ТЕМА 3: ЗНАННЯ. НАУКА.

ІСТИНА

Вивчення теми передбачає пошук відповідей на наступні питання:

1.Поняття “знання” та загальна постановка проблеми
2.Види та форми знання
3.Наука та наукове знання
4.Що є істина?
5.Які сьогодні існують теорії істини?
6.Чи є наукові теорії істинними?

Використана література:
1. Філософський енциклопедичний словник / НАН України, Ін-т філософії імені Г. С. Сковороди;
[редкол.: В. І. Шинкарук (голова) та ін.]. Київ: Абрис, 2002. 742 с.
2.Кузнєцов В., Габович О.Що таке істина в науці і філософії? URL: https://dt.ua/SCIENCE/scho-
take-istina-v-nauci-i-filosofiyi-265950_.html

1.Поняття “знання” та загальна постановка проблеми

Що таке знання?
Зазвичай ми можемо більше характеризувати значення знання в нашому житті,
особливо в умовах сучасної НТР, аніж сутність знання. Але це й не дивно, оскільки:
а) поняття “знання” дуже неоднозначне (хиба – теж знання);
б) знання існує в різних формах і строго логічно його визначити неможливо.

знання – це певна інформація про щось (хоча поняття інформації ширше за знання);
знання – це результат пізнання.

Проте термін “знання” вживається в різних контекстах, де його значення мають

специфіку, як-от: “я знаю цю людину” (тобто я знайомий з нею); “я знаю, як це зробити” (тут
знання означає вміння); “я знаю, що зробив це вірно” (тут знання дорівнює переконанню); “я
знаю, що “2*2=4” (тут знання відноситься стану справ).
Важливо, що знання означає наше бачення самих себе і навколишнього світу, знання –
то не просто інформація сама собою, а її усвідомлення як феномену нашої свідомості і
водночас як такої, що має предметну віднесеність. Безпредметне знання не має цінності, воно
пусте.
В самому широкому значенні знання – це зафіксована інформація, яка з різною мірою
достовірності та об`єктивності відображає у свідомості людини об`єктивні властивості
та закономірності предметів.
Знання в якості інформаційного результату пізнання репрезентується в різних символах,
образах, судженнях, поняттях, ідеях, теоріях, а відтак осідає в людській культурі, створюючи
орієнтуючу основу для життєдіяльності людей. У цьому відношенні знання протистоїть
незнанню, що проявляється у таких формах, як задача, питання, проблема, парадокс,
суперечність, емоційно постаючи як “таємниця”, “загадка”, “диво” тощо. Але незнання саме
цінне тим, що воно внутрішньо стимулює пізнавальний процес до знання, від нерозуміння до
розуміння. Важливо, що знання – то форма ідеальної трансформаціії нашого досвіду у факт
свідомості, яка завжди існує у формі знання і завдяки знанню. Відтак серцевиною знання є
значення і смисли (жук у коробці Вітгенштейна), на основі яких перебудовується
внутрішній світ людини, а також здійснюється реальне перетворення об’єктивної реальності.
 2
Постановка проблеми
Сучасність часто характеризують як "суспільство знання", що підкреслює актуальність
вивчення та осмислення знання в різних сферах життя, не тільки в межах філософії. "Хто
володіє знанням – володіє світом" – афоризм, що не прийшов з глибини віків, а
сформульований нашими сучасниками. Для того, аби переконатись у важливості знання,
достатньо звернути увагу на те, скільки часу людина витрачає на власну освіту.
Спрямування значних зусиль на отримання знань, які пізніше втілюються в практичній
діяльності, свідчить про те, що інтелектуальні здібності людини є підставою для оцінки її
соціального статусу, а високий рівень освіченості збільшує шанси на самореалізацію
особистості.
У найзагальнішому розумінні знання – це форма індивідуальної та соціальної пам'яті,
згорнута схема діяльності та спілкування, результат позначення, структурування та
осмислення об’єкта в процесі пізнання. Така характеристика, звісно, не вичерпує всієї
багатогранності, притаманної цьому феномену. Кожна спроба дати визначення поняттю
"знання", це акт філософування, оскільки вона порушує фундаментальне для філософії
співвідношення "Людина - Світ", уточнює його, відкриває нові грані, надає нових
відтінків. Інакше кажучи, спосіб визначення поняття "знання" слугує індикатором
світоглядної позиції. Матеріаліст, до прикладу, буде тлумачити знання як форму
відображення об’єктивної дійсності в свідомості, вказуючи на первинність буття. Ідеаліст
відштовхуватиметься від самого поняття, що позначає множину феноменів буття, та
доводитиме первинність свідомості, в межах якої це поняття було народжене.
Проблема знання, його достовірності, процесу отримання та обґрунтування набуває
особливого значення в ХVІІ ст. Передусім це пов’язано з визріванням нової форми
світогляду – науки, і, відповідно, нової форми знання – наукового. Здатність знання
фіксувати об’єктивний образ Світу стає базовою цінністю культури, в результаті чого
формується окремий розділ філософії – гносеологія. З давньогрецької цей термін
перекладається як "теорія пізнання". Його головним завданням стає обґрунтування
достовірного знання, адже в ньому концентрується основна проблема філософії –
співвідношення "Людина - Світ". Дещо пізніше німецький філософ І. Кант сформулював
чотири основних світоглядних питання, і перше з них стосувалось гносеології: "Що я
можу знати?".
Пізнавальна проблематика зайняла тверду позицію у філософському дискурсі та не
залишає її навіть в сьогодення. В середині ХІХ ст. терміну «гносеологія» знаходиться
альтернатива. В межах аналітичної традиції проблеми, що пов’язані з пізнанням
позначаються поняттям «епістемологія». Буквально його слід тлумачити як "теорія
знання", в окремих випадках "теорія наукового знання". Широкого застосування термін
"епістемологія" набув у ХХ ст., завдяки Карлу Поперу.
У буденній мові ми постійно користуємось дієсловом "знати", при цьому вживаємо
його в різноманітних значеннях, інколи зовсім далеких від первинного. Наприклад, можна
сказати: "Я знаю цю людину", маючи на увазі особисте знайомство, знання образу людини,
особливостей її обличчя, статури, обізнаність з приводу особливостей її характеру,
соціального статусу тощо. Однак, кажучи: "Я знаю цього філософа" ми можемо мати на
увазі зовсім інший тип знання, що включає в себе складну систему ідей та поглядів
мислителя, які, в свою чергу, вплетені в ще більш складну концептуальну структуру епохи
в межах якої він формував свою концепцію.
 3
2.Види та форми знання
Види знання:
Сучасна епістемологія досліджує не лише наукове знання, але й інші види знання, які
різною мірою впливають на знання наукове. Всі вони мають різний предметний зміст,
методи, обґрунтованість, достовірність тощо, займаючи відповідне місце в культурі. Основні
з них такі:
-буденне
-міфологічне
-релігійне
-художнє
-квазінаукове
-філософське, розглядаючи їх як рівноцінні для культури і для розуміння сутності
пізнавальної діяльності.

