«ГНОСЕОЛОГІЯ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ.

ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ ПІЗНАННЯ»

КОНОНЕНКО АННА
ГНОСЕОЛОГІЯ ЯК РОЗДІЛ ФІЛОСОФІЇ.

Гносеологія (грец. gnosis – пізнання і logos – вчення) – галузь філософії, яка вивчає сутність
пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знань про
світ в усьому його багатоманітті.

здійснює аналіз
Випливає із процесу пізнання в
Породжена через
проблеми контексті певних
потребу у істиних Знання – свобода Знання – сила
пізнаваності меж і можливостей
знаннях
світових реалій у відношенні
«людина-світ».
ГНОСЕОЛОГІЯ ЯК РОЗДІЛ ФІЛОСОФІЇ

Отже, можна зазначити наступне:

• Гносеології, яка справді ґрунтується на потребі істинних знань, варто в сучасних умовах
включити до списку головних проблем ще й проблему нарощення з допомогою знань сили
розумного передбачення наслідків застосування сил, сили відповідальності, сили духу,
здатного протистояти абсурдові і глупоті.
• Філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в контексті певних меж і
можливостей у відношенні «людина-світ». Філософське питання «що є істина?» стосується
передусім не конкретних аспектів пізнавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням
окремих завдань людського існування, а принципової спроможності людини пізнати світ,
проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю.
ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФСЬКІЙ ТРАДИЦІЇЇ

Пізнання – це процес отримання та накопичення суспільством знань про світ та саму людину, який
виражається в різних формах. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ власне
до самого світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне
відображення дійсності. В історії філософії проблема пізнання трактується неоднозначно.
В античній філософії Німецька класична Існує також вчення, що
центральною була філософія, передусім її запречує можливість
проблема основоположник І.Кант, достовірного пізнання
співвідношення знання і вперше спробувала дійсності і має назву
думки, істини й омани. пов’язати проблеми агностицизм. Він
Як предмет переводиться пізнання з дослідженням стверджує що людина
в стан знання (в чому історичних форм може пізнати лише
єдність знань і предмета). діяльності людей, явища, а не суть
стверджуючи, що об’єкт дійсності
як такий, існує лише в
формах діяльності
суб’єкта
ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФСЬКІЙ ТРАДИЦІЇЇ

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок

• пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять
своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.
• пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання - це органічний
елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та
непевного знання - до повнішого та надійнішого, від відання туманного, затьмареного - до
проясненого. В цілому пізнання постає в якості складової людського способу утвердження в
світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Із
такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є фундамен-тальною людською потребою і
що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу.
ПОНЯТТЯ ПІЗНАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений

суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія
пізнання. Види пізнання - це специфічні форми одержання нових знань. Вони поділяються на:

життєво-досвідне наукове
• Напряму пов’язане з процесами екстрасенсивне
• Культивується через усвідомлення
людської життєдіяльності. Воно є ролі знання; є спеціалізованим та
різноманітним за проявами,не спеціально організованим, • Інтерес до нього зріс наприкінці
розчленованим за змістом, контролює свій хід, намагаючись
формами існування: емоції ХХ ст., але для людини
досягти максимального ступеня залишається багато в чому
переплетені зі знанням. достовірності знання. незрозумілим; Констатується, що
мистецьке(художнє) релігійно-містичне екстрасенси, контактери мають
• Окреслює реальність через можливість отримувати
• Джерела відомостей окреслені як інформацію з незвичайних джерел;
переживання; передає ставлення божественне об’явлення, особливе
людини до дійсності; умовне за цей вид пізнання використовується
просвітлення. Для багатьох вони у суспільстві, але його природа
змістом, дає простір уяві, фантазії. залишаються таємничими та
Завдки цьому інколи випереджає залишається незрозумілою для
недосяжними, але при цьому вони науки.
хід подій, окреслює їх не заперечуються.
багатогранно та життєво.
ПОНЯТТЯ ПІЗНАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

• Пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє
виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.
• Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні
пізнання – це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до
знання, від неповного та непевного знання - до повнішого та надійнішого, від відання туманного,
затьмареного – до проясненого. В цілому пізнання постає в якості складової людського способу
утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її
реалізації. Із такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є фундаментальною людською
потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального
процесу.
 РІВНІ ТА ФОРМИ ПІЗНАННЯ.

• Об’єкт пізнання: окремі властивості та ознаки речей.

• Форми пізнання: відчуття, сприйняття, уявленя.
Чутт • Результат пізнання: створення образу реальності.
євий

Раці • Об’єкт пізнання: зв’язки, функції, відношення речей.

онал • Форма пізнання: поняття, судження, умовиводи.
ьно- • Результат пізнання: створення понять, учень, теорій, концепцій.
логі
чний
• Об’єкт пізнання: синтез абстрактного мислення та наочного даного.
Син • Форми пізнання: експеримент, досвід, практика.
тезу • Результат пізнання: підвищення рівня достовірності знань. Вихід на нові образи пізнання та діяльності .
валь
ний
Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина
знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається
спиралепедібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.
 ПРОБЛЕМА ІСТИНИ.
Істина – одна із центральних філософем теорії пізнання. Проблема істини завжди була серцевиною теорії
пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі
часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.
В античності винайшли концепцію відповідності. Істину виділяли в тому, що наявні речі інтерпретувалися як вияви ідеї (за Платоном) або
форми (за Аристотелем).

У середньовічній християнській філософії істину вбачали у Богові, в його одкровенні.

У Новий час як істинне знання розглядали відомості, які містяться в почуттях (Ф. Бекон, Дж. Локк), а також ясних ідеях (Р. Декарт, Г.
Лейбніц).

У XX ст. аналітики (неопозитивісти) спочатку дотримувались концепції відповідності. А саме, з'ясовували відповідність суджень і
умовиводів дійсному стану справ, фактам. Згодом почали багато говорити про взаємоузгодженість суджень, тобто концепцію відповідності
було доповнено когерентною концепцією істини.

Феноменологи з вихідних чуттєвих вражень конструюють ейдоси і поняття, а потім оцінюють зовнішній світ на їхній основі. Прагматичну
концепцію істини вони майже не використовують .

Герменевтики вважають істиною вдалий контакт речі з людиною, речі відкриваються, і відбувається злиття горизонтів речі й людини .

Постмодерністи ставляться до проблеми істини без поваги. Будь-який текст у них має багато змістів, а смисл вони розуміють як почуття,
значення зовнішнього світу як критеріїв істини фактично спростовують.
ПРОБЛЕМА ІСТИНИ.
Підбиваючи підсумки, можна стверджувати, що:

• Істина являє собою нескінченний процес;

• Істина має історичний характер;

• Істина не може бути абсолютно незалежною від суб'єкта пізнання;

• Істина - це теоретична форма розв'язання суперечності між суб'єктом та об'єктом у процесі пізнання.

• Істина також є історично зумовленим процесом.