є
найвищою насолодою і справжнім щастям. “Неспоріднена” (“несродна”) праця є основним джерелом усіх суспільних бід.
“Спорідненій” і “неспорідненій” праці надається великого суспільного значення, оскільки Сковорода мріяв про таке суспільство, в якому
люди зможуть реалізувати свої природні здібності і нахили в “спорідненій” (“сродній”) праці і отримуватимуть від неї радість і відчуття
повноти свого буття. Але природні здібності повинні бути виявлені, розкриті. Освіта і виховання можуть їх лише вдосконалювати, але не
створювати. Не освіта та знання роблять людину щасливою, а лише ретельне вивчення себе, що й відкриває шлях до щастя, спокою, душевної
злагоди. Кожен повинен пізнати себе, свої природні нахили та здібності. Суспільство складається з окремих людей, і це є шляхом і до спільного
блага, тому самопізнання у Сковороди виступає як універсальний засіб перетворення людини та світу, усунення світового зла. Ідея
перетворення є центральною у філософській творчості Сковороди, у своїх творах він закликає стати істинною людиною: із зовнішньої –
внутрішньою, із тілесної – духовною і в такий спосіб поєднатися з Богом, отже, з природою всього сутнісного.
Можливість “сродної” праці для всіх виявляє себе в ідеї “нерівної рівності” , тобто в реалізації кожним себе за своїми можливостями. У
концепції “сродної” праці і похідної від неї “нерівної рівності” знаходить свій зрілий вияв антеїзм філософії Сковороди (термін походить від
давньогрецького міфічного персонажа Антея, який черпав свою життєву силу в постійному зв'язку з матір'ю-землею).
Етичні погляди Сковороди базуються також на самопізнанні, яке має остаточною метою “мистецтво життя”. Людина може знайти щастя
через самопізнання. Для цього потрібно “жити за натурою”, не спотворювати природне, задовольнятися малим. Найвищим усвідомленням
цього є “вдячність” як певний ціннісний рівень людського буття, що поширюється на Бога, батьків, благодійників. Смислова послідовність
така: вдячність – благочестивість – самозадоволення. Завдання виховання – зберегти здоров'я та навчити вдячності.
Викладаючи принципи мистецтва життя, Сковорода вказує, що всі неприємності бувають від заздрощів, заздрість – від ремствування, а
те – від невдячної долі, що вдень і вночі гризе дух. Невдячність породжує смуток, нудьгу, жадобу, заздрість, а її прагнуть задовольнити
улесливістю, крадіжкою, ворожнечею, кровопролиттям. З нею пов'язується вічний смуток, збентеження, зніяковіння, відчай, тому для
людського життя надія у вдячності, яка задовольняється власним змістом, не зазіхає на чуже. У вдячності людина не втрачає власної гідності,
а, навпаки, дістає стимул для змістовного спілкування з іншою людиною на основі поважання її особистої самобутності.
Досконалість людини, ґрунтуючись на “мистецтві життя”, переборює вульгарну прив'язаність до предметного світу і дає можливість
відчути різноманітність і багатство буття, розкрити вічну загальнолюдську основу власного буття.
Підводячи підсумки, можна виділити у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності: антеїзм
(“спорідненість” (“сродність”) людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського існування,
плюралїстичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (“серце – всьому голова”). Ці домінантні лінії набувають
класичної форми вияву, а українська філософія вступає у свою класичну добу.

20
 Г. С. Сковорода – засновник класичної української філософії. Водночас він вплинув на формування філософської думки в Росії. Більшість
російських істориків філософії (О. І. Введенський, В, Ф. Ерн, Е. Л. Радлов, М. О. Лосський) прямо називають Сковороду “родоначальником
російської філософії”. Велич Г. С. Сковороди полягає і в тому, що він поєднав у собі філософа, мудреця, вчителя життя із філософським
способом життя. Філософія в її найглибшій сутності – не лише світобачення, а й світовідношення. Приклад цілісності серця, розуму, вчинку
уособлює в собі український філософ і поет Григорій Сковорода.
Українська філософія XIX ст.
У XIX ст., незважаючи на різного роду утиски, триває неухильний процес розвитку духовної культури в Україні. Ідеї концепції нового
українського письменства та творчої інтелігенції сприяли постановці й осмисленню важливих смисложиттєвих проблем, а також проблем
національного відродження. Але вони були далекими від професійного філософського рівня, тяжіли більше до чуттєво-емоційного
символічного сприйняття світу, ніж до його теоретично-духовною осмислення. Філософія в XIX ст. дістає розвиток у межах академічної
філософії, на кафедрах академічних світських і духовних закладів.
Філософствування в той час перебувало під контролем православної церкви, яка вела таку ж реакційну політику, як і царський уряд. У
1817 р. міністерство народної освіти з'єднується з духовним відомством, і професори філософії проходять сувору цензуру, яка виключала всі
елементи вільнодумства. До філософії ставилися як до науки, яка не дає ніякого зиску. В тому ж 1817 р. припиняє своє існування Києво-
Могилянська академія, в приміщенні якої відкривається Київська духовна академія.
Незважаючи на заборони та стримування, філософія торувала собі дорогу, чому сприяло відкриття нових навчальних закладів. У 1805 р.
відкривається Харківський університет. У тому ж році в Кременці створюється Волинський ліцей, а в 1817 р. в Одесі – Рішельєвський ліцей
(перетворений у 1865 р. на Новоросійський університет). У 1820 р. в Ніжині відкривається Ніжинський ліцей. У 1834 р. на базі переведеного
до Києва з Кременця Волинського ліцею створюється Київський університет святого Володимира. В цих навчальних закладах починають
поширюватися та осмислюватися нові ідеї західноєвропейської філософії, зокрема німецької, що водночас ламало старі традиції та типи
філософствування. Перевага надавалася Канту, Фіхте, особливо Шеллінгу, чиї ідеї найбільше відповідали романтично-екзистенціальному
змістові українського менталітету.
Ідеї Канта поширював П. І. Лодій, професор Львівського, Краківського, а пізніше Петербурзького університетів. Постійно звертаючись
до німецького мислителя, Лодій розвивав сенсуалістські погляди на проблему пізнання і саме з цих позицій полемізував з Кантом, критикуючи
його за су б'єктивний ідеалізм, агностицизм, розкриваючи єдність чуттєвого і раціонального, емпіричного та логічного. На його думку, світ
існує сам по собі, поза нашим розумом. Предмети зовнішнього світу, діючи на органи чуттів, спричиняють виникнення знань.
Лодій підкреслював, що за допомогою мислення людина може пізнавати світ, відкривати властивості речей, закони розвитку природи.
Істинність знання полягає у відповідності наших суджень предметам матеріального світу такими, якими вони існують самі по собі. Сама істина
існує в таких формах: метафізичній, логічній, моральній та фізичній. Критерій істини полягає у несперечливості й одностайності думок
більшості людей; це досягається за допомогою розуму та досвіду.
У соціально-політичній галузі П. Лодій виступав з філософським вченням про природне загальне державне право. В цілому пропаганда і
критичне осмислення досягнень західноєвропейської філософської думки сприяли орієнтації на неї академічної філософії в Росії та Україні.
Значним осередком поширення нових течій західноєвропейської філософії став Харківський університет. Його перший ректор І. С.
Рижський працював у галузі логіки і лінгвістики, опублікував переклади праць Дідро, Гольбаха, Монтеск'є та інших французьких
енциклопедистів. Основою його поглядів стало критичне переосмислення праць X. Вольфа. В онтології та гносеології Рижський відстоював
первинність матеріального світу по відношенню до людської свідомості, виступав проти вроджених ідей. Кожне пізнання починається з
відчуттів, але ніколи не зупиняється на цьому ступені розвитку. Відчуття дають нам знання зовнішніх властивостей буття, а у внутрішні
причини сутності предмета проникає розум. Природа в своїй різноманітності – книга, з якої людина черпає свої знання, збагачуючи розум і
вдосконалюючи досвід. І. Рижський висловив ряд цікавих думок про виникнення та розвиток мови, її залежність від рівня розвитку науки,
літератури, філософії, від специфічних особливостей кожного народу.
Першим професором філософії Харківського університету став німецький філософ І. Б. Шад, рекомендований на посаду Шіллером, Гете
і Фіхте. Його філософські погляди змінювалися протягом усієї творчої діяльності. Філософія Канта приваблювала Шада ідеєю свободи та
гідності людини, разом з тим відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що вело до “духовного рабства”. Від Канта
він переходить до філософії Фіхте, згодом стає послідовником Шеллінга.
У поглядах І. Шада на природу переважає пантеїстична тенденція, особливо при розгляді єдності всіх її сфер. У гносеологічних поглядах
Шад критично ставиться до кантіанства, бо воно веде до антиномій, у яких протилежності доходять до взаємовиключення, тоді як вони повинні
існувати в єдності. Не критичний розум, а тільки один розум може допомогти в пізнанні, оскільки виявляє себе в різних функціях (у практичній
і теоретичній), між якими не існує ніякої протилежності. Дійсне теоретичне пізнання, дійсна філософія є дослідженням можливості феноменів,
які залежать від ідей. Керуючись ідеями, ми пізнаємо речі такими, якими вони є самі по собі.
Людина, вважає І. Шад, у своєму розвитку проходить три етапи: тваринний, юридичний, моральний. Переходи відбуваються завдяки
соціальному середовищу. Критично сприймаючи договірну теорію держави, Шад відстоював ідею природного права, виводив походження
держави та права з розуму людини. Вищий закон суспільства – закон абсолютної свободи, суть якого зводиться до того, що володіння свободою
означає панування над собою і може спонукати до таких дій, до яких не зможуть примусити зовнішні сили. Стан нерівності, рабства можна
ліквідувати шляхом пропаганди правових ідей, самовдосконалення людини, бо сама її природа визначає закони суспільства, право кожної
людини досягти призначеної їй природою вищої мети. Основу прогресивного розвитку людства філософ вбачав у його різноманітності Усяке
прагнення до вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами та націями.
Гегельянство в Україні було представлено головним чином професорами Київського університету Орестом Новицьким (1806–1884) і
Сильвестром Гогоцьким (1813–1889).
О. Новицький вважає, що призначення філософії полягає в розкритті розумної свідомості, наданні думкам і поняттям простору,
послідовності та стрункості Філософія вимагає вічного, неминущого, а вічне відкривається тільки в ідеях; філософія вимагає необхідного,
нескінченного, а воно теж відображується в ідеях; філософія вимагає незмінного, суттєвого, а суттєве відображується в ідеях. Тому світ ідей –
“батьківщина філософії”.
У питанні про корисність філософії Новицький займає позицію, згідно з якою корисне має сенс лише тоді, коли воно спрямовується на
досягнення вищих духовних цінностей, бо людина живе не тільки задля того, щоб працювати, а працює, щоб жити по-справжньому, досягати
істинних цілей свого життя. Якщо втрачається істинна мета життя і корисливість стає вищою над усе, тоді гине все високе, благородне в житті
народу, стає неможливим героїчне сподвижництво, безкорисливість справді великих характерів. Шлях до ідеї правди, сповідування її веде до
формування філософії, філософського мислення, яке завжди повинно бути вільним, надавати силу духу людині.
Виходячи з такого розуміння суті філософії, її завдань, Новицький ставив питання про співвідношення віри та знання, філософії та релігії,
їх зв'язок він вбачав у спільності об'єктів (світ, Бог), відмінність – у способі сприйняття світу, формах знання на рівні достовірності. Філософія
стоїть нижче релігії, оскільки постає як знання для небагатьох, у той час як релігія є доступною для всіх. У розвитку філософської дужки
Новицький виділяє три фази: на першій – філософія розвивається у межах релігії, на другій – філософія відокремлюється від релігії, на третій
– знову повертається до релігії, намагається примиритися з нею, пізнати розумом те, що релігія визнає серцем. Роль філософії стосовно релігії
зводиться лише до права порушувати філософські питання, але не вирішувати їх за неї. За всіх умов філософське мислення мусить залишатися
вільним і самостійним.