Буденне (житейське) знаннязасноване на повсякденному досвіді, здоровому глузді і є

основою всіх інших видів знання. По мірі збільшення фактів, про які знає людина, тобто, з
розвитком науки, філософії, мистецтва, сфера буденного знання також розширюється і
змінюється.
Художнє знання формується у сфері мистецтва і на відміну від наукового і
філософського не прагне бути доказовим і обґрунтованим. Формою існування цього виду
знання є художній образ. В мистецтві, на відміну від науки і філософії, допускається вимисел,
який, тим не менш, існує для того, щоб ясніше змалювати якесь знання про реальність.
Мистецтво цікавить по великому рахунку не природна, а культурна і людська реальність,
яка в науці знаходить досить обмежене вираження. Якщо завдання науки – вивести загальні і
необхідні закономірності, то завдання мистецтва – зберегти і виявити одиничне і особливе.
Безумовно, пізнання – не головна функція мистецтва, але взагалі заперечувати гносеологічну
цінність мистецтва було б невірно.
Міфологічне - синкретична єдність емоційного і раціонального відображення
дійсності. Це не стільки відображення об’єктивної реальності, скільки відображення
переживань людей з приводу цієї реальності. На початкових етапах розвитку людини
міфологічне знання відігравало значну роль, забезпечуючи стабільність і передачу значущої
інформації наступним поколінням. За допомогою міфу первісна людина структурувала і
моделювала дійсність і, в кінечному рахунку, її пізнавала.
Релігійне знання характеризується вірою в надприроднє і емоційно-образним
відображенням дійсності; головною рисою філософського – є його раціонально-теоретична
форма.
Крім вищеперерахованих, існує особливий вид знання, що об’єднує в собі риси
художнього, міфологічного, релігійного, наукового – квазінаукове.При цьому цей вид знання є
самостійним культурним явищем, і представлене воно в містиці, магії, алхімії, астрології,
езотеричних ученнях тощо. Основною рисою цього виду знання є не пізнання дійсності у
формі об’єктивності або виявлення одиничного і унікального. Квазінаукове знання виконує в
культурі специфічну компенсаторну функцію, дозволяє людині віднайти психологічний
комфорт в нашій швидкоплинній реальності.
Знання є єдністю чуттєвого і раціонального пізнання.
У середині XIX ст. засновник позитивізму О. Конт запропонував концепцію
розвитку людського знання, розглядаючи три, що послідовно змінюються форми знання:
 4
 релігійне (засноване на традиції та індивідуальної вірі);
 філософське (засноване на інтуїції, раціональне та умоглядне за своєю суттю);
 позитивне (наукове знання, засноване на фіксації фактів в ході цілеспрямованого
спостереження або експерименту).

Класифікація форм людського знання М. Полані говорить про два типи знань у
людини: явного (вираженого в поняттях, судженнях, теоріях) і неявного (не піддається
повній рефлексії шару людського досвіду).