21
 Під впливом філософії Гегеля Новицький роздумує над проблемою розвитку філософії, де дотримується ідеї історизму, “Історичний
процес – не витвір людей, а вплив абсолютного духу, який розвивається за незмінними законами. Люди можуть тільки затримувати або
змінювати спосіб впливу духу на деякий час. Не великі люди і не випадковості творять історію. Великі люди тільки тоді зможуть зіграти свою
роль, коли зуміють підхопити ту ідею, що бродить у масах. Якщо особа не знайде підтримки в народних масах, вона не стане великою, не
залишить по собі сліду; якщо виступить раніше чи пізніше слушної пори, то постане серед віку як пророк чи пам'ятник”.
У руслі ідеї європоцентризму Новицький поділяє історію на два періоди; язичницький і християнський, а звідси виводить і два періоди
розвитку філософії: давньоязичницький (епоха безпосереднього знання) і християнський (епоха опосередкованого знання). Отже,
поступальний хід філософії в цілому збігається з прогресивним розвитком основних подій всесвітньої історії, що дає змогу припустити
можливість збігу філософських учень з відповідними періодами розвитку людства, де сама філософія постає живим організмом, який постійно
змінюється. Для Новицького мета зусиль людського духу, відображеного в історії філософії, є поступовим досягненням істини. Таким чином,
внутрішні зв'язки філософських учень різних часів забезпечуються послідовністю їх розвитку.
Настанови О. Новицького про предмет та завдання філософії відбилися у філософії «всеєдності» В. Соловйова, в пошуках російських
філософів XIX – початку XX ст. Є. М. і С. М. Трубецьких, С. М. Булгакова, П. О. Флоренського, М. О. Бердяєва і передусім у творчості
представників Київської академічної філософії С. Гогоцького і П. Юркевича.
С. Гогоцький перейшов з Київської духовної академії до університету св. Володимира, пропрацював тут до кінця життя. Він створив ряд
значних праць з історії філософії, послідовно проводячи ідею історизму. Гогоцький розглядав філософію як умоглядно-моральну науку,
безперервний процес зусиль думки з метою підвести до єдності та чіткого усвідомлення того, що міститься як дане в різних формах нашої
свідомості та життя. Виникнення філософії пов'язував з активністю свідомості.
Філософія, стверджує Гогоцький, перебуває в стані постійного розвитку, якому притаманна послідовність, поступовість змін,
спрямованість і здійснення певного родового життя. Історія філософії відображує і дає значно більше, ніж історія людського життя, а саме –
розуміння суттєвих особливостей внутрішнього життя свідомої істоти, керуючись при цьому ідеєю розвитку, властивою духові. Основні
методи дослідження історико-філософського процесу – індуктивний і дедуктивний (аналіз і синтез), які діють результативно лише за умови їх
єдності.
Проблему співвідношення філософії та релігії Гогоцький вирішує з позиції концепції двох істин (віри та розуму). Релігійні твори
ґрунтуються на вірі та відвертості, що є опорою для життя самого розуму, тоді як філософські твори цілком присвячуються дослідженням і
пошукам основ зовнішнього переконання в самій натурі душевного життя і в законах мислення.
Гогоцький вважає, що мислення як свідоме роздумування, котре враховує відмінність і єдність уявлень і понять, спирається на розвиток
освіти, культури, науки. Вся історія філософії є зображенням різноманітних напрямів, які пройшли від перших просвітлень самостійного
мислення і прагнення до знання нашого часу. Історія філософії поділяється на періоди: перший – від іонійських шкіл до неоплатонізму і другий
– з XVII ст. до ідеалізму в Німеччині, який продовжує сам Гогоцький. Перехідною ланкою між попередніми періодами і XIX ст. Гогоцький
називає філософію Канта, заслуги якого вбачає у критиці однобічності й догматичності реалізму, у спрямуванні філософії до розуміння
сутнісного через мислення і на саме мислення. Разом з тим Гогоцький вказує на обмеженість філософії Канта, яка полягає в розриві між
основами мислення та сутністю речей, а з боку форми – у відсутності самостійного виведення основних понять, які просто декларуються.
У теорії пізнання Гогоцький виділяє три основних етапи пізнавальної діяльності: чуттєву свідомість, діяльність уяви та мислення. Кожний
етап пов'язується з іншим. Істина – це гармонія мислення і буття, а її критерієм є узгодженість внутрішнього життя, одухотвореного релігією.
Основа суспільного розвитку полягає у двох взаємопов'язаних моментах: русі уперед, зміні, руйнуванні та сталості, незмінності,
незнищенності. Основним у розвитку суспільства є те, що зберігається, залишається вічним, непорушним, бо воно дається ідеями, які є вічними
істинами, за допомогою яких стверджується гідність людини, велич і могутність народного життя.
Гогоцький залишив значну теоретичну спадщину, в основному з питань історії філософії. Найбільш відома його праця “Філософський
лексикон” у чотирьох томах, своєрідна філософська енциклопедія, яка (як і вся творчість Гогоцького) відіграла важливу роль у розвитку
філософії в Україні.
Найвизначнішим українським філософом минулого століття вважається П. Д. Юркевич (1826–1874), автор своєрідної концепції
“філософії серця”. Народився на Полтавщині в Золотоніському повіті (нині Черкаська область) у родині священика. Вчився в Полтавській
семінарії, потім (1847–1851) у Київській духовній академії, після закінчення якої залишається викладачем. У 1852 р. здобуває ступінь магістра,
у 1858 р. – звання екстраординарного професора Лекції Юркевича з філософії мали надзвичайний успіх
Філософія Юркевича досить багатогранна, з чималою кількістю оригінальних думок з проблем історії філософії, філософської
антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Центральною проблемою, яка охоплює всю творчість Юркевича, є проблема людини.
Основне поняття, яке несе як гносеологічне, так і онтологічне навантаження, є поняття ідеї. Істинна сутність предмета пізнається
не в спогляданні, не у понятті про нього, а в його ідеї, тому перевага надається вченню Платона про розум, а не вченню Канта про досвід.
Розгляд питань, які стосуються основ та кінцевої мети світу, відношення світу та людини до Бога, передбачає допущення ідеї, оскільки
божественне та розумне в космосі також є ідеєю. Якщо філософія прагне пояснити явища навколишньої дійсності з ідеї та за допомогою ідеї
(а це може зробити лише вона і ніяка інша наука), якщо вона розглядає явища світу як одкровення чи втілення думки, якщо для неї ідея є
джерелом, основою, законом і типом явищ дійсності – в цьому разі з'ясовується й обґрунтовується те світоспоглядання, початки якого містяться
в будь-якій людській душі і яке з необхідністю допускається релігійним і моральним життям людства. Без допущення ідеї неможливо розкрити
сутність самої людини, осягнути сенс її буття.
Реальність, за Юркевичем, складається з трьох сфер: “ноуменального світу”, ідеального царства “вічної-правди” (як світ ідей
Платона); “реального світу”, як царства розумних істот; “феноменального світу” примарного існування тілесності. Взаємодія цих трьох світів
становить гармонію цілого світу (у його розмаїтті), проте гармонійна взаємодія світів не означає їх повної “прозорості”. Розум, оперуючи
ідеями, пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального, принципово не може вичерпати індивідуальне. Спроможний відповісти
на питання, що є розумні істоти, розум не може відповісти, хто вони є. Непрониклива для розуму “голови” глибина особистісно-
індивідуального є те, що Сковорода та. інші представники класичної української філософії називали “серцем”.
“Філософія серця” Юркевича є цілісною філософсько-антропологічною концепцією, в якій пропонується оригінальний і нетиповий для
його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність. Серце – скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного та
духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини. Юркевич вважає, що мислення не вичерпує
собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення не може визначити всіх досконалостей людського духу.
Наші думки та слова спочатку не образи зовнішніх предметів, а образи чи вияви загального почуття душі, породження нашого сердечного
настрою. Саме в “серці” людини міститься основа того, що притаманне її уявленням, почуттям і вчинкам особистості, виражає душу саме цієї,
а не іншої людини, і набуває особистісного спрямування, стаючи проявами не загальної духовної істоти, а живої, конкретної людини.
Світ як система життєдайних явищ, повних краси та знаменності, існує і відкривається найперше для глибокого «серця», а вже потім для
розуміючого мислення. Завдання, що вирішує мислення, виникають не з впливів зовнішнього світу, а з вимог “серця”. Істина стає благом,
“внутрішнім скарбом” лише тоді, коли лягає нам на “серце”. Тільки для “серця” можливий подвиг і самовідданість, і людина йде за велінням
“серця”, а не за абстрактною думкою.
Для розуміння суті “філософії серця” Юркевич робить два принципово важливих висновки: 1) “серце” може виражати, знаходити та
розуміти такі душевні стани, які за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму, 2) поняття й
абстрактне знання розуму відкривається або дає себе відчувати та помічати не в голові, а в “серці”; в цю глибину воно мусить проникнути,

22
щоб стати діяльною силою та рушієм нашого духовного життя. Іншими словами, закон для душевної діяльності не покладається силою розуму
як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини та людства.
З 1861 р. Юркевич очолює кафедру філософії у Московському університеті, а в 1869–1873 рр. займає посаду декана історико-
філологічного факультету. Його вчення справило великий вплив на становлення філософа В. С. Соловйова та історика В. О. Ключевського,
інших російських мислителів кінця XIX – початку XX ст. Юркевич своєю філософсько-антропологічною концепцією завершив роботу, яку
розпочали задовго до нього визначні представники філософської думки України минулого.
Філософські течії в Україні другої половини XIX – початку XX ст.
В українській класичній філософії XIX ст. репрезентуються й інші підходи до філософського розуміння дійсності. їх спричинило
усвідомлення необхідності переосмислення вихідних засад попереднього ідеалізму та відшукання надійних філософських підвалин для
вироблення якісно нового світогляду.
Значного поширення у другій половині XIX ст. набуває позитивізм, найвідомішим представником якого був В. В. Лесевич. Він вважає,
що позитивізм є світоглядом, який складається з сукупності позитивного знання (математика, фізика, хімія, біологія, соціологія тощо), і є такою
системою, що включає в себе сукупність “філософії” конкретних наук. Пізніше, ставши прихильником емпіріокритицизму (різновид
позитивізму), Лесевич говорить про філософію як про загальне знання. Вона не передує, як раніше, окремим наукам, не передбачає їх істин, а,
проникаючи в усі окремі дисципліни, є завершенням знання цих наук. Тобто емпіріокритицизм – це відновлення філософії на основі
позитивного знання. Тепер, вважає Лесевич, відпала потреба у з'ясуванні особливого предмета та методу філософії, а також межі, яка відділяє
її від науки. Висновок Лесевича став головним предметом критики з боку опонентів позитивізму, провідну роль серед яких відігравали
прибічники персоналізму та неокантіанства.
Представник персоналізму О. О. Козлов вважав, що вихід із духовної кризи суспільства можна знайти тільки в галузі філософії. Предметом
філософського пізнання завжди може бути тільки один світ, а філософія є наукою про світ як суще. Виступаючи регулятивним началом у
науках, сама філософія завжди залежала і залежить від рівня розвитку конкретних наук, стан яких – одна з суттєвих умов успішного розвитку
філософії. Філософія – це наука про світ, його пізнання та його відношення до суб'єкта, що пізнає.
Визначаючи специфіку предмета філософського дослідження, Козлов пропонує один із варіантів персоналізму – панпсихізм. В основу
концепції покладено ідею духовної субстанції, яку людина усвідомлює у своєму внутрішньому “Я”. Навколишній світ – це сукупність станів
свідомості суб'єкта, який пізнає. Єдність цих станів здійснюється в самому суб'єкті. Світ є нічим іншим, як системою субстанцій, що
взаємодіють між собою. Він існує не в просторі і часі, а в свідомості суб'єкта. Таким чином, філософія Козлова ставить у центр світоглядної
позиції індивідуальне “Я”, проголошуючи його вихідним пунктом і метою будь-якого філософського дослідження.
Інший варіант персоналізму розробляв професор Київського університету О. М. Гіляров. Філософія, на думку Гілярова, – це спроба
створити таке цілісне світорозуміння, яке б задовольняло всі запити нашого духу – теоретичні, моральні, релігійні, естетичні, допомагало б
розібратись у всіх складнощах життя. Такий світогляд можна створити лише на основі духовного начала як начала, діяльного за своєю
природою.
Вихідною для Гілярова є теза про те, що у світі немає нічого мертвого, Всесвіт – живий організм. Суть його теорії, яку він називає
синехологічним (гр. – “той, що зв'язує”) спіритуалізмом, зводиться до того, що дух розглядається у вигляді системи, яка містить із самого
початку і множинність, і єдність, що зв'язує її. Тобто всю різноманітність навколишньої дійсності від початку закладено у природі духу.
Гіляров висуває положення, що в основі світу лежить свідомість, яка ніколи не виникає, а існує вічно. Вона – джерело самої себе. Існує
лише те, що покладається свідомістю й усвідомлюється. Саме поняття буття є визначенням свідомості. Свідомість є першоосновою, яку не
можна ні пояснити, ні вивести, ні довести. Буття та свідомість тотожні. Отже, якщо свідомість служить основою для існування дійсності, то
на навколишню дійсність ми маємо дивитись як на знак чи на символ внутрішньої духовної діяльності. Змістом свідомості є увесь Всесвіт, бо
про нього ми знаємо лише через свідомість. Кожна свідомість в уяві містить Всесвіт, оскільки може його усвідомити, кожний атом є носієм
всесвітньої свідомості, оскільки є частиною матеріальної системи, яка містить цю свідомість. Звідси висновок, що рослини, планети, Всесвіт
у цілому мають душу.
Індивідуальна свідомість залежить від інших свідомостей. Оскільки ми можемо вийти за межі свідомості, остільки ми неминуче маємо
визнати існування якоїсь загальної свідомості, що зумовлює і зовнішню природу, і внутрішній світ кожного з нас. Лише цій свідомості
притаманна безумовна свобода; отже, першоосновою є всезагальна свідомість, а всі одиничні свідомості з усім їх змістом є породженням цієї
загальної свідомості.
Заслуга Гілярова полягала у спробі відстояти право філософії на існування, адже існують проблеми, які, окрім філософії, не входять до
компетенції жодної науки. Філософія Гілярова – це реакція на позитивізм і матеріалізм. Йому вдалося показати, що з нігілістичних щодо
філософії позицій позитивізму, як і з примітивних позицій вульгарного матеріалізму, їх не може бути розв'язано.
3 критикою обмеженості концепції Козлова та Гілярова виступив їхній сучасник, професор Київського університету Г. І. Челпанов, який
довів, що вихідний принцип панпсихізму (свідомість творить матерію) міг би бути правильним тільки в тому випадку, якби матерія була лише
нашим уявленням. Насправді ж матерія є дещо більше, ніж наше уявлення. Виходячи із визнання принципової різниці між явищами
фізичними та психологічними, оскільки між ними відсутній причинний зв'язок, Челпанов робить висновок, що матерія не може породжувати
психічні явища. Фізичні та психічні процеси існують паралельно, вони різняться не лише своєю природою, але й способом пізнання. Світ
психічного пізнається за допомогою методу спостереження (внутрішнього досвіду), для пізнання світу фізичного існує метод зовнішнього
спостереження (зовнішній досвід). Перший метод – суб'єктивний, другий – об'єктивний.
Прихильник І. Канта, Челпанов вважає його заслугою розроблення теорії пізнання, яка є центральною проблемою філософії, бо немає
можливості будувати філософську систему, якщо не визначити наперед, що може наш розум пізнати, а від пізнання чого він має відмовитися
назавжди, якщо не визначити наперед меж людського пізнання. Це визнання не випадкове, оскільки однією з найважливіших рис
неокантіанства кінця XIX ст. було намагання знайти емпіричні підтвердження кантівської теорії пізнання та шляхи поглибленого її
обґрунтування з огляду на найновіші досягнення науки.
Об'єктивна основа пізнання у гносеологічній концепції Челпанова – це кантівська “річ у собі”, адже про природу трансцендентного чи
транссуб'єктивного ми нічого не можемо сказати, крім того, що воно існує. Ми віримо в його існування лише на підставі того, що воно є
умовою існування пізнання. Ми не маємо доказів можливості пізнання, проте у нас є переконаність у такій можливості, ми не можемо
довести закону причинності, але ми впевнені, що в природі існує порядок і закономірність, тому наша наука ґрунтується в кінцевому підсумку
на вірі. Вона виходить з положень, які не мають логічного характеру. Челпанов наполягає на тому, що віра не заперечує знання, вони тотожні
у відношенні досягнення істини, позаяк і те й інше викликає у нас впевненість в існуванні певної реальності. Завдання знання полягає в тому,
щоб розкрити та пояснити те, що виступає предметом віри.
Апріоризм та агностицизм роблять філософію Челпанова обмеженою, але все ж таки вона мала і позитивне значення для свого часу. По-
перше, це критика панпсихізму, по-друге, – критика вульгарно-матеріалістичних підходів до пояснення процесу пізнання, по-третє, –
обґрунтування неправомірності ігнорування в теорії пізнання факту існування об'єктивного світу, а тим більше його цілковитої залежності від
існування свідомості.
Потреба в подоланні класичного раціоналізму та необхідність поставити у центр філософських досліджень людину (на чому наполягав і
Юркевич) зумовила тенденцію психологізації філософії, яка найяскравіше проявилася у творчості професора Новоросійського університету
М. Я. Грота. Грот вирішує дві основні проблеми: проблему предмета і завдань філософії та проблему пізнання.

23
 Філософія можлива, але не як наука про світ у цілому, а як особиста філософія, особистий синтез, що задовольняє суб'єктивні потреби
людського розуму. Філософія покликана не відкривати суспільству істину, а лише зображати перед ним внутрішній світ людської свідомості
з її найвищими потребами, прагненнями та ідеалами. У сфері філософії людина намагається задовольнити вимоги своєї внутрішньої, особистої
природи. Кінцева мета філософії – привести духовне життя людини до повної гармонії, примирити ворогуючі думки, почуття і волі, її завдання
– виробити загальний світогляд.
У процесі розроблення своєї теорії Грот приходить до висновку, що в основі існуючої реальності лежать два начала: одне – духовне, або
субстанція духу, активне, а друге – сила-матерія, або матеріальна субстанція, начало пасивне, джерело спокою й опору. Цей дуалізм природи
Грот називає новою формою дуалізму – моно-дуалізмом, оскільки він ґрунтується на ідеї сили, що об'єднує поняття духу та матерії. Поняття
сили у Грота тотожне поняттю волі, і остання визнається джерелом будь-якого руху та активності в природі. Переконаний в існуванні
“свідомості Всесвіту”, він перетворює свідомість на закон його існування, визначаючи її першоосновою всього сутнісного.
Тенденцію до психологізації філософії здійснює В. В. Зеньківський, весь дожовтневий період діяльності якого був пов'язаний з Київським
університетом.
Завданням дослідження Зеньківського була проблема природи та своєрідності людської психіки, а ширше – проблема душі. Для цього
необхідно було розглянути можливість і детермінацію психічних явищ. Аналізуючи проблему причинності, Зеньківський вбачає її сутність у
силі, яка має емпіричну основу у внутрішньому досвіді Прикладаючи категорію причинності до навколишньої дійсності, ми створюємо досвід
(а не з досвіду виводимо причинність).
Це механічна причинність, яка діє в неорганічному світі, а в органічному світі діє психічна причинність, її можливість обґрунтовується
через поняття “психічна енергія”. Якщо психічне буття розгортається в часі, то причинне пояснення змін, що відбуваються у психіці,
неможливе без припущення психічної роботи, а отже, і психічної енергії як здатності її виконувати, тобто викликати до життя окремі душевні
явища Джерелом психічної енергії виступає духовна субстанція, в якій приховується стійка основа психіки.
Зеньківський вважає, що психічне буття не може виникнути з інших форм буття. Центром психічного життя, його органічною силою,
джерелом психічної енергії, суб'єктом психічного розвитку, носієм єдності психіки виступає наше “Я” або індивідуальність. Якщо у своєму
розвитку “Я” підпорядковане причинності, то за основним змістом його має бути зведено до зовнішнього (щодо нього) акту творення. Таким
чином, спроби Зеньківського знайти наукове пояснення природи психіки привели його до визнання її надприродної сутності.
Різноманітність філософських течій (позитивізму, персоналізму, неокантіанства, психологізму тощо) доповнює релігійна філософія.
Показовими щодо цього є погляди професора філософії Київської духовної академії П. І. Ліницького. Він виходить з того, що у світі всюди
панує мудрість, тобто внутрішній зв'язок, єдність у побудові речей, закономірність у поєднанні з доцільністю. Хоч би яким був зміст окремих
філософських учень, можливі напрями теоретичних пошуків обмежуються Божеством, природою та людиною. Від пізнання природи, від
питань про сутність буття філософія неодмінно переходить до питань про Божество і його відношення до світу, а потім до питання про сутність
пізнання. З'ясувавши останнє, вона переходить до вивчення людської природи.
Філософія, крім теорії пізнання, повинна обґрунтовувати ідеї “безумовної істоти” (всемогутньої, творчої, премудрої), тобто Бога. До
питання про безумовне зводяться всі філософські проблеми, ідея безумовного є керівним началом філософії. У вічній, всемогутній,
“безумовній істоті” ми знаходимо найдостовірніше обґрунтування ідеї безсмертя душі, що має субстанційний характер, свідченням чого
служить свідомість нашого “Я” як суб'єкта. Тіло – орган душі, воно має бути підпорядковане її цілям. В усій природі панує доцільність, і
найвищу міру доцільності своїх дій виявляє людська душа, їй, як цілком самостійній істоті, притаманна свобода волі.
Ліницький намагається використати ідеї нових течій сучасної йому філософії для неортодоксального обґрунтування ряду
фундаментальних філософських проблем. Але він не виходить за межі християнського погляду на світ і місце людини в ньому, намагається
примирити релігію і філософію, відстоює пріоритет віри у вирішенні питань, пов'язаних з пошуками першооснови світу.
Таким чином, філософська думка України XIX – поч. XX ст. включає багатогранний спектр теорій, течій, ідей, поглядів, які ставлять
духовний розвиток української нації нарівні з вищими досягненнями світової думки. Українські мислителі ставляться до філософської
спадщини та до сучасних їм течій не з позиції боротьби, а з позиції конструктивної критики, формуючи своє бачення світу, а разом з тим нове
світоглядне розуміння не тільки матеріальної, а й соціальної дійсності. Слід віддати належне рівневі інтелектуальної культури при
філософському аналізі проблем у працях мислителів того часу. Філософська культура України XIX – початку XX ст. відкрила широкий простір
для розвитку суспільних ідей, демократії, науки, літератури, мистецтва, духовності в цілому.
Філософія та світогляд українського романтизму
У XIX ст. різні галузі культури Європи охопив романтизм; він ста реакцією на обмеженість класицизму, раціоналістичного просвітництв;
протиставляючи їм культ почуттів, творчого екстазу, які знайшли місце в художній творчості, релігійності переживань, проголошенні свобод
життя, ідеї щастя тощо. Засновниками руху романтизму стали діячі єнського гуртка філологи Ф. та А. Шлегелі, поети Л. Тік, Ф. Гарденберг
(Новаліс), філософ Ф. Шеллінг, проповідник і філолог Ф. Шлейєрмахер. На формування романтизму вплинули німецькі письменники і поети
Гердер, Лессінг, Шіллер, Гете.