Класифікація видів знань здійснюється в залежності від:

• носія інформації: знання людей; знання в книгах; знання в електронних книгах; знання в
Інтернеті; знання в музеях;
• способу представлення: усна мова, текст, зображення, таблиця та ін .;
• ступеня формалізації: побутові (неформалізовані), структуровані, формалізовані;
• сфери діяльності: інженерне знання, економічне, медичне та ін .;
• способу отримання знань: практичні (будуються на діях, оволодінні речами,
перетворенні світу) побутові, наукові, екстрасенсорні, релігійні;
• характеру співвідношень між уявними у знанні об’єктами: декларативні, процедурні
(знання про дії над об’єктами, необхідних для досягнення мети).

Всі перераховані види знання відрізняються одне від одного по формі і змісту,
тобто, існують відносно незалежно. Гносеологія виявляє їх специфічні особливості,
співвідносить з іншими культурними формами і визначає їх місце в культурі.

Вирізняють також наступні ФОРМИ ЗНАНЬ:

* Наукове – об’єктивне, системно організоване і обґрунтоване знання.
Ознаки наукового знання: раціональне (отримане за допомогою розуму, інтелекту);
оформлене в теорії, принципах, законах; сутнісне, повторюване (не завжди виходить);
системне (засноване на чому); це знання, що отримується і фіксується науковими
методами і засобами; знання, які прагнуть до точності (точні вимірювання, наявність
термінології); знання, відкрите для критики (на відміну від релігії, культури, мистецтва і т.
д.), що володіє особливою науковою мовою.
* Ненаукове – розрізнене, несистематизоване знання, яке не формалізується і не
описується законами.
Ненаукове знання поділяється на:
а) донаукові знання – знання, отримані до появи сучасної науки;
б) паранаукові (девіантні) знання – форми пізнавальної діяльності, що виникають як
альтернатива або доповнення до існуючих видів наукового знання (астрологія,
екстрасенсорні знання (це знання, наукові за формою, але ненаукові за змістом –
уфологія),
в) позанаукові знання – свідомо спотворені уявлення про світ (його ознаки:
нетерпимість, фанатизм; індивідуальне знання та ін.);
г) антинаукове знання – несвідоме, помилкове (утопія, віра в панацею);
д) псевдонаукове знання – відрізняється крайньою авторитарністю і зниженим
критицизмом, ігноруванням емпіричного досвіду, що суперечить власним постулатам,
відмовою від раціональної аргументації на користь віри;
 5
е) лженаукове знання – знання, які не можуть бути доведені або спростовані,
свідомо використовують домисли і забобони.
Знання, як наукові так і ненаукові, необхідні людині для орієнтації в
навколишньому світі, для пояснення і передбачення подій, для планування та
реалізації діяльності і вироблення інших нових знань.

Чи можемо ми пізнати світ?

Філософів завжди хвилювала проблема пізнавального ставлення людини до дійсності.
Вони шукали відповіді на питання: якими є закономірності пізнавальної діяльності людини;
які її можливості та здібності; які передумови, засоби та форми пізнання; які умови і
критерії його істинності та достовірності?
Своєрідну точку зору стосовно пізнаваності світу представляє філософський напрям, відомий
як агностицизм. Поняття агностицизму введено англійським природознавцем Томасом Гекслі (1825–1895,
захисник еволюційної теорії, за що отримав прізвисько «бульдог Дарвіна»). Агностицизм (грец. ἄγνωστος –
непізнаваний) – це філософське вчення, яке заперечує цілком або частково можливість достовірного пізнання
сутності дійсності. Проте хибним є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі.
Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища або власні відчуття. Головною ознакою
агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована за видимістю.
В історії філософії простежуються такі форми агностицизму.
1. Скептицизм давньогрецьких філософів (Піррон, Енесідем, Секст Емпірик та ін.). Представники цього напряму
стверджували: істинність або хибність майже всіх положень однаковою мірою може бути доведена чи
заперечена. Однозначно твердити, що людство здобуває достовірні знання, не можна. Скептицизм не заперечує
можливості існування знань, він лише підкреслює їх видимість і вірогідність, суб’єктивність.
2. Агностицизм ДавідаГ’юма. Англійський філософ Нового часу стверджував, що наші знання ми одержуємо з
досвіду. А в досвіді ми маємо справу тільки з відчуттями, тому, крім них, ми нічого знати не можемо. Отже,
концепції Г’юма притаманний сумнів щодо заперечення реальності як об’єкта наукового дослідження.
3. Агностицизм Іммануїла Канта. На відміну від Г’юма, німецький філософ визнавав існування матеріальних
речей поза нашою свідомістю, але вважав, що їх сутність мов замкнена в собі. Вона прихована від нас і пізнати її
неможливо. Для вираження цієї думки Кант увів поняття «речі в собі».
4. Агностицизм окремих течій сучасної філософії. Наприклад, така течія, як конвенціоналізм, вважає, що теорії і
поняття є не відображеннями об’єктивного світу, а наслідками довільної угоди, конвенції між ученими, що
укладається за принципами «зручності» і «економії мислення». Елементи конвенціоналізму притаманні
неопозитивізму, прагматизму, операціоналізму.
Те, що агностицизм проіснував протягом більш ніж дві тисячі років, – не випадковість. У його основі лежать
різноманітні причини, які називають корінням агностицизму. До них належать: складність і суперечливість
процесу пізнання; обмеженість почуттєвого пізнання, можливість у ньому помилок та ілюзій; складність
логічного пізнання; історична обмеженість і неповнота знань та ін.