Український романтизм починається з творчості І. Котляревського, визначальними в ній стають ідеї народності, демократизму, а також
політична сатира, антикріпосницькі тенденції. Світогляд Котляревського набував глибокого філософського змісту в утвердженні духовних
сил народу, життєлюбства, оптимізму, мужності, справжнього сенсу людського існування.
Ідеї романтизму та народності стають вихідними у творчості представників харківського осередку літератури П. Гулака-Артемовського
та Г. Квітки-Основ'яненка. У поетиці українських народних звичаїв вони вбачають “народну душу”, народну правду, а народ вважають
творцем і провідником культури.
Важливе місце серед українських романтиків належить М. Максимовичу (1804–1873 рр.). Працюючи в галузі мовознавства, фольклору,
етнографії, історії, археології, він виходить на теоретичне узагальнення цих наук з позиції новітніх філософських учень, зокрема
натурфілософських ідей Шеллінга. На його думку, завдання філософії – проникнути у внутрішнє знання та єдність предметів, а роль філософа
– звести головні галузі знання до загального початку і розвинути їх у струнку систему. Предмет філософії охоплює всі предмети остаточного
пізнання, тому філософія повинна бути історичною наукою. У своїх збірках народних пісень він підтверджує, що вони є найвищим типом
мистецтва, яке повинно бути зразком для письменства. Український народ – носій і володар мистецтва, яке стоїть в одному ряду з найкращими
проявами народної культури Європи.
Романтичне світорозуміння притаманне і М. В. Гоголю, який своїми засобами та формами літературно-культурної творчості спрямував
розвиток української та російської писемності по новому шляху. М. Бердяєв писав, що правда романтизму лежить у невдоволенні скінченністю
цього світу, прагненні вийти за межі раціонального порядку. У Гоголя буття розкривається поступово, не спрощено, не однозначно, а в
нескінченності вимірів. Задля розкриття багатомірності світу він вводить новий набір архетипів, міфів, мовних понять-образів. Мета творчості
– оживлення душі, і цього можна досягти не розумом, волею, а чуттям. Як і іншим романтикам, Гоголю властива закоханість у природу, ЇЇ
обожнення, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності у світі. Призначення людини, вважає він, полягає в тому, щоб
приносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над вічним, найдорожчим для нас і завдяки тому знайти своє місце у світі.
Гоголь показує: якщо у природі все йде до ладу, мудро, гармонійно, то в суспільстві (світі) панує безладдя, безглуздя, занедбаність,
занехаяність, неправда душі (мертві душі). Для поліпшення світу необхідно як слід узятися за господарство душі. Ключ до світу, життя лежить
у власній душі людини. Причина зла – у черствості й омертвінні людини, якій властиві нерозуміння глибин і таємниць своєї душі, брак глибини
чуття. Для творення добра людина повинна пізнавати саму себе, свої помилки. Будучи аналітиком, Гоголь немовби розкладає на складові

24
частини якості людини, вона при цьому спрощується, стає ніби мертвою, калікою, потворою. Гоголь руйнує її органічний, цілісний образ,
подаючи його у вигляді чудовиська. Потворною є галерея “мертвих душ” здеградованого, здегенерованого колишнього панства.
Не знаходячи в реальності умов удосконалення людини в недосконалих формах дійсності, у пошуках правди і добра, Гоголь звертається
до Бога. В ньому він вбачає світ почуттів, розуму, правди, світ, який несе з собою гармонію і закон, творить усе прекрасне. Гоголь закликає
жити для любові, оскільки сама людина є витвором любові Божої до неї.
Синтез ідей романтизму і народності в єдності літературного, соціально-політичного та національно-визвольного аспектів знайшов своє
відображення у творчості діячів Кирило-Мефодіївського братства, яке існувало з 1845 по 1847 рр. Програмним документом братства стали
написані професором Київського університету М. Костомаровим (1817–1885) “Книга буття українського народу” (або “Закон божий”) і
“Статут слов'янського товариства”. “Книгу буття” написано у стилі євангельських пророцтв, перейнятих ідеями месіанства, при цьому ідеї
романтизму і народності збережено. У творчих пошуках Костомарова на першому місці стоять проблеми історіографії, рушійних сил
суспільного розвитку, національного питання, життя народу та його культури. Виступаючи проти російської школи істориків, представники
якої абсолютизували принцип державності, Костомаров вважав, що для історичного аналізу вихідним пунктом повинна бути не держава сама
по собі, а діяння людини в певній спільноті та асоціаціях. В історичному процесі народ – не бездушна маса, не матеріал для держави, а жива
стихія історії. Він є змістом, а державність – лише формою, яка живиться діяльністю народу. Вивчення історії – це вивчення історії народу,
його життя, що є вирішальним в історичному процесі.
Костомаров характеризує український народ як індивідуальність із такими притаманними йому рисами, як нахил до ідеалізму, глибока
релігійність, демократизм, замилування свободою, небажання сильної влади. Все своє життя Костомаров обстоював самобутність українського
народу, його право на гідне існування, на розвиток національної культури, рідної мови. Важливу роль у цьому він відводив освіті, науці.
Вирішення національного питання Костомаров вбачав у децентралізації Російської імперії, у становленні федеративних засад у
взаємовідносинах народів Росії. Авторитаризмові протиставлялась єдність і спільність народів у федеративно-демократичній організації
суспільства, принцип рівності всіх класів і злиття народу в єдине ціле. Вся творчість Костомарова пройнята світорозумінням романтизму, який
випливає із самої природи української ментальності.
Важлива роль у діяльності Братства належала П. Кулішу. Він добре знав західноєвропейську філософію, соціальні вчення, але емоційній,
імпульсивній натурі Куліша більше імпонувала романтична традиція, хоча в цьому він був не до кінця послідовним. Український історик
філософії Д. Чижевський зазначає, що еволюція поглядів Куліша охоплює шлях від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до
культу миротворчої науки, від православ'я до позитивної релігії для всіх людей. Його чітка послідовність проявляється в ідеї України, її
воскресіння. З неї беруть початок основи його романтичного світогляду.
У ставленні до релігії Куліш також залишається романтиком, будучи твердо переконаним, що наука потрібна людям, але за умови, що
вона не відхилятиме ідеї “царства Божого” як вільного, тотожного самому життю джерела оновлення, як “слова життя, науки наук”, носієм
яких є Ісус Христос
У громадському житті, вважав Куліш, домінуюча роль належить ідейним духовним факторам. Ідеї безсмертні, як безсмертна душа
людини, в глибині якої (серці) концентруються всі переживання, помисли, надії, пророча сила. Між серцем людини і всім зовнішнім точиться
постійна боротьба (боротьба поверхні та глибини душевної). Тому потрібно прислухатися до живого голосу народу, відкинути все зовнішнє,
вороже, шкідливе, наслідувати історичну ідею – слово Боже, відображенням якого є народний ідеал.
Зв'язавши історичну ідею та слово Боже, Куліш романтизує минуле. Він не цікавиться теперішнім, оскільки минуле існує як скарб. Він
шукає його в народній творчості, поезії, вважаючи, що поезія є первісною щодо історії та філософії. Романтизуючи минуле, Куліш закликає
повернутись до його ідеалів. Конкретним втіленням цього постає його хутірська філософія як своєрідна реакція на міщанство та псевдоцінності
бездуховної цивілізації й урбанізації.
Куліш високо оцінює роль і значення російської літератури, водночас обґрунтовуючи необхідність становлення нової української
літератури, яка посіла б гідне місце серед культур і літератур інших народів. Не відкидав при цьому і досягнень світової культури, з
урахуванням якої вважав можливим федеративний устрій Росії як парламентської республіки, до якої мала ввійти і Україна.
Зі світовою славою Т. Г. Шевченка (1814–1861) пов'язується величезна кількість багатогранних досліджень його творчості. В цілому ж
сутність його поезії становить романтизм, який органічно зростається з традиціями народної творчості. Характеризуючи світогляд
Шевченка, Д. Чижевський називає його “антропоцентричним”; сутність його полягає у зведенні людини в центр усього буття, всього світу,
як природи, так і історії, всіх сфер людської культури. При цьому саме природа, вважав він, відгукується на життя людського серця, говорить
з людиною, озивається до неї, підслуховує її, сумує, хвалить Бога, плаче, сміється – все це залежить від того, що переживає людина, яка завжди
залишається в центрі образу історії, історичної події. Особливістю його світогляду є відчуття самого себе, власної долі та болю, свого “Я”,
чітко структурованих через інтенсивний автобіографізм самого митця як поета, носія Слова. Шевченко і став великим поетом, генієм, пророком
тому, що духовні колізії свого часу зробив драмою свого життя, а патріотизм – мірою справжньої любові до людини. Саме через символізм
автобіографізму формується модель усього творчого світу Шевченка з чітким висвітленням поділу на демонів добра і зла без будь-якого
компромісу стосовно себе та інших, тому в сфері його творчості вміщується увесь космос людської духовності.
Звернувшись до минулого в ідеалах народної традиції, він знайшов мотиви, співзвучні ідеалам суспільної справедливості, свободи і
менталітету, протесту проти політичного гніту й усякого посягання на свободу і гідність людини, людської особистості. Завершивши процес
формування нової української літератури, розвинув і утвердив українську літературну мову як фактор національної самосвідомості, могутню
зброю в розвитку культури українського народу і заклав цим міцні підвалини національного відродження.
Романтизм, сприяючи пробудженню української національної самосвідомості, вплинув на творчість таких українських діячів культури,
як В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, О. Потебня, а згодом – Леся Українка, В. Винниченко, В. Липинський, І. Огієнко. Знайшовши
для себе сприятливий ґрунт в Україні, переломлюючись крізь специфічні особливості її соціокультурного буття, романтизм сприяє
становленню нової української літератури, пробудженню національної самосвідомості, виявленню національної ідентичності, виробленню
історіософських, соціально-політичних ідей, орієнтованих на збереження народної пам'яті, мови, культури, на подальший розвиток відповідно
до нових історичних реалій.
Особливості розвитку української філософії XX ст.
На початку XX ст. українська культура, як і культура Російської імперії в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В
Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій (неокантіанства, феноменології), виникали нові напрями
розвитку гуманітарної думки. Проте цей процес був перерваний Жовтневим переворотом у Росії.
Проголошення Української народної республіки (1918) створило небачені раніше можливості для розвитку української науки. Усе це
дозволило започаткувати на систематичних засадах гуманітарні дослідження, у тому числі і філософського спрямування. У цей час плідно
працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В.Винниченко, В.Вернадський, 1.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та багато інших.
Однак, цей період виявився дуже коротким. Встановлення радянської влади в Україні обірвало природний процес формування національної
державності й відповідних їй наукових інституцій. Отже, у XX ст. українська філософська думка, переживши короткий період зльоту, надалі
розвивалась трьома потоками: в Україні радянській, та в Західній Україні і в діаспорі - за межами України.
Серед мислителів, ідеї яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні, слід назвати В. Зеньківського (1891 - 1962), Г.
Флоровського (1893-1979), Л. Шестова (1866-1938), О. Гілярова (1855 -1938), В. Вернадського (1863-1945).
У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і була перетворена
ними у засіб обґрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософської проблематики стало неможливим. Філософію

25
оголосили "класовою наукою", теоретичною і методологічною основою марксизму. Все, що не вписувалось у марксистську систему
ідеологічних координат, переслідувалось і радикально винищувалось.
У міжвоєнний період за межами України працювала ціла низка талановитих вчених, що мають напрацювання у галузі філософської думки:
Д. Чижевський, І.Лисяк-Рудницький, О.Кульчицький.