Надалі ми проаналізуємо особливості саме наукового виду знання.

3.Наука та наукове знання

Нині наука розглядається переважно у 3-х аспектах:

- як система знання;
- спеціалізований вид діяльності по виробництву такого знання;
-соціокультурний феномен або соціальний інститут, представлений різними
організаціями і установами.

Всі ці смисли терміну “наука” мають право на існування. Сучасна епістемологія

розглядає науку і як знання, і як діяльність, і як соціальний інститут.

Наука як соціальний інститут– це організації й установи, в яких і через які особлива

група людей (наукове співтовАриство) здійснює свою діяльність – отримання
 6
об’єктивного знання, одночасно вирішуючи інші, не пізнавальні задачі: політичні,
юридичні, соціальні йт.ін.

Наука як діяльність передбачає творчий процес отримання знань, вона спрямована

на розкриття об’єктивних законів природи, суспільства і людини. Наукова діяльність має і
соціальний аспект – виконання різноманітних соціальних ролей і функцій, напряму не
пов’язаних з виробництвом знання.

Наука як знання має цілий ряд характеристик:

- раціональність – головна особливість наукового знання. В науці нові знання
про реальність виражаються у вигляді несуперечливих принципів і законів.
- об’єктивність – наука прагне пізнавати дійсність по можливості повно і точно,
виключаючи суб’єктивність. Вимога об’єктивності знання у випадку гуманітарних і
соціальних наук має свою специфіку, оскільки предметом “наук про дух” є культурна і
людська реальність, пізнання яких обов’язково включають суб’єктивні моменти
- пояснювальність – на відміну від буденного знання наукове знання не
обмежується констатацією фактів, а пояснює їх
- доказовість – наукове знання на відміну від буденного, художнього, релігійного
чи міфологічного є доказовим, що не відміняє того факту, що в науковому знанні
існують гіпотези, які в подальшому можуть бути відкинуті як неістинні, поки ще не
доведені теореми.
- системна організованість – всі дані науки впорядковані в парадигми, теорії,
концепції, які узгоджуються між собою.
- евристичність (з грецьк. “еврика” – відкриваю, відшукую) – момент творчості,
що супроводжує будь-яку пізнавальну діяльність, нового результату і нового способу
його одержання. Без творчості пізнання механічно б копіювало дійсність.

Щоб чіткіше виокремити специфіку наукового пізнання, зазвичай його

протиставляють міфологічно-релігійному і мистецько-художньому відображенню
дійсності. Вони характеризуються образним відображенням, а наукове пізнання –
понятійно-логічним. Але ж відомо, що наука (особливо сучасна) завжди послуговувалась
образними моделями, як, скажімо, теологія послуговувалась логічними поняттями і
методами.

Сучасний методолог науки Пол Фейєрабенд вважає, що в сучасній науці не менш

корисними, ніж логічні засоби, можуть бути міфологічна уява, релігійна віра,
літературні образи і інше. Не можна також жорстко протиставляти наукове пізнання і
буденний досвід, адже останній є джерелом тих проблем, які згодом розв’язуються на
рівні наукового пізнання. В свою чергу, реальність та достовірність теоретичних
положень часто перевіряється буденним досвідом.

Крім того, в структурі науки розрізняють фундаментальні і прикладні дослідження,

емпіричний і теоретичний рівні, еволюційний і революційний період розвитку,
природничі, технічні і соціально-гуманітарні науки. Зрозуміло, що критерії (визначальні
ознаки), за якими науку відрізняють від не-науки в кожному зазначеному контексті будуть
мати специфіку. Слід мати на увазі й те, що часто в систему науки проникають різні
 7
псевдонаукові і навіть антинаукові положення, які претендують на пріоритет в
судженнях про світ.
Типи наукового знання
В історичному розвитку пізнавальної діяльності сформувалися різні типи знання, а
саме:
1.Математичне знання. Це був історично перший тип наукового знання, який
протиставив себе знанню доксичному (гадці), випадковому і бездоказовому. В античності
його зразком була геометрія Евкліда. Його непересічне наукове значення
обґрунтувалиПарменід, Піфагор, Арістотель. У 17-18 ст. математику визнають еталоном
науковості, її принципам надають універсальне значення, використовуючи її не лише у
пізнанні природи, але й суспільства, людини, моралі і навіть у богопізнанні. Інваріантами
математичного знання є логічна ясність, чіткий дедуктивний характер, отримання
результатів шляхом логічного виведення із засновків, аподиктичність доведень,
визначення науковості через логічну несуперечливість знання. І досі актуальною є думка,
що наука досягає зрілості, якщо вона послуговується засобами математики.

2.Природничонаукове знання. Думка про те, що і в пізнанні природи можна досягти

аподиктично достовірного знання на кшталт математики формується у 17 ст. на основі
досягнень механіки. Основою такого знання вважають досвід (спостереження,
експерименти), виявлення в ньому повторюваного, доконечного, каузального і
закономірного. Підведення явищ під ці атрибути і його осягнення в цьому контексті
означає його пояснення. Цей тип знання дозволяє глибоко пояснювати явища,
передбачати нові факти, удосконалювати техніку і технології, успішно перетворювати
природу, тобто, це знання практично ефективне.

3.Соціогуманітарне знання. Виокремилося як самостійне лише у другій половині 19

ст. Його предметна сфера – світ людини: суспільство, історія, культура, які досліджуються
не натуралістично, а аксіологічно за допомогою інтерпретаційно-розуміючих методик.
Воно націлене на дуже тонку “матерію” – людські мотиви, інтенції, цінності, значення і
смисли, ідеали, які хоч і вплетені в “тіло” культури (тексти), але мають позаречовинний
характер. Це знання – то самопізнання людини, воно принципово людиномірне, якісне,
екзистенційне, смислове і спрямоване на перебудову суспільних відносин та плекання
духовності людини.

4.Філософське знання. Воно виростає зі світоглядного відношення людини до світу,

спирається на весь її досвід, набуває теоретичної форми, узагальнюючи й інші форми
знання. Тривалий час філософію вважали “наукою наук”, “царівною наук”, вона була
домінантою культури, втілюючи софійну мудрість. Володіння цим знанням означало, що
людина досягла розуміння сутності Істини, Добра, Краси, Блага і здатна відповідно до
цього облаштовувати своє життя.

4. Що є істина?

Сучасна інтерпретація поняття істини, що характерна для звичайного мислення, для

здорового глузду, вперше в явній формі була сформульована ще Платоном (у IV ст. до
н.е.):
 8
«... той, хто говорить про речі у відповідності до того, які вони є - говорить істину;
той же, хто говорить про них інакше – обманює».
Це формулювання було одним з найвидатніших філософських відкриттів, завдяки
якому з цілої низки міфологічних, містичних ідей, сплетених із упередженнями,
фантазіями та елементами повсякденного досвіду, можна було вирізнити ті думки та ідеї,
які давали адекватну картину оточуючого світу. Це було одне з тих досягнень, завдяки
яким людина поступово здіймалася над тваринним світом і закладала фундамент світу
культури.

Антична філософія пропонує два поняття істини:

Alеtheia(гр.) - те що належить самому буттю, привідкривання покрову буття чи саме
буття, позбавлене потаємності.
Veritas (лат.) - відповідність, співпадіння, адекватність між мисленням та реальністю,
це те, що належить духу чи дискурсу.
Хоча ці два поняття тісно пов’язані між собою, відмінність між ними принципова.
Aletheia - істина уявлення, завдяки чому ми розкриваємо таємниці світу, Veritas -
істина поняття, за допомогою яких ми формуємо наші уявлення. Таким чином aletheia
первинна, та осмислити ми її можемо лише за посередництва veritas. Veritas існує в нас,
але лише завдяки тому, що ми самі існуємо в аletheia. [2]

Визначення та тлумачення істини здійснене класиками античної філософії, Платоном

й Арістотелем, було прийняте наукою Нового часу (17-18 століття) і досить міцно в ній
утримується сьогодні.
У філософському енциклопедичному словнику [1]:
Істина - філософська категорія, разом з категоріями добра, краси і свободи відбиває
глибинний смисл людського світовідношення та осягнення буття, шукань людського духу
та творення гуманістичних ідеалів.
Істина - виражає сутнісний зміст та безпосередню мету пізнавального процесу і
характеризує його результат - знання як адекватне відображення суб’єктивної та
об’єктивної реальності в свідомості людини.
Істина (у формалізованій мові) - властивість висловлювання, що висловлює істинне
судження.
Сучасна аналітична філософія визначає істину, як епістемічну властивість (якість)
висловлювань, ідей, переконань.

Цікавим є той факт, що ХХ століття - час грандіозних успіхів людського пізнання,

демонструвало дещо інше ставлення до поняття істини. Істина мислилася як недосяжний
ідеал та зводилася виключно до правдоподібності (Карл Поппер).

Австрійсько-американський науковець, філософ, методолог науки Пол Фейєрабенд

взагалі закликає викинути поняття істини на звалище історичних помилок людства.

Проблема істини завжди була центральною в гносеології. Труднощі її розв’язання

зумовлюються наступними питаннями:
 Чим відрізняється поняття «істина», від тісно пов'язаних з ним понять «правда»,
«правильність», «законовідповідність», «достовірність», «коректність»,
«очевидність», «точність» тощо?
 Які шляхи досягнення істини?
 Чи може людина пізнати істину, чи достатньо для цього її пізнавальних
здібностей?
 Які форми існування істини?

5. Які сьогодні існують теорії (концепції) істини?