У повоєнний період в галузі філософських досліджень в Україні сталися позитивні зрушення. Відкриття в 1944 році філософського
факультету в Київському університеті і створення в 1946 році Інституту філософії АН України активізувало філософське життя в Україні.
Велике значення в розвитку філософії в Україні мала діяльність талановитого філософа, організатора науки Павла Копніна (1922-1971).
Наукові інтереси його були зосереджені навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання і методології наукового пізнання. Він акцентував
увагу на гуманістичній спрямованості філософії, що сприяло розробці світоглядно-гуманістичної проблематики, питань філософії культури,
які активно розроблялися українськими філософами протягом 70-х і наступних років XX - початку XXI ст.
Другим напрямом, який плідно розвивається в Україні в цей період, є історико-філософські дослідження. Насамперед, освоюється
спадщина німецької класичної філософії. Школа, очолювана В. Шинкаруком (1928-2001), здійснює глибоку розробку проблем діалектики, логіки
і теорії пізнання на основі аналізу філософії Канта, Гегеля, Фейєрбаха та інших представників німецької філософської класики. Осмислюються
досягнення закордонної філософії XX ст., зокрема, феноменологія, філософія життя, екзистенціалізм, неофрейдизм тощо. Сталися помітні зру-
шення й у розробці питань історії філософії України. У 70—80-і pp. філософська думка в Україні починає розроблятися новою генерацією
вчених. Вони почали активно досліджувати світоглядну проблематику, поширюючи її на процеси пізнання, мислення, різні сфери
інтелектуальної діяльності, залучаючи до таких розвідок досягнення зарубіжної філософії. Відчутних успіхів у розробленні власних
філософських концепцій та підходів досягли доктори філософії В. Шинкарук, В. Танчер, Л. Левчук, В. Босенко, І. Бичко, В. Кудін, Б. Кубланов,
М. Попович, В. Колодний, Н. Парнюк та інші.
Наприкінці 90-х pp., після здобуття Україною незалежності (1991) переважна частина професійних філософів долучалася до теоретичного
опрацювання процесів українського державотворення. Увагу дослідників привернули наступні фундаментальні проблеми: шляхи етногенези
та націогенези; шляхи, форми і методи духовного відродження; шляхи розбудови громадянського суспільства; демократичні засади
суспільного життя; українська національна ідея; релігійна ситуація в Україні тощо.
Основні риси української філософії
В історії української філософії можна виділити три основних етапи: 1) філософське мислення періоду Київської Русі – перевага питань,
проблем, пов'язаних із сутністю і природою людини, а також філософсько-історичної проблематики; 2) епоха Відродження і Реформації,
українського бароко (XVIІ–XVIІІ ст.) – період національно-культурного відродження та боротьби українського народу за відтворення власної
державності. Відбувається переміщення центру уваги філософії на розгляд проблеми “людина – світ”, починає формуватися професійна
філософія; 3) етап самобутньої національної філософії, який характеризується вирішальною роллю та впливом романтизму, постановкою
проблеми “людина – нація” та формуванням філософії національної ідеї, розвитком професійного філософського знання, тісним зв'язком
філософії не лише з релігією, але й і з соціально-політичною думкою і наукою.
Таким чином, філософія в Україні розвивалася як невід'ємна частина історичної свідомості нашого народу, відображала процеси, що
відбувалися в суспільному житті нації. Як особлива форма самоусвідомлення національної культури, філософія в Україні існувала в тісному
взаємозв'язку з суспільно-громадською, політичною, науковою, художньою та релігійною думкою. Всупереч несприятливим історичним
обставинам українська освіта, наука та філософія належать до найдавніших: з часів Київської Русі відомі художні твори, літописи тощо, в яких
здійснювалось осмислення історії, світу, пошуки сенсу буття. Нитка українського філософського мислення ніколи не переривалася, формуючи
духовність народу, нації, особистості.
ТЕМА 9. ОНТОЛОГІЯ
Філософський зміст категорії буття
Що таке буття? Буття - це все те, що є, що існує. Німецький філософ XX ст. М.Хайдеггер писав так: "Буття - це присутність у часі". У
цьому визначенні! вказується на динамічний і активний, дієвий характер буття. Філософське осмислення буття дається онтологією. Онтологія
- це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.
Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний
зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. у категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей про світ як ціле: світ є,
існує як безмежна цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство.
Основні форми буття: 1) буття речей (тіл) і процесів; 2) буття людини; 3) буття духовного (ідеального); 4) буття соціального, яке ділиться
на буття індивідів і соціумів, спільнот.
Головні сфери буття - природа, суспільство, свідомість. Розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною
загальною основою.
Єдність матерії, руху, простору, часу
Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві властивості реального буття світу - пізнаного і ще не пізнаного. До таких
суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, а також системність як фундаментальна властивість матерії. Розрізняють такі
структурні рівні матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організменний, підорганізменний, понадорганізменний);
соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство).
Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях,
відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на
гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.
Узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це - об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі,
детерміноване і пізнаванне людиною.
Рух - це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку
рух - це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії,
Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій - відносним: спокій - це лише один із моментів руху.
Рух виявляється у багатьох формах. Основні форми руху матерії: механічний, фізичний, хімічний, біологічний, соціальний. В процесі
розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Кожному рівню організації матерії (нежива природа, жива природа,
суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю
багатоманітністю, як і матерія.
Джерело руху - сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії - це процес взаємодії різних протилежностей, які є
причиною зміни конкретних якісних станів.
Матерії притаманна також здатність до розвитку і саморозвитку. Розвиток - це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від
старого до нового. Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання
тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під
дією внутрішніх суперечностей.
Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить
насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості).

26
 Простір - це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю,
структурністю та іншими ознаками. Час - це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка
характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів. Простір і
час, матерія і рух невіддільні.
Свідомість
Свідомість - це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи і поняття.
Дослідники розрізняють: індивідуальну, групову та суспільну свідомість.
Генезис свідомості. Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практичної і
пізнавальної діяльності, багатьох поколінь людей. Але свідомість має не тільки свою соціальну історію, а й природну передісторію - розвиток
своїх суто біологічних передумов. Матерія має властивість, споріднену з подразливістю й відчуттями - властивість відображення.
Всезагальність відображення як властивості всієї матерії зумовлена універсальною взаємодією предметів і явищ. А це означає, що
відображення є здатністю матеріальних явищ, предметів, систем у процесі взаємодії відтворювати в своїх структурах особливості інших явищ,
предметів і систем.
Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них обумовлюється ступенем організації і розвитку матерії, визначається її
внутрішнім змістом. Основні типи відображення:
1) неорганічне відображення - пов'язане з механічними, фізичними, хімічними змінами тіл;
2) органічне відображення - має місце в живій природі (подразливість, чутливість, психіка);
3) соціальне відображення - рівень існування людської свідомості.
Всі типи відображення мають загальні властивості, які виявляються таким чином:
1) будь-який тип відображення є результатом впливу одного об'єкта на інший; 2) у об'єкті, який був підданий дії, залишається слід, який
відтворює особливості структури діючого об'єкта; 3) цей слід впливає на подальше функціонування та розвиток об'єкта.
Отже, відображення становить процес, результатом якого є інформаційне відтворення властивостей взаємодіючих об'єктів. Інформація —
об'єктивна сторона процесу відображення як властивості всієї матерії. Вона всезагальна. Тому будь-яка взаємодія включає в себе
інформаційний процес, вона є інформаційною взаємодією у тому розумінні, що залишає про себе пам'ять в іншому.
Структура свідомості, її основні рівні
Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям "психіка людини". Психіка
складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість - це
насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Основні форми діяльності свідомості: пізнавальна (ког-нітивна), емоційна та мотиваційно-
вольоваї.
Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На
цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. До пізнавальних здатностей людини
належить також увага і пам'ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно
забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.
Емоційна сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Емоції — це відображення об'єкта у формі психічного переживання,
хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах. відчай), пристрасті та
самопочуття.
Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інтересів, потреб суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей.
Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. Несвідоме - це сукупність психічних явищ, станів і дій, які
лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також
інстинкти та запорогові почуття.. До несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуїція, які можуть зароджуватись на рівні свідомості,
а з часом поринати у сферу несвідомого.
Важливою складовою свідомості є самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань,
думок, інтересів, ідеалів, і мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін. За допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до
самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати
ТЕМА 10. ДІАЛЕКТИКА ТА П АЛЬТЕРНАТИВИ
Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях
та принципах. Розвиток - це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів, яка має незворотний і спрямований характер. Це -
загальна властивість матерії, її найважливіша ознака. Розвиток ,—. це насамперед зміна, рух, але не будь яка зміна є розвитком. В процесі
розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення. Саморух і саморозвиток - важливі моменти діалектики як теорії
розвитку. Саморозвиток "генетичне" виростає з саморуху як невід'ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією
внутрішніх суперечностей, їм притаманних.
Рух - це будь-яка зміна, це внутрішньо пов'язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що
зникає, з тим, що з'являється. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху.
Діалектика як теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення. Поняття зв'язку є одним із
найважливіших у діалектиці. Поняття зв'язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ; взаємодія, що відображає процеси взаємовпливу
різних об'єктів один на одного; відношення, характеризує взаємозалежність елементів певної системи.
Поняття закону
Закон - це зв'язок між сутностями, який є: 1) об'єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним.
Можна виділити три групи законів: 1) часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології
тощо); 2) загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження); 3)
універсальні закони (закони діалектики).
Слід розрізняти закони природи і закони суспільства.
Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер. У статистичних законах
передбачення носять імовірний характер. Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті
взаємодії значної кількості елементів певної системи. Динамічний закон - закон класу явищ. Динамічний закон - закон, що відображає
відношення між станами однорідних явищ.
З категорією "закон" пов'язана категорія "закономірність". Закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьом
законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.
Діалектика спирається на три основні, універсали закони: закон взаємного переходу кількісних змін якісні, закон єдності та боротьби
протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються оси ними, універсальними законами діалектики, тому діють у природі,
суспільстві та пізнанні.
Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні
Щоб з'ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій,
як якість, кількість, властивість, міра, стрибок. Якість - це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою
якість. Властивість як категорія визначає одну із сторін речі. Якість речі визначається виключно через її властивості. Кількість -

27
філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура
тощо. Міра - це межа кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його
властивостей. Порушення міри предмета веде до переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра. Так
відбувається розвиток всього сущого.
Важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є стрибок. У діалектиці. взаємозв'язку кількісних і
якісних змін стрибок означає перехід від старої якості до нової.
Стрибки здійснюються по-різному в різних сферах буття. Є дві найбільш загальні форми стрибків: а) стрибки у формі разових, одноактних
змін; б) стрибки у формі поступових якісних перетворень.
Форми якісних змін залежать від: 1) характеру внутрішніх суперечностей, які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку; 2)
умов розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах - і разово,
і поступово.
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій
сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух всього сущого.
Закон єдності та боротьби протилежностей
Закон єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну особливість об'єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її
предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою. Його конкретизує ряд
категорій. Тотожність — це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: 1) тотожність одного предмета; 2) тотожність
багатьох предметів (процесів, явищ тощо). У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи,
зумовлюють одна одну.
В категорії "суперечність" як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна форма відображення у мисленні внутрішнього
джерела руху і розвитку у природі, суспільстві і мисленні. Розрізняють такі форми суперечностей: 1) тотожність-відмінність; 2)
відмінність; 3) суттєва відмінність; 4) протилежність тотожність-відмінність як зародкова "ембріональна" суперечність; відмінність як щось;
суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. Такі форми суперечностей притаманні усім процесам розвитку.
Закон заперечення заперечення
Закон заперечення заперечення - один із основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність у процесі розвитку
предметів і явищ об'єктивної дійсності.