 9

Всі філософські напрями і школи намагались сформулювати своє розуміння

істини. Поняття істини характеризує міру адекватності наших знань реальності.
Пізнавальний процес, як відомо, залежить від багатьох суб`єктивних і об`єктивних
чинників, але найважливіше в ньому те, наскільки вірно і точно у знанні відображається
дійсність.
До основних теорій істини належать :
 кореспондентська або класична теорія істини;
 когерентна теорія істини;
 конвенціональна теорія істини;
 прагматистська теорія істини;
 евіденціалістська теорія істини (Локк). Евіденціалізм (від англ. evidence — доказ) у
епістемології визначається як позиція, відповідно до якої раціонально виправдане
епістемічне переконання (віра) можливе тільки за умови його підтвердження емпіричними
даними[1]. Виникнення евіденціалізму пов'язують з іменем англійського філософа Джона
Лока (1632—1704). Англійський філософ вважав, що доказ існування будь-чого може
бути визнаний достатнім, якщо кожна людина, яка мислить раціонально, визнає його
хорошим доказом.

Загальновизнаною в рамках гносеологічного підходу є кореспондентська

(класична) концепція істини, де істина – відповідність людської думки дійсності або, -
висловлення, переконання, яке узгоджується з фактами (актуальне для розуміння
істини в історії).
Таке розуміння істини є класичним, воно започатковане, як ми вже бачили ще в
античності Платоном і Арістотелем.
Ця концепція істини пережила тисячоліття, її дотримувалися різні філософи, як
матеріалісти, так й ідеалісти, як діалектики, так і метафізики, і досі вона є найбільш
поширеною, незважаючи на те, що сама вона стимулювала дискусії стосовно таких
питань, як:
 Як можлива відповідність між думкою (яка є суб'єктивною) та чимось у реальності
(що є об'єктивним)?
 Що вважати фактами?
 Що слід розуміти під реальністю, дійсністю?
 Думка повинна бути у відповідності з реальністю чи реальність повинна
підлаштовуватися під думку?
 Як перевірити істинність висловлювання про майбутнє, про можливе?

Однією з проблем кореспондентської теорії істини є також проблема інтерпретації

(жук Вітгенштейна), що зачіпає проблему пізнання світу і розуміння його іншими.
Інтерпретація посідає центральне місце в методології гуманітарних наук, де процедура
виявлення смислу та значення об’єкту, що вивчається є основною стратегією дослідника.

Зверніть увагу, що якщо кореспондентська теорія істини – моністична, то інші

згадані теорії істини мають плюралістичний характер, оскільки одні й ті самі факти (ідеї)
в різному поєднанні можуть брати участь у створенні одразу кількох наукових теорій.

У класичній теорії істині приписували ряд характеристик:

1. Об`єктивність істини, тобто, незалежність змісту істинного знання ні від
людини, ні від людства. Будучи результатом суб`єктивної діяльності людини, істина в той
же час відтворює у своєму змісті реальність і тим самим не залежить від суб`єкта.
Незважаючи на опосередкованість пізнання суб`єктом, в істині найважливішою є та
 10
інформація, що надходить від об`єкта і суб’єктивність істини – це властивість знання, а
не самої дійсності.

2. Абсолютність істини розуміється як її вичерпність, повнота, безумовність і

остаточність. Абсолютно істинним є таке знання, що не змінює свого змісту в різні
історичні епохи. Це такий зміст знань, який тотожний своєму предмету, вже не
уточнюється і не спростовується. Абсолютність істини пов`язується з об`єктивністю.
“Дніпро впадає у Чорне море”, “Всі метали при нагріванні розширюються”, “Добро є
основною цінністю людського буття” та інші.
Проте тут треба мати на увазі, що кожний предмет нескінченний, він постійно
розвивається, будь-яке знання, зафіксоване на певному історичному етапі є неповним і
деякою мірою однобічним, а отже, абсолютна істина про будь-який предмет
- по-перше, складається з суми відносних істин
- по-друге, вона є ідеал (а не реальний зміст знання), до якого прагне пізнання,
ніколи його остаточно не досягаючи: адже навіть важко уявити, щоб ми все знали
про той чи інший предмет. Звідси, зокрема, випливає, що реально наше пізнання
розвивається через істини відносні.

3. Відносність істини– це таке знання, яке в принципі правильне, але не повністю і не

вичерпно відображає дійсність. Воно включає і такі моменти, які з розвитком пізнання і
практики будуть змінюватись, поглиблюватись і уточнюватись, замінюючись новими.
Відносність істини виражає подолання різних суперечностей і обмеженостей нашого
пізнання. Процес пізнання нескінченний, це рух від знання обмеженого, приблизного до
знання більш точного і глибокого. Істина відносна через те, що суб`єкт (мислення)
відображає об`єкт не повністю, а в певних межах, умовах, відношеннях, які
постійнозмінюються в залежності від історичних умов, рівня практики, пізнавальних
засобів тощо. Проте цю відносність знань не можна уявляти як суцільне заблудження,
навпаки, у кожному відносному знанні є зерна абсолютної істини.

 Геоцентрична система, класична механіка довгий час вважались абсолютними істинами, з

розвитком науки, зокрема, з виникненням геліоцентричної системи і теорії відносності їх
абсолютність була обмежена, і вони стали розглядатись як відносні істини.
Треба мати на увазі, що різниця між абсолютною і відносною істиною у знанні завжди
має конкретно-історичний характер.
4. Процесуальність– істина існує в русі, не як остаточний результат пізнання, а
як сам процес пізнання від менш досконалих форм пізнання до більш досконалих. Ще
Гегель зазначав: “Істина – це процес”. Цим по суті заперечувалась можливість досягнення
абсолютної істини, фактично всі істини ставали відносні, а отже, суб’єктивні.
5. Конкретність істини. Ця вимога зобов`язує нас підходити до пізнання об`єкта не
з абстрактними формулами, не упереджено, не догматично, а з врахуванням його
особливостей, специфіки функціонування і розвитку, історичних умов його існування і
пізнання, зосередження уваги на суттєвих і закономірних його властивостях. Якщо ця
вимога ігнорується, то істина перетворюється в заблудження чи абсурд. Не існує
незмінних для всіх ситуацій істин, істинне знання проектується на ті обставини, за яких
воно отримано, на умови місця і часу. Конкретність істини пов’язана з її відносністю і
історичністю.

6. Системність істини. Йдеться про те, що будь-який об’єкт можна уявити як

систему, отже, його адекватне відображення можливе лише за допомогою системи
суджень і законів. Найвищою формою системної організації знання (істини) є теорія, яка
не лише описує і пояснює явища, але й передбачає їх подальший розвиток.

Крім класичної концепції (теорії) істини, існують й інші, некласичні:

 11

Когерентна (системна) концепція істини (з лат. cohaerens — «знаходиться у

зв'язку») - внутрішньо непротирічлива і системнаузгодженість знань на різних
рівнях: всередині теорій, між теоріями в рамках однієї наукової дисципліни, між різними
дисциплінами, між наукою в цілому і іншими формами духовної культури. Істинним, за
цією концепцією, визнається таке знання, яке вписується у вже існуючу систему
загальноприйнятого наукового знання. (Неможливість обговорення істинності квантової
теорії Арістотелем та ЕрвіномШредінгером)Але ж нова фундаментальна теорія завжди
якомусь усталеному знанню та й протирічить?

Конвенціональна концепція (з лат. conventio – домовленість) – широко

розповсюджена в сучасній філософії – трактує істину як результат домовленості між
членами наукового (експертного) співтовАріства. Але за всієї значущості факта
домовленості, істинне знання в межах одного наукового співтовАріства буде
розцінюватись як хибне в рамках іншого, що призводить до обивательської точки зору
про те, що “у кожного своя істина”, що позначається у філософії як релятивізм.

Прагматистська (з грец. pragma– «справа, дія») – прагматизм як філософський напрям

виник в 70 рр. ХІХ ст. в США, започаткований Чарльзом Пірсом, і звинуватив всю
попередню філософію у відірваності від життя. Прагматизм висунув “програму
реконструкції” філософії: філософія повинна бути не роздумами про першооснови буття і
пізнання (чим вона була з часів Арістотеля), а загальним методом вирішення тих проблем,
які постають перед людиною в практичних життєвих ситуаціях. Відповідно, “істина
визначається як практично корисне знання, уміння”. Таким чином, в прагматизмі успіх
є єдиним критерієм істини і самим змістом поняття істини. Прагматистська теорія істини
була використана Вільямом Джемсом для виправдання релігійної віри – “гіпотеза про
Бога істинна, якщо вона служить задовільно”.
Але утилітарну спрямованість науки не варто абсолютизувати. Найвидатніші відкриття
здійснювались творцями, звичайно, не з утилітарних міркувань, а з чистої любові до
істини. Багато наукових теорій в момент їх створення не мали експериментального чи
технічного застосування, а були безкорисні та антиутилітарні. Недарма відомий
іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет сказав, що “найбільше практичне значення
філософії полягає в тому, що вона абсолютно утилітарно марна”.

Евіденціалістська теорія істини (з англ. evidence - «очевидність»)– висловлення

істинне, якщо воно сприймається за очевидне. Є знання яке ми беремо ззовні, «знання
за описом» (Б.Расел), а є знання, які ми самі маємо пережити (такі знання стають для нас
первинними). Нам багато можуть розповідати про любов, добро… які ми усвідомимо і
зможемо розрізняти лише тоді, коли переживемо. (Краще один раз побачити, ніж сто раз
почути).

Ці некласичні концепції істини отримали широке розповсюдження в сучасній

філософії, вказуючи на такі характеристики істини, які не зазначаються в класичній:
- простота (з 2 теорій надають перевагу тій, що пояснює дійсність простіше)
- краса (ще більш суб’єктивний критерій, що виражає особисте задоволення
результатами пошуку – гарна внутрішньо узгоджена теорія не може бути
хибною)
- несуперечливість (істинне знання має виражатись в логічно несуперечливих
формах)
- корисність (знання, що призводить до успіху, вважають істинним, незалежно від
його змісту)
 12
- евристичність (з 2 теорій більш евристичною, а значить істинною, є та, де
теоретичний рівень переважає над емпіричним, тобто, теорія допомагає
передбачати нове знання, а не просто систематизувати вже відоме. По суті, це
творчий пошук)

Як же оцінити таку багатоманітність некласичних концепцій істини? У всіх них

підмічені тонкі та вірні моменти пізнавального процесу і особистісний вимір істини.
Одначе всім властиві 2 недоліки:
 суб’єктивізм істини та знання в цілому
 релятивізм і мінливість наших знань

Подібна ситуація породжує закономірне питання – якщо і класична і некласичні

концепції істини незадовільні, то чи не простіше позбавитись взагалі від категорії “істина”
як від шкідливої фікції, що репресує наш вільний розум?
Саме такі ірраціоналістичні думки властиві постмодерністам (М.Фуко, К.Поппер),
вони зустрічались і у Ніцше (істина – це той рід заблудження, без якого певний рід
живих істот не міг би жити. Істина – не більше, ніж корисна фікція в боротьбі за
життєве панування) а ще раніше у скептиків з їх тезою про неможливість існування
істини як такої.