В основі закону лежить діалектичне заперечення як об'єктивний і суттєвий момент процесу розвитку. Діалектичне заперечення означає
не просте знищення чи механічне відкидання старої якості, а її подолання, зняття. Воно включає момент внутрішнього зв'язку зі старим,
утримання та збереження позитивного, що міститься у старій якості, і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливість нового
заперечення. Діалектичне заперечення - це насамперед зумовлена суперечливістю предмета внутрішня неминучість йоли якісного
перетворення. Процес розвитку відношення протилежностей у рамках певної суперечності має такі етапи: 1) вихідний стан об'єкта; 2)
розгортання протилежностей, роздвоєння єдиного, перетворення об'єкта - набуття нового якісного стану (перше заперечення), поява нових
протилежностей; 3) розгортання нових протилежностей, роздвоєння єдиного (як нової якості), перетворення об'єкта - набуття нової якості
(друге заперечення), і т.д. В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес розвитку - запереченням
заперечення.
Сутність закону заперечення заперечення полягає у відображенні напрямку і форми процесу розвитку в цілому. Він відображає
спадкоємність як характерну рису процесу розвитку; бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на попередній
стадії розвитку. Водночас кожний новий ступінь розвитку - це не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку,
а перехід у вищу фазу розвитку, ствердження якісно нового, більш багатого змісту. Умовно процес розвитку можна зобразити у вигляді спіралі.
Розвиток - це складний і суперечливий процес. У ньому є і висхідна, і низхідна лінії, і прогрес, і регрес. Регрес - це теж форма розвитку,
хоч і за низхідною лінією. Закон заперечення заперечення, як і інші закони діалектики, є законом будь-якого розвитку, будь-якого руху взагалі
і не лише за прогресивною висхідною лінією, а й за низхідною, регресивною.
Принципи діалектики
Принцип (від лат. рrіпсіріит — начало, основа) вихідна ідея, первоначало, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки або
внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Принципи діалектики - вихідні, об'єктивні за
змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами та категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу
розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні.
Принципами діалектики є принцип загального зв'язку і принцип загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зав'язку явищ у
природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у
сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі,
суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерні.
У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, б) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку,
тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху
і розвитку. Це означає, що діалектика виходить із визнання того факту, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують
через єдність і цих протилежностей.
Категорії діалектики
Категорії — це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні
властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності. У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві
ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності.
У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах. Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування.
В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше.
Отже, категорії діалектики - універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, що
мають місце в об'єктивній дійсності. В категоріях сконцентровані досвід і предметно-практична діяльність багатьох поколінь людського
суспільства.
Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок,
заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина
і ціле, система, структура, елемент і т.ін.
Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Субстанційні - це загальні поняття, котрі вживаються
окремо, безвідносно до інших: матерія, простір, час, стрибок, міра, суперечність і т.д. Співвідносні є органічно пов'язаними одна з одною, в
процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: сутність і явище,
форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо.
Альтернативи діалектики
Поняття "діалектика", якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття
"діалектика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з
метою спростування його аргументів; 2) пізніше під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю,

28
компромісністю; 3) у Гегеля діалектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу"; 4) діалектика — це вчення про зв'язки,
що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика — це теорія розвитку не лише "абсолютної ідеї", "абсолютного духу", як у Гегеля, а й
розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6)
діалектика — це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика — це логіка, логічне вчення про
закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини; 8) діалектика — це теорія пізнання, яка
враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо,
використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти; 9) діалектика — це загальний
метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.
Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо
мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть
розглянуті і їхні альтернативи: метафізика, “негативна” діалектика, софістка, еклектика, догматизм, релятивізм.
Метафізика. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської
спадщини Аристотеля Андроніком Родоським (І ст. до не.). Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського
значення.
Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і
начала буття (існування світу); 2) це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось
абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) це наука про з'ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії
тощо), які не піддаються осягненню за допомогою методів конкретних наук; 5) це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний
діалектиці. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.
Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним,
нерозумним, безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне
місце в розвитку філософії, її категорійного апарату.
"Негативна" діалектика - це однобічна, суб'єктивістська концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього
сущого, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення, і тому не виходить за межі метафізики. "Негативна"
діалектика — це, по суті, антидіалектика.
Софістика (з грецької — міркування, засноване на і навмисному порушенні законів логіки) за багатьма своїми ознаками наближається до
метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні
суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип'ячуванні другорядних властивостей предмету; на
використанні різних значень одного і того ж слова тощо. Софістика, на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією
пізнання чи його методом. Як спосіб мислення вона має виключно суб'єктивістський характер. Властива їй свавільна інтерпретація фактів
неминуче веде до агностицизму. Вона не є світоглядом.
Еклектика (у перекладі з грецької — вибираю). — це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на
випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на суб'єктивістському поєднанні елементів, положень
різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів тощо. Еклектика — це, образно кажучи, "мішанина", тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією
пізнання, ні методом, ні світоглядом.
Софістика і еклектика — це грані однієї й тієї ж медалі. Їх спільність полягає в тому, що і перша, і друга за своєю природою мають
суб'єктивістський характер, стосуються певної логіки мислення, відповідної інтерпретації фактів.
Догматизм (з грецької — положення, що сприймається на віру, без доведення) — антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду
теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм — це визначальна
характеристика консервативного мислення. Вона відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до
саморуху. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання.
Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості.
Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що і никають у процесі пізнання, не враховує
конкретно істини.
Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької — релятивний, відносний) — теоретико-пізнавальна концепція, котра
виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Він
виступає як різновид метафізичного тлумачення істини.
Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм навпаки,
перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.
Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і "негативна" діалектика; якщо розглядати
діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами
виступають догматизм і релятивізм.
ТЕМА 11. ГНОСЕОЛОГІЯ
Проблема пізнання у філософії
Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною
практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ
філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови,
засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й
достовірності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення,
відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.
Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про
агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або
про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована
видимістю.
Джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної)
об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності - це процес творчого відображення її в свідомості людини. Знання - це суб'єктивний образ
об'єктивного світу.
Процес пізнання у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, - це
реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично
вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично
конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.
Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але
лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена
в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і
сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її

29
проявів. Об'єкт пізнання, таким чином, - це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність
суб'єкта.
Процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії суб'єкта та об'єкта, в якій суб'єкт є носієм діяльності, а об'єкт - предметом, на
який вона спрямована. Результатом процесу пізнання є пізнавальний образ (суб'єктивний образ) дійсності, який є діалектичною єдністю
суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ завжди належить суб'єкту.
Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння
істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності.
Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність,
яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат - істина нерозривно пов'язані
з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це
адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.
Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: "об'єктивна
істина", "абсолютна істина", "відносна істина", "конкретність істини". Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про
дійсність, який не залежить ні від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не
повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку
пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в
тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічним. Абсолютна істина — це такий зміст знань, який тотожний
своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана з її об'єктивністю.
Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об'єктивна істина неминуче не
лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються
рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта. Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини
і окремо відносної. Існує одна істина - об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною
абсолютною, але відносно певних меж.
Практика є діяльністю, що перетворює світ у відповідності з потребами і цілями людини — це головна її функція. Практика є одночасно
абсолютним, і відносним критерієм істини, значенні її в пізнанні визначається тим, що це основний і все загальний критерій істини, єдиний
спосіб виявлення об'єктивного змісту наших знань про дійсність.
Саме практика з притаманною їй універсальністю та різноманітністю проявів є єдиним достовірним критерієм істини.
Єдність чуттєвого і раціонального у пізнанні
Пізнання людиною світу починається з чуттєвого контакту зі світом, із "живого споглядання". Під "живим спогляданням" розуміють
чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприйняття, уявлення.
Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини.
Відчуття - це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Більш складною формою відображення є сприйняття.
Сприйняття — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх
на органи чуття людини. Сприйняття — це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є
їхньою механічною сумою.
Уявлення — це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами
предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. ..Уявлення — це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це
узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина
майбутнього.
Чуттєве відображення лише в тому випадку приймає статус знання, коли воно функціонує в органічній єдності з діяльністю мислення,
підпорядковане його категоріальному апарату.
Вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльність
мислення.
Мислення — це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і
вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як. поняття судження, умовиводи, категорії.
Поняття — це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення.
Судження — це така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкта пізнання. В судженнях
виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення По суті справи, зв'язок між поняттями виражається
судженнях, а самі поняття є наслідком діяльності мислення у формі суджень, системи їх.
Умовивід — це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих, необхідних зв'язків виводиться
нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність.
Важлива роль у функціонуванні і розвитку раціонального пізнання, мислення, свідомості взагалі належить категоріям. Категорії, як уже
зазначалося, — це універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв'язки, закономірності розвитку
всіх матеріальних і духовних явищ та процесів. Категорії є формами мислення, які функціонують як специфічні знаряддя, засоби пізнання, за
допомогою яких не лише осягаються загальне та необхідне в об'єктах, а й здійснюється синтез змісту пізнання в логічні форми. Специфіка
категорій як універсальних форм мислення і пізнання, на відміну від понять конкретних наук, полягає в тому, що вони є універсальними
знаряддями і засобами пізнання, відіграють загальнометодологічну та світоглядну роль. Без категорій не може функціонувати ні раціональне
пізнання, ні свідомість взагалі, ні мислення.
Раціональне і чуттєве — це діалектичне взаємозв'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати
адекватну картину дійсності.
Інтуїція — це здатність безпосереднього осягнення істини, така форма пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками
і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт одержує нове о6'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція — це кульмінаційний
момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему.
Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання.
Інтуїцію треба розглядати в єдності з логічними засобами та формами пізнання. В найскладніше логічне доведення завжди вплетена
інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння.
ТЕМА 12: ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУСПІЛЬСТВА
1. Суспільство як предмет пізнання, система, що розвивається. Проблема теоретичного розуміння суспільства, його сутнісних засад
завжди була предметом уваги філософів усіх часів і народів. У будь-якій філософській системі присутні мотиви соціальної філософії, оскільки
людина повсюди обов'язково входила в орбіту міркувань будь-якого філософа і при цьому, природно, залишалися суспільною людиною. Перші
теоретичні уявлення про соціум як систему співжиття людей, його природу та структуру дали світові такі представники класичної грецької
філософії, як Платон і Арістотель. Ключем до бачення суспільства вони вважали державу, яка фактично його поглинала. Становленню більш
об'єктивного системно-цілісного бачення суспільства сприяла соціально-філософська концепція Т. Гоббса (1588-1679), який показав, що
витоки держави кореняться не в ній самій, як такій, а в інших сферах соціального життя, що громадянські права - це ті ж природні права,
перенесені на державу.

30
 Важливий крок у своєму предметному самовизначенні соціальна філософія зробила у XIX ст., коли започаткувалася тенденція уявлень
про суспільство як систему взаємопов'язаних відносин, що детермінується певним чинником об'єктивного характеру. Принциповий прорив у
пізнанні філософських основ суспільства пов'язаний з ім'ям Гегеля, який, вважаючи Світовий Дух основним об'єктивним чинником, у
підвалини суспільства та його історії поклав ідею свободи людини та ідею її реалізації. У концепції матеріалістичного розуміння історії Карла
Маркса суспільство постає як специфічно складне, багатошарове утворення, де спосіб виробництва матеріальних благ визначає всі аспекти
людської життєдіяльності.
Вагомий внесок у предметне визначення соціальної філософії вніс Г. Спенсер, у позитивістській концепції якого суспільство розглядалося
в якості природного організму. Виходячи з організменого підходу (проводячи аналогію між біологічним організмом і суспільством), Спенсер
проаналізував роль складових частин суспільства, їх взаємозв'язок, показав, що розвиток суспільства є закономірністю. Отже XIX ст. стало
часом розроблення концептуального підходу до суспільного життя в цілому.
Для XX ст. характерне переплетіння, взаємопроникнення соціально-філософських ідей із суто соціологічними, що дало підстави багатьом
дослідникам вважати, що в певному розумінні соціологія минулого століття є не чим іншим, як соціальною філософією. Проте відмінність
філософського та соціологічного підходів визначення суспільства полягає передусім у тому, що соціальна філософія досліджує суспільство як
цілісну систему через призму людини, її гуманістичні пріоритети. Соціологія ж звертає увагу насамперед на вивчення соціальної структури
суспільства, соціальних інститутів, на функціонування соціальних спільностей і соціальних процесів, на соціальні відносини між іншими
спільностями та соціальні механізми як самодостатні засоби регулювання соціальних відносин.
Сучасний теоретичний аналіз суспільства передбачає розгляд його в якості цілісного організму, частини якого не тільки впливають одна
на одну, але й знаходяться у супідрядності. Інакше кажучи, суспільство - цілісна система, що має свої підсистеми, функціонування яких і
забезпечує розвиток суспільства. До таких підсистем передусім відносять:
- матеріальну, або економічну сферу суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання речей.
Ця сфера є не тільки історично першою, але й значною мірою "прародичкою" всіх інших сфер життєдіяльності суспільства;
- соціальну сферу як сферу виробництва і відтворення безпосереднього людського життя;
- політичну - як сферу людської діяльності, що здійснює управління суспільством через структури влади, діяльності, яка створює,
підтримує або руйнує ці структури;
- духовну - як сферу формування духовних потреб людей, передовсім виробництва суспільної свідомості.
Усі аспекти функціонування зазначених сфер суспільного життя пов'язані один з одним, а тому жодний із зазначених елементів
суспільного життя не можна вважати основним, базовим. Інакше кажучи, системний характер суспільного життя свідчить про те, що всі його
сфери повинні бути в оптимальних відносинах, що кожна з них має виконувати свої функції у межах системи, не підміняючи, не применшуючи
і не гальмуючи всі інші сфери. Руйнація чи кризовий стан однієї з них неодмінно позначиться на характері функціонування інших. І все ж
принциповим є те, що за певних умов на перший план у вирішенні питань гармонізації суспільства можуть висуватися проблеми тих чи інших
окремих сфер життя, що не відкидає необхідності враховувати загальний системний характер суспільного життя.
Будучи міркуванням про суспільство як систему поза-і над індивідуальних форм, зв'язків і відносин, які людина створює своєю діяльністю
разом з іншими людьми, соціальна філософія, виступає методологією суспільних наук. Мається на увазі, що соціальна філософія, відтворюючи
цілісну картину розвитку суспільства, вирішує у зв'язку з цим багато так званих "загальних питань", які стосуються природи і сутності того чи
іншого суспільства, взаємодії його основних сфер і соціальних інститутів, рушійних сил історичного процесу тощо. Інакше кажучи, соціальна
філософія, сприяючи розумінню сутності різноманітних суспільних явищ, їх місця і ролі в суспільстві, вирішує багато питань, з якими
стикаються при вирішенні своїх проблем різні суспільні науки: історія, соціологія, політологія, право, етика та ін. Відтворюючи ту чи іншу
модель розвитку суспільства та його окремих боків, соціальна філософія певним чином спрямовує дослідження, які проводять суспільні науки,
формує підходи до вивчення відповідних боків суспільного життя, тобто відіграє роль методології суспільних наук.
2. Поняття суспільного виробництва. Економічна сфера життя суспільства. У соціальній філософії висхідним пунктом суспільства
як процесу і результату взаємодії конкретних людей розглядають суспільне виробництво - форму взаємодії суспільства і природи, що
спрямована на перетворення предметів природи та творення матеріальних і духовних продуктів відповідно до інтересів та потреб людей.
Суспільне виробництво тому так називається, що виконує життєво важливі соціальні функції, пов'язані з забезпеченням життєдіяльності
суспільства, відтворенням людини, розвитком особистості, підготовкою її до самостійного життя. Оскільки суспільне виробництво
здійснюється за законами соціуму і об'єднаними зусиллями всіх дійових осіб та виконавців, включених в його систему, воно зумовлює
суспільний характер історії людей. У процесі виробництва соціальних обставин виробляється і сама людина. Сім'я, держава, право, мораль,
мистецтво тощо розуміються як особливі види виробництва.
Необхідною умовою історичного розвитку людей, що здійснюють спільний процес суспільного виробництва, є суспільний розподіл праці,
на основі якого відбулося те поєднання людських зусиль, яке дало могутній поштовх розвиткові виробництва й суспільного життя. Розподіл
праці можна називати суспільним, коли ті чи інші види праці закріплені за певними соціально-організованими групами людей, одні з яких
беруть на себе функції управління, інші підпорядковуються. У процесі виробництва людьми свого життя виробляються і відтворюються
соціальні відмінності, різного роду нерівність, формується і сама людина, котра завжди несе на собі відбиток суспільства. У процесі спільного
виробництва людьми свого суспільного життя створюється певна форма суспільства, котра як би накладається на усі взаємодії людей.
Найхарактерніші риси суспільного виробництва притаманні практично всім народам незалежно від обставин, за яких воно здійснюється.
Одночасно кожний народ приносить у нього своє особливе та неповторне. Усі складові суспільного виробництва взаємопов'язані і виступають
рівнозначними чинниками суспільного розвитку.
До основних сфер життя суспільства відноситься його матеріально-виробнича сфера. Соціальна філософія, не зводячи всі основні причини
існування суспільства до матеріального виробництва, системоутворюючим компонентом соціуму вважає саме його. Саме економічна сфера
інтегрує всі компоненти суспільства в цілісність. Матеріальне виробництво необхідних для життя людини матеріальних благ - головна умова
існування соціуму. Сутність матеріально-виробничої діяльності людини розкриває спосіб виробництва матеріальних благ, який забезпечує не
тільки соціальні умови життєдіяльності суспільства, але й соціальний спосіб життя й діяльності конкретного індивіда. Спосіб виробництва
включає в себе, з одного боку, продуктивні сили, з іншого - виробничі відносини суспільства. В широкому розумінні продуктивні сили є
єдністю людей, які здійснюють виробництво і засобів виробництва, за допомогою яких люди виробляють матеріальні засоби до життя.
Виробничі відносини є відносинами між людьми у процесі виробництва. У першу чергу це відношення власності на засоби виробництва, які
визначають соціальний характер і спрямованість суспільного виробництва. Зміна або перетворення відносин власності призводять до зміни і
перетворення інших ланок виробничих відносин, що у свою чергу призводить до зміни соціального характеру способу виробництва і врешті-
решт до зміни головних рис всього суспільства.
Одночасно виробничі відносини - це також відносини обміну діяльності між людьми на базі розподілу праці, що склався у суспільстві.
Нарешті, до виробничих відносин відносяться відношення розподілу створених у суспільстві матеріальних благ, які розподіляються між
учасниками виробництва. Виробничі відносини складаються, виходячи з об'єктивних потреб людей і потреб самого виробництва.
Зв'язок продуктивних сил і виробничих відносин полягає в тому, що успішний розвиток продуктивних сил можливий лише за умови, коли
їх рівню розвитку й характеру відповідають певні виробничі відносини. У суспільному житті це знаходить своє конкретне вираження у
загально-соціологічному законі відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Об'єктивна, матеріальна
природа виробничих відносин тим і визначається, що формулюються вони не за волею і бажанням людей, а у відповідності зі станом наявних
продуктивних сил. Одночасно виробничі відносини справляють активний зворотній вплив на розвиток продуктивних сил, які успішно

31
розвиваються лише тоді, коли їх рівню розвитку і характеру відповідають адекватні виробничі відносини. Застарілі виробничі відносини
стримують розвиток нових продуктивних сил, гальмують його.
Вирішальна роль у закономірностях способу виробництва належить соціальній діяльності людини, що створює і продуктивні сили і
виробничі відносини, і саму людину. Зміна способу виробництва викликає зміну всього укладу суспільного життя, тобто відбуваються зміни
соціального, політичного, духовного характеру, змінюється соціальна структура суспільства. В основному формування нового способу
виробництва здійснюється стихійно.
Прагнучи задовольнити свої потреби, люди змушені поліпшувати знаряддя праці, вдосконалювати трудові навички, набувати нових знань,
не замислюючись над кінцевим результатом тих змін, які вони вносять у зміст способу виробництва. Разом з тим, враховуючи системний
характер організації суспільного життя, слід пам'ятати, що розв'язання проблем економіки не може автоматично розв'язати питання
політичного життя, розвитку науки, освіти, морального стану суспільства. З іншого боку не викликає сумніву, що без певних політичних
зусиль, адекватної вимогам часу законодавчої бази, морального прогресу унеможливлюється формування необхідних економічних структур.
За умов сучасної науково-технічної революції, яка з середини XX ст. є якісно новим етапом науково-технічного прогресу, дедалі
зростаючу роль у виробництві відіграє наука, революція в якій полягає в тому, що вона (наука) стала безпосередньо продуктивною силою, а
виробництво як таке з простого процесу праці все більше стає технологічним застосуванням науки. Комп'ютерізація та інформатизація всього
життя суспільства нині виступають вирішальним напрямком науково-технічної революції, соціальна сутність якої пов'язана передовсім з
істотними змінами у місці і ролі людини у виробництві, характером і змістом її праці. Інакше кажучи, людина стає науково-мислячим організа-
тором і керуючим виробничими процесами. Для філософського аналізу головне в даному процесі - те, що змінилося становище і роль людини
у світі, її взаємовідношення з природою і технікою.
3. Соціальна сфера життя суспільства. Соціальне - це все те, що характеризує спільне існування людей і є відмінним від їхньої
природної, фізико-біологічної основи. Носіями соціального виступають люди і продукти їхньої символічної діяльності. Але це не проста
сукупність індивідів, що взаємодіють між собою і тому перебувають у певних зв'язках і відношеннях. У цій сукупності виникають певні групи,
спільності, які відрізняються одна від одної і знаходяться між собою і суспільством у цілому в різноманітних співвідношеннях. За-
гальноприйнятим є розуміння малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства. До малих груп належать,
передовсім, сім'я, невеликі виробничі колективи, шкільні класи тощо. Більш численними об'єднаннями людей постають середні соціальні
групи - мешканці певного регіону чи міста, службовці однієї установи і т.п.
Багаточисельними об'єднаннями людей є великі соціальні групи: племена, народності, нації. Водночас клас, нація, народ, трудовий
колектив тощо є соціальними спільностями, які функціонують у рамках певної системи - соціальної структури суспільства. В основі цієї
структури лежать суспільний розподіл праці й відношення власності на засоби виробництва та його продукти. Майже всі соціальні групи і
національні спільності неоднорідні за своїм складом і, у свою чергу, поділяються на окремі шари та групи з їхніми власними економічними,
соціальними, політичними та іншими інтересами. Розробка теорій соціальної структури суспільства не припиняється і донині.
До першоначальних соціальних спільностей відносять рід і плем'я. Заснований на кровнородинних зв'язках рід був основним осередком
першого в історії первісного суспільства. Виникаючи з первісного людського стада, рід є результатом розвитку суспільства, його продуктивних
сил, зокрема форм суспільної організації людей. Більш високою історичною формою спільності людей в межах того ж первісного суспільства
виявилося плем'я — об'єднання, що вийшло з одного кореня, але згодом відокремилося один від одного родів. Всі народи світу пройшли через
таку умову формування та розвитку форм спільності людей як родоплемінна організація суспільства. Формування нової соціально-етнічної
спільності людей - народності було наслідком розкладу первісного суспільства, зародження спочатку сімейної, а потім і приватної власності.
В основу цієї форми спільності лягли вже не кровнородинні, а територіальні, сусідські зв'язки між людьми. Натуральне господарство тут
еволюціонує в натурально-товарне.