Але справа полягає не в тому, щоб, наштовхнувшись на складність і багатоаспектність

категорії “істина”, взагалі відмовитись від її смислової інтерпретації, а в тому, щоб чітко
усвідомлюючи складність даного завдання, постаратись раціонально синтезувати різні
моменти і ракурси її аналізу.
6. Види визначення поняття
Сутність визначення
Якщо ми маємо справу з поняттями, то нас цікавить перш за все їхній зміст.
Розмірковуючи, наприклад, про історію, слід знати зміст цього поняття;
Зміст поняття, не поданий у слові, що виражає поняття безпосередньо, не є
очевидним. Наприклад, із самого слова "диспозиція" нам ще не відомий зміст цього
поняття. Зміст поняття з'ясовується завдяки логічній дії (операції), що дістала назву
визначення (definitio).
Походить від лат. definitio «визначення, точна вказівка», від definire «обмежувати,
замикати; визначати»
Визначенням (дефініцією) називається розкриття змісту поняття.

Оскільки зміст поняття складають необхідні, істотні ознаки предмета, то визначити

поняття – означає з'ясувати істотні ознаки предмета. Так, визначити поняття "історична
епоха" означає з'ясувати істотні ознаки історичної епохи.

Визначення розв'язує такі два пізнавальні (гносеологічні) завдання:

1. З'ясовує властивість визначуваного предмета, дає відповідь на запитання про те,

що є даний предмет.
2. Обмежує визначуваний предмет від усіх інших суміжних з ним предметів.

Види визначень

Визначення через рід і видову відмінність — Суть дефініції через рід і видову
відмінність полягає в тому, що спочатку знаходять найближче родове поняття для об’єкта,
що визначається, а потім перераховують характерні видові відмінності.
 13
Наприклад, "Республіка - це форма правління, при якій всі вищі органи
державної влади вибираються народом, або формуються загальнонаціональними
представницькими установами"; "Автократія - це монархія в якій відсутні справжні
представницькі установи" і т.д. Цей вид визначення є найбільш поширеним.

Генетичне визначення (від грецької "генезис", що означає "походження") —

це таке визначення, в якому зміст поняття розкривається за допомогою вказівки на
спосіб виникнення предмета. Описуючи походження предмета, ми перелічуємо його
істотні ознаки і, таким чином, з'ясовуємо зміст визначального поняття. Цим способом
визначено чимало понять у математиці, і зокрема в геометрії. Наприклад: "Коло є крива,
яка утворюється рухом на площині точки, котра зберігає рівну відстань від центру".
Називаючи спосіб виникнення кола, ми перелічуємо його істотні ознаки і, таким чином,
з'ясовуємо зміст визначуваного поняття: 1) крива, 2) що утворюється рухом точки, 3) яка
зберігає рівну відстань від центру, тобто з'ясовуємо зміст поняття "коло".

Інші способи визначення

Не всяке поняття можна визначити через рід і видову відмінність або за допомогою
вказівки на спосіб виникнення предмета. Не можна, наприклад, визначити через рід та
видову відмінність поняття з винятково широким обсягом (категорії), оскільки вони не
мають роду і, отже, не е видами якихось інших понять. Тому, крім розглянутих видів
визначень, у практиці мислення користуються і деякими іншими способами.

1. Визначення через вказівку відношення предмета до своєї протилежності.

Визначеннями через названі відношення визначуваного предмета до своєї

протилежності будуть такі:

"Явище є форма виразу сутності, а сутність — внутрішня основа явища"; "Форма

— це спосіб існування змісту", і т. д. У кожному з цих і подібних визначень, зміст одного
поняття розкривається через вказівку відношення його до другого: властивості — до
якості, а якості — до властивості; явища — до сутності, а сутності — до явища тощо.

Визначення через вказівку відношення визначуваного предмета до своєї

протилежності є основним способом визначення філософських та інших категорій.

(Темрява (це візуальне сприйняття об’єкта за відсутності світла))

2. Визначення через перелічення предметів або явищ, до яких застосовне дане

поняття.

Наприклад: "Близькі родичі" — батьки, діти, усиновителі, рідні брати і сестри, дід,
баба, онуки, а також дружина"; "

(жива природа)

3. Операціональним визначенням називається такий вид реальної дефініції, який

полягає у описові специфічних експериментальних операцій для знаходження тих чи
інших об'єктів. Наприклад, "Луг– це хімічна речовина, яка зафарбовує лакмусовий
папірець у синій колір"; "Ять-мідянка – зелена фарба, яка отримується шляхом окислення
міді".
14