Більш зрілою, розвиненою соціально-етнічною спільністю людей є нація, яка характеризується такими ознаками, як спільність території,
спільність мови, спільність економічного життя, загальні риси психічного складу, закріплені в культурі даного народу. Чіткого визначення
поняття "нація" у літературі немає. Умовно можна виділити культурологічні, етнологічні, історико-економічні, психологічні теорії нації.
Сучасні визначення нації досить часто розуміють під останньою сукупність громадян, які добровільно бажають жити спільно.
У розвитку соціальної структури сучасного суспільства, в тому числі націй, можна відмітити дві основні тенденції. Перша з них полягає
в активному процесі диференціації суспільства, виникненні нових соціальних груп. Друга зумовлена інтеграційними процесами в економіці,
що мають місце у світі й, які впливають на розвиток соціальної структури суспільства. Зближуються умови праці, її характер і зміст у
представників різних соціальних груп. Це сприяє зближенню інших умов їхнього життя, а також структури їхніх потреб і інтересів.
4. Політична сфера життя суспільства. Життя суспільства, його розвиток значною мірою визначає політична система, що формується
всередині нього. Загальні закони формування видів, типів тощо політичного та іншого управління суспільством, зв'язки цих видів одне з одним,
створення цілісної системи політичного управління, місце політичного управління в суспільстві, зв'язок з ним завжди були предметом уваги з
боку соціальної філософії. Специфіка філософського погляду на політику в тому, що філософія вивчає не політичне життя конкретного
суспільства, а виробляє базисні дефініції природи і сутності влади, держави, демократії та інших боків політичного життя. Основним
елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає: державу та її установи, політичні партії, громадсько-
політичні організації і рухи, трудові колективи зі своїми органами самоврядування. Значну роль у політичній системі відіграють політична
свідомість і політична культура, які відображають як рівень розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності, так і ступінь
соціально-культурного розвитку людини.
Найбільш древнім і розвиненим політичним інститутом є держава - основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої
верховної, неподільної політичної влади. Сутність і призначення держави виявляється в її функціях. До них передовсім відносяться:
господарсько-організаційна, управлінська, соціальна, правоохоронна, екологічна; функція захисту країн від нападу зовні; функція розвитку
духовної культури тощо. Як правило, діяльність держави оформлюється певними законами. Суттєвим, однак, є те, яка природа законів, у
відповідності з якими діє держава. Якщо закони державної діяльності є приписом державі суспільством (через виборчі органи, наприклад), то
держава виявляється тоді однією з структур суспільства, функціонує "всередині" суспільства і є правовою. Якщо ж держава сама визначає
закони своєї діяльності, то вона фактично виявляється владою, що приписує суспільству певний характер життя, і у цьому випадку як би стає
"над суспільством", разом з тим, поглинаючі функції суспільства як самоорганізації, системи, що відтворюється і самозмінюється.
Демократична держава постає умовою громадянського суспільства - сфери спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій та
організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку органів
державної влади. Гарантуючи законом кожній людині вільний вибір свого економічного буття, громадянське суспільство утверджує пріоритет
прав людини, гарантує свободу совісті.
Важливе місце у політичному житті сучасного суспільства посідають політичні партії, які розташовуються на стику між громадянським
суспільством і державою, звідси їх роль сполучної ланки між ними. Партії виникають як необхідний елемент організації політичного життя
перших парламентських держав наприкінці ХVШ-ХІХ ст. Нині партія постає частиною громадян суспільства, що об'єдналися на основі єдиних
політичних інтересів і цілей. Історичний досвід свідчить, що будь-яка партія ставить за мету завоювання влади в ім'я здійснення своїх програм-
них завдань. Одночасно партії на відміну від більшості інших добровільних об'єднань громадян породжують, формують певну ідеологію. Не
будучи органом влади у суспільстві, партія будується на принципі членства, а тому її рішення та рекомендації дійсні тільки для її членів.
Партійні організації мають свій апарат - коло людей, професійно зайнятих партійною роботою, принципи організації цієї діяльності, принципи,
що регламентують відношення членів партії тощо.

32
 Як цілісна система суспільного управління політична сфера має об'єктивні закони свого розвитку і функціонування, певні принципи. До
останніх належать: цілісність політичної системи, вузлове місце держави в цій системі, особлива роль політичних партій. Чим розвинутішою
є політична сфера, чим адекватніше відображає вона різноманітність потреб суспільства, тим ефективнішою постає реалізація закладених у
суспільному устрої об'єктивних потенцій його розвитку. Якщо у матеріально-виробничій сфері розкривається трудова діяльність людини в її
власній сутності, якщо у соціальній сфері розкривається життєдіяльність суспільства з боку спільностей, то у політичній сфері суспільство
постає як певна сукупність організацій. Тим самим вихідне уявлення про суспільство доповнюється, поглиблюється, конкретизується, так
само, як і уявлення про людину, котра в контексті політичної сфери виявляє себе в якості суб'єкта, що здійснює функцію управління
суспільством.
Нормальне громадянське життя суспільства передбачає наявність політичної свободи, яка підпорядковується нормам права. Іншими
словами, політична свобода полягає в тому, щоб у своїх соціально значимих вчинках бути залежним насамперед від законів. Там, де існує
свобода совісті, кожна окрема людина може вимагати, щоб їй надали можливість іти за власними інтересами і переконаннями, зрозуміло в
межах правових норм, що є чинними для даного суспільства. Висока гідність людини полягає в тому, щоб бути свободною. Дух ліберальної
демократії породжує в людях почуття соціальної справедливості і власної гідності. Демократичний державний устрій, визначаючи людину
самостійною, вищою цінністю, передбачає визнання за нею права на ініціативу, віру в те, що вільна людина спроможна зробити правильний
вибір.
5. Духовна сфера життя суспільства. Формування соціуму як такого завершує найвеличніша сфера життєдіяльності суспільства і людини
- духовна сфера. Адже духовне просякає усі сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, суто духовну, тобто доповнює,
добудовує, продовжує буття людини. Багатогранність духовного життя суспільства не обмежується різними проявами свідомості людей, їхніх
думок і почуттів, хоча їхня свідомість є стержнем, ядром їх особистого духовного життя і духовного життя суспільства. До основних елементів
останнього можна віднести духовні потреби, спрямовані на створення і споживання відповідних духовних цінностей, а також духовну
діяльність по їх створенню і в цілому духовне виробництво.
Суспільні умови для виникнення та задоволення тих чи інших духовних потреб зумовлюються передовсім характером пануючого
політичного ладу та його ставленням до громадянського суспільства, станом суспільної свідомості за даної доби, культурним рівнем суб'єкта
потреб тощо. Основою духовного життя суспільства є духовна діяльність, головними спонукальними силами якої виступають духовні потреби.
Будь-яка духовна діяльність обумовлюється духовними відносинами. Виокремлюють такі види духовних відносин як пізнавальні, моральні,
естетичні, релігійні, а також духовні відносини, що виникають між учителем і учнем, вихователем і тим, кого він виховує. Ці відносини
виявляються у повсякденному міжособистісному спілкуванні людей, у тому числі сімейному, виробничому, міжнаціональному і т.п.
Сукупним продуктом духовного виробництва, ядром духовного життя суспільства виступає суспільна свідомість людей, яка представляє
собою сукупність почуттів, настроїв, художніх і релігійних образів, різноманітних поглядів, ідей і теорій, що відображають ті чи інші сторони
суспільного життя. Водночас свідомість виступає не просто як відображення буття, сторона людської діяльності, а як саме людське життя,
його вимір. Інакше кажучи, свідомість буттєва, що дає підстави стверджувати, що суспільна свідомість виступає не тільки ідеальним образом
суспільства, регулятивом його діяльності, але і як саме життя суспільства, саме суспільне життя. Поза свідомістю не можна уявити собі процес
суспільного життя, зрозуміти поступ історії, пояснити її події.
Маючи певну самостійність стосовно до суспільного буття, суспільна свідомість може не тільки відображати його, а й певним чином
творити, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття. Йдеться передовсім про активний зворотний вплив
суспільної свідомості на суспільне буття. Через традиції, звички, науку та ідеологію суспільна свідомість спрямовує його по одному із
можливих шляхів розвитку, прискорює чи гальмує його. Здійснюється це шляхом мобілізації духовної енергії людей, підвищення їхньої
соціальної активності.
Будучи надзвичайно складним явищем, суспільна свідомість має розгалужену структуру. Якщо розглядати її під кутом зору рівня, глибини
відображення суспільною свідомістю соціальної дійсності тоді в якості основних структурних елементів виділяються суспільна психологія та
ідеологія. Виростаючи безпосередньо під впливом конкретно-історичних умов соціального буття, суспільна психологія постає сукупністю
почуттів, настроїв, звичаїв, традицій характерних для даного суспільства в цілому і для кожної з великих соціальних груп. На відміну від
суспільної психології, ідеологія являє собою сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, логічно-структурній формі відображає
соціально-економічні умови життя людей. Іншими словами, ідеологія є більш високим у порівнянні з суспільною психологією рівнем
суспільної свідомості - рівнем теоретичного відображення світу, рівнем, що слугує своєрідним механізмом приведення ідей в дію, активізації
людей.
У практичній діяльності людини теоретичний рівень суспільної свідомості (ідеологія) і буденний рівень (суспільна психологія)
перебувають у діалектичній єдності і взаємозалежності. Для характеристики різних боків суспільної свідомості використовуються і такі
поняття, як "буденна свідомість" і "масова свідомість". Буденну свідомість визначають як повсякденну, практичну свідомість, вона, як правило,
відображає світ на рівні явищ, а не його сутнісних зв'язків. У свою чергу масова свідомість інтегрує в собі духовно-ідеологічне і буденно-
психологічне відображення об'єктивної дійсності, здатна поступово піднятися до рівня теоретичного усвідомлення ролі особистості у
життєдіяльності соціуму. Поряд з соціальною свідомістю виокремлюють свідомість індивідуальну, яка є відображенням суспільного буття
окремою людиною через призму конкретних умов його життя і діяльності. Інакше кажучи, індивідуальна свідомість - це своєрідний сплав
загального, особливого та одиничного у свідомості особи. Індивідуальна свідомість будь-якої людини формується і розвивається на основі
суспільної свідомості.
У сучасній соціальній філософії виділяють такі форми суспільної свідомості, як політичну, правову, моральну, естетичну, релігійну,
наукову і філософську. Кожна з них відображає певні боки суспільного життя. Ці форми виникають неодночасно, а у міру того як, по-перше,
ускладнювалося суспільне буття, по-друге, збагачувалися пізнавальні можливості людини. Розрізняються між собою форми суспільної
свідомості за об'єктом відображення. В кожній з них переважно відображається той чи інший бік суспільного буття.
Історично першою формою суспільної свідомості є моральна свідомість, яка відображає існуючі в суспільстві моральні відносини. Адже
ніякий колектив не може існувати, якщо його члени не дотримуються певних норм поведінки. Політична свідомість є відображенням
політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається у суспільстві. У правовій свідомості відображаються різні моменти правового
життя суспільства, пов'язані з розробкою і практичним використанням тих чи інших правових норм і законодавчих актів. Естетичне
відношення людей до оточуючого світу відображає естетична свідомість, одним з проявів якої є мистецтво. Природно, що кожна з форм
суспільної свідомості відображає, прямо або непрямо, інші боки суспільного життя, оскільки всі вони тісно взаємопов'язані. Проте так званий
"свій" об'єкт вона відображає і духовно освоює більше, ніж інші. У цілому суспільна свідомість виступає як деяка цінність, що відтворює
цілісність самого соціального життя, яка полягає у нерозривному зв'язку всіх його боків. У процесі історичного розвитку відбувається
подальша диференціація суспільної свідомості. Так, на сучасному етапі є всі підстави для виокремлення екологічної, а також економічної
форми суспільної свідомості.

33
